Програма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього



Сторінка7/19
Дата конвертації26.12.2016
Розмір4.13 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

"РАМАЯНА"

Прозовий переказ Премчанда

НАРОДЖЕННЯ РАМИ

Серед численних річок, що беруть початок на півночі Індії, в піднебесних Гімалаях і впадають у священну Гангу, є одна невеличка — Сараю. На її березі стоїть тепер маленьке селище Айодг’я. Та це тільки нині воно непримітне селище, а кілька тисяч років тому тут було найбільше місто в Індії, столиця славних царів сонячної династії, що з неї вийшли такі мудрі і відважні правителі, як щедрий і добросердий Харішчандра, захисник і покровитель бідних Рагху, сміливий і відважний Бгагіратха. З цього давнього і славного роду походив і Дашаратха, цар Кошали, що її столицею була Айодг’я.

Тоді в Айодг’ї процвітали науки й мистецтва. З усіх усюди з’їжджалися до неї купці, щоб придбати товари, якими далеко-далеко славилася Айодг’я. Містом слалися широкі вулиці, завжди багатолюдні і гомінкі, обабіч них красувалися, милуючи око, розкішні, казкової краси палаци. І яких тільки вершників не бачили столичні вулиці — на конях, на верблюдах, на слонах, яких тільки подорожніх не вітало гостинне й щедре місто! Скрізь було вдосталь шкіл, їдалень, вабили до себе театри, де городяни дивилися цікаві вистави. Все місто потопало в зелені — стільки в ньому буяло садів, парків, гаїв, кожен міг зайти у будь-який сад поласувати смачними, соковитими й рідкісними плодами. Високі і міцні мури захищали місто від ворожої навали, а посеред столиці височіла й фортеця з бійницями, оточена глибоким, завжди вщерть повним водою ровом. Айодг’я славилась освітою, не просто було тут знайти бодай одного неписьменного. Гостинні, чесні, миролюбні, освічені і щирі душею були й її мешканці. Не велося неправедних, нечесних судів. Поля щедро родили, і люди не знали голоду. У кожній садибі тримали корів, отож всілякого молочного харчу вистачало. Селяни були заможні, податками їх не обтяжували. Про розбій чи крадіжки ніхто й не чув, не чули й про хвороби, як ото чума чи холера. Добрий і справедливий цар Дашаратха ревно дбав про свій народ.

Якось поїхав Дашаратха на полювання. Помалу при- острожуючи коня, добувся він берега невеликої річки, що ховалася в лісових хащах. У тому лісі жив сліпий мудрець Андгак із своєю дружиною, теж сліпою. І саме тоді, коли цар Дашаратха стояв на березі, дослухаючись, чи не затупоче поблизу яка звірина, юний син сліпих відлюдників на ім’я Шраван спустився до річки, щоб набрати в глек води. Зачувши плюскіт, цар Дашаратха подумав, що то, певно, купається дикий слон. Швидко вклав цар на тятиву зачаровану стрілу, натягнув лука й пустив її у той бік, звідки чулося плюскотіння. Стріла влучила прямо в груди юнакові, і він, голосно зойкнувши, упав на землю. Стривожений Дашаратха заквапився на стогін і побачив юнака зі стрілою в грудях. І тоді цар Дашаратха зрозумів, що він накоїв. Безмежний жаль і каяття охопили його. Бачачи розпач незнайомого мисливця, юнак через силу спробував утішити його:

— Не побивайтеся, тепер уже нічим не зарадиш. Певно, так мені судилося, що мушу вмерти. Мої батьки невидющі, вони живуть он у тій хижці неподалік. Зробіть ласку, віднесіть мене до них.

З цими словами юнак помер.

Цар Дашаратха взяв на руки неживого юнака, приніс до хижки й повідомив сліпим відлюдникам сумну звістку.

Невтішно заголосили нещасні старі батьки, почувши про несподівану й безглузду загибель своєї єдиної надії. А як не стало вже сліз, невимовний гнів на царя Дашаратху охопив їх. Вони обсипали його пекучими докорами, а наостанок грізно провістили, що як вони оце помирають від незмірної туги за втраченою дитиною, так колись помре й він. Мовили так сліпі відлюдники й померли. А безмежно засмучений цар рушив до свого палацу.

Довго не мав цар Дашаратха дітей. Гірко сумував він з того, нишком плакали всі три його дружини: старша — Каушалья, середня — Сумітра і наймолодша — Кайкеї. І тоді цар сказав: «Краще померти в тузі, втративши сина, аніж зовсім не мати дітей». Сказав так і покликав на пораду свого мудреця Васіштху. Принести нечувано щедру жертву богам до Айодг’ї з усього царства зібралося безліч мудреців і праведників. Вони славили доброту й мудрість царя Дашаратхи. А незабаром усі три дружини подарували цареві чотирьох синів: Каушалья — Раму, Сумітра — близнят Лакшмана й Шатругхну, а наймолодша Кайкеї — Бгарату. Тільки Рама народився на день раніше.

Минав час. Царевичі росли; і ось уже мудрець Васіштха взявся виховувати й навчати їх. Усі четверо швидко опанували науки. А що вже володіти луком, метати спис, боротися, то в цьому вони не знали собі рівних. Та їм навіть на думку не спадало хизуватися. Всім серцем шанували царевичі предківські звичаї, поважали старших і ніколи й словом не кривдили нижчого чи слабшого від себе. Були вони гарні на вроду, дужі, ще й до всього добрі та лагідні вдачею. Ось чому всі їх любили і в один голос казали, що брати примножать славу свого давнього й знаменитого роду. І всі четверо так любили один одного, що кожен з радістю віддав би за брата життя. Та все ж найбільша приязнь постала між Рамою і Лакшманом, між Шатругхною і Бгаратою.

Цар Дашаратха не міг натішитися синами.



ВИГНАННЯ

Кілька років цар Дашаратха спокійно і щасливо правив своєю країною. Та невблаганна старість усе більше давалася взнаки. Не було вже в царя колишнього завзяття й снаги. І Дашаратха став потроху залучати до державних справ царевича Раму.

Минуло небагато часу, і Дашаратха був царем уже тільки про людське око. Чи не всі державні справи провадив за нього Рама. Справедливий і мудрий, хоч і молодий, він здобув невдовзі палку прихильність у країні. І от якось цар Дашаратха скликав у тронну залу своїх радників, а також найзнатніших і найшанованіших людей столиці й мовив до них:

Не рік і не два прослужив я вам вірою і правдою, завжди намагався правити віддано і справедливо. А тепер я хочу передати царство під руку своєму синові Рамі — він уже доріс для цього! А я хотів би стати пустельником і решту днів своїх провести в праведних думках. Ось для чого я зібрав вас тут.

О великий і пресвітлий царю, — відповіли радники і громадяни. — Ми довіку пам’ятатимемо, як у щасті та в мирі жили під вашим справедливим правуванням. Бажали б ми, щоб ваша благословенна рука була над нами вічно, та коли вже така ваша воля, то нехай буде по-вашому. Живіть у спокої, а Рама хай віднині буде нам захисником і володарем, як досі були ви.

Мудрець Васіштха схвалив таке рішення. Тоді цар Дашаратха знову заговорив:

Коли ви всі згодні, то не відкладаймо довго. Виберімо добру пору й коронуймо царевича Раму на царство. Що швидше це станеться, то скоріш я матиму полегкість і тим краще буде для країни і народу.

І ось царські астрологи визначили сприятливе розміщення зірок на небі. Місто прибралося до свята: будинки прикрасили гірляндами із запашного зілля й свіжих квітів, по базарах затріпотіли різнобарвні прапорці, загримотіли барабани, по-святковому вбраний люд висипав на вулиці.

У наймолодшої дружини царя — Кайкеї була стара служниця Мантхра, потворна й горбата. Вона гляділа

Кайкеї ще змалку, супроводила й після весілля до палацу царя Дашаратхи та так і лишилася при ній. Кайкеї дуже вірила старій служниці й цінувала її. Якраз перед коронуванням Рами Мантхра вийшла з палацу цариці Кайкеї і подалась до міста у якійсь своїй справі. Помітивши на вулицях незвичайний рух і пожвавлення, вона не витримала і спитала у якогось чоловіка:

Що це тут діється?

То ти й не знаєш, що діється у столиці? — здивувався той. — Та ти де живеш — в Айодг’ї чи в якомусь глухому закутті? Завтра ж царевич Рама сходить на царський престол!

Новина приголомшила стару служницю. Заздрощі охопили її душу: адже вона так хотіла, щоб на трон сів син Кайкеї Бгарата Кайкеї стала б царевою матір’ю, то й вона, Мантхра, була б тоді не остання в царстві. Робила б що заманеться, повладарювала б досхочу. Потанцювали б тоді в неї і царицині служниці, і цареві слуги! Убралась би вся в прикраси, що люди на вулицях тільки охали б: «Гляньте! Гляньте мерщій! Он іде незрівнянна Мантхра!» А хай би хто назвав її горбатою, ото б уже позбиткувалася над ним! Зігнала б усі свої образи й кривди. І ось маєш: не буде Кайкеї царською матір’ю!..

Забувши, куди й чого йшла, Мантхра метнулася до палацу, забігла в царицині покої і захекано гукнула:

Велика царице, чи ви чули? Раму завтра вінчають на царство!

Досі три цариці жили в дружбі й злагоді, жодна й трохи не заздрила іншій. Каушалья наче рідного сина любила Бгарату, і Кайкеї так само любила Раму. До того ж, Рама був найстарший із царевичів, отож він-таки й мав сісти на трон. І Кайкеї радо сказала служниці:

Ти перша принесла мені цю новину, за це дарую тобі золоте намисто. Ось візьми!

Та замість узяти царицин подарунок і щиро подякувати, Мантхра розпачливо забила себе по голові кулаками:

О царице! Як би радо прийняла я подарунок, коли б трон займав твій Бгарата. Та за таку новину не обдаровувати треба, а гірко плакати! Ви ж і на макове зерня не дбаєте про своє славне ім’я, про свою гідність...

Замовкни, відьмо! — спаленіла цариця. — І не сором тобі! Як тільки поганий твій язик повернувся таке сказати! Та щоб ти знала, Рама любіший мені за рідного сина. Невже ти не бачиш, як він шанує та поважає мене? Як без моєї поради не ступить і кроку ? Та він-бо й найстарший, то кому ж іще займати трон, як не йому? Затям собі: коли я ще хоч раз почую, як ти верзтимеш казна-що, то начувайся!

Так, так... Коли настають чорні часи, людині завжди мов щось затьмарює розум, як оце зараз вам. Коли сама ви проста, й щира, й добра, то не думайте, що всі такі. Ви он носитеся з тим Рамою, синочком його називаєте, не нахвалитесь та не натішитеся ним, а його люба матінка тим часом знає своє. Завтра вона стане царевою матір’ю, а вам чи хто сказав про це, спитав вашої думки? А тепер будете царевою попихачкою — ото й уся вам шана. Мені байдуже, хто сидітиме на престолі — Рама чи Бгарата, — так чи інак із служниці мені не стати царицею. Та коли я бачу, що чиниться не по правді, вам на шкоду, то не можу на це спокійно дивитися. Не за себе болить мені душа, а тільки за вас.

Довго не вгавала стара. І взяли тоді царицю сумніви...

І ось Кайкеї обізвалась до служниці:

Мантхро, не бери ти до серця, чого я тобі наговорила зопалу. Чи ж знала я, що мені й моєму синові готують таке лихо, плетуть підступні тенета? Я собі й гадки не мала. А тепер мені спала з очей полуда, я збагнула, що воно і як. Але тепер запізно, уже нічого не вдієш. Завтра вранці Рама вже сяде на трон.

Е, ні, — заперечила Мантхра, — ще й як можна зарадити, треба тільки трохи жіночих хитрощів. Зараз я вас навчу, що і як зробити, щоб вийшло на ваше. Але самі погляньте, яка підступність: вибрали для коронування саме той день, коли царевич Бгарата поїхав у гості до діда. Ну що ж, гаразд. Боги наділили вас неземною вродою, і ви до того ж найлюбіша царева дружина. Стривайте, а ви наче казали, ніби цар Дашаратха колись пообіцяв виконати двоє ваших бажань? Чи ви вже й забули про них?

Ай справді! — зраділа цариця Кайкеї. — Було таке. Якось цар Дашаратха повернувся з битви поранений, а я так йому перев’язала рану, що він за одну ніч видужав. Отоді цар і пообіцяв сповнити два мої найбільші бажання.

Ну от бачите, — втішено мовила стара служниця, — як усе добре виходить. А тепер треба зробити ось що: ідіть у кімнату гніву й не виходьте доти, поки цар сам не прийде. Познімайте з себе які є прикраси й коштовності й викиньте геть. Скиньте й царські шати, а на томість натягніть на себе якесь дрантя, розпустіть волосся й ляжте на голу землю. Коли цар побачить вас такою, то неодмінно злякається й кинеться розпитувати, що скоїлось. Отоді й нагадайте йому про свої два бажання і скажіть, що саме настав час їх виконати. Перше бажання: на трон замість Рами сяде Бгарата. А друге — щоб Раму вислали на чотирнадцять років зі столиці в глухий ліс. А в царя Дашаратхи слово тверде, він як пообіцяє, то вже зробить. Отак ви, матінко моя люба, доможетеся свого!

Цар Дашаратха, прибувши увечері до палацу Кайкеї, застиг, вражений: палац тонув у темряві, ніде не було чути ні музики, ні співів, скрізь тихо, безлюдно, наче все вимерло. Цар тривожно запитав якусь служницю:

А чого це у вас тут не світиться? І все якесь сумне й невеселе, наче когось поховали. Ти не знаєш часом, де цариця Кайкеї? Чи вона, бува, не занедужала?

Велика цариця заборонила розваги та співи й усамітнилася в кімнаті гніву, — пояснила та.

Цар Дашаратха дивом дивувався: що з царицею? Невже їй щось наговорили? А може, скоїлось якесь лихо? Занепокоєний, увійшов він у кімнату гніву: Кайкеї в лахмітті, без прикрас лежала просто на підлозі й гірко ридала.

Цар Дашаратха дуже любив свою наймолодшу і найвродливішу дружину, тож тепер не на жарт налякався.

Велика царице, що з тобою? Чи не захворіла ти? Кажи мерщій, а то я збожеволію від розпуки. Що сталося? Тебе хтось скривдив? Хто посмів не послухатися тебе?

Хтось щось зробив всупереч твоїй волі? Ти тільки скажи, і я так покараю винуватця, що він довіку пам’ятатиме.

Кайкеї втерла сльози, що рясно котилися з очей:

Нічого зі мною не сталося. Я не захворіла і добре мені живеться: є що їсти й пити, є в що вдягатись... Чого мені ще бракує? Та й ви мене он як любите. Ідіть веселіться, святкуйте собі, а мені дайте спокій! Кому судилась гірка доля, тому вже годі з нею щось удіяти.

Цар Дашаратха спробував підвести дружину з підлоги.

Що ти, царице, кажеш, схаменися! — розпачливо вигукнув він. — Мені боляче слухати твої слова. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю, знаєш, що ніколи пальцем, ані лихим словом не зайняв тебе, ніколи не робив нічого проти твоєї волі. Розкажи, що гнітить, що ятрить, що озлобило твою душу, все чистісінько відкрий, нічого не ховай. А я зроблю все, щоб утішити й розважити тебе.

Кайкеї ще дужче спохмурніла:

Атож, ви мастак обіцяти. Та буде з мене вже обіцянок. Скільки ви мені обіцяли, а що виконали?..

Я пам’ятаю, — мовив Дашаратха. — Справді, було таке. Я пообіцяв тобі здійснити два твої бажання, але ж ти сама відмовилась, сказала, що ніяких бажань у тебе немає, а коли будуть, то ти сама скажеш.

От-от, — підхопила Кайкеї. — Оце ж і настав час виконати мої бажання!

Присягаюся своїм диханням і душею, що готовий на все! — палко запевнив дружину цар. — Навіть якщо ти загадаєш віддати тобі моє життя, то я не вагатимусь і миті: вирву з грудей своє серце й покладу до твоїх ніг.

Цариця Кайкеї понурила погляд і твердо сказала:

Тоді слухайте! Перше моє бажання, щоб замість Рами на трон сів мій син Бгарата. А друге — вишліть царевича Раму на чотирнадцять років у лісові хащі, щоб його й близько не було біля столиці. Нехай він стане відлюдником.

О безсердечна Кайкеї! — аж застогнав Дашаратха. — Що ж це ти надумала? Невже тобі зовсім не шкода мене, свого чоловіка? Невже ти не знаєш, що Рама — світло моїх очей, зміст мого життя?

Цар був такий блідий, наче його вкусила отруйна змія. Він тяжко зітхнув і знову промовив:

І як у тебе навіть вихопилися такі вбивчі слова? Невже в твоєму серці немає і крихти співчуття до Рами? Та в усьому світі не знайдеться нікого, хто бажав би йому зла. Всі не нахваляться ним. Та й тебе ж він любить, шанує, як рідну матір. Ніколи він не скривдив тебе й словом. Ти ж сама те й робила, що хвалила та підносила його. То що ж змінилося? Чий лихий язик щось нашептав тобі, щоб очорнити Раму, щоб посварити нас, посіяти чвари?

Кайкеї спалахнула:

То вам, може, хтось щось нашептав! А мені нема чого нашіптувати! Навіть худоба розуміє, що їй на добро чи зло, а я людина, і все бачу. Бачу, як плюндрують сад мого життя, що так буйно і пишно квітнув. То невже ж я сидітиму склавши руки і дивитимусь, як немилосердна рука здіймає наді мною гострий ніж? Я мала вас за порядну й чесну людину, але тепер побачила, що ви тільки на словах добрий та щирий, а самі тільки задурюєте мені голову своїми лестощами. Гарних же молитов навчила вас цариця Каушалья!

Кайкеї, я ніколи не обдурював тебе, — мало не плачучи, благав цар Дашаратха. — І щиросердно кажу тобі, що посадовити Раму на трон я вирішив сам, ніхто мені того не підказував, ніхто не просив. А цариця Каушалья й поготів: вона не казала мені щодо цього жоднісінького слова. Повір мені! Рама ніколи поганого слова не сказав про Бгарату. Мені однаково, хто сидітиме на троні, чи Рама, чи Бгарата, — обидва вони мої сини, і я їх однаково люблю. Але ж успадкувати трон — то право найстаршого сина. Навіть якщо я погоджусь і зведу на трон Бгарату, ти певна, що він схвалить це? Та нізащо в світі не схвалить і не погодиться на таке. Рама й Бгарата — одна душа, одне серце, одна плоть! Але ж і ти підступна! Скільки часу сплило відтоді, як я дав тобі ту необачну обіцянку, а ти лише сьогодні згадала про неї, ще й під таку пору. Уявляєш, до чого може призвести твоя впертість? Чи розумієш ти, що можеш нерозважно погубити наш славний і давній рід?

Кайкеї в нестямі замахала кулаками перед царевим обличчям:

Та годі, годі вам розжалоблювати мене! А ви ж як думали, я попрошу у вас ганчір’яну ляльку, щоб нею бавитись? Не думайте, що я якась затуркана, забита жінка. Я ще раз вам кажу: якщо ви людина слова, то мусите виконати мою волю, двоє моїх бажань. Бо ганьба покриє весь наш рід, і її вже нічим не змиєш. Покотиться слава, як-то цар Дашаратха із сонячної династії дотримує слова: наобіцяв-наобіцяв, а настала пора виконувати обіцяне, то він і в кущі.

Кайкеї! — в розпачі вигукнув Дашаратха. — Навіщо ти ще й сіллю посипаєш рану, яка й так кривавиться? Будь певна, я ніколи не переступлю свого слова! Мабуть, самі боги судили таку долю Рамі, щоб він жив у вигнанні в дикому, глухому лісі. Мабуть, так хочуть вони звести зі світу весь наш рід. Та ти будеш винуватницею того, що станеться, на віки вічні. Я не переживу цього підступного удару в самісіньке серце. І знай: не буде щасливого царювання Бгараті, якщо Рама піде у вигнання.

Цар Дашаратха поринув у глибоку задуму, а Кайкеї нетерпляче й ущипливо кинула:

Чого ж тут іще думати? Скажіть, що не дотримаєте свого слова, — та й по всьому!

На очі цареві навернулися сльози, і він сумно, але твердо мовив:

Царице, ти можеш не сумніватися, від свого слова я не відступлюся. Я приймаю обидві твої умови. Ти гарна вродою, але чорна душею. Ну що ж, нехай щастить тобі в твоєму царюванні. Прости мене, любий мій Рамо! Твій батько, що малим колисав тебе на своїх руках, попався у тенета підступної жінки й підносить над тобою гострого меча. Але ж зрозумій, синку, що це робиться заради честі нашого славного й давнього роду.

Промовив це Дашаратха і впав на землю непритомний.

Так минула ніч. А вранці, щойно розвидніло, царедворці, найславніші й найшанованіші люди столиці, вчені й мудреці з усієї країни стали сходитися до палацу на свято коронування нового царя. Запалав вогонь на жертовнику, жерці проказували молитви. Всі дивилися на двері, звідки мав вийти цар Дашаратха. Але той не з’являвся. «Чого ж він бариться?»— дивувався кожен. Може, просто не встиг убратися в царські шати? Але ж ні, того не може бути, бо їхній цар завжди встає разом із сонцем. І ніхто з палацу не виходить. Рама вже теж прибув і чекає.

І от мудрець Васіштха, бачачи, що пора починати урочисту церемонію, послав першого царевого радника Сумантру до палацу сказати Дашаратсі, що все вже готове.

Сумантра прийшов у палац Кайкеї і побачив, що цар лежить і голосно стогне, а цариця стоїть на порозі кімнати гніву. Сумантра шанобливо вклонився їй:

Мудрець Васіштха і всі царські піддані вже чекають на царя.

Цар на радощах не міг заснути цілісіньку ніч, — відповіла йому Кайкеї. — А оце зовсім недавно трохи задрімав. Будь ласкавий, Сумантро, поклич сюди Раму. Цар хоче щось йому сказати.

Сумантра відчув недобре. Він мерщій подався до Рами.

Той не гаючись прийшов і, ставши перед батьком, чемно й шанобливо вклонився йому:

Ви мене кликали, батьку?

Цар Дашаратха тільки звів на сина невидющий погляд і важко зітхнув; в очах його блищали сльози. А Рама подумав, чи не він якось завдав батькові прикрощів.

Матусю, — звернувся він до Кайкеї, — чого батько тільки дивиться на мене й слова не промовить? Може, я чимось завинив перед ним і він гнівається на мене?

Ні, синку, — лагідно відповіла Кайкеї, — нічим ти перед ним не завинив і він не гнівається на тебе. Як же йому гніватись на тебе, коли він тебе нестямно любить? Він просто хоче щось тобі сказати, але, певно, побоюється, що скривдить тебе, образить. Отож він ніяк не наважиться. Мабуть, скажу я тобі все сама. Бачиш, цар Дашаратха пообіцяв мені колись сповнити моїх двоє бажань, і сьогодні настав цей час. Обидва ті бажання стосуються тебе. Якщо ти ладен їх вислухати й виконати, я скажу їх тобі. Чи згоден ти?

Рама, не вагаючись, запевнив її:

Шановна матусю, мій обов’язок — коритися батьківським наказам. І ніщо в світі не змусить мене знехтувати цим обов’язком.

Отак і мусять чинити справжні, шанобливі сини, — похвалила Раму Кайкеї. — Тож слухай. Сьогодні великий цар вирішив, що на царський трон сядеш не ти, а твій брат Бгарата. А ти на чотирнадцять років підеш у вигнання, станеш відлюдником і житимеш у лісових хащах. Сам він не годен сказати тобі про це, і я передаю тобі його волю. А тепер вирішуй: чи приймеш ти цей батьків наказ, чи ні?..

Рама якусь мить мовчав, вражений таким батьковим наказом. Хто б сподівався, що все так обернеться? Він здогадався, що тут сталося, і несамохіть похилив голову. Але одразу підвів її і твердо мовив:

Матусю, не турбуйтеся, я виконаю волю батька, хоч би що чекало на мене в майбутньому. Сьогодні ж я залишу столицю. А ви не баріться й пошліть гінця по Бгарату. Мене нітрохи не гнітить, що замість мене на трон сяде мій брат. А тепер я хотів би попрощатися зі своєю матір’ю і дружиною...

І тут безмежний гнів на себе охопив царя. На себе і на наймолодшу дружину Кайкеї. Він палко бажав собі смерті. Колючий клубок став у горлі і не давав дихати. «Боги всесильні, — волала його душа, — мій син іде від мене, а я наче ковтнув язика і неспроможний-сказати йому навіть прощального слова. Чи ще де є на світі такий безсердечний батько!» Розпач здолав старого царя, і він знову знепритомнів.

А Рама вже прийшов до матері своєї Каушальї. Побачивши Раму, цариця запитала:

Що сталося, синку? Чи цар поїхав кудись, що його й досі немає?

І тоді Рама сказав матері:

Мамо, все трохи змінюється. Батько хоче посадити на трон Бгарату, а мене на чотирнадцять років вислати з країни. Я прийшов попрощатися з вами, бо мушу не гаючись покинути столицю.

Цариця Каушалья стала мов прибита громом. Вона вражено втупилася в Раму, наче перед нею була статуя. Тут же стояв і Лакшман. На таку новину в ньому зануртувала кров, очі його гнівно спалахнули.

Не буде цього! — вигукнув він. — Не може бути! Поки я живий, Бгараті не сидіти на царському троні! Рамо, ти ж воїн і мусиш збройно захищати своє право. Вся Айодг’я, вся Кошала на твоєму боці. Ти лише подай знак — і військо піде за тобою. Бгарата нічого не вдіє. Я знаю, це все витівки Кайкеї.

Та Рама тільки лагідно глянув на брата:

Даремно гарячкуєш, Лакшмане. Якщо я не вико* наю батькової волі, то що ж тоді про нас скажуть люди, як ми дивитимемось їм у вічі? Що судилося долею, того не обійдеш...

Але цариця Каушалья схопила Раму за руку й рішуче сказала:

Синку, але,ж я твоя мати й цариця. Якщо батько звелів тобі покинути столицю і йти світ за очі, то я велю тобі знехтувати його наказ. Якщо ж ти не послухаєш мене, то я вб’ю себе голодом, і тоді гріх за материну смерть впаде на тебе.

Матусю, — важко зітхнув Рама, — не вмовляйте мене, я мушу виконати свій обов’язок, бо на мене впаде ще тяжчий гріх — що я не виконав синівської повинності перед батьком, а цей гріх не обмине й вас, мамо. Хоч де я буду, в густих хащах й на високих горах, душею я завжди припадатиму до ваших ніг. Я знаю, ви тужитимете за мною, без упину виглядатимете свою єдину дитину, єдиного сина. Але такий, напевно, присуд долі.

Упевнившись, що Рама непохитний у своєму слові, Лакшман мовив:

Ну, коли так, то і я йду з тобою! Невже ти гадаєш, що я розкошуватиму в царському палаці, коли сам ти блукатимеш у лісових нетрях, голодний і спраглий? Без тебе життя в цій країні буде для мене сумне, немов у пустелі. Відколи я себе пам’ятаю, я завжди був із тобою. І буду-з тобою довіку.

Рама вдячно поглянув на нього.

Ні, Лакшмане, — сказав він, — навіть не думай про таке. А хто ж тоді догляне матерів, Сумітру та Каушалью, як і ти підеш зі мною? Хто їх розрадить, хто полегшить їхнє горе? Ні, тобі ніяк не випадає йти зі мною.

Ні, Рамо, ні! — палко заперечив Лакшман. — Без тебе я не залишусь тут ані хвилинки. Бгарата не дозволить кривдити наших матерів. Як собі хочеш, і я йду з тобою, і не вмовляй мене, я не послухаю.

Довго Рама благав брата лишитися, та коли побачив, що слова марні, сказав:

Гаразд, якщо вже ти не хочеш зоставатися, то я не силуватиму. Але бодай піди і спитайся в своєї матері Сумітри, що скаже вона.

Цариця Сумітра тільки пригорнула його й мовила:

Іди, синку! Я не можу тебе тримати! Брат не повинен кинути брата в біді! Я знаю, як ти любиш Раму, і ти мусиш бути з ним у тяжкий час. А я молитиму богів, щоб вони берегли вас.

Тим часом і до Сіти дійшла звістка, що Рама йде у вигнання. Вбрана в розкішні шати, в найкоштовніших прикрасах, вона сподівалася свята вступу Рами на престол. І тут довідалась, що Рама мусить покинути столицю. Сіта знайшла його і впала йому в ноги.

Володарю мій, ти ідеш у вигнання, а як же я сама залишуся тут? Дозволь і мені піти з тобою, без тебе немилий мені буде цей палац, а всипана квітковими пелюстками постіль здаватиметься всіяною колючками. З тобою найглухіші хащі для мене квітучий сад, без тебе ж пишний сад стане темним, страхітливим лісом.

Рама не сподівався, що й Сіта захоче поділити з ним усі злигодні вигнання. Він спробував відмовити її:

Сіто, і не думай. У лісових хащах тебе щокроку підстерігатимуть смертельні небезпеки, страшні труднощі, про які ти ніколи й не чула, щокроку чигатимуть там на тебе хижі звірі, страхітливі лісові людожери. Дорога там усипана камінням і терням, а не м’якими килимами. Чи ти, ніжна й пещена, ти витерпиш усе? Як же ти спатимеш на голому камінні? Як же питимеш воду з річок — вона несе в собі бруд і хвороби. Чи ж це не лякає тебе? Чи тобі це до снаги?

У Сіти на очах заблищали сльози:

Володарю мій, коли ти будеш зі мною, нічого я не боятимусь і витерплю все. Як же можна, щоб ти поневірявся в джунглях, а я спокійно спала в царському палаці? Обов’язок дружини бути з чоловіком, вона його вірна супутниця в щасті і в горі. Якби ти йшов кудись із власної волі, то я б не наполягала. Але ж ти йдеш несамохіть, і я не можу кинути тебе напризволяще. Я прийматиму колючки з твоєї дороги, стелитиму тобі постіль з трави й листя, а коли ти спочиватимеш, обмахуватиму тебе віялом. Чи ж є більше щастя для жінки, ніж догоджати коханому чоловікові?

І ось уже всі троє зняли з себе царський одяг, вдягли брудне й дране лахміття...

Цар Дашаратха наче знетямився. Він хотів кинутися навздогін за Рамою, зупинити його, але не мав снаги. Цілу ніч він метався в гарячці і на ранок так змінився й схуд, наче невигойна хвороба роками не давала йому підвестися з ліжка.

Тим часом звістка про вигнання Рами прокотилася по всій Айодг’ї. Тисячі людей зібралися перед царським палацом. І коли з його воріт у злиденному лахмітті вийшли Рама, Лакшман і Сіта, увесь люд умився гіркими сльозами.

Всі простягали до них руки і благали: «Куди ж ви, не йдіть, ми підемо до цариці Кайкеї і впадемо їй у ноги. Вимолимо, виблагаємо в царя, щоб він передумав. Не йдіть. О горе нам! Хто ж тепер поспівчуває нам, кому тепер ми виповімо своє лихо, хто нас вислухає і порадить, коли ви покидаєте нас?»

Рама почав заспокоювати людей:

У горі й нещасті потрібні мужність і твердість, і я прошу вас: не занепадайте духом, будьте стійкими! Не бійтеся, що я вас забуду, я завжди й скрізь пам’ятатиму про свій народ...

А в Айодг’ї було невесело, здавалося, місто от-от западеться в землю. Ще вчора столиця мерехтіла тисячами вогнів, а тепер тонула в мороці. Там, де вранці вирувала радість і лунав величальний спів, тепер чулося голосіння. Крамниці стояли зачинені. Де сходилося хоч двоє людей, у них тільки й мови було, що про це лихо, і всі захоплювалися Рамою, хвалили його. Оце-то син! Усього зрікся, аби виконати батькову волю. Не те що інші, що не вважать батькові і в дрібному. А Лакшман — чим не брат? Але найбільше всі хвалили Сіту. Бо чоловікові не дивина терпіти злигодні та невигоди. А тут квола, малосила жінка без вагання йде за чоловіком у дикі хащі, де нога людська не ступала. Правду кажуть, що тільки в лиху годину пізнаєш справжню людину.

Сум і туга огорнули й палаци двох старших цариць.

Коли цар Дашаратха отямився, то покликав до себе свого першого радника Сумантру й звелів йому будь-що завернути Раму, Сіту й Лакшмана.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал