Професійно-технічна освіта України



Сторінка13/17
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
3. крок до реабілітації та інтеграції

На початку XXI ст. надійшла ера інтеграції дітей з особливими потребами в повноцінне соціальне життя, і треба це визнати. У більшості країн Заходу принцип інтегрованого навчання (Mainstreaming/Integration/Inclusion) дітей із затримками розвитку був запроваджений ще в 60-70 рр. У Сполучених Штатах тисячі дітей з комплексом Дауна навчилися писати, читати, а деякі навіть пішли до коледжів завдяки масовому впровадженню концепції інтегрованого навчання. А ще 20 - 30 років тому були лише одиниці грамотних дітей з комплексом Дауна. Батькам немає чого боятися висновків обстеження дитини полідисциплінарною командою спеціалістів (теоретично те саме, що наша ПМПК), оскільки фактично вони не обмежують прав дитини щодо відвідування школи (інша річ у нас!). Після обстеження справа адміністрації школи - створити чи адаптувати навчальне середовище, а справа викладачів - дібрати специфічну програму згідно з особливими потребами дитини.

Стандартні правила Організації Об'єднаних Націй щодо урівняння можливостей інвалідів рекомендують забезпечувати навчання дітей, навіть з важкими формами недієздатності, у рамках місцевих спільнот, тобто в місцевій школі даного мікрорайону чи принаймні району міста, у рідному селі серед сусідів, родичів та однолітків. Це стосується всіх країн-членів ООН. Спеціальна освіта в цьому випадку ніби "розчинена" в основній. Послуги спеціальних педагогів надаються учням, які перебувають у звичайних класах, або ж ці педагоги консультують інших учителів, як їм побудувати навчальний і виховний процес. Дитина йде до закладу спеціальної освіти, звичайно, у тих випадках, коли інтегроване навчання неможливе, наприклад при сліпоті чи глухоті. І ці заклади практично не передбачають спільного проживання дітей з відривом їх від сім'ї. Крім того, як додаткові й супутні (але аж ніяк не другорядні) програми існують реабілітаційні центри, спеціальні майстерні, психологічні, консультаційні служби і служби допомоги, програми відпочинку тощо. Не повинно бути "бетонного" відомчого бар'єру між загальною школою, спеціальною школою, реабілітаційним центром чи закладом соціального захисту.

Органи освіти мають забезпечити повноцінну можливість отримання особами з важкими формами інвалідності середньої освіти вдома, якщо це є бажанням батьків і вибором самої дитини. У будь-якому випадку дитина є членом місцевої громади, спільноти чи, якщо хочете, району, і це відповідно треба враховувати, дбаючи про ЇЇ освітні потреби. Може, слід було б налагодити підготовку та перепідготовку педагогів за спеціальністю "домашній учитель-реабілітолог" та організувати надання відповідних послуг у рамках існуючих структур, але обов'язково з доповненням вищезгаданими програмами.

Якщо повернутися до існуючої системи закладів, то і її можливості доволі обмежені. Наприклад, у Львівській області є заклади, підпорядковані різним міністерствам, де утримуються, лікуються та навчаються діти, хворі на ДЦП. У системі освіти є одна спеціалізована для ДЦП та кілька інших спецшкіл для дітей-інвалідів, де перебувають наші діти. Однак доступ до них мають лише діти з мінімальними порушеннями, які повністю себе обслуговують, натомість діти з важкими фізичними або комплексними ураженнями, здебільшого, позбавлені можливості педагогічної реабілітації. Багато з них покинуті батьками і утримуються в закладах системи соціального забезпечення, де практично немає жодних реабілітаційних та навчальних програм. До Міністерства охорони здоров'я належать дві лікарні, у яких основна увага надається медикаментозній терапії та окремим фізіопроцедурам і практично не використовуються сучасні реабілітаційні методики. Є також окремі клініки та санаторії, у яких дещо ширше використовують методи масажу, мануальної терапії, водних процедур і куди може потрапити дуже обмежена кількість дітей. Ці поодинокі реабілітаційні центри працюють за принципом інтенсивних курсових програм, що не забезпечує всебічного комплексного підходу до розвитку фізичних, інтелектуальних та соціальних функцій дитини. Хотілося б, звичайно, побажати цим закладам лише успіхів у діяльності, однак реальність доволі безрадісна. Хоча останнім часом і з'явилося набагато більше можливостей, програм і шансів для розвитку дітей з особливими потребами, реальне життя середньої, досить скромно забезпеченої родини з неповносправною дитиною, що орієнтується на державну систему закладів, найточніше можна окреслити словом "поневіряння".

Серйозне занепокоєння виникає і при відвідуванні психіатричних клінік. З одного боку, відомо, що діти з розладами розвитку можуть мати психічні порушення, однак часто до психіатричних лікарень потрапляють цілком "здорові", з мінімальною мозковою дисфункцією або навіть нормально розумово розвинені діти з комунікативними проблемами. Жахливі трагедії переживають родини, діти яких унаслідок помилкового діагностування зазнають "лікування" психотропними препаратами, а такі нарікання, нехай з точки зору лікарів "необ'єктивні", не раз чуються з уст батьків. Однак ще жахливіша трагедія дитини, за яку нікому переживати і яку, звичний до дивної поведінки пацієнтів, персонал "виховує" на свій розсуд. Відомі й такі випадки, коли члена родини "здають" до психіатричної лікарні лише через те, що немає матеріальних умов, аби його утримувати. Часто лікарня, в свою чергу, також не може прогодувати пацієнтів і змушена вдаватися до героїчних зусиль для забезпечення хоча б напівголодного їх існування. Тоді вже родичі знову мусять вибирати між лікарнею чи психоневрологічним інтернатом. До речі, він часто стає останнім прихистком для кримінальних злочинців похилого віку. І хоча з точки зору суспільства і психічно хворі, і раніше засуджені особи також потребують соціальної, трудової, а часто й фізичної реабілітації, однак не у стінах одного закладу з дітьми. Особливі потреби цих людей значно відрізняються, а застереження щодо  їхньої  безпеки  діаметрально   протилежні.

Мають бути сформовані дві окремі системи надання послуг: одна для психічно хворих й інша для осіб з обмеженими психофізичними можливостями - це вимога, зафіксована в міжнародних документах. Звичайно, потрібні і спеціальні педагоги, і реабілітологи, і соціальні працівники.

Багатьом батькам (і їхнім дітям) найбільше підходить модель "інтегрованої дошкільної установи /школа /реабілітаційний центр /консультаційна служба", втілена в навчально-реабілітаційному центрі "Джерело" у Львові. Атмосфера радості і співпраці, що панує в цьому закладі, дає дітям дуже багато, водночас не відриваючи їх від родини, не руйнуючи найпотрібнішого зв'язку. Крім чотирьох дошкільних груп і чотирьох класів школи, на базі яких здійснюється основна навчальна діяльність, існують: домашня програма для дітей, які не можуть відвідувати центр, консультаційна програма для медичного/ реабілітаційного обстеження та складання індивідуальних реабілітаційних програм для інших дітей з віддалених місцевостей, гіпнотерапевтична, гідротерапевтична та ортопедична/ візкова програми. У сусідній загальноосвітній школі, разом з однолітками, вчаться наші діти на візках. Зроблено кроки до запровадження програми раннього втручання спільно з Медінститутом та ЛОКЛ. Усе це в межах фінансування звичайних дошкільних і шкільних закладів, але із залученням досить значних доброчинних фінансових джерел. За зібрані кошти школу обладнали пандусом та двома доступними для візків туалетами, забезпечили простенькими комп'ютерами для дітей, яким важко писати ручкою тощо.

Подібні центри державного, напівдержавного, громадського або приватного підпорядкування існують чи не в кожному обласному центрі. Найближчі нам за духом і стилем роботи - у Білій Церкві, Миколаєві, Одесі, Сумах, Києві, Івано-Франківську. Є й багато інших. Кожен з них залучає для своєї діяльності значно більші кошти, ніж отримує від держави. їх стосунки з органами державного управління складаються по-різному — часом щасливо, а часом дуже драматично. Усі без винятку програми працюють як авторські, в експериментальному режимі, на грані офіційно дозволеного, поки що ніким не регламентованого, чи й забороненого бюрократичними інструкціями. Реабілітаційні центри, виконучи важливу і корисну для дітей роботу, рано чи пізно добиваються - хай часткового - державного фінансування. Однак правове поле в цій галузі формується дуже повільно. У державі немає сили, яка б заявила свої претензії на цю сферу діяльності, і, може, поки що це на краще для самої реабілітації.

Треба передбачити, що традиційний відомчий підхід до фінансування пропонованих програм може не спрацювати чи викличе велику плутанину. Уже зараз чуються голоси про "нецільове використання коштів", коли дитина, яка не ходить і не може самостійно користуватися туалетом, якимось чудом потрапляє до нормального закладу освіти. Нібито на цю дитину мають виділятися кошти з бюджету соціального захисту. Правильно, нехай виділяються. Але тепер це можливо лише через мережу інтернатів системи соціального захисту. А мало б бути через фінансування індивідуальної реабілітаційної програми. Дитина може і повинна вчитися - нехай вчиться в найближчій школі, яка може забезпечити відповідну навчальну програму. Це кошти з бюджету освіти. Навіщо ж її запроторювати в інтернат відповідного профілю, особливо якщо він аж у сусідній області? Дитина потребує допоміжних пристроїв, протезів, слухового апарата - це кошти з бюджету соцзабезу чи може, Фонду України соціального захисту інвалідів. Потрібне лікування - кошти медицини. Професійне навчання - кошти профтехосвіти. Але нехай ці кошти йдуть частинами на ті статті реабілітаційної програми і в ті установи та заклади (зовсім не обов'язково державні), які забезпечують відповідний рівень навчання, лікування, реабілітації. Цей механізм уже готовий, узаконений і розписаний. Сьогодні він ще не діє, але дає перспективу реформувати політику держави в інтересах дитини. Весь секрет полягає в тому, щоб кошти йшли за дитиною, а не дитина туди, куди їх виділено. Тоді життєздатні програми розвинуться, а непотрібні відімруть. Стару систему сконструйовано так, щоб зручно було керувати, а нова має бути такою, аби дітям стало зручніше жити в суспільстві, щоб враховувалися всі компоненти підтримки, які держава повинна надати соціально незахищеним громадянам.

У галузі трудового навчання та працевлаштування на існуючій базі треба створити мережу професійних училищ, навчально-виробничих майстерень, курсів професійної підготовки та перепідготовки, комп'ютеризованих класів для учнів-інвалідів; надати цільову фінансову та організаційну допомогу організаціям неповносправ-них та батьківським громадським організаціям у створенні спеціалізованих підприємств для трудового навчання і залучення до трудової діяльності дітей та підлітків-інвалідів; запровадити пряме фінансування програм, пов'язаних із соціальною та трудовою реабілітацією дорослих, підлітків і дітей-інвалідів через Фонд України соціального захисту інвалідів.

Міністерство охорони здоров'я мало б у цьому напрямку працювати відкритіше, підготувати для обговорення і виробити обгрунтованіші методики ранньої діагностики та почати запровадження програм раннього втручання (таким чином можуть заощадитися значні кошти). Зрештою, експертам Міністерства охорони здоров'я мало б належати перше слово щодо зміни порядку встановлення інвалідності і зокрема групи інвалідності; розробки уніфікованої карти індивідуального обстеження, яка могла б слугувати підставою для складання індивідуальної реабілітаційної програми. Міністерство могло б ініціювати проведення загальної диспансеризації дорослих та дітей-інвалідів. Рішення не повинні прийматись так, ніби це таємні військові операції. Медики, особливо в нинішніх умовах, не повинні ховатися, бо вирішити згадувані питання, які очевидно лежать на "нейтральній смузі" між відомствами, може лише тісна співпраця з міністерствами освіти і науки, праці і соціальної політики та особливо громадськими організаціями. Міністерство охорони здоров'я не йде на консультації з іншими відомствами щодо концепції реабілітації дітей чи моделі реабілітаційного закладу, хоча абсолютно зрозуміло, що цей заклад не може обмежуватися рамками суто "лікувальної" установи.

Держава повинна максимально підтримувати родини, які виховують дітей з особливими потребами, оскільки, як відомо, такі сім'ї розпадаються значно частіше за інші, а це - певний крок до соціального сирітства. Важливо створювати служби соціально-психологічної підтримки цих родин та молодих інвалідів при центрах соціальної служби для молоді. На жаль, не всюди центри бачать серед своїх пріоритетів саме цей напрямок. Крім того, слід було 6 реорганізувати патронажну службу родини, залучивши до цього спеціалістів-лікарів, педагогів, психологів та соціальних працівників для полегшення проблем довідок , медоглядів, оформлення документів, пенсій, надання пільг тощо. Враховуючи особливо важке становище таких родин, фактичну чи приховану дискримінацію під час працевлаштування, а також для заохочення виховання недієздатної дитини варто б повернути податкову пільгу колишнього закону.

Виконання цих благородних завдань неможливе без підготовки відповідних спеціалістів. Тому треба розробити, з урахуванням закордонного досвіду, та ввести до навчальних програм вищих навчальних закладів відповідні курси підготовки спеціалістів-реабілітологів, працетерапевтів, спеціальних педагогів, соціальних працівників. Це значною мірою вже виконано чи принаймні розпочато. Зараз уже настав час створити у вузах відповідні кафедри, факультети та максимально сприяти науковому дослідженню проблем неповносправних осіб і шляхів їх вирішення. У медичних та педагогічних училищах треба обов'язково готувати середній медичний та педагогічний персонал для роботи з інвалідами, налагодити відповідну початкову підготовку військовозобов'язаних, які відмовляються від служби у збройних силах і схиляються до альтернативної служби у реабілітаційних закладах і соціальних службах. Відповідні державні органи, - на нашу думку, спільно міністерства освіти і науки,охорони здоров'я і праці та соціальної політики, - мали б розглянути питання про створення в Києві чи деінде багатопрофільного спеціалізованого вищого навчального закладу - інституту реабілітації, де б викристалізовувались напрямки медичної, фізичної, соціальної реабілітації чи соціальної роботи, розроблялися способи їх оптимального поєднання.

Уже зараз відчувається необхідність розширити післядипломну освіту й перекваліфікацію, наприклад, інструкторів ЛФК на фахівців фізичної реабілітації. Потребують перепрофілювання і певні лікарські спеціальності. Дуже актуальне впровадження магістерських програм, однак сама концепція магістратури потребує уточнення й уніфікації. Адже не можуть бути рівноцінними той магістр, який, уже попрацювавши за спеціальністю після здобуття базової вищої освіти, два роки вчиться і готує магістерську працю, і той, який, вступаючи після школи до вузу, знає, що за п'ять років він вийде звідти з дипломом магістра. Якість підготовки цієї категорії фахівців має бути на порядок вищою.

Очевидно, що стимулюючи підготовку спеціалістів, держава мала б заохочувати чи фінансувати випуск перекладної навчальної і спеціальної літератури, популярних інформаційних і методичних матеріалів та облікових форм. Для цього можуть залучатися кошти міжнародних доброчинних фондів. На наступному етапі треба видати цілу серію нових українських підручників, посібників, дидактичних матеріалів, які ґрунтуватимуться на українському досвіді. А до шкільних підручників доцільно вводити елементи, які б формували позитивний образ особи з обмеженими психофізичними можливостями, відповідні моральні засади доброти, взаємодопомоги, поваги.

Для фінансового підкріплення громадських ініціатив держава мала б всіляко підтримувати міжнародні організації. Фінансування на конкурентній основі короткотермінових проектів, яке застосовують більшість донорських організацій, такі як Міжнародний фонд "Відродження", ТАСІS, творчий центр «Каунтерпарт», фонд «Євразія», USAID, стало потужним стимулом і каталізатором громадської активності, розвитку соціально значущої діяльності громадян. Ще одне потужне залучення коштів, гуманітарної допомоги, матеріальних засобів і досвіду - безпосередня діяльність церковних, місіонерських, мирянських та гуманітарних організацій, таких як Карітас, Мальтійська служба, Армія Спасіння, Корпус Миру, «Лікарі без кордонів» та багато інших. На жаль, кожен, хто займався пересиланням та отриманням гуманітарної допомоги, може засвідчити колосальне нагромадження безглуздих, злочинних перешкод на шляху доброчинної діяльності. Майже неможливо уявити, що дрібне корисливе хабарництво та велика корислива корупція в цій галузі будуть подолані державою. Хоча це, очевидно, одна з найбільших рацій самого її існування - створення сприятливих умов для функціонування суспільства в цілому з усіма його компонентами, особливо тими, які забезпечують його демократизацію, сталий розвиток та інтеграцію в міжнародні структури.

Світ на порозі XXI століття. Від кожного з нас залежить, якою Україна увійде в нове тисячоліття. Ми бачимо, що настає час уваги та поваги до неповносправної людини, чиє існування робить наше суспільство добрішим, толерантнішим, зрештою, просто нормальним людським суспільством. Продуктивність, причому головним чином матеріальна продуктивність особи за всяку ціну, як виявилося, не є найвищим мірилом її вартості для суспільства. У сучасній світоглядній науці, філософії, соціології існує багато свідчень того, що підтримка існуючої багатоманітності, толерантність до слабостей, мудра згода з природою, прийняття і розуміння всіляких відхилень, недосконалостей дає набагато більше, ніж уніфікація, жорсткий порядок, однодумність і одноголосність. Це власне і є новий гуманістичний підхід, у межах якого ми б хотіли бачити майбутнє вирішення проблем дітей з особливими потребами.



4. Історичний розвиток суспільної допомоги дітям з особливими потребами

Дослідження історичного аспекту соціальної реабілітації дає змогу правильно оцінити значення кожного етапу для подальшого розвитку теорії соціальної реабілітації, узагальнити сучасну практику і виявити причини сучасного стану цієї галузі педагогічної науки. Таке дослідження сприяє попередженню спроб поспішного, науково необгрунтованого розв'язання складних соціально-педагогічних проблем в умовах будівництва демократичного суспільства.

Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування, а пізніше й навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров'я культури, освіти.

В історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями розвитку можна виділити чотири основні етапи: монастирський, медичний, лікувально-педагогічний та етап інтеграції у суспільство.



4.1 Монастирський етап (Х - середина ХVIII ст.)

Історія опікунства дітей з вадами психічного чи фізичного розвитку в Україні сягає давніх часів. Перші офіційні документи про опіку датуються X ст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов'язав церкву дбати про таких осіб. Є докази, що в Києво-Печерській лаврі вже в першій половині XI ст. відкрився притулок для дітей, у якому окрім сиріт, хворих та убогих, перебували й так звані калічні діти (глухі, сліпі, недоумкуваті). На утримання закладів громадської опіки передбачалася частина коштів від княжих прибутків, яка передавалася монастирам. В історії дефектології (О. Д'ячков, М. Ярмаченко, Х. Замський) наводяться факти про те, що в X-XII ст. у Київській Русі організовувалися заклади, де не лише опікали неповноцінних дітей, але й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу та різних ремесел.

З прийняттям християнства в Київській Русі було запроваджено закони у Візантії, які увійшли до складу громадських Кормчих книг. Стосувалися вони становища "сліпих, глухонімих, божевільних та нестямних” у сім'ї, охорони їхнього майна та інших громадських прав, відповідальності перед кримінальним законом.

Таким чином, вже за часів Київської Русі виявлялися милосердя й гуманізм щодо убогих та калічних і мали певне відображення в офіційних законах. На основі нормативних актів і системи суспільного піклування, здійснюваного головним чином монастирями, формувалося суспільне ставлення до осіб з вадами психофізичного розвитку.

В епоху XV-XVII ст. в Україні значного поширення набували "богадільні-шпиталі”, які визнавалися за специфічні форми допомоги хворим та інвалідам. Призначення богаділен не було чітко вираженим. До них приймалися каліки, безумні дорослі й діти, непрацездатні та інші особи, котрі внаслідок певних обставин жили за рахунок суспільства. Проте вже існуючі форми опіки дітей і підлітків були недостатніми. Їхня діяльність обмежувалася лише тим, що до цих осіб ставилися досить терпимо.

4.2 Медичний етап (XVIII - XIX ст.)

У XVIII ст. відбулися окремі позитивні зміни в економічному та культурному перетворенні Росії, розвитку науки і освіти. Швидкими темпами розвивалися педагогіка, медицина, зокрема психіатрія. Активізувалася й діяльність держави в питаннях виховання обездолених та калічних дітей. У цей період розроблялися заходи приватного порядку щодо влаштування богаділень, відкриття спеціальних виховних будинків для безумних. Вироблялися форми їх опіки, вживалися заходи загального характеру. Це можна вважати першими серйозними кроками у створенні системи громадської опіки.

Медичний етап характеризувався активізацією діяльності земських лікарів-психіатрів; організацією для розумово відсталих осіб при психіатричних лікарнях спеціальних дитячих відділень. На цьому етапі було зроблено перші кроки до вивчення потреби у спеціальному навчанні й вихованні осіб з вадами у розумовому розвитку. Допомога недоумкуватим стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою, засобом полегшення долі батьків.

4.3 Лікувально-педагогічний етап (XX ст.)

На цьому етапі було властиве прагнення до вивчення причин природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з такими дітьми.

Під впливом енергійної діяльності педагогів-ентузіастів, лікарів і громадських діячів освіти П.О. Бутковського, І.О. Сікорського, М.Д. Аленич, Ф.І. Ширяєва та ін. формується думка про можливість і необхідність спеціального виховання та навчання розумово відсталих дітей. На початку XX ст. для таких дітей почали відкривати лікувально-виховні школи і допоміжні класи. Проте через пасивність і байдужість чиновників із Міністерства освіти ця форма педагогічної допомоги дітям з вадами інтелекту не набула свого подальшого розвитку.

У радянський період в Україні, як і в Росії, здійснюється диференціація системи фахової освіти, її структурне удосконалення, перехід від трьох до восьми типів спецшкіл. Вважалося, що в галузі освіти і виховання дітям-інвалідам у СРСР надані усі можливості. Дотепер вони в основному одержують середню освіту лише в інтернатах. Практично ж система шкільної освіти не вважає потрібним враховувати той факт, що перебування у спецінтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує його психічний розвиток. Програма освіти у спецінтернатах недостатньо готує вихованця до самостійного життя в суспільстві.



4.4 Сучасний етап – від ізоляції до інтеграції.

Інтеграція інвалідів у суспільство в Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду, що базується на їх повній громадянській рівноправністі. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90-ті роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти.

Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від третього до четвертого періоду, у той час як Західна Європа вже більше двох десятиліть переживає цей період і розташовується на його просунутій стадії. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтація останньої на підготовку дітей із відхиленнями в розвитку до життя як повноправних громадян суспільства, якому вони належать.
5. Сутність та проблеми соціальної реабілітації дітей-інвалідів

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв'язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.4407547d9adacd71622522a05e80b646_big

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистоті.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати:

· проблеми дитини: підтримка фізичного здоров'я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;

· проблеми сім'ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;

· проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров'я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім΄ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов'язків інвалідів та їх сімей);

· проблема суспільства – зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;

· проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров'ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Процес соціалізації – це процес взаємодії особистості та суспільства. Людина є і об'єктом (тому що випробовує на собі вплив з боку суспільства, різних соціальних інститутів тощо), і суб'єктом (тому що вона ставить перед собою певну мету та обирає засоби для її досягнення) процесу соціалізації.

Але людина може стати і жертвою цього процесу. Види жертв несприятливих умов соціалізації численні. Це пов'язано з тим, що процес соціалізації здійснюється під дією різних факторів, вплив яких на людину не однозначний, підчас протирічливий, таким чином, можно говорити о наявності різних видів жертв соціалізації. Реальні жертви несприятливих умов соціалізації – діти-інваліди.

Оцінка людей по їх зовнішньому вигляду та по розумових здібностях характерна для нашого способу життя. Всі люди, які так чи інакше відрізняються від нас, викликають у нас особливе і не завжди доброзичливе відношення.

Знання фізичного чи психічного стану індивіда не можна відривати від розуміння його індивідуальності.

Спосіб класифікації людей з обмеженими можливостями і слова, які використовують при описі таких людей, відображають та визначають стан нашого розуму. Практика та структура призначених для них закладів, упроваджуючись у нашу свідомість, створюють відповідний настрій.

Чому ж інваліди відносяться до жертв несприятливих умов соціалізації? Які проблеми виникають у процесі соціалізації дітей-інвалідів?

Перш за все, це соціальні проблеми: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони здоров'я освіти, культури, побутового обслуговання, відсутність належного архітектурного середовища тощо.

Усі перелічені проблеми можна розділити на три рівні:

- проблеми макрорівня – в межах держави;

Про пільги для інвалідів та дітей-інвалідів щодо отримання ними освіти Автор: Адміністратор

Відповідно до статті 22 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" у разі складення з позитивним результатом вступних іспитів (вступних випробувань) до вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації зараховуються поза конкурсом діти-інваліди та інваліди першої і другої груп, яким не протипоказане навчання за обраною спеціальністю, до професійно-технічних навчальних закладів - діти-інваліди та інваліди, яким не протипоказане навчання за обраною професією (спеціальністю) та спеціалізацією.

За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких:

- обидва батьки є інвалідами;

- один з батьків - інвалід, а інший помер;

- одинока матір з числа інвалідів;

- батько - інвалід, який виховує дитину без матері.

Відповідно до статті 22 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" у разі складення з позитивним результатом вступних іспитів (вступних випробувань) до вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації зараховуються поза конкурсом діти-інваліди та інваліди першої і другої груп, яким не протипоказане навчання за обраною спеціальністю, до професійно-технічних навчальних закладів - діти-інваліди та інваліди, яким не протипоказане навчання за обраною професією (спеціальністю) та спеціалізацією.

За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких:

- обидва батьки є інвалідами;

- один з батьків - інвалід, а інший помер;

- одинока матір з числа інвалідів;

- батько - інвалід, який виховує дитину без матері.

Під час навчання зазначеним категоріям громадян стипендія та пенсія

(державна соціальна допомога інвалідам з дитинстві і дітям-інвалідам)

виплачуються в повному розмірі.

Згідно з Порядком використання суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що надійшли до державного бюджету, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.07 № 70, інваліди (законні представники інвалідів) можуть звернутися для фінансування витрат на навчання до відділення Фонду за місцем реєстрації проживання. За роз'ясненнями щодо отримання зазначеного фінансування необхідно звертатися до відділення Фонду соціального захисту інвалідів.

Відповідно до статті 3 Закону України „Про вищу освіту" та статті 11 Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.03 № 916 затверджено Порядок надання цільових пільгових державних кредитів для здобуття вищої освіти. Згідно з цим Порядком молоді громадяни України віком до 28 років, які успішно склали вступні іспити або навчаються на будь-якому курсі вищого навчального закладу можуть одержати цільовий пільговий державний кредит для здобуття вищої освіти за денною, вечірньою та заочною формою навчання у вищих навчальних закладах незалежно від форми власності (далі - кредит). За роз'ясненнями щодо отримання такого кредиту необхідно звертатися до управління освіти.

Кредит та відсотки за користування ним не повертаються у разі настання на момент виплати смерті одержувача кредиту або встановлення йому інвалідності 1 групи.

Одержувач кредиту, який після закінчення вищого навчального закладу пропрацював за фахом не менше ніж 5 років у державному або комунальному закладі чи установі у сільській місцевості, кредит та відсотки за користування ним не повертає, що підтверджується щороку на момент оплати довідкою з місця роботи.

Згідно з Порядком надання інвалідам та дітям-інвалідам реабілітаційних послуг, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.07 № 80, органи праці та соціального захисту населення можуть направляти інвалідів для проходження професійного навчання до центрів професійної реабілітації інвалідів. За роз'ясненнями щодо проходження професійної реабілітації необхідно звертатися до органу праці та соціального захисту населення.

Відповідно до законів України „Про зайнятість населення", „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" на органи державної служби зайнятості покладено функції сприяння у працевлаштуванні інвалідів шляхом підбору підходящої роботи, підвищення їх професійного рівня та кваліфікації (у тому числі за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів). За роз'ясненнями щодо проходження професійної підготовки (перепідготовки) за робітничими професіями та підвищення кваліфікації необхідно звертатися до центру зайнятості за місцем реєстрації проживання.



6. Законодавство у сфері Школі соціальної роботи з дітьми- інвалідами .

Конституція, як основний закон держави, найважливіші закони, нормативно-правові акти утворюють то правове простір , в якому функціонує соціальний механізмом захисту й підтримки усіх прошарків населення. Ефективність діяльності цього механізму безпосередньо з професійною діяльністю фахівців : соціальних і медичних працівників, педагогів, дефектологов, психологів тощо. Тому необхідна юридична компетентність всіх професіоналів, особливо у області роботи з найбільш незахищеними верствами населення, до яких належать і – інваліди .

У основу законодавства Республіки Белорусь у сфері роботи з дітьми з обмеженими можливостями покладено міжнародні документи ООН, гарантують усім категоріям населення рівних прав. Проте, для дітей-інвалідів, як й у деяких інших малозахищених верств населения,предусматри- вается ряд специфічних правий і льгот,учитывающих їх особливі потреби і становище .

Серед основних міжнародних документов,защищающих і які гарантують права цієї категорії детей,можно назвати такі: “Загальна Декларація правами людини”, “Декларація про права інвалідів”, “Декларація про права розумово відсталих осіб”, “Конвенція про права ребенка”,“Стандартные правила забезпечення рівних стартових можливостей для інвалідів” .

Для детей–инвалидов, відповідно до “Конвенції про права дитини”, передбачається пріоритетне задоволення особливих потреб таку дитину у природничо-технічній освіті, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до праці, а як і забезпечується відповідна допомогу такої дитини та його сім'ї (стаття 23).

На задоволення тієї ж потреб спрямований закон “Про правах дитини” (1993 г.).Он визначає правової статус цієї категорії детей,как самостійних субъектов,и спрямовано забезпечення її фізичного і морального здоров'я, формування національної самосвідомості з урахуванням її загальнолюдських цінностей світової цивілізації. Особливу увагу і соціальний захист гарантуються детям–инвалидам,с особливостями психофізичного розвитку та які опинилися інших несприятливих ситуаціях .

Як і інші діти , дитина зі специфічними по- требностями проти неї жити і виховуватися у ній, яке закріплюється “Кодексом одруження і семье”.Родители , відповідно , повинні прийняти він обов'язки по змісту своїх дітей до 16 років і далее,если дитина цього потребує. Однако,особое увагу приділяється і людям,воспиты-вающим ребенка–инвалида(его родителям,опекунам). Державою виплачується посібник після виходу за такими детьми,независящие доходу сім'ї. Час догляду дитину зі специфічними потребами зараховується одного з батьків (що здійснює те що) в стаж роботи з отримання трудовий пенсії. Матері, виховують дитини-інваліда у віці до 16 лет,ежемесячно отримують оплачуваний свобод-ный день(Постановление Ради Міністрів РБ №533 від 27.05.1997г.). З іншого боку, батьки инвали-дов з дитинства мають право ближчий термін догляду за рахунок пенсій ( Закон РБ “Про пенсійне забезпечення” ) .

Діти з специфічними потребами мають право отримання пенсии,которая залежить з його (дитини) ступеня порушення здоровья.Так, діти-інваліди першого ступеня порушення здоров'я мають право пенсію у розмірі 150% від мінімальної відстані пенсії по возрасту,второй ступеня - 175% , третього ступеня - 200% , четвертого ступеня - 250%

Передбачається для дітей й безплатне отримання медикоментов, а як і надання физкультурно- оздоровчих послуг зі своїми часткової оплатою чи безплатно

Важливим документом у сфері організації допомоги дітям з обмеженими здібностями є “основні напрями у державній сімейної політиці” ( 1998 р. ) . Однією з його цілей є створення умов виховання у ній дітей-інвалідів із наступною інтеграцією в суспільство. Для реалізації цього пропонуються такі заходи :

- надання нужденним сім'ям з дітьми додаткового фінансового і натуральної допомоги , послуг ;

- розвиток мережі таких закладів різної форми соб- ственности з гнучким режимом роботи , різних типів і призначення ( зокрема для дітей особливостям розвитку );

- надання можливостей на навчання і традиції виховання дітей із особливостями психофізичного розвитку на учебно –виховних установах загального типа;

- розвиток мережі спеціалізованих установ, виділені на змісту детей-инвалидов;

- формування підходу мирно вирішити проблеми цієї категорії дітей і творення умов їхнього реабілітації і інтеграції в общество;

- вдосконалення системи соціального захисту сімей , воспиты- вающих дітей –інвалідів . У Республіці Білорусь затверджений як і низку інших документів, які гарантують правничий та пільги дітей із особливостями розвитку: закон “Про охороні здоров'я” ( 1993 р.), закон “Про соціальний захист інвалідів” (1991 р.), Постанова Ради Міністрів РБ “Про соврешенствовании порядку організації, оздоровлення і лікування дітей за межами РБ” (1997 р.). Постанова Ради Міністрів РБ “Про санаторно- курортному лікуванні інвалідів у віці до 18 років” (1998 р.), закон “Про соціальний захист громадян, потерпілих у слідство катастрофи на ЧАЕС” (1991 р.), Постанова Ради Міністрів РБ “Про затвердження переліку технічних засобів соціальної реабілітації, виділених інвалідам безплатно чи пільгових умов”, а як і інформаційний бюлетень №8 Центру гендерної інформації та політики Міністерства соціального захисту РБ “Правові гарантії социаольной захисту сімей, виховують дитини инвалида”.

Особливо важливий, з погляду, наказ Міністерства соціального захисту РБ від 18 серпня 1995р. “Про інтегрованому навчанні дітей із особливостями психофізичного розвитку на загальноосвітньої школі” і Інструкції по оргазизации індивідуального навчання вдома хворих дітей, дітей із особливостями психофізичного розвитку та дітей інвалідів (1995 р.), як явний прогрес у сфері освіти дітей із обмеженими можливостями. Адже тривалий час, до 90-х 20 століття, багато дітей-інваліди і особливо діти з нервово-психічними захворюваннями ставилися до категорії “необучаемих”, а дітей із особливостями розвитку визначали в спеціальні школы-интернаты.

Зміни у соціальній політиці щодо дітей із специфічними потребами тягнуть у себе та типів установ, котрі займаються наданням допомоги цієї категорії дітей, і чекає появи наступних документів: Постанова Ради Міністрів РБ “Про затвердження зразкового положення про територіальному центрі соціального обслуговування сім'ї та дітей”, наказ освіти “Про затвердження тимчасового положення про дефектологическом пункті”, зразкову становище “Про диагностико- реабілітаційному центрі в РБ”, Постанова Кабінету міністрів “Про створення Республіканського науково-практичного центру дитячої онкології і гематологии”.

Важливу роль наданні соціальної допомоги дітей із обмеженими можливостями грає Президентська програма “Діти Білорусі” й у частковості, її підпрограма “Діти – інваліди”. Її виникнення пов'язані з нерозвиненістю мережі відновного лікування, незадовільна оснащеність медичних закладів сучасної діагностичної і реанімаційній апаратурою. Усе це призводить до несвоєчасному виявлення уроджених і спадкових захворювань, і недостатньою реабілітації дітей – инвалидов.

Ця підпрограма ставить собі такі у сфері роботи з дітьми – інвалідами: - підвищення ефективності профілактичної роботи з предупрежедению дитячої інвалідності; - створення для комплексної психолого-педагогічної та соціальній реабілітації дітей – інвалідів; - обесчпечение їх технічними засобами реабілітації і коштами, полегшуючими побутове обслуговування; - підвищення рівня технічної оснащеності дитячих реабілітаційних установ на впровадження совеременных методів лікування та профілактики реабілітації дітей – інвалідів; - організація наукових досліджень про, науково-методичне та інформаційний забезпечення вирішення питань дитячої інвалідності; - підготовка і на підвищення кваліфікації кадрів, які працюють із дітьми цієї категории.

Отже, можна сказати, що законодавство Республіки Білорусь у спрямоване створення умов, котрі забезпечують життя сім'ї з дитиною – інвалідом. Проте, інваліди і їхні родини ставляться до найбільш малозабезпеченим категоріям населення, оскільки, з сформованій у країні ситуації, пенсії та допомоги на дітей інвалідів що неспроможні забезпечити такому для дитини і її сім'ї гідного життя. Слід врахувати, що турбота про таких дітях забирає багато сил, часу, уваги, терпіння і батьки можуть працювати “сповна”, що також створює певні матеріальні труднощі. Також хотілося б вирізнити, що законодавство не передбачається архітектурної нормою, необхідних вільного пересування інвалідів. На думку, соціальної політикою у сфері оаказания допомоги інвалідам мало уваги приділяється зміни громадського точки зору щодо цієї категорії населеничя, що немаловажно.

7. Інтегративні тенденції в освіті дітей з особливими потребами в Україні

Розбудова незалежної Української держави спонукала до нового бачення розвитку її інтелектуального потенціалу, прискорила зміни в суспільному житті, що цілком природно, актуалізувало складні психолого-педагогічні проблеми розвитку всієї національної системи освіти.

Система освіти в Україні розглядається як основа національного і духовного відродження суспільства. На сьогодні світова спільнота переходить до нової парадигми - "єдине суспільство, яке включає людей з різноманітними проблемами". Згідно зі статутом Організації Об’єднаних Націй, Всесвітньої декларації про права людини діти-інваліди мають рівні права і можливості з іншими людьми.

Конвенція ООН про права дитини як документ міжнародного рівня спонукає кожну державу до приведення національного законодавства у відповідність з цією "всесвітньою конституцією прав дитини".

На шляху розбудови незалежної демократичної держави Україна теж не залишилась осторонь цих проблем. Про це наголошується в Конституції України (ст. 53), законах України "Про освіту", "Про основи соціальної захищеності інвалідів України", "Про охорону дитинства". Окремі державно-правові акти спрямовані на створення соціально-економічних умов для інтеграції у суспільство дорослих і дітей з особливостями розвитку, зокрема Державна національна програма "Освіта" (Україна 21 століття), Державна програма "Діти України" тощо.

В нашій країні створено чітку диференційовану систему спеціальних навчально-виховних закладів 8 типів, в яких навчаються понад 60 тисяч дітей.

Водночас, близько 40 тис. дітей, перебувають в інтегрованих умовах.

В Україні інтеграційні процеси набули ознак стійкої тенденції 90-х років, однак ці тенденції мали стихійний характер, оскільки були з ініційовані батьками дітей з особливостями психофізичного розвитку. Інтеграція дітей з особливостями психофізичного розвитку в масові навчальні заклади - це процес, який набуває усе більшого розповсюдження в освіті сучасної України, однак, визначаючи інтеграцію однією з стратегічних завдань розвитку спеціальної освіти, варто наголосити на тому, що курс на освітню інтеграцію передбачає повне збереження спеціальних установ, які успішно функціонують на території України та відкриття нових спеціальних закладів, відповідно до інноваційних освітніх моделей.

Ця принципова установка стратегії розвитку спеціальної освіти в Україні враховує відсутність законодавчої, економічної та кадрової баз для широкого впровадження інтегрованого навчання.

Перш за все варто врахувати, що не декларативна, а справжня освітня інтеграція не дешевше традиційної спеціальної освіти, а на порядок дорожче, забезпечити освітню інтеграцію більшості частини дітей з обмеженими можливостями в змозі економічно стабільно, розвинена держава. Безперечно, намагатися забезпечити умови для освітньої інтеграції необхідно, однак будуючи світлицю майбутнього, не варто руйнувати фундамент минулого.

Водночас, наше сьогодення - це зміна ціннісних орієнтацій в освіті, визначення унікальності кожної дитини, зумовлене зміною освітньої парадигми на гуманістичну "освіта для всіх, школа для всіх".

Формуючи державну політику в галузі спеціальної освіти Інститут спеціальної педагогіки АПН України, за сприяння МОН України та за ініціативи Всеукраїнського фонду "Step by Step" проводить широкомасштабний науково-педагогічний експеримент "Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах". Учасниками експерименту стали освітні заклади16 областей України (міст Києва, Дніпропетровська, Полтави, Львова, Івано-Франківська, Білої Церкви та ін.)

Вперше в Україні на науковій основі започатковано організоване навчання осіб з особливостями психофізичного розвитку в інтегрованих умовах із забезпеченням нормативно-правової та навчально-методичної баз, необхідного корекційного блоку, а також створенням відповідних побутових умов.

Науково-теоретичним підґрунтям здійснення інтегрованого навчання є "Концепція реабілітації дітей-інвалідів та дітей з обмеженими фізичними чи розумовими можливостями", "Державний стандарт початкової загальної освіти", "Концепція Державного стандарту спеціальної освіти для дітей з особливими потребами", "Проект Державної спеціальної освіти".

Формування нової філософії державної політики щодо дітей з особливостями психофізичного розвитку, реалізація та поширення моделі інтегрованого навчання цих дітей у загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечення нормативно-правової та навчально-методичної бази у відповідності до Конвенції ООН про права дитини. визначено як стратегічні цілі експерименту.

Основою метою є розробка і реалізація механізму інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку в загальноосвітні навчальні заклади, ранньої інтеграції цих дітей в соціальне середовище з урахуванням їхніх типологічних та індивідуальних особливостей.

На 1-х етапах експерименту визначилося ставлення громадськості до втілення ідей щодо спільного навчання. Проведені дослідження свідчать про неоднозначне ставлення до цих питань зі сторони батьків, педагогів, учнів спеціальних закладів та масових загальноосвітніх шкіл. На підтримку інтегрованого навчання виступили майже 90 % батьків, діти, яких навчаються в інтегрованих умовах, 58% вчителів загальноосвітньої школи і менше 10 % педагогів спеціальних закладів. Не виправданою ідеєю інтегрованого навчання вважають майже 75% педагогів спеціальних шкіл. Одержані результати свідчать, що батьківська громада є домінантною по відношенню до педагогічної й визнає інтегроване навчання як потребу, в той же час педагогічна спільнота визначає її як необхідність.

Про невизначеність ставлення до спільного навчання висловились 35 % педагогів масових шкіл і 15% педагогів шкіл-інтернатів. Таким чином, проведені дослідження свідчать, що ініціатива батьківської спільноти стримується педагогічною.

Педагоги шкіл-інтернатів небезпідставно вважають, що спеціальні навчальні заклади мають набагато більше умов для надання освітніх послуг (в тому числі корекційно-ребілітаційних) з особливостями психофізичного розвитку. Враховуючи необхідність зміни в ставленні педагогів до інтегрованого навчання одним із основних напрямків розпочатого експерименту стала підготовка педагогів до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами в умовах масових навчальних закладів шляхом проведення тренінгів і курсів підвищення кваліфікації.

З цією метою координаторами проекту розроблено і проводяться спеціальні (72-х годинні) курси з підготовки вчителів початкових класів та вихователів дошкільних груп кількох областей України до роботи з дітьми з особливими потребами в умовах загальноосвітнього навчального закладу.

Іншою формою підготовки педагогічного персоналу стали навчально-практичні тренінги, розраховані на 24 години, під час яких учасники мали змогу удосконалити знання та практичні навички роботи з дітьми цієї категорії.

В умовах інтегрованого навчання повноправними учасниками педагогічного процесу, які активно впливають на розвиток особистості дитини, є батьки. Батьки беруть безпосередню участь в навчально-виховному процесі, допомагаючи педагогові.

Тож програмою експерименту передбачено низку заходів (частину з яких вже проведено), спрямованих на підготовку батьків до ефективної участі у педагогічному процесі.

Формування громадської думки щодо необхідності забезпечення рівного доступу до якісної освіти та деінституалізації дітей з особливими потребами стало одним з ключових моментів розпочатого експерименту. З цією метою проводяться Міжнародні та Всеукраїнські конференції, Круглі столи, інші масові заходи.

Відсутність нормативно-законодавчих документів, спрямованих на інтеграцію дітей з особливими потребами в активне життя суспільства спонукала координаторів експерименту до розробки „Проекту Положення про організацію інтегрованого навчання дітей з особливими потребами в загальноосвітніх (дошкільних) навчальних закладах.

Безперечно, експериментальна робота перш за все передбачає проведення досліджень з метою розробки та визначення найефективніших форм навчання дітей з особливими потребами та їхніх однолітків. Водночас, ми відчуваємо гостру потребу в ознайомленні з досвідом інтегрованого навчання в країнах Заходу, Америки, зокрема, канадського досвіду, оскільки саме аналіз має передувати будь-якому дослідженню.

В процесі проведення експерименту досить складним для вирішення виявилося питання розробки та видання навчально-методичної літератури для роботи з дітьми, котрі мають особливості психофізичного розвитку. Незначна кількість навчально-методичної літератури видана за підтримки Всеукраїнського фонду „Step by Step”, однак, відсутність коштів на опублікування розроблених і розробку нової науково-методичної літератури, безперечно гальмує проведення пошукової роботи.

Підсумовуючи вищевикладене, варто сказати експеримент триває, вочевидь завчасно робити узагальнені висновки, одначе певне резюме все ж можна представити.

Враховуючи новизну, соціальну значущість, складність, комплексність проблем, які вирішуються в рамках інтегрованого навчання, необхідно передбачити проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, які б базувались на світовому досвіді впровадження інтеграції.

- Реалізація інтегрованого навчання потребує узгоджених і невідкладних дій з боку національних міністерств освіти, охорони здоров’я, соціальної політики та праці.

- Для впровадження інтегрованого навчання у повсякденну практику необхідно формування адекватного ставлення суспільства до осіб з обмеженими можливостями. З цією метою важливо об’єднання зусиль громадськості, благочинних неурядових, релігійних організацій, комерційних структур.

- Основними формами співробітництва і взаємопорозуміння мають стати регулярні міжнародні науково-практичні конференції, семінари з обміну досвідом, спільні тематичні публікації.



7.1 Проблеми реабілітації на макрорівні

Соціальні проблеми першого порядку – це проблеми, які торкаються суспільства в цілому. Цей комплекс проблем вирішується зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на створення рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем цього порядку є відношення суспільства та держави до людей з відхиленням у розвитку. Це відношення проявляється у різних аспектах: у створенні системи освіти, навчання, у створенні архітектурного середовища, доступної системи охорони здоров'я тощо.

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та демократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки і технології, інтелектуалізація праці, - все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

Однією з важливих соціально-педагогічних проблем є розвиток та удосконалення системи спеціальної освіти. Існуюча в Україні система спеціальної освіти на сучасному етапі не повною мірою забезпечує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких одержати її обмежені їхніми вадами, станом здоров'я або конкретними соціальними умовами, не завжди відповідає їхнім запитам, особистим і суспільним інтересам.

Соціальна політика в Україні, яка зорієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цього, інвалідність розглядається як хвороба, патологія. Така модель вільно чи невільно послаблює соціальну позицію дитини-інваліда, знижує її соціальну значущість, обособлює від "нормального” дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікає її на признання своєї нерівності, неконкурентоспроможності у порівнянні з іншими дітьми. Медична модель визначає і методику роботи з інвалідом, яка має патерналістський характер та припускає лікування, трудотерапію, створення служб, допомагаючих людині виживати, завважимо – не жити, а саме виживати.

Наслідком орієнтації суспільства та держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у неї пасивно-утриманських життєвих орієнтацій.

Такий підхід несе в собі дискримінаційну ідею, виявляє відношення суспільства до інвалідів як соціально непотрібній категорії. Традиційний підхід не вичерпує усю повноту проблем тої категорії дітей, про яку йде мова. У ньому яскраво відображений дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в найбільшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей.

Така думка змінює підхід до трияди "дитина – суспільство – держава”. Сутність цієї зміни полягає у наступному:

· головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає у порушенні її зв'язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності контактів з однолітками та дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низки культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є слідством не тільки суб'єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров'я дитини, але і наслідком соціальної політики та сталої суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступного для інваліда архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб;

· дитина, яка має інвалідність, може бути такою ж здібною та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров'ям, але виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою його користь суспільству їй заважає нерівність можливостей;

· дитина – не пасивний об'єкт соціальної допомоги, а людина, яка розвивається, яка має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості;

· держава повинна не тільки надати дитині, яка має інвалідність, певні пільги та привілеї, вона повинна піти назустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяли б згладжувати обмеження, які заважають процесам її соціалізації та індивідуального розвитку.



7.2 Соціальні проблеми мезорівня

Соціальні проблеми іншого порядку пов'язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід.

Оскільки спеціальні учбові заклади розташовані по країні нерівномірно, то діти-інваліди часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти-інваліди ізолюються від сім'ї, від однолітків, які розвиваються нормально, від суспільства в цілому. Аномальні діти наче замикаються в певному соціумі, своєчасно не здобувають належний соціальний досвід. Обособленість спеціальних освітніх закладів не може не відбитися на розвитку особистості дитини, на її готовності до самостійного життя.

Традиціоналізм, характерний для учбових закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії: слюсар, столяр, швачка тощо, хоча вони порою далекі від їх реальних можливостей. Крім того, не поновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему отримання інвалідами сучасних престижних професій; здійснювати професійну підготовку по тих видах праці, у яких є потреба даного регіону.

Спеціалісти регулярно проводять облік новонароджених з тією чи іншою, хай навіть слабо виявленою психоневротичною патологією, яка дозволяє віднести дитину до "групи ризику”. Профілактика повинна носити самий активний характер, здійснюватися у тісному контакті психоневрологів, медиків, педагогів, соціологів з батьками.

Результатом переживань батьків стають установки на "оранжерейне” виховання хворої дитини, які передбачають її гіперопіку і формують маленьких егоїстів та домашніх тиранів, чи, навпаки, скрите чи явне емоційне відторгнення такої дитини сім'єю.

Дитина, опинившись наодинці з батьками та лікарями, у яких одна домінанта – її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і от тут вже ні про який розвиток і тим паче соціальну реабілітацію мови бути не може.

7.3 Соціальні проблеми мікрорівня

Сім'ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги соціальних служб.

Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку,. Система навчання цих дітей не досконала. У зв'язку з цим треба вирішувати комплекс соціальних та психолого-, медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітаціїї.

Крім того, відсутня і спеціальна консультативна служба, де батьки мали б можливість отримати рекомендації щодо догляду за хворою дитиною, її виховання. Немає спеціалізованої методичної літератури по цих питаннях; не розв'язано проблеми здобуття професій дітьми-інвалідами, а також працевлаштування матерів, які мають таких дітей.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім'ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім'ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті.

8. Законодавчі акти як необхідна умова соціальної реабілітації інвалідів

Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993р. "Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”. У цих правилах викладено таке тлумачення терміну "реабілітація": "... процес, маючий на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного та/чи соціального рівня діяльності та підтримувати його, надавши їм тим самим засоби для зміни їх життя та розширення рамок їх незалежності". Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім'ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України: "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, "Про освіту”, "Про пенсійне забезпечення”, "Про державну допомогу сім'ям з дітьми”, "Про фізичну культуру і спорт”, "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, "Про благодійництво та благодійні організації”, в Основах законодавства України про охорону здоров'я, Основах законодавства України про культуру.

В українському законодавстві основні положення соціальної політики держави щодо інвалідів визначені у законі України "Про основи соціальної захищенності інвалідів в Україні”, який прийнято у березні 1991 року.

Цей закон повністю відповідає міжнародним документам, передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачено створення належного архітектурно-інженерного середовища, пільги у наданні житла. Але на практиці більшість положень цього закону не виконується, що з одного боку можливо пояснити рівнем економічного розвитку нашої держави, а з іншого боку байдужістю чиновників різного рівня до проблем інвалідів та їх сімей.



9. Особливості роботи соціального педагога.

Особливість роботи соціального педагога з інвалідами полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний педагог не може вирішувати за інваліда його проблеми, він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформувати незалежність від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Інвалід, що адекватно оцінює своє становище і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і психічного здоров'я, стає соціально повноцінною особистістю.

У практиці соціальної роботи соціально-педагогічна і психологічна допомога ще й досі ототожнюється із соціальним захистом. Почасти це пояснюється відсутністю загальноприйнятої теорії співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночас накреслився деякий стійкий інваріант розуміння цих понять, а саме: "соціальна допомога” – поняття значно ширше, ніж "соціальний захист”. Термін "соціальна допомога” є цілком правомірним та автономним, коли йдеться про індивідуальну допомогу окремій дитині, групі дітей чи їх родичам. Кінцевою метою такої індивідуальної допомоги є формування позитивної "Я” - концепції, соціальне самоствердження, повнокровна участь у життєдіяльності суспільства. Коли мова йде про соціальний захист, мається на увазі створення певної законодавчої бази, яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення прав на лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо. У цьому випадку соціальний працівник виступає в ролі "перекладача” мови законів. Однак при такому розумінні понять залишається широке поле для їх взаємопроникнення. Так, відстоюючи права окремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовах життя.

У теоретичному плані ми виходимо з визнання універсальності кожної особистості, яка є творцем власної долі, що є цілісністю, а не сукупністю окремих якостей та вчинків. Методологічно такий підхід побудований на здобутках вітчизняної педагогічної науки (дефектологія і соціальна педагогіка) і походить з теорії гуманістичної психології, в якій акцент робиться на самоактуалізацію особистості, логотерапії – терапії, орієнтованої на знаходження сенсу життя, гуманітарної психології, що наголошує на своєрідності систем ціннісних орієнтацій, культурно-психологічних властивостях дитини і психолога.

Особистість дитини-інваліда розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку дитини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми (за Л. Виготським), що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює насамперед порушення в біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психологічного розвитку. Це стосується інвалідів з дитинства з порушеннями слуху, зору, опорно-рухового апарату, комплексними порушеннями психофізичного розвитку. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення від стадії вікового розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками.

Ось чому таке велике значення має соціально-педагогічна і психологічно допомога інвалідам віком від 15 до 18 років і старше – до 28 років. У 15 років закінчується сенситивний етап дитинства, для якого є характерною нестійкість психічних функцій, що може спричинити явища регресу, тобто повернення функцій на більш ранній віковий рівень. Психологи виділяють шість варіантів психічного дизонтогенезу: недорозвинення, затримка у розвитку, ушкоджений розвиток, дефіцитарний, спотворений і дисгармонійний.

Спостереження свідчать, що ті проблеми, з якими починають стикатися юнаки та дівчата у віці 15-18 років, спричинені не самою хворобою, дефектом чи станом, а гострою емоційною реакцією на психотравмуючу ситуацію, зумовлену певним ставленням до інвалідності, оцінкою, яку дає інвалід характеру цього ставлення, життєвою позицією відносно до ситуації в цілому. Перебуваючи здебільшого у замкненому просторі, вони переживають великий дефіцит соціальних контактів або, опинившись у змішаному колективі, стикаються із труднощами міжособистісних відносин. У їхній мові домінують слова: самотність, нездатність, неспроможність, марність життя. Багато інвалідів, стикаючись з життям, втрачають впевненість у собі, в можливостях самореалізації, зокрема в особистісній сфері, створенні власної сім'ї і вихованні дітей. Основна закономірність, характерна для всіх категорій інвалідів – це обмеження комунікативних можливостей внаслідок сенсорної, моторної і соматичної депривації.

Інвалідність - це проблема не лише інваліда, його сім'ї, але і найближчого оточення. Батьки, які доглядають за дитиною з функціональними обмеженнями, не можуть позбавитися почуття провини. У благополучних сім'ях дитину часто занадто опікують, не готують до самостійного життя, а в неповних або конфліктних сім'ях, навпаки, вихованню та навчанню таких дітей та догляду за ними не приділяють належної уваги. Батьки стикаються з проблемами, пов'язаними з установленням та підтримкою контакту, розв'язанням конфліктних ситуацій, особливо тих, що загрожують цілісності сім'ї. Наявність у сім'ї однієї дитини з явними ознаками інвалідності часто негативно позначається на житті інших дітей, на їх майбутньому шлюбі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бондар В. Інтеграція дітей з обмеженими психофізичними можливостями в загальноосвітні заклади: за і проти. //Дефектологія. – № 3. – 2003. – С. 2 – 5.

2. Дьяченко В. Комплексна реабілітація – шлях створення рівних можливостей //Соціальний захист. – № 11. – 2006. – С. 7 – 11.

3. Семенюк М. Кожна дитина має вчитися //Соціальний захист. – № 9. – 2006. – С. 14 – 17.

4. Талан М. Корекційна освіта в Україні: стан, тенденції, перспективи //Соціальний захист. – № 9. – 2006. – С. 17 – 18.

5. Тесленко В.В. Доповідь на Всеукраїнській нараді-семінарі з питань формування освітньо-реабілітаційного простору для дітей-сиріт і дітей-інвалідів // Освіта України. – №1 – 2. – 2007. – С. 4 – 5.

6. Тесленко В.В. Можливості промислового регіону в соціально-педагогічній підтримці дітей-інвалідів // Соціальна педагогіка: теорія та практика. – № 4. – 2005. – С. 11 – 13.

7. Step by Step Program (1995).





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал