Програма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього



Сторінка11/19
Дата конвертації26.12.2016
Розмір4.13 Mb.
ТипПрограма
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19
нектар і амброзію. Від цього серця велетнів сповнилися сміливістю, надзвичайною силою налились м’язи рук. У кожного велетня їх було по сто! І кинути вони могли одночасно по триста гігантських каменів, розміром зі скелю!

Заревіло жахливо море безкрає,

'Глухо земля застогнала,

широке ахнуло небо

І стрепенулось; великий Олімп

затремтів до підніжжя

Від жахливої битви.

Земля задвигтіла,

Ніг тупотіння глухе і посвист

могутніх метань

Надр щонайглибших сягнули

сповитого мороком пекла.

Так вони один проти одного

стріли співучі метали.

І тих та інших голоси

до зоряних небес зринали...

Ось яка страшна війна охопила світ у міфічні часи. Для вирішального бою киклопи вручили олімпійцям таємничу, невідому титанам зброю. Аїд отримав шолом-невидимку, Посейдон — тризуб, а Зевс — грім та блискавиці.

Не судилося перемогти в цьому бою Кроносу та його спільникам. Скинули боги титанів під землю, скували їх важкими кайданами. На самому дні Тартару, в похмурому й затхлому місці, де залягає коріння землі й гірко-солоного моря, збудували вони тюрму з важкими мідними дверима, позганяли туди титанів і зачинили двері на засув. А на сторожі біля мідних дверей поставили трьох сторуких велетнів.
ЧИ ГЛИБОКО ТАРТАР?

Страшенно глибоко, дають відповідь міфи. І визначають відстань від поверхні землі до тюрми титанів дуже точно:

Якщо би мідне взяти кувадло,

з землі його кинути.

За дев’ять днів і ночей долетіло б

до Тартара воно.

Стародавні греки не знали, що зовсім не обов’язково скидати в безодню тяжке ковадло з дорогоцінної у ті часи міді.

Достатньо було й гвіздка. Адже, як відомо школяреві, котрий почав вивчати фізику, всі тіла падають з однаковим прискоренням, приблизно 980 см/с2.

Отож, набравшись терпіння, будь-який читач цієї книжки може порахувати, яку відстань у вільному падінні пролетить ковадло — чи гвіздок — за дев’ять діб...

ГРІЗНИЙ СИЦИЛІЙСЬКИЙ ВУЛКАН

На острові Сицилія є грізний діючий вулкан Етна. Винуватцем численних руйнівних землетрусів і вивержень лави та попелу був цей вулкан. Що ж там, в гарячих надрах землі, ніяк не заспокоїться?..

А ось що.

Гея, богиня Землі, сама підказала Зевсові, як здолати титанів. Але коли громовержець загнав їх в Тартар, образилася на нього за те, що він так жорстоко повівся з її дітьми. І вирішила помститись. А для своєї помсти народила ще одного велетня Тифона (Тифоея). Ось який був на вигляд цей новий ворог Зевса:

...над плечима Сотня голів піднімалась жахливого

змія-дракона,

А темнії жала в повітрі мелькали.

Очі під бровами Полум’ям люто палали

на головах зміїних величезних.

Погляне хоч якою головою —

й вогонь із очей його пирсне.

З горлянок страшних цих голів

голоси долинали

Несказайні й відмінні поміж собою:

то чувся

Голос, що лине безсмертним

богам зрозумілий, а за ним ніби

бик зшаленілий ревів

приголомшливим ревом;

То раптом рикання лева лунало

безстрашного духом,

То, як на диво, зграя собак гавкотіла;

То свист виривався, луною

відбившись у горах...

Несподівано напав Тифон на Олімп. Боги втратили б волю, владу і славу, аби не пильність Зевса. Він миттю скочив на ноги, схопив до рук свою невідмовну зброю — грім та блискавиці — і люто вдарив ними з Олімпу. Він одразу спалив усі страшні голови чудовиська, а тіло його безупинно бив блискавицями. Знесиленого Тифона, який палав вогняним жаром, Зевс закинув на острів Сицилію, а зверху придавив його велетенським каменем Етни. І з того часу під каменем Етни плавиться земля від нестерпного жару. Тому полум’я, попіл і розплавлена лава час від часу вириваються на поверхню. Звивається під Етною змієподібне тіло Тифона. Саме через це й трапляються страшні землетруси, які не раз руйнували чудове місто Мессіну.

ЯК ПОДІЛИЛИ ВЛАДУ НА ОЛІМПІ

Ущух гуркіт багаторічних воєн. Почорнілі від вогню землі знову покрилися зеленими лісами. Задзвеніли чисті потоки струмків, потекли річки, несучи свої прозорі води в солоне море. А над усією землею панувала велична гора Олімп, на вершині якої біліла снігова шапка. Більшу частину часу вершина ховається в хмарах. Схили Олімпу прорізані глибокими ущелинами. Повсюди шлях перекривають гли бокі провалля, навкруги розкидане велетенське каміння, те саме, що кидали в олімпійців титани. Вершина Олімпу закрита міцними воротами, які стережуть Ори — богині пір року.

На цій вершині молоді боги-переможці зібрались, щоб поділити світ.

Вони кинули жереб.

Зевсу дістались небо і вся земля до самого сивого океану — з її лісами, річками, горами й долинами. Посейдон «виграв» море. А третьому брату, Аїду, дісталось підземелля — похмуре царство мертвих, куди приходять душі померлих.

Гера (Юнона) стала царицею богів, дружиною Зевса, Деметра (Церера) — богинею плодючості та землеробства, а Гестія (Веста) — богинею домашнього вогнища та сім’ї. Римляни називали Зевса Юпітером, Посейдона Нептуном, Аїда — Плутоном.

ЗЕВС

Над усім світом володарює Зевс. Він найвеличніший і наймогутніший серед богів. Адже він довів це в битві з силами Хаосу — титанами. Він може скинути в Тартар будь-кого, хто не послухає його наказу, так як він скинув гігантів. З ним ніколи не розлучаються Могутність, Сила і Перемога — Ніка. Та й як перемогти Зевса, якщо в нього в руках викована в небесній кузні зброя — грім та блискавиці. Недарма його звуть повелителем хмар, грому та блискавиць. Він володар чарівного щита — егіди, в центрі якого голова горгони, від якої проймає жах і холодіє серце. Варто йому потрусити егідою, як світ затьмарюють хмари і гуркоче грім. А якщо розгортається битва між людьми або героями, помах егіди одним посилає перемогу, а іншим — поразку. Щит цей лише інколи Зевс довіряє мудрій богині справедливої війни, своїй доньці Афіні (Мінерві).

На перший поклик всі боги збираються у палаці Зевса на Олімпі. Цей палац спорудив для Зевса бог вогню і великий майстер Гефест (Вулкан). Палац увесь із золота, а поріг із міді. Чекаючи на Зевса, боги сідали на золоті престоли за золотим столом, який теж зробив Гефест. Вони смакують їжу богів — амброзію, запиваючи напоєм безсмертя — нектаром.

Але ось велично входить Зевс, і всі боги негайно підводяться йому назустріч. Його гострі світлі очі пильно оглядають зібрання богів з- під синьо-чорних брів. Варто йому насупити брови, як тієї ж миті лунає грім, і здригається Олімп від вершини аж до самого підніжжя. Промовляє він свою волю громовим голосом, і ніхто не може сперечатися з ним.

Зевс править усім і всіма. Поряд з його престолом стоять дві посудини. В одній — добро, а в іншій — зло. Черпає з них Зевс і посилає людям; якщо людина добра, посилає добро, і тоді життя її минає щасливо. Але горе тому, хто прогнівить громовержця. Впадуть на нього злі дари: нещастя, хвороби, злигодні, голод. Більшість людей отримує добра і зла порівну. Ось і чергуються в житті радість із смутком. А допомагають Зевсу керувати людьми суворі божества, яких побоюються навіть олімпійці. Феміда спостерігає, щоб ніхто — ні на землі, ні на Олімпі — не порушував законів. Діке захищає справедливість. Вона може навіть оголити меч і прохромити злочинця! А ще поряд із Зевсом сидять три мойри, яких римляни називали парки. Це три прялі. В’ють вони нитки людського життя. Клото пряде нитку, Лахесіс міряє кожній людині частину її нитки-життя, Атропос нещадно обрізає її, коли життя закінчується. Суворі й невблаганні мойри. їх навіть Зевс побоюється, хоча він і безсмертний.

Ось так Зевс затвердив космос. А в Стародавній Греції цим словом називали не безмежний Всесвіт. Воно означало світовий порядок, красу та гармонію.

СИЛЬНІШИЙ ВІД УСІХ НА СВІТІ

Неймовірною міццю були наділені руки Зевса. Він говорив усім іншим богам:

Боги і богині, чи хочете випробувати мою вищість? Спробуйте спустити з неба золотий ланцюг, і хоч би як ви тягли його, вам не вдасться примусити мене зійти з Олімпу. Але якщо я захочу, то легко підніму вас усіх разом з землею та морем, прикріплю один кінець ланцюга до Олімпу, а на іншому ви всі повиснете переді мною у просторі. Ось наскільки я переважаю вас усіх своєю силою та могутністю.

Поряд із Зевсом завжди був орел, тому що це найсильніший і найгордовитіший птах, котрий злітає вище від усіх, може довго ширяти в просторі, оглядаючи землю пильним поглядом, від якого ніщо не може втаїтися. Інколи Зевс навіть свої громові стріли довіряє орлові, і той міцно їх тримає у своїх гострих кігтях.

Назавжди став орел одним із символів влади та сили. Цей гордий птах з широко розкинутими крилами прикрашає герби багатьох країн, навіть дуже далеких від Олімпу.
ЗЕВС ОЛІМПІЙСЬКИЙ

Одним із семи чудес світу вважається статуя Зевса Олімпійського. В старовинних хроніках лишились лише її описи. Але спробуймо уявити собі це творіння великого скульптора давнини Фідія. Кілька років він працював, створюючи образ Бога-Громовержця.

Статуя Зевса стояла в храмі, довжина якого сягала 64, ширина — 28, а висота близько 20 метрів. Такою ж заввишки була і статуя. Але не можна сказати, що голова Зевса підпирала стелю. Даху над статуєю бога не було. Він був відкритий зоряному небу.

Оголений до пояса Зевс був виготовлений з дерева. Тіло його вкривали пластини з рожевуватої слонової кістки. І Зевс здавався живим. Шати бога були виготовлені з золотих листів. В одній руці він тримав статую Ніки — богині перемоги, а в другій — жезл (патерицю). Лишилися також описи крісла, на якому сидів Зевс. Воно було прикрашене барельєфами із слонової кістки та золотими статуями богів.

Грандіозна статуя була настільки величною, що Фідій, завершивши свою роботу, підійшов до витвореного ним чуда, яке ніби пливло над чорною мармуровою підлогою храму, і благоговійно запитав:

Ти задоволений, Зевсе?

У відповідь прозвучав удар грому, і підлога під ногами статуї тріснула. Зевс був задоволений.

Пізніше візантійські імператори зуміли перевезти гігантську статую до своєї столиці — Константинополя. Хоча вони були християнами — руйнівниками ідолів язичницьких богів, у них не піднялася рука на цей витвір мистецтва.

Але в V ст. палац імператора згорів. Дерев’яний колос став здобиччю вогню. Лише декілька обвуглених кістяних пластинок лишилось від Фідієвого творіння.

ГЕРА

Коли почалась жорстока й довга битва богів — олімпійців і титанів, Рея схопила свою улюблену доньку Геру і понесла її далеко-далеко від місця битви. Вона сховала Геру в сивого титана Океана, який не втручався в суперечку. Вона зростала далеко від гамірного Олімпу, гарнішала й набиралася мудрості. Океан частенько сварився зі своєю дружиною Тефідою. Гера спритно й швидко мирила їх. Люди вивідали про це і назвали Геру богинею сімейного вогнища, заступницею сім’ї.

Якось громовержець Зевс побачив Геру, і полонила його незвичайна краса її обличчя, не міг він не закохатись. А Гера не звертала на нього уваги. Що ж було робити Зевсу?.. І громовержець почав хитрувати. Він перекинувся на білого голубка, усівся юній богині на плече й почав їй щось воркотіти на вухо. Гера погладила біле пір’ячко пташки. А голубок тієї ж миті знову перекинувся на царя всіх богів. Цей вчинок прихилив жіноче серце, і Гера погодилася стати дружиною Зевса. Віднині — велична і прекрасна — вона посіла поряд із Зевсом на престолі. Як і Зевс, вона панує над громами і блискавицями. Гера з’їжджає з Олімпу на срібній колісниці з золотими колесами, запряженій парою безсмертних коней. Римляни називали її Юноною.

Всевидячий Зевс, однак, не знав, яка в його дружини ^ вперта, владна й ревнива вдача. На раді богів вона єдина дозволяла собі сперечатися з громовержцем. Одного разу це так розлютило Зевса, що він підвісив норовливу дружину на золотому ланцюгу між небом і землею, та ще й прив’язав до ніг два важких ковадла. Однак, покарання не було довгим. Серце Зевса полагіднішало, звільнив він Геру і знову посадив поряд із собою на престолі. А вся Греція на честь цього божественного примирення почала святкувати «дні священного шлюбу». Покарання не змінило Гериної вдачі. Але про те, як вона мстилася богиням і земним жінкам і заступалася за великих героїв, ми дізнаємося з інших міфів.
МОРСЬКИЙ БОГ

Жереб було кинуто, і брат Зевса Посейдон, якого римляни назвали Нептуном, отримав у володіння величезне, безкрає й бездонне морське царство. Взяв він до рук свою єдину зброю — тризуб на довгому держалі, трьома велетенськими кроками подолав відстань від Олімпу до моря. Махнув тризубом, здійнялися морські хвилі, відкрили дивовижну колісницю, запряжену трьома кіньми. І понесла його колісниця в морську безодню, туди, де стояв; та й до сьогодні стоїть, мабуть, розкішний палац. Зграї дивовижних риб супроводжували свого володаря. Веселі дельфіни гралися навколо колісниці.

Грізна й чарівна зброя — тризуб. Коли Посейдон мчить на колісниці по морю, хвилі розходяться й нуртують навколо нього. Але варто йому махнути тризубом, як починається страшенний шторм, який не милує ні героїв, котрі зважилися вирушити у далеке плавання. Варто Посейдону вдарити тризубом у скелю, і вона розлітається на шматки. А коли бог виходить на сушу, там, де він вдарить тризубом, виникають джерела, але вода в них схожа на морську.

Багато божеств оточують Посейдона. Наймудріший і найповажніший серед них — Нерей. Він знає всі таємниці майбутнього. І Посейдон, упокорюючи божественну гордість, часто прислухається до його мудрих порад. Ось чому морський шторм, хай би який він був сильний, зрештою вщухає, затихає і крізь понурі хмари проглядає сонце.

Нерей мав п’ятдесят дочок-нереїд. Вони безтурботно співали і гралися на морському березі. Якось Посейдон одного разу побачив їх і покохав найгарнішу — Амфітріту. А її злякав грізний вигляд жениха з синіми кучерями, і вона втекла на край світу, туди, де на своїх плечах тримав небозвід Атлант, засуджений на цю довічну муку громовержцем Зевсом. Горе охопило Посейдона, який загубив сліди най- гарнішої з нереїд. Але тут з морських хвиль виринув веселий дельфін і поплив перед трійкою коней, вказуючи Посейдонові шлях. Так і не вдалося Амфітріті сховатись на краю світу. Привіз її Посейдон у свій палац і зробив морською богинею.

Але у синьокудрого Посейдона, який своєю красою міг зрівнятися з Зевсом, і такої ж прекрасної Амфітріти народжувались діти, яких боялися люди і не любили боги. Першим народився Тритон, котрий поселився в морських глибинах. Він дув у мушлю, і від її звуків здіймався шторм, не менший, ніж від помаху Посейдонового тризуба. Потім на світ з’явилося кілька велетнів, — серед них були Антей, якого ніхто не міг здолати, тому що він черпав сили з землі, і одноокий циклоп Поліфем, і єгипетський цар Бусіріс, котрий вбивав усіх іноземців. Одним із синів Посейдона став і крилатий кінь Пегас...

Але Посейдонові недостатньо було володіти долями людей на морі. Він почав шукати землю, на яку не розповсюджувалася влада олімпійців. Лише на самому краєчку землі знайшов він острів Атлантиду. Там почав царювати він і його нащадки.

ЦАРСТВО АЇДА

Понурі, нескінченно великі володіння у Аїда. Там завжди темно. Адже вони заховані глибоко в надрах землі. Ведуть туди чорні, бездонні жерла печер. Прості смертні бояться навіть наближатися до цих входів до Аїдового царства. Проникати туди наважуються лише герої, в чиїх жилах тече кров богів. Невидимі для людей душі померлих залітають в жерла цих печер. Але не так вже й просто потрапити душам до царства мертвих. Вони тиснуться на березі підземної річки Ахеронт, очікуючи на перевізника. Але ось чується плюскіт весел. Із мороку з’являється човен, а в ньому одягнений в мотлох старий Харон. Не всіх упускає він до свого човна, а лише тих, кого родичі й друзі поховали з дотриманням усіх обрядів. За перевіз він вимагає одну монетку вартістю в один обол. Ось чому греки завжди клали під язик померлому таку монету. Для Харона. А в кого такої монетки не було, значить, кістки його не поховані. І душі доведеться нескінченно довго страждати на порозі аїда...

Вихід з царства мертвих стереже триголовий пес Кербер (Цербер). Він безперервно гавкає, а на шиї в нього шиплять змії. Через таку перешкоду повернення душі немає.

Тече з підземному світі річка Стікс з крижаною водою. Над келихом води зі Стіксу промовляють присягу безсмертні боги. Але кара за порушення присяги сувора. Бог, який порушив присягу, на цілий рік падає замертво на березі Стіксу, а потім на довгі дев’ять років його виганяють з Олімпу. Ось чому навіть боги бояться Аїда та його царства. Є ще там річка Лета. Душі нахиляються, п’ють з неї воду і...назавжди забувають все, що було в минулому.

«Канути в Лету», — промовляли греки, коли хотіли сказати, що хтось чи щось забуте назавжди. І сьогодні, хоча вже ніхто не вірить у міфи, кажуть: «Канув у Лету...» Значить: пропав, зник, забутий.

ПЛІД ГРАНАТА

Люди здригались від одного імені Аїда і як могли лестили йому. Називали його «щедрим» і «гостинним», тому що... зрештою саме він зустрічав усіх людей і всім вистачало місця у його володіннях. Ще Аїда називали Плутоном, тобто «багатим». Справді, ніхто, крім нього, не володів такою незліченною кількістю душ, а також схованих у земних надрах скарбів. Лише цариці не вистачало цареві підземного світу.

Сів він у свою колісницю, виїхав з чорного провалля на землю і раптом побачив красуню Персефону, доньку Зевса та богині плодючості Деметри. Дівчина разом з подругами бавилася на галявині й збирала іриси, троянди, фіалки, гіацинти, нарциси. Аїд схопив Персефону, поніс її в підземний світ і посадив поряд із собою на трон. Її благання про допомогу ніхто, навіть Зевс, не почув, тому що в той час він саме приймав багаті жертви від людей. Лише Деметра здогадалася про нещастя.

Горе безмежне гостро пронизує

знічене серце.

Роздерла на безсмертному

волоссі вона покривало,

Скинула з пліч синьо-чорний свій

плащ і на пошуки діви

Швидко вперед подалася

по суші й по вологому морі,

Як птах легкокрилий.

Та правди сказати ніхто

Не схотів їй ні з вічних богів,

ні зі смертних людей,

І жодний з птахів

не з’явився до неї з правдивою вістю.

Заклопотана пошуками доньки, Деметра геть забула про землю. Не проросло посіяне в неї зерно. Засохли сади та виноградники. Голод охопив Грецію. Грізний, жахливий рік спустився на годувальницю-землю... «Ногою не ступлю на Олімп, перш ніж мені не повернуть доньку, — сказала Деметра, — і жодному плоду не дам вирости з землі».

Довелось Зевсові посилати в підземне царство Гермеса, щоб той умовив Аїда відпустити Персефону. Аїд не наважився заперечувати старшому з богів. Але перш ніж відпустити Персефону, змусив її проковтнути червоне зерно граната, що було солодше від меду.

Цвіт граната був у богів та людей знаком кохання.

А в зерні граната таїлаь сила, яка вабила до чоловіка. Довелося Деметрі змиритися з тим, що не назавжди повернулася до неї улюблена донька. З цього часу дві третини року проводила Персефона поряд з матір’ю. Раділа Деметра, а отже, і вся земля: проростало зерно, дозрівали плоди. А коли Персефона покидала її, щоб зайняти місце на троні поряд з Аїдом, сумувала не лише Деметра, але й вся земля не давала плодів. Коли поряд була мудра Персефона, ледь-ледь пом’якшувався похмурий Аїд.

Він менше душ відправляв на муки до «аїдських», смердючих боліт і вогняних річок, а більше душ пропускав у Єлисейські, райські поля.

Французи назвали Єлисейськими полями один із найгарніших столичних бульварів. Не знайшли вони кращого імені для бульвару, ніж давньогрецький рай.

ПОСЛАНЕЦЬ ДЕМЕТРИ

Деметра, яка робить землю плодючою, вирішила навчити людей вирощувати злаки, щоб потім молоти зерно на борошно і пекти хліб. Але ж кому першому з людей дати жменю зерна? Богиня вибрала юного сина царя міста Елевсіна, якого звали Триптолем.

Юнак тричі зорав землю й кинув у неї зерно. А Деметра благословила поле і працю юного царевича. Врожай вийшов дуже багатий. Деметра знову з’явилась перед Триптолемом на дивовижній колісниці, що була запряжена зміями. Вона ступила на землю й сказала:

Триптолеме, займи моє місце. Ти повинен облетіти всі землі на моїй колісниці і навчити всіх людей землеробству.

Триптолем облетів західні, південні та східні країни. Всюди, де він побував, починали зеленіти сходи, люди збирали врожай і пекли хліб. Нарешті, вирушив Триптолем у далеку Скіфію, до царя Лінху. Його він також навчив орати землю й засівати поле пшеницею. Гордий Лінх вирішив присвоїти собі славу вчителя землеробства і намислив убити Триптолема, коли той спатиме. Однієї ночі він прокрався до покоїв і здійняв над сплячим Триптолемом кинджал. Але Деметра вирішила покарати царя, який порушив священний закон гостинності. Цар не встиг встромити кинджал в груди посланця богині, тому що перетворився на рись і з риком, осоромлений, втік у темні ліси.

А скіфи через такий негідний вчинок свого царя так і не навчилися землеробству й далі кочували степами, тому що скривджений Триптолем полетів до інших країв.
ПРЕКРАСНИЙ АПОЛЛОН

Це одна з найгарніших мармурових статуй, створених митцями давнини. Аполлон Бельведерський... Юнак зі струнким тілом та з гордовито піднятою головою. На його ідеальному гарному обличчі помітна легка усмішка. Правою рукою він, мабуть, тримав лук, а лівою лаврову гілку — символ чистоти. Статуя Леохара створена дві з половиною тисячі років тому. Час завдав їй невиліковних ран. Але попри все вона лишається прекрасною.

Аполлон — син Зевса і титанки Лето. Богиня Гера ненавиділа Лето й не хотіла, щоб у неї народився син. Вона заборонила твердій землі дати притулок майбутній матері. Всю Грецію, всі острови, розкидані довкола країни, обійшла Лето, сподіваючись, що знайдеться місце, яке забажає стати батьківщиною її сина. Але всі землі тремтіли від страху перед Герою й не наважувалися порушувати її заборони. Посейдон пожалів Лето. Він створив плавучий острів Делос (адже це не суша!). І там народилась у Лето двійня — хлопчик Аполлон і донька Артеміда.

Але Гера не вгамовувалася. Вона підмовила страшного змія Піфона не давати спокою Лето. І тій довелося з дітьми на руках тікати з Делоса. Якось, страждаючи від спраги, вона підійшла до озера, щоб напитися води. Але прибігли з сусідніх полів селяни і почали проганяти її, погрожуючи киями. До цього часу Лето вела себе як людина, як бідна, гнана мати. І люди поводились з нею не по-божому. Лето охопив гнів. Згадавши нарешті, що вона богиня й може своєю владою покарати людей, вона перетворила боягузливих і жадібних селян на жаб!

Аполлон виріс і став одним з великих богів Олімпу, який дозволяв собі сперечатися з самим громовержцем Зевсом.

Його називають Феб, тобто осяйний. Адже він уособлює сонце. Стріли з його лука пролітають величезний простір, тому що сонце розкидає своє проміння над усім світом. Він бог-віщун. Адже сонце, освітлюючи свій шлях, бачить усе, що відбувається і відбудеться. Він заступник муз і бог натхнення, бо саме завдяки сонцю існує гармонія в природі. Він бог-цілитель. Адже сонце, тепло його проміння — перший цілитель ран. Ось так у Зевса з’явився син, найпрекрасніший серед богів, заступник усього доброго.

Всі боги швидко стають дорослими, сильними і могутніми. Так трапилось і з Аполлоном. Щойно народженого, його оповили пелюшками, обвинули золотими ременями й дали скуштувати нектару, напою безсмертя. Тієї ж миті Аполлон розірвав золоті ремені й почав вимагати у богинь, які опікувалися ним: «Хай подадуть мені вигнутий лук і ліру. А людям я віщуватиму рішення Зевса». І попрямував землею, тримаючи в одній руці лук, а в іншій — ліру.

І всі боги якийсь час аж заклякли від подиву!

ДЕЛЬФІЙСЬКИЙ ОРАКУЛ

Аполлон виріс і передусім вирішив помститися Піфону за страждання своєї матері. А велетенський Піфон жив у печері, на схилі гори Парнас в місці, яке називалося Дельфи. Час від часу він виповзав зі своєї схованки і спустошував усе довкола.

Підлетів сонячний бог до Парнасу. Яскравим променем осяяв він чудовисько, викликаючи його на бій. Виповз Піфон, і здригнулися гори. Але ніхто ще не знав, що в сагайдаці у Аполлона чарівні, смертоносні стріли, які завжди влучають в ціль. Лише встиг Піфон згорнутися в клубок, щоб потім, подібно до того, як це роблять всі змії, блискавично кинутися на ворога, як Аполлон пустив стрілу, і вона вбила змія. Після цього повернулися німфи, що повтікали від грізного Піфона, і проспівали гімн похвали — піан. Аполлон акомпанував їм на своїй лірі. Скінчивши грати, він здер шкіру зі змія, а тіло його скинув у найглибше провалля.

Піфон, крім того, що спустошував околиці Парнаса, стеріг стародавнє місце віщування — оракул в Дельфах, біля розщелини в скелі, з якої виривався чудодійний газ. Жриця Піфія сходила на триніг, що стояв поряд з цією розщілиною. Газ, який з глибин землі, дурманив жрицю й одночасно відкривав їй майбутнє тих, хто звертався до неї за порадою. В шаленстві вона промовляла пророцтва.

Аполлон оповив триніг шкірою Піфона. Тепер від імені переможця почала віщувати Піфія.

Дельфійський оракул був найвідоміший. Вся Греція свято вірила в те, що вустами Піфії відкриваються долі. Але всі знали і про інше. Ніщо не спроможне врятувати людину від визначеної оракулом долі, до яких би хитрощів вона не вдавалась, аби змінити свою долю на краще.
ЗВІДКИ ЛАВРОВИЙ ВІНОК?

Лаврами і сьогодні вінчають переможців — поетів, музикантів, шахматистів. Коли ж найталановитіші почали «пожинати лаври»?

...Якось Аполлон зустрів сина Афродіти (Венери) Ерота, якого з часів Стародавнього Риму найчастіше називають Амуром. Той саме напинав на лук тятиву. Аполлон посміявся з юного бога: «Як незграбно ти це робиш...»

Образився Ерот і почав думати про те, яким чином помститись Аполлону. Він побачив, що Аполлон прямує до лісу, де живе дивовижної краси німфа Дафна. І Ерот одразу ж придумав помсту. В його сагайдаці поряд лежали стріли кохання й стріли ненависті, якими він влучно вражав серця богів і людей. Адже недарма кажуть: «Від кохання до ненависті один крок».

Стрілою кохання він вразив Аполлона, а німфу — стрілою ненависті та відрази. Аполлон побачив Дафну, і серце його запалало коханням. Він підійшов до дівчини, але Дафна кинулась від нього тікати.

Я ж бог Сонця, син Зевса, цілитель і заступник людей! — вигукнув Аполлон і кинувся наздоганяти дівчину. Він не розумів, як можна його, Аполлона, не кохати! Але що дужче розпалювалося кохання в серці бога, то більшу відразу відчувала до нього німфа. Вона швидко втікала, легко перестрибуючи каміння та струмки, продираючись через колючий чагарник. Врешті юна німфа виснажилась і почала благати свого батька, річкового бога Пенея, щоб той позбавив її краси, аби лише позбутися ненависного Аполлона. Бог зглянувся на благання доньки. Вона раптом відчула, що її руки та ноги німіють, тіло вкривається корою дерева, а волосся перетворюється на зелену крону. Аполлон підбіг, доторкнувся долонею до кори й відчув останні удари серця німфи, яка обернулася на лаврове дерево.

Довго стояв перед ним Аполлон.

Хай хоча б вінок з твого зеленого листя прикрашає мою голову! — вигукнув він. — Прикрашай віднині своїми гілками і мою золоту ліру, і мій сагайдак зі стрілами. Нехай ніколи не зів’яне твоя зелень, о лавр! Стій же вічно зеленим!

Лавровим вінком у Стародавній Греції почали прикрашати голови переможців Олімпійських ігор, великих поетів. Звичай вінчати лаврами зберігся назавжди. А сонячний бог Аполлон зневажив кохання іншої німфи, Клітії. Вона перестала їсти, а пила лише росу. З раннього ранку до пізнього вечора проводжала вона очима сонце. Поволі тіло німфи перетворилося на рослину з широким листям, а обличчя на квітку соняшника, який і до сьогодні повертається протягом всього дня, стежачи за рухом сонця по небу.
ЗНАКИ ЗОДІАКА

Сонячний шлях той простір неба, який на своїй колісниці долає Геліос-сонце, — греки назвали зодіакальним. А означає це — «коло тварин». Це коло поділене на дванадцять частин, за кількістю місяців. І в кожній частині на цьому річному шляху знаходяться сузір’я, названі іменами різних тварин. Ось чому «коло тварин».

Згідно з грецькою міфологією, у кожного з дванадцяти богів Олімпу є своє улюблене сузір’я. Живуть вони там у своїх небесних палацах, звідки злітаються бенкетувати на Олімп або відправляються на землю, щоб втрутитися в життя та справи людей. Тому крім малюнка, що символізує назву сузір’я, поряд зображали головний атрибут бога.

Овена (квітень) супроводжував голуб Афродіти (Венери). Поряд з Тільцем (травень) мав бути жрецький триніг Аполлона. Біля Близнюків (червень) малювали черепаху — улюбленицю Гермеса (Меркурія). Рак (липень) спокійно сидів під крилами орла — супутника Зевса (Юпітера). Біля Лева (серпень) стояв кошик Деметри (Церери), який оповила змія. Діва (вересень) тримала два смолоскипи, а за ними виднілася шапка Гефеста (Вулкана). Поряд з дитиною, яку тримають Терези (жовтень), зображали супутницю бога війни Ареса (Марса) вовчицю. Скорпіона (листопад) супроводжував пес богині-мисливиці Артеміди (Діани). Про те, що Стрілець (грудень) улюблене сузір’я богині домашнього вогнища Гестії (Вести), нагадувала лампа з ослячою головою. Козерог (січень) не розлучався з павичем дружини Зевса-громовержця Гери (Юнони). Водолій (лютий) був небесним володінням Посейдона (Нептуна), а тому поряд з ним було зображено дельфіна. І нарешті сузір’я Риб (березень) невтомно «стерегла» сова Афіни (Мінерви). В стародавні часи і до сьогодні вважають, що сузір’я, під яким народилася людина, має магічне значення для її характеру та долі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал