Програма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього



Сторінка6/19
Дата конвертації26.12.2016
Розмір4.13 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Міфи Месопотамії


Задовго до створення землі та людини існував у глибинах Всесвіту, у потайному місці, безмежний океан з прісною водою. Називався він Апсу, що означає «безодня». Саме там затаїлися могутні загадкові сили Ме, яким належало керувати світом, усіма богами і людьми на землі. Володарка морської води — найдавніша богиня Тіамат — задумала створити богів, щоб вони подбали про небо, землю та людей. Апсу та Тіамат змішали свої води, і народилися боги, яких згодом назвали богами «старшого покоління». У них з’явилися діти, які страшенно дратували Апсу і Тіамат: вони так галасували!

 

Чвари між богами


Апсу, потривожений шумом, учиненим молодим поколінням богів, задумав їх винищити. Але Енкі (Ейа) розкрив його задум. Він присипляє й убиває Апсу. Божества старшого покоління закликають праматір богів Тіамат помститися за свого чоловіка Апсу, і вона готується до битви. Для цього Тіамат створює величезних драконів, у жилах яких замість крові тече отрута, морських чудовиськ, гігантських левів і людей-скорпіонів. У Енкі є син — бог Мардук, який стверджує, що може перемогти Тіамат, але в нагороду бажає стати царем усіх богів. Узявши з собою сіті, чотири вітри, сім бур і різну зброю, він сідає в колісницю, запряжену чотирма невтомними кіньми, й рушає в путь. Щоб стати царем богів, Мардук перемагає Тіамат і створених нею чудовиськ.

 

Мардук-переможець


Йому вдається зловити Тіамат і її свиту в сіті й убити їх. З тіла Тіамат Мардук створює світ. Він розрубує її тіло навпіл і згинає одну половину у формі неба. З печінки Тіамат він робить Місяць, з нижньої половини тіла створює Землю і розміщує її над Апсу — світовим океаном підземних прісних вод. Усі боги вітають Мардука, визнають його своїм владикою і будують на його честь святилище на Землі, яке називають Вавилон, що означає «храм великих богів».

Бунт ігигів


Великі боги ануннакі ділять між собою володіння. Ан (Ану), бог міста Урука, підіймається на небо, Енліль одержує в своє розпорядження Землю, а Енкі стає володарем Апсу — підземних прісних вод. Ануннакі живуть, бенкетуючи і розважаючись. Вони перекладають усю роботу на богів ігигів. Ігиги риють русла для річок, насипають гори, створюють болота. Вони надають Землі форми і підтримують на ній порядок — обробляють поля, пасуть худобу, збирають урожай. Так проходить 2 500 років. І ось одного разу ігиги піднімають бунт. Вони вже не хочуть підкорятися ануннакам, годувати їх і виконувати непосильну роботу. Ануннакі розуміють, що якщо вони не придумають, як їм бути далі, то залишаться без їжі. Енкі вирішує, що необхідно створити нових істот — людей, які трудитимуться на благо богів.

З глини і крові

Енкі бере шматок глини і занурює в кров принесеного в жертву бога — це дозволить людям успадковувати частину властивої богам мудрості. Богиня-мати Нінту (Нінмах) розкладає це «тісто» в чотирнадцять форм — з семи вийдуть чоловіки, з інших семи — жінки. Через дев’ять місяців з’являється перше покоління людей. Після створення людей боги можуть, нарешті, жити спокійно і не працювати. Але поступово людей стає дедалі більше.


Люди заважають Енлілю

Люди існують уже 1 200 років. Вони навчилися обробляти і зрошувати землю. Тепер люди можуть самі прогодувати себе, але кількість їх постійно зростає. Суєтність і галасливість людей дратують Енліля. Тоді розгніваний бог вирішує знищити їх, наславши на землю хвороби. Проте Енкі та бог долі Намтар рятують людей. Минає ще 1 200 років. Енліль насилає на землю засуху і страшний голод. І знову Енкі рятує людство. За його порадою люди приносять жертви богу дощу і бурі Ададу й уникають загибелі. Як покарання Енліль вирішує влаштувати потоп. Поки Енліль готує потоп, Енкі намагається врятувати одну людину — Наймудрішого. Енкі являється йому уві сні й радить побудувати великий корабель і посадити на нього своїх рідних, а також птахів і тварин — свійських і диких.



Потоп

В епосах різних народів, зокрема й у вавилонському, потоп, що знищує людство, викликаний не повінню з моря, а дощовою бурею. Жахлива буря триває сім днів і сім ночей. Панує суцільна темрява. Дощ і вітер ревуть, як розлючений бик. Гине весь людський рід, окрім Наймудрішого та його сім’ї. Але потоп припиняється, води починають спадати. Коли корабель пристає до берега, Наймудріший дякує богам і приносить їм у дар їжу.



Енліль помічає непокору: одна людина з сім’єю все-таки врятувалася! Але Енліль віддає належне розуму Енкі та хоробрості Наймудрішого. Він милостиво дарує Наймудрішому безсмертя. Енкі вирішує, що людей не повинно бути дуже багато, а то вони порушуватимуть спокій богів. Відтепер не всі жінки зможуть мати дітей. Крім того, всі люди, проживши певну кількість років, вмиратимуть природною смертю. Цей міф пояснює, чому люди смертні.

Висячі сади Семіраміди у Вавилоні


Існування висячих садів Семіраміди – не легенда, а історично доведений факт, хоча із їх створенням пов’язана легендарна історія про ассірійську царицю Семіраміду, яку взяв за дружину Навуходоносор в свої володіння недалеко від сучасного Багдаду (90 км): у Вавилон. Царівна сумувала у цьому піщаному місті, де не було жодного деревця чи травички. Навуходоносор вирішив зробити все, щоб його дружина не марніла на очах, і збудував висячі сади поруч зі своїм палацом. Це було приблизно 3 тисячі років тому... 

Сади мали форму східчастої піраміди з чотирма уступами, на кожен з яких був насипаний родючий шар ґрунту та насаджені рідкісні дерева і квіти. Сади поливали за допомогою водопідйомних пристроїв, змонтованих найбільш відомими інженерами того часу. Вода подавалася по підйомному колесі до садів у шкіряних відрах. Величезна споруда спиралася на безліч колон, тому здалеку вона нагадувала садок, що завис у повітрі. Саме тому ці сади здавна називають „висячими”.  Платформи терас являли собою складну конструкцію: в їх основі лежали масивні плити з каменю із шаром комишу, вкритого асфальтом. Потім йшов подвійний ряд цегли, а ще вище – свинцеві пластини для затримки води. Поверхи садів з’єднувалися широкими драбинами, оздобленими рожевим та білим каменем. Висота поверхів була приблизно 28 метрів, що забезпечувало достатньо світла для рослин. 

Недовго проіснували сади Семіраміди (близько 200 років) – під час панування персів замок та сади разом із ним перетворилися на пустку. А після паводків Євфрату здавалося, що сади і зовсім зникли з лиця землі. Пізніше й саме місто Вавилон неодноразово було зруйноване. Саме тому довший час археологам не вдавалося знайти слідів чуда світу. Аж до кінця XIX століття, коли німецький вчений Роберт Кольдевей натрапив на сліди садів при розкопках у Вавилоні. Цей археолог був надзвичайною людиною, він водночас займався письменництвом, історією, архітектурою. Саме йому судилося відкопати дивні склепіння. Вони були під п’ятиметровим шаром щебеню та глини на горі Каср, котра приховувала руїни південної частини палацу. Вчений продовжував розкопки, розраховуючи знайти під склепінням підвальне приміщення. Але до його великого подиву під склепінням знаходилися лише стовпи, що підпирали його. Стовпи були з каменю, а каміння в месопотамській архітектурі було великою рідкістю. Нарешті Кольдевей виявив залишки глибокого кам’яного колодязя з дивною триступінчатою спіралеподібною шахтою. Знахідка зацікавила археолога, але не одразу наштовхнула його на думку про легендарні сади Семіраміди, про які тоді згадували лише в дитячих казках. Кольдевей розумів, що будова була споруджена тут з особливою метою. Після деяких пошуків та досліджень Кольдевей здогадався: йдеться про висячі сади, адже в усій літературі про Вавилон, починаючи з античності і закінчуючи клинописом, всюди мова про застосування каменю при будівництві йшла лише в дуже рідкісних випадках, а саме: при будівництві північної стіни району Каср та при будівництві висячих садів. Завдяки дослідженню знахідки Кольдевей зайнявся вивченням іноземних мов. Тоді він остаточно переконався в існуванні садів Семіраміди, під якими знаходилася дивовижна для того часу водопровідна система. Та сьогодні ми не можемо побачити навіть залишків садів, бо вони докорінно знищені паводками Євфрату. Інженери та художники сьогодення багаторазово намагалися відтворити дійсний вигляд висячих садів Семіраміди, але зробити це можна лише із легендарних описів та старовинних писань. На жаль, це чудо світу навіки залишатиметься загадкою. 

Та, без сумнівів, цей дивовижний витвір людини з рідкісними деревами, чудесними квітами та свіжою прохолодою в спекотному Вавилоні справді треба назвати одним із чудес світу. У той час вавілоняни були одними з перших, кому спало на думку економно використовувати простір та проектувати сади на висоті. Згадка про сади Семіраміди одразу наштовхує на незвичайну винахідливість людей, що жили у давні часи, та завдяки яким сьогодні ми користуємося багатьма винаходами щодня.

Індійська міфологія

Природно-географічні умови Індії

Земля на півострові Індостан майже всюди рівнинна, багата на родовища міді та заліза. Вона зрошується двома великими ріками — Інд і Ганг, долини яких розташовані на північному заході та північному сході півострова. Територія Індії взагалі густо помережена невеликими річками (Годоварі, Нормада тощо).

Клімат у цій країні дуже сухий на північному заході й теплий та вологий на півдні, оскільки високі Гімалайські гори стримують натиск північних вітрів.

Заболочені річкові долини густо поросли заростями дерев’янистих рослин — джунглями. Тут завжди водилося чимало хижих тварин — вовків, ведмедів, тигрів, пантер, отруйних змій, комах тощо. Дуже вдало змалював природу джунглів, повадки її мешканців Дж. Р. Кіплінг у своїй «Книзі джунглів».

Першими ж цей світ чарівної та щедрої природи освоїли землероби.

Найдавніша цивілізація в долині Інду

На північному заході півострова Індостан у долині великої ріки Інд у III тис. до н. е. утворилася міська цивілізація з розвиненими ремеслами, торгівлею, містами.

Корінне населення Індії називають дравідами, від них походить назва періоду історії Індії — дравідійський.

Дравіди займалися землеробством і скотарством, вирощували пшеницю, ячмінь, кунжут, дині, фініки, бавовник. Тут жили та працювали перші у світі ткачі та прядильники. Скотарі розводили овець, свиней, буйволів, приручили слонів.

Археологи знайшли в долині Інду залишки величезних міст — Мохенджо-Даро, Хараппа, Рупар, Рангур.

У центрі міст, на платформах, складених з обпаленої цегли, містилися квартали багатіїв. Посеред Мохенджо-Даро знайдено велику священну купальню, що призначалася для купання й обрядового омивання. Окрім цього, місто мало мережу водопостачання та каналізацію.

Цивілізація була названа індською на честь ріки Інд. Вона мала високий рівень розвитку культури та техніки. Була тут також своя система писемності, яку, на жаль, поки що не вдалося розшифрувати. Ремісники володіли мистецтвом обробки міді та бронзи, виготовляли вишуканий глиняний посуд, у величезних глиняних глеках діжках зберігали вино, олію та зерно. Індська цивілізація належить до типу цивілізацій річкових долин, як єгипетська та шумерська.

Прихід аріїв. Поява цивілізації в долині Гангу

Коли в XV ст. до н. е. з Іранського нагір’я в долину Інду спустились арійські переселенці-кочівники, вони побачили залишки квітучих міст. Археологи не можуть з’ясувати, чому загинула індська цивілізація, яка зникла в ХІХ-ХVІІІ ст. до н. е.

Арійський народ був об’єднаний у союз дев’яти племен. Спілкувалися мовою санскрит. Вождь племені називався раджа. Головним було плем’я бхаратів. Вождем усього союзу був магараджа. Господарчий обмін перебував у них на рівні обмінної торгівлі. Вартість товарів арії вимірювали кількістю голів худоби.

Арії ввібрали надбання індської міської цивілізації, звичаї та культуру, заняття землеробством тощо. Через певний час серед аріїв, які жили в долині Гангу, утворилася державність. Місцеві раджі стали правитєлями держав, поступово перетворивши свою владу на спадкову. Общинний уклад аріїв робив почесним землеробство — заняття «благородних». Здебільшого землероби вирощували рис, збираючи три-чотири врожаї на рік. Корінним жителям заборонялось обробляти землю. Вони були приречені жити за межами поселень, наймитувати або заробляти ремеслом.

Безправних людей було більше, ніж вільних. Через це общини аріїв мали переважно військову організацію, для того щоб утримувати в покорі корінне населення.

Господарське та повсякденне життя

Наприкінці II тис. до н. е. в суспільстві аріїв поступово відбувся перехід до залізного віку. Поширення залізних знарядь праці дало змогу збільшити площу орних земель. Цьому сприяло й осушування одних земель і зрошування інших. У долині Гангу розвинулося господарство, поширилося ремесло. Тут, як і в долині Інду тисячу років тому, виникають красиві міста, створюється висока культура.

До приходу в Індію арії були кочовими скотарськими племенами, тому головним багатством вважали велику рогату худобу. Нею і розраховувалися, бо гроші ще не були винайдені, тобто мала місце обмінна торгівля. Про таку форму торгівлі ви вже дізналися, вивчаючи первіснообщинний лад.

На нових землях арії перейшли до осілого господарювання, ставши землеробами. Корінне населення було частково знищене чи перетворене на рабів і слуг. Для правителів споруджувалися нові міста-резиденції, які були захищені земляними валами та дерев’яними огорожами. Але порівняно з містами, у яких колись жило корінне населення, резиденції були простими та скромними. Арії застосовували нові способи виробництва, бронзову зброю та бойові колісниці.

Рабами розпоряджалися як майном, ними ставали бранці-полонені. У рабство могли потрапити також збіднілі селяни. Траплялося, що незаможні сім’ї продавали в рабство своїх дітей. Ще давалися взнаки відголоски первіснообщинного ладу. Важливе місце посідала община, як і в інших суспільствах Стародавнього Сходу.

Але держава склалася тут не у вигляді союзу общин, як у Межиріччі, а була союзом окремих князівств, створеним із метою захисту від ворогів.

Зовнішня торгівля розвивалася краще за внутрішню. Це привело до встановлення загальної системи мір і ваги, розвитку грошей у вигляді карбованих монет, системи захисту торгових шляхів.


Держава Ашоки

Об’єднання аріїв у велику державу розпочалося при Чандрагупті з роду Мауріїв у IV ст. до н. е. і завершилось у III ст. до н. е. за правління його сина Ашоки. Опорою царя була армія. Давньогрецькі історики стверджували, що Чандрагупта мав військо, яке налічувало до 600 тис. піших воїнів і до 30 тис. кінноти. Сучасні вчені схиляються до думки, що кількість воїнів-арійців дуже завищена. Для державних потреб і утримання армії цар збирав великі податки з населення — одну шосту частину врожаю.

Державною релігією в царстві Ашоки став буддизм (одна з найдавніших світових релігій), який переконував віруючих у необхідності коритися владі, бути шанобливим до сильного, уникати гріха, дбати про чистоту думок.

І все ж створити сильну державу Ашока не спромігся. Після його смерті почався розпад царства. У 187 р. до н. е. останнього правителя з династії Мауріїв було вбито під час заколоту.



Найдавніші культи. Варни

Найдавнішими джерелами наших знань з історії Стародавньої Індії є «Веди» — збірка священних гімнів, наспівувань жертовних молитов. Це слово споріднене старослов’янському «відати», тобто знати. Як свідчать дослідники, найдавніша збірка літературних текстів — Ригведа була створена на півночі Стародавньої Індії.

Вірування аріїв мали спільне коріння з релігією індоєвропейців, особливо слов’ян і германців. Ім’я бога сонця Санг дуже схоже на германське Сонт; бога вогню Агні — до слов’янського «огонь», ім’я бога ночі Кощая нагадує слов’янське Кощій.

Леви, за уявленнями аріїв, жили на небесах, їм приносили в жертву священних тварин, м’ясо яких спалювали на жертовниках. Вважалося, що боги живляться димом від жертовного м’яса і за це посилають багатства тим, хто їх ушановує.

Згодом ведична релігія привела до виникнення в VI—II ст. до н. е. нової релігії — брахманізму.

Головний бог Брахма поділяв людей на нерівні групи, надавши кожній з них заняття на все життя.

Із власних вуст Брахма створив жерців — брахманів, які здійснювали жертвоприношення, спілкувалися з богами та зверталися до людей від їхнього імені.

Із рук своїх Брахма створив воїнів — кшатріїв на чолі з царем. Зі стегон Брахми були створені селяни, призначені все життя працювати на землі (вайшії); зі стоп — служники (шудри), найнижчі верстви населення.

Так склався поділ суспільства на варни, узаконений Ману в V ст. до н. е. Діти, згідно з цими законами, успадковували заняття батьків і все життя належали до тієї самої варни. Поділ на варни закріплював нерівність у суспільстві.

Боги брахманізму, Вішну та Шива, утілювали сили руйнування й охорони. Вішну як бог-охоронець завжди був присутній в оселях, щоб допомагати людям



Шива — це володар тварин, джерело руйнівної сили.

Брахманізм був релігією, яка освячувала й закріплювала нерівність між людьми, привчаючи їх до думки, що такий уклад створений одвіку богами і не варто його змінювати.



Кастовий поділ суспільства

З V ст. до н. е. в суспільстві Індії до поділу населення на варни додався також кастовий поділ.

Касти поділяли людей на професії. Якщо варн було чотири, то каст — кількасот. Варни визначали становий поділ суспільства, а касти регулювали навіть

норми поведінки людей, визначали міцність порядку в державі.

Касти поділялися на вищі (жерців) і нижчі (за становищем). Найнижчою була каста недоторканих, які вважалися нечистими від народження і забруднювали все, чого торкалися, або всіх, хто торкався їх. Належність до певної касти зберігалася на все життя.

Буддизм

Близько 560 р. до н. е. у місті Капілавасту на півночі Індії народився принц племені шак’я на ім’я Сиддхардха Гаутама. До 29 років він жив безтурботно, у розкоші й насолоді, бо батьки хотіли відгородити його від прикрощів життя. Та, побачивши страждання бідняків, він зрікся царського роду й подався мандрувати, шукаючи відповідь на запитання: що є причиною страждань.

Якось, коли він спочивав у саду, на нього зійшло боже осяяння. Він знайшов відповідь на своє запитання і відтоді став Буддою, бо відчув, що прийшов у цей світ, аби вказати шлях до життя без страждань. Так склалось учення Будди — буддизм, наріжним каменем якого є чотири «святі істини»:

- Жити — це означає страждати.

- Причина страждань — бажання.

- Для звільнення від страждань потрібно позбутися будь-яких бажань.



Шлях позбавлення бажань — дотримування вчення Будди. Виконання цих правил покликане привести віруючого до головної мети буття — нірвани. Буддизм приваблював численних представників пригноблених верств населення — найбідніших селян, рабів. Водночас до нього прилучалися представники й заможних станів, бо кожна людина час від часу нещаслива. Буддизм став засобом проповідування добра і милосердя, бо його основні моральні заповіді проголошують:

- не вбивати жодної живої істоти;



- не брати чужого;

- не торкатися чужої дружини;

- не обманювати;

- не пити вина.

Буддизм — це релігія та водночас і філософське вчення, що дуже впливає на розуміння та ставлення людей до навколишнього світу.

Індуїзм

Пізніше, у І тис. до н. е., розвиток брахманізму привів до появи в Індії релігії під назвою індуїзм, яка визнає сансару. Ким стане людина внаслідок сансари, визначалося доброчинністю або гріховністю поведінки в попередньому житті (закон карми). Верховні боги індуїзму — Брахма, Шива, Вішну. Індуїсти вшановували священних тварин: корову, змію, обожували річку Ганг. У давніх мистецьких творах, зокрема рельєфах, часто зображували лотос — водяну рослину з великими гарними квітками. Сьогодні індуїзм сповідують близько 700 млн осіб, які переважно живуть в Індії.



Культура Індії

Брахманізм і буддизм значною мірою вплинули на всю культуру Індії. Священні книги — епічні поеми «Махабхарата» і «Рамаяна», а також «Бхагават- Гіта» — були водночас визначними літературними І творами.

Збірник стародавніх індійських казок, сказань, текстів об’єднаний у поемі «Махабхарата». Основна ідея і твору — боротьба царів за владу за допомогою богів. «Рамаяна» — епічний твір про пригоди царевича Рами. Ці твори надають широкі відомості про Стародавню Індію, і Письмо індійців походить від фінікійського, найдавніший його вид — санскрит. | Таке письмо знали жерці й інші освічені люди. Первісна форма його забута.

Високого розвитку досягло мистецтво скульптури. Статуї царів, воїнів, струнких танцівниць, священних левів до сьогодні прикрашають руїни стародавніх міст. І Фігури чотирьох левів на кам’яній колоні Ашоки нині є гербом Республіки Індія. І Народи Індії значно випередили більшість сусідніх народів знаннями математики. Саме вони запровадили в обіг десяткову систему лічби. Геніальним винаходом індійських учених стало запровадження в систему обрахунків поняття «нуль». Ми використовуємо цифри від 1 до 9, які називаємо арабськими, та мало хто знає, що насправді араби запозичили їх в індійців. Гру в шахи започатковано також в Індії. Індійські астрономи на багато століть раніше від європейців відкрили будову Сонячної системи.

Майстерність ремісників та ювелірів прославила їхні вироби далеко за межами Індії. Торговельні каравани з тканинами, посудом і зброєю діставалися аж до Середземномор’я.

Культура індійського народу стала значним внеском у розвиток світової культури.

ДАВНЬОІНДІЙСЬКИЙ ЕПОС

У Південній Азії посеред хвиль Індійського океану розкинув свої землі великий півострів Індостан. Колись ця територія була вкрита джунглями. У хащах, де завжди царювала напівтемрява, було багато хижих тварин, отруйних змій та комах. Першими цей дикий світ незайманої природи освоїли землероби. На території Індії з давніх-давен мешкали різні народи, кожний з яких мав свою культуру, свій спосіб життя. З часів Стародавньої Індії дійшли до нас зразки давньоіндійської літератури мовою санскрит — великі епічні поеми «Махабгарата» і «Рамаяна». Вони створювалися впродовж IV століття до н. е. — IV століття н. е. і вважаються ровесниками Біблії та міфів Стародавньої Греції.

Усне своє походження (а саме в усній формі вони існували понад тисячу років) обидва епоси засвідчують самі. Наприклад, «Рамаяна» повідомляє, що її сказання передавалися з уст в уста, виконувалися епічними співцями (сутами), які доповнювали їх новими образами й ідеями.

У цих поемах описано реальні події далеких часів, коли на землі Індостану в II тисячолітті до н. е. прийшли племена аріїв, відображено життя, звичаї, філософські погляди, морально-естетичні засади народів давньої Індії.

«Махабгарата, або Велике сказання про потомків Бгарати» має вісімнадцять книг; існує і дев’ятнадцята книга — «Харівашна», яка колись, ймовірно, була самостійною поемою. Весь епос складається із ста тисяч иілок (особлива форма двовіршів). Проте основний сюжет становить лише четверту частину, решта — вставні новели, філософські й політичні трактати, міфи, байки, легенди. Одна із частин «Махабгарати» — «Бгага- вад-Гіта» є ядром індуїзму.

В основі сюжету «Махабгарати» — боротьба за владу між двома царськими родами Кауравами і Пандавами, які належали до одного племені Бгаратів.

Дослідження вчених дали змогу уточнити місце подій, зображених в епосі. Так, туристи можуть відвідати розвалини міста Хастінапура, розташованого за 100 кілометрів від столиці Індії — Делі. За легендою, саме в цьому місті був правителем мудрий потомок Бгарати — Панду, який мав п’ятьох синів.

У «Махабгараті» головними героями є воїни, які були завжди людьми честі, готовими стати до бою за справедливість. Діють в епосі і боги — всевишній бог Крішна, бог-руйнівник Шіва, бог вогню Агні, бог справедливості Джарма, бог смерті Яма, богиня мудрості Сарасваті, богиня краси Лакшмі. Живуть боги на горі Меру, п’ють напій безсмертя — Атріту. «Махабгарата» — не тільки героїчний епос, це твір морально-етичного становлення людини. Епос стверджує, що тільки людина з чистими помислами і добрими, мудрими вчинками прямує шляхом благородства й обов’язку.

На відміну від «Махабгарати», в «Рамаяні» основний зміст становлять переживання героїв. Ця поема значно менша від «Махабгарати»; складається вона з 24 тисяч шлок. Автором «Рамаяни» вважають поета Вальмікі, про якого існують легенди. Розповідають, що якось Вальмікі замилувався в лісі ніжною парою птахів. Раптом продзвеніла стріла, і самець упав мертвим. Самка так горювала, що вражений поет прорік:

Мисливцю, хай навіки ти будеш позбавлений пристанища За те, що ти вбив одного з цієї пари краунча, завороженої любов’ю.

Прокляття раптово вилилося в поетичну форму — двовірш (шлоку). Бог Брахма, почувши це, звелів Вальмікі таким віршем описати історію Рами — нащадка Сонця. Головні герої поеми — царські сини Рама, Лак шман, Бгарата, дружина Рами — Сіта, демони (ракші) і головний демон Равана та інші. В основі сюжету — нелегке життя Рами, його пригоди, боротьба з Раваною за свою дружину Сіту.

Рама — улюблений герой індійців. В Індії, де і нині багато неписьменних, важко знайти людину, яка б не знала «Рамаяну». Впродовж тисячоліть святкує Індія дуже красиве свято вогнів — дівалі, коли у кожному домі засвічують вогник на честь повернення з перемогою в Айодг’ю війська Рами. Індійці свято вірять, що запалені вогники, які перетворюють всю країну в зоряне небо, освічують дорогу до істини, бо тільки з нею в дім можуть увійти добробут і спокій. Всюди у ці дні святкується рамлілу — театралізоване дійство про подвиги Рами, в якому беруть участь усі бажаючі.

Давньоіндійський епос відіграв велику роль у розвитку літератури, живопису, скульптури, театрального мистецтва не тільки Індії, а й всієї Центральної і Південно-Східної Азії. Сюжети цих епічних поем широко відомі у всьому світі.

Улюблений герой Індії

У кожного народу споконвіку існують легенди й перекази про славних героїв, про їхні подвиги і перемоги над підступним ворогом.

В Індії, країні стародавньої і самобутньої культури, такі усні перекази почали створювати безіменні співці та оповідачі ще за дуже далеких часів. Пізніше народні легенди стали основою для літературних творів. Одна з найстаріших пам’яток давньоіндійської літератури мовою санскрит — поема «Рамаяна» — була створена понад дві тисячі років тому. Автором її вважають поета Вальмікі. Про героя «Рамаяни» — царевича Раму — писали поети пізнішої доби багатьма індійськими мовами.

І досі для індійців Рама — найулюбленіший герой, а багато хто вшановує його як божество. Без перебільшення можна сказати, що ім’я Рами й розповіді про його подвиги знає в Індії старе й мале. Про Раму індійці дізнаються ще змалку, і не тільки з книжок. У казках для дітей, у крилатих народних прислів’ях і приказках, веселих оповідках і анекдотах — скрізь трапляються сюжети чи образи, пов’язані з життєписом Рами. По всій Індії щороку урочисто відзначають свято «рам- лілу»: на честь перемоги Рами над ракшасами — лихими демонами-людожерами — влаштовують барвисті вистави і процесії. В столиці Індії Делі на величезних народних зборищах спалюють три велетенські опудала ракшасів — ворогів Рами. По селах дорослі й діти грають перед своїми односельцями різні епізоди з життя Рами.

Хто ж такий Рама? Чому цей герой давніх переказів уже багато століть живе не тільки в літературі, а ніби й у повсякденному житті індійців? Чим приваблюють їх розповіді про Раму та про його подвиги?

В легендах і поемах про Раму мовиться, що він був сином царя Дашаратхи, володаря держави Кошала, яка існувала в давнину в північній Індії. Вже в дитинстві Рама відзначався неабиякою силою і мужністю. Коли він виріс і мав сісти на батьківський трон, у його долі стався несподіваний поворот. Через підступи злої мачухи, яка хоче посадити на престол свого сина, Рама з волі батька повинен іти у вигнання. Рама скоряється батьковій волі. У довгих мандрах по диких лісах його супроводжують віддана дружина Сіта і брат Лакшман, які добровільно погодилися піти з ним у вигнання. Там Раму чекає ще одне тяжке випробування — лихий ракшас Равана викрадає Сіту. Рама довго шукає свою дружину і кінець кінцем дізнається, де вона. З допомогою друзів і союзників Рама перемагає ракшаса. Коли минає встановлений чотирнадцятирічний термін вигнання, Рама повертається на батьківщину й починає правити своєю країною. Під владою Рами, доброго і справедливого царя, всі піддані живуть у добробуті й щасті.

Така, стисло, історія життя Рами. Знайомлячись із сюжетом «Рамаяни», ми ніби переносимося в далеке минуле Індії, дізнаємося про давні звичаї народів, які населяють її. Розповідь про дитячі роки Рами супроводжується описом міст, царських палаців, свят, урочистих подій, занять і розваг стародавніх індійців. Світ за межами їхніх невеличких царств видається їм загадковим і небезпечним. Так, коли Рама блукає дикими хащами, він зустрічається з невідомими племенами й народами, небаченими створіннями, серед яких є справжні чудовиська. Звичайно, давні героїчні перекази не слід сприймати як розповіді про події, що справді відбувалися. Реальна основа химерно переплітається в них а художньою вигадкою, а події досить часто розгортаються, як у чарівній казці. Але дух давнини, національний колорит у таких переказах добре відчутний.

Легенди змальовують Раму як зразкового мудрого правителя. В цьому образі втілилися народні уявлення про доброго й справедливого царя, який найпершим своїм обов’язком вважає турботу про благо народу. Ці мрії були в Індії особливо популярні, бо безнастанні чвари й міжусобиці феодальних правителів завдавали народові величезної шкоди. Рама визволяє людей від злих ворогів-демонів. Ставши царем, він стежить за тим, щоб царські урядовці не чинили беззаконня і не утискували народ. Він допомагає бідним і нещасним. У країні, де він править, усі живуть щасливо. Не випадково вираз «царство Рами» давно вживається в Індії як символ ідеальної квітучої держави.

Але Рама не тільки хоробрий воїн і справедливий правитель. В його образі приваблюють і інші риси. Народ здавна наділив його кращими людськими чеснотами. Рама — люблячий і шанобливий син, вірний брат, дбайливий чоловік. Він лагідний, стриманий, уважний до старших. У його вдачі немає і сліду бундючності чи пихи. Рама завжди зважає на думку інших людей, незалежно від їхнього становища в суспільстві.

І, як воно часто буває в таких переказах, кожна з високих душевних чеснот Рами перевіряється в найтяжчих випробуваннях. Він мужньо зносить злигодні. Виконуючи батькову волю, без вагань залишає царський палац і йде у вигнання. Слово старших — для нього закон. Вдачею добрий і чуйний, Рама і в інших бачить насамперед позитивне. Тому він і не осуджує заздрісну мачуху, і не зневажає свого брата Бгарату, який замість нього має посісти престол.

Рама оплакує смерть батька, його засмучують страждання близьких. Він невтішно сумує в розлуці з коханою Сітою.

Усе, про що розповідається в «Рамаяні»: і боротьба Рами за торжество справедливості, і його суто людські переживання — зробило цей твір не тільки захоплюючою історією, а й своєрідним підручником життя для індійців. Рама та інші дійові особи «Рамаяни»давно стали в Індії прозивними персонажами. Про їхні вчинки кажуть як про повчальні приклади доброї чи поганої поведінки.

Усіх позитивних героїв переказу про Раму поєднує одна спільна риса — непохитна відданість обов’язку. Ця риса допомагає їм успішно долати життєві труднощі. Протягом багатьох століть багатостраждальний індійський народ знаходив у позитивних героях «Рамаяни» моральну підтримку. Історія Рами, який витримав усі злигодні, що впали на нього, служила індійцям взірцем витривалості.

Мислителі і видатні громадські діячі Індії часто використовували давню культурну спадщину своєї країни для того, щоб пробуджувати у своїх співвітчизників патріотичні й волелюбні почуття. Одним із таких видатних людей був письменник Премчанд, який жив на початку двадцятого століття, коли Індія ще перебувала в колоніальному рабстві. Його романи й оповідання зображували сповнене злигоднів і страждань життя індійського народу. Премчанд твердо вірив у світле майбутнє своєї країни, усіма силами боровся за її звільнення. Чимало його творів присвячено індійським дітям. Для дітей він написав скорочений виклад «Рамаяни». У цій книжці Премчанд показав Раму не як казкового богатиря, що здійснює великі подвиги (так нерідко зображали його раніше). У Премчанда Рама — цілком земна людина, наділена такими рисами, які Премчанд хотів бачити в дітях своєї країни. Твердість духу і відданість обов’язку — ось головне, що підкреслює Премчанд у Рами. Саме ці риси, на думку письменника, мусять мати індійці, щоб витримати тягар колоніального поневолення і здобути сподівану волю. «Рамаяна» у викладі Премчанда цілком співзвучна усім іншим його творам, які служили справі визволення Індії.

Читаючи «Рамаяну» Премчанда, ми не тільки знайомимося з викладом відомої давньоіндійської поеми. Перед нами розкриваються картини життя далекої країни, звичаї і побут її мешканців, неповторна національна своєрідність їхньої культури.

Але «Рамаяна» має і ширше, загальнолюдське звучання. У ній, як і в переказах інших народів, провідною темою є боротьба добрих і чесних людей проти злих сил. «Рамаяна» виражає мрію простих людей про народне благо і щастя. Ця мрія завжди була притаманна людям. Ось чому нам близькі й дорогі твори, в яких ця мрія втілюється.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал