Програма вступних випробувань для вступників на напрям 024 «Хореографія» ос «Магістр» Київ 2016 пояснювальна записка



Сторінка3/4
Дата конвертації28.12.2016
Розмір0.53 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4

Види і жанри образотворчого мистецтва
Пластичні мистецтва, що об’єднують живопис, скульптуру, графіку. Відображення дійсності в наочних глядачево - сприймальних образах. Узагальнення, типізація, уява як методи, за допомогою яких у образотворчих мистецтвах естетично розкривається часовий розвиток подій, духовний стан, переживання, взаємовідносини людей, втілення суспільних ідей. Характеристика образотворчих мистецтв: живопису, скульптури, графіки.

Жанри як історично сформовані підрозділи у видах образотворчого мистецтва. Специфіка принципів їх розподілу. Розподіл в образотворчому мистецтві основних жанрів відповідно до зображуваного предмету: пейзаж, портрет, побутовий, історичний, анімалістичний жанри. Обумовленість більш дрібного розподілу злиттям у художній творчості пізнавальних, ідейно-оціночних, образно-художніх елементів. Певне функціональне призначення кожного окремого твору мистецтва (наприклад, портрети – парадні, інтимні, камерні, карикатурні).

Поява терміну і започаткування в мистецтві класицизму в ХУІІ-ХУІІІ ст. строгої жанрової системи. Поступове стирання чітких жанрових кордонів в ХІХ ст., пріоритетне поширення побутового жанру портрету, пейзажу.

Процес взаємодії і взаємопроникнення жанрів протягом ХХ ст. Введення використання жанру як поняття по відношенню до творів будь-якого пре оду відповідно до тематики зображення.


Архітектурні пам’ятки Києва
Архітектурні пам’ятки Києва як складова архітектурної спадщини України. Згадки про них в стародавніх літописах, билинах, піснях, сказаннях. Зародження і розвиток в Києві в Х ст. кам’яного давньоруського будівництва, формування типів монументальних будівель, визначення прийомів містобудівництва. Роль Києва у становленні і розвитку рис української архітектури. Основні архітектурні перлини: Софійській музей, Золоті Ворота, Києво-Печерська Лавра, Кирилівська церква, Андріївська церква, Жилий будинок по вулиці Городецького.
Творчість Тараса Шевченка
Т.Шевченко (1814-1861 рр.) – український поет, мислитель, художник. В українському образотворчому мистецтві - засновник критичного реалізму. Багатогранність його творчості: працював в галузі станкового живопису графіки, монументально – декоративного розпису, акварелі, олії, офортів. Автор понад однієї тисячі робіт образотворчого мистецтва.

Вплив К.Брюллова на формування Шевченка - художника, що виявився в „Автопортреті”, ілюстраціях до поеми „Полтава”, композиції „Циганка-ворожка”. Віддзеркалення принципу створення народних картин в роботі „Катерина”, де кожен елемент зображення є символом: центральна постать – уособлює Україну, дуб - її силу. Правдивість відтворення образу селян у картинах „Селянська родина”, „На пасиці”. Проголошення думки про соціальну роль образотворчого мистецтва в циклі офортів „Живописна Україна”, засудження дійсності в роботах „Казка”, „Судня рада”, „Старости”. Відтворення поетичності, своєрідної краси похмурих середньоазіатських пустель і гір в серії „Туркменські аби в Каратуа”, „Байгущі”. Серія малюнків „Притча про блудного сина” як шедевр політичної сатири. Психологічна глибина автопортретів Т.Шевченка.


Художні стилі в образотворчому мистецтві
Поняття стилю як стійкої єдності образної системи, виразових засобів, що характеризують художню своєрідність тих чи інших сполучень явищ мистецтва. Різноманітність значень терміну „Стиль”: як комплексу складних діалектичних взаємовідносин змісту і форми в мистецтві; як структура образу і художня форма; як обумовленість формальної структури художнього твору змістом епохи, творчим методом і світоглядом художника.

Використання поняття „стиль” в історії мистецтв і при визначенні типових для певного періоду художнього напрямку або тенденцій, що мають специфічне сполучення стильових ознак. Категорія „історичний стиль” як етап історії мистецтв, коли різноманітні види мистецтва і художньої культури об’єднуються у цілісну художню систему. Єдність внутрішніх (змістовних) і формальних (зовнішніх) якостей, внаслідок чого створюється єдиний образно-пластичний стрій в творах архітектури, образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва. Ведуча роль архітектури у формуванні стилів.

Тісний зв’язок стилю з соціокультурними умовами.

Бароко (кінець ХУІ – середина ХУІІІ ст.), його становлення в період інтенсивного формування націй і національних держав (абсолютна монархія). Його розвиток у країнах, де активну роль відігравала феодально-католицька реакція. Тісний зв’язок бароко з аристократичними колами і церквою, пропаганда їх могутності. Характерні риси: грандіозність, пишність, динаміка, патетична піднесеність. Широке використання релігійної, алегоричної, міфологічної тематики в скульптурі і розписах інтер’єрів, віртуозного декору в оформленні приміщень.

Класицизм (ХУІІ – початок ХІХ ст.). Звернення у ньому до форм античного мистецтва як до ідеального, естетичного еталону. Значення суспільно-виховних функцій в мистецтві класицизму, проголошення нових етичних норм, що формують образи героїв: стійкість перед ударами долі, підпорядкованість особистого суспільному, пристрастей – розуму. Логічність планування, орієнтація на античні зразки у творчості архітектора Ф. Блонделя, художника Н.Пуссена.

Романтизм (ХУІІІ – перша половина ХІУ ст.). Одне з найбільш складних і внутрішньо-суперечливих явищ в історії культури, сполучення в ньому розчарованості в ідеях Просвітництва, в результатах Французької буржуазної революції, песимістичний погляд на перспективи суспільного розвитку з тяжінням до гармонійності світоустрою, духовної цілісності особистості, пошуку нових абсолютних ідеалів. Розлад між мрією і дійсністю, їх невідповідність як основна ознака романтизму. Глибокий інтерес до людської особистості, що розумівся як єдність індивідуальної зовнішньої характерності і неповторності внутрішнього змісту. Романтизм як перший художній напрямок де чітко виявились усвідомлення особистості як суб’єкта творчої діяльності. Протиставлення романтизму раціоналізму і естетиці класицизму (Е.Делакруа „Лад”я Данте”, Ф.Рют „Виступ добровольців в 1792 році” – рельєф на Тріумфальній арці в Парижі, Т.Жеріко „Плот Медузи”).

Імпресіонізм (остання третина ХІХ – початок ХХ ст.). Переосмислення композиції і живописних прийомів в мистецтві імпресіоністів. Звільнення від умов класицизму, романтизму, академізму. Проголошення у їх творах красоти повсякденної дійсності, простих, демократичних мотивів, живої достовірності зображень. Ствердження естетичної значимості повсякденного сучасного життя. (К.Моне, О.Ренуар, Пісаро, Е.Мане).

Модерн (кінець ХІХ – початок ХХ ст.), його різноманітне найменування: ар-нову у Франції, Бельгії, югендстиль у Німеччині, ліберті в Італії, сецессіон у Австрії. Формування модерну в умовах бурхливого розвитку індустріального суспільства, зростання національної самосвідомості різних європейських народів, загострення протиріч капіталізму. Соціальна природа модерну - в гострому конфлікті між особистістю і суспільством. Проведення ідеї художнього індивідуалізму та розгляд мистецтва як засобу соціальних змін. Ведуча роль архітектури, яка виявилась, зокрема, в створенні приватних будинків. Відмова від ордерної або еклектично-запозиченої з інших стилів системи прикрашення фасадів та інтер’єрів. (А.Гауді – Іспанія, ван де Веде – Бельгія, Шехтель - Росія).

Модернізм – як узагальнене найменування ряду течій ХХ ст.
ІСТОРІЯ МУЗИКИ
Провідні майстри французької композиторської школи ХІХ ст. та їх творчий доробок

Значний внесок французьких композиторів в європейську культуру, започаткування ними нових явищ в музиці.

Перша романтична програмна симфонія сюжетного типу – „Фантастична симфонія” Гектора Берліоза (1803 - 1869), художні узагальнення в ній ідейно-естетичних устремлінь епохи. 30 – 40-і р.р. як період найбільшої творчої активності композитора: опера „Бенвенуто Челліні”, „Реквієм”, драматична симфонія „Ромео і Джульєтта”, „Траурно-триумфальна симфонія”. Перетворення в творчості Берліоза традиційних жанрів, синтезування елементів опери, ораторії, симфонії, спирання на національні музичні традиції.

Поява нового жанру європейської опери – ліричної – у творчості Шарля Гуно (1818 - 1893). „Фауст” – найкращий твір композитора. Переосмислення літературного першоджерела: заміна складної філософської проблематики літературною драмою, її розгортання на широкому побутовому тлі. Індивідуалізація, психологічна правдивість музичної характеристики образу Маргарити. Інтонаційне оновлення французької опери за рахунок звертання до мелодійного строю побутового романсу.



Жюль Массне (1842 - 1912) як один з видатних представників ліричної опери, його твори „Манон”, „Вертер”. Виведення в центр опери ніжних, мрійливих жіночих образів. Яскравість мелодійного малюнку.

Відточеність форми, чіткість викладу у творчості Жоржа Бізе (1838 - 1875). Становлення творчості композиторі в 60- р.р. Опери „Шукачі перлин”, „Пертська красуня”. „Кармен” як одна з вершин французького оперного реалізму. Втілення у партитурі іспанського національного музичного колориту. Напруженість ходу драматичних подій. Багатобарвність народних сцен. Відтворення у музиці до драми „Арлезіанка” характеру східної і провансальської музики.



Каміль Сен-Санс (1835 – 1921). Симфонічна і інструментально-ансамблева музика як найяскравіша сфера творчості композитора. Панування в ній поетичної лірики, радісних настроїв, шляхетної патетики, стриманого драматизму. Епічна ораторіальність, прониклива лірика, драматизм опери „Самсон і Даліла”.

Виникнення оперети (50-і р.р. ХІХ ст.) як одного з видів музичного театру, поєднання в ньому вокальної та інструментальної музики, танців, балету, елементів естрадного мистецтва. Музикально-вокальні і хореографічні номери як засіб розвитку дії. Розвиток пародійного типу оперети в творчості Жака Оффенбаха (1819 - 1880).

Перші класичні зразки балетних партитур. Ствердження Адольфом Аданом (1803 - 1856) романтичного напрямку у французькому балеті. Балети „Жизель”, „Корсар”. Симфонізм балетної бузики Лео Деліба (1836 - 1891), розвиток в ній драматичного начала. Вплив його балетів „Копелія” і „Сільвія” на розвиток музично-хореографічного мистецтва.
Провідні майстри австро-німецької композиторської школи та їх творчий доробок
Давні традиції австро-німецької композиторської школи. Поява в першій половині ХІХ ст. першого покоління композиторів-романтиків, втілення в їх творчості провідних рис європейського романтизму: ліричність та фантастичність образів, використання автобіографічних мотивів, історичної тематики, відтворення картин природи. Зв’язок з фольклором як характерна риса творчості композиторів.

Карл-Марія фон Вебер (1786 - 1826) як один з засновників німецького романтизму. Розвиток традицій зінг-шпіля в опері „Вільний стрілок”. Збагачення цього жанру в дусі романтичної естетики, насичення його глибоким змістом. Діяльність Вебера в якості піаніста-віртуоза.

Реформування жанру пісні у творчості Франца Шуберта (1797 - 1828). Збагачення існуючих пісенних форм, створення нового типу пісень наскрізного розвитку. Високохудожні зразки вокального циклу у творчості композитора: „Зимовий шлях” та „Прекрасна мірошниця”. Започаткування жанру вокальної балади: „Лісовий цар”. Творчий доробок в галузі симфонічної музики – 8 симфоній.

Різноманітність жанрів в творчості Роберта Шумана (1810 - 1856). Його роль у розвитку фортепіанної музики: цикл „Карнавал”. Камерно-вокальна творчість Шумана, де ліричні почуття набувають високого ступеню конкретності: цикл „Любов поета”. Звертання у 40-х р.р. до написання симфоній, зокрема, „Рейнської”, їх вплив на творчість сучасних Шуману композиторів.

Поєднання та тісний зв’язок класичних традицій з пошуком нового типу виразності у творчості Фелікса Мендельсона-Бартольді (1809 - 1847), заснування ним лейпцігської школи. Мендельсон як один з засновників романтичного симфонізму. Створення музики до комедії Шекспіра „Сон літньої ночі” як свідоцтво ранньої творчої зрілості, його всесвітньо відомий „Весільний марш”, вишукана фантастична скерцозність, що притаманна цьому твору.

Широта і різноманітність інтересів Ріхарда Вагнера (1813 - 1883) – композитора, диригента, письменника, філософа. Формування основних теоретичних положень оперної творчості в його літературних трактатах – „Мистецтво і революція”, „Художні твори майбутнього”, „Опера і драма” та ін., - а саме: необхідність створення універсальних художніх творів, їх покликання морально впливати на масову аудиторію, визнання за музичною драмою можливості досягнення універсалізму шляхом синтезу мистецтв (пластичного, образотворчого). Втілення новаторської музичної естетики у тетралогії „Перстень нібелунгів”. Казково-легендарні сюжети в творчості Вагнера: опери „Тристан та Ізольда”, „Тангейзер”, „Лоенгрін” та ін.

Збагачення класичних традицій романтичним змістом у творчості Йоганнеса Брамса (1833 - 1897), виспів свободи особистості, моральної стійкості, мужності. Розуміння композитором циклічної композиції симфонії як інструментальної драми, частини якої об’єднані певною поетичною ідеєю.

Симфонізація вальсу, надання йому індивідуалізованої образності у творчості Йоганна Штрауса (1825 - 1899). Обумовленість популярності музики романтичною піднесеністю, мелодійною гнучкістю і красотою, опорою на австрійський міський фольклор (вальси „На прекрасному блакитному Дунаї”, „Казки Віденського лісу”, „Імператорський вальс” та ін., польки, галопи, марші). Штраус як один з творців віденської оперети („Летюча миша”, „Циганський барон” та ін.), панування в них стихії танцю: вальсів, чардашу, мазурки, галопу, польки.
Представники італійської композиторської школи ХІХ ст., їх творчий доробок
Опера як основний жанр італійської музики ХІХ ст.

Творчість Джоаккіно Россіні (1792 - 1868). Драматургічне і образне оновлення жанру опери-буффа в „Севільському цирюльнику”, яскраве змалювання характерів, елементів сатири. Пошук нових рішень в опері-серіа: „Сорока-крадійка”. Перший в історії опери звертання до творчості В. Шекспіра: „Отелло”.

Переворот в скрипковому виконавському мистецтві – творчість Нікколо Паганіні (1782 - 1840). Розширення можливостей скрипки: введення нових колористичних і технічних ефектів. Творчість Паганіні як яскравий прояв музичного романтизму. Написання ним „24 каприсів”, концертів для скрипки з оркестром. Віртуозне володіння гітарою, створення для цього інструменту біля 200 п’єс.

Подальший розквіт вокального мистецтва у творчості Вінченцо Белліні (1801-1835) та Гаетано Доніцетті (1797-1848), їх внесок в розвиток бельканто. Романтична піднесеність, м’який ліризм музики В. Белліні (опери „Норма”, „Пурітани”). Різноманітність жанрів, яскрава театральність опер Г. Доніцетті – „Люція ді Ламмермур”, „Любовний напій”.

Оперна творчість Джузеппе Верді (1813 - 1901) як одна з вершин оперного реалізму в світовому музичному мистецтві, найвища точка розквіту італійської опери ХІХ ст. Створення власного музичного стилю шляхом розвитку традицій Дж. Россіні, Г. Доніцетті, В. Белліні, засвоєння досвіду різноманітних оперних шкіл (Ш. Гуно, Р. Вагнер). Ідеї національно-визвольного руху, героїко-патріотична лінія в творчості композитора: опери „Набукко”, „Жанна д’Арк”, „Битва при Лєньяно”. Інтерес до сюжетів значного ідейного змісту – звертання до літературних творів: драм В. Гюго „Ернані” та „Король бавиться” (опера „Ріголетто”), А. Гарсії Гутьєрреса „Трубадур”, О. Дюма-сина „Дама з камеліями” (опера „Травіата”). Музична драма „Отелло” і комічна опера „Фальстаф” – вершини творчості композитора. Відмова від традиційних арій, дуетів, заміна їх монологами, діалогічними сценами, в основі яких – наскрізний музичний розвиток.
Видатні представники російської композиторської школи ХІХ ст., їх творчий доробок

ХІХ ст. як епоха розквіту російської музичної культури. Заснування Михайлом Глінкою (1804 - 1857) національної музичної класики. Розвиток двох ліній російської опери – історичної та казкової – у творчості композитора. Національна самобутність опер „Іван Сусанін” та „Руслан і Людмила”.

Продовження і розвиток традицій М. Глінки у творчості російських композиторів: О. Даргомижського, О. Бородіна, М. Мусоргського, М. Римського-Корсакова.

Творчість Петра Чайковського( 1840-1893 рр.). Широта інтересів, творче спілкування з видатними діячами російської культури О.Островським, М.Рубінштейном, П.Садовським. Творчі контакти з композиторами „Могучої кучки”.

Багатожанровість творчості композитора: опери, симфонії, балети, камерно-вокальні, інструментальні твори.

Відтворення у музиці глибоких соціально-етичних конфліктів. Універсальність музики композитора: охоплення образів життя і смерті, любові, природи, оточуючого побуту. Нове розкриття змісту творів О.Пушкіна, М.Гоголя, В.Шекспіра, Данте. Втілення в музиці глибинних процесів духовного життя, сумнівів, відчаю, пошуків ідеалу.

Симфонія як один з провідних жанрів творчості Чайковського. Втілення цих принципів в програмних творах (увертюра-фантазія „Ромео і Джульєта”, симфонія „Манфред”, симфонічна фантазії „Буря”, „Франческа да Рюміні”), інших інструментальних жанрах (І концерт для фортепіано з оркестром, концерт для скрипки з оркестром, ІІІ струнний квартет). Різноманітність тематики, єдність вокальних і симфонічних начал, лірико-драматичних і жанрово-побутових планів в оперній творчості композитора (опери „Євгеній Онєгін”, „Пікова дама”, „Орлеанська діва”, „Мазепа”, „Іоланта” та ін.).

Новаторство Чайковського в галузі балетної музики: створення ним високоякісних творів, насичених симфонічним розвитком (балети „Лебедине озеро”, „Спляча красуня”, „Лускунчик”).


Видатні представники української композиторської школи ХІХ ст.
ХІХ ст. як період остаточного формування української національної композиторської школи. Посилення репресивних заходів царського уряду щодо української культури (царські укази 1863 р. і 1876 р.) як історичний фон цього періоду. Народно-національна тематика як центральна в творчості українських композиторів.

Семен Гулак-Артемовський (1813 - 1873) – автор музики і тексту першої української побутової опери „Запорожець за Дунаєм”. Вплив Т. Шевченка та М. Костомарова на усвідомлення композитором необхідності створення національної культури на народній основі. Виняткова роль геніального російського композитора М. Глінки в цьому процесі. Образи українського народу, його побут як основа сюжету опери. Використання засобів музично-комедійних традицій XVIII ст. у процесі її створення.

Микола Лисенко (1942 - 1912) – засновник української музичної класики, хоровий диригент, піаніст, вчений-фольклорист, педагог. Народно-національна тема як провідна в творчості композитора. Опера як основний жанр творчості М. Лисенка: „Тарас Бульба”, „Наталка-Полтавка”, „Утоплена”, „Різдвяна ніч”. Започаткування дитячої опери: „Зима і весна”, „Коза-Дереза”, „Пан Коцький”; української кантати: „Радуйся, ниво неполитая”; хорової поеми: „Іван Гус”; фортепіанних жанрів рапсодії, баркароли, сонати. Творче використання фольклорних джерел у творах – від цитування до стилізації фольклорних жанрів, зокрема, думи, історичної, ліричної, жартівливої пісні, гопака та козачка. Лисенко як один з фундаторів української фольклористики. Відкриття М. Лисенком в Києві Музично-драматичної школи, випускниками якої були Л. Ревуцький та К. Стеценко. Лисенко – один з організаторів клубу „Родина”, його роль у згуртуванні національних культурницьких сил.

Яскраві поодинокі твори:


Микола Лисенко – засновник української музичної класики
Микола Лисенко (1942 - 1912) як центральна постать в українській музиці ХІХ ст., підняття її композитором на високий художній і професійний рівень. Формування в творчості М.Лисенка національної моделі романтичного стилю; надання музиці емоційної виразності, індивідуалізованої лірики, підвищення ролі народної тематики і образності, звертання до національної історичної теми. Втілення в музиці суспільно значущої тематики, проведення в ній народно-визвольної та патріотичної ідей як ознаки реалістичного методу.

Формування національних різновидів музичних жанрів:



  • камерно-вокального – в переважній більшості, на слова Т. Шевченка; романси („Безмежнеє поле”, „Місяцю Князю” на сл. І. Франка, „Коли розлучаються двоє”, „З мого тяжкого суму” на сл. Г. Гейне); обробки народних пісень;

  • хорового (понад 40) – в різних жанрах: поеми („Іван Гус”), 4 кантати для соліста, хору і симфонічного оркестру („Б’ють пороги”, „На вічну пам’ять Котляревського”, „Радуйся, ниво неполитая”);

  • оперного – історико-героїчна народна драма „Тарас Бульба”, лірико-фантастична „Утоплена”, лірично-камерна „Ноктюрн”, комічна з сатиричними рисами „Енеїда”, лірико-комічні „Наталка-Полтавка” та „Різдвяна ніч”, дитячі опери „Зима і весна”, „Коза-Дереза”, „Пан Коцький”;

  • інструментального - пісні, мініатюри, баркароли, фортепіанні твори „Українські рапсодії”, концертні вальси, „Героїчне скерцо”, „Елегія”.

Новаторство творчості М. Лисенка: започаткування нових для української музики жанрів: кантати, хорової поеми, дитячої опери, сонати, рапсодії, баркароли, скерцо; творче використання фольклорних джерел – від цитування до стилізації фольклорних жанрів, зокрема, думи, історичної, ліричної, жартівливої пісні, гопака і козачка. М. Лисенко - фундатор української фольклористики, його роботи „Народні музичні інструменти України” та „Характеристика музичних особливостей народних дум та історичних пісень, виконуваних кобзарем О. Вересаєм”. Відкриття М. Лисенком в Києві Музично-драматичної школи (1904), випускниками якої були Л. Ревуцький та К. Стеценко. Лисенко – один з організаторів клубу „Родина”, його роль у згуртуванні національних культурницьких сил.
Видатні представники української композиторської школи ХХ ст.
Продовження кращих традицій попередників у творчості українських композиторів ХХ ст. Пріоритет народно-національної тематики в творчості композиторів, широке використання фольклору як джерельної бази музичного тематизму. Поряд з цим – інтерес до новітніх тенденцій розвитку музики ХХ ст. Творчість Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, С. Людкевич.

Творчість наступних поколінь українських композиторів. Здобутки Костянтина Данькевича (опера „Богдан Хмельницький”, балет „Лілея”), Платона та Георгія Майбород, Ігоря Шамо, Костянтина Мяскова, Миколи Вериківського, Віталія Кирейка, В. Сильвестрова, В. Грабовського, Лесі Дичко. Всесвітня відомість Мирослава Скорика – автора, зокрема, музики до кінофільму „Тіні забутих предків”, „Карпатського концерту”, Євгена Станюковича – автора 8 симфоній, балетів „Ольга”, „Прометей” та ін. В. Рунчак та О. Козаренко – яскраві постаті української музики останньої чверті ХХ ст.


ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО
Традиції театру корифеїв
Соціокультурні передумови розвитку українського театру у другій половині ХІХ століття. Поява народно-визвольних ідей у драматургії цього періоду, громадянський пафос, притаманний театральній діяльності. Усвідомлення необхідності заснування національного театру.

Прагнення високоідейного театрального репертуару збоку передових діячів української культури. Ствердження демократичних ідей через художньо-сценічні образи в діяльності труп М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, порушення ними животрепетних проблем сучасності.

Драматургія Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого як продовження реалістичних напрямків української театральної культури.

Новаторство режисерських принципів М. Кропивницького та П. Саксаганського. Акторська майстерність М. Заньковецької, М. Садовського, І Карпенка-Карого та П. Саксаганського.

Організаційно-творче становлення музично-драматичного жанру в діяльності М. Старицького. П’єси “Богдан Хмельницький”, “Не судилося”.

І. Карпенко-Карий – драматург. П’єси “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”.

Створення М. Кропивницьким першої української професійної трупи (1882). Поєднання в її діяльності акторської гри, художнього оформлення, музики, співу, танців. П’єси«Дай серцю волю…», «Глитай або павук».

Створення М. Садовським першого українського стаціонарного театру в Києві.

Творча індивідуальність М. Заньковецької, трактовка актрисою ролей Наталки-Полтавки, Галі (“Назар Стодоля”), Харитини (“Наймичка”).

Теоретична спадщина П. Саксаганського – “Моя робота над роллю”(до молодих режисерів).




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал