Професійно-технічна освіта України



Сторінка12/17
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Висновки

Існуюча в Україні система спеціального навчання і виховання орієнтується на державні вимоги до загальноосвітньої підготовки учнів. Особливості психічного і фізичного розвитку дітей обумовлюють специфіку організації, змісту, методів навчання і виховання цих дітей, виключають можливість прямого використання як програмно-методичної документації, розробленої для загальноосвітніх шкіл, так і відповідних стандартів освіти. Розробка Державного стандарту спеціальної освіти забезпечить дітям з особливими потребами (з порушеннями зору, слуху, з мовною патологією, з розумовою недостатністю, затримкою психічного розвитку, дитячим церебральним паралічем) рівні можливості для отримання ранньої корекційної допомоги, здобуття освіти.

Труднощі дітей з особливими потребами пов’язані не лише з відчуттями фізичного обмеження і дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з “багажем” того негативного ставлення, з яким стикається людина, “з особливостями” у своєму найближчому оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічна неспроможність. Уявлення про дітей з особливими потребами як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає найчастіше почуття жалю, що заважає дитині з особливими потребами включатися в соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, діти з особливими потребами спілкуються лише з подібними до себе.

Стандарт спеціальної освіти є основою для об'єктивної оцінки рівня освіти осіб з особливостями психофізичного розвитку незалежно від форми отримання освіти і видів спеціальних освітніх послуг. Необхідним є впровадження новітніх форм освіти які б надавали можливість особливим дітям навчатися з “здоровими” дітьми, саме це й передбачає інклюзивна освіта. Англійське дієслово inclusion перекладається, як утримувати, включати, мати місце в своєму складі. Тому inclusion є терміном, що відображає нові погляди не лише на освіту, але й на місце людини в суспільстві. Інакше кажучи, діти з особливими потребами можуть отримувати такий соціальний досвід, як і їхні здорові товариші. Крім того в подальшому спокійно, несоромлячись, без остраху дитина-інвалід зможе налагодити дружні стосунки з незнайомими людьми. Вона не буде відсижуватися в кутку, коли зайде до кімнати нова дитина. Повсякденні контакти здорових дітей з дитиною з особливостями в розвитку сприяють розширенню соціального досвіду, можливо, навіть світоглядних меж звичайних дітей. За умови правильно побудованої педагогічної ситуації цей досвід може стати підґрунтям справжнього особистісного зростання повноправних дітей. Дослідження продемонстрували, що діти, які навчаються в класах залучення, краще ставляться до не схожих на них людей. У них спостерігається вища соціальна відповідальність, більша впевненість у собі. Таким чином наявність у звичайному класі учня з особливими потребами стає умовою, що сприяє особистісному розвитку однолітків. Турботою представників педколективу в цьому контексті стає створення особливої емоційно-когнітивної (пізнавальної) установки щодо нього: тут має бути не стільки жалю, скільки турботи, емпатійної, чуйної і тактовної взаємодії з ним, з одного боку, а з іншого — ставлення до нього як до рівноправного члена колективу. Такий інтегральний підхід до учня з особливими потребами: зважання на його обмежені можливості, прийняття його таким, який він є, чутливість до його проблем, повага як до особистості та симпатія — усе це прояви душевної краси та сили, чинники справді людяних, гармонійних взаємин, показники високого рівня особистісного розвитку, які мають бути “закладені” саме з ранніх шкільних років. Адже саме в процесі виховання і навчання формується справжня людина.



Список використаної літератури:

  1. Аксенова Л.И. Правовые основы специального образования и социальной защиты детей с отклонениями в развитии // Дефектология. – 1997. - №1. – С. 3-10.

  2. Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України: Навчальний посібник. Вид. 3-те, доп. та переробл. – К.: Атіка, 2006. – 380 с.

  3. Галіцина Л. Соціальний педагог. Навчальний посібник. 2006 р. с.47-48,55

  4. Дементьева Н.Ф., Багаева Г.Н., Исаева Т.Н. Социальная работа с семьей, имеющей ребенка с ограниченными возможностями. М.: Институт социальной работы, — 1996.

  5. Дементьева Н.Ф., Цикото Г.В., Исаева Т.Н. Обучение и воспитание детей с выраженной умственной отсталостью. Дефектология — 1996. .

  6. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист. (Збірник документів): ч. 2, К., АТ Видавництво «Столиця», 1998. – с. 63-66.

  7. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=875-12

  8. Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2001.- № 30. - С. 142

  9. Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2006. – № 2-3. – С. 36

  10. Звєрєва І.Д., Іванова І.Б. Концептуальні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями.// Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.- К., 1995, С. 4-10.

  11. Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогика / Соціальна робота: Навчальний посібник.- К.: ІЗМН, 1997.-392с.

  12. Конституція України

  13. Соціальна робота в Україні: навч. посібник за ред.. І.Д. Зверевої, Г.М. Лактіонова. – Київ, 2003. – 254 с.



Вітчизняний і міжнародний досвід професійної освіти професійної освіти інвалідів та осіб з особливими потребами
Сокольска Д.О. – учениця Лисичанського професійного гірничо-промислового ліцею

Луганської області
1. Конвенція ООН. Новий крок до захисту прав дітей з особливими потребами

У мене немає ніг, але є почуття,
Я не можу бачити, але я постійно думаю.
Хоча я не чую, я хочу спілкуватись.
Чому люди вважають мене непотрібною,
безмовною, бездумною?
Як і інші, я спроможна думати про наш світ.


Коралі Северс, 14 років, Велика Британія

Цей вірш написаний від імені мільйонів дітей і дорослих з особливими потребами, які проживають у всьому світі. Багато з них зазнають дискримінації майже щодня. Першого червня Україна, як і інші країни світу, відзначала Міжнародний день захисту прав дітей. Але наскільки ці права враховують права дітей з особливими потребами?

Конвенція ООН про права людей з обмеженими можливостями була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 2006 року. Вона є першим міжнародним документом XXI століття, який стосується прав людей з обмеженими можливостями в політичній, соціально-економічній та культурній сферах. Генеральний Секретар ООН Кофі Анан відзначив дану Конвенцію як «історичне досягнення для 650 мільйонів людей з обмеженими можливостями в усьому світі».invalid

Сьогодні міжнародне законодавство все більше починає приділяти увагу захисту прав людей з обмеженими можливостями саме в контексті захисту прав людей. Такими документами є:



  • Універсальна Декларація прав людини.

  • Декларація прав людей з інтелектуальною недостатністю (1971).

  • Декларація прав інвалідів (1975).

  • Світова програма дій щодо людей з обмеженими можливостями (1982).

  • Стандартні правила ООН про рівні можливості для людей з інвалідністю (1993).

Діти з особливими потребами зазнають набагато більшого порушення своїх прав не лише тому, що формально особливості їхнього розвитку не розглядаються в контексті захисту прав людини, що призводить до того, що їх життя стає ізольованим від життя більшості однолітків, а їх проблеми - невидимими для суспільства, а й тому, що міжнародне законодавство не приділяє достатньо уваги саме дітям, у першу чергу дітям з особливими потребами.

Конвенція ООН про права дитини: універсальні мінімальні стандарти для всіх дітей. У цьому контексті Конвенція ООН про права дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю в 1989 році та ратифікована Україною у 1991 році, стала великим кроком уперед у захисті прав дітей. Уперше цей міжнародний документ розглянув права дитини, включаючи дітей з особливими потребами, у контексті основних прав людей. Зазначені в Конвенції права включали громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права. Значення цієї Конвенції не можна переоцінити, оскільки вона визначила універсальні мінімальні стандарти для всіх дітей, визнала дітей як суб'єктів права й наголосила на важливості участі дітей в обговоренні своїх прав.

Уперше Конвенція ООН про права дитини як міжнародний закон зазначила і права дітей з особливими потребами. Так, стаття 2 наголошує на повазі та забезпеченні всіх прав «за кожною дитиною... без будь-якої дискримінації незалежно від ...стану здоров'я...». Стаття 23 Конвенції повністю присвячена захисту прав дітей з особливими потребами, зазначаючи, що «...держави-сторони визнають, що неповноцінна в розумовому чи фізичному відношенні дитина має вести повноцінне й достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі та полегшують її активну участь у житті суспільства».

Хоча Конвенція ООН про права дитини й зобов'язала держави сприяти в дусі міжнародного співробітництва обміну відповідною інформацією про методи реабілітації дітей з особливими потребами, про загальноосвітню та професійну підготовку цих дітей, прогрес у забезпеченні прав дітей з особливими потребами залишається далеким від бажаного. Так, у своєму звіті Комісії з прав людини та Підкомісії з питань попередження дискримінації та захисту меншин у лютому 1996 року Комітет із питань захисту прав дитини висловив занепокоєння у виконанні загальних принципів статті 23 Конвенції урядами, що її ратифікували. Зокрема, звіт зазначив таке: «Одна з основних проблем у захисті прав дітей - це неготовність держав приділяти увагу проблемам і потребам дітей з особливими потребами».

Більше того, сама Конвенція ООН про права дитини не враховує належним чином права дітей з особливими потребами. Так, параграф другий статті 23 зазначає: «Держави-сторони визнають право неповносправної дитини на особливе піклування, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності, ресурсів дитині, яка має на це право». Параграф третій наголошує, що «забезпечення неповносправній дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки <...> таким чином, дає змогу найповнішого залучення дитини до соціального життя та досягнення розвитку». Проте діти з особливими потребами потребують не особливого піклування, не особливої освіти, а такого піклування й такої освіти, яку мають усі інші діти. Саме фокус на індивідуальному забезпеченні «особливих» потреб веде до медичної, а не соціальної моделі розуміння неповносправності, яка зараз набуває все більшого поширення у світі.

Крім цього, таке бачення «особливого» підходу до дітей з особливими потребами суперечить статті 2 Конвенції про права дитини, яка зазначає, що права дітей повинні забезпечуватись без будь-якої дискримінації незалежно від індивідуальних особливостей і дає підставу тлумачити такий особливий підхід до створення спеціальних стандартів у відповідних сферах, включаючи й освіту.

Конвенція ООН про права людей з обмеженими можливостями: наголос на права дітей з особливими потребами. Таким чином, можна стверджувати, що, не зважаючи на прогрес у захисті прав осіб з особливими потребами в міжнародному законодавстві, такі люди все ще розглядаються як об'єкти медичної підтримки, а не як суб'єкти своїх прав. Саме це стало поштовхом для спільноти людей з особливими потребами продовжувати діяльність зі створення нового міжнародного документа, яким і стала нова Конвенція про права людей з обмеженими можливостями, ратифікована двадцятьма державами світу на момент 3 травня 2008 року.

Основною особливістю нової Конвенції у сфері захисту прав дітей з особливими потребами є те, що вона змінила бачення осіб з обмеженими можливостями з об'єкта благодійності на осіб, які мають такі ж самі права, як і інші люди. Конвенція визнає, що люди, які мають фізичні, інтелектуальні, емоційні чи сенсорні порушення розвитку, стикаються з великою кількістю бар'єрів, які не дають їм повноцінно брати участь у житті суспільства однаковою мірою з усіма. Ці бар'єри мають бути усунені. Конвенція визнає, що для отримання однакових можливостей реалізації прав людей з особливими потребами повинна відбутися зміна ставлення в суспільствах до цих людей, про що наголошується в окремій статті про формування громадської думки.

Ще однією особливістю Конвенції став сам процес написання цього документа, а саме залучення спільноти людей з обмеженими можливостями - Коаліції із 70-ти міжнародних і національних організацій з усього світу. Залучення людей з обмеженими можливостями, включаючи дітей, стало безцінним навчальним досвідом для всіх, хто брав у цьому процесі участь.

Значення та цінності нової Конвенції. Важко переоцінити важливість цього міжнародного документа - його значення полягає в тому, що він НЕ встановлює нові права людей з обмеженими можливостями, а наголошує на їх реалізації, а саме:



  • визначає міжнародні стандарти у правах та основних свободах осіб з обмеженими можливостями;

  • уточнює принципи прав людини в контексті людей з обмеженими можливостями;

  • забезпечує моделі для розроблення чи змін в існуючому законодавстві;

  • створює більш ефективні механізми моніторингу прав людей з обмеженими можливостями;

  • забезпечує консультації з людьми з обмеженими можливостями, наголошуючи на девізі спільноти людей з особливими можливостями: «Нічого не робіть для нас без нас».

Але однією з найбільших цінностей цієї Конвенції є те, що вона повністю врахувала всі проблеми на шляху захисту прав дітей з особливими потребами на основі таких принципів:

1. Діти - це не те саме, що дорослі. Хоча досвід багатьох дорослих і дітей з обмеженими можливостями схожий, проте він відмінний. Саме тому Конвенція наголошує на важливості окремого підходу при розгляді прав дітей з особливими потребами.

2. Діти не є цілком самостійними. Діти в усьому світі мають інший легальний статус, аніж дорослі. Центральним принципом Конвенції є те, що люди з обмеженими можливостями мають рівне право на повагу до своєї самостійності. Проте цей принцип важко застосувати по відношенню до всіх дітей, включаючи дітей без обмежених можливостей. Саме тому стаття 5 Конвенції говорить про відповідальність батьків чи інших осіб у забезпеченні підтримки дітей відповідно до зростаючих можливостей дітей захищати свої права самостійно. Інакше кажучи, одночасно з розвитком компетенцій у власних правах діти повинні мати змогу самостійно визначати та захищати свої права.

3. Діти мають право на додатковий захист. Саме тому, що діти не є цілком самостійними, а більш вразливими, вони потребують додаткового захисту. Природа такого захисту описана в Конвенції про права дитини. Проте багато прав, задекларованих у Конвенції про права дитини, не зовсім адекватно інтерпретуються та реалізуються по відношенню до дітей з особливими потребами. Конвенція про права людей з обмеженими можливостями, зокрема стаття 19, багато уваги приділяє праву на захист від усіх форм дискримінації. Діти з особливими потребами стикаються зі специфічними та значними труднощами у протистоянні з будь-якою формою насильства та дискримінації.

4. Діти також мають право бути почутими. Конвенція зобов'язує уряди проводити консультації та залучати людей з обмеженими можливостями й організації, які представляють їхні інтереси, до законодавчого процесу. Важливо, що це зобов'язання поширюється також і на дітей. Досвід і потреби дітей не завжди можуть бути донесені дорослими - діти мають власне унікальне бачення своїх потреб і повинні мати можливості участі в питаннях, які стосуються їхніх прав.

5. Питання захисту прав дітей з особливими потребами повинні мати місце в усіх міжнародних і національних документах. Коли обговорюються права дітей, права дітей з особливими потребами часто залишаються поза цим процесом. Коли обговорюються права людей з обмеженими можливостями, права дітей з особливими потребами також часто залишаються поза увагою. Аналіз державних звітів із питань прав дітей, які були написані протягом 2000-2003 років, указують на те, що уряди постійно не приділяють достатньої уваги питанням порушення прав дітей з особливими потребами1. Так, порушення таких прав, як право на участь, право на інформацію, відповідні стандарти життя, захист від жорстокого поводження ніколи не піднімались по відношенню до дітей з особливими потребами. Для того щоб усі положення Конвенції прав людей з обмеженими можливостями стосувались і дітей з особливими потребами, потрібно, щоб це було максимально очевидним.



Існують правила й закони, визначені ООН
стосовно людей з обмеженими можливостями.
Проводяться конференції, зустрічі,
де приймаються відповідні рішення.
Де й коли це все закінчиться?
Не дамо цьому залишитись лише на папері,
як багатьом іншим речам!
Давайте спробуємо донести це до людей,
і я не думаю, що це так важко.
Люди з обмеженими можливостями повинні знати
свої права для того, щоб їх відстоювати.


Дівчина 19-ти років, Сомалі

Ратифікація Конвенції Україною. На жаль, Україна не входить у число двадцяти країн, які ратифікували Конвенцію й тим самим довели, що вони гідні називатись цивілізованими, гуманними та справедливими суспільствами. Конвенція, на відміну від декларації, є обов'язковою для виконання. Таким чином, вона може зобов'язати нашу державу виконати, зокрема, таку вимогу: «Стаття 24 Освіта. 1. Держави-учасниці визнають право осіб з обмеженими можливостями на освіту. Для реалізації цього права без дискримінації й на основі рівних можливостей держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання впродовж усього життя... 2. Під час реалізації цього права держави-учасниці забезпечують, щоб: а) особи з обмеженими можливостями не виключались із причини інвалідності із системи загальної освіти, а діти з особливими потребами - із системи безкоштовної початкової або середньої освіти; в) діти з особливими потребами мали рівний доступ до інклюзивної, якісної та безкоштовної початкової й середньої освіти за місцем проживання...».

Додає оптимізму активна діяльність громадських організацій, спрямована на ознайомлення громадськості з даним документом і підтримку ратифікації Конвенції Україною. Є указ Президента України про якнайшвидше підписання та ратифікацію Конвенції ООН про права інвалідів. Для того щоб Конвенція вступила в дію, знадобилося два роки, щоб її ратифікували 20 країн. Скільки ж часу потрібно буде Україні для її ратифікації?

Деякі факти про дітей з особливими потребами:



  • У світі 150 мільйонів дітей з особливими потребами, і кількість цих дітей зростає.

  • 50 % дітей, які не чують, і 60 % дітей з розумовими вадами розвитку зазнають сексуального насильства.

  • У деяких країнах 90 % дітей з особливими потребами не доживають віку 20-ти років.

  • Дискримінація прав дітей з особливими потребами постійно зростає.

2. СУЧАСНИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ ДІТЕЙ

З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ В УКРАЇНІ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА

Як свідчать інформаційні джерела, в Україні щорічно збільшується кількість дітей-сиріт, дітей-інвалідів, які потребують посиленої уваги з боку держави. Ці діти утримуються в різних загальноосвітніх та галузевих закладах. Так, у 2003-2004 навчальному році у вищих навчальних закладах І –ІІ рівнів акредитації навчалося 4472 особи з фізичними обмеженнями, у 2004-2005 навчальному році – 5194 особи. У вищих навчальних закладах І – ІV рівнів акредитації: у 2003-2004 навчальному році – 3457 осіб, у 2004-2005 навчальному році – 3940 осіб. Обов’язковою умовою діяльності цих закладів є створення середовища для якісної освіти, формування життєвих навичок, адаптації учнів та студентів до життя в нових соціальних умовах. Але практика свідчить, що не кожен заклад може реалізувати ці завдання в оптимальному режимі. На це є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

У зв’язку з цим, особливої актуальності набуває вивчення досвіду організації соціально-педагогічної діяльності з дітьми з особливими потребами в навчально-виховних закладах України та використання його для підвищення ефективності вітчизняної системи освіти й виховання дітей зазначеної категорії.

З огляду на це, мета статті полягає в узагальненні сучасного досвіду організації соціально-педагогічної діяльності з дітьми з особливими потребами, визначенні загальних тенденцій, новітніх підходів до розвитку системи освіти й виховання дітей зазначеної категорії.

Питанням навчання й виховання дітей з особливими потребами присвятили свої праці І.Звєрєва, А.Капська, А.Мудрик, С.Хлєбік та інші. Але основним джерелом інформації стали безпосередньо дослідження сучасних науковців, матеріали конференцій та семінарів, присвячені вивченню вітчизняного досвіду з питань організації спеціальної освіти в Україні.

Упродовж багатьох років в Україні більшість дітей з особливими потребами здобували освіту в спеціальних закладах, які й нині залишаються для них традиційною та провідною формою навчання. Однак, ситуація поступово змінюється. Україна взяла курс на євроінтеграцію. У зв’язку з цим певні зміни відбуваються в освітній політиці, а саме: уряд приділяє значну увагу питанням забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими потребами та створення їм комфортних умов для навчання.

У теорії та практиці сучасної освіти існують два основні підходи до подолання у дітей труднощів, які виникають під час навчання. З одного боку, це створення спеціальних груп, класів компенсуючого навчання в умовах звичайних навчальних закладів, з іншого – включення дитини з порушеннями розвитку до освітнього середовища звичайної групи, класу, але за умов створення для неї відповідних, адекватних її можливостям умов отримання освіти. Варто підкреслити, що другий підхід, який визначається формулою “від рівних прав – до рівних можливостей, від інституціалізації – до інтеграції”, вважається пріоритетним у більшості країнах світу.

Наприклад, у Болгарії у 1995 році Міністерство освіти та науки схвалило програму “Step by Step”, яка пропонувала рівний доступ дітей до якісної освіти і була розрахована на дітей різного віку – до 3-х років, дошкільний вік, шкільний вік, студенти. Ця програма була впроваджена у чотирьох країнах: Болгарії, Румунії, Україні, Киргизії. Особлива увага в ній приділялась роботі з дітьми з особливими потребами та представниками різних меншостей. Мета програми – навчати вчителів працювати з дітьми зазначеної категорії. До провідних напрямків соціально-педагогічної діяльності належали: вивчення дитячих потреб та відповідне планування роботи педагога; допомога дітям в адаптації до навколишнього соціального середовища; індивідуальний підхід до сімей дітей з особливими потребами; допомога в інтеграції дітей з особливими потребами у звичайних дитячих садках та школах.

Вивчення та узагальнення науково-педагогічних джерел свідчить про те, що активний розвиток інтегрованої загальнодоступної системи середньої, професійної та вищої освіти став реальною ознакою євроінтеграційного поступу України. Така система передбачає різноманітні форми спільного навчання та виховання дітей з особливими потребами та їх здорових однолітків. Але для того, щоб не порушувати інтереси “нормальних” підлітків, треба визначити, які діти можуть бути інтегровані, яка повинна бути їх оптимальна кількість. Сьогодні спостерігається така тенденція, що в звичайні навчальні заклади йдуть діти з легким та середнім рівнем порушення фізичного стану. Проте є приклади того, як діти з тяжкими відхиленнями успішно адаптуються, мають особисті досягнення, позитивно впливають на фізично здорових учнів, які навчаються бути чуйними, толерантними, уважними.

Доцільно звернути увагу на те, що унікальний досвід організації навчально-виховного процесу молоді з інвалідністю в інтегрованих студентських групах, в умовах дистанційного навчання накопичено у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна” та у 26 його філіях у всіх регіонах країни, де навчається близько 2 тисяч студентів. Широкий спектр спеціальностей надає інвалідам можливість самовизначення і самореалізації в залежності від індивідуальних здібностей.

Цікавий проект зі створення Центру духовно-інтелектуального розвитку та професійної реабілітації молоді з обмеженими фізичними можливостями впроваджує Донбаський інститут техніки та менеджменту МНТУ, який передбачає створення бази даних інвалідів північного регіону Донбасу з метою щорічного визначення стратегічних і пріоритетних напрямів у сфері медичної, педагогічної, соціально-психологічної і професійної реабілітації інвалідів, вивчення потреби у відповідних робочих місцях. Крім того, в цьому ж регіоні на базі Національної металургійної академії створено Регіональний центр освіти інвалідів.

Творчим підходом до багатоступеневої освіти і комплексної реабілітації дітей з проблемами у здоров’ї характеризується багаторічна діяльність Хортицького навчально-реабілітаційного багатопрофільного центру (Запорізька область), створеного на базі санаторної школи-інтернату. Дитина з обмеженими можливостями отримує в закладі широкий спектр реабілітаційних послуг. Це: рання реабілітація, шкільне навчання, здобуття професії у ПТНЗ, ВНЗ І – ІІ рівнів акредитації та частково – працевлаштування.

Надзвичайно цікавим та інноваційним є досвід роботи обласного санаторно-оздоровчого Центру соціальної реабілітації дітей-сиріт і дітей-інвалідів “Смарагдове місто” в Донецькій області. Головною метою центру є комплексна соціально-педагогічна, медична, професійна реабілітація дітей пільгових категорій, формування в них навичок самостійного життя. Центр водночас є науково-методичним об’єднанням із лабораторією інноваційних досліджень, на базі якої розробляють, відстежують і науково забезпечують новітні підходи до соціально-реабілітаційного спрямування освітнього процесу з подальшим їх узагальненням і впровадженням у практику навчальних закладів . Варто зазначити, що у вищих навчальних закладах області навчається 856 сиріт. У 2002 році почали діяти обласні програми “Дитячі долі” та “Від серця до серця”. У 10 професійно-технічних навчальних закладах здобувають професійну підготовку 766 осіб з обмеженими можливостями фізичного й розумового розвитку. Основними функціями регіональної політики в плані соціально-педагогічної підтримки дітей з обмеженими можливостями є: напрацювання та внесення до змісту освіти й виховання компонентів, що відображають особливості історії, культури, довкілля, економіки, екології області.

Оптимальні умови для цілісної соціальної реабілітації та інтеграції дітей-інвалідів у дошкільному та шкільному віці створено в експериментальних закладах всеукраїнського рівня, а саме: у Львівському навчально-реабілітаційному центрі “Левеня” для дітей з порушеннями зору, навчально-реабілітаційних центрах Івано-Франківська, Кам’янця-Подільського, школах-інтернатах Тернопільської та Луганської областей.

Інтенсивно запроваджуються інноваційні форми навчання й виховання

дітей-інвалідів і в Харківській області. Насамперед, це використання елементів дистанційного, інтегрованого навчання, відкриття навчально-реабілітаційних центрів, навчально-виховних комплексів різних форм власності. Створенню рівних умов для доступу до якісної освіти сприяє угода, укладена Головним управлінням освіти і науки Харківської обласної державної адміністрації з Харківським центром реабілітації молодих інвалідів і членів їхніх сімей “Право вибору”, щодо розробки в Харкові моделі відкритої освіти для осіб з особливими потребами. Особлива увага в цьому проекті приділяється дітям, які не можуть відвідувати школу через тяжкі порушення здоров’я.

Заслуговує на увагу й досвід Дніпропетровської обласної психолого-медико-педагогічної консультації (ПМПК), що функціонує як Дніпропетровський обласний психолого-медико-педагогічний центр. Центр не тільки виконує діагностично-консультативну роботу, визначає форми соціально-педагогічної допомоги дітям з вадами психофізичного розвитку, а й здійснює конкретну роботу з ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, забезпечує системний психолого-педагогічний супровід сімей, які виховують таких дітей, запроваджує “батьківський всеобуч”. Для забезпечення всіх напрямів роботи при Дніпропетровському центрі діють кабінети слухової та зорової реабілітації, навчально-реабілітаційний клас, родинний клуб “Мрія”. Активна громадська діяльність 49 районних (міських) ПМПК Дніпропетровської області дала можливість створити банк даних дітей з проблемами розвитку. На наш погляд, цей досвід заслуговує особливої уваги та широкого впровадження.

Маємо також визнати, що нинішні заклади інтернатного типу, на жаль, ізолюють знедолених дітей від суспільства. Ці діти позбавлені права вибору друзів, розваг, подальшого навчального закладу. Досить часто вони виявляються нездатними адаптуватися до умов суспільства, відчувають свою відчуженість й непотрібність. Тому окремої уваги заслуговує позитивний досвід Севастополя, дитячі будинки якого з 1987 року працюють за регіональною моделлю малокомплектних закладів, з обов’язковим збереженням родинних зв’язків, навчанням дітей у загальноосвітніх школах і ВНЗ міста.

Доцільно звернути увагу й на те, що вже кілька років активно впроваджуються і апробуються інноваційні форми утримання та організації життя дітей за принципом родинного виховання в Київському дитячому будинку “Малятко”, Дніпропетровському дитячому будинку “Сонечко”, Нікопольському дитячому будинку “Ромашка” та в інших малокомплектних закладах України.

Міністерство освіти і науки України планує і надалі розвивати інтегровану загальнодоступну систему середньої освіти як шляхом створення мережі навчально-реабілітаційних центрів для дітей з інвалідністю, так і запроваджуючи навчання дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітніх школах. Для забезпечення особам з особливими потребами права на освіту місцевим органам управління освітою доручено забезпечити належні житлово-побутові умови учням та студентам з обмеженими фізичними можливостями, створити їм доступ до навчальних та інших приміщень.

Аналіз науково-педагогічних джерел свідчить про те, що при підготовці фахівців до роботи з дітьми з особливими потребами передбачено вивчення курсу “Основи корекційної педагогіки”. Педагогічні працівники повинні отримати відповідну курсову підготовку, а батьки дітей зазначеної категорії – консультативну допомогу. Крім того, затверджено базовий перелік корекційних засобів навчання та реабілітаційного обладнання для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів, класів або груп. Також видано нові за змістом та структурою навчальні програми для дітей з особливими потребами.

Одним із шляхів забезпечення доступу дітей до якісної початкової освіти може стати загальноосвітній навчальний заклад І ступеня з малою кількістю учнів – “школа – родина”, що створюється з урахуванням специфіки місцевості та демографічної ситуації за місцем проживання дітей. Це дозволить сформувати найсприятливіші умови, максимально використати потенціал родинної педагогіки й народознавства у вихованні учнів.

Варто підкреслити, що у більшості країн Західної Європи освітня політика вже тривалий час зорієнтована на практичне втілення інклюзивної форми навчання, принцип якої – освіта для всіх без винятку. Як свідчать науково-педагогічні джерела, паростки інклюзиву в Україні з’явилися ще у 90-х роках ХХ століття. Ініціаторами починання були громадські організації. Матеріали Саламанкської декларації і програми щодо навчання дітей з особливими освітніми потребами “інклюзивне навчання” визначають як систему освітніх послуг в умовах загальноосвітнього закладу, що базується на принципі забезпечення основоположного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання”. Документ “Міжнародні консультації з питань раннього навчання дітей з особливими освітніми потребами” зазначає, що “інтеграція визначається як зусилля, спрямовані на введення дітей у регулярний освітній простір. Інклюзія – це політика і процес, які дають змогу всім дітям брати участь у всіх програмах”.

Відмінність інтегративного та інклюзивного підходів полягає у визнанні того факту, що ми змінюємо суспільство, воно пристосовувється до індивідуальних потреб людей, а не навпаки. Відтак, однією з форм інтеграції можна вважати й навчання дітей з особливими освітніми потребами в спеціальних класах або групах навчального закладу. Проте назвати це інклюзією не можна. Практичний досвід засвідчує, що однолітки не завжди йдуть на контакт з “особливими” дітьми, в той час як спілкування – один із головних та безперечних елементів інклюзивного навчання. Отже, інклюзія передбачає особистісно-орієнтовані методи навчання, в основі яких має бути індивідуальний підхід до кожної дитини з урахуванням її здібностей, особливостей розвитку, темпераменту, сімейного виховання тощо.

У 2001 році Міністерство освіти і науки України, Інститут спеціальної педагогіки АПН України разом із Всеукраїнським фондом “Крок за кроком” розробили семирічну програму науково-педагогічного експерименту “Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах”.

Експеримент реалізується в рамках програми фонду “Залучення дітей з особливими потребами”. Розроблено програму та складено план дослідницької діяльності, підготовки вчителів (вихователів) класів (груп) інклюзивного навчання та програму тренінгів. На базі чотирьох інститутів післядипломної педагогічної освіти в Полтаві, Львові, Івано-Франківську та Білій Церкві реалізуються проблемно-тематичні курси. Розроблено критерії та механізми інклюзивного навчання, а також досліджується вплив інклюзивної моделі освіти на учасників проекту. Експеримент триватиме до кінця 2007 року. За цей час буде поетапно вивчено вплив інклюзивної освіти на особистісний розвиток дітей. Нині програму реалізують 20 експериментальних закладів освіти, в яких 49 класів (груп), де навчаються 178 дітей.

Аналіз результатів впровадження інклюзивної форми навчання в експериментальних закладах освіти дає можливість зазначити такі позитивні зрушення: краща підготовленість молоді з особливими потребами до життя в суспільстві, а також готовність самого суспільства враховувати потреби своїх громадян; підвищення мотивації дітей з особливими потребами до навчання. До недоліків можна віднести слабку підготовку педагогічних кадрів, які ще не готові працювати з дітьми з функціональними порушеннями.

Незважаючи на певні досягнення вітчизняної науки та практики, традиційні підходи до розв’язання проблем соціалізації та навчання дітей-сиріт і дітей з вадами розвитку не характеризуються системністю, наступністю, ефективністю і потребують кардинальних змін. У зв’язку з цим набула особливої актуальності потреба в системі соціальної реабілітації, адаптації та психолого-педагогічного супроводу дітей-сиріт і дітей з обмеженими можливостями. Педагогічний аспект має дуже велике значення для всього процесу реабілітації, для успішної інтеграції дитини в суспільство. У процесі навчання й виховання відбувається соціалізація особистості, накопичення нею життєвого досвіду, знань, підготовка до активної участі у всіх сферах діяльності. Отже, важливим напрямом роботи в системі спеціальної освіти є її взаємодія зі сферами охорони здоров’я та соціального забезпечення. Саме так працюють управління освіти і науки Дніпропетровщини, Харківщини, Запорізької та Львівської областей. Нас чекає серйозна і відповідальна робота. До кожної знедоленої дитини ми маємо ставитися, як до власної.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал