Професійно-технічна освіта України



Сторінка11/17
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17

I. Організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами

Провідним завданням організації соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями є створення рівних можливостей. Створення рівних можливостей в умовах дискримінаційного законодавства, недоступної державної архітектурного середовища і консервативної по відношенню до дітей-інвалідів суспільної свідомості полягає в організації процесу, завдяки якому такі загальні системи суспільства, як фізичне і культурне середовище, житлові умови і транспорт, соціальні служби і служби охорони здоров’я, доступ до освіти і праці, культурного і соціального життя, робляться доступними для всіх. Другою, але не менш важливою групою завдань тут можна вважати навчання дітей-інвалідів та батьків вмінням і навичкам незалежного життя.

Таким чином, із врахуванням завдань створення рівних можливостей та навчання необхідно виділити керівні принципи організації соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями:

а) діти-інваліди повинні продовжувати жити у своїх общинах і вести, за необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;

б) діти-інваліди повинні брати активну участь в усіх сферах життя суспільства;

в) діти-інваліди повинні отримувати необхідну допомогу в рамках звичайних систем освіти, охорони здоров’я, соціальних служб тощо;

г) інваліди повинні брати участь в загальному соціальному й економічному розвитку суспільства, а їх потреби повинні враховуватися у національному плані розвитку. Тобто, створення рівних можливостей означає, що державна політика повинна використовувати всі засоби таким чином, щоб кожна дитина мала рівні можливості для особистісного розвитку, щоб вона могла у подальшому виконувати повною мірою свої обов’язки як член суспільства.

Особливістю організації соціальної роботи дітей з обмеженими можливостями є те, що надання допомоги таким дітям є неможливою без одночасної організації соціально-педагогічного виховання. Соціально-педагогічний аспект соціальної роботи має на меті виховання, навчання та розвиток дитини для підготовки до життя в суспільстві та можливості отримання всіх законодавчо закріплених видів допомоги .

Також специфічна особливість та закономірність організації соціальної роботи з дітьми, що мають обмежені функціональні можливості полягає в об’єднанні зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб дитини з проблемами здоров’я та розвитку. В даному випадку йдеться про інтеграцію діяльності як державних органів, так i громадських, приватних ініціатив різного профілю з метою найбільш повного задоволення потреб даної категорії дітей та їх сімей у їх самореалiзацїї, розкритті власної корисності.

Зазначена закономiрнiсть відображає залежність результатів соціальної роботи від міри впливу сукупного потенціалу соціуму як багатомірного явища: життєве середовище, соціальне мікросередовище, середовище проживання конкретної людини, життєвий простір, соціальний простір.

Проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціокультурним оточення людини - сім'ї, будинку-інтернату і т.д. Інвалідність, обмежені можливості дитини не відносяться до розряду суто медичних явищ. Набагато більше значення для розуміння цієї проблеми та подолання її наслідків мають соціально-медичні, соціальні, економічні, психологічні та інші фактори. Саме тому організація допомоги дітям-інвалідам - ґрунтуються на соціально-екологічній моделі соціальної роботи. Відповідно до цієї моделі люди з обмеженими можливостями зазнають функціональні складності не тільки внаслідок захворювання, відхилення чи вад розвитку, а й непристосованості фізичного і соціального оточення до їх спеціальних проблем.

Тобто, організація соціальної роботи має стосуватися не лише дитини-інваліда, а й усього його соціального оточення, оскільки особливе значення для дітей-інвалідів має норма, яка стверджує, що за наявності фізичних чи розумових обмежень людина повинна жити в своїй родині або з прийомними батьками та брати участь у житті суспільства.

Ще одна специфічна особливість організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами полягає в тому, що на практиці її здійснює соціальний працівник, який має знаходитись у постійному пошуку ефективних форм, методів, напрямків соціальної роботи з даною категорією дітей, що вимагає від нього певних особистісних та професійних якостей. Робота з дітьми та підлітками з обмеженими можливостями вимагає від кожного, хто обрав цю професію, цілковитої самовіддачі, безмежної любові, поваги і віри у можливості дитини, що здається безнадійним, глибоких професійно-теоретичних і практичних знань.

Діяльність фахівця, що займається соціальною роботою, включає в себе дві основні характеристики: об'єктивну і суб'єктивну, які є необхідними передумовами ефективності його праці. До об'єктивних характеристик відносяться знання та вміння, якими він володіє, а також результати соціальної роботи, тобто ті зміни у соціальному, психічному та особистісному житті. До суб'єктивних - його особистісні особливості.

Для успішної соціальної роботи з дитиною з обмеженими можливостями, фахівець з соціальної роботи повинен володіти глибокими і різнобічними знаннями. У зв'язку з цим йому необхідні по-перше, знання про особливості розвитку людини як особистості; по-друге знання про основні тенденції суспільного розвитку і вимоги, що пред'являються суспільством до людини; по-третє знання вікових та індивідуальних особливостей психічного та особистісного розвитку дитини як в нормі, так і в патології; по-четверте знання особливостей міжособистісних відносин та їх вплив на розвиток особистості; по-п’яте знання власне соціальних, психологічних та правових основ, володіння практичним досвідом, майстерністю та інтуїцією. Ці знання є необхідними, оскільки соціальний працівник в процесі взаємодії з дитиною, що має обмежені можливості та її сім'єю виступає в різних ролях: вихователя, консультанта, психолога. Тому він має володіти якостями, які були б притаманні другу, педагогу, психологу та правознавцю.

Таким чином, організація соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями - одна з найбільш важливих і важких завдань держави. Неухильне зростання числа дітей-інвалідів, з одного боку, збільшення уваги до кожного з них - незалежно від його фізичних, психічних та інтелектуальних здібностей, з іншого боку, уявлення про підвищення цінності особистості і про необхідність захищати її права, характерне для демократичного, громадянського суспільства, з третього боку, - все це зумовлює важливість організації та удосконалення соціальної роботи з дітьми-інвалідами саме сьогодні.



II. Кодекси спілкування з дітьми-інвалідами

Перш ніж говорити про напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами необхідно визначитись з моделями, на основі яких і розробляються ті чи інші напрямки. Зокрема така робота має базуватися на чотирьох провідних моделях: медичній, політико-правовій, соціальній та моделі культурного плюралізму.

Стрижнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не відхилення у здоров’ї та розвитку. Обмежені можливості розумуються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації дітей-iнвалiдiв, тобто такі діти розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна. Щоб подолати це, необхідною є організація інтеграції людей з обмеженими можливостями в суспільство через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування дітей-iнвалiдiв до норм та правил життя здорових людей.

Завданням політико-правової моделі організації соціальної роботи полягає у захисті прав дітей з обмеженими функціональними можливостями, що має бути закріплено законодавчо і реалізуватись через стандартизацію положень і правил в усіх сферах життєдіяльності дитини. А завданням моделі культурного плюралізму є формування толерантного ставлення в суспільстві до дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Таким чином, важливим напрямком організації соціальної роботи, як зазначено в даних моделях, був і залишається соціальний захист дітей-інвалідів, особливо тих, які мають обмежену здатність до самообслуговування та виховуються вдома. У суспільстві поки що мало змінилися психологічні стереотипи у ставленні до інвалідів, так само мало змінилося ставлення до проблем інвалідів з боку фахівців. У нашій країні ідея рівних прав та надання рівних можливостей дитині-інвалідові ще не є загально визнаною, багато дітей позбавлені права на навчання, бракує сучасних підходів до питань соціального захисту та допомоги родинам, що виховують дитину-інваліда за умов мінімальної підтримки з боку держави.

Загалом соціальний захист – система гарантованих засобів, спрямованих на створення умов, що зможуть забезпечити дітям-інвалідам рівні з іншими дітьми можливості участі усіх сферах суспільного життя. А сферу соціального захисту складають медико-соціальні заходи, реабілітація, організація забезпечення їх життєдіяльності і здійснюються у залежності від характеру та ступеня потреби дитини-інваліда у тих чи інших видах соціального захисту.

Правова парадигма соціального захисту дітей-інвалідів, як провідний напрям організації соціальної роботи, почала формуватися на початку 50х років нашого століття після прийняття у 1948 році Всесвітньої декларації прав людини, в якій першочергове значення приділяється підтвердженню принципів віри в права людини і основні свободи. У декларації підкреслюється, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїх правах, вони наділені розумом та совістю і повинні діяти один щодо одного у дусі братерства. Сьогодні ж соціальний захист дітей-інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації зв’язку до особливостей інвалідів. Крім того в Законі України «Про державну соціальну допомогу дітям-інвалiдам та iнвалiдам з дитинства» встановлюються права і гарантії дітей i батьків на отримання пенсій i соціальних допомог.

На даному етапі розвитку нашої країни в організації напрямку соціального захисту дітей-інвалідів активно бере участь Міністерство праці і соціальної політики, напрямки діяльності якого полягають у розробці напрямів соціальної політики та проектів нормативно-законоданчих актів щодо органiзацiї соціального захисту дітей-інвалідів, розробці цільових програм, забезпеченні спеціальними засобами пересування, забезпеченні дітей з обмеженими можливостями засобами протезування i індивідуальними механічними та електрифікованими засобами пересування i реа6iлiтацiї, забезпеченні дітей-iнвалiдiв санаторно-курортним лікуванням, упровадженні нових методів лікування, навчання дітей-iнвалiдiв, координації дiяльностi органiв соціального захисту населення з питань соціальної політики, надання методичної та практичної допомоги, а також контролі за наданням пільг дітям та їх сім’ям, передбачених чинним законодавством.

Окремої уваги потребує напрямок організації соціальної роботи з реалізації права дитини-інвалідів на освіту. Так, в Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям. Професійна підготовка або перепідготовка здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності, допускається застосування альтернативних форм навчання. Держава повинна визначити принцип рівних можливостей щодо початкової, середньої та вищої освіти для дітей-інвалідів у інтегрованому оточенні. Вона повинні забезпечити, щоб освіта інвалідів була інтегральною частиною навчальної системи. Тут організація соціальної роботи має базуватися на досвіді країн, які йдуть від окремої освіти дітей зі специфічними потребами до їх повної інтеграції в загальну систему освіти.

Світовим досвідом освіти цієї категорії дітей вироблені деякі мінімальні стандарти організації навчання детей-інвалідів:

Держава має забезпечувати залучення дітей з обмеженими можливостями до культурної діяльності та можливість брати у ній участь на рівних підставах, а також вона має вживати заходів для забезпечення дітям-інвалідам рівних можливостей у відпочинку і спорті, заохочувати заходи щодо рівної співучасті у релігійному житті їх спільнот, брати на себе цілковиту відповідальність за збирання і поширення інформації щодо життєвих умов таких дітей і сприяти всебічним дослідженням, що визначають перешкоди, які впливають на рівень життя дітей з обмеженими можливостями.

Отже, напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами представляють собою динамічну систему, в ході якої здійснюється послідовна реалізація постійно виникаючих при взаємодії з дитиною-інвалідом тактичних завдань на шляху до досягнення мети – включення в суспільне життя. Провідні напрямки організації соціальної роботи з даною категорією дітей сьогодні формуються на законодавчому рівні, хоча і не виключають будь-які інші напрямки, що формуються на регіональному та локальному рівнях з метою допомоги дітям-інвалідам стати повноцінними членами суспільства.




  • При зустрічі з людиною, яка має обмежені можливості, ми часто не знаємо як себе повести, ніяковіємо та навіть можемо образити її необережним висловом. Проте перебуваючи в громадських місцях, ці люди часто потребують допомоги, яку ми, знову ж таки через незнання, не можемо їм сповна надати.

    • І тут самі інваліди приходять на допомогу, даючи поради, як правильно себе з ними поводити.

  • Цей матеріал ґрунтується на рекомендаціях, прийнятих Міжнародним рухом за права інвалідів. Знати це потрібно кожній сучасній людині, адже люди з обмеженими можливостями - частина суспільства, і ми повинні зробити їх непросте життя легшим.



  • Під час розмови з інвалідом, звертайтеся безпосередньо до нього, а не до супроводжуючого або сурдоперекладача, які присутні при розмові.

  • Якщо ви знайомитесь з інвалідом, цілком природно потиснути йому руку: навіть тим, кому важко рухати рукою або хто користується протезом.

  • Коли ви зустрічаєтеся з людиною, яка погано або не бачить зовсім, обов'язково називайте себе і тих людей, які прийшли з вами. Якщо у вас відбувається спільна розмова в групі, не забувайте пояснити, до кого в даний момент ви звертаєтеся, і назвати себе.

  • Якщо ви пропонуєте допомогу, чекайте, поки її приймуть, а потім запитайте, що і як робити.

  • При розмові з людиною, яка має труднощі в спілкуванні, слухайте її уважно. Будьте терплячі, чекайте, коли людина сама закінчить фразу. Не поправляйте її і не закінчуйте думки замість неї. Ніколи не вдавайте, що ви розумієте, якщо насправді це не так. Повторіть, що саме ви зрозуміли, це допоможе людині зорієнтуватися, а вам - зрозуміти її.

  • Коли ви розмовляєте з людиною, яка користується інвалідним візком або милицями, розташуйтеся так, щоб ваші очі були на одному рівні, тоді вам буде легше розмовляти.

  • Щоб привернути увагу людини, яка погано чує, помахайте їй рукою , або поплескайте по плечу. Дивіться їй прямо в очі і говоріть чітко. Пам'ятайте, що не всі люди, які погано чують, можуть читати по губах.



  • Пам'ятайте, що інвалідний візок –це недоторканий простір людини. Не спирайтеся на нього, не штовхайте, не кладіть на нього ноги без дозволу. Починати котити візок без згоди інваліда - те ж саме, що схопити і понести людину без її згоди.

  • Завжди запитуйте, чи потрібна допомога, перш ніж надати її. Запропонуйте допомогу, якщо треба відкрити важкі двері або пройти по килиму з довгим ворсом.

  • Якщо ваша пропозиція про допомогу прийнята, запитайте, що потрібно робити, і чітко дотримуйтесь інструкцій.

  • Якщо вам дозволили пересувати візок, котіть його повільно. Візок швидко набирає швидкість, і несподіваний поштовх може призвести до втрати рівноваги.

  • Завжди особисто переконуйтесь в доступності місць, де заплановані заходи. Заздалегідь поцікавтеся, які можуть виникнути проблеми або бар'єри і як їх можна усунути.

  • Не треба плескати людину, що знаходиться в інвалідному візку, по спині чи

  • Якщо можливо, розташуєтеся так, щоб ваші обличчя були на одному рівні. Уникайте положення, при якому вашому співрозмовникові потрібно закидати голову.

  • При плануванні заходів у приміщеннях, де існують архітектурні бар'єри, попередьте про них, щоб людина з обмеженими можливостями мала можливість приймати рішення заздалегідь.

  • Пам'ятайте, що, у людей, які мають труднощі в пересуванні, як правило, немає проблем із зором, слухом і розумінням.

  • Не думайте, що необхідність користуватися інвалідним візком - це трагедія. Це спосіб вільного (якщо немає архітектурних бар'єрів) пересування. Є люди, що користуються інвалідним візком, але не втратили здатності ходити і можуть пересуватися за допомогою милиць, тростини і т.п. Візки ж використовують для того, щоб економити сили і швидше пересуватися.




  • Порушення зору має багато ступенів. Повністю незрячих людей усього близько 10%, інші мають залишковий зір, можуть розрізняти світло і тінь, іноді колір, обриси предметів. В одних слабкий периферичний зір, в інших - слабкий прямий при гарному периферичному. Все це треба з'ясувати і враховувати при спілкуванні.

  • Пропонуючи свою допомогу, направляйте людину, не стискайте її руку, йдіть так, як ви зазвичай ходите. Не треба хапати сліпу людину і тягнути за собою.

  • Опишіть коротко, де ви знаходитесь. Попереджайте про перешкоди: сходи, бордюри, калюжі, ями, та вибоїни на дорозі, низькі одвірки, труби тощо.

  • Використовуйте, якщо це доречно, терміни, що характеризуються як звук, запах, відстань. Діліться побаченим.

  • З собаками-поводирями не поводьтеся так, як із звичайними домашніми тваринами. Не віддавайте їм команд, не чіпайте їх і не грайтеся з ними.

  • Якщо ви збираєтеся читати незрячій людині, спочатку попередьте її про це. Говоріть звичним для вас голосом. Не пропускайте текст, якщо вас про це не просять.

  • Якщо це важливий лист або документ, не потрібно для переконливості давати відчути його на дотик. При цьому не замінюйте читання переказом. Коли незрячий чоловік повинен підписати документ, прочитайте його обов'язково повністю. Інвалідність не звільняє сліпу людину від відповідальності, зумовленої документом. Завжди звертайтеся безпосередньо до людини, навіть якщо вона вас не бачить, а не до її зрячого компаньйона.

  • Не забувайте називати себе та співрозмовників, а також представляйте інших присутніх. Якщо ви хочете потиснути руку, скажіть про це.

  • Коли ви пропонуєте незрячій людині сісти, не садіть її, а направте руку на спинку стільця або підлокітник. Не водіть рукою незрячого по поверхні предмету, а дайте йому можливість самому вільно до нього доторкнутися. Якщо вас попросили допомогти взяти якийсь предмет, не слід тягнути руку сліпого до предмета і брати його рукою цей предмет.

  • Коли ви спілкуєтеся з групою незрячих людей, не забувайте щоразу називати того, до кого ви звертаєтеся.

  • Не змушуйте вашого співрозмовника говорити в порожнечу: якщо ви переміщуєтесь, попередьте його про це.

  • Цілком нормально вживати слово “дивитися”. Для незрячої людини це означає “бачити руками”, відчувати.

  • Уникайте розпливчастих визначень та інструкцій, які зазвичай супроводжуються жестами, подібних виразів “склянка знаходиться там, на столі”. Намагайтеся бути точними: “Склянка посередині столу”.

  • Якщо ви помітили, що незряча людина збилася з маршруту, не керуйте її рухом на відстані, а підійдіть і допоможіть вибратися на потрібний шлях.

  • Під час спуску або при підйомі сходами догори ведіть незрячого перпендикулярно до них. Пересуваючись, не робіть ривків, різких рухів.


  • Існує кілька типів і ступенів глухоти. Відповідно, існує багато способів спілкування з людьми, які погано чують.

  • Якщо ви не знаєте, якому віддати перевагу, запитайте у них. Деякі люди можуть чути, але сприймають окремі звуки неправильно. У цьому випадку говоріть голосно й чітко. Деколи знадобиться лише знизити висоту голосу, тому що людина втратила здатність сприймати високі частоти.

  • Розмовляючи з людиною, у якої поганий слух, дивіться прямо на неї. Не ставайте так, щоб обличчя опинялося у тіні, не загороджуйте його руками, волоссям, шапкою з козирком. Ваш співрозмовник повинен мати можливість стежити за губами та виразом вашого обличчя.

  • Щоб привернути увагу людини, яка погано чує, назвіть її по імені. Якщо відповіді немає, можна злегка торкнутися людини або ж помахати рукою.

  • Говоріть виразно і рівно. Не потрібно надмірно підкреслювати щось. Кричати, особливо в вухо, теж не варто.

  • Якщо вас просять повторити щось, спробуйте перефразувати свою пропозицію. Використовуйте жести.

  • Переконайтеся, що вас зрозуміли. Не соромтеся запитати, чи зрозумів вас співрозмовник.

  • Якщо ви повідомляєте інформацію, яка включає в себе номер, технічний або інший складний термін, адресу, напишіть її, повідомте факсом, електронною поштою, sms, або будь-яким іншим способом, так, щоб інформація була зрозумілою.

  • При труднощах в усному спілкуванні, запитайте, чи не буде простіше листуватися.

  • Не забувайте про середовище, яке вас оточує. Важко спілкуватися з людьми, які погано чують у великих або багатолюдних приміщеннях. Яскраве сонце або тінь теж можуть бути на перешкоді. Дуже часто глухі люди використовують мову жестів. Якщо ви спілкуєтеся через сурдоперекладача, не забувайте, що звертатися потрібно безпосередньо до співрозмовника, а не до перекладача.

  • Не всі люди, які погано чують, можуть читати по губах. Вам найкраще запитати про це при першій зустрічі. Якщо ваш співрозмовник володіє цією навичкою, потрібно дотримуватися кількох важливих правил:

  • Пам’ятайте, що тільки три з десяти слів добре прочитуються.

  • Потрібно дивитися в обличчя співрозмовнику, говорити виразно і повільно, використовувати прості фрази і уникати несуттєвих слів.

  • Якщо хочете пояснити або підкреслити зміст сказаного потрібно використовувати вираз обличчя, жести, рухи тіла.



  • Використовуйте доступну мову, висловлюйтесь точно і по справі.

  • Уникайте словесних штампів та образних виразів, якщо ви не впевнені в тому, що ваш співрозмовник з ними знайомий.

  • Не розмовляйте зверхньо. Не думайте, що вас не зрозуміють.

  • Обговорюючи завдання або проект, розповідайте все “по кроках”. Дайте вашому співрозмовнику можливість зрозуміти кожен крок після того, як ви пояснили йому.

  • Якщо необхідно, використовуйте ілюстрації або фотографії. Будьте готові повторити інформацію кілька разів. Не здавайтеся, якщо вас з першого разу не зрозуміли.

  • Поводьтеся з людиною, яка має проблеми в розвитку так само, як би ви поводились з будь-ким іншим. У бесіді обговорюйте ті ж теми, які ви обговорюєте з іншими людьми. Наприклад, плани на вихідні, відпустку, погоду, останні події.

  • Звертайтесь безпосередньо до людини.

  • Пам'ятайте, що люди з затримкою в розвитку дієздатні й можуть підписувати документи, контракти, голосувати, давати згоду на медичну допомогу і т.д.



  • Психічні порушення - не те ж саме, що проблеми в розвитку. Люди з психічними проблемами можуть відчувати емоційні розлади або збентеження, що ускладнюють їхнє життя. У них свій особливий і мінливий погляд на світ.

  • Не треба думати, що люди з психічними порушеннями обов’язково потребують додаткової допомоги та спеціального поводження.

  • Поводьтеся з людьми що мають психічні порушення як з особистостями. Не потрібно робити передчасних висновків на підставі досвіду спілкування з іншими людьми, що мають таку ж форму інвалідності.

  • Не слід думати, що люди з психічними порушеннями більше за інших схильні до насильства. Це міф. Якщо ви доброзичливі, вони будуть почувати себе спокійно.

  • Невірно думати, що люди з психічними порушеннями мають проблеми з розумінням або нижчі за рівнем інтелекту, ніж більшість людей.

  • Якщо людина, що має психічні порушення, засмучена, запитайте її спокійно, що ви можете зробити, щоб допомогти їй.

  • Не розмовляйте різко з людиною, яка має психічні порушення, навіть якщо у вас є для цього підстави.



  • Не ігноруйте людей, яким важко говорити, тому що зрозуміти їх - у ваших інтересах.

  • Не перебивайте і не виправляйте людину, що зазнає труднощів у мові.

  • Починайте говорити тільки тоді, коли переконаєтеся, що ваш співрозмовник закінчив свою думку.

  • Не намагайтеся прискорити розмову. Будьте готові до того, що розмова з людиною, що має проблеми з мовою, займе у вас більше часу. Якщо ви поспішаєте, краще перепросіть і домовтеся про спілкування в інший час.

  • Дивіться в обличчя співрозмовнику, підтримуйте візуальний контакт. Віддайте цій бесіді всю вашу увагу.

  • Не думайте, що утруднення в мові - показник низького рівня інтелекту людини.

  • Намагайтеся ставити запитання, які вимагають коротких відповідей або кивка головою.

  • Не вдавайте, що зрозуміли, якщо чогось не дочули. Не соромтеся перепитати. Якщо вам знову не вдалося зрозуміти, попросіть вимовити слово у більш повільному темпі, можливо, по буквах.

  • Не забувайте, що людині з порушеною мовою теж потрібно висловитися. Не перебивайте її і не квапте.

  • При проблемах у спілкуванні, запитайте, чи не хоче ваш співрозмовник використовувати інший спосіб - написати, надрукувати.




Якщо компанія хоче взяти на роботу людину з інвалідністю, то перш за все треба знати, як грамотно провести з таким кандидатом першу зустріч. Часто люди, які проводять співбесіду, відчувають дискомфорт або зайве хвилювання під час інтерв’ю. Серед найбільш характерних причин такого дискомфорту є такі:

  • Незнання правильної мови та етикету по відношенню до людей з інвалідністю та інші проблеми, які ускладнюють спілкування.

  • Хвилювання з приводу юридичних питань працевлаштування інвалідів.

  • Відсутність досвіду спілкування з інвалідами та невизначеність, яка виникає внаслідок цього.

  • Якщо людина, яка проводить співбесіду кандидата з інвалідністю, не відчуває себе вільно і комфортно під час інтерв’ю то, швидше за все, співбесіда пройде невдало. В стані дискомфорту дуже складно оцінити реальні можливості та кваліфікацію кандидата, а також успішно вирішити усі питання та сумніви, пов’язані з його інвалідністю. Внаслідок цього у роботодавця не складеться адекватна оцінка перспектив працевлаштування людини з інвалідністю, і робота такому кандидату запропонована не буде.

Правила – рекомендації для налагодження позитивного спілкування з членами сім'ї дитини-інваліда:

  1. Говорити мовою партнера. Мова повідомлення має бути зрозумілою всім суб'єктам спілкування, а не нагадувати цитати з педагогічної конференції чи педради. Мовні конструкції повинні бути простими, емоційними, що виражатиме щире занепокоєння ситуацією, яка склалася, виявлятиме бажання допомогти. Краще одразу після представлення чітко окреслити мету відвідування, ніж викликати напруження у членів сім'ї довгими вступами і поясненнями. Адже саме перші повідомлення відіграють важливу роль у подальшому сприйняті однієї людини іншою.

  2. Виявляти повагу до партнера. Означає підкреслення його значущості як однієї з важливих потреб людини у повазі й визнанні. Цей принцип може бути виражений як вербальними, так і невербальними засобами. Мовне наголошення, наприклад, на важливій ролі, яку відіграє для дитини ваш співрозмовник як батько, може бути виражене у контексті реальної ситуації з урахуванням особливостей особистості. На невербальному рівні це можуть бути різні варіанти предметної демонстрації поваги, головне, щоб вони були щирі. Адже люди інтуїтивно відчувають фальш під маскою нещирої привітності й поваги.

  3. Демонструвати єдність. Це може бути єдність інтересів, завдань, поглядів. Особливо позитивно, коли члени сім'ї теж зацікавлені у допомозі своїй дитині, бачать у педагогові союзника, налаштовані на співпрацю. У будь - якому випадку краще виявляти спільність певних позитивних рис і намірів, ніж різницю, не схожість позицій, критикувати. Згадаймо головне правило виживання у джунглях, наведе не Р.Кіплінгом у знаменитому «Мауглі»: «Ми з тобою однієї крові, ти і я». Що це, як не виявлення єдності?

4. Виявляти інтерес до проблем партнера. Інтерес до проблем партнера має бути явним, розрахованим на його сприйняття та інтереси дитини-інваліда, її протилежність — відповідно явне нехтування проблем партнера. Інтерес можна виявляти уважним слуханням, постановкою додаткових запитань, співпереживанням.

Грубе порушення цих правил призводить до виникнення напруження у взаємному сприйнятті співрозмовників або взагалі до погіршення взаємин, відмовою від спілкування. Як відомо, напруження може поступово зростати у процесі спілкування чи виникнути спочатку. Залежно від виду напруження змінюється і спосіб І7 зниження. Існують техніки, які допомагають знизити нервову і психічну напругу співрозмовників.

Активне у техніці дискусії. Ефективність такого слухання в тому, що співрозмовник постійно виявляє свою зацікавленість у розмові, і в певній мірі вербалізує процес сприйняття. Ще одна функція — показати, що слова співрозмовника не просто почуті, а й правильно інтерпретовані. Тут використовуються стверджувальні слова «так», «так, розумію»; повторне переказування почутого -«луна»; перефразування — «резюме»; уточнювальні запитання, запитання – ствердження.

Жодні техніки спілкування не допоможуть, якщо людина не налаштована на позитивне сприйняття співрозмовників, нещира або не здатна розуміти ті проблеми, з якими живе неблагополучна сім'я.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал