Професійно-технічна освіта України



Сторінка1/11
Дата конвертації23.12.2016
Розмір2.06 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




Професійно-технічна освіта

України







Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних закладах
щомісячний методичний веб-журнал
Початок розміщення на веб-порталі професійно-технічної освіти України (www.proftekhosvita.orq.ua): вересень 2011 р.

за інформаційної підтримки Відділення змісту професійно-технічної освіти

Інституту інноваційних технологій і змісту освіти

Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

4407547d9adacd71622522a05e80b646_big





Випуск 6 (10), червень 2012 р.


Відділення змісту ПТО ІІТіЗО МОНМС України



Відповідальний за випуск

Бугай Н.І. –методист вищої категорії відділу відділення змісту ПТО ІІТіЗО МОНМС України

Погоджено:

Заступник директора Інституту інноваційних технологій і змісту освіти, начальник відділення змісту професійно-технічної освіти Паржницький В.В.


Рукописи не рецензуються і не повертаються.
За зміст і правдивість інформації перед третіми особами несуть відповідальність автори.
Матеріали подаються в авторській редакції

Методичний веб-журнал „Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних закладах” розміщується лише на веб-порталі професійно-технічної освіти МОНМС України

www.proftekhosvita.orq.ua



Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних закладах

методичний веб-журнал
Початок розміщення на веб-порталі професійно-технічної освіти України (www.proftekhosvita.orq.ua): вересень 2011 р.

за інформаційної підтримки Відділення змісту професійно-технічної освіти Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України



Випуск 6 (10), червень 2012 р.
Зміст
Матеріали Всеукраїнського огляду-конкурсу

«Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних закладах»

2010-2011 навчального року
Сухорукова Г.П. Кожен член суспільства – повноцінна

особистість: соціальна адаптація інвалідів, осіб з

особливими потребами у громадському суспільстві

та професійному соціумі ……………………………………….3



Нужная М.Я., Казначеєва Л.В. Кожен член суспільства –

повноцінна особистість: соціальна адаптація інвалідів,

осіб з особливими потребами у громадському

суспільстві та професійному соціумі ………………………….15



Корнійчук І.О. Глосарій професійної освіти інвалідів

та осіб з особливими потребами ……………………………….35



Письменна Л.Г., Дроздова Т.В., Юрченко О.А.,

Барвінок Г.О., Таракан Н.О., Качмарчик О.С.

Професійна освіта інвалідів та осіб з особливими

потребами в ПТНЗ України за європейськими

стандартами ……………………………………………………..63





Кожен член суспільства – повноцінна особистість: соціальна адаптація інвалідів, осіб з особливими потребами у громадському суспільстві та професійному соціумі
Сухорукова Г.П. – соціальний педагог

Новосвітлівського професійного аграрного ліцею

Луганської області

        У грудні 2009 року Україна ратифікувала Конвенцію про права людей з обмеженими можливостями. У ній однією з вимог є забезпечення «розумного пристосування», тобто забезпечення змін у всіх сферах життя, які б надавали можливість людям з інвалідністю, в тому числі й дітям з особливими потребами, брати активну участь у суспільній діяльності та отримувати послуги на рівні з іншими. Звичайно, що це також стосується системи освіти. Все, що створюється в державі, – закони, програми, будівлі – має враховувати потреби людей і дітей з обмеженими можливостями. Кожна людина, незалежно від стану здоров`я, наявності фізичного чи інтелектуального порушення, має право на одержання освіти, якість якої не різниться від якості освіти здорових людей. Однією із форм навчання дітей з особливими освітніми потребами є нова, але визнана в багатьох країнах світу, інклюзивна форма освіти, яка забезпечує безумовне право кожної дитини навчатися в загальноосвітньому закладі за місцем проживання із забезпеченням усіх необхідних для цього умов.



Інклюзивне навчання — це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, яка передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу.

Останнім часом використовується термін «діти з особливими освітніми потребами», який стосується однаковою мірою як інвалідності у важкій формі, так і середніх за ступенем порушень.

На зміну сегрегації (навчання дітей з особливими потребами в спеціальних школах-інтернатах) широкого поширення набуває процес інтеграції дітей з особливими освітніми потребами у загальноосвітній простір.

Поняття інтеграція у багатьох випадках замінюється терміном «інклюзія», який має більш розширений контекст. Інтеграція відображає саме спробу залучити учнів з особливими освітніми потребами до загальноосвітніх шкіл, а інклюзія передбачає пристосування шкіл та їхньої загальної освітньої філософії до потреб усіх учнів – як обдарованих дітей, так і тих, що мають особливі освітні потреби.

Конституція України (стаття 53) гарантує всім громадянам право на доступність якісної освіти. Це у повній мірі стосується і дітей із особливими потребами. В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності підлітків з особливими потребами. У законі України «Про охорону дитинства», статті 26 «Захист прав дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку» стверджується, що «дискримінація дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку забороняється. Держава сприяє створенню дітям-інвалідам та дітям з вадами розумового та фізичного розвитку необхідних умов, рівних з іншими громадянами можливостей для повноцінного життя та розвитку…». До категорії «дітей із особливими потребами» належать діти з проблемами фізичного та розумового розвитку, з психоневрологічними захворюваннями, захворюваннями серцево-судинної системи, з малими та затухаючими формами туберкульозу, а також діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Більшість дітей народжуються з фізичними і психічними вадами внаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки.

Останнім часом постійно збільшується відсоток дітей  з обмеженими можливостями. Гострою є проблема сирітства. В Новосвітлівському професійному аграрному ліцеї на період 2010 – 2011 навчального року навчаються та одержують професійну освіту семеро дітей з особливими освітніми потребами (розумовими та фізичними вадами); шістдесят п’ять дітей сиріт та дітей, що позбавлені батьківського піклування. Розв'язання складних і багатогранних завдань, які постають сьогодні в галузі педагогіки, неможливе без застосування педагогами наукових знань у практичній діяльності. В педагогів ліцею виникає потреба в поповненні знань та ефективного використання їх в роботі з дітьми з особливими освітніми потребами. Враховуючи це я вибрала тему: «Кожен член суспільства – повноцінна особистість: соціальна адаптація інвалідів, осіб з особливими потребами у громадському суспільстві та професійному соціумі».



Мета даної роботи:

  • аналіз основної літератури з питань соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями;

  • дослідження сучасних проблем, що існують в системі соціально-педагогічної реабілітаціі дітей-інвалідів та шляхів їх вирішення на Україні.

Виходячи, з поставленої мети в роботі розглядуються наступні завдання:

  • Визначення поняття інвалідності;

  • Визначення видів інвалідності;

  • Вивчення нормативно-правовової бази по роботі з інвалідами;

  • Визначення основних принципів роботи з дітьми  з обмеженими можливостями.

Проблема забезпечення умов комфортного навчання дітей з обмеженими можливостями у ліцеї є однією з проблем, над якою працює наш педагогічний колектив. Використовуючи форми спостереження, вивчаємо динаміку розвитку дитини та ступінь її досягнень в рамках інклюзивної освіти.  Коли діти з особливими освітніми потребами навчаються разом зі здоровими дітьми, у всіх них є рівні можливості досягти успіху. При цьому оцінюються конкретні досягнення дітей, незалежно від їх інтелектуального, фізичного, соціального та емоційного стану.

В Новосвітлівському ліцеї діти одержують спеціальність: кухара – кондитера, штукатура – маляра, тракториста – машиніста, бухгалтера. В цих групах поряд з здоровими дітьми навчаються і діти з фізичними, розумовими вадами та діти – сиріти.

 Розділ I

Соціальна робота з дітьми з особливими потребами



    1. Поняття інвалідності та її види

В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, сліпець (давньоруською). На початку XIX століття у слов’янських мовах починає вживатися слово «інвалід» як безсилий, слабкий, важко поранений. Слово «інвалід», прийшло в українську мову з французької. До кінця XIX ст. вживалося в значенні «відслуживший; заслужений воїн, який не пристосований до служби через каліцтво; поранений».

До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні чи психічні відхилення у здоров’ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: «інвалід»; «особи з обмеженими функціональними можливостями»; «люди з обмеженою дієздатністю»; «люди з особливими потребами»; «особи з вадами розвитку, неповносправні».

У законодавчих документах, як правило, домінує термін «інвалід». Інвалід – особа, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.

У даний час наша держава перебуває на початку кардинальних змін освітньої політики щодо дітей – інвалідів та осіб з особливими потребами. Існує декілька концепцій формування понять «особи з порушеннями» або «з інвалідністю», «з вадами розвитку». Всесвітня організація охорони здоров’я трактує термін «порушення» як такий, що стосується аспектів органічної вродженості, втрати певних функцій (наприклад, глухота, обмежений зір); поняття «інвалідність» - як таке, що стосується вад окремих функцій (мовлення, фізичне пересування тощо); «фізичні та розумові вади розвитку» стосуються соціальних недоліків, тобто коли можливості людини не відповідають вимогам та очікуванням середовища, в якому вона існує.

Сьогодні у літературі ми зустрічаємо таке визначення інвалідності:

"Інвалід – це особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням внаслідок травм чи дефектів, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність його соціального захисту.”

Інваліди є в усіх країнах та в усіх ланках суспільства. В різних країнах як причини, так і наслідки інвалідності неоднакові. Це обумовлено різними соціально-економічними умовами і залежить від тих кроків, які здійснює держава для підвищення благополуччя своїх громадян.

За даними ООН, у світі числиться приблизно 450 мільйонів людей з порушеннями психічного та фізичного розвитку. Це становить 1/10 частину населення нашої планети. Дані всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) свідчать, що кількість таких людей у світі досягає 13% (3% дітей народжуються з вадами інтелекту та 10% дітей з іншими психічними та фізичними вадами). Всього в світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями.

Більше того, у нашій країні, як і в усьому світі, простежується тенденція зростання кількості дітей-інвалідів. Найпоширенішими причинами інвалідності є захворювання нервової системи та органів чуття, дитячий церебральний параліч, психічні розлади, вроджені вади розвитку. Третина дітей інвалідів – сільські мешканці, дві третини – міські жителі. Майже 20 відсотків дітей-інвалідів перебувають в державних установах, тобто виховуються поза сім'єю.

Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається ставленням цього суспільства до маргінальної групи населення, зокрема до дітей-інвалідів, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, початкового етапу правової стабілізації інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією населення.

Інвалідів у нашому суспільстві сприймають по-різному: одні до них абсолютно байдужі, інші жалісливі, треті, активно допомагають їм. Крім того, існуюче стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами, прирікає інвалідів на повну ізоляцію.

Всі інваліди по різних підставах діляться на декілька груп:



  • За віком — діти-інваліди, інваліди-дорослі.

  • За походженням інвалідності: інваліди з дитинства, інваліди війни, інваліди праці, інваліди загального захворювання.

  • По мірі працездатності: інваліди працездатні і непрацездатні, інваліди I групи (непрацездатні), інваліди II групи (тимчасово непрацездатні або працездатні в обмежених сферах), інваліди II групи (працездатні в щадних умовах праці).

  • По характеру захворювання інваліди можуть відноситися до мобільних, маломобільних або нерухомих груп.

    1. Соціальна реабілітація дітей з особливими потребами

Дослідження історичного аспекту соціальної реабілітації дає змогу правильно оцінити значення кожного етапу для подальшого розвитку теорії соціальної реабілітації, виявити причини сучасного стану цієї галузі педагогічної науки. Упродовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування, а пізніше й навчання дітей з обмеженими психофізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, передусім стану розвитку економіки, виробничих сил суспільства і характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним, релігійним світоглядом, станом розвитку науки, охорони здоров'я культури, освіти. В історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленнями розвитку можна виділити чотири основні етапи:

  • монастирський;

  • медичний;

  • лікувально-педагогічний;

  • етап інтеграції у суспільство.

Історія опікунства дітей з вадами психічного чи фізичного розвитку в Україні сягає давніх часів. Перші офіційні документи про опіку датуються X ст., коли князь Київський Володимир Святославович указом від 996 р. зобов'язав церкву дбати про таких осіб.

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв'язків та відносин.

Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності. Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес. Необхідно особливо ставитисяі до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості. Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим наш педагогічний колектив вирішує:

проблеми дитини: підтримка фізичного здоров'я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;

проблеми сім'ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;

проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров'ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає у порушенні її зв'язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності контактів з однолітками та дорослими. Дитина, яка має інвалідність, може бути такою ж здібною та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров'ям, але виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою його користь суспільству їй заважає нерівність можливостей;

Діти - інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність.

Здебільшого діти - інваліди виховуються в неповних сім'ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім'ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому.

Розділ II

Шляхи та засоби соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями

2.1. Законодавчі акти як необхідна умова соціальної реабілітації інвалідів

Під реабілітацією розуміється система заходів, мета яких - найшвидше і найбільш повне відновлення здоров'я хворих та інвалідів і повернення їх до активного життя і суспільно корисної праці. Реабілітація хворих та інвалідів являє собою комплексну систему державних, медичних, психологічних, соціально-економічних, педагогічних, виробничих, побутових та інших заходів.

Зарубіжний і вітчизняний досвід свідчить, що соціальну роботу з особами, що мають інвалідність, необхідно здійснювати на основі і з врахуванням нормативно-правової бази документів світової спільноти. Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 р «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». У цих правилах викладено таке тлумачення терміну «реабілітація»: «... процес, маючий на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного та/чи соціального рівня діяльності та підтримувати його, надавши їм тим самим засоби для зміни їх життя та розширення рамок їх незалежності». Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

До основоположних документів світової спільноти відносяться:

«Всесвітня декларація прав людини» (1948 р.)

«Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права» (1966 р.)

«Декларація соціального прогресу і розвитку» (1969 р.)

«Декларація про права інвалідів» (1971 р.)

«Декларація про права розумово відсталих осіб» (1971 р.)



  • «Конвенція про права дитяти» (1989 р., особливо ст. 23—27)

  • «Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей» (1990 р.)

  • «Конвенція і і Рекомендація про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів» (1983 р.) та інші.

В Україні сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім'ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України:



  • «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»

  • «Про освіту»

  • «Про пенсійне забезпечення»

  • «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»

  • «Про фізичну культуру і спорт»

  • «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»

  • «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»

  • «Про благодійництво та благодійні організації»

  • Основах законодавства України про охорону здоров'я,

  • Основах законодавства України про культуру.

В українському законодавстві основні положення соціальної політики держави щодо інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищенності інвалідів в Україні», який прийнято у березні 1991 року.

Цей закон повністю відповідає міжнародним документам, передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачено створення належного архітектурно-інженерного середовища, пільги у наданні житла. Але на практиці більшість положень цього закону не виконується, що з одного боку можливо пояснити рівнем економічного розвитку нашої держави, а з іншого боку байдужістю чиновників різного рівня до проблем інвалідів та їх сімей.

2.2. Особливості роботи соціального педагога

Особливість роботи соціального педагога з інвалідами полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Соціальний педагог не може вирішувати за інваліда його проблеми, він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформувати незалежність від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Інвалід, що адекватно оцінює своє становище і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і психічного здоров'я, стає соціально повноцінною особистістю.

Коли мова йде про соціальний захист, мається на увазі створення певної законодавчої бази, яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення прав на лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо. У цьому випадку соціальний педагог виступає в ролі «перекладача» мови законів. Відстоюючи права окремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовах життя.

У теоретичному плані ми виходимо з визнання універсальності кожної особистості, яка є творцем власної долі. Методологічно такий підхід побудований на здобутках вітчизняної педагогічної науки (дефектологія і соціальна педагогіка) і походить з теорії гуманістичної психології, в якій акцент робиться на самоактуалізацію особистості, на знаходження сенсу життя.

Особистість дитини-інваліда розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку дитини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми (за Л. Виготським), що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює насамперед порушення в біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психологічного розвитку. комплексними порушеннями психофізичного розвитку. В нашому ліцеї навачаються діти - інваліди з дитинства з порушеннями опорно-рухового аппарату. Ось чому таке велике значення має соціально-педагогічна і психологічно допомога інвалідам віком від 15 до 18 років і старше.

Спостереження свідчать, що ті проблеми, з якими починають стикатися юнаки та дівчата у віці 15-18 років, спричинені не самою хворобою, дефектом чи станом, а гострою емоційною реакцією на психотравмуючу ситуацію, зумовлену певним ставленням до інвалідності, оцінкою, яку дає інвалід характеру цього ставлення, життєвою позицією відносно до ситуації в цілому. Перебуваючи здебільшого у замкненому просторі, вони переживають великий дефіцит соціальних контактів або, опинившись у змішаному колективі, стикаються із труднощами міжособистісних відносин. Задача педагогічного колективу допомогти адаптуватися дітям в нових умовах.

Психологічної й соціально-педагогічної допомоги потребують не тільки підлітки з особливими потребами, але й батьки, де народжуються і зростають діти цієї категорії. Це пов’язано з тим, що неповносправність дитини досить часто стає причиною глибокої і тривалої соціальної дезадаптації всієї сім’ї. Х.Райнпрехт відмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила її природа. Прийняття і є та допомога, яку ми можемо дати дитині з особливими потребами. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони почуваються обділеними, тому прив’язуються до своїх дітей і віддано проявляють свою любов.

З першого дня навчання в ліцеї на підлітків з фізичними вадами звертається особлива увага, визначаються основні проблеми життєдіяльності сім’ї, яка виховує підлітка з фізичними та розумовими вадами.

Педагогічний колектив в своїй роботі використовує дослідження видатних педагогів та психологів, які розглядали вплив фізичних та психічних вад на розвиток особистості (Л.С.Виготський, Л.І.Божович, Б.В.Зейгарник, Х.Райнпрехт, А.Адлер, Е.Еріксон та інші), основні принципи гуманізації міжособистісної взаємодії (Г.Балл, В.Сухомлинський та інші), самооцінка у підлітковому віці (Є.А.Серебряков).

Теоретичне значення дослідження полягає у визначенні здатності підлітків з фізичними вадами піддаватися навчально-виховному впливу, у визначенні напрямів соціально-педагогічної та психологічної допомоги підлітків даної категорії, а також здатність підлітків з фізичними та розумовими вадами до соціалізації.

Таблиця: Основні напрями роботи соціального педагога з сім’ями, що виховують дітей із вадами

Напрями роботи

Види робіт

Робота

з конкретною сім’єю



відвідування соціальним педагогом сім’ї, зустріч з усіма членами родини, спостереження за спілкуванням з дитиною, визначення стратегії поведінки, навчання, вирішення проблем;

відвідування спеціаліста батьками, спостереження за тим, як вони спілкуються з дітьми, веде прийом, консультування;

спільна участь у засіданнях комісії, коли обговорюються проблеми дитини;

забезпечення батьків методичною літературою



Робота

з групою батьків



зустрічі зі спеціалістами з метою обговорення спільних планів, методик, правил поводження;

організація семінарів для батьків, рольових ігор, бесід;

перегляд відеопрограм;

залучення до проведення спільних дозвільних заходів – свят, акцій тощо;

інформування батьків про новітні технології роботи з дітьми з особливими потребами;

підготовка стендів, виставок для батьків;



Соціальний педагог через просвітницьку і посередницьку допомогу досягає ефекту психологічної підтримки.

РОЗДІЛ I I I

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗВИТКУ ДИТИНИ З обмеженими можливостями

3.1. Психологічні особливості дітей з обмеженими можливостями

Інвалідність – це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім’ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.

Інвалідність у підлітків визначається як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення підлітка в адекватні його віку виховні і педагогічні процеси, у зв’язку з чим вони постійно потребують догляду та допомоги (Борщевська Л.В., Зіброва А.В.) Характерною особливістю підлітка з функціональними обмеженнями є посилене прагнення до спілкування з ровесниками, передусім з одногрупниками. Він прагне заслужити повагу і визнання ровесників, бути для них авторитетом. Якщо він не відчуває поваги до себе, якщо вони не реагують на його слова, вчинки тоді підліток стає замкнутим, пригніченим та критично ставиться до своїх можливостей і здібностей.

Відповідно до Рекомендацій 44-ї сесії Парламенської Асемблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р., суспільство зобов’язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. Нині поняття «інвалідність» розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результаті непристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів суспільства. Педагогічним працівникам завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають бар’єри на шляху здійснення найважливіших соціальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи. Л.С. Виготський розглядав вплив фізичних вад на розвиток особистості і зазначав, що формування вторинного дефекту використовується в тому випадку, якщо соціальне оточення не компенсує психофізіологічного порушення розвитку, а навпаки, детермінує його.

Експерти Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я констатують, що число розумово відсталих людей варіює в залежності від рівня розвитку країни. У країнах, що розвиваються, кількість молодих людей до 18 років з важкою формою розумової відсталості складає 4,6%, а в розвинутих країнах 0,5-2,5%. При розвинутих структурах допомоги (рання діагностика і раннє утручання, систематичне навчання і психологічна підтримка) число осіб з важким ступенем розумової відсталості може бути значно знижено. За даними Міністерства охорони здоров’я України, на 1 січня 2011 року в Україні на обліку служби охорони психічного здоров’я було понад 278 тис. осіб з розумовою відсталістю, з них 53715 діти до 15 років. З загального числа розумово відсталих дітей 59127 мають легкий чи середній ступінь розумової відсталості, інші – глибоку чи важку. На 1000 дітей випадає 10 випадків розумової відсталості.

3.2. Соціально-педагогічна робота із підлітками з особливими потребами

Основні специфічні особливості підлітків у віці від 14 до 18 років зумовлені фізичним, психологічним і соціальним становленням особистості, яке відбувається в цей період. Соціальна робота з підлітками повинна здійснюватися з урахуванням особливостей цієї вікової категорії.

Центральне місце в житті підлітка з особливими потребами займає спілкування з товаришами. Для підлітків важливо не просто бути разом з однолітками, вони прагнуть зайняти в їх середовищі те становище, яке б відповідало їхнім домаганням. Для одних підлітків з особливими потребами це бажання бути лідером, інші намагаються знайти близького друга і це прагнення завжди є провідним мотивом поведінки в цьому віці. Підлітки з особливими потребами прагнуть знайти друзів, які б їх розуміли, підтримали у важку хвилину, тобто вірних друзів. Ці друзі необов’язково повинні бути з функціональними обмеженнями.

Український педагог В.Сухомлинський вдало відзначив через монолог підлітка основні суперечності з дорослими: «Не опікуйте мене, не ходіть за мною, не зважуйте кожне моє слово та діло. Я самостійна людина. Переді мною висока гора, це мета мого життя. Я бачу її, думаю про неї, хочу досягти її…Мені потрібна підтримка мого друга. Я досягну своєї вершини, якщо буду спиратись на пличе сильного і мудрого друга. Та мені соромно і боязко сказати про це. Я хочу, щоб всі вважали, наче я самостійно, своїми силами доберуся до вершини.»

Підлітковий період – це період інтенсивного формування самооцінки, бурхливого розвитку самосвідомості як здатності спрямовувати свідомість на власні психічні процеси, включаючи і складний світ своїх переживань, потреби пізнати себе як особистість. Самооцінка у підлітковому віці набуває не меншого значення, ніж оцінка поведінки підлітка дорослими. Підлітковий вік, як відомо, сповнений прагненнями самоутвердитися, зрівнятися або хоча б здаватися такими, як дорослі, знайти цікаве заняття, самостійно діяти. Якщо ці потреби не задовільняються, вони атрофуються або спрямовуються в негативне русло.

Протягом останніх 10-12 років чисельність дітей у складі населення України щорічно зменшується, натомість зростає частка дітей з функціональними обмеженнями (дітей-інвалідів). Загальна кількість інвалідів в Україні станом на 1 січня 2010 року становила 2 639 001 осіб. Отже, підвищення рівня інвалідизації дітей України відбувається активно і це, відповідно, позначається на специфіці діяльності системи ЦССМ та спеціалізованих навчальних закладів.Соціально-педагогічна робота із підлітками з особливими потребами сприяє підвищенню рівня соціальної адаптації індивіда або групи, профілактиці явищ дезадаптації, соціокультурній реабілітації та розвитку людини.

Один із компонентів соціально-педагогічної допомоги – виховання гармонійної особистості, формування її ціннісних орієнтацій, а також формування у дітей з особливими потребами духовних цінностей. Об'єктом цієї діяльності є діти з особливими потребами, сім'я і найближче соціальне оточення. Соціальний педагог, а також психолог спочатку повинен працювати з сім’єю, яка виховує дитини розумово відсталу або з фізичними вадами, а потім вже з самою дитиною. Найбільш поширеною формою роботи, що прямо чи опосередковано сприяє адаптації дітей з особливими потребами є групи взаємодопомоги батькам. Ці групи базуються на припущенні, що батьки часто є більшими професіонали ніж хтось інший. Процес взаємодопомоги - не стихійний процес, а старанно підготовлений соціальним працівником (педагогом).

Досвід роботи з дітьми з особливими потребами є великий як в Україні, так і за кордоном. Багато навчально-реабілітаційних центрів допомагають дітям з особливими потребами, щоб вони себе відчували потрібними в цьому світі, адже саме завдяки їм ми вчимося як правильно жити, саме вони дарують нам свою любов, усмішку не потребуючи нічого взамін.

Проблема всебічної професійної реабілітації та зайнятості інвалідів, включення їх в активне суспільне життя є актуальною для всього світового співтовариства.

3.3. Робота з розумово відсталими дітьми

Розумова відсталість не є хворобою, вона може бути викликана хворобою, а також може бути наслідком травм мозку під час вагітності чи пологів. Розумова відсталість – відхилення, яким страждає близько 120 млн. людей в усьому світі, це одна з найбільш частих причин інвалідності на все життя. Розумова відсталість – це стан загального недорозвинення психіки, унаслідок якого відбувається значне зниження загального рівня розумового розвитку і спостерігаються значні труднощі в пристосуванні до життя чи взагалі неможливість такого пристосування. Розумово неповносправні підлітки мають різні ступені захворюваності. Згідно сучасної міжнародної класифікації захворювань розділяють чотири рівні розумової неповносправності: легкий, помірний, важкий і глибокий. Психокорекційна робота з дітьми розумово неповносправними включає такі методи роботи як: фармакотерапія, арт-терапії, індивідуальне консультування. Основна роль у корекції розумової відсталості належить психолого-педагогічному процесу. Дитина своєчасно повинна отримати освіту за програмою, доступній його рівню інтелекту. Велике значення має виявлення і розвиток у дітей з розумовою відсталістю підлягаючих зберіганню здібностей: у одних – фізичної спритності, у інших – музичності, у третіх – схильність до малювання.

В нашому ліцеї здобувають професію штукатура – маляра діти у яких легкий рівень розумової відсталості (легка розумова субнормальність, легка олігофренія, дебільність). Ці діти не дуже відрізняються від інших дітей, але важливо вже з самих початку приділяти більше їм уваги.

Соціалізація підлітків з вадами розумового розвитку при глибокій ступені захворюваності неможлива, оскільки вони не орієнтуються в просторі, вони живуть в «своєму світі». А вже підлітки з легким та помірним ступенем – мають певні навички самообслуговування, вони орієнтуються в просторі, вони спілкуються з людьми, що їх оточують, можуть самостійно одержувати певний об’єм знань, отримати професію. Більшість громадян в Україні ставиться до розумово відсталих як до людей стигматизозаних, спотворених своєю вадою. Зазвичай таке ставлення переноситься і на членів їх родин, у зв'язку з чим і вся родина піддається соціальному остракізму. Проте ці люди є членами нашого суспільства, чиїмись рідними й близькими, членами родин друзів, сусідів чи знайомих. Крім того, батьки, які мають дитину з розумовою відсталістю, часто емоційно відкидають або ставляться до неї амбівалентно (І.С. Багдасар’ян). Таке ставлення до дитини з вадами інтелекту не сприяє її особистісному розвитку, може бути причиною поведінкових та емоційних порушень (гіперактивність, тривожність, агресивність). Отже, сприятливий психологічний клімат у сім'ї – основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності - психічних порушень.

Педагогічним колективом ліцею було розглянуто ряд методик на визначення орієнтації в просторі та на увагу підлітків з розумовими вадами під час навчання. Проводячи спостереження прийшли до висновку, що такі підлітки частково орієнтуються в просторі, не завжди неуважні на уроках і потребують особливої уваги при викладенні навчального матеріалу.

Тому педагоги у своїй роботі використовують індивідуальний підхід до кожної дитини, виявляють свою любов та турботу, адже інколи розумово неповносправним дітям цього бракує.

3.4. Виховання в сім’ї дітей з обмеженими можливостями

Інвалідність - це проблема не лише інваліда, його сім'ї, але і найближчого оточення. Батьки, які доглядають за дитиною з функціональними обмеженнями, не можуть позбавитися почуття провини. У благополучних сім'ях дитину часто занадто опікують, не готують до самостійного життя, а в неповних або конфліктних сім'ях, навпаки, вихованню та навчанню таких дітей та догляду за ними не приділяють належної уваги. Батьки стикаються з проблемами, пов'язаними з установленням та підтримкою контакту, розв'язанням конфліктних ситуацій, особливо тих, що загрожують цілісності сім'ї.

Наявність у сім'ї однієї дитини з явними ознаками інвалідності часто негативно позначається на житті інших дітей.

Сімей, які виховують дітей з функціональними обмеженнями стає дедалі більше й, відповідно, усе більше зусиль і ресурсів соціальних служб доводиться спрямовувати на допомогу цій категорії населення.

Вирішальна роль у психічному розвитку дітей з обмеженими можливостями належать передусім системі соціальних відносин (відносини із навколишнім світом), відносин з батьками та відносин з товаришами. Найбільше підтримки та любові підлітків отримують саме від своїх батьків. Але є випадки коли один із члени родини (це переважно батько) залишає свою сім’ю через народження розумово неповносправної дитини. Сім’я відіграє важливу роль у становленні особистості дитини. З перших хвилин життя вона розвивається як соціальна істота. У стосунках з батьками дитина засвоює поведінкові навички, навички міжособистісного спілкування, статево-рольові зразки поведінки.

Батьківське ставлення – один з найважливіших аспектів міжособистісних стосунків у сім’ї. Те, як батьки ставляться до дитини, її успіхів та невдач, визначає серед всього іншого особливості її емоційної сфери. Сім’я має стати середовищем розвитку і підтримки для дитини з фізичними та розумовими вадами. Здоровий психологічний клімат є запорукою гармонійного розвитку та сприяє виявленню потенційних можливостей дитини. Багато в чому це залежить від прийняття батьками інформації про її захворювання, вибору стилю і тактики виховання, адекватного сприйняття захворювання на всіх етапах розвитку дитини збереження позитивної психологічної атмосфери, уваги та поваги до всіх членів сім’ї.

Своєрідність соціальної ситуації розвитку дитини з обмеженими можливостями полягає у включенні дитини в нову систему стосунків, спілкування з дорослими та ровесниками, в опануванні нових соціальних функцій. Якщо ці стосунки враховують потреби і можливості дитини, вибудовуються на засадах взаємоповаги та довіри, тоді дитина з обмеженими можливостями легко долає труднощі у навчанні і спілкуванні, активно набуває життєвий досвід, утверджується в таких елементах соціуму, як група ровесників.

Духовно-моральне виховання в родині полягає у формуванні її внутрішнього психічного розвитку, а саме – волі, поведінки, почуттів та свідомості. Виховання в сім’ї через відносини батьків до дитини може впливати на дитину як позитивно, так і негативно. Дитина буде доброю людиною у випадку, коли батьки її приймать, цінують, люблять акою якою вона є, дарують тепло і ласку, забезпечуючи її основні потреби. В протилежному випадку дитина виросте замкнутою, егоїстичною, сумною, самотньою та нервовою. На цьому етапі батько і мати відіграють велику роль.

Сім’ї, як і окремі члени сім’ї, відрізняються у своїх реакціях на появу дитини з відставанням у розвитку. Це залежить від багатьох факторів: індивідуальних особливостей батьків, особливостей шлюбних стосунків, очікувань та мрій відносно дитини, ставлення до невдач загалом, від наявності та індивідуально психологічних та фізичних особливостей інших дітей, ступеня розумової відсталості, специфіки прояву патології, міри її помітності для оточуючих (І.С. Багдасар’ян).

Сприятливий психологічний клімат у сім'ї - основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток підлітка. Повноцінність розвитку підлітка залежить не тільки від матеріального становища сім'ї, рівня медичного обслуговування і побутових умов, а й від соціально-психологічних факторів особистісного росту батьків, формування батьківської любові, психологічного клімату в сім'ї та соціального оточення.

Уміння ставити питання і знаходити на них відповіді, пізнання нового, зацікавленість у вивченні науково-методичної літератури (медичної, педагогічної, психологічної) допомагає батькам в вихованні дітей з вадами.

ВИСНОВКИ

Процес становлення особистості, засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, притаманних даному суспільству, соціальній групі, тій або іншій спільноті людей називається соціалізацією. Соціалізація здійснюється в трьох основних сферах: діяльність, спілкування і самосвідомість.

Концепція спеціальної освіти осіб з психічними та фізичними вадами в Україні передбачає створення таких умов, за яких діти з обмеженими можливостями могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

По мірі росту і розвитку суспільства, його демократизації ми бачимо, що питання навчання, виховання, лікування, соціалізації дітей з обмеженими можливостями стають дедалі актуальнішими. Розвиток будь-якої особистості залежить від того, наскільки умови навчання та виховання відповідають її можливостям.

Успіхи в галузі освіти вважаються одним з головних досягнень людства. Серед них дуже важливим є забезпечення рівного (за правом) доступу до освіти практично всіх категорій громадян з особливими потребами.

Серйозність проблеми виховання, навчання та соціалізації дітей з особливими потребами обумовлені не лише тим, що за останній час збільшилося число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і матеріальною незахищеністю. До недавнього часу ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, з особливими потребами та її сім’ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: люди з особливими потребами – це нещастя однієї людини чи суспільний феномен?

Уявлення про дитину з особливими потребами як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає найчастіше почуття жалю. Це заважає також дитині включатися в активні соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, діти з особливими потребами здебільшого спілкуються лише з подібними до себе. Також важливим для дитини є те, як її сприймають оточуючі.

Адже, кожна дитина з вадами потребує уваги, піклування та спілкування з друзями, родичами та з навколишніми людьми. Ці діти є членами нашого суспільства, чиїмись рідними й близькими, членами родин друзів, сусідів чи знайомих. Тому потрібно з повагою, з любов’ю, щирістю ставитись до підлітків з особливими потребами.

Л.С. Виготський стверджував, що педагогіка повинна орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого розвитку. Тільки тоді вона зможе в процесі навчання здійснювати психічний розвиток. Він запропонував спеціальне поняття — «зона найближчого розвитку», в якому відображено внутрішній зв'язок між навчанням та психічним розвитком індивіда. Зміст цього поняття полягає в тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може розв'язувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або спільно з більш розвинутими дітьми. Потім ці завдання і дії вона буде виконувати самостійно, але здатність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, актуальний зміст, форми і методи якого зібрані саме у «зоні найближчого розвитку».

С.Л. Рубінштейн вважав, що виховання і навчання впливають на психічний розвиток тільки за умови вмілого спрямування дорослими діяльності дитини. Педагогічна праця досягає успіху в формуванні особистості дитини, якщо керує її діяльністю, а не підміняє її.

Соціальна підтримка і реабілітація дітей з обмеженими можливостями, - процес складний, суперечливий. Він включає взаємодію суспільства, сім'ї, особистості батьків і дитини інваліда. В цілях їх соціального захисту приймаються закони, виділяються кошти на організацію лікування, реабілітації, освіти і дозвілля, вживаються заходи щодо безбар’єрного доступу в різні структури і забезпечення інформацією. Однак будь-яких зусиль держави буде недостатньо, якщо не проводити цілеспрямовану соціальну роботу з самими дітьми і їх сім'ями, маючи на увазі можливу активізацію їх життєдіяльності та забезпечення посильної інтеграції в суспільство. Діяльність у сфері соціального обслуговування будується на наступних принципах: дотримання прав людини і громадянина; надання державних гарантій у сфері соціального обслуговування; отримання соціальних послуг; спадкоємність всіх видів соціального обслуговування.

Психологічний аспект відображає як особистісно-психологічну орієнтацію самого інваліда, так і емоційно-психологічне сприйняття проблеми інвалідності суспільством. Інваліди відносяться до категорії так званого маломобільного населення і є найменш захищеною, соціально незахищеної частиною суспільства. Це пов'язано, насамперед, з дефектами їх фізичного стану, викликаного захворювання, що призвели до інвалідності. Крім того, в значній мірі соціальна незахищеність цих груп населення пов'язана з наявністю психологічного чинника, що формує їх відношення до суспільства і що ускладнює адекватний контакт з ним.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал