Психологии: Материалы



Скачати 111.28 Kb.

Дата конвертації10.03.2017
Розмір111.28 Kb.

387
проблемы
этнической
и
кросс-культурной
психологии:
Материалы
Второй
Международной научной конференции 26-27 мая 2010 г. В. 2 т. / Отв. ред. В.В. Гриценко.
– Смоленск: Универсум, 2010. – Т. 1. – С. 176-181; [6] Чубинський П. Мудрість віків: (Укр.
народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського): у 2 кн. – К.: «Мистецтво», 1995.


Ганна Гармата, аспірантка
ТИПОЛОГІЯ ОБРАЗІВ У ІСТОРИЧНІЙ ПРОЗІ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ:
СИНТЕЗ ЛІТЕРАТУРНОГО І ФОЛЬКЛОРНОГО ПЕРВНІВ

Анотація
У статті розглядаються особливості типології образів у історичній прозі першої
половини ХІХ століття. Визначається парадигма головних творів цього жанру,
аналізуються типи образів у ньому. Наголошується, що вагомим чинником при творенні
образів є синтез у них літературного і фольклорного первнів.
Ключові слова: типологія образів, історична проза, романтичний світогляд,
літературна інтерпретація фольклору, герой.
Summary
In this article the specific of typology of images in the historical prose in first half of the XIX
century is analyzed. The paradigm of the main novels of this genre is underlined, the types of
images are investigated. It is underlined the importance of unite between literature and folklore
elements.
Key words: typology of images, historical prose, romantic outlook, literature interpretation of
folklore, hero.
Історична проза від самого початку свого виникнення виступала контекстом для художньої інтерпретації історичного минулого та специфічним втіленням національного та соціоментального аспектів епох, досвіду державотворення в
історії України. Передусім це притаманне історико-героїчній прозі доби романтизму, розквіт якої припадає на часи бездержавності української нації. Тож саме література взяла на себе головні суспільно-політичні функції, ставши речником державних і національних ідей. Фактично література виступає носієм
ідеї національності, реалізуючи її сенс у своїх образах. Питання специфіки і типології образів у історичній прозі першої половини ХІХ століття є одним із малодосліджених у сучасному українському літературознавстві. Окремі аспекти проблеми досліджуються у працях Т. Бовсунівської, Л. Задорожної, З. Кирилюк,
Є. Нахліка, Д. Чижевського та ін. Натомість детальне вивчення специфіки та типології образів історичної прози, що становить мету і визначає завдання нашої статті, дає змогу репрезентувати особливості української романтичної літератури, передусім особливостей представлених у ній образів. Саме через типологію
і специфіку образів визначається контекст національного романтичного письменства.
Теоретичне осмислення засад романтичної літератури, зокрема історичної прози, дав М. Костомаров у працях «Обзор починений, писанных на малороссийском языке» (1843), «Об историческом значении русской народной поэзии» (1846). Передусім критик наголосив на значущості нового розуміння природи і завдань вітчизняного письменства. Він виходить із того, що основою прекрасного у мистецтві є пізнання духовного начала, внутрішнього життя

388 народу, які знаходять своє відображення в усній народній творчості. Костомаров розрізняє три різні правди – історична, фольклорна, мистецька, що знаходить свою реалізацію в національній самобутності літератури, відповідно образах також. Система історичних творів першої половини ХІХ століття включає у себе ряд творів, які об’єднані передусім романтичним світоглядом і світовідчуття. Ця система характеризується спільністю
ідейно-тематичного спектру, акцентуванням уваги на історичному контексті як такому, в якому розкриваються образи героїв, синтезом літературного фольклорного елементів при творенні образів.
Творчість Василя Наріжного (1780–1825) складає собою важливу сторінку
історії української літератури. Написана російською мовою, вона збагачує як національне, так і російське письменство, але за своїм внутрішнім характером і світовідчуттям є виключно українською. Репрезентуючи своїми творами добу преромантизму, Василь Наріжний звертається до історичного минулого, щоб спроектувати його на проблеми сучасності. 1824 р. побачили світ повість
«Запорожец» і «Бурсак, малороссийская повесть». 1829 р. вийшов незавершений історичний роман «Гаркуша, малороссийский разбойник». Саме твір Наріжного «Бурсак» став одним перших зразків історичної романістики, в якому було представлено цілком новий для тогочасної художньої творчості тип героя. Особливості образів твору зумовлюються тим, що подієвий контекст тут не має історичної основи, але тема торкається історично-патріотичного аспекту певного етапу української національної минувшини, тому образи співзвучні її світогляду. Фактично, всі герої роману відповідають ідейному контексту ХУІІІ століття. Характерною рисою героїв твору є прагнення автора проникнути у всі найменші та найтонші нюанси й деталі внутрішнього життя героїв. Таким чином у романі представлено своєрідну галерею психологічних рисунків, що є власне портретами персонажів, змалюванням
їх характерів
і світовідчуття.
Посередництвом образів цього твору автор говорить про добу національного відродження в Україні, цікавлячись виключно реєстровим козацтвом, а не запорожцями. Для всіх образів твору притаманним є прагнення гармонійного
існування та самореалізації. Динаміка характерів героїв виявляється насамперед у прагненні до дотримання морально-етичних ідеалів і принципів.
Образ головного героя у романі «Гаркуша, малороссийский разбойник» В.
Наріжного визначається прагненням до свободи волі особистості. Автор представляє свого героя як цілковите і типове породження реального життя.
Поява Гаркуші стала неминучим наслідком тих соціальних умов, які склалися в тогочасній Україні. Цей образ є породженням життя в усій його неоднозначності та багатогранності, його протиріч і суперечностей. Гаркуша виступає таким складним і часто жорстким чоловіком, бо таке життя навколо нього. Його характер і поведінку формує його власна воля, що й визначає те, що і як він робить. Гаркуша іде на конфлікт із суспільством, прагнучи утвердити свою волю і власне розуміння життя. Він має індивідуальне розуміння справедливості, що й визначає характер його вчинків. Народний месник прагне свободи як найвищої цінності, бо вона стає для нього суттю життя.
Співзвучними із героями В. Наріжного є образи у творах Ореста Сомова
(1793–1833).
Визначальна для його творчості повість
«Гайдамак.

389
Малороссийская быль» (1826) засвідчує розвиток традицій преромантизму, зокрема використання усної народної творчості для виявлення характеру з усіма його етнічними особливостями. Гаркуша Сомова співзвучний із образом Гаркуші у творах В. Наріжного і Г. Квітки-Основ`яненка, адже всі митці фактично симпатизують своїм героям, навіть коли діють дуже неоднозначно і часто всупереч морально-етичним нормам, убиваючи людей. Для Сомова образ
Гаркуші є передусім символом справедливого месника, через який автор висловлює свою тезу про те, що у суспільстві повинна панувати справедливість, а стосунки між людьми мають будуватися на морально-етичних засадах. Поява феномену Гаркуші осмислюється автором у контексті народного менталітету.
Трудящий і чесний народ породив Гаркуша, бо до цього його змусило життя. Л.
Задорожна пише: «Письменник зображує Гаркушу, як людину дивовижних, пам’ятних для усіх людей учинків, що представляють його винахідливість, його симпатії, його протест, однак митець нітрохи не прагне явити життя героя в заданій послідовності подій; тому Гаркуша в письменника виявляється непоборним, нездоланним і неперевершеним. У цьому художньому прийомі авторська позиція у ставленні до героя виявляється напрочуд виразно» [4, с.
104–105].
Важливе місце у контексті російськомовної історичної прози першої половини
ХІХ століття займає до цього часу не опублікований роман Павла Білецького-
Носенка (1774–1856) «Зиновий Богдан Хмельницкий». Представлений у ньому образ гетьмана є суто романтичним і значною мірою ідеалізованим, наділеним усіма позитивними рисами державного керівника. Твори на історичну тематику Г.
Квітки-Основ`яненка (1778–1843) представляють авторське бачення образу романтичного героя. Погоджуємося з думкою С. Єфремова про те, що
«українські повісті Квітки з народного життя були у всьому світі першими, в яких реально змальовано селянське життя. В світовому письменстві це був перший голос про народ, навіяний щирою до нього прихильністю, бажанням знайти, як сам Квітка говорив, «героїв і героїнь у квітках і запасках», показавши, що і під простим сіряком людське серце б`ється. З цього погляду українське письменство першим промовило своє слово в оборону селянських мас і веде перед щодо народницьких симпатій між усіма письменствами світу» [3, с. 331–332].
Передусім це історичні нариси і перекази «Головатый», «Предание о Гаркуше»,
«Основание Харькова», «1812 год в провинции», «Татарские набеги», повість
«Конотопська відьма» (1833), роман «Пан Халявський» (1839). Особистість у творчості митця постає у певному історичному контексті, через який розкриваються риси її характеру. Загалом для образів Квітки-Основ`яненка характерні такі риси, як ідеалізація при зображенні головних героїв. Він щиро захоплюється своїми героями, наділяючи їх перфектними рисами характеру.
Його особистість формується у певній залежності від історичної доби та побутових і звичаєвих обставин. Він звертається своїми образами до народу, вважаючи, що справжнім цінителем художньої творчості є не «салон», тобто не вищі кола суспільства чи офіційна критика, а народна громада. Відтак, при творенні образів головною для письменника була орієнтація на світогляд народу, його світовідчуття. Цією особливістю зумовлюється також творення автором

390 образу оповідача. Його роль досить складна й багатозначна. Квітка надає слово представникові з простого народу для того, щоб виразити свої суспільні позиції.
У творчості Миколи Гоголя (1809–1852) історична тематика є однією з визначальних, виступаючи контекстом, в якому реалізовуються характери героїв.
Так, вже у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» своєрідний культ старини є домінуючим, завдяки йому і реалізовується суть особистості. Тут осмислюються
«стародавні, дивовижні» діла, через які твориться характер. Гоголь звертається до героїчного минулого українського народу і в повісті «Тарас Бульба» (1834).
Найбільшою мірою знання та розуміння історичного матеріалу, а також осмислення психології людини в історичному контексті письменником знайшло вияв у «Тарасі Бульбі». Власне, твір являє собою розповідь про особистість в
історичному контексті. За допомогою образу Тараса Бульби митець репрезентує справжнього патріота України, здатного присвятити своє життя Вітчизні. Вся повнота характеру Тараса Бульби розкривається завдяки тим випробуванням, через які він проходить, утверджуючи цим силу свого характеру. Образ Тараса
Бульби є глибоко індивідуальним і неповторним, а водночас він типовий для своєї доби, певного суспільного стану. Саме образ Тараса Бульби є носієм головної ідеї твору – ідеї офірування людини національним інтересам, своїй державі. Для такої особистості приватне завжди буде другорядним, а народне – першорядним. Саме тому Тарас Бульба везе своїх синів на Січ, щоб показати їм, яким має бути справжній козак, служитель свого народу і держави. Серед запорожців панують звичаєвий аристократизм, ратний подвиг і мужність. Саме ці чинники складають систему життєвих цінностей героїв твору.
У прозових творах Євгена Гребінки (1812–1848) на історичну тематику, зокрема повісті «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) і романі
«Чайковский» (1843) бачимо образи сильних особистостей на тлі козацької доби.
Автор репрезентував індивідуальне втілення та осмислення історичної тематики.
На фоні опису козацьких звичаїв і традицій вимальовуються їхні типові представники з яскраво вираженими індивідуальними рисами характеру. У першому творі події відбуваються у середині ХУІІ століття, після того, як Богдан
Хмельницький підписав Переяславську угоду. Фактично в основі твору лежать події, запозичені з «Історії Русів», зокрема боротьба козаків проти польського поневолення та орієнтація на союз із російським царем. Ідею роману
«Чайковский» визначає історико-патріотична тема, хоча герої не належать до
історичних осіб, а сюжет не спирається на конкретну історичну подію. Митець правдиво відтворює історичне минуле свого народу, даючи його художню
інтерпретацію, поетизуючи Запорізьку Січ як ідеальний прообраз Козацької держави. Для нього вона є втіленням «козацької вольниці», де панують демократичні та водночас жорсткі закони. Для автора важливим є дати художнє осмислення доби та її авторську інтерпретацію, зокрема оцінку козацтву як
історичному феномену, його впливу на життя суспільства і формування характерів.
Для світогляду Пантелеймона Куліша (1819–1897) загалом притаманні такі риси, як поєднання релігійних, просвітительських і романтичних уявлень, що позначилося на його творчості, зокрема творенні образів. Людську душу він розглядав як поєднання зовнішнього, того, що лежить на поверхні, та

391 внутрішнього, глибинного, тощо, що міститься у людському серці. Для Куліша
ідеал становить національна старовина.
Загалом Кулішем рухало прагнення працювати на збереження і розвиток національної самобутності українського народу та його європеїзації. У його образах тісно поєднуються національна та європейська традиції бачення героїв.
Він стояв на тому, що світ образної словесності не повинен бути художнім відповідником реальної дійсності. Літературний твір є ціннісним у тому випадку, якщо він наснажений високими ідеалами, які знаходять своє втілення у літературних образах. Куліш стояв на тому, що справжній митець повинен бути представником морального елементу в житті. Літературу він вважав засобом діяти на людство благотворно, а її завдання вбачав у народно-пізнавальних і морально- та національно-повчальних і виховних функціях. Художня творчість, за Кулішем, покликана виражати національний дух, виховувати народ на засадах загальнолюдської та християнської моралі, національного патріотизму, об’єднувати націю в єдине політичне ціле, берегти і передавати від покоління національні традиції. На творення образів Кулішем суттєвий вплив мало осмислення питання ролі та значення життєвого матеріалу та суто естетичних чинників. Літературна творчість, на думку Куліша, повинна спиратися на науковий фундамент, тобто письменникові слід творити свої образи на основі глибокого знання фольклору, історії, літератури, народної культури, світового мистецтва. Крім того, важливим джерелом для творення образів митець вважав внутрішній світ митця, його почуття, світовідчуття, інтуїцію.
Історична проза П. Куліша починається романом «Михайло Чарнышенко, или
Малороссия восемьдесят лет назад», що побачив світ 1843 р. Твір починається передмовою, в якій автор закликає своїх сучасників подивитися, як жив український народ раніше, згадати його славне минуле, заспівати його пісні, замислитися над переказами. Фактично весь роман перейнятий настановкою на цю ідею. Автор використав багато історичних пісень, думок, легенд про побут і звичаї українського козацтва. Сюжет твору складають походи і пригоди козаків як військові, так і особисті. Фактично всі герої є людбми надзвичайними, вони виділяються з оточення і підносяться над ним. Із назви твору бачимо, що події відбуваються у середині ХУІІІ століття, коли наближалися часи занепаду
Гетьманщини. Загалом образ Михайла Чарнишенка витворений відповідно до духу часу та історичної доби, хоча реального історичного прототипу він не має. У романі «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» автор синтезував дві традиції – вальтерскотівського історико-етнографічного коментаря та гоголівського протиставлення героїчного минулого трагічній і сумній сучасності. Тут образ автора виступає в ролі як митця, так й історика, етнографа, антиквара.
Знаковим для історичної прози першої половини ХІХ століття став роман
Пантелеймона Куліша «Чорна рада» (1857). Твір друкувався починаючи з середини 40-х рр. ХІХ століття. Для того часу актуальною була ідея відродження національної української державності, тож автор звертається до часів боротьби
України за самовизначення у таку ж складну добу. Відповідно до реалізації мети автор творить два типи персонажів. Представники першого належать до певних
історичних прототипів, а представники другого типу створені у відповідності до

392 сюжету твору. Водночас автор намагається акцентувати увагу на своїй особливій прихильності до двох типів героїв. Перший – це полковник Шрам, із образу якого починається твір. Він є втіленням войовничого, бойового і політичного духу української нації. Другий – це Божий чоловік, зверненням до образу якого завершується твір. Божий чоловік репрезентує культ духу, особистість, для котрої головними у житті є передусім духовні та релігійні цінності. Фактично авторським ідеалом у творі є полковник Шрам, у характері якого бачимо наявність усіх головних найкращих властивостей людини. Це тактично мисляча особистість, здатна тверезо оцінювати ситуацію і планувати свої вчинки відповідно до національних інтересів. В його особі бачимо зразковий образ представника козацької старшини. Фактично він мислить навіть глибше, ніж гетьман Сомко, тверезо та об’єктивно оцінює ситуацію тому, що, як вважає
Куліш, не переобтяжений і не засліплений владою. Образ Сомка так само
інтерпретується автором у позитивному ключі. Але його суттєвим недоліком є те, що він, будучи особистістю цілком і повністю самодостатньою, самовпевненою і самовладною, покладається виключно на власні рішення, часто не дослухаючись до міркувань інших людей, як Шрам. Саме ця риса характеру стала фатальною для Сомка. На думку письменника, для формування самодостатності кожного образу обов’язковим є намагання поглянути на ситуацію збоку, як відсторонена й об’єктивна особа, щоб дати незалежну оцінку тому, що відбувається.
Головні герої роману Куліша є цілком самодостатніми характерами, з власними поглядами на життя, ставленням до певних суспільно-історичних подій, власною життєвою філософією і переконаннями. Це цікаві психологічні типи, переконливі суспільні характери. Кожен із них виступає носієм певної ідеї, має свою позицію, система яких відображає уявлення самого автора, його суспільно-політичні та морально-етичні переконання і настанови. Так, образ гетьмана Сомка символізує собою ідею української автономної феодальної держави. Божий чоловік – це втілення індивідуальної моральної чистоти, духовного розвитку
і постійного самовдосконалення.
«Юродствуючий запорожець» і курінний отаман Кирило Тур символізують людину ірраціональну, що керується у своєму житті передусім законами серця, вони переконані кордоцентристи. Старий запорожець Пугач є втіленням соціальної рівності, носієм ідеї демократичної козацької республіки, де не існує приватної власності, він утілює месіанську роль Запорізької Січі як центру визволення України. Пан
Черевань – це символ заможного хуторянського життя, образи Петра й Лесі – щасливої сімейної ідилії.
Посередництвом системи образів роману Куліш осмислює дуже важливе питання – співвіднесеність в українському суспільстві двох сил – державницької та руїнницької. Першу втілюють образи городових козаків Сомка і Шрама, другу
– запорозька стихійна сила, що в суті своїй є національно несвідомою, схильною до соціального бунту, який автор вважає деструктивним. Трагедія України бачиться письменником у тому, що ці дві сили постійно між собою борються, перебувають у протистоянні. Ставлення Куліша до Запорожжя представлене через образи. З одного боку, він прихильно відноситься до центру козацької вольниці, бо тут «воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались».

393
Але водночас автор показує, що дуже часто Січ є небезпечною для спокою на українських землях, несе загрозу для громадянського миру і порушує устої гетьманської держави. За допомогою образів Тура, ортодоксальних січових дідів утверджується ідея про те, що запорізькі порядки і звичаї входять у суперечності з громадським укладом Гетьманщини, підривають патріархальну родину.
Промовистим і глибоко символічним є бій між Кирилом Туром і Петром
Шраменком, що виступають втіленнями різних сил у козацтві. Перший – запорожці, з притаманним їм крайнім свавільним виявом і другий – городовий, що береже патріархально-сімейні традиції, прагне розбудовувати громадське суспільство і правову державу, де люди коряться встановленим законам і суспільним нормам. Правомірно наголошує Д. Чижевський на тому, що у романі
«Чорна рада» як романтик «Куліш не менше «символіст», ніж Шевченко, – за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу «правди та кривди»; символічні для нього й співки кобзаря: пісні його, «як чари», він сліпий, як Гомер, та «бачить те, що видющий зроду не побачить»; символічна й постать такого земного Іванця Брюховецького – його згубна агітація, ніби якісь «чари». Символічні краєвиди – ніч, від якої «думка розжевріє, як від Божого слова», «Київ – Єрусалим» […] Символічні й постаті запорожців, що за всієї їх реальної масивності, «як той сон», бо їм «усе […] дурниця: чи жить, чи вмерти…» [6, с. 422]. Посередництвом образів автор протиставляє державницькі ідеї козацької старшини і християнську мораль
Божого чоловіка. Письменник доходить висновку, що влада, багатство, почесті, перемоги – все це речі тимчасові, марнославні. А істинне щастя людини складає
її особиста праведність. Саме тому кобзар звеличує людську душу як головну цінність. Відчутним у творі є протиставлення трагічного розриву між ідеальним і реальним. Саме перше є вічним блаженством, до якого повинна прагнути кожна особистість.
Аналіз системи історичної прози першої половини ХІХ століття, зокрема представлених у ній образів, дає підстави для їх типології. Загалом для дослідження суті художніх образів визначальним і важливим є питання їхньої типології як таке, що забезпечує більш ґрунтовне осмислення ідей, закладених в образах. Враховуючи сучасні інтерпретації категорії «образ», особливості образів у романтичній історичній прозі першої половини ХІХ століття, підходи до типології образів здійснюємо власну типологію образів у названих вище текстах.
Так виділяємо три групи образів. До першої групи образів належать образи
історичних осіб, подані в художній інтерпретації автора. Зокрема, такі типи образів представлені у творчості В. Наріжного, О. Сомова, П. Білецького-
Носенка, Г.Квітки-Основ`яненка, П. Куліша. До другої групи образів належить образи, посередництвом яких передається та представляється дух епохи. Це образи, які не мають історичних прототипів, але цілком і повністю відповідають типу героя певної доби. Такі образи наявні у творчості В. Наріжного, О. Сомова,
Г. Квітки-Основ`яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, М. Костомарова, П.
Куліша, М. Шашкевича, М. Устияновича. До третьої групи образів відносимо образ автора. З огляду на те, яким чином автор представляє добу, розрізняємо два типи образу автора. Перший представляє епоху шляхом власної художньої
інтерпретації реальних історичних осіб. Другий репрезентує добу через показ її

394 світогляду та світовідчуття шляхом творення типових для епохи представників, кожен із яких виступає носієм певної ідеї. До першого типу відносимо таких авторів, як В. Наріжний, О. Сомов, П. Білецький-Носенко, Г. Квітка-Основ`яненко,
М. Гоголь, П. Куліш. До другої категорії авторів відносимо В. Наріжного, О.
Сомова, Г. Квітку-Основ`яненка, Є. Гребінку, Л. Боровиковського, М.
Костомарова, П. Куліша, М. Шашкевича, М. Устияновича. Належність деяких авторів до обох типів свідчить про те, що в їхніх творах представлено два типи образу автора. Загалом спільним для образів усіх трьох груп вважаємо преромантчний або романтичний характер образу героя. Всі фактично відповідають типу романтичного героя, притаманного історичній прозі першої половини ХІХ століття.
Список використаних джерел:
1.Білецький О. І. Українська проза першої половини ХІХ століття: (від Г. Квітки до прози
«Основи») // Зібр. праць: У 5 т. – К.: Наукова думка, 1965. – Т. 2. – С. 148–197. 2.
Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. – К.: Київський університет
«Словянський університет», 1997. – 109 с. 3. Єфремов С. Історія українського
письменства. – Тернопіль: Феміна, 1995. – 608 с. 4. Задорожна Л. М. Історія української
літератури кінця ХУІІІ-60-х років ХІХ століття. – К.: Київський університет, 2008. – 479
с. 5. Історія української літератури (перша половина ХІХ століття). – К.: Вища школа,
1980. – 328 с. 6. Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: Феміна, 1994.
– 478 с.


Анастасія Грекова, студентка
ТОПОНІМІЧНА ПРОЗА ПОДУНАВ’Я

Анотація
У статті аналізуються топонімічні перекази про назви поселень Українського
Подунав’я, в основу яких покладено «першоелемент» вода (Криничне, Кирнички, Каменка,
Татарбунари). Досліджено символіку води та криниці, які мотивують назви населених
пунктів.
Summary
Ttoponymy translations about the names of settlements of Ukranian Danube region are
analyzed in the article on the basis of which water as the first-element is fixed (Krinichne,
Kirnichki, Kamenka, Tatarbunary). The symbolism of water and wells explaining the names of
settlements has been explored.
Український народ має багатовікову історію, джерелом вивчення якої є не тільки дані істориків, артефакти, а й та цінна інформація, яку містить фольклор, а саме топоніми. В топоніміці відображено важливі етапи еволюції матеріальної та духовної культури народу. За кожною назвою стоїть низка асоціацій, образів, які формують національну картину світу. Ключем до її розуміння є давні топоніми, які, зберігаючи первісну образність, виступають репрезентантами національного світосприйняття, своєрідними національними маркерами. Давня символічність у нових назвах подекуди заступається іноетнічними елементами. Розкодувати символи можна після зняття інокультурних нашарувань, спираючись на дані топоніміки.
Значний матеріал про походження назв поселень знаходимо у фольклорі, зокрема в топонімічних переказах. Народна етимологія дає можливість зрозуміти


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал