Професійно-технічна освіта України



Сторінка15/18
Дата конвертації23.12.2016
Розмір2.24 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

I.2Сутність та проблеми соціальної реабілітації та адаптації дітей-інвалідів


Соціальна реабілітація та адаптація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Цілісний системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати:


  • проблеми дитини: підтримка фізичного здоров’я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;

  • проблеми сім’ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;

  • проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров’я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти, виховання дітей та їх батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім΄ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов’язків інвалідів та їх сімей);

  • проблема суспільства – зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;

  • проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров’ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Процес соціалізації – це процес взаємодії особистості та суспільства. Людина є і об’єктом (тому що випробовує на собі вплив з боку суспільства, різних соціальних інститутів тощо), і суб’єктом (тому що вона ставить перед собою певну мету та обирає засоби для її досягнення) процесу соціалізації.

Але людина може стати і жертвою цього процесу. Види жертв несприятливих умов соціалізації численні. Це пов’язано з тим, що процес соціалізації здійснюється під дією різних факторів, вплив яких на людину не однозначний, підчас протирічливий, таким чином, можно говорити о наявності різних видів жертв соціалізації. Реальні жертви несприятливих умов соціалізації – діти-інваліди.

Оцінка людей по їх зовнішньому вигляду та по розумових здібностях характерна для нашого способу життя. Всі люди, які так чи інакше відрізняються від нас, викликають у нас особливе і незавжди доброзичливе відношення.

Знання фізичного чи психічного стану індивіда неможна відривати від розуміння його індивідуальності.

Спосіб класифікації людей з обмеженими можливостями і слова, які використовують при описі таких людей, відображають та визначають стан нашого розуму. Практика та структура призначених для них закладів, упроваджуючись у нашу свідомість, створюють відповідний настрій.

Чому ж інваліди відносяться до жертв несприятливих умов соціалізації? Які проблеми виникають у процесі соціалізації дітей-інвалідів?

Перш за все, це соціальні проблеми: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони здоров’я освіти, культури, побутового обслуговання, відсутність належного архітектурного середовища тощо.

Усі перелічені проблеми можна розділити на три рівні:



  • проблеми макрорівня – в межах держави;

  • проблеми мезорівня – наявність регіональних умов;

  • проблеми мікрорівня – в сім’ї та її найближчому оточенні.

Соціально-педагогічна реабілітація дітей, що мають вади психофізичного розвитку, у повній мірі можливо лише за умов розв’язання проблем на всіх цих рівнях.

I.2.1Проблеми реабілітації на макрорівні


Соціальні проблеми першого порядку – це проблеми, які торкаються суспільства в цілому. Цей комплекс проблем вирішується зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на створення рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем цього порядку є відношення суспільства та держави до людей з відхиленням у розвитку. Це відношення проявляється у різних аспектах: у створенні системи освіти, навчання, у створенні архітектурного середовища, доступної системи охорони здоров’я тощо.

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та демократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки і технології, інтелектуалізація праці, - все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

Однією з важливих соціально-педагогічних проблем є розвиток та удосконалення системи спеціальної освіти. Існуюча в Україні система спеціальної освіти на сучасному етапі неповною мірою забезпечує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких одержати її обмежені їхніми вадами, станом здоров’я або конкретними соціальними умовами, незавжди відповідає їхнім запитам, особистим і суспільним інтересам.

Соціальна політика в Україні, яка зорієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цього, інвалідність розглядається як хвороба, патологія. Така модель вільно чи невільно послаблює соціальну позицію дитини-інваліда, знижує її соціальну значість, обособлює від “нормального” дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікає її на признання своєї нерівності, неконкурентоспроможності у порівнянні з іншими дітьми. Медична модель визначає і методику роботи з інвалідом, яка має патерналістський характер та припускає лікування, трудотерапію, створення служб, допомагаючих людині виживати, завважимо – не жити, а саме виживати.

Наслідком орієнтації суспільства та держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у неї пасивно-утриманських життєвих орієнтацій.

Такий підхід несе в собі дискримінаційну ідею, виявляє відношення суспільства до інвалідів, як соціально непотрібній категорії. Традиційний підхід не вичерпує усю повноту проблем тієї категорії дітей, про яку йде мова. У ньому яскраво відображений дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в найбільшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей.

Така думка змінює підхід до трияди “дитина – суспільство – держава”. Сутність цієї зміни полягає у наступному:


  • головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає у порушенні її зв’язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності контактів з однолітками та дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низьких культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є слідством не тільки суб’єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров’я дитини, але і наслідком соціальної політики та сталої суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступного для інваліда архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб;

  • дитина, яка має інвалідність, може бути такою ж здібною та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров’ям, але виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою його користь суспільству їй заважає нерівність можливостей;

  • дитина – не пасивний об’єкт соціальної допомоги, а людина, яка розвивається, яка має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості;

  • держава повинна не тільки надати дитині, яка має інвалідність, певні пільги та привілегії, вона повинна піти на зустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяли б згладжувати обмеження, які заважають процесам її соціалізації та індивідуального розвитку.

I.2.2Соціальні проблеми мезорівня


Соціальні проблеми іншого порядку пов’язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід.

Оскільки спеціальні учбові заклади розташовані по країні нерівномірно, то діти-інваліди часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти-інваліди ізолюються від сім’ї, від однолітків, які розвиваються нормально, від суспільства в цілому. Аномальні діти наче замикаються в певному соціумі, своєчасно не здобувають належний соціальний досвід. Обособленість спеціальних освітніх закладів не може не відбитися на розвитку особистості дитини, на її готовності до самостійного життя.

Традиціоналізм, характерний для учбових закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії: слюсар, столяр, швачка тощо, хоча вони порою далекі від їх реальних можливостей. Крім того, не поновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему отримання інвалідами сучасних престижних професій; здійснювати професійну підготовку по тих видах праці, у яких є потреба даного регіону.

Спеціалісти регулярно проводять облік новонароджених з тією чи іншою, хай навіть слабо виявленою психоневротичною патологією, яка дозволяє віднести дитину до “групи ризику”. Профілактика повинна носити самий активний характер, здійснюватися у тісному контакті психоневрологів, медиків, педагогів, соціологів з батьками.

Результатом переживань батьків стають установки на “оранжерейне” виховання хворої дитини, які передбачають її гіперопіку і формують маленьких егоїстів та домашніх тиранів, чи, навпаки, скрите чи явне емоційне відторгнення такої дитини сім’єю.

Дитина, опинившись наодинці з батьками та лікарями, у яких одна домінанта – її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і от тут вже ні про який розвиток і тим паче соціальну адаптацію мови бути не може.


I.2.3Соціальні проблеми мікрорівня


Сім’ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги соціальних служб.

Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку. Система навчання цих дітей не досконала. У зв’язку з цим треба вирішувати комплекс соціальних та психолого-, медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітаціїї.

Крім того, відсутня і спеціальна консультативна служба, де батьки мали б можливість отримати рекомендації щодо догляду за хворою дитиною, її виховання. Немає спеціалізованої методичної літератури по цих питаннях; не розв’язано проблеми здобуття професій дітьми-інвалідами, а також працевлаштування матерів, які мають таких дітей.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім’ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім’ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті.



Проблеми соціальної адаптації інвалідів

Проблема соціально-психологічної адаптації інвалідів до умов життя в суспільстві|товаристві| є|з'являється| однією з найважливіших граней загальної|спільної| інтеграційної проблеми. Останнім часом це питання набуває|придбаває| додаткової важливості і гостроти, у зв'язку з великими змінами в підходах до людей, які є|з'являються| інвалідами. Не дивлячись на|незважаючи на| це, процес адаптації цієї категорії громадян до основ життєдіяльності суспільства|товариства| залишається практично невивченим, а саме, він вирішальним|ухвальним| чином визначає всю ефективність тих коректувальних заходів, які розробляють фахівці|спеціалісти|, що працюють з|із| інвалідами.

Настав момент представити|уявляти| інвалідність, не як проблему певного кола“неповноцінних людей”, а як проблему всього суспільства|товариства| в цілому|загалом|. Її суть|сутність| визначена правовими, економічними, виробничими, комунікативними, психологічними особливостями взаємодії інвалідів з|із| навколишньою|довколишньою| дійсністю. Найсерйозніші аспекти проблеми інвалідності пов'язані з виникненням численних|багаточисельних| соціальних бар'єрів, що не дозволяють інвалідам і особам|обличчям| з|із| хронічними захворюваннями, а також багатодітним сім'ям, літнім людям, дітям-сиротам, дітям з|із| порушеннями соціальної поведінки активно включитися в життя суспільства|товариства|. Ця ситуація- слідство|наслідок| невірної соціальної політики, яка орієнтована тільки|лише| на частину|частку| “здорового” населення і виражає|виказує| інтереси цієї категорії громадян. Саме тому структура виробництва і побуту, культури і дозвілля, соціальних послуг залишається непристосованою до потреб|нужди| хворих людей.

Потреби інвалідів можна умовно розділити на дві групи: – загальні|спільні|, тобто аналогічні потребам|нужді| решти громадян і особливі|, тобто потреби викликані|спричиняти| тією або іншою хворобою.

Найбільш типовими з|із| “особливих” потреб інвалідів є|з'являються| наступні|слідуючі|:

у відновленні (компенсації) порушених здібностей до різних видів діяльності;

у пересуванні;

у спілкуванні;

у вільному доступі до об'єктів соціально-побутовою, культурною та ін. сферами;

у можливості|спроможності| отримувати|одержувати| знання;

у працевлаштуванні;

у комфортних побутових умовах;

у соціально-психологічній адаптації;

у матеріальній підтримці.

Задоволення перерахованих потреб – невід’ємна умова успішності всіх інтеграційних заходів відносно інвалідів. У соціально-психологічному плані інвалідність ставить перед людиною безліч проблем, тому необхідно особливо виділити соціально-психологічні аспекти осіб|облич| з|із| обмеженими можливостями|спроможностями|.

Інвалідність – це специфічна особливість розвитку і стану|достатку| особи|особистості|, що часто супроводиться|супроводжується| обмеженнями життєдіяльності в найрізноманітніших її сферах.

В результаті цього інваліди стають особливою соціально-демографічною групою. У них низький рівень доходу, невисока можливість|спроможність| здобування|здобуття| освіти (за статистикою, серед молодих інвалідів багато осіб|облич| з|із| неповним середнім і мало з середньою загальною|спільною| і вищою освітою|утворенням|). Наростають труднощі участі цих людей у виробничій діяльності, мало інвалідів зайнято працею. Свої сім'ї мають одиниці. У більшості спостерігається відсутність інтересу до життя і бажання займатися суспільною|громадською| діяльністю. На наш погляд, найважливішою умовою досягнення цілей соціальної адаптації є|з'являється| впровадження в суспільну|громадську| свідомість ідеї рівних прав і можливостей|спроможностей| для інвалідів. Соціальна адаптація не буде досягнута, поки|доки| суспільство|товариство| не усвідомить правильність цієї ідеї. Потрібний перехід від звичайних видів допомоги інвалідам (у вигляді спеціальних медико-навчальних і виробничих установ) до якісніших методів, які дозволяють людям знаходитися|перебувати| в “струмені” суспільного|громадського| життя.

Взаємовідношення інвалідів і здорових - це є найголовнішим чинником|фактор| адаптаційного процесу. Як показує зарубіжний і вітчизняний досвід|дослід|, інваліди нерідко|незрідка| навіть маючи всі потенційні можливості|спроможності| брати активну участь в житті суспільства|товариства|, не можуть їх реалізувати тому, що решта співгромадян не хоче спілкуватися з|із| ними, підприємці побоюються|опасаються| приймати на роботу інваліда, часто|частенько| просто через сталі|устояні| негативні стереотипи. Тому організаційні заходи по соціальній адаптації, не підготовлені в психологічному плані, можуть виявитися неефективними. Ідею соціальної адаптації інвалідів на словах підтримують більшість, проте|однак| поглиблені вивчення виявили складність і неоднозначність відношення|ставлення| здорових до хворих. Це породжує неприйняття хворих|нездорових| громадян рештою членів суспільства|товариства|, так і співчуття по відношенню до них, але|та| в цілому|загалом| наголошується неготовність більшості здорових до тісного контакту з|із| інвалідами і до ситуацій, які б дозволили інвалідам реалізувати свої можливості|спроможності| нарівні з всіма. Інваліди займають|позичають| не зовсім ту|допустиму| позицію. У багатьох з|із| них не вистачає соціальних навиків|навичок|, уміння виразити|виказувати| себе в спілкуванні з|із| колегами, знайомими, адміністрацією, працедавцями|роботодавцями|. Інваліди далеко не завжди можуть уловити нюанси людських відносин, сприймають інших людей декілька у загальних рисах, оцінюючи|оцінювати| їх на підставі лише деяких моральних якостей -доброти|, чуйності і тому подібне. Не цілком|сповна| гармонійно складаються і взаємини між інвалідами. Приналежність до групи людей з|із| обмеженими можливостями|спроможностями| зовсім не означає, що інші члени цієї групи будуть настроєні|налагоджені| до нього відповідним чином. Досвід|дослід| роботи громадських організацій інвалідів показує, що інваліди вважають за краще об'єднуватися з|із| людьми, що мають ідентичні захворювання, і негативно відносяться до інших. Одним з головних показників соціально-психологічної адаптації осіб|облич| з|із| обмеженими можливостями|спроможностями| є|з'являється| їх відношення|ставлення| до власного життя. Практично половина інвалідів оцінюють якість свого життя як незадовільне (в основному, це інваліди 1 групи).

Біля третини інвалідів (в основному з 2-ою і 3-ю групами) характеризують своє життя як цілком|сповна| прийнятне|допустиму|.

Важливим елементом психологічного самопочуття і соціальної адаптації осіб|облич| з|із| обмеженими можливостями|спроможностями| є|з'являється| їх самосприйняття|.

Отже, можна констатувати, що в даний| час|нині| процес соціальної адаптації інвалідів тяжкий, оскільки:


  • задоволеність життям у інвалідів низька ;|заперечну|

  • самооцінка також має негативну|заперечну| динаміку;

  • проблеми встають перед інвалідами в області взаємин з|із| тими, хто їх оточує;

  • емоційний|емоціональний| стан|достаток| інвалідів характеризується тривожністю і невпевненістю в майбутньому, песимізмом.

Дитина-інвалід не має можливості|спроможності| пройти|минати| всі цикли соціалізації, дорослішання його затримується. Все це походить від того, що дорослі не забезпечують належної соціально-психологічної адаптації такій дитині|дитяті|. Внаслідок цього на все життя вона залишається інфантильною, залежною від інших, пасивною, такою, що комфортно відчуває|почуває| себе лише з|із| близькими людьми. Соціальні наслідки даної ситуації виявляються в тому, що ці інваліди стають особливими, відокремленими від суспільства,|товариства| соціально-демографічною групою. Як показує небагатий вітчизняний досвід|дослід|, інваліди навіть маючи бажання і можливість|спроможність| брати участь в житті суспільства|товариства|, не можуть їх реалізувати із-за негативного відношення|ставлення| до них з боку оточуючих, при цьому найбільш негативно|заперечний| настроєна|налагоджена| молодь (для цієї категорії молодих інвалідів, що мають видимий дефект, контакт із|із| здоровими однолітками особливо тяжкий).

Коли в сім'ї з'являється|появляється| дитина|дитя| з|із| обмеженими можливостями|спроможностями|, вона переживає як би дві кризи: само по собі народження дитини|дитяти| є|з'являється| кризою в життєвому циклі сім'ї, оскільки веде до переосмислення соціальних ролей і функцій, іноді|інколи| при цьому виникають конфліктні моменти. Коли ж дитина|дитя| має ознаки інвалідності, то ця криза протікає з|із| подвоєною гостротою. Це надзвичайно різко міняє|змінює| соціально-економічний статус сім'ї, порушує соціальні зв'язки, вкрай|надто| загострюються|загостряють| морально-психологічні проблеми. У переважної більшості батьків виникає відчуття|почуття| провини|вини|, яке супроводжується|супроводжується| відчуттям власної неповноцінності. Життя сім'ї починає|розпочинає| протікати в умовах психотравмуючої ситуації, коли батьки не тільки|не лише| ховають від тих, що оточують хвору дитину|дитяти|, але і самі прагнуть відгородитися від світу. Нерідко|незрідка| ці сім'ї розпадаються, а дитина|дитя|, як правило, залишається з|із| матір’ю|. Сім'я, що є|з'являється| одним з основних гарантів соціальній адаптації дитини|дитяти|, далеко не завжди зберігає здатність|здібність| виконувати цю функцію. Близькі нерідко|незрідка| втрачають|розгублюють| упевненість в собі, нездібні правильно організувати спілкування і виховання дитини|дитяти|, не помічають його дійсних потреб, не можуть правильно оцінити|оцінювати| його можливості|спроможностей|. Тому цілком|сповна| обгрунтовано, що багато молодих інвалідів |із| скаржаться на батьківську гіперопіку, що пригнічує|придушує| будь-яку самостійність. Це різко знижує можливість|спроможність| адаптації таких інвалідів.



Можна виділити чотири основні типи|типів| адаптації цих інвалідів до суспільства|товариства|:

  • Активно-позитивний тип характеризується прагненням до пошуку самостійного виходу з|із| негативних життєвих ситуацій. У молодих інвалідів, що відносяться до цього типу|типа|, сприятливий внутрішній настрій, достатньо|досить| висока самооцінка, оптимізм, енергійність і самостійність думок і вчинків.

  • Пасивно-позитивний тип характеризується наявністю у молодих інвалідів низької самооцінки. При пасивно-позитивному типі|типові| адаптації положення|становище|, що існує|наявний| на даний момент, в якому знаходиться|перебуває| інвалід (наприклад, постійна опіка близьких), його влаштовує|владнує|, тому спостерігається відсутність прагнення до змін|перерв|.

  • Пасивно-негативний тип. У молодих людей присутня незадоволеність|незадоволення| своїм положенням|становищем| і разом з тим|в той же час| відсутнє бажання самостійно поліпшити його. Все це супроводиться|супроводжується| заниженою самооцінкою, психологічним дискомфортом, настороженим відношенням|ставленням| до тих, що оточують, очікуванням|чеканням| глобальних катастрофічних наслідків навіть від незначних побутових негараздів|негараздів|.

  • Активно-негативний тип. Присутні тут психологічний дискомфорт і незадоволеність|незадоволення| власним життям, не заперечують бажання змінити ситуацію на краще, але|та| реальних практичних наслідків це не має через вплив різних об'єктивних і суб'єктивних чинників|факторів|.

На жаль серед молодих людей з наслідками дитячого паралічу вкрай|надто| рідко зустрічаються особи|обличчя| з|із| активно-позитивною життєвою позицією. Їх одиниці, але|та| вони є|з'являються| найбільш соціально-активними (у тому числі і в плані створення|створіння| громадських організацій інвалідів). Як правило, вони знаходяться|перебувають| у владі тих або інших обставин. Тому ці особи,|обличчя| особливо потребують чітко спланованої і науково-обгрунтованої системи соціально-педагогічних і психологічних методів, направлених|спрямованих| на формування у них самостійності думок і дій, навиків|навичок| праці і культури поведінки, гідної духовно-етичної зовнішності|подоби|, уміння жити в суспільстві|товаристві|.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал