Публічна власність: проблеми теорії І практики монографія Київ 2014




Сторінка1/25
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ



ПУБЛІЧНА ВЛАСНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ Монографія





Київ
2014

УДК 347.218.2
ББК У9(2)С67.404.1+67.412
П 88

Рецензенти доктор юридичних наук, професор РФ. Гринюк доктор юридичних наук, професор МЛ. Шелухін


Публічна власність : проблеми теорії і практики : монографія / під заг. ред. П 88 В.А. Устименка / НАН України, Ін-т економіко-правових досліджень. – Чернігів Десна Поліграф, 2014. – 308 с.
ISBN 978-966-2646-76-4 У монографії розкрито особливості правового регулювання відносин публічної власності у змішаній економіці. Виявлено загальні та спеціальні ознаки публічної власності. Узагальнено зарубіжний досвід правового регулювання відносин публічної власності. Здійснено комплексний аналіз відносин публічної власності із використанням методів та засобів конституційного, господарського та кримінального права. Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів юридичних і економічних спеціальностей вищих навчальних закладів, юристів-практиків, працівників органів державної влади і місцевого самоврядування, всіх тих, хто цікавиться проблематикою правового регулювання відносин публічної власності. В монографии раскрыты особенности правового регулирования отношений публичной собственности в смешанной экономике. Выявлены общие и специальные признаки публичной собственности. Обобщен зарубежный опыт правового регулирования отношений публичной собственности. Осуществлен комплексный анализ отношений публичной собственности с использованием методов и средств конституционного, хозяйственного и уголовного права. Для научных работников, преподавателей, аспирантов, студентов юридических и экономических специальностей высших учебных заведений, юристов-практиков, работников органов государственной власти и местного самоуправления, всех тех, кто интересуется проблематикой правового регулирования отношений публичной собственности. Рекомендовано до друку вченою радою Інституту економіко-правових досліджень НАН України протокол № 37 від 23.06.2014 р)
УДК 347.218.2
ББК У9(2)С67.404.1+67.412
ISBN 978-966-2646-76-4
© Інститут економіко-правових досліджень НАН України, 2014

3 ЗМІСТ
ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ВІДНОСИН ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ 1.1. Теоретико-методологічні засади відносин публічної та приватної власності в економічній системі держави 1.2. Поняття і правове регулювання відносин публічної власності у змішаній економіці 1.3. Загальні та спеціальні ознаки публічної власності як предмет наукових досліджень 1.4. Правове регулювання відносин публічної власності в зарубіжних країнах РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ 2.1. Конституційно-правова природа публічної власності 2.2. Економічна система і структура публічної власності 2.3. Обмеження права публічної власності та конституційні засади управління публічною власністю РОЗДІЛ 3. ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ 3.1. Співвідношення категорій публічний інтересі національна безпека крізь призму господарсько-правового забезпечення відносин публічної власності в Україні

4 3.2. Поєднання публічних і приватних інтересів у системі оподаткування як інструмент формування об’єктів публічної власності 3.3. Правовий статус суб’єктів господарювання, які здійснюють господарську діяльність на основі публічної власності 3.4. Правове забезпечення використання природних ресурсів у господарському обороті РОЗДІЛ 4. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ 4.1. Історія формування та сучасний стан кримінально-правової охорони публічної власності 4.2. Вдосконалення системи кримінальної відповідальності за злочини проти публічної власності
ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТОК

5 ВСТУП Вдосконалення правового регулювання відносин публічної власності дотепер залишається актуальним завданням сучасної юридичної науки. Процес формування інституту права публічної власності не отримав повного завершення, а ключові його складові елементи недостатньо розроблені на легальному та доктринальному рівнях. Про право публічної власності згадувалося у проекті Конституції України
(1992 р, що можна вважати початком його використання у вітчизняному науковому категоріальному апараті. У той же час відсутність уніфікованого погляду на сутність відносин публічної власності та незначна теоретична розробленість поняття публічна власність обумовили нівелювання можливостей його впровадження у правову систему України. Як насідок, це не могло не вплинути на стан правового забезпечення відносин власності із домінуванням публічного інтересу. Зокрема, на теперішній час спостерігається непослідовність у визначенні правового статусу народу та територіальної громади як суб’єктів права власності, звуження їх прав зі значним розширенням обсягу компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування як суб’єктів, які реалізують повноваження власника, нераціональне використання об’єктів права власності Українського народу, державної та комунальної власності й розпорядження останніми всупереч суспільним інтересам тощо. Особливо яскраво ці проблеми розкриваються у практиці діяльності європейських судових інституцій, а саме рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема тих, що виносяться проти України. Саме на висвітленні цих та інших питань правового регулювання відносин публічної власності з розробкою відповідних пропозицій щодо їх вирішення сконцентровано увагу в підготовленій монографії. Звісно, охопити увесь діапазон проблем, характерних для практики правотворення і правозастосування в контексті піднятого питання, навряд чиє можливим у межах однієї монографії, втім, як уявляється, основні положення, важливі для оцінки сучасного стану реалізації права публічної власності, отримали належне відображення.

6 Особливістю даної колективної роботи є те, що публічна власність вперше на теренах України розглядається через призму різногалузевого правового регулювання у площині норм конституційного, господарського і кримінального права. Вказаний науковий підхід дозволяє більш повно виявити недоліки у правовому регулюванні відносин публічної власності таз урахуванням зарубіжного досвіду запропонувати комплексні заходи щодо їх усунення. Зокрема, вирішення заявлених у роботі проблем, характерних для правового регулювання відносин публічної власності в Україні, здійснено двома способами, а саме шляхом розробки пропозицій до відповідних нормативно-правових актів України та підготовки пропозицій до Конституції України щодо доповнення окремим розділом про власність. Проект відповідного розділу Конституції України, розроблений авторським колективом, приведений в якості додатку до монографії, що значно підвищує її значущість у науково-прикладній площині. Адже у контексті роботи Конституційної Асамблеї та підготовки консолідованого тексту зміні доповнень до Основного Закону розроблений проект розділу може стати у нагоді під час доопрацювання відповідних конституційних положень про власність. В цілому, підготовлена наукова робота сприятиме як поглибленню наукових розробок інституту права публічної власності, його подальшому вдосконаленню, такі підвищенню рівня інформованості наукової громадськсті перспективними напрямами розвитку законодавства України про власність. Монографія підготовлена відповідно до плану науково-дослідних робіт Інституту економіко-правових досліджень НАН України за темою Правове забезпечення ефективного управління об’єктами публічної власності (державна реєстрація № 0111U007825) авторським колективом у складі
Устименко В.А. – вступ, висновки, підрозділи 1.1, 1.3;
Мамутов В.К. – підрозділ 1.2;
Джабраілов Р.А. – підрозділи 1.1, 1.3; Каптуренко ОМ, Кучер ОС,
Васьковець Д.С., Охріменко ЗО. – підрозділ 1.4; Савчин М.В. – розділ 2;
Кременовська І.В. – підрозділ 3.1; Зельдіна О.Р. – підрозділ 3.2;
Грудницька СМ, Гарагонич О.В. – підрозділ 3.3; Джумагельдієва Г.Д. – підрозділ 3.4;
Розовський Б.Г. – розділ 4.

7 РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ВІДНОСИН ПУБЛІЧНОЇ ВЛАСНОСТІ

1.1. Теоретико-методологічні засади відносин публічної та приватної власності в економічній системі держави
Історія економічних і суспільно-політичних трансформацій свідчить проте, що відносини власності одними з перших отримують свій доктринальний розвиток і правове закріплення. Відносини власності становлять економічне підґрунтя будь-якого суспільства незалежно від ступеня та рівня його зрілості. Про це досить чітко свідчать слова М.Ф. Володимирського-Буданова, який зазначав Немає сумніву втому, що речові права та їх найвище вираження – право власності – з’являються з перших часів людського співжиття [1, с. 507]. При цьому самі відносини власності зі зміною політичних формацій і здійсненням перетворень в сфері економіки значною мірою ускладнюються, що сприяє їх більш ретельному вивченню представниками різноманітних наук. Якщо на початковому етапі формування відносин власності можна було говорити виключно про родоплемінну або, в цілому, общинну власність, то з появою ознак індивідуального усуспільнення засобів виробництва і предметів споживання поступово стали актуалізуватися дослідження індивідуальної, а потім і приватної власності. Проголошуючи важливість приватної власності у формуванні основ ринкової економіки та зумовлюючи подальше відмирання власності публічної, суспільної (державної, комунальної, колективної, в теорії і практиці правового регулювання економічних відносин були допущені серйозні упущення, наслідки яких ідо цього часу не вдається усунути в повній мірі.

8 Практично догматичною дотеперішнього часу була переконаність утому, що ринкова економіка і приватна власність, що лежить в її основі, зможуть забезпечити добробуті процвітання народу. Виключне саморегулювання вільного ринку, позбавлене державної опіки, зможе, як вважали представники ринкового фундаменталізму, надати системності та збалансованості економіці будь-якої держави. Хибність такого твердження не могла не спровокувати негативні економічні наслідки, які сколихнули багато країн світу (зокрема, фінансова криза 2008 р. Зазначене в черговий раз спонукає замислитися над методами та засобами забезпечення економічного порядку у країні. Покладатися у вирішенні цього питання лишена принципи приватної власності представляється сутнісно невірним. Адже в умовах різноманіття форм власності переваги приватної власності повинні в деякій мірі компенсувати недоліки інших форм власності, позитивний економічний ефект яких не можна ставити під сумнів в силу ідеологічних упереджень. У зв’язку з цим раціонального змісту сповнені думки засновника теорії господарського порядку В. Ойкена, який вказував нате, що приватна власність або її усунення) не може виступати способом вирішення проблем економічної влади і створення конкурентного порядку. На його думку, приватна власність на засоби виробництва потребують контролю збоку конкуренції. ... Якщо виникнуть монополії і якщо буде відсутній контроль збоку конкуренції, то повноваження розпоряджатися приватною власністю повинні бути обмежені [2, с. 359]. У той же час обмежити економічну владу (суть якої полягає не тільки у владі держави, ай інших суб’єктів економічної діяльності) не вбачається можливим і за рахунок будь-якої іншої окремо взятої форми власності. Зокрема, можна зустріти критику збоку В.
Ойкена поглядів К. Маркса, який надавав колективній власності виняткове значення у справі нівелювання негативних витрат реалізації економічної влади [2, с. 265]. Вважаючи правильними судження В. Ойкена, можна прийти до висновку про необхідність цілковитої участі в забезпеченні економічно збалансованого

9 розвитку держави всіх форм власності. Принаймні, таке єднання зусиль різних власників повинно попередити і надалі виключити можливість монополізації тих чи інших сфер економіки та суспільного життя в інтересах одного з них. Однак історія розвитку відносин власності демонструє спроби домінування окремих форм власності, продиктовані не стільки економічною доцільністю, скільки політичною благонадійністю. Адже радянське законодавство всіляко прагнуло без належного нате обґрунтування (намагаючись лише продемонструвати відмінність комуністичного устрою від капіталістичного укладу організації праці) мінімізувати і, в цілому, виключити з економічного обігу приватну власність. Така державна політика отримала закріплення як в актах галузевого характеру Цивільний кодекс СРСР від 1922 р, Цивільний кодекс УРСР від 1963 р, такі конституційно-правових нормах радянського періоду регламентації відносин власності. При цьому застереження, які допускалися щодо власності громадян, свідчили про її спеціальну мету – особисте споживання. З часом, наближаючись до пори політико-економічних реформ перебудова 1990 р, прийшло усвідомлення упередженого ставлення до приватної власності та ігнорування її творчої ролі в економіці розвинених країн світу. У той же час, не занурюючись углиб організації та побудови відносин приватної власності управі зарубіжних країні піддавшись в основному формальному наслідуванню, було прийнято рішення про роздержавлення економіки України. Звичайно, таке роздержавлення було проведено у формі приватизації, передавши у приватну власність переважно ті об’єкти, діяльність яких не могла бути збитковою апріорі. У власності держави та територіальних громад залишилися, як можна логічно припустити, об’єкти соціального характеру, функціонування яких вимагає значних фінансових витрат.
Поступивши таким чином, можливо держава очікувала отримати якийсь синергетичний ефект від появи у структурі економіки об’єктів права приватної власності, який полягав у залученні інвестицій в модернізацію виробництва, будівництво нових об’єктів, підвищення якості соціального забезпечення

10 працівників підприємстві т.д. Але цього не сталося тоді у важкі ті роки ХХ ст., коли Україна переживала важливі етапи становлення самостійної державності, і не спостерігається вданий час вже на 20-му році незалежності країни. Як бачимо, причини досить пасивної економічної позиції суб’єктів права приватної власності полягають в укоріненій ментально і нарівні правової ідеології концепції абсолютизації повноважень власника і відсутності узгодженості приватних і публічних інтересів. Прикриваючись абсолютницьким поглядом на сутність приватної власності і неоднозначною інтерпретацією відповідних положень римського права, а також Цивільного кодексу Наполеона з окремих питань власності, в деяких юридичних наукових джерелах дефініцію право власності намагаються піднести у значенні одноосібного і деспотичного панування індивіда надріччю, с. 115]. Слід погодитися з С.С. Алексєєвим, що таке визначення представляється надмірно жорстким, не враховує ряд інших характеристик інституту права власності [4, с. 9]. Яким би там не було, здійснення повноважень власника навряд чи можливе в обхід інтересів суспільства, а тим більше всупереч їм. Прояв власником своєї деспотичної влади по відношенню до об’єкта володіння не може і неповинне завдавати шкоди людині і суспільству. Принаймні, така теза отримала своє закріплення в ч. 3 ст. 13 Конституції України від
28.06.1996 р. І відсилання до положень римського права, під впливом яких нібито формувалися сучасні уявлення про право власності та про суть економічних взаємовідносин власників, представляється перебільшеним і дещо помилковим. До такого висновку підштовхують результати аналізу окремих наукових джерел. Зокрема, робота Я. Лазара Власність в буржуазній правової теорії проливає світло на окремі аспекти рецепції та інтерпретації норм римського права з питань власності. У вступній статті, підготовленій доданого монографічного дослідження, підкреслюється, що римське право зовсім не

11 знало jus utendi et abutendi як права будь-якого використання речі аж до її знищення або явного протиріччя публічним інтересам [5, с.
8]. Така абсолютна характеристика римського права приватної власності, на думку Ф.
Піччінеллі, з’явилася в 1563 р, коли юрист Ф.
Хотоманус (Хотман) помилково витлумачив відповідне місце з Corpus juris civilis [6]. Безсумнівно, через слабкий розвиток на той момент історичної і правової науки дане твердження було сприйняте безапеляційно, щодо того ж задовольняло інтереси великого бізнесу (який, незважаючи на об’єктивну відсутність протистояння між капіталістичним і соціалістичним таборами, такі залишається експлуататорським по суті. З часом критика прищепленого праву власності абсолютизму наростала, що стало виразно проявлятися уході трансформацій в політико-правовому устрої більшості країн Західної Європи. Неприйняття абсолютної концепції права власності супроводжувало французьку буржуазну революцію, спрямовану на відновлення й розширення ряду конституційних праві свобод людини і громадянина. Представники пролетаріату та інших верств населення, а також їх активні лідери (Робесп’єр, бабувісти) відзначали, що необмежена власність несумісна з правами і свободою інших осіб. Наслідком таких громадських протестів стало, як відомо, прийняття Декларації прав людини і громадянина від 1789 р, яка закріпила ряд ключових положень про право власності. Заслуговує на увагу точка зору Р. Деріна та інших авторів, які наполягали на тому, що право власності, згідно з Цивільним кодексом Франції від 1804 р, зовсім не було абсолютним, як стверджували більшість дослідників. Багато юристів Франції, Бельгії, Голландії вважали, що Кодекс Наполеона не встановлював абсолютного права власності. На їхню думку, в римському праві та праві середньовічної Франції (принаймні, з XIV століття) була відсутня повна свобода власності, а ст. 544 Цивільного кодексу Франції відповідала саме цій традиції, оскільки не давала підстав для висновку про індивідуалістичний абсолютизм права власності. В обґрунтування своєї

12 концепції вони спиралися на висловлювання авторів Кодексу Наполеона про неприпустимість зведення зловживання правом власності в закон (Греньє) про досягнення свободи власності шляхом обмеження її незалежності (Порталіс) [7, с. 16 – 18, 25 – 31, 67]. Під впливом подібних наукових поглядів в кінці XIX – початку XX століть деякі вчені – наприклад, Дж. Бартлетт, М. Оріу, Л. Дюгі, С. Романо, Р. Ієрінг, О. Гірке, А.
Менгер та ін. – почали в тій чи іншій мірі визнавати невідповідність багатьох традиційних правових уявлень новим загальним і навіть соціальним вимогам, підкреслюючи неприпустимість зловживання правом власності, наявність управі власності не тільки права й обов’язків, ставлячи останні на перше місце. Особливо обов’язок використовувати об’єкти права власності відповідно до суспільних інтересів [8, с. 14 – 16]. У зв’язку з цим Л.
Дюгі стверджував, що зростаюча соціальна солідарність усіх класів привела до загальних зміні приватного, і публічного права держава стала соціальною службою, в інтересах суспільства обмежує приватну власність, яка перетворилася на соціальну функцію. Як зазначає дослідник, цілком законним є державний примус приватних землевласників обробляти свої землі, якщо публічні інтереси цього вимагатимуть [9, с. 32 – 33,
118 – 119]. Між іншим, в роки першої світової війни ця вимога була зведена в ранг закону в багатьох країнах [10].
Ґрунтуючись на публічному інтересі і необхідності його врахування, В. Ойкен вибудовує своє вчення про методи обмеження економічної влади та забезпечення стану господарського порядку. При цьому досягненню стану рівноваги в питаннях реалізації влади й отримання прибутку повинен служити, на думку вченого, принцип відповідальності. Сенс останнього полягає втому, що той, хто має доходи, повинен нести і збитки [2, с. 366]. Практичне застосування даного принципу в сучасних умовах господарювання виявилося б незайвим і могло б сприяти раціональному вирішенню проблеми дотримання суспільного інтересу.

13 Слід погодитися з думкою окремих дослідників, які стверджують, що економічна свобода, яка розуміється як проста відсутність прямих обмежень господарської діяльності, за відсутності механізмів примусу до соціально- продуктивної діяльності спричиняє виникнення хаосу, анархії і свавілля в економіці. Принцип індивідуальності та економічної свободи перетворюється на економічне зло. За словами Г. Гегеля, вданому випадку ми маємо справу з негативною свободою або свободою порожнечі. Така свобода стає фанатизмом руйнування всього існуючого суспільного порядку [11, с. 70]. Зазначеним зумовлюється неминучість сполученого і взаємообумовленого розвитку суспільних і приватних інтересів, виражених повноваженнях публічного і приватного власників. Обмеженість свободи приватного власника потребами суспільства, в контакті з яким і реалізується капіталоутворююча функція самої власності, наданий час не викликає щонайменших сумнівів у конституційно-правовій доктрині та законодавстві більшості зарубіжних країн. Україна лише починає поступово відходити від нав’язаної в перші роки незалежності концепції верховенства та недоторканості права приватної власності, яка була визнана елементом державної політики. Переосмисленню природи взаємозв’язків у рамках відносин власності в значній мірі сприяють загальновизнані напрацювання теорії соціальних функцій власності (кінець XIX ст. – перша чверть XX ст.). Своїм походженням вона зобов’язана відомому французькому юристові Л. Дюгі, який вважав, що власність перестає бути абсолютним правом і трансформується для власника в соціальну функцію (обов’язок) і лише в цих межах вона користується соціальним захистом. Власність зобов’язує і повинна використовуватися в інтересах загального блага [94]. При цьому теорія соціальних функцій жодним чином не прагне нівелювати ті чи інші права власника. Навпаки, вони всіляко визнаються, але із застереженням проте, що правовласника виправдовується і в той же час обмежується соціальною місією, що лежить на ньому в силу особливого становища, в якому він знаходиться [12, с. 22; 13].

14 Наданий момент реалізація цієї теорії полягає втому, що наявність власності надає не тільки права, алей встановлює певні обов’язки. У Конституціях Німеччині від 1919 і 1949 рр., Італії відрі ряду інших цей підхід був найбільш чітко виражений. У кінці XX ст. соціальні елементи права власності стали закріплювати в конституціях зарубіжних країн ще повніше. Наприклад, в Конституції Іспанії від 1978 р. є глава про основні принципи соціальної та економічної політики і розділ Економіка та господарство. Цей розділ містить 9 статей, що встановлюють принципи, відповідно до яких все багатство країни в його різних формах підпорядковане загальним інтересам. У Конституції Бразилії від 1988 р, крім загальних положень про соціальну функцію будь-якої власності і соціальну службу держави, містяться розділи, присвячені економічному та соціальному устрою, навколишньому середовищу і т.д. [14, с. 13; 15, с. 30]. У порівнянні з Конституціями зазначених зарубіжних країн, Основний Закон України обмежується лише загальною згадкою проте, що власність зобов’язує (ч. 3 ст. 13). Але до чого вона зобов’язує, залишається нез’ясованим. Адже цю норму можна тлумачити і як обов’язок власника утримувати свою власність без прив’язки до дотримання загальних інтересів суспільства, як наприклад, утримувати в чистоті будинок. При цьому антисанітарія, яка може панувати в будинку окремо взятого власника не позначається нарівні чистоти і благоустрою всього кварталу і т.д. Звичайно, умовність вданому порівнянні очевидна, проте навряд чи воно може викривити правильність судження проте, що конституційно-правові норми, що регламентують питання власності, вимагають більшої деталізації. Важливо пам’ятати й те, що власність зобов’язує всіх суб’єктів права незалежно від їх правового статусу та обсягу повноважень. Обов’язок узгоджувати свої дії й устремління з принципами громадянського суспільства та інтересами народу в рівній мірі важливий як для приватного, такі публічного власника. І про це ще буде сказано в наступних параграфах даного розділу.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал