Програма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього



Сторінка4/19
Дата конвертації26.12.2016
Розмір4.13 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Світове яйце

Яйце — символ зародження Всесвіту, Сонця з його весняним відродженням, життя та його безсмертя й воскресіння. У міфах багатьох народів світу саме яйце є світотворчим початком.

У багатьох народів існує поняття світового або космічного яйця, з якого народжується Всесвіт. Одна половина яйця стає небом, інша — землею, а жовток — сонцем. «Різні народи світу шанували яйце і мали власну атрибутику його возвеличення. Яйце прикрашали і в Давньому Єгипті, Греції, Римі, Стародавньому Китаї. Індійськими племенами навколо нього було створено безліч міфів і легенд. Та, мабуть, жоден з народів не доніс до сьогодення свої автохтонні графічні уявлення про життя так виразно, як український» писав Єраст Біняшевський. Образ світового яйця і птаха притаманні ассіро-вавілонським, фінікійським, кельтським міфам.

В індійській космогонії космічне яйце знесла божественна птиця на споконвічні води. Із світового яйця з'являється творець усього живого Праджапаті, якого пізніше почали ототожнювати з Брахмою.

У слов'ян яйце було символом сонячного культу, зародження життя, символ бога сонця. Звичай зустрічі весни був пов'язаний з поверненням птахів. Птахи — це вісники весни, пробудження та відродження до нового життя природи. Птахи перебуваючи «у небі», несуть людям утіху від сонця, а в собі носять яєчко — емблему сонця-життя, народження, воскресіння. Тому наші пращури надзвичайно їх шанували. Існує думка, що первісно розписувались яйця летючих птахів, таких, як бузьки, журавлі та гуси, які на своїх крилах приносили людям сонячне тепло, гніздилися біля людських обійсть, висиджували пташенят, які знову ж здатні були виношувати в собі велику життєдайну і чарівну силу сонця. Досі збереглись у писанкових орнаментах їхні «крильця» та «лапки». Далеко пізніше, наші предки почали розписувати курячі яйця, пов'язуючи їх з культом Сонця, адже півень першим сповіщає про його прихід. Також яйце посідало важливе місце у ритуалах родючості. Звідси писанка у Великдень є символом родючості. В давнину воно символізувало — добро, радість, щастя, любов, достаток.

У Давньому Єгипті воно символізувало потенційну можливість, сім'я зародження, таїну життя. Якщо заглянути до єгипетської міфології, то там знаходимо одного з єгипетських богів, що мав пряме відношення до яйця на ім'я Пта, або Патах, що близьке до звучання українського Птах. На одному із збережених барельєфів, Пта тримає в одній руці яйце, а із підпису, під ним, дізнаємося, що дане яйце зображує сонце. Другий напис говорить, що Пта котить своє яйце по небу. За свідченням Геродота, єгиптяни вірили, що бог Осіріс закрив у яйці 12 білих пірамід, які повинні приносити людству щастя і благодать, але брат Осіріса і його суперник Тіфон, потай відкрив яйце і закрив у нього біля білих ще 12 чорних пірамід. Звідси, щастя у житті людей переплелось з горем. Священним знаком Осіріса є крилатий диск сонця, який має витягнену форму і більше подібний до яйця, ніж до сонця. Крім того, дуже часто багатьма єгипетськими емблемами є священний знак птаха, тіло якого зображене у вигляді яйця з крильми, лапками і головою. Чи не нагадує це нам українських різдвяних птахів, виготовлених з яйця та оздоблених паперовими чи солом'яними крильцями та голівкою?

У Китаї вважали, що перша людина з'явилася з яйця, що впало з неба у воду, котра покривала землю. Також у звичаях китайців є ритуальне використання фарбованих яєць, пов'язаних з когутом, який щоранку співає гімн Сонцю.

Грецькі філософи — орфіки мали декілька варіантів космології й теології. За одним з них спочатку був час, потім з'явились Земля і порожнеча. Небо зліпило срібне яйце, з якого народився Фанет — він же Фанес /світло або любов — Ерос/, божественний творець орфиків. У грецькій міфології з образом яйця пов'язаний один із поетичних міфів про Леду та Зевса.

У християнській символіці яйце може означати непорочне народження, життя та воскресіння. Писанка стала символом радості і віри у Воскресіння Ісуса Христа як символу всепрощення.

В Україні до культу родючості з давніх часів належить звичай розмальовувати курячі або декоративні яйця — писанки. Писанка багата символічними образами. Кожний регіон України має свої особливості у визначенні кольорів та орнаментів, тобто свою власну символіку. У християнську добу всі ці символічні мотиви пов'язувалися з Великоднем З яйцем зв'язана віра про те, що ним можна начарувати добрий урожай. Так, в деяких областях України, на Великдень селяни ставили на стіл в посудині пшеницю, в яку ховали свячене яйце. Тримали цю пшеницю до посіву. Дуже часто в мішок із зерном, яке мали сіяти, теж клали яйце, а на Херсонщині, перед посівом конопель, їли варені яйця, щоб зернята конопель були великими та повними. На Вознесіння прийнято було іти з писанками та крашанками у поле, засіяне житом та пшеницею. Щоб запобігти неврожайності, щоб колосся було повним, високим, не злягло від вітрів, дощів та граду, селяни підкидали догори писанки, закликаючи до помочі Сонце. Щоб гарно родився хліб, на Харківщині, крашанки закопували на ниві, а в Чехії, щоб земля була родючою закопують в неї шкаралупу від великодніх яєць.

Яйце — не тільки джерело родючості землі, але й різних щедрот. Воно дає людині не лише необхідність, а й багатство. Про це йдеться в народних казках. Миша і горобець ділилися просом і почали бійку, в неї влізли всі звірі і птахи та за допомогою людини птах виграв і нагородив людину яйцем, в якому було ціле царство. Відомі всім казки під назвами «Яйце-Райце», «Яйце-бильце», «Курочка ряба» та інші. З іншого боку яйце є добрим і надійним оберегом особливо від різних напастей та стихій: грому, блискавки, граду, а також пожежі. Можна назвати багато прикладів, пов'язаних саме з такою обереговою функцією яйця. Сила оберегу, що закрита в яйці, особливо активно дієва у відношенні захисту домашніх звірів, приплоду та самої людини.

До символа відродження та безсмертного життя належить і звичай насипати могили овальної форми у вигляді яйця, який розповсюджений у багатьох теренах України.


Світова гора

Гора втілює в собі ідею вертикалі, світової вісі або центру світу. Світова гора в космогонії різних народів підіймається з вод первісного Океану, організуючи простір і час. Класичний взірець світової гори – гора Меру. В індуїстській космографії земля змальовується як плаский диск, в центрі якого височіє гора Меру. Її вісь пронизує різні плани світу, єднаючи небо, землю і підземний світ. Вершина гори – місце сполучення із небесним світом, обитель богів неба і землі. У всіх традиціях вважалося, що боги живуть на вершинах гір або використовують їх для явлення своєї сутності. Як вісь і центр, гора вважається місцем переходу з одного плану на інший, сходами до неба, місцем спілкування з богами. Багато храмів і ритуальних споруд знаходяться на горі або повторюють її форму. Достатньо згадати давньоєгипетські піраміди або вавілонські зіккурати із сімома ярусами, які знаменують сім небес, а також пагоди, храми, ступи – священні буддистські споруди, схожі на курган. Навіть назви вавілонськіх храмів говорять про їх спорідненість із горами: “Гора буревіїв”, “Дім гори всіх Земель.

Гори шанувалися не лише як місця, де живуть боги, але і як втілення світлої божественої сили. Сходження на священну гору символізує духовний підйом, зречення мирських пристрастей, рух до вічного, в чому і полягає сенс паломництва.
Священні гори пов’язані з вічністю, з існуванням світу, їх не поглинають води Потопу: якщо світу і судилося загинути, вони зникнуть останніми. У Китаї, за даоськими переказами, безсмертні жили на п’яти горах-островах, не доступних простим смертним. Із горами пов’язаний і культ предків: Ведмідь-гора, Крило-гора вшановувалися як гора-предок, як місце відходу предка. Вважалося, наприклад, що під горою Тайшань знаходиться інший, підземний Китай, де збираються душі померлих.

Гора як джерело життя дає початок найбільшим рікам, що забезпечують родючість. Так, із гори Кайлас розходяться на чотири сторони світу великі ріки Азії – Брахмапутра, Інд, Сатледж і Карналі. В Китаї на горі Куньлунь знаходиться виток великої Жовтої ріки – Хуанхе.

В горах утворюються дощові хмари, що несуть дощ, небесну вологу, джерело життя. У Месоамериці гора Тлалок була священним символом великого бога дощу і плодючості Тлалока.

У західній традиції гора-символ з’являється у легенді про Грааль: це Монсальват, “гора зцілення”, на вершині якої знаходиться недосяжний замок, що втілює ідею моральної чистоти.

У Стародавньому Єгипті, за космогонічною версією Геліополя, із вод Нуна, первісного океану, піднімається пагорб Бен-бен, створений богом Атумом, який із Нуна творить усе суще. Із Нуна народжується і Хапі – божество, яке вшановується як “високий Ніл, що дає життя всій країні своїм живленням”. Витоком ріки Ніл є ущелина Гебель-Сільсіле, де з підземного царства виходять “джерела Нілу”. Гори на захід від Нілу є входом до підземного світу – там править богиня Хатор, володарка некрополю. Згідно “Текстів пірамід”, померлого фараона приводять на гору сходами до “великого сидіння”, щоб він долучився до богів – “Господарів гір”.

За  шумерсь кою космогонією, спочатку весь світовий простір був заповнений океаном. У його надрах таїлася прамати Намму, у череві якої виникла космічна гора із вершиною “з блискучого олова”. На цій горі жив праотець богів Ан. Онук Ана, бог війни і плодючості Нінурта, завалив підземний світ Кур купою каміння, щоб могутні води Кура не могли більше підійматися на поверхню землі. Нінурта благословив Хурсаг, “лісисту гору”, щоб вона могла виробляти усі види лікарських рослин, вино, мед, різні дерева, золото й інші метали, а також усіх “четвероногих тварин”. “Володаркою лісистої гори” – Нінхурсаг – стала мати Нінурти, що отримала це ім’я: “Нехай же пагорб, що насипав я, герой, надалі зветься Хурсаг, а ти будеш – Нінхурсаг”.


У Стародавній Індії священними були пагорби й гори, особливо Гімалаї (Хімават), в яких вбачали підніжжя гори Меру – центра Світу. Від вершини чотирма сторонами світу стікають чотири ріки – символи чотирьох океанів, які, згідно індійських міфів, омивають світ. На кожній із чотирьох гір, що оточують Меру, стоїть по величезному дереву, що вказує на відповідну сторону світу. Через вершину Меру лежить шлях до Амараваті, царського граду Індри; змій Васукі оперезує цю гору. На горах, за переказами, мешкали боги. Як обитель бога Шиви вшановувалася Кайласа, куди вирушив на пошуки магічної зброї Арджуна, герой “Махабхарати”.

У міфі про збивання океану боги й асури використовують гору Мандару в якості колотівки, встановивши її на панцирі гігантської черепахи, яка опустилася на дно океану. Бог Шива під час руйнування фортеці асурів Трипури використовував Мандару як вісь для своєї колісниці і як дугу для лука.


У Давньому Китаї створення світу пов’язано із первонародженим Пань-гу, який перед смертю “перетворився: його дихання стало вітром і хмарами, голос – громом, ліве око – сонцем, праве око – місяцем, кінцівки й кістяк – чотирма сторонами світу і п’ятьма великими горами”. Серед п’яти священних гір особливо вшановувалася гора Тайшань – символ сходу. Її божеству-володарю, судді потойбічного світу, були присвячені храми по всій країні; дочка цього божества, даоська богиня Тайшань, захищала новонароджених.
У міфічні часи можна було залізти на небо чи спуститися на землю особливими сходами у вигляді гір чи дерев. Світова гора у Китаї – Куньлунь, що ніби поєднала землю із небом; за переказами, там жили Фу-сі й Нюй-ва. Куньлунь уявляли як нижню столицю небесного правителя Шан-ді. Там були усілякі висячі сади, нефритове джерело, нефритовий ставок, персикові сади Володарки Заходу – Сі-ван-му.

У давніх сказаннях Японії високі гори спустилися із небес. “Небесна Кагуяма, що зійшла з неба”, згадується у піснях “Маньйосю”. За міфом, на цій горі добувалося усе необхідне для магічних дій при добуванні сонячної богині Аматерасу з гроту. Сходження з небес здійснюють боги. Вони можуть зійти із Рівнини високого неба, розсуваючи “вісім шарів хмар”, як це зробив, наприклад, Нінігі – нащадок Аматерасу. Щоб правити на землі, він спустився на вершину гори Такатіко в Цукусі (давня назва острова Кюсю).


Імена божеств водяних потоків – Йосіно, Уда, Цуге – співпадають із назвами високих гір, де беруть витоки деякі ріки Японії. Там знаходяться храми, присвячені божествам джерел. Храмами та святилищами оточена священна Фудзіяма, що стала символом Японії. Існує багато переказів про шлюби божества гори Міва із земними дівами. Дочка однієї з них стає дружиною імператора Дзімму, з якого бере початок міфічна історія японської держави.
У Стародавній Греції обителлю богів був Олімп – найвищий гірський масив у північній Фесалії. За Гесіодом, на горі Олімп проживають безсмертні боги на чолі із Зевсом. Вони беруть до свого кола лише кращих із героїв. Таким був, наприклад, Геракл, чиє сходження на Олімп почалося зі здійснення 12 подвигів. Із Олімпа Прометей приніс людям іскру божественного вогню,
яку здобув у горні Гефеста. Із народженням Зевса перекази пов’язують гору Іда (або гору Дікта) на Кріті.

На горі Гелікон, згідно міфів, перебували музи – покровительки мистецтва. Там же, на Геліконі, знаходилося джерело Гіпокрена (“кінське джерело”) – його вибив ударом копита крилатий кінь Пегас. Вода цього джерела дарує натхнення поетам.



Біблійною священною горою переважно є гора Синай: тут Господь явився Мойсею в неопалимій купині, а пізніше пророк отримав на ній 10 заповідей. Її назва перекладається як “місячна гора”. Цю гору вважають священною іудеї, християни й мусульмани. Окрім Синая, традиція відмічає цілий ряд гір: Сион (царська резиденція Давида), Олівет (місцеперебування Яхве), Моріах (храм Соломона в Єрусалимі), Арарат (міф про Потоп).

Розділ II. Стародавня міфологія

Єгипетська міфологія

Природно - географічні умови стародавнього Єгипту

Протягом майже 30 століть – від об’єднання –  близько 3100 р. до н.е. і до  завоювання Олександром Македонським у 332 р. до н.е. – Стародавній Єгипет був величною цивілізацією у Середземномор’ї.

Історики поділяють історію Єгипетської держави на періоди. Кожен із них був пов'язаний із важливими подіями та процесами і мав свої особливості.

Найголовніші з них:

Раннє царство — створення єдиної держави

Давнє царство — значне посилення влади царів-фараоніві зміцнення єдності держави

Нове царство — відновлення єдності Єгипту після чужоземного завоювання, розквіт держави.

Єгипет розташований у пустелі Північно-Східної Африки (Нубійська, Лівійська, Сахара). Із Півдня на північ Єгиптом протікає річка Ніл. Країна Єгипет розташовувалася в долині ріки Ніл. На півночі Єгипет омивається водами Середземного моря, а на сході – Червоного моря. 

На півдні територія Єгипту простиралася до першого порогу Ніла, на заході знаходилася пустеля.

Гирло цієї річки розгалужується на велику кількість невеличких проток-рукавів, які й утворюють дельту.

Дельта — ділянка заболоченої землі, де річка Ніл перед впадінням у море розділяється на багато рукавів. Трикутною формою вона нагадує перевернуту грецьку літеру (дельта). Долина Нілу переважно вузька: близько 1 км в районі перших порогів і не більше 20 км — у найширшому місці. У районі дельти долина розширюється до 250 км.

Якщо поглянути на Єгипет з височини, то на тлі жовтогорячих пісків Нил може здатися змієм, що, звиваючись повзе через пустелю до Середземного моря і занурює у воду трикутну голову. В Єгипті віють посушливі суховії, найстрашніший з них – вітер хамсин, що арабською значить “п’ятдесят, бо хамсин дме із Сахари 50 днів. Вітер засипає все хмарами піску і Єгипет перетворюється на випалену сонцем пустелю.

Для клімату Єгипта характерна спека, яка досягає 47 градусів.

Дощі випадають рідко. З початком літнього сонцестояння починається розлив Ніла. Повінь триває три місяця, після нього залишається родючий іл. 

Долина Нілу вкрита різноманітною рослинністю та багата на тваринний світ. Береги в давнину вкривали фінікові пальми, пахучі акації, лотос, корисні злаки й високий очерет — папірус. З його товстих стебел робили легкі човни, із тонких — плели кошики, мотузки, коріння йшло на паливо, а молоді пагони — в їжу. Ця рослина слугувала єгиптянам також матеріалом для письма.

Усе життя в Стародавньому Єгипті залежало від Нілу. Після його щорічних розливів у долині залишався родючий намул, який давав життя квітучій долині Нілу, що називалася Та-Кемет —«чорна земля». Саме тому давньогрецький історик Геродот назвав Єгипет — «дарунком Нілу». Але без наполегливої праці людей навряд чи можливо було б використати цей унікальний природний дар.

Землеробство було основним заняттям мешканців долини Нілу, адже його розливи і родючі ґрунти давали можливість одержувати високі врожаї. Проте поля необхідно було зрошувати, що потребувало величезних зусиль людей.

Іригаційне землеробство - землеробство, яке базувалось на будівництві іригаційних споруд - системи каналів та дамб, які будувались біля річки з метою контролю приливів та відливів води.

Щоб зволожити поля, розташовані далеко від річки, селяни прокопували від Нілу канали, водосховища, а від каналів – маленькі конавки, і ними підводили воду до своїх полів. Згодом землероби почали зрошувати і високі прибережні ділянки, куди не сягали води Нілу. Для цього використовували особливий пристрій — шадуф, який нагадує наші колодязні «журавлі».

Селянська родина сама не могла викопати канал та побудувати дамби, тому єгиптяни виконували ці роботи гуртом, цілими селищами. В Єгипті родову общину замінила сусідська община. Але кожна родина мала окрему ділянку землі, яку обробляла самостійно, а врожай збирала лише для себе.

У єгиптян було розвинуто також скотарство. У дельті й оазах розводили багато худоби — корів, овець, кіз, а пізніше — і коней. На м’ясо також відгодовували приручених антилоп, газелей, гієн, журавлів, пеліканів, лебедів та ін. З домашньої птиці вирощували гусей і качок, тримали курей. Займалися єгиптяни також бджільництвом.

У єгиптян було розвинуте ремесло. 

Єгипетські ремісники вміли обробляти камінь, дерево, виготовляти скло, були добре обізнані в металургії та ковальстві. Поступово вони навчилися виплавляти з руди мідь і олово, а також виготовляти злитки золота.
Ремісники і селяни обмінювалися своїми товарами. Гроші, у звичному для нас вигляді, у Стародавньому Єгипті не використовувалися взагалі. Тому, якщо доводилось оцінювати товар, то говорили: він коштує стільки, скільки два мішки зерна або три горщики, або одна корова. Збираючись на ринок, єгиптянин брав із собою не гаманець із грішми, а якийсь крам, наприклад, торбу із зерном.

Від першого порога Нілу до Середземного моря протягом року ходили човни з хлібом, худобою, деревиною, різноманітними виробами ремісників тощо. Такий зручний водний шлях полегшував обмін товарами. Із часом на берегах Нілу виникли міста, у яких мешкали та працювали ремісники, селилися люди інших занять.



Релігія та міфи Єгипту

Релігія – це віра в богів та здійснення обрядів, пов’язаних з поклонінням вищим силам. Серед давніх вірувань, єгипетська релігія чи не найскладніша. Єгиптяни вшановували божества, утілені в образі людини, тварини або в образах, які поєднували ті й ті риси. Обожнювали також сили природи, небесні тіла. 

Добробут єгиптян повністю залежав від Нілу. Бога ріки звали Хапі, й усі жителі країни дуже його шанували і часто зображували у вигляді двох божеств, які символізували зв’язок між Верхнім і Нижнім Єгиптом.

Про життя богів, створення світу оповідають міфи. Міфи – розповідь про життя богів та героїв, які відображають фантастичні уявлення людей про світ, природу та людину.

Так, в одному з міфів йдеться про Осіріса - володаря потойбічного світу.

Колись, дуже давно, вірили єгиптяни, країною правили боги. Осіріс був богом-царем, він навчив людей рільництва, виноградарства, осілого способу життя, співів, танців, музики, навчив також шанувати богів. Брат Осіріса, Сет, був утіленням зла, насильства та руйнувань. Сет заманив брата в пастку й убив його.

Дружина Осіріса, Ісіда, знайшла тіло чоловіка й оживила його. Бог Осіріс воскрес, але не захотів лишатися на землі, а став правити в царстві мертвих та чинити суд. Віру в Осіріса втілено в господарському календарі давніх єгиптян. Посуху в травні-червні вони пов’язували зі смертю Осіріса. Коли ж розливалися води Нілу, зеленіли поля та дерева, єгиптяни знали - ожив Осіріс. Владу над людьми Осіріс передав синові Гору. Бог Гор став покровителем влади фараона, він уособлював небо та світло. Зображували Гора з головою сокола. Допомагав Осірісу порядкувати в царстві мертвих бог Анубіс - його зображували з головою шакала. Анубіс охороняв могили та мумії, супроводжував душі померлих у підземний світ. У давніх єгиптян виникла віра в те, що після смерті душа людини проходить перед володарем потойбічного світу Осірісом і звітує про своє земне життя. 

За давньоєгипетськими віруваннями, щоб отримати життя в царстві мертвих, людина повинна була мати тіло, аби в нього могла вселитися душа померлого. Тому єгиптяни прагнули якомога довше зберегти тіло покійника. Мумію, у якій має «жити двійник», клали в саркофаг. Гробницю, де стояв саркофаг, вважали будинком небіжчика.

Особливо повагою користувався  Бог мудрості й Місяця Тот мав голову священного птаха Ібіса. Це він навчив людей читати і писати; володів часом» розділивши його на роки», «місяці», «дні», знав йому рахунок.

Бог Тот та богиня правосуддя Маат перевіряли правдивість слів небіжчика та зважують його серце, бо саме в серці, вважали єгиптяни, міститься розум людини. Якщо мертвий чинив погано, його кидають у пащу чудовиська. У нагороду за добрі вчинки та праведне життя людина потрапляє на поля Іалу - у край, де не треба важко працювати, бо там поля вже впорядковані каналами й дамбами, а земля сама родить усе потрібне.

Найшанованішим богом давніх єгиптян був бог сонця Ра. Інші його імена - Амон і Амон-Ра. Міфи розповідають, як щоранку Ра на золотому човні випливає з-за східних гір і рухається по небу на захід. Зображували бога Ра в людській подобі, здебільшого з головою сокола. На голові бога осяйно виблискує сонячний диск, який дарує світу тепло й світло. З появою Ра оживає природа, прокидаються люди та птахи. Але ось день хилиться до вечора, бо човен Амона-Ра спускається з небес: на західному краю неба запливає у ворота підземного царства.

Покровителя мертвих і хранителя отрут і ліків бога Анубіса зображували у вигляді тіла людини з головою шакала. Вважалося, що він створив першу мумію і навчив людей цього ремесла.

Єгиптяни вірили, що їхні царі мають божественне походження. 

У давніші часи першим фараоном вважали бога Гора, що зійшов на землю. Пізніше фараона стали величати сином бога Амона - Ра. Як утілення божественної сили, фараон благословляв усі важливі події. Так, перед початком розливу Нілу єгипетський володар кидав у воду папірус із «наказом» річці розпочати розлив. Саме фараон починав оранку, зрізав перший сніп. Божественну силу фараона уособлював сфінкс - статуя лева з головою фараона.

Релігія та органічно пов’язана з нею міфологія були основою основ світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот уважав найбільш набожним із усіх відомих йому народів. Висловлювалася думка, що філософії як такої в Стародавньому Єгипті взагалі не існувало, що єгиптяни сприймали довколишній світ виключно крізь релігійно-міфологічну призму.

Староєгипетська релігія та міфологія — надзвичайно складне явище. Вони поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, що склалися в різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись І ускладнюючись. Здавна в Єгипті сформувалося кілька теологічних центрів (Геліололь, Мемфіс, Гермополь, Фіви тощо). В кожному з них сформувалася своя космологічна версія, що проголошувала творцем світу свого бога, інших же богів трактувала як створених ним чи таких, що походять від нього.

Релігія стародавніх єгиптян — це химерне переплетення фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонії і космогонії, культу і суперечливих міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першопредком, здатним захистити їх від усілякої напасті чи, навпаки, накликати її. Тотемне походження мали навіть назви окремих номів (Зайцевий, Антилоповий, Оксірінхський тощо).

Єгиптяни обожнювали насамперед тих представників фауни, які були чимось корисні людям (наприклад, знищували шкідників) або вражали їх своєю силою чи дивним способом життя. Зокрема, богами стали лев, бики Апіс, Мневіс і Бухіс, крокодил, гіпопотам, павіан, антилопа, газель, вовк, собака, кішка, баран, корова, свиня, коза, ібіс, гуска, гадюка, жаба, окремі види риб, скорпіон, багатоніжка, жук-гнойовик Скарабей, бджола та ін. Священних тварин тримали при храмах, по-царськи вшановували їх. Коли священна тварина помирала, ЇЇ набальзамовували й ховали на спеціальному цвинтарі (мавп — у Фівах, крокодилів і биків — у Мемфісі, кішок — у Бубастисі та Саккара, ібісів — у Гермополі тощо). В окремих містах у день загибелі священної тварини оголошувався загальний траур. Навіть ненавмисне вбивство священної тварини вважалося жахливим святотатством і каралося смертю. За уявленнями єгиптян душі померлих людей протягом 3 тис. років знаходяться в тілах обожнених тварин і птахів, що допомагають їм уникати небезпек потойбічного світу. Цим Геродот пояснює суворість покарання за вбивство священної тварини. 

Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так, сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет — у вигляді левиці, місячного бога Тота (його ще вважали богом мудрості й письма) — у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса — у вигляді шакала, бога війни Віпуата — у вигляді вовка, охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона зображували у вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх богів, частину яких вони напіволюднили (зображували з тілом людини й головою тварини чи птаха), інших же (Озіріса, Пта, Амона, Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації.

У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян сам всесвіт виник із первісного водяного хаосу — божества Нун. Воду єгиптяни населяли полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собк. Річку Ніл вони обожнювали, а особливо - її розлив Хапі (його зображували у вигляді товстуна з дарами землі для богів). Утім, культ води в Єгипті завжди поступався своїм значенням солярному культові. В цьому не було нічого дивного, адже для єгипетського хлібороба головною загрозою були не розгул водяної стихії, а літня засуха, гарячі вітри пустині.

Найдавнішим солярним культом у країні був Ра, центральне святилище якого знаходилося у Геліополі. Коли Геліополь став загальноєгипетським релігійним центром, Ра очолив єгипетський пантеон, злившись поступово з одним із найархаїчніших єгипетських богів Гором в єдиний культ Ра-Горахте. Внаслідок перетворення Фів у столицю Єгипту пантеон очолив фіванський солярний культ Амона, який потім злився з Ра в синкретичного Амон-Ра. Сонцепоклонницька реформа Ехнатона піднесла тимчасово солярний культ Атона на роль вселенського божества. Все ж смілива реформа Ехнатона наштовхнулася на непереборну перешкоду — властивий релігії консерватизм та опір впливового столичного жрецтва. У релігійному житті країни все повернулося на круги своя — знеславлений фараоном-реформатором Амон знову очолив староєгипетський пантеон.

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов’язаних з богом підземного царства Озірісом. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор’я.

Міфи про Озіріса заплутані й суперечливі. В них домінують три теми: політична (міф про поєдинок між Озірісом і Сетом відображав боротьбу між Верхнім і Нижнім Єгиптом, наслідком якої було утворення єдиної єгипетської монархії), землеробська (єгиптяни пов’язували з Озірісом зміну вегетаційного та мертвого періодів у житті природи) та есхатологічна (Озіріс творив посмертний суд, винагороджуючи праведників і караючи грішників). Міфами про Озіріса єгиптяни пояснювали також традицію кровозмішення в царській родині.

Один із міфів розповідав, начебто Озіріс був зачатий богом землі Гебом в утробі богині неба Нут, дружини Ра. Коли Ра довідався про це, він очманів від люті й поклявся, що не буде такого місяця й дня, коли б зрадлива Нут змогла розродитись. Якби Нут могла розраховувати лише на підтримку Геба, їй би після цієї клятви Ра було непереливки, але серед небожителів знайшлися й інші, готові захистити її від розгніваного Ра. Бог мудрості Тот виграв у місячного бога в кості 1/72. частину доби й склав із цих часток п’ять повних діб, включивши їх до календарного року (в такий спосіб міф, до речі, пояснював особливості староєгипетського календаря). Упродовж цих додаткових діб прокляття Ра не діяло, й Нут поспішила народити богів Озіріса, Гора-старшого, Сета й богинь Ізіду та Нефтіду. Згодом Ізіда стала дружиною Озіріса, а Нефтіда — дружиною Сета. Злий Сет, пройнятий чорною заздрістю до Озіріса, підступно вбив брата й кинув його понівечений труп у Ніл. Хвилі прибили останки Озіріса до фінікійського м. Бібл, де їх знайшла вбита горем Ізіда. Вдова з допомогою шакалоголового бога Анубіса набальзамувала тіло Озіріса, магічним способом зачала від нього сина Гора-молодшого, якого, потай від Сета, вигляділа в заростях Дельти. Коли Гор підріс, він убив Сета й оживив батька, якого поставив володарем "західних областей" — царства мертвих. Культ воскреслого Озіріса став у Єгипті основою заупокійного культу й відігравав у релігійному житті населення неабияку роль.

Віра єгиптян у потойбічне життя була особливо стійкою. В їхній уяві воскресала не лише душа, а й тіло, щоб цього разу існувати довічно. У кожної людини є безтілесні душі-двійники (Ка, Ба та інші). Небіжчик воскресне на тому світі, якщо вони зіллються зі своєю тілесною оболонкою. Звідси — звичай набальзамовувати небіжчиків і споруджувати їм монументальне вічне житло — гробницю. Про всяк випадок єгиптяни ставили в спеціальній замурованій ніші гробниці статую небіжчика, в яку, якщо мумія не збережеться, могли вселитися Ка і Ба. Вчені вважають, що стійку віру єгиптян у воскресіння душі й тіла могло породити чудове збереження трупів у розпечених пісках пустелі (археологи нерідко знаходять тіла єгиптян, померлих задовго до винайдення способу бальзамування).

Характерно, що символами вічного посмертного життя слугували в Стародавньому Єгипті дерево чи букет квітів. Існує думка, що наш звичай дарувати квіти має давньоєгипетське походження, хоч єгиптяни, на відміну від нас, вкладали в нього глибокий сакральний зміст.

Стародавні єгиптяни мали нечітке уявлення про потойбічний світ. Він містився десь на заході, в Лівійській пустелі, у вигляді райських полів Іалу (від них, до речі, походить назва однієї з найкрасивіших вулиць Парижа — Єлисейські Поля). На полях Іалу воскреслі відпочивають душею й тілесно, бо там немає ані ворогів, ані суперників, отож немає потреби вести постійну боротьбу за існування. Той, хто потрапляє на них, веде там звичайний земний спосіб життя —готує землю під засів, вирощує хліб тощо. Не доводиться йому потіти на іригаційних роботах, бо поля Іалу вже забудовані каналами й дамбами. Той, хто не горить бажанням працювати фізично, може сидіти, згорнувши руки, аби тільки родичі не забули покласти в гробницю ушебті — глиняні статуетки слуг, які чарівним способом оживуть і виконуватимуть за сибарита-небіжчика всю чорну роботу.

В уяві стародавніх єгиптян життя і смерть — береги однієї ріки. Померти — значить переселитися на інший берег ріки. Свої помешкання єгиптяни будували на правому березі Нілу, а гробниці — на лівому.

В Стародавньому Єгипті вперше з’явилася ідея про відплату по ділах людини, яка потім стала стрижневою у світових релігіях. У 125-му розділі "Книги мертвих", складеної жерцями в епоху Нового Царства, йшлося про суд Озіріса. Озіріс зважував на спеціальних терезах душу небіжчика й пропускав її на поля Іалу лише в тому випадку, якщо на ній не висів тягар жодного з 42 смертних гріхів, інакше душу грішника тут - таки пожирала страшна потвора Аммат. Проте високоморальну ідею про відплату за діла людини єгиптяни сповідували непослідовно. В "Книзі мертвих" знаходимо поради, як можна обдурити Озіріса й здобути вічне блаженство попри весь тягар земних гріхів. «Так були знищені високі моральні здобутки»,— зауважував із цього приводу єгиптолог,— і "Книга мертвих" свідчить водночас і про їхню наявність, і про їхню сумну долю".

Дорого обійшовся стародавнім єгиптянам культ мертвих. Безприкладне в історії кам’яне будівництво пірамід, скельних гробниць і храмів здійснювалося саме для потреб цього культу, про який єгиптянин дбав мало не більше, аніж про своє земне життя. У цьому, на думку єгиптологів, значною мірою "завинив" географічний чинник, адже "сама природа країни звільнила єгипетський народ від багатьох скрут, які спіткали інші народи, вона ж вплинула і на його релігійні погляди, які полягали в тому, що перебування людини на землі швидкоплинне й минуще, а справжнє, вічне життя настає лише після фізичної смерті".

На відміну від царя шумерського, вавилонського чи ассирійського, єгипетський фараон вважався не представником богів, а самим богом (за життя — Гором, після смерті — Озірісом).

Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших стародавніх народів Передньої Азії, передовсім східно середземноморських. Зокрема, жителі фінікійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і єгипетський деміург Пта, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а також у Галлії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також має єгипетське походження.

Кішка

Перші письмові згадки про кішок відносяться до п'ятого століття до нашої ери, а автором цих згадок є давньогрецький історик Геродот (він взагалі багато про що розповів світові ). Геродот повідомляє, що ще за три тисячі років до нашої ери кожен єгиптянин тримав у своєму будинку кішку. Правда, якими вони були, Геродот не розповідає.

Сам факт численності домашніх кішок в Давньому Єгипті не дивний. Адже відомо, що кішок там цінували і поважали. До цих священною твариною єгиптяни ставилися з божественним шануванням. У храмах стояли численні статуї богині Баст і кішки Бастет. А верховний бог Ра часто зображувався у вигляді Великого Кота. До наших днів збереглися зображення рудого кота (бога-Сонце), ножем відрізали голову змія. Та й первісний вигляд Сонця в єгипетській міфології - гепард (теж кішка).

Навіть смерть звичайних домашніх кішок супроводжувалася священним ритуалом. Коли кішка вмирала, її муміфікували. Мумії кішок укладали в золоті та срібні саркофаги, інкрустовані дорогоцінними каменями. Під час археологічних розкопок у місті Бені-Хасана було виявлено ціле кладовище кішок з похованнями ста вісімдесяти тисяч (!) Мумій кішок. Відомо також, що господарі на знак скорботи за померлою кішці збривали брови і носили багатоденний траур.



Скарабей

У єгипетській міфології шанували символ священного скарабея, жука-гнойовика з родини Scarabaeidae. Священні скарабеї живляться гноєм тварин, з якого спершу скачують кульки. Стародавні єгиптяни в цій поведінці вбачали прообраз руху Сонця — світила, якому вони поклонялися найбільше. Культ священного скарабея був настільки поширеним у Стародавньому Єгипті, що у формі жука виготовляли печатки, амулети, магічні предмети й прикраси, його зображували на папірусах, фресках гробниць. Єгипетського бога Хепрі зображували з головою у вигляді скарабея. Символічне значення жука-скарабея відбито і в його науковій назві: Scarabaeus sacer, де видова назва sacer в перекладі з латинської мови означає святий, священний.



Священний ібіс

Назву свою дістав тому, що був священним птахом у стародавньому Єгипті. Ібіс був символом Тота — бога мудрості та правосуддя, якому часто поклонялися в образі Ібіса (зображувався з головою ібіса; цей же птах служив ієрогліфічним знаком його імені). У храмі Тота утримувалися численні ібіси. Трупи ібісів піддавалися бальзамуванню. У Стародавньому Єгипті ібіси були досить численні та безперешкодно водилися навіть у містах. У наш час зустрічаються в Єгипті надзвичайно рідко.



Перше чудо світу

Перше чудо світу — єгипетські піраміди. Чому їх вважають за чудо? За їхню могутність: «Гори каміння, що звелися на горах каміння»,— говорить Філон. За їхню велич: «Гідний подиву архітектонічний задум, який не може бути перевершений»,— каже Гете.

За те, що на їхню будову були витрачені величезні кошти: «Марна пиха фараонів, яка коштувала неймовірні гроші»,— пише Пліній. За свій вік: «Усе на світі боїться часу, але час боїться пірамід»,— говорить арабська приказка.

Первісні прості обмуровані ями в піску, що мали забезпечити муміфіковане тіло від різних ушкоджень, змінилися з часом у так звані масштаби. Гробниці царів мали бути найбільшими, найміцнішими, з найбагатшими пожитками. Тому з часом вони розвинулися з масштаб піраміди.  Піраміда — це будова релігійного характеру. Покладення наріжного каменя було пов'язане з детально визначеним релігійним обрядом. Треба думати, що наріжний камінь клав сам фараон у супроводі жерців і жриць, перевдягнених на богів і богинь.

До наших часів збереглося біля сімдесяти пірамід. Колись їх було ще більше; але деякі з них зруйнував всевладний плин часу, інші засипало море піску, що насунулося з пустелі. Скільки їх загалом побудували єгиптяни, визначити важко. На скелястому плоскогір'ї, що відокремлює долину життєдайного Нілу від мертвої пустелі, височіють вони, вишикувавшись в ряд на шістдесят п'ять кілометрів від Каїра до Фаюму, мов на велетенському плацу, де їм щоденно робить огляд єгипетський бог сонця.

Піраміда дуже цікава і загадкова Вчені зафіксували і документально підтвердили, що в пірамідальних конструкціях гармонізуються більшість життєвих процесів людини, Знімається надлишкова напруга і зменшується схильність до стресів; проявляється загальний оздоровлюючий ефект; стабілізуються показники пульсу і тиску; покращуються показники крові; зменшується больовий синдром; збільшується працездатність і покращується сон. Цікаво, чи знали про це у Стародавньому Єгипті?

Та не всі піраміди мають правильну геометричну форму Найстарша з них — «східчаста піраміда» біля Саккари, збудована царем Джосером приблизно в 2670 року до нашої ери. Фараон Снофру, батько Хеопса, побудував першу піраміду з рівними стінами — Рожеву піраміду. Біля Медума є зрізана східчаста піраміда, біля Дахшура піраміда із зламаним обрисом. Поміж мексіканських пірамід є навіть одна кругла, але всі єгипетські піраміди, що їх залічують до чудес світу, мають правильну геометричну форму з квадратною основою і подібні одна до одної, мов близнята.

Великими пірамідами називають розташовані в Гізі піраміди фараонів Хеопса (Хуфу), Хефрена  і Мікерина. На відміну від піраміди Джосера, ці піраміди мають не ступеневу, а суворо геометричну, пірамідальну форму.  Але що найдужче дивує відвідувачів пірамід біля Гізи це технічні досягнення будівників пірамід. «Важко збагнути, у який спосіб могли підняти таку силу кам'яних брил на таку височінь»,— говорить Філон і має рацію. Навіть і тепер, коли ми знаємо, як будувались піраміди, коли маємо перед очима досягнення нашого високомеханізованого будівництва, це викликає наш подив. Адже найменша брила з Хеопсової піраміди важить 2 000 кілограмів, а найбільша аж 40 000 кілограмів!

Після посвячення місця будови й відповідних обрядів починали насамперед будівництво підземної частини піраміди, центром якої була похоронна камера, видовбана в скелі. У цей же час архітектор опрацьовував план піраміди, в якому позначав розміри в ліктях і кут нахилу стін. (У Хеопсовій піраміді він визначив кут нахилу так, що радіус кола, описаного навколо основи піраміди, точно дорівнює висоті піраміди). Потім треба було визначити положення піраміди за сторонами світу. Хоч старі єгиптяни не знали компаса, вони це вміли робити з неймовірною точністю. (Найбільше відхилення піраміди Хеопса від сучасного. географічного меридіана дорівнює менш ніж одній десятій градуса!).

І ще деякі цікаві особливості: складна система коридорів, що утворюють справжній лабіринт. Такі коридори були в усіх пірамідах. Пояснюються вони потребами будівельної техніки та експлуатації (щоб можна було доправити мумію до камери поховань), а також безпеки: щоб можливий осквернитель гробу заблудив і загинув, і всі входи та виходи дбайливо замуровували. Коли мумію укладено, коридори, що вели до камери, завалювали камінням та грузом, навколишні Камінні брили на стінах похоронної камери так точно витесані й так щільно припасовані одна до одної, що між ними не встромиш навіть ріжок тоненького паперу! 

Розміри піраміди, система підземних коридорів, розвантажні камери — усе це свідчить про надзвичайну технічну майстерність єгипетських будівельників. Точна орієнтація пірамід за сторонами світу й між собою (наприклад, діагональ Хеопсової піраміди з північного сходу на південний захід точно збігається з продовженням діагоналі Хефренової піраміди) свідчить у свою чергу про виняткові знання єгипетських астрономів та геометрів. 


Після Хеопса ніхто не спромігся спорудити такого разючого символу необмеженої влади фараона. У Хеопсовій піраміді дивує все – навіть те , в який спосіб злодіям пощастило пробратися всередину. І тому Велика піраміда, попри її безглуздість, - справді чудо світу! 
Міфи Межиріччя

Природа і населення Дворіччя

На південний схід від Єгипту, між річками Тигр і Євфрат, знаходилася ще одна стародавня країна —Дворіччя. Інші її назви — Межиріччя і Месопотамія. Цивілізація у Дворіччі виникла дуже давно, можливо, навіть раніше, ніж у Єгипті. Причиною цього стали сприятливі умови для життя людей, заняття рільництвом і скотарством.

Землі Південного Дворіччя надзвичайно родючі. Так само, як Ніл у Єгипті, Тигр і Євфрат, розливаючись, виносили на поля хліборобів родючий мул. Але разом з мулом вода приносила глину і пісок. Бурхливі розливи річок інколи руйнували житла людей і кошари. Доводилося будувати земляні насипи вздовж рік, щоб повенями не змило посіви на полях. Для зрошення полів і садів рили канали. Поступово пісок і глина осідали, канали міліли, і людям доводилося витрачати чимало часу і праці, щоб відновити їх. Там, де за каналами переставали стежити, виникала пустеля. Мережа каналів, або, по-науковому, іригаційна система, відігравала в житті Дворіччя виняткову роль. У чиїх руках вона знаходилася, той і володів країною.

Місцевість на берегах Тигру і Євфрату умовно можна поділити на дві частини: на півночі вона гориста і кам'яниста, на півдні—рівнинна, і каменю для будівництва жител узяти ніде. Не було в Південній (Нижній) Месопотамії і лісів. Щоб добути цінну деревину, жителі організовували походи на північ, у гори.

Перші рільники прийшли у долину Євфрату близько 7 тис. років тому. Долину Тигру було освоєно пізніше, оскільки річка ця дуже бурхлива. Коли близько 3500 р. до н. є. південь Дворіччя заселили шумери, то землі ці назвали країною Шумер, за іменем народу, який там жив. Назва Північної частини Дворіччя —Аккад — походить від імені іншого племені — аккадців. У Дворіччі було багато міст-держав, набагато більше, ніж у Єгипті. Найбільші з них: Марі, Ашшур — на півночі, Кіииі, Лагаш, Ур і Урук — на півдні. Ур, наприклад, займав площу близько 20 га, а його населення складало майже 4 тис. чоловік. Шумери будували свої міста з великих, обпалених на гарячому сонці глиняних цеглин. Статуї богів висікали з привізного каменю. У центрі кожного міста знаходилася висока східчаста вежа, схожа на піраміду, її східці фарбувалися у білий, червоний або чорний колір.

У кожному місті поклонялися своєму божеству, хоча були й загальношумерські боги: бог неба Ану, бог повітря Енліль, бог сонця Уту, володар землі і води Енкі, заступниця і покровителька родини Інанна, синьобородий бик Нанна («місяць») тощо. Про царя Урука Гільгамеша, пізніше зарахованого до богів, зберігся міф: Послали боги проти царя Урука могутнього Енкіду — напівтварину-напівлюдину. Однак у двобої жоден не зміг здобути перемогу, тому заприсяглися один одному у вічній дружбі. Разом здолали вони велетня Хумбабу. Але Енкіду занедужав і помер. Гільгамеш подався шукати безсмертя. Він знайшов чудодійну траву життя, від якої старі молодіють. Але траву проковтнула змія. Безсмертя залишилося людям недоступне — його забрали собі боги».

Шумери винайшли писемність, яку називають клинописом. Писали вони гострою паличкою на невеликих пластинках із вологої глини. Пластинки з особливо важливими текстами для міцності обпалювали, і написане на них зберігалося протягом багатьох століть. До наших часів збереглася легенда про винайдення шумерами писемності: «Правитель Ен-Меркар, засновник Уруку, попросив від правителя східного міста Аратта матеріалів для будівництва храму Інанні, а той натомість зажадав хліба. Обидва володарі через своїх гінців загадували один одному хитромудрі загадки, обіцяючи виконати необхідне, якщо загадку буде розгадано. Одна із загадок Ен-Меркара була настільки важкою, що гонець не міг її запам'ятати, тому й довелося винайти писемність».

Міста - держави Дворіччя, як і єгипетські номи, часто воювали одне з одним. У 2316 р. до н. є. владу в Аккаді захопив один зі слуг місцевого царя Саргон. Йому вдалося силою зброї об'єднати Шумер та Аккад в єдине царство, значно розширивши свої володіння: вони простягалися, як тоді говорили, від Верхнього моря (Середземного) до Нижнього (Перської затоки). Саргон завоював і державу східних сусідів — Елам. Правив він 55 років, але невдовзі після його смерті велике царство знову розпалося. У Дворіччі запанували кутії— мешканці сусідніх степів. Пізніше їх розгромили царі Уру, чия держава проіснувала понад сторіччя, а потім була розділена між Еламом і Марі.

На початку II тисячоліття до н. є. з півночі в Месопотамію почали проникати племена амореїв, що поступово утвердилися там і навіть заснували свою столицю Баб-Ілу («брама бога»). Греки назвали це місто Вавилоном, і під цією назвою воно увійшло в історію. 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал