Програма факультативного курсу " українська лексикографія"



Сторінка2/6
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.92 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6

ОРІЄНТОВНЕ КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНЕ ПЛАНУВАННЯ

ФАКУЛЬТАТИВНИХ ЗАНЯТЬ




Зміст програмового матеріалу

Кількість

Годин

Дата




ВСТУП (1 год)







1

Лексикографія - розділ мовознавства, що визначає принципи укладання словників та вивчає типи і різновиди словників. Енциклопедичні (універсальні та галузеві) словники. Лінгвістичні словники. Будова словників. Словникова стаття.

1




З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВНИКАРСТВА (2 год)

2

Староукраїнська лексикографія „Лексисъ” Лаврентія Зизанія; „Лексиконъ” Памва Беринди, „Лексиконъ латинській” Єпіфанія Славинецького.

Українська лексикографія кінця ХVІІІ ст. – поч.. ХХ Перекладні словники-додатки до збірок пісень, журналу „Основа”, творів („Енеїда” І.Котляревського). Загальномовні словники (укладачі О.Афанасьєв-Чужбинський, М.Уманець та А.Спілка), діалектні (укл. І.Свяченко, Й.Гоцький), іншомовних слів (В.Доманицький). „Словаръ української мови” Б.Грінченка.



1




3

Українська лексикографія ХХ ст.. Лексико- графічна робота Комісії для складання словників при УАН, Інституту української наукового мови (з 1921 р), Інституту мовознавства (з 1930 р) Діяльність А.Кримського. Українська лексикографія початку ХХІ ст. „Великий тлумачний словник сучасної української мови” (2001), „Словник синонімів української мови” у 2-х томах (2001), „Енциклопедія Сучасної України” в 25 томах. (т.1– 2002). Електронні словники

Українська лексикографія за межами України (Лейпциг, Варшава, Прага, Братислава, Нью-Йорк). Діяльність І.Огієнка. Перекладні загальномовні та термінологічні словники.

Видатні українські лексикографи.



1




КЛАСИФІКАЦІЯ ЛІНГВІСТИЧНИХ СЛОВНИКІВ (1 год)

4

Перекладні (двомовні, багатомовні): загальномовні та спеціальні (термінологічні). Одномовні словники: тлумачні загальномовні та спеціальні: фразеологізмів, крилатих слів, іншомовних слів, термінологічний; нормативні (орфографічний, орфоепічний, словник наголосів, словник скорочень); вибіркові (синонімів, антонімів, омонімів, власних назв, прислів»їв і приказок; сталих порівнянь тощо); генетичні (етимологічний, морфемний, словотвірний, зворотний (інверсійний); функціональні (епітетів, рим, мови письменників); ненормативної лексики (діалектологічний, жаргонізмів, арготизмів, дитячої лексики).

1




ПЕРЕКЛАДНІ (ДВОМОВНІ, БАГАТОМОВНІ) ЛІНГВІСТИЧНІ СЛОВНИКИ, ЇХНЯ БУДОВА (2 год)

5, 6

Загальномовні й термінологічні перекладні словники. Двомовні фразеологічні словники.

2




ОДНОМОВНІ ЛІНГВІСТИЧНІ СЛОВНИКИ, ЇХНЯ БУДОВА (23 год)

7,8

Тлумачні словники.

2





9

Історичні словники. Етимологічний словник

1




10,11

Словник синонімів української мови

2




12

Словник антонімів

1




13

Словник омонімів

1




14

Словник паронімів

1




15,16

Фразеологічні словники

2




17

Словник діалектних слів

1




18

Термінологічний словник

1




19

Словник жаргонізмів

1




20,21

Словник іншомовних слів

2




22

Словник мови письменників

1




23

Словник власних назв

1




24

Словник скорочень

1




25

Орфографічний словник. Орфоепічний словник

1




26,27

Словники правильності мовлення

2




28

Словотвірний та морфемний словники

1




29

Частотний словник. Зворотний словник.

1




ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІ СЛОВНИКИ, ЇХНЯ БУДОВА (2 год)

30,31

Енциклопедії, їхня будова. Дитячі енциклопедії.

2




ЕЛЕКТРОННІ СЛОВНИКИ, ЇХНЯ БУДОВА (2 год)

32,33

Електронні словники, їхня будова. Особливості використання електронних словників

2




34

Підсумкове заняття

1





Заняття №1 - 3

ЛЕКСИКОГРАФІЯ.

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВНИКАРСТВА

  1. Опрацювання тематичної статті «Лексикографія».

  2. Підготувати повідомлення про перших українських лексикографів Л.Зізанія, П. Беринду.

Лексикографія (гр. lexikos—пов'язаний iз словом. grapho — пишу) — розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників різних типів.

Староукраїнська лексикографія. Українська лексикографія має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків та копій південнослов'янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова цілком слушно пов'язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами (гр. glossa - застаріле або малозрозуміле слово), якими пояснювалися насамперед грецькі й південнослов'янські слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну або етимологічну функції.

У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з XIII ст.

Протягом XV—XVI ст. продовжувалася традиція використання глос для пояснення незрозумілих слів українськими.

До третьої чверті XVI ст. головним виявом лексикографічної роботи залишалися глоси, але мотиви використання їх стали вже іншими. У згаданий період активно виконувалися переклади конфесійних текстів з виразною орієнтацією на живу українську мову. Цілком природно поставала потреба пояснення неслов'янських слів загальнозрозумілими лексичними одиницями.

Першим українським словником став «Лексисъ съ толкованіемъ словенськихъ словъ просто» невідомого автора. Словник не датований, але дослідники переконливо довели, що укладався він до виходу з друку «Лексиса» Л. Зизанія, тобто до 1596 р. «Лексис... просто» - це перекладний церковнослов'янсько-український словник, до реєстру якого входить 896 слів, 128 з яких не мають перекладів. Праця була опублікована тільки у 1884 р., але поширена у списках, вона відіграла позитивну роль у розвитку староукраїнської лексикографії.

1596 р. у Вільні вийшов друком перший український словник «Лексис сирьчь» реченія, въкратъць събран/ъ/ны н из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолъкованы». Його створив видатний український мовознавець, письменник, педагог, перекладач і церковний діяч Лаврентій Зизаній - Тустановський (народився в 60-х роках XVI ст.—помер після лютого 1634 р.). Ця праця містить 1061 словникову статтю. Реєстр «Лексиса» складають церковнослов'янські слова, до яких у перекладній частині наводяться українські відповідники, а також адаптовані на українському мовному ґрунті іншомовні лексичні запозичення.

Гідним продовжувачем справи Л. Зизанія став Памво Беринда (народився між 1555—1560 рр.—помер 23 липня 1632р.), видатна праця якого «Лексїконъ словеноросскїй и именъ тлъкованїє» була видана 1627 р. в Києві. У «Лексиконі» близько 7 тис. словникових статей. Він складається з двох частин — власне церковнослов'янсько-українського словника і словника вживаних у тогочасній мовній практиці іншомовних слів. Перекладна частина у словнику П. Беринди відзначається надзвичайною інформативністю. Крім перекладу, широкого тлумачення та енциклопедичних пояснень, у «Лексиконі» особливо важлива роль відводиться з'ясуванню лексико-семантичних варіантів багатозначних слів, синонімічним відношенням між лексемами, наприклад: вредный (й): вродоватый, 6ъдный, маломощный, хромый, недолужный, шкодливы(й), недостатечный.

Словник містить дуже цінний матеріал для вивчення морфологічної і словотвірної систем української мови відповідного періоду.

На XVII ст. припадає лексикографічна діяльність видатного мовознавця, письменника, перекладача і культурного діяча Єпіфанія Славинецького (народився наприкінці XVI або в першому десятиріччі XVII ст.—помер у 1675 р.). Виходячи з практичних потреб викладання латинської мови у Київській братській школі і, безперечно, маючи фундаментальні фахові знання, Є. Славинецький створив перекладний «Лексіконъ латинский», який, на жаль, свого часу не був виданий, але поширювався в численних списках як навчальний посібник. У перекладній частині словника поєднуються церковнослов'янські й українські слова. Останні заслуговують на особливу увагу як з погляду різноманітності лексико-семантичних груп, так і власне кількісної репрезентації. «Лексикон» фіксує українську побутову і виробничу лексику XVII ст., назви приміщень, страв і продуктів харчування, побутових предметів, знарядь праці, терміни спорідненості й свояцтва, слова на позначення об'єктів флори і фауни, громадсько-політичну і юридичну лексику, анатомічні й географічні терміни тощо.

У співавторстві з Арсенієм Корецьким-Сатановським Є. Славинецький створив «Лексикон словено-латинський».

Українська лексикографія кінця 18 ст. – 1917. Друга половина XVII—XVIII ст. характеризувалася поступовим витісненням української мови з освіти і ділового письменства, а також з книгодрукування — найважливішої сфери функціонування українського слова. Це, безперечно, вкрай негативно позначилося на розвиткові лексикографії. У 1793 р. Ф. Туманський опублікував як додаток до історичних документів переклад 333 українських слів російською мовою, що можна вважати першою спробою українсько-російського словника. З уваги на те, що читачами «Енеїди» були й росіяни, перше видання твору супроводжувалося поясненням незрозумілих або малозрозумілих слів шляхом перекладу їх російською мовою (було перекладено 972 слова). У третьому виданні словник містив 1125 слів. Словник І.П.Котляревського став зразком для такого типу лек­сикографічних коментарів, що додавалися до різних видань протягом перших десятиріч XIX ст.

Заслуговує на увагу, насамперед «Краткий малороссийский словарь» при «Грамматике малороссийского наречия» О. Павловського, виданій у Петербурзі в 1818 р. Лексико-фразеологічний матеріал у цьому словнику поділено на три частини:

а) прості слова — загальновживана іменникова, прикметникова, дієслівна, прислівникова лексика і службові слова, наприклад: абы — только бы, балабухи — галушки с чесноком;

б) слова, належні до натуральної історії,— лексико-семантичні групи, що охоплюють назви рослин, тварин, речовин і матеріалів, наприклад: акгрусъ — крыжовник;

в) імена, що даються під час хрещення, наприклад: Андрій, Андрійко, Андрусь — Андрей, Ївга — Евгения, Олексій, Олекса, Лесько — Алексей.

Перший великий словник української мови уклав письменник і перекладач П. П. Білецький-Носенко (1774— 1856). Обсяг лексикографічної праці становить понад 20 тис. словникових статей. Перевершений він був тільки у словниках 80-х років. До реєстру добиралися, за дуже незначними винятками, слова, властиві тільки українській мові, або ж спільні з російськими, але відмінні від них за звуковим складом. Специфіка словника полягає також і в тому, що в ньому наводяться відомості з українського словотвору, докладно описується словозміна, використовуються синтаксичні коментарі. Працю П. П. Білецького-Носенка видано в 1966 р.

Протягом другої половини XIX ст. вийшли друком такі лексикографічні праці, як «Словарь малороссийского наречия» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855), опублікований тільки до літери З, «Словарь малороссийских идиомов» М. Закревського (1861), який вважають першою спробою тлумачного словника, «Опыт южнорусского словаря» К . Шейковського (1861, видано перший випуск 1-го тому, літери А — Б), «Словниця української (або югової-руської) мови» (1873, друге вид. 1882) Ф. Піскунова. Російсько-українські словники були представлені працями М . Левченка «Опыт русско-украинского словаря» (1874), М. Уманця та А. Спілки (псевдонім М. Комарова та осіб, що допомагали в роботі над словником) «Словарь російсько-український» в чотирьох томах (1893—1898), Є. Тимченка «Русско-малороссийский словарь» (1897— 1899).

До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить «Словарь української мови» у чотирьох томах, виданий за редакцією і найактивнішою авторською участю Б. Д. Грінченка в 1907— 1909 рр. За угодою з редакцією журналу «Киевская старина», яка протягом тривалого часу збирала лексичний матеріал, Б. Грінченко з 1902 р. приступив до редагування словника, робота над яким стала справжнім подвигом письменника і мовознавця.

Українська лексикографія 1917 – кінця 20 ст. Докорінна зміна статусу української мови у пореволюційний період спричинилася до активізації лексикографічної роботи. У цей період основну лексикографічну роботу проводили такі організації: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А.Кримського, В.Ганцова, Г.Голоскевича, М.Грінченко, А.Ніковського та інших); термінологічними словниками займалися Товариство шкільної освіти в Києві (1917 р.), з 1918 – 19 – Термінологічні комісії Українського наукового товариства в Києві та УАН, на базі яких 1921 р. утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 – Інститут мовознавства).

Протягом 1926—1932 рр. було видано понад 30 термінологічних словників. У поглядах на засади добору термінологічної лексики протидіяли дві тенденції, які уособлювали мовознавці — крайні пуристи і помірковані пуристи, що працювали відповідно в Києві і Харкові. Впливи київської (пуристичної) школи сильно позначилися на багатьох термінологічних словниках, в яких пропоновано замінити екватор на рівник, паралельний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку тощо... Пуристи відкидали форми й конструкції, не притаманні розмовній мові без огляду на те, чи були вони запозичені недавно з російської мови чи в старовину з грецької й латинської: активні дієприкметники, пасивні конструкції, віддієслівні іменники вважалися невластивими українській мові. Мовознавці харківської школи не були такими категоричними. Вони не відкидали конструкції, засновані на європейській традиції, хоч і вважали бажаним частіше, ніж досі, вдаватися до форм «своїх» (Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1990-1941). Стан і статус. – Б.м., 1987. – С. 167).

У 1924—1933 рр. вийшли окремими випусками І — III томи «Російсько-українського словника», роботу над яким очолював А. Ю. Кримський. Відсутність послідовних принципів добору лексичного матеріалу, некритичне ставлення до джерел спричинилися до того, що словник вийшов досить еклектичним. IV том його не був виданий.

Період з 1933 до середини 50-х рр. характеризується: по-перше, помітним звуженням словникарської роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням української лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з народної мови, “саморобних” відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” та “шкідництвом на мовному фронті” і відповідних офіційних настанов “не вносити штучної відмежованості української мови від російської”. Словники української мови стали вже розумітися як лексикони не національної мови в цілому, а вужче – тільки нормалізованої літературної мови.

Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934-35 було випущено термінологічні бюлетені, словники для школи, орієнтовані на “найуживанішу, найпотрібнішу” лексику обох мов. У цих словниках закладено основні лексичні норми тодішньої і пізнішої української літературної мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів («Російсько-український словник» (1948): безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати та ін.) і деяких інших категорій слів та окремих слів, які викликають дискусії ще й тепер.

Після російсько-українських словників, виданих Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні в 1937 і 1948 рр., було укладено й видано новий тритомний «Російсько-український словник» (1968), що містить 120 тис. реєстрових російських слів, а також багатий український лексичний матеріал.

Кінець 50-х – кін. 80-х рр. характеризується: по-перше, значним розширенням словникарської роботи і появою ряду як традиційних для української лексикографії, так і нових типів словників; по-друге, повним послабленням ідеологічного тиску на неї.

До фундаментальних праць цього часу належить шеститомний «Українсько-російський словник», виданий Інститутом мовознавства протягом 1953—1963 рр. У ньому вміщено 121 690 українських реєстрових слів.

Протягом 1959—1970 рр. вийшли друком російсько-українські термінологічні словники з фізики (16 тис. термінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис. термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис. термінів), фізіології (15 тис. термінів) тощо.



Важливе місце в українській лексикографії посідають словники спеціального призначення — орфографічні («Орфографічний словник української мови» (К., 1999), фразеологічні - академічний «Фразеологічний словник української мови» у двох книгах, укладений колективом авторів під керівництвом Л. С. Паламарчука (К., 1999); «Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник» І. С. Олійника і М. М. Сидоренка (К-, 1978), мови письменників (двотомний «Словник мови Шевченка», створений в Інституті мовознавства під керівництвом Т. К. Черторизької,«Словник мови Квітки-Основ'яненка», укладений на кафедрі української мови Харківського університету), іншомовних слів («Словник іншомовних слів» (К.,2000), орфоепічні (словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» за ред. М. А. Жовтобрюха (К., 1973) і «Орфоепічний словник» М. І. Погрібного), зворотні («Інверсійний словник української мови» за ред. С. П. Бевзенка (К., 1985), словотвірні і морфемні (двотомний словник-довідник «Морфемний аналіз» І. Т. Яценка (К., 1981), «Морфемний словник» Л. М. Полюги (К., 1983); «Українсько-російський словотворчий словник» 3. С. Сікорської (К., 1985), словники конкретних лексичних груп (двотомний «Словник синонімів української мови» (К., 2001).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал