Програма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього



Сторінка14/19
Дата конвертації26.12.2016
Розмір4.13 Mb.
ТипПрограма
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

КРИЛА

Зі смутком у серці думав Дедал про свою гірку долю, сидячи на березі моря. Ніколи більше не бачити йому батьківщини. Не вибратися йому звідси! Єдиний шлях — водою — перекритий царськими кораблями. І тут його увагу привернув птах, який злетів зі скелі і, розмірено змахнувши крилами, полетів у бік моря. Ось він вже далеко від берега, перетворився на маленьку цяточку.

«Небо! — раптом осяяло майстра. — Воно не належить Міносу. Там, у височині, жорстокий цар не зможе мене втримати».

З того дня почав Дедал збирати пташине пір’я, багато пір’я. Адже надумав він покинути острів разом зі своїм юним сином — веселим і безтурботним Ікаром.

Потай, щоб ніхто не бачив, Дедал конструював, а потім робив небачені досі крила. Він скріпив пір’я льняними нитками, залив розтопленим воском. Такі, як у птахів, вийшли крила.

Коли все вже було готове, сказав Дедал синові:

— Сьогодні, сину мій, ми з тобою покинемо цей острів. Ми полетимо, мов птахи,як ніхто з людей ще не літав. Лише про одне благаю тебе, будь обережний. Не спускайся надто низько до хвиль: від їхніх бризок пір’я може стати важким, і ти не зможеш летіти. І близько до сонця не піднімайся: від жару розтопиться віск, і крила розпадуться. Лети поряд зі мною, не відставай.

Міцно прикріпили вони крила до рук і знялися вгору. Люди махали їм знизу руками, думаючи, що то летять боги.

Позаду лишився ненависний острів-тюрма Крит. Проминули вони острови Делос і Парос. Почуття лету п’янило, тому Дедал все частіше озирався, щоб подивитися, чи все гаразд у сина. Але веселий Ікар вирішив, що в небі для нього немає нічого недосяжного. Він то здіймався вище хмар, то каменем падав додолу, забувши про попередження батька. Охоплений почуттям простору і волі, Ікар злетів аж до самого сонця. Обпік його Геліос своїм промінням, розтопив віск. Розкидав вітер пір’я. Жалібно зойкнув Ікар і поринув у морську безодню. Побачив Дедал, що немає сина поряд, почав кликати його, але так і не дочекався відповіді. Лише пташине пір’я на гребенях хвиль розповіло батькові про трагічну долю сина. Прокляв себе майстер і ту лиху годину, коли він вирішив змагатися з птахами.

Полетів далі майстер один і невдовзі приземлився на Сицилії, де володарем був цар Кокал, який прийняв майстра з почестями.

Тіло юного Ікара хвилі прибили до берега, там славетний Геракл знайшов його й поховав з усіма почестями. А ту частину Егєйського моря, де загинув юнак, на його честь назвали Ікарійським.
СМЕРТЬ МІНОСА

Втеча майстра страшенно розлютила мстивого царя Міноса. Він вирішив будь-якою ціною повернути Дедала. Розуміючи, що той намагатиметься добре заховатись від переслідування, Мінос вдався до хитрощів.

По всіх куточках Еллади він розіслав посланців, які сповіщали про те, що того, хто вирішить задану великим Міносом задачу, чекає велика винагорода. А завдання було не з легких. Потрібно було через морську мушлю просмикнути шовкову нитку, та ще й так, щоб вона ввійшла з одного боку мушлі, пройшла всі її звивини і вийшла з протилежного боку. Знав Мінос, що ніхто, крім Дедала, не здогадається, як це зробити.

Дуже захотілось цареві Кокалу, який дав притулок Дедалові, уславити своє ім’я, та ще й отримати чималу винагороду. Майстер навчив гостинного господаря, як виконати завдання. Потрібно було прив’язати нитку до лапки мурахи і запустити її в мушлю. Вона побіжить шукати вихід і потягне за собою нитку...

Виконав завдання Кокал, але замість винагороди почув від Міноса: «Це ти приховуєш Дедала! Негайно видай його, інакше мої війська вщент зруйнують твоє місто!»

Боявся Кокал грізного тирана, але закон гостинності забороняв йому зрадити гостя. Та й доньки благали батька не віддавати нікому майстра, який робив для них всілякі чудові речі. Вони умовили Кокала, щоб той запросив Міноса на пишний бенкет, пообіцявши під час особистої зустрічі вирішити всі проблеми. Коли втомлений, запилюжений далекою дорогою Мінос мився перед трапезою у ванні, дівчата вилили на нього дзбан окропу. В страшенних муках помер грізний критський цар. Дедал ще багато років прожив на Сицилїї, а коли постарів, повернувся на батьківщину, в Афіни, де став родоначальником славетного роду майстрів та художників Дедалідів.




ОРФЕЙ СПУСКАЄТЬСЯ ДО ЦАРСТВА АЇДА

Чимало чудових рис подарували своєму сину Орфею річковий бог Еагр та муза поезії Калліопа. Він і ставний, і гарний, і добрий. Але головним було те, що він мав дивовижної краси голос. Сам золотоволосий Аполлон навчав юнака мистецтву музики та поезії.

Коли Орфей брав ліру і починав співати, люди забували про все на світі. Птахи зависали над ним у повітрі, зачаровані дивовижними звуками. Хижі звірі завмирали, перестаючи гнатися за здобиччю. Гілки дерев схилялися ближче до співака. Навіть бездиханні камені намагалися підкотитися ближче до нього.

Почула співи Орфея прекрасна німфа Евридіка й покохала його усім серцем. Відгукнувся на її почуття співак. Стали вони чоловіком і дружиною. Щастя та радість панували в їхньому домі. Ще зворушливіше оспівував кохання співак.

Здавалося, ніщо не віщувало біди. Але якось, гуляючи в лісі, збирала Евридіка квіти, щоб прикрасити свій дім. У густій траві не помітила вона змії й наступила на неї. Страшні зуби вп’ялись у ніжне тіло німфи. Евридіка скрикнула і впала мертвою. Відлетіла її душа до похмурого підземного царства.

Гірко плакали подруги-німфи, схилившись над її нерухомим тілом. Знавіснів від горя Орфей. Він кликав кохану, благав її не йти назавжди, повернутись до нього. Але німотна тиша була йому відповіддю.

Затихли чудові веселі пісні. Лише стогін за прекрасною Евридікою й сумні звуки ліри сповнювали світ.

У ЦАРСТВІ АЇДА

Не міг Орфей змиритися з втратою дружини. Не уявляв він життя без неї. Вирішив співак спуститися до царства похмурого Аїда, щоб ублагати богів повернути йому кохану. І хоча нікому з живих не могло спасти й на думку, аби з власної волі зійти до царства мертвих і повернутися звідти, Орфей почав готуватися до цієї великої подорожі.

Підтримав улюбленого учня і бог Аполлон. Він звелів Гермесу провести Орфея до воріт Аїда.

Через бездонні провалля дісталися вони до воріт підземного царства, де ніколи не буває сонце. Там Гермес покинув Орфея й повернувся назад.

Дістався Орфей до річки Ахеронт, де юрмилися душі, чекаючи на хисткий човен Харона-перевізника. Спробував був Орфей разом з ними сісти в човен, але пильний Харон відразу ж розпізнав живого Орфея і не впустив його: не можна! Не довго думаючи, дістав співак свою головну зброю — ліру і заспівав так гарно й щиро, що Харон, аби не позбавляти себе такого задоволення, залишив співака в човні. Так подолав Орфей першу перешкоду.

Ішов далі Орфей в оточенні душ, які злітались на звуки його чарівних пісень. Підступивши до золотого трону Аїда, не став нічого пояснювати йому Орфей. Він знову вдарив по струнах ліри. Він співав про своє самовіддане кохання до прекрасної Евридіки, про щастя, яке зігрівало їхній дім, про те, як світло й радісно було їм удвох. В голосі його звучали туга і мука, коли він розповідав про нестерпний біль вічної розлуки з коханою. Помітив Орфей, як уважно слухає його бог, як прихилилася до нього дружина його Персефона, як заблищали від сліз її очі.

Змовкла пісня, і тоді Аїд, порушивши мовчанку, запитав, що ж хоче людина від нього.

— О великий і могутній володарю, ти приймаєш до свого царства кожного, коли настає його час! Прийшов я до тебе просити за дружину свою Евридіку, чиє життя згасло так рано.

Вона так мало прожила на світі, не встигла скуштувати всіх радощів взаємної любові й щастя. Благаю тебе, відпусти її назад до мене, на землю, хоча б ненадовго. Дай нам знову відчути блаженство подружнього життя! Подумай, як би ти сам страждав, коли б у тебе відібрали твою кохану Персефону!

— Гаразд, Орфею, — відповів, подумавши, Аїд, — я поверну тобі дружину, але за однієї умови: попереду йтиме Гермес, за ним — ти, а позаду тебе — Евридіка. Йдучи, ти не повинен жодного разу озирнутися на неї. Інакше більше ніколи не бачити тобі своєї дружини.

З радістю погодився Орфей — так мало зусиль потрібно було задля такого дива. Він бачив свою Евридіку серед інших душ і був щасливий, хоча й знав, що тепер вона лише тінь, а тілесною стане, коли повернеться на землю.

Не барився Орфей і одразу попрямував назад — на землю. Ось вже й річку Стікс вони минули, лишилася позаду річка забуття, ось вже й Харон переправив їх через останню перешкоду. Все ближче вихід з підземного царства, але круто здіймається стежка до нього. Не чує Орфей позаду кроків коханої — адже безтілесні тіні рухаються нечутно, — однак усією душею відчуває її присутність.

Раптом за спиною шаркнув і покотився камінець. Стривожився Орфей: чи не послизнулась, не впала Евридіка? Озирнувся до неї, протягнув руку. І побачив, як відлітає назад її душа — до глибин Аїдового царства.

«ЗАМОВКЛИ ЗВУКИ ДИВНИХ ПІСЕНЬ...»

Довго кликав Евридіку Орфей, у відчаї біг за нею у темну безодню, сім днів стояв на березі підземної річки — ніщо не могло повернути йому коханої. Лише себе самого докоряв співак за своє горе. Повернувшись додому, закинув він усі улюблені справи, тільки співав сумні та жалобні пісні. На жодну жінку не глянув Орфей протягом чотирьох років, відведених йому на життя.

Неподалік від Орфея жили діви-вакханки, шанувальниці Діоніса — бога виноградарства, виноробства й гамірних бенкетів. їх особливо дратувало байдуже ставлення співака до життєвих утіх. Збуджені вином і танцями, почули вони одного разу сумний голос Орфея і оточили його галасливою юрбою.

— Ось він, жінконенависник! — гнівно вигукнула одна діва й кинула в співака каменем. Але камінь, зачарований дивовижною піснею, упав до ніг Орфея. Однак інших дів уже було не спинити. Вони жбурляли палиці й каміння, проклинали співака. Даремно він благав змилуватися над ним. Знавіснілі жінки не зупинились, аж доки земля почервоніла від крові Орфея. Відлетіла

його душа до царства мертвих, до Евридіки. Але й мертвого його ненавиділи вакханки. Вони роздерли на шматки його безживне тіло.

Золоту ліру Орфея та його голову жінки вкинули в річку. Хвилі обережно торкались до струн — здавалося, що ліра й далі співає сумні пісні. Вся природа оплакувала співака.

Річка винесла свій скорботний тягар в море. Морські хвилі прибили голову Орфея до острова Лесбос, де її й поховали. Відтоді саме цей острів вважається серцем поезії, батьківщиною уславлених поетів та співаків. Ліру Орфея боги забрали на небо. Ми й сьогодні милуємося сузір’ям Ліри і найгарнішою зіркою в ньому — Вегою.


НАРЦИС ТА ЕХО

Сумна доля випала чарівній німфі Ехо. Ревнива Гера позбавила її голосу, помстившись у такий спосіб за те, що вона відволікала богиню розмовами в той час, коли Зевс гостював у німф. Відтепер Ехо могла лише повторювати слова слідом за тим, хто говорив.

Тому, зустрівши в зеленій діброві гарного, гордого Нарциса, сина річкового бога Кефіса, і покохавши його усім серцем, не могла вона висловити своїх почуттів. Мовчки страждала німфа, крізь буйну зелень гілок спостерігаючи

за тим, кого покохала, й мріяла підійти до нього.

Але якось юнак відчув, що за ним хтось спостерігає.

Хто тут? — вигукнув він.

Тут! — відповіла Ехо.

Йди до мене! — нікого не побачивши, покликав Нарцис.

До мене! — радісно відгукнулась німфа і, довірливо простягаючи до нього руки, вийшла з хащі.

Але непотрібне було її кохання гордому і холодному Нарцису. З обуренням відштовхнув він німфу, насміявся з її почуття й пішов собі геть.

Гнівно спостерігала за цим осяйна Афродіта, богиня кохання. Не звикла вона вибачати того, хто відкидає її божественні дарунки. Знала вона, що вже не одне серце розбив цей чарівний, стрункий юнак, багатьох зробив нещасними, не відповівши на поклик їхніх сердець. Не раз чула богиня, як знехтувані немилосердним Нарцисом дівчата благали богиню кохання: «Хай покохає Нарцис когось сам, але не знайде взаємності. Ось тоді він скуштує справжнього страждання».



І вирішила Афродіта виконати побажання закоханих, покарати того, хто не підкоряється її волі.

Якось навесні, в розпалі полювання, зупинився Нарцис біля гарного лісового ставка, щоб напитися. Нерухомою була гладінь води і такою чистою та прозорою, що видно було навіть камінці на дні. Схилився юнак набрати в пригоршню холодної води і раптом завмер... З глибини озера дивилося на нього обличчя невимовної краси. Не міг він відвести очей від лілейної білизни щік незнайомця, його дивовижно окреслених вуст, крилатих брів і рясних повік, які прикривали променисті очі.

Здригнулося серце гордого Нарциса, невідоме раніше почуття змусило потепліти його серце. Схилився Нарцис над водяним свічадом, щоб доторкнутися вустами до прекрасного незнайомця, але вуста відчули лише прохолоду води. Милується Нарцис дивовижним образом, очей відвести не може, забув про полювання, про їжу, питво та сон.

Ні слова, ні звуку не чує він у відповідь. Мовчить прекрасне обличчя, щось невидиме стоїть на перешкоді. І раптом починає розуміти Нарцис, що це власне відображення полонило його, невгамовне кохання терзає його серце. Але не може він піти, не бачити себе, коханого. Днями й ночами сидить він на березі, сповнений відчаю, натхненно споглядає свій прекрасний образ, не помічаючи, що від голоду й спраги, від гірких сліз втрачає останню силу.

Ніколи раніше не вірив Нарцис, що від кохання можна втратити розум. Ось уже відчуває він, що життя скоро покине його, що від смутку й розпачу вже невдовзі судилося йому зійти в похмуре царство мертвих. Востаннє вдивляється він у схудле й зблідле, але кохане обличчя у свічаді води, у відчаї промовляючи:

Прощавай.

Лише нещасна німфа Ехо відгукнулася здалеку сумним словом споконвічної розлуки:

Прощавай...

Тихо, ніби заснувши у зеленій траві біля краю води, вмер Нарцис. Сумна, вірна Ехо зібрала подруг, щоб викопати могилу й поховати коханого. Але коли німфи повернулись за тілом, то не знайшли його. Лише на тому місці, де щойно лежала голова юнака, виросла струнка, самотня біла квітка. З того часу квітку цю називають нарцисом. В Стародавній Греції нарцис вважали квіткою смерті. В наших широтах ця запашна квітка — провісниця весни.

НАРОДЖЕННЯ ВІКУ ГЕРОЇВ

Багато століть населяли вже землю люди, створені безсмертними богами. Золотий вік — то був час безпечного і щасливого життя. Люди не знали ні печалі, ні хвороб. Вони не обробляли землю, бо їм вдосталь було того, що давала їм природа. Боги сходили до людей то на веселі бенкети, то порадитись у важливих як для людей, так і для богів питаннях. А коли люди вмирали, боги перетворювали їх на добрих духів.

Люди срібного віку вже спізнали і горе, і щастя, і хвороби. Хліб свій добували вони в поті чола, і не лишалось у них ні часу, ні сили, щоб поклонятися богам. Тому всі вони після смерті були скинуті до царства Аїда.

Нове покоління людей — мідного віку — створив сам Зевс з ратища бойового списа. Ці люди були ще гірші від попередніх. Могутні й страшні, велетенські на зріст, вони їли лише м’ясо й думали тільки про війну. Безжалісно знищували вони один одного в нескінченних війнах, з погордою ставилися до богів, не підкоряючись їм.

Страшенно розгнівався Зевс на нечестивців. Спустився він на землю в образі простого смертного. Багато людей зрозуміли поданий ним знак божественності мандрівника й падали перед ним навколішки. Лише Лікаон, цар міста Лікосури, яке в Аркадії, сміявся над «легковірними», глузував з мандрівника, що непрошеним з’явився до його володінь. Вирішив цар випробувати прибульця. Він наказав убити заручника, якого тримали в палаці, й приготувати з людського м’яса трапезу для подорожнього.

Коли це Зевс, — виголосив Лікаон, — він розпізнає, чим його пригощають!

Зевс, певна річ, зрозумів підступність господаря. Страшним ударом блискавки перетворив він на руїни пишний палац, а самого Лікаона — на кровожерливого вовка. Але не скінчилася на тому помета Зевса. Він вирішив стерта з лиця землі, знищити людство.

Для цього він заборонив дути всім вітрам, крім вологого південного, який гнав по небу чорні грозові хмари. Вперіщила злива. Все вище піднімалася вода в річках і морі, затоплюючи поля, ліси та селища, не лишаючи надії на порятунок нікому — ні людям, ні тваринам. Лише горда вершина гори Парнас самотньо здіймалася над розбурханим морем.

На тому б закінчився рід людський, якби раніше про задум громовержця не дізнався титан Прометей. Шкода йому стало людей. Розумів він, як пусто й незатишно буде без них у світі. З’явився Прометей до сина свого Дев- каліона, який був людиною, й повідомив йому про намір Зевса. Потім звелів йому збити великий ящик, запастися харчами і разом з дружиною Піррою сісти в нього.

Коли почався потоп, дев’ять днів і ночей хвилі жбурляли ящик з нещасними втікачами, поки прибили його до вершини Парнасу. Вийшли Девкаліон і Пірра назовні і, коли зійшла вода, вжахнулися, побачивши перед собою страшну картину. Внизу була скалічена, мертва земля. На місці колосистих полів і щедрих садів, гамірних міст з чудовими храмами лежала гола пустеля. Зрозуміли чоловік з дружиною, що лише вони вдвох лишилися від усього роду людського.

Передусім Девкаліон і Пірра принесли жертву Зевсові за свій дивовижний порятунок від смерті. Тут з’явився до них посланець богів Гермес і сказав:

Володар богів та людей Зевс знає й цінує благочестя твоє і твоєї дружини, він готовий виконати будь-яке ваше бажання.

Про одне лише прошу Зевса, — почав благати Девкаліон, — хай він знову заселить землю людьми!

Доніс Гермес прохання людини до громовержця, і той звелів: щоб почать новий рід людський, повинні ці двоє кинути назад, через голову, кістки своєї праматері. Засмутився спочатку Девкаліон де шукати, як знайти ці кістки?

А потім його осяяло: вочевидь, Зевс мав на увазі нашу спільну праматір Землю, а кістки — це каміння. Набравши каміння, почали Девкаліон і Пірра кидати його через голову. І скоро побачили, що з каміння кинутого Дев- каліоном, виростали чоловіки, а каміння Пірри перетворювалося на жінок. Так знову ожила безлюдна земля. Нові люди, смертні діти богів, були сильними і мужніми, благородними й справедливими.

ПРОМЕТЕЙ — ВОРОГ ЗЕВСА

Ім’я цього титана — Прометей — в перекладі з грецької означає «віщун». Цією здатністю його наділила матір, богиня провосуддя Феміда, разом з почуттям справедливості та співчуття до інших істот.

У нього були складні стосунки з двоюрідним братом — Зевсом. Під час битви з титанами — титаномахії — він не лише уклав спілку з Зевсом, а й схилив на його бік Феміду. За його порадою Зевс-громовержець, скинув у пітьму Тартару переможених ворогів.

Зевс, коли став володарем Олімпу, і не подумав поділитися владою зі своїми спільниками та помічниками — титанами. Він боявся й ненавидів їх, знаючи силу й могутність цих велетнів. До того ж і сам Прометей ніколи не підлещувався до богів, а завжди був щирий перед Зевсом, спокійно, з гідністю робив те, що вважав за потрібне.

Якось у Меконі, коли там встановлювали жертовний ритуал, між богами зайшла суперечка: яку частину туші тварини повинні люди дарувати богам-олімпійцям. Арбітром обрали Прометея.

Порубавши бика, він розіклав частини туші в два мішки. В одному було м’ясо, покрите зверху тельбухами, а в іншому — кістки під товстим шаром жиру. Заглянув Зевс в обидва мішки і вибрав той, котрий з жиром. Розібравшись, що до чого, розлютивсь Зевс на Прометея за його хитрощі й прогримів:

Тож хай ці жалюгідні люди їдять м’ясо сирим! — і відібрав у людей вогонь.

Засмутився Прометей. Він завжди співчував беззахисному роду людському, тому що «людина гола й боса, без ложа та без зброї».

Це він, Прометей, наділив розумом жалюгідних, безпомічних людей, які жили в печерах, навчив їх будувати будинки. Він одягнув ярмо на дикого бика, котрий почав допомагати людям обробляти поля. Це Прометей загнуздав коня й змусив його підкорятися людині. Він дав людям знання, навчив їх писати, читати, рахувати, навчив розрізняти пори року і носити одяг. Прометей пояснив людям, що потрібно приносити жертви богам.

Він познайомив людство з ремеслами. Показав, як видобувати з руди метали, як їх обробляти і застосовувати в повсякденному житті. І перший корабель збудував теж Прометей. Він оснастив судно й підняв на щоглу перше полотняне вітрило, він дав людині можливість підкоряти морські простори, пізнавати світ.

І силу-силенну ліків людям теж відкрив Прометей. Він навчив їх розрізняти цілющі трави і рослини...

Знав Прометей, що ненавидить верховний олімпієць Зевс людей — цих «жалюгідних створінь», які зазіхнули на таємниці богів. Він мріяв занапастити плем’я людське, щоб заселити потім землю поступливішими істотами.

Позбавивши людей вогню, він прирік їх на вимирання від голоду й холоду! Прометей вирішив не допустити такої несправедливості. Тим самим він кинув виклик всемогутньому громовержцю, чудово усвідомлюючи, чим загрожує йому таке самоврядування.

Прийшов якось Прометей в гості до бога Гефеста, в його кузню. Ніхто не звернув уваги на те, що в руках він тримав костур. -А костур цей був зроблений з очерету, порожнього всередині. Поки господар займався своїми справами, хитрий Прометей витягнув з палаючого горна кілька жарин і, сховавши їх у свій костур, пішов геть.

Жарини ці він передав людям. Ті розпалили з іскри полум’я і таким чином знову здобули вогонь, а разом з ним — і життя. Могутній Прометей надихнув їх надією, якої хотів позбавити Зевс.
ПОМСТА

Неминучою, швидкою й страшною була помста Зевса. Наказав він Прометею з’явитися до нього, оголосив свій суворий вирок: віддав Прометея до рук своїх вірних слуг — Сили та Влади, які не знали ні жалю, ні співчуття. Вони повинні були відвести зрадника олімпійців на самий край світу, в далекі гори Кавказу, де ніколи не ступала нога людини. Суворі похмурі скелі на багато віків мали стати місцем гіркого усамітнення гордого титана, щоб зрозумів він, як небезпечно обманювати Зевса.

Жорстоке випробування випало й на долю Гефеста. Мовчазний і пригнічений, ішов він слідом за незвичайною процесією. Він мусив власноручно прикувати свого друга Прометея до скелі. Серце коваля краяли жаль і смуток, але не смів він не виконати наказу суворого громовержця:

Міцніше стягуй кайдани! — наказувала Гефесту нещадна Сила. — Не жалій Зевсового ворога!

Зціпивши зуби, Гефест своїм велетенським молотом прикував ланцюгами до скелі руки і ноги Прометея. Здавалося, по всій землі лунали гучні удари його молота. Завмерла природа, вражена небаченою жорстокістю й несправедливістю.

Слуги Зевса почали вимагати, аби бог коваль простромив груди Прометея незламним вістрям і навіки прибив титана до скелі. Ні звуку, ні стогону не вирвалось з вуст мученика. Горда мовчазність могутнього титана викликала ще більший гнів у Зевсових слуг — Влади та Сили.

Мало їм було бачити фізичні муки ворога. Вони прагнули знищити його ще й морально.

А тепер чекай, чи допоможуть тобі твої смертні, яким ти повідав таємниці, викрадені в богів! Вони забули тебе, як скоро забудуть все. Доведеться тобі самому подумати, як звільнитися від кайданів!

Лише зоставшись на самоті, почав стогнати Прометей, нарікати на свою долю. Однак не шкодував він про те, що зробив для людей, а проклинав жорстокість і несправедливість своїх ворогів-олімпійців. Засмучений він був через ті безплідні дні та століття, що чекали на нього.

Зачувши відлуння ударів Гефестового молота й стогін Прометея, примчав на своїй колісниці віщий старий Океан з ніжними доньками своїми — океанідами, сестрами дружини Прометея. Зі сльозами на очах дивилися вони на муки нещасного титана.

Океан — брат Прометеєвого батька — благав племінника покаятися перед Зевсом, підкоритися його владі. Він ладен був мчати на Олімп, щоб просити богів помилувати мученика. Може, його вислухає сам Зевс, змінить гнів на милість.

Але незламний дух мав гордий титан. Не схилить він голови перед катами. Не вірить він і тому, що слова на його захист допоможуть. Вони можуть і для самого Океана обернутися бідами та переслідуваннями.

Тікай звідси, рятуйся сам від гніву тирана! — благав Прометей. — Мені допомогти неможливо, а сам ти можеш постраждати...

Помчав геть Океан на своїй крилатій колісниці. А ніжні океаніди лишилися. Прометей почав оповідати, час від часу стогнучи від болю, про те, як він «завинив», про бездушних і підступних богів, про невблаганного й мстивого Зевса.

Але лише я знаю, що колись припиняться мої страждання, так само, як скінчиться й панування Зевса! — вигукнув Прометей. — Настане день, коли він перетвориться на непотріб і буде позбавлений не лише влади, а й поклоніння. Збудеться прокляття батька його Крона! Ось тоді він сам спізнає різницю між владою та рабством.

З жахом відскочили від нього океаніди, благаючи не богохулити, пожаліти себе. Але стояв на своєму Прометей. Знав він, що недовго панувати Зевсові над богами. Знав, коли і чому втратить грізний володар владу.
ПІТЬМА СТОЛІТЬ САМОТНОСТІ

Не чекав Прометей такого швидкого відгуку на свої слова. Мов падаюча зірка майнула небом — то перед ним постав Гермес, незвично серйозний і навіть грізний. Від імені Зевса посланець богів почав вимагати лише йому відому таємницю: скільки ще панувати випало на долю Зевса-громовержця? Кого йому слід остерігатись? І ще — як врятуватися Зевсові від приреченості? Він погрожував Прометеєві ще більшими муками, якщо той не відкриє таємниці.

Ніколи! Краще мені назавжди лишитись прикутим до цієї скелі, аніж підкоритися тирану! Не дізнається Зевс від мене, хто позбавить його влади і як йому уникнути свого падіння!

Ти гадаєш, що вже спробував найбільших страждань? — грізно блиснув очима Гермес. — Тож знай — це лише початок, якщо не виконаєш Зевсової волі. Одним ударом блискавиці він скине цю скелю разом з тобою в похмуру безодню, де без променя світла ти скнітимеш багато віків. Але й потім, коли ти повернешся на світ божий, на тебе чекають щоденні страждання, які не здатні виникнути в найбагатшій уяві.

Тієї ж миті на чорному небі спалахнула блискавка, гори затремтіли від ударів грому, земля розверзлася й з гуркотом поглинули скелю з прикутим Прометеем.

Через багато віків Зевс повернув скелю на місце. І знову Прометея шмагали дощі, сковував мороз і пекло немилосердне сонце. Але ще більшу муку наслав на нього Зевс. Кожного ранку прилітав до скелі могутній орел і видзьобував печінку Прометеєві. Протягом ночі печінка знову відростала. А наступного ранку кривава трапеза орла повторювалася. Знемагав від тілесних мук титан, але дух його лишався незламним.

Багато чого змінилось у світі за цей час. Зевс помирився з іншими титанами, звільнив їх з похмурого Тартару. Змінив Зевс і своє ставлення до людей: він проголосив себе їхнім покровителем, охоронцем правди й закону. Вщухла його пекуча ненависть до гордого Прометея. Лише пророцтво віщуна, таємниця, яку так вперто приховував Прометей, тривожила громовержця. Безмежно страждала, дивлячись на муки свого сина, мати Прометея, богиня правосуддя Феміда. Вона благала сина зглянутись на неї, відкрити таємницю, але навіть її вмовляння не змусили Прометея розімкнути вуста.

Але вже народився й виріс великий герой, якому судилося звільнити Прометея. То був син Зевса і смертної жінки — мужній Геракл. Він уславився своєю силою та справедливістю. Йому богами було визначено здійснити дванадцять подвигів.

Під час своїх мандрів Геракл опинився неподалік від Кавказьких гір, де мучився Прометей. Серце юнака сповнилось співчуттям, коли він побачив страждання титана. А коли з’явився орел, який летів на кривавий бенкет, Геракл підняв свій лук і, закликавши на допомогу божественного лучника Аполлона, відпустив тятиву. Влучна стріла пробила груди птахові. Каменем упав мертвий орел в море біля підніжжя скелі.

І тут перед Прометеем знову постав швидкий Гермес. Однак ні обличчя його, ні мова не нагадували того, який він був раніше. Не було цього разу ні погроз, ні злості, ні ненависті. М’яко й поважно передав посланець богів прохання Зевса це противитися більше, відкрити страшну таємницю в обмін на його повне звільнення, якого чекають усі боги на Олімпі. І здригнулося від незвичного звертання серце титана.

Хай остерігається Зевс брати шлюб з морською богинею Фетідою, — вимовив він, — тому що, як на те вказує жереб віщих мойр, богинь долі, народиться в них син, котрий стане сильніший і могутніший від свого батька, і не змилується він над ним, хоч би ким той був.

І тієї ж миті Геракл висмикнув з грудей Прометея залізне вістря.

Але перш ніж піти геть з проклятого місця, Прометей відірвав від ланцюга, що тепер валявся на землі, одне кільце й почепив собі на руку. З того часу він постійно носив на руці металеве кільце зі вставленим у нього шматочком скелі, на якій він так довго мучився.

Про сумну, трагічну історію Прометея нащадки дізнались з трагедії Есхіла «Прометей прикутий». Цей образ мужньої, незламної, людини, яка прийняла муки в ім’я інших, завжди приваблював серця великих художників і письменників. Про нього писали Боккаччо і Кальдерон, Ґете і Вольтер, Байрон і Шеллі, Франко і Леся Українка та багато інших.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал