Психорегуляція як принцип здорового способу життя. Чинники, що впливають на психіку в процесі життя; поняття про стрес Г. Сел’є – засновник теорії стресу, біологічне значення стресу, види стресу



Скачати 407.01 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації08.01.2017
Розмір407.01 Kb.
  1   2   3
Психорегуляція як принцип здорового способу життя. Чинники, що впливають на психіку в процесі життя; поняття про стрес Г.Сел’є – засновник теорії стресу, біологічне значення стресу, види стресу;

Психіка — існуюча в різних формах властивість високоорганізованих живих істот і продукт їх життєдіяльності, що забезпечує їх орієнтацію і діяльність. Невід’ємна властивість живого. Взаємодія живих істот з навколишнім світом реалізується шляхом якісно відмінних від фізіологічних, але невіддільних від них процесів, актів, психічних станів.

З точки зору матеріалізму психіка — системна властивість високоорганізованої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, в побудові невідчужуваної від нього картини світу і саморегуляції на її основі поведінки і діяльності. Психіка - це сфера емоцій, почуттів і думок. Валеологічний аспект психічного здоров’я поряд із фізичним є складовою загального здоров’я.

Психічне здоров’я – потреба самореалізації як особистості, тобто забезпечення соціальної сфери життя. Людина реалізує себе у суспільстві тільки в тому випадку, якщо вона має достатній рівень психічної енергії, яка визначає працездатність, достатню пластичність, гармонійність психіки, що дозволяє адаптуватися до суспільства, бути адекватним його вимогам. Отже, як і при визначенні фізичного здоров’я, тут також присутні поняття “сила” і “гармонія”. Крім того для здорової особистості характерна стійка “Я- концепція” – позитивна, адекватна, стабільна самооцінка. 

У валеології психічне здоров’я розглядається як здатність психіки до самоорганізації (саморегуляції, самооновлення, самовідновлення). Чим міцніші дані механізми, тим краща динамічна стійкість психіки. Але якщо на біологічному рівні ці механізми є автоматичними, то на психічному головним є елемент усвідомлення й активного вольового управління. Людина, усвідомлюючи, може допомогти собі у розв’язанні психічних проблем. 

Психіка забезпечує більш ефективне пристосування до середовища. Психічне відображення світу завжди здійснюється в активній діяльності. В психіці представлені і упорядковані події минулого, нинішнього і можливого майбутнього. В людини події минулого виступають в даних досвіду, уявленнях пам’яті; нинішнього — в сукупності образів, переживань, розумових актів; можливого майбутнього — в спонуках, намірах, цілях, а також в фантазіях, мріях, снобаченнях тощо. Психіка людини є усвідомлена і неусвідомлена; але неусвідомлена — якісно відрізняється від психіки тварин. Основна відмінність людської психіки від тваринної — саме в свідомій цілеспрямованості психічних проявів, обумовлених трудовою діяльністю. Свідомість — її сутнісна характеристика.



Структура психіки. Психіка має усвідомлювану та неусвідомлювану частину (К. Г. Юнг). Перша містить біля 10% психічного матеріалу і складається з під- та надсвідомості. Підсвідомість – це психічний досвід, який людина уже пройшла, але несе його в собі; він пов’язаний з нашим біологічним існуванням. Надсвідомість - це вищі рівні психіки, до яких людина йде і які лише відчуває в собі. Усвідомлена частина психіки – це Его (наше уявлення про себе) і Особистість (як ми уявляємо себе в суспільству). У структурі підсвідомого виділені два особливо важливі рівні - Тінь і Аніма – жіноче в чоловічому, чоловіче в жіночому. У Тіні знаходяться ті сторони наших якостей, які ми приховуємо від суспільства, які нам не подобаються. Якщо людині щось не подобається в іншій особі, то значить, що вона приховує таке ж в собі. У Тіні фіксуються всі наслідки психічних стресів, психотравм і психокомплексів. Надсвідомість, за К. Г. Юнгом, представлена Самістю, тобто людською сутністю без масок. Справжнє Я, ірраціональне відчуття себе, не пов’язане з особистісною сферою. 

Людська свідомість користується законами формальної логіки і виражає себе буквами і словами. Її прояви пов’язані переважно із діяльністю лівої півкулі. Неусвідомлена частина психіки має іншу мову – мову символів, образів, що продукуються в основному правою півкулею. 

Інтегральна особистість складається із багатьох субособистостей, які мають окремі якості, окремі життєві програми. Ці субособистості можуть знаходитися в різних взаємовідносинах одина із одною (гармонії, взаємопідстраховки або компенсації, конфлікту). Кожна із них у цілісній структурі психіки виконує неповторну роль, і при зміні однієї субособистості обов’язково змінюється уся особистість людини. Гармонізує психіку Справжнє Я. Воно дає відчуття сенсу життя, правильності шляху, обов’язку, совісті та інших психічних проявів. 

Другим за значенням аспектом є субособистість “Моя внутрішня дитина”. У кожній дорослій людині живе маленька дитина з її особистим досвідом, з її проблемами, привнесеними з дитинства, бажаннями захисту й любові. Звідси - особлива значущість періду становлення психіки для подальшого життя, тобто перший психічний досвід – це матриця для подальшого розвитку.

Кожна субособистість має мотиваційну неусвідомлену й усвідомлену частину. Часто через нашу соціальну зумовленість немає повної відповідності між збудливим мотивом і його вираженням в особистому плану. Ця деформація природніх психічних проявів веде до невротизації, появі психічних комплексів. 

Порушення психічного здоров’я пов’язане, з одного боку, з вродженими особливостями психіки, а з іншого – з надмірними психічними навантаженнями й психотравмами. Усе це веде до низького рівня психічної енергії, низької працездатності та дисгармонії, неадекватної поведінки і деформації “Я-концепції”. 

Вроджені особливості психіки – це особливості психічного коду людини. Це універсальні для всіх часів і народів поняття, стандарти сприйняття, мислення й поведінки, такі як любов, вірність, потреба у служінні, владі, багатстві, агресії, потребі у спілкуванні, милосерді, щедрості, революційності, потребі змін, ініціативності, відповідальності та ін. 

Другий фактор вродженого генезу – це особливості внутрішньоутробного періоду і процесу народження як фактор ризику у формуванні перших психокомплексів – “перинатальних матриць” за С. Г. Грофом, 1992). Дитина отримує психічний досвід ще в утробі матері, знаходячись в емоційному та енергетичному зв’язку з нею. Якщо внутрішньоутробний період протікає благополучно, мйбутня людина не боїться за своє фізичне існування, відчуває себе комфортно у світі і впевнена в його доброзичливості. Період переймів - перший тренінг терпіння, пологи – перший тренінг боротьби за існування. Асфіксія і щипці заважають у майбутньому творчій реалізації людини. В умовах патології можуть виникати психічні комплекси, які супроводжують людину все життя й змінюють його соціальну адаптацію.

Третій фактор вродженої детермінації психічних проявів - це особливості темпераменту. Темперамент – це сукупність психодинамічних властивостей індивіда (сила, рухливість, врівноваженість мозкових процесів, за І. П. Павловим), які отримуються у спадковості і є фізіологічною основою характеру. Темперамент проявляється емоційністю і активністю. Його особливості надають забарвлення тим або іншим рисам характеру, визначають його вираженість.

Існує гіпотеза (П. В. Сімонова та П. М. Ершова, 1984), згідно з якою формування чотирьох типів темпераменту, екстра- та інтраверсії пов’язують із переважним розвитком (спадково-детермінованим) тих або інших структур головного мозку і формуванням взаємних впливів між ними. Так, гіпоталамус і лобні частки зумовлюють силу й збудження нервової системи (холеричний темперамент); переважний розвиток мигдалин та гіпокампа властиві меланхолічному темпераменту; гіпоталамус і гіпокамп формують сангвініка; мигдалина і лобні частки – флегматика. Сильні зв’язки лобної частки й гіпокампа обумовлюють екстраверсію, а гіпоталамуса й мигдалин – схильність до інтраверсії. 

Усі три фактори вродженої зумовленості психічних процесів вносять свою лепту у формування характеру. Характер – це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і проявляються в діяльності, спілкуванні й типових формах поведінки. Надмірне посилення окремих рис, що виражається у вибірковй вразливості особистості, називається акцентуацією. 

В реальній діяльності людини її психічні прояви не виникають спонтанно і ізольовано один від одного. Вони тісно взаємопов’язані в єдиному акті соціально обумовленої свідомої діяльності особистості. В ході розвитку і формування людини як члена суспільства, як особистості, численні психічні прояви, взаємодіючи, поступово перетворюються у відносно сталі психічні утвори, в свідомо регульовані дії, які людина спрямовує на вирішення завдань, що постають перед нею.

Завдяки активному і випереджаючому відображенню органами чуття і головним мозком зовнішніх об’єктів у формі психіки, робиться можливим виконання дій, адекватних властивостям цих об’єктів, а завдяки цьому — виживання організму, його пошукова і надситуативна активність. Отже, визначальні ознаки: 1) відображення, що дає образ середовища, де діють живі істоти; 2) їхня орієнтація в цьому середовищі; 3) задоволення потреби в контактах з ним. А ці контакти за принципом зворотнього зв’язку контролюють правильність відображення.

В людини контрольною інстанцією служить соціальна практика. Завдяки зворотньому зв’язку результат дії співставляється з образом, виникнення якого випереджає цей результат, передуючи йому як своєрідна модель дійсності. Так психіка виступає єдиною циклічною системою, яка має історію і є рефлекторною за типом. Тут рефлекторність означає первинність об’єктивних умов життя організму і вторинність їхнього відтворення в психіці, закономірний перехід сприймаючих компонент системи у виконавчі, доцільність рухових ефектів і їхній «зворотний» вплив на образ.

Таке розуміння рефлекторної природи психіки було розроблене Сєченовим на противагу ідеалістичному напрямку, який вважав психіку особливою безтілесною сутністю (душею), і механістично-матеріалістичному напрямку, який заперечував активність психіки і зводив її до нервових процесів.

Активність психіки проявляється: 1) при відображенні реальності, бо воно припускає перетворення фізико-хімічних подразників, діючих на нервові апарати, в образи предметів; 2) в сфері спонукань, які надають поведінці енергію і стрімкість; 3) при виконанні програми поведінки, включаючої пошук і вибір варіантів.

Виникаючи на певному рівні біологічної еволюції, психіка сама виступає в якості одного з її факторів, забезпечуючи зростаючу складність пристосованості організмів до умов існування.

З переходом до людини психіка набуває якісно нової структури, обумовленої суспільно-історичними закономірностями. Виникає свідомість як провідний рівень регулювання діяльності, формується особистість — джерело вищих проявів активності психіки.

Заглиблення в філогенетичну історію психіки підводить до питання про її об’єктивний критерій. Очевидно, при обговоренні психіки тварин не можна користуватися суб’єктивним критерієм; тим більше — коли йдеться про істоти, що жили в далекому минулому. І єдиний шлях — знайти об’єктивний критерій психіки, який дозволяв би визначити, є чи ні у даного організму психіка.

В історії природознавства існували різні спроби «локалізувати» психіку в природі. Серед них можна назвати теорії панпсихізму, біопсихізму, антропопсихізму і нейропсихізму. В усіх цих теоріях психічні критерії були зовнішніми щодо до форми існування організму або предмету. Психіка приписувалася якійсь істоті не тому, що вона виявляла певні властивості поведінки, а лише тому, що вона відносилася до певного класу об’єктів: наявність психіки у даного класу просто постулювалася.

Теорії другої групи — ті, що виходять з внутрішніх, функціональних критеріїв. Ці теорії більш сучасні, і всі вони не опускаються в пошуках психіки нижче тваринного світу. Але запропоновані ними критерії приводять до різної локалізації «порогу» психічного. Ось деякі з них: спроможність до пошукової поведінки, спроможність до «гнучкого» пристосування до середовища, спроможність до «програвання» дій у внутрішньому плані та ін. Сама різноманітність теорій говорить про те, що вони скоріше є дискусійними гіпотезами, ніж розробленими теоріями.

Серед цих гіпотез одна з найбільш визнаних (у вітчизняній психології) належить Леонтьєву. В якості об’єктивного критерію психіки вона пропонує здатність організмів реагувати на абіотичні впливи (нейтральні біологічно). Реагувати на них виявляється корисним тому, що вони знаходяться в сталому зв’язку з біологічно значимими об’єктами і, значить, є їхніми потенційними сигналами. Відображення абіотичних властивостей є нерозривно пов’язаним з якісно іншою формою активності істот — поведінкою. До того життєдіяльність зводилася до засвоєння їжі, виділення, росту, розмноження тощо. Тепер з’являється активність, «вставлена» між актуальною ситуацією і вітальним актом — обміном речовин. Сенс цієї активності — забезпечити біологічний результат там, де умови не дозволяють йому безпосередно реалізуватися. Із запропонованим критерієм зв’язані два фундаментальні поняття: подразливість і чутливість. При цьому чутливість допускає суб’єктивний аспект відображення; припущення, що він вперше з’являється разом з реакцією на абіотичні подразники, — дуже важлива гіпотеза, що потребувала експериментальної перевірки.

Згідно психоаналізу Фрейда, психіка складається з трьох інстанцій — свідомого, передсвідомого і несвідомого — і системи їхньої взаємодії. Поділ психіки на свідоме і несвідоме — основна передумова психоаналізу, і тільки вона дозволяє зрозуміти і досліджувати дуже важливі патологічні процеси в душевному житті, що часто спостерігаються. Отже, психіка ширша, ніж свідомість.

Психічне життя людини визначається її потягами, головний з яких — сексуальний потяг. Згідно Ассаджолі, існують шість складових психіки: 1) самість вища — свого роду «внутрішній бог»; 2) самість свідома — Я — точка ясного усвідомлення; 3) поле свідомості — почуття, думки, спонукання, що аналізуються; 4) несвідоме вище, або надсвідомість — вищі почуття і здібності, інтуїція, натхнення; 5) несвідоме середнє — подібність фрейдівського передсвідомого — думки і почуття, які можуть легко усвідомитися; 6) несвідоме нижче — інстинктивні спонукання, пристрасті, примітивні бажання тощо.

Важливу роль відіграє також поняття субособистостей — немов би відносно незалежних, більш-менш розвинених «малих» особистостей всередині людини; вони можуть відповідати ролям, які людина грає в житті.

ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я

Психічне здоров’я — стан душевного благополуччя, який характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів, що забезпечує адекватну умовам дійсності регуляцію поведінки і діяльності. Зміст поняття не вичерпується медичними і психологічними критеріями, в ньому завжди відображені суспільні і групові норми і цінності, що регламентують духовне життя людини.

Основні критерії психічного здоров’я — це: 1) відповідність суб’єктивних образів об’єктам, що відображаються, дійсності і характеру реакції — зовнішнім подразникам, значенню життєвих подій; 2) адекватний віку рівень зрілості емоційно-вольової і пізнавальної особистісних сфер; 3) адаптивність в мікросоціальних стосунках; 4) спроможність самоуправління поведінкою, розумного планування життєвих цілей і підтримання активності в їхньому досягненні тощо. Визначення критеріїв психічного здоров’я — складна комплексна проблема філософії, соціології, психології і медицини.

Поняття психічного здоров’я — одне з тих, що найбільше обговорюється в психології особистості, в клінічній психології, в теорії психотерапії.

Велике значення у формуванні основ психічного здоров’я людини має форма навчально-виховного процесу в дошкільному і шкільному віці.

Американський психолог, розробник теорії біхевіоризму Б.Ф.Скіннер вважає, що нагородження правильних відповідей покращує навчання. Це ефективніше, ніж управління шляхом покарання, оскільки нагородження скеровує поведінку до досягнення мети. Використання нагород — селективний, ефективний спосіб контролю поведінки.

Покарання інформує про те, чого не треба робити, але не повідомляє, що робити. Воно не дає людині можливості навчитися тому, яка поведінка в даній ситуації є найкращою. Це основна перешкода ефективному навчанню.

Карані способи поведінки не зникають; вони майже завжди повертаються, замаскованими або такими, що супроводжуються іншими способами поведінки. Ці нові способи можуть бути шляхом уникнення подальшого покарання або відповіддю на первісне покарання. В’язниця — прекрасна модель, яка демонструє неефективність покарання. Вона не навчає ув’язнених більш соціально прийнятним способам поведінки, щоб вони могли заслужити бажаного заохочення; це лише покарання за скоєний злочин. Якщо ув’язнений не навчився нічому новому, немає підстав думати, що в тому ж середовищі і з тими ж спокусами він не повторить тієї поведінки, яка вже якось була покарана. Велика кількість випадків, коли злочинці повторно потрапляють до в’язниці за ті ж самі злочини, очевидно, підтверджує це припущення.

Інша проблема покарання полягає в тому, що воно вибірково заохочує покараних. Вимагач шантажує жертву, доки не отримає гроші; віддаючи гроші, жертва уникає загрози і підкріплює практику шантажу. Вчитель погрожує учням тілесним покаранням або поганою оцінкою, поки учні не стають уважнішими; приділивши увагу, якої від них вимагають, учні уникають загрози покарання і підтримують вчителя в його погрозах. В тій або іншій формі намірів негативний контроль виявляється способом більшості соціальних координацій — в етиці, релігії, державному управлінні, економіці, освіті, психотерапії і сімейному житті.

Скіннер робить висновок, що покарання в кінцевому результаті не задовольняє того, хто карає, і не приносить користі тому, кого карають.

Одна з шкіл, яка найбільш активно розвивається в біхевіоризмі, — раціонально-емотивная терапія — має досить розроблену концепцію психічного здоров’я, автором якої є американський психолог А.Елліс. Він вважає, що людині притаманні помилки «повсякденного ірраціонального (неправильного) мислення». Наслідком таких помилок можуть бути емоційні розлади (тривога, депресія, гнів та ін.).

У відповідності з поглядами Елліса переконання діляться на раціональні і ірраціональні.

Раціональні переконання — оціночні судження, які мають характер віддавання переваги комусь або чомусь. Вони виражаються в формі бажань, переваг, потреб, симпатій і антипатій.

Позитивні почуття задоволення проявляються, коли людина одержує те, чого хоче, в той час коли негативні емоції незадоволення (сум, заклопотаність, жаль, досада) проявляються, коли вона не отримує того, чого хоче. Ці негативні емоції (сила яких зв’язана із значимістю бажання) розцінюються як реакції на негативні події і не виявляють значного впливу на процес постановки нових цілей або завдань.

Ірраціональні переконання за своєю природою абсолютні (або догматичні) і виражаються в формі «повинен», «слід», «зобов’язаний». Вони приводять до негативних емоцій (депресія, тривожність, вина, гнів), що в основному перешкоджають постановці цілі та її досягненню, і призводять до непродуктивних форм поведінки (відхід, відкладання, алкоголізм, зловживання ліками).

А.Елліс відмітив ряд таких особливостей ірраціональної поведінки:

— по суті, всі люди, включаючи освічених і компетентних, демонструють наявність основних людських ірраціональностей;

— фактично всі ірраціональності, які приносять неспокій (абсолютні повинності) і які притаманні нашому суспільству, можна знайти майже в усіх соціальних і культурних групах, які досліджуються протягом їх історичного і антропологічного розвитку;

— більшість ірраціональних вчинків, які ми здійснюємо: зволікання, недостатність самоконтролю та ін. — суперечать тому, чому нас навчають батьки, ровесники чи засоби масової комунікації;

— люди — навіть найосвіченіші та інтелігентні — часто, розставшись із одним з них, засвоюють інші;

— люди, які рішуче протистоять різним видам ірраціональностей, часто стають їх жертвами. Атеїсти та агностики демонструють запеклу та абсолютистську філософію, а дуже релігійні люди поводяться аморально;

— проникнення в процеси ірраціонального мислення та поведінки сприяє лише частковій його зміні. Наприклад, коли людина може розуміти, що приймати алкоголь у великих дозах шкідливо, і все ж це знання не обов’язково домомагає їй утриматися від вживання спиртного;

— люди часто повертаються до ірраціональних вчинків та моделей поведінки, не дивлячись на те, що ретельно працюють над їх подоланням;

— люди часто вважають, що простіше навчитися саморуйнуючій, ніж самозміцнюючій поведінці;

— психотерапевти, які, очевидно, надали б перевагу добрій моделі раціональності, часто діють ірраціонально у своєму особистому і професійному житті;

— люди часто помиляються, стверджуючи, що певний негативний досвід (такий як розлучення, стрес та інші невезіння) не торкнеться їх.

Ряд типових помилок ірраціонального мислення:

Все або нічого. «Якщо я зазнав невдачі в якомусь важливому завданні, а цього не мало статися, то я повний невдаха».

Абсолютність заключень та негативна непослідовність. Мене вважають похмурим невдахою та будуть дивитися на мене як на некомпетентну людину.

Концентрація на негативних почуттях. Оскільки я не можу терпіти, коли щось не вдається, я не можу бачити нічого доброго в моєму житті.

Виключення позитивних почуттів. Коли мене хвалять за щось добре, то цим лише виражають мені люб’язність.

Завжди і ніколи. Оскільки умови життя зараз настільки погані та нестійкі, то вони завжди будуть такими, і я ніколи не буду щасливим.

Приниження. Моя успішна спроба в цій грі була удачею і не має значення. Але помилка, яку я допустив, була взагалі непростимою.

Присвоєння ярликів і надмірне узагальнення. Оскільки я не повинен зазнавати поразок у важливих справах, то я нікудишній гравець і є невдахою.

Персоналізація. Якщо я дію набагато гірше, ніж повинен діяти, і це викликає глузування, то я впевнений, що сміються тільки наді мною, і це страшно!

Очікування покарання. Коли я роблю щось не так, як це слід робити, а мене, як і раніше, заохочують і сприймають, я почуваю себе справжнім обманщиком.

Бездоганність. Я розумію, що я зробив щось досить добре, але я повинен вирішувати завдання, подібні до цього, бездоганно добре, тому насправді я некомпетентний.

В рамках такого підходу можуть бути виділені такі критерії психічного здоров’я:

1. Інтерес до самого себе. Чутлива і емоційно здорова людина ставить свої інтереси трохи вище інтересів інших, жертвує собою в деякій мірі заради тих, про кого піклується, але не повністю.

2. Суспільний інтерес. Якщо людина чинить аморально, малоймовірно, що вона збудує собі світ, в якому зможе жити затишно і щасливо.

3. Самоуправління (самоконтроль). Спроможність брати на себе відповідальність за своє життя і водночас прагнення до об’єднання з іншими без вимог значної підтримки.

4. Висока фрустраційна стійкість. Надання права собі та іншим скоювати помилки без засудження своєї або іншої особи.

5. Гнучкість. Пластичність думки, відкритість змінам, не ставить собі й іншим жорстких незмінних правил.

6. Прийняття невизначеності. Ми живемо у світі ймовірностей і випадку, в якому ніколи не буде існувати повної визначеності.

7. Орієнтація на творчі плани. Творчі інтереси займають більшу частину існування людини і вимагають захопленості.

8. Наукове мислення. Прагнення бути більш об’єктивним, раціональним. Регулювання своїх почуттів і дій шляхом реагування і оцінювання їх наслідків у відповідності зі ступенем впливу на досягнення близьких і далеких цілей.

9. Прийняття самого себе. Я люблю себе лише за те, що живу і маю можливість радіти. Відмова від оцінки своєї внутрішньої цінності за зовнішнім «досягненням» або під впливом оцінки інших. Прагнення скоріше радіти життю, ніж стверджувати себе.

10. Ризик. Емоційно здорова людина схильна ризикувати виправдано і прагне робити те, чого хоче, навіть коли існує можливість невдачі. Прагнення бути підприємливим, але не безглуздо хоробрим.

11. Тривалий гедонізм. Пошук задоволення як у сьогодні, так і в можливому майбутньому. Людина вважає, що краще думати як про сьогоднішній день, так і про завтрішній і не одержима бажанням негайного отримання задоволення.

12. Нон-утопізм. Відмова від нереалістичного прагнення до всеохоплюючого щастя, радості, досконалості або до повного виключення тривоги, депресії, ворожості.

13. Відповідальність за свої емоційні порушення. Схильність брати більшу частину відповідальності за свої порушення, а не прагнення звинувачувати інших або певні соціальні умови з метою захисту.

Негативні емоції, які виникають у відповідь на «негативну» подію, можуть бути:



1. Адекватними

2. Неадекватними

Стурбованість

Надіюсь — те, що загрожує мені, не відбудеться, але якщо і трапиться, те це буде невдачею.



Тривожність

Те, що загрожує, не повинно відбутися, але якщо трапиться, то це буде жахливо.



Печаль

Це важка втрата, але насправді це повинно було відбутися.



Депресія

Це не повинно було трапитися; жахливо, що все так вийшло.



Жаль

Людина жаліє, якщо зробила будь-що погано, але не вважає себе поганою.



Вина

Людина вважає себе поганою, слабкою за те, що зробила щось не так.



Поганий настрій

Людина розстроєна своїми діями, але не звинувачує саму себе, тому що не вважає нікого бездоганним



Сором / збентеження

Людина визнає, що він вчинила безглуздо і засуджує себе за вчинок. Абсолютно потребує схвалення інших.



Роздратування

Я не хотів би, щоб інша людина робила те, що мені не подобається, але з цього не випливає, що вона не може так чинити.



Гнів

Тверде переконання в тому, що інший не повинен порушувати «мої» правила і засудження за подібні дії.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал