Професійно-технічна освіта України



Сторінка13/18
Дата конвертації23.12.2016
Розмір2.24 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Музикотерапія – це засіб підвищення соціальної активності, комунікативних здібностей особистості, її адекватної соціалізації у суспільстві. Окрім цього, це засіб корекції функціональних, рухових, психогенних або соціальних відхилень, джерело активізуючої творчості. Виділяють такі механізми лікувальної дії музики:

  • катарсис;

  • вплив на емоційний стан;

  • підвищення доступності для свідомого переживання психо і соціально-динамічних процесів.

Основні аспекти застосування музикотерапії:

  • блокування процесу комунікацій із соціальним оточенням; підготовка і підтримка при релаксації;

  • аутогенне тренування;

  • подолання тривожних станів;

  • корекція астенії, внутрішньої напруги, стресових станів.

Можна виділити такі форми групових вправ, як:

а) музично-рухові ігри та вправи. Мета таких занять – стимуляція та концентрація уваги, координація аудіовізуальної, моторної і тактильної корекції людини, створення умов для комунікації та взаємодії з оточенням (фольклорні, популярні танці, звукові сигнали тарілки, барабани, гонг і т.п.);

б) психічна і саматична релаксація за допомогою музики. Ця вправа має три складові: психологічну, музичну і біозвукову. Психологічний вплив здійснюється через яскраву й образну уяву формул самонавіювання, спрямованих на розслаблення м¢язів тіла (фрагметни записів голосів пташок, тварин, образи природи);

в) вокальне вираження – спів. Мета таких занять – заняття напруги, гармонізація особистості, позитивний психічний і соматичний вплив на дихання, серцеву діяльність, травлення. Груповий спів передбачає анонімність співака, але орієнтує на групу, дає можливість приєднатися до неї, встановити соціальний контакт, викликає почуття безпечної самореалізації (пісні, які мають просту та приємну мелодію, живий темп, відповідну тональність);

г) рецептивне сприйняття музики. Допомагає зняти внутрішній конфлікт, сприяє стабілізації особистості, активному сприйманню власної особистості. Слухання музики можна поєднувати з одночасним спостереженням пластичного кольорового руху (класичні твори).

Прикладами вправ також можуть бути



  • музичне малювання,

  • пантоміма під музику,

  • рухова драматизація під музику (пісні, сюжет яких можна зобразити рухових елементах),

  • дихальні вправи з музичним супроводом.

Пошук і розробка активних методів навчання характерні для всієї сучасної психології і суміжних з нею дисциплін. Одним з таких методів є груповий тренінг. У процесі групової взаємодії відбувається прийняття цінностей і потреб інших людей. Спостерігаючи взаємодію, яка відбувається в групі, учасники можуть ідентифікувати себе з іншими членами групи і використовувати зворотний зв'язок, оцінюючи власні почуття і поведінку.

Можна запропонувати наступні тренінги:

  1. Тренінги особистісного зростання та подолання внутрішньоособистісних проблем:

а) Адекватний Я – образ:

  • аутотренінг на адекватне самовідношення;

  • тренінг «Я, моє минуле, теперішнє, майбутнє»;

б) Формування особистісних навичок:

  • тренінг на розвиток емоційно-вольової сфери;

  • тренінг «Ігри-релаксації»;

  • тренінг «Впевненість у собі»;

  • тренінг на розвиток емпатійного співпереживання;

в) Саморегуляція соціальної поведінки:

  • тренінг «Батько. Дорослий. Дитина».

  1. Тренінги комунікативної культури.

  • тренінг оформлення зворотнього зв¢язку;

  • тренінг на розвиток активного слухання;

  • тренінг на розвиток знання невербальних засобів спілкування;

  1. Рольовий тренінг:

  • тренінг «Спілкування в різних ситуаціях»;

  • тренінг «Вирішення конфліктів».

Зміни, які відбуваються під час тренінгу, є результатом руху від зовнішньою до внутрішнього, від запропонованих зразків поведінки і діяльності - до їх усвідомлення і введення в пізнавальні і регуляційні структури психіки у вигляді умінь, навичок, настанов. Усе це передбачає створення під час тренінгу специфічного середовища, яке враховує вимоги професійної реальності і створює навантаження на властивості й утворення, які підлягають змінам. При цьому враховується, що психічні утворення, сформовані в тренінгу і, які виникли внаслідок інтеріоризації зовнішнього професійного контексту, активізують самокорекцію, саморозвиток.

Під час роботи групи тренінгу треба виходити з тези про те, що людина - цілісна і будь-який виховний вплив викликає складний ефект, створюючи зміни у фізичному стані, емоційно-моральному настрої, пізнавальних процесах та інших її характеристиках.

Це були лише декілька прикладів психокорекційнї роботи, яка сприяє інтеграції людини з особливими потребам в суспільство. Насправді ж видів терапії і заходів психокорекційної роботи є незліченна кількість, оскільки кожен тренінг, кожна програма, кожен метод, що застосовується, розрахований на певний тип аудиторії. Єдине, що нам хотілося підкреслити, це те, що групова психокорекційна робота є надзвичайно ефективним засобом інтеграції у суспільство.

ІІІ. ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА


  1. Проблема психолого-педагогічної підтримки дітей з різними фізичними та психологічними вадами є актуальною, так як успішне її розвязання характеризує рівень гуманності суспільства, в якому живуть ці діти. Наявність байдужості і пасивності по відношенню до дітей з особливими потребами свідчить про те, що ми власноручно перекреслюємо в собі людину.

  2. Основні терміни для визначення дітей різними фізичними та психічними вадами такі:

Людина з обмеженими можливостями – особа, яка не здатна виконувати певні обовязки або функції внаслідок особливого фізичного, психічного стану чи недуги.

Інвалід – це особа, яка має порушення здоровя зі стійкими розладами функції організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності, й потребує соціального захисту.

Інвалідність – це обмеження у можливостях, що обумовлені фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими барєрами, які не дозволяють людині бути повноцінно інтегрованою в суспільство і брати участь в його житті на рівних умовах з іншими.

3. Для успішного навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку інклюзивний заклад освіти реалізує програму психолого-педагогічного супроводу із залученням кваліфікованих логопедів, дефектологів, психологів, соціальних педагогів та інших фахівців.



Психолого-педагогічний супровід розглядається як цілісна діяльність, командна взаємодія (учителів, асистентів вчителя, батьків, практичного психолога, соціального педагога, логопеда, медпрацівників та інших фахівців), що поєднує такі взаємопов'язані компоненти:

  • Систематичне дослідження психолого - педагогічного статусу дитини, динаміки її психічного розвитку в процесі навчання.

  • Створення спеціальних соціально-психологічних умов для надання допомоги дітям, які мають проблеми в розвитку та навчанні.

Супровід навчання та виховання дітей з особливими потребами грунтується на таких засадах:

  • доступність усіх форм навчання та освітніх послуг;

  • запровадження спеціальних технологій та адаптивних технічних засобів навчання;

  • індивідуалізація та адаптація навчальних програм з урахуванням потреб і можливостей учнів;

  • поєднання традиційних та інноваційних підходів до розвитку дитини з особливими потребами;

  • створення сприятливих умов для соціалізації, самовизначення та самореалізації учнів;

  • професійна орієнтація, підготовка до вибору майбутньої професії.

Психологічний супровід дітей з особливими потребами передбачає:

а) Психологічну діагностику дітей (первинне діагностування на етапі вступу учня до навчального закладу з метою вивчення сильних і слабких сторін розвитку особистості, виявлення й вирішення проблем, що виникають у процесі інтеграції її в освітній простір, проведення діагностичних мінімумів на різних етапах навчання з метою вивчення динаміки її розвитку та подолання можливих труднощів під час кризових періодів), (див. додаток 1, 2).

б) Надання психологічної підтримки педагогам (створення на основі отриманих даних індивідуальних карт учнів і розробка індивідуальних навчальних планів, здійснення адаптацій та модифікацій для дітей з особливостями психофізичного розвитку).

в) Психологічну підтримку батьків.



IV. ЛІТЕРАТУРА

1. Адлер А. О невротическом характере: Перс нем. — СПб.: Университетская книга: — М.: ACT, 1997.

2. Батищева Г.О Музикотерапія як метод корекції // Профілактика і терапія засобами мистецтва.- К., 1996.

3. Божович Л. И. Этапы формирования личности в онтогенезе // Вопросы психологии. — 1979. — № 4.

4. Батищева Г.О Музикотерапія як метод корекції // Профілактика і терапія засобами мистецтва.- К., 1996.

5. Выготский Л. С. Собрание сочинений: В 6-ти т. / Под ред. Т. А. Власовой. — М.: Педагогика, 1983. — Т. 5: Основи дефектологии.

6. Головаха С.И., Жизненая перспектива и социальное самоопредиление молодежи – К., 1988.

7. Горностай П.П., Васьковская С.В. Теория и практика психологического консультирования: Проблемный подход. К., Наук. думка, 1995.

8. Закон України «Про вищу освіту». Науково-практичний коментар / За заг. ред Кременя В. Г. — К., 2002.

9. Іванова І.Є. Соціально-психологічні проблеми дітей – інвалідів. – К., 2000.

10. Кон, И. С. Психология ранней юности – М., 1992.

11. Коломінський Н.Л., Соціально-психологічні проблеми підготовки фахівців до професійної діяльності // Наука і освіта № 3. – 2004.

12. Скрипченко О.В., Долинська Л.В. Вікова та педагогічна психологія. – К.: Просвіта, 2001.

13. Психология самосознания. Хрестоматия. — Самара: БАХРАХ-М, 2000.



V. ДОДАТКИ

Додаток 1

Критерії оцінки ступеня адаптованості дитини-інваліда

Первинне ( вхідне ) оцінювання



з/п

Показники

К-ть балів

1.

Рівень освіти




2.

Навчальні заклади




3.

Наявність трудового досвіду




4.

Матеріальне становище в сім ї




5.

Родина




6.

Термін інвалідності




7.

Сенсорні вади




8.

Загальний рівень розвитку




9.

Мовленнєвий розвиток




10.

Уявлення про майбутню професію, наявність наиииииии певних навичок




11.

Громадська свідомість, моральні принципи




12.

Наявність хобі, дозвілля




13.

Самообслуговування




14.

Навички та звички культурної поведінки




15.

Стосунки з друзями




16.

Наявність шкідливих звичок




17.

Реагування на свою неповносправність




18.

Особливості спілкування




19.

Наявність планів на майбутнє




20.

Мотивація до навчання




21.

Емоційний стан




22

Вольовий контроль




Визначення рівня адаптованості оцінюється фахівцем з по 22 ( критеріям, які включають в себе навчальну, побутову, соціально-психологічну, соціальну адаптацію.

Кожен критерій оцінюється в балах від 0 до 3, в залежності від успішності адаптації. Загальний критерій адаптованості являє собою середнє арифметичне всіх 22 (12) оцінок.

При його значенні:

в межах від 2,5 до 3 – високий рівень соціальної адаптації;

при значеннях 2-2,4 – середній рівень адаптації:

в межах від 1,5 до 2 – проблемна адаптація;нижче 1,4 – дезадаптація.



Додаток 2

Проміжне та вихідне оцінювання



з/п

Показники

К-ть балів

1.

Соціальний статус




2.

Особливості спілкування з педагогами




3.

Законослухняність




4.

Побутова адаптація




5.

Стосунки з сусідами по кімнаті, корпусу




6.

Стосунки з друзями




7.

Близькі стосунки ( сексуальні контакти)




8.

Наявність шкідливих звичок




9.

Ставлення до матеріальних цінностей




10.

Мотиваціядо навчання




11.

Вольовий контроль




12.

Емоційний стан




Визначення рівня адаптованості учнів оцінюється фахівцями по 12 критеріям ( при проміжному та заключному оцінюванні), які включають в себе навчальну, побутову, соціально-психологічну, соціальну адаптацію.

Кожен критерій оцінюється в балах від 0 до 3, в залежності від успішності адаптації. Загальний критерій адаптованості являє собою середнє арифметичне всіх 12 оцінок.

При його значенні:

в межах від 2,5 до 3 – високий рівень соціальної адаптації;

при значеннях 2-2,4 – середній рівень адаптації:

в межах від 1,5 до 2 – проблемна адаптація;

нижче 1,4 – дезадаптація.

Додаток 3

ІПРЗ (частина працівника психологічної служби)
ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПЛАН РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЗАХОДІВ В УМОВАХ ПТНЗ
П.І.П. учня : __________________________________________________________

Група інвалідності _________________ Навчальна група _________________



Робітнича професія ____________________________________________________________ Термін навчання_____________________з________________по__________________


Заходи із психологічної реабілітації

1.

Встановлення психологічного анамнезу (анкетування)

год.

1

2.

Індивідуальні бесіди

к-ть




3.

Консультації

к-ть




4.

Групові заняття

к-ть







Психологічні тренінги:

К-ть







«Засвоєння активного стилю спілкування, способів передачі і прийому зворотного зв'язку.»

год.

1




«Опанування ефективних прийомів спілкування, взаєморозуміння та взаємодопомоги»

год.

1




Мотивація до навчання «Через професію до соціальної інтеграції»

год.

1




Самореалізація та вироблення навичок ефективної соціальної поведінки

год.

1




Контроль власної емоційної поведінки. «Емоційне самопочуття»

год.

1




Вироблення вмінь і навичок подолання негативних стереотипів поведінки.

год.

1




Прийоми та шляхи подолання конфліктних ситуації.

год.

1




Тренінг з працевлаштування. .Побудова власної кар’ери

год.

1

5.

Заходи із реабілітації:

к-ть







Концерти. Тематичні вечори










Арт-терапія










Екскурсії. Виставки










Перегляд фільмів










Спортивні змагання










Організація тематичних виставок







6.

Працетерапія

К-ть





Додаток 4

Орієнтовна тематика соціально-психологічних тренінгів

для учнів ПТНЗ

Тренер – практичний психолог

Аудиторія – 1 навчальна група згідно графіку проведення тренінгу

Загальна кількість занять - 8 год. з кожною групою

Термін заняття – 1 год. двічі на тиждень

Місце проведення – кімната групової роботи; кімната психологічного розвантаження


№ теми

Назва теми

1

Засвоєння активного стилю спілкування, способів передачі і прийому зворотного зв'язку.

2

Опанування ефективних прийомів спілкування, взаєморозуміння та взаємодопомоги.

3

Мотивація до навчання «Через професію до соціальної інтеграції»

4

Самореалізація та вироблення навичок ефективної соціальної поведінки

5

Контроль власної емоційної поведінки. Емоційне самопочуття.

6

Вироблення вмінь і навичок подолання негативних стереотипів поведінки.

7

Шляхи подолання конфліктних ситуацій. Приборкання конфліктів.

8

Тренінг з працевлаштування. .Побудова власної кар’ери.


Кожен член суспільства – повноцінна особистість: соціальна адаптація інвалідів, осіб з особливими потребами у громадському суспільстві та професійному соціумі
Сиявська М.І. – заступник директора;

Фатєєва В.В. – заступник директора;

Бондаренко О.О. – соціальний педагог;

Котова О.О. – викладач;

Ліміч Є.С. – майстер виробничого навчання;

Рибалкін А.М. – викладач;

Зубатова Н.В. – майстер виробничого навчання;

Бовкун Є.С. – викладач
Всі перемоги починаються з перемоги над собою, усі випробування життя вимагають зосередження сил, знань і вмінь, підготовки і бажання.

Ці методичні матеріали є своєрідним джерелом добрих настанов щодо організації дозвілля і творчої праці дітей та молоді з особливими потребами.

Разом з тим, зібрані матеріали можуть стати творчим поштовхом до вияву власної ініціативи та розкриття своєї індивідуальності.

Творча група педагогічних працівників Лутугинського професійного ліцею ставили своїм завданням ознайомити освітян та усіх тих, хто не байдужий до проблем молоді, допомогти дітям і молоді повірити у себе, повернути радість і сенс життя.

Нерішучість, страх, невпевненість у своїх можливостях – багатопудове каміння, що утруднює легкість ходи стежками людської діяльності. Мов протоптана стежина через цей матеріал пролягла ідея: навчити дітей та молодь не боятися невідомого, дати їм ключ до такого потужного життєдайного джерела наснаги, енергії, позитивних переживань, яким є ЖИТТЯ.

Розвиток інклюзивної освіти в Україні викликаний необхідністю вирішення важливих питань щодо забезпечення права на якісну освіту дітей з особливими освітніми потребами.

Приєднавшись до основних міжнародних договорів у сфері прав людини, Україна взяла на себе зобов'язання щодо дотримання загальнолюдських прав дітей з особливими потребами ( Декларація ООН про права людини, Конвенція ООН про права інвалідів, Конвенція ООН про права дитини).

За оперативними даними, із 129 тис. дітей з особливими потребами, які інтегровані до загальноосвітніх навчальних закладів, 45% складають діти з інвалідністю.

Успішне запровадження інклюзивного навчання дітей з особливими потребами потребує вирішення завдань на державному рівні.

Батьки повинні мати можливість усвідомленого вибору місця для здобуття дітьми з особливими потребами якісної освіти.

Шляхи розвитку інклюзивної освіти в Україні передбачають удосконалення нормативно-правової бази, створення умов для безперешкодного доступу до навчальних закладів, збереження єдиного освітнього простору, приведення системи освітньої роботи у відповідність до потреб дитини і сім'ї.

Правовою основою даної роботи є: Конституція України, закони України «Про освіту», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про охорону дитинства» тощо. Принципи розвитку інклюзивної освіти:



  • Науковість

  • Системність

  • Корекційна спрямованість

  • Індивідуалізація

  • Соціальна відповідальність сім'ї

  • Соціальне партнерство

Традиції соціального захисту дітей інвалідів в Україні мають давню історію і почали формуватися ще у часи Давньоруської держави. Українському народові завжди було притаманне добродійне, милосердне ставлення до людей з тілесними ушкодженнями, важкими недугами, фізичними та розумовими вадами. Так, у правовій системі Давньоруської держави питання соціального захисту скалічених, кульгавих і сліпих знайшли відбуття в «Руській правді», установах князів Ярослава, Володимира, Всеволода.

Правова парадигма соціального захисту дітей - інвалідів почала формуватися на початку 50-х років нашого століття після прийняття у 1948 році Всесвітньої декларації прав людини, в якій першочергове значення приділяється підтвердженню принципів віри в права людини і основні свободи. У декларації підкреслюється, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїх правах. вони наділені розумом і совістю і повинні діяти один щодо одного у дусі братерства.

Повне уявлення про шляхи та основні етапи соціального захисту дітей - інвалідів у усьому світі можна скласти, аналізуючи документи Організації Об'єднаних Націй: Декларація прав дитини (1959), Декларація про права розумово відсталих осіб (1971), Декларація про права інвалідів (1975), Всесвітня програма дій щодо інвалідів (1981), Конвенція про права дитини(1989).

Принцип стосовно соціального захисту дітей - інвалідів уперше було викладено в Декларації про права дитини: дитина, яка є неповноцінною у фізичному, психічному чи соціальному відношенні, має бути забезпечена спеціальним режимом, освітою і турботою, які необхідні з огляду на її особливий стан.

У Декларації соціального прогресу та розвитку зазначена необхідність надання всебічного соціального забезпечення і послуг, соціальної опіки і страхування всім особам, які внаслідок хвороби і непрацездатності стали інвалідами, а також захисту прав і забезпечення добробуту дітей та інвалідів, що страждають фізичними чи розумовими вадами (ст. 11).

Важливою і копіткою справою є соціальний захист дітей - інвалідів, особливо тих, хто внаслідок особливостей свого захворювання - відхилені у психічному розвитку, обмеженої здатності до самообслуговування тощо - виховуються і навчаються вдома. В суспільстві поки що мало змінилися психологічні стереотипи щодо інвалідів. Невігластво, зневага, заборони, забобони, страх - ось ті причини, що стоять на заваді розвиткові здібностей інвалідів і призводять їх до ізоляції. Тому проблема інтеграції людей з особливими потребами тісно пов'язана із завданням допомогти всім здоровим людям знайти шляхи спілкування із співгромадянами, яких природа обділила слухом чи зором, можливістю вільно пересуватися і повноцінно сприймати світ, - і не за рахунок окремих акцій милосердя. А шляхом створення комплексної системи соціальної захищеності, адаптації цієї категорії людей.

Ось чому необхідно, сформувати державну правову політику стосовно соціального захисту дітей - інвалідів, вирішити питання кадрового забезпечення і фінансування соціальних служб.

Нові універсальні норми стосовно соціального захисту дітей - інвалідів, а також норми, які гарантують їм основні права людини, включаючи права на життя, розвиток і повністю участь у соціальному і культурному житті, здобуття повної освіти і доступ до інших сфер життя, необхідних для їх індивідуального розвитку і покращання їх добробуту, сформульовані в Конвенції про права дитини.

У ст..23 Конвенції підкреслюється, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, підтримують почуття впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства. Допомога дитині має надаватися безоплатно, з урахуванням її особливих потреб., і має на меті забезпечення ефективного доступу до освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, відпочинку, підготовки до трудової діяльності у такий спосіб, який сприяє створенню можливостей для залучення дитини до соціального життя та її розвитку, включаючи культурний і духовний.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей - інвалідів у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності визначено у спеціальному законодавстві України.

Законодавство України створює правове поле щодо соціальної політики відносно дітям - інвалідів, яке з першого погляду справді забезпечує права в галузі охорони здоров'я, освіти та соціального захисту.

На виконання конвенції про права дитини в Україні прийнято Національну програму «Діти України», в якій передбачається покращення життя дітей, які перебувають в особливо складних і надзвичайних умовах. У рамках Національної програми планується розробка і апробація нових форм і моделей закладів для дітей з фізичними та розумовими вадами розвитку (виїзний ліцей, школа вдома, інтегроване навчання), створення центрів медико-соціальної реабілітації для дітей інвалідів з урахуванням їх нервової системи, розробка та реалізація навчальних планів, програм і методик, які б забезпечували здобуття середньої освіти дітьми з тяжкими формами інвалідності вдома.

Соціальний захист дітей інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації зв'язку до особливостей інвалідів (Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» ст. 4).

Забезпечується право сімей на грошову допомогу з зв'язку з доглядом за дитиною - інвалідом до досяжності нею 16 - річного віку, соціальну пенсію дітям - інвалідам віком до 16 років (Закон «Про державну допомогу сім'ям з дітьми), дітям - інвалідам. Які втратили годувальника, до 18 років (закон «Про пенсійне забезпечення»).

Певні закони жінкам, які мають дитину - інваліда, закріплені у Кодексі законів про працю. Матерям таких дітей забороняється відмовляти при прийнятті на роботу, знижувати заробітну плату і звільняти з роботи. Обов'язковим є працевлаштування зазначених жінок у разі ї звільнення після закінчення строкового трудового договору (ст. 184).

Одним із важливих документів в якому визначаються правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я дітей, є «Основні законодавства України про охорону здоров'я». закон має на меті розвиток фізичний, духовний, високої працездатності громадян, усунення чинників, що шкідливо впливають на їх здоров'я, запобігання і зниження захворюваності, інвалідності і смертності, поліпшення спадковості.

Окремі уваги потребують прав дитини - інвалідів на освіту. Так, в Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям. Професійна підготовка або перепідготовка здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності. Допускається застосування альтернативних форм навчання. Обдаровані діти - інваліди мають право на безплатне музичне навчання, образотворче, художньо - прикладному мистецтву у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних закладах (ст. 21). за інших рівних умова інваліди мають перевантажне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних закладів. При цьому пенсія і стипендія інвалідам виплачується повністю (ст. 22).

Щодо доступності для кожного громадянина освіти усіх форм і типів у Законі «Про освіту» було доречним наголосити на фізичній доступності до закладів освіти та відповідальності адміністрації за створення інвалідопридатних умов навчання (обладнання, сходи, спеціальні підручники і посібники тощо). Питання безперешкодного доступу до житлових, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, культурно - видовищних закладів і спортивних споруд висвітлені у статтях 26 і 33 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Але ці формулювання потребують уточнення забезпечити інвалідам необхідні умови для вільного доступу до закладів освіти.

Таким чином, українське законодавство визначає норми, що регулюють діяльність суспільства стосовно дітей та молодих людей з вадами психофізичного розвитку і яким встановлено інвалідність, у галузі освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, доступу до комунікації та об'єктів соціального оточення.

Важливою на нашу думку, є проблема термінології невизначеності у законодавстві поняття «дитина - інвалід». У різних законах застосовується різні терміни: дитина з вадами фізичного та розумового розвитку; дитина з дефектами фізичного та психічного розвитку; які потребують соціальної допомоги та реабілітації. Понятійне виділення дітей - інвалідів як дітей з обмеженою життєдіяльністю в окрему категорію не є їх соціальною дискримінацією, це лише сприятиме виділенню їх особливих індивідуальних потреб і шансів у соціальній інтеграції. Однією з організаційних та правових умов соціально - педагогічної роботи з дітьми - інвалідами є закріплення правового статусу соціального педагога (працівника) для надання різнобічних соціальних послуг, соціального патронажу і соціальній реабілітації.

Проблема дітей - інвалідів та можливості реалізації їхніх прав у сучасному Українському суспільстві.

Доля інвалідів дитинства складається і на сьогодні за традиційним шаблоном: лікування, навчання потім надання групи інвалідності, призначення пенсії, рідко - працевлаштування.

Життя підтвердило, що необхідно змінювати ставлення до захворювання як самих хворих, так і всіх членів суспільства. Шляхом широкої вихованої та роз'яснювальної роботи важливо зняти тавро неповноцінності з тих, «що такими народилися», прищепити їм впевненість у собі на сьогодні і найголовніше - це майбутнє. В іншому разі суспільство не зможе виявити, оцінити можливості інваліда дитинства, а головне - розвинути їх.

Становище інваліда зобов'язує хворого задіяти і ефективно використовувати усі резерви організму. Тому вважаємо за необхідне постійно залучати дітей - інвалідів до суспільного життя, розвивати в них високу духовність, прищеплювати впевненість, що інвалід так само потрібний суспільству, як суспільство інвалідові. Важить і етична сторона питання - дитині від початку навчання необхідно пояснювати, хоч вона і хвора, але проявляючи старанність та наполегливість зможе чимало перешкод подолати, стати повноправним членом суспільства, вона повинна прагнути бути, як усі, долати ніяковість перед фізично здоровими людьми. Дитина не повинна відчувати себе неповноцінною через те, що вона хвора. Вона має бути впевненою, що в разі наполегливої праці буде не тягарем для суспільства, а його повноцінним громадянином.

Дитина є дуже чутливою істотою, вона вдвічі серйозніше сприймає навколишній світ.

Конвенція ООН подбала про усі права дітей, особливо тих, що страждають від самотності. Завдяки доступним і справедливим законам, цей документ займає провідне місце у нашому житті. Де ще так яскраво виражено права підростаючого покоління, яке будуватиме наше майбутнє та продовжувати найкращі починання своїх предків. Тільки дотримуючи Конвенції, ми зможемо захистити себе від багатьох негараздів, перетворити Україну на квітучу державу.



Діти - майбутнє кожного народу.

Це те, на чім будується земля.

І незалежно, хто якого роду,

Мають усі однакові права.

Насамперед діти повинні мати

Сім'ю, де є любов і розуміння.

Тільки тоді зможуть життя пізнати

І на землі нашій пустить коріння.

«Я - людина, хоча ще Дитина. І байдуже, чи я тільки-но з'явилась на світ, чи мені 5 місяців, чи 15 років. Я живу. Маю право жити…»

Проблема соціально-психологічної адаптації інвалідів до умов життя в суспільстві є однією з найважливіших граней загальної інтеграційної проблеми. Останнім часом це питання набуває додаткової важливості і гостроти у зв'язку з великими змінами в підходах до людей, які є інвалідами. Незважаючи на це, процес адаптації цієї категорії громадян до основ життєдіяльності суспільства залишається практично невивченим, а саме він вирішальним чином визначає всю ефективність тих корекційних заходів, які роблять фахівці, що працюють з інвалідами.

Настав момент представити інвалідність не як проблему певного кола "Неповноцінних людей", а як проблему всього суспільства в цілому. Її сутність визначена правовими, економічними, виробничими, комунікативними, психологічними особливостями взаємодії інвалідів з навколишнім дійсністю. Найсерйозніші аспекти проблеми інвалідності пов'язані з виникненням численних соціальних бар'єрів, що не дозволяють інвалідам та особам з хронічними захворюваннями, а також багатодітним родинам, людям похилого віку, дітям-сиротам, дітям з порушеннями соціальної поведінки активно включитися у життя суспільства. Дана ситуація-наслідок неправильної соціальної політики, яка орієнтована тільки на частину "здорового" населення і виражає інтереси цієї категорії громадян. Саме тому структура виробництва і побуту, культури і дозвілля, соціальних послуг залишається не пристосованою до потреб хворих людей.



Потреби інвалідів можна умовно поділити на дві групи :Загальні і особливі

Найбільш типовими з "особливих" потреб інвалідів є наступні:

- відновлення (компенсації) порушених здібностей до різних видів діяльності;

-пересування;

- спілкування;

-вільний доступ до об'єктів соціально-побутової, культурної та ін сфери;

-можливість отримувати знання;

-працевлаштування

-комфортні побутові умови;

- соціально-психологічна адаптація;

- матеріальна підтримка.

Задоволення перерахованих потреб - неодмінна умова успішності всіх інтеграційних заходів по відношенню до інвалідів. У соціально-психологічному плані інвалідність ставить перед людиною безліч проблем, тому необхідно особливо виділити соціально-психологічні аспекти осіб з обмеженими можливостями.

Інвалідність - це специфічна особливість розвитку та стану особистості, часто супроводжується обмеженнями життєдіяльності в найрізноманітніших її сферах.

Внаслідок цього інваліди стають особливою соціально-демографічною групою. У них низький рівень доходу, невисока можливість одержання освіти (по статистикою, серед молодих інвалідів багато осіб з неповною середньою і мало-со середньою загальною та вищою освітою). Наростають труднощі участі цих людей у виробничої діяльності, мале число інвалідів зайнято працею. Свої сім'ї мають одиниці. У більшості спостерігається відсутність інтересу до життя і бажання займатися громадською діяльністю. На наш погляд, найважливішим умовою досягнення цілей соціальної адаптації є впровадження в суспільну свідомість ідеї рівних прав і можливостей для інвалідів. Соціальна адаптація не буде досягнута, поки суспільство не усвідомить правильність цієї ідеї. Потрібен перехід від сігрегірованних видів допомоги інвалідам (у вигляді спеціальних медико-навчальних та виробничих установ) до більш якісних методів, що дозволить людям перебувати в "струмені" суспільного життя.

Взаємовідносини інвалідів та здорових-найпотужніший фактор адаптаційного процесу. Як показує зарубіжний та вітчизняний досвід, інваліди нерідко, навіть маючи всі потенційні можливості брати активну участь в житті суспільства, не можуть їх реалізувати, тому, що інші співгромадяни не хочуть спілкуватися з ними, підприємці побоюються брати на роботу інваліда часто просто в силу усталених негативних стереотипів. Тому організаційні заходи з соціальної адаптації, не підготовлені у психологічному плані, можуть виявитися неефективними. Нечисленні дослідження, присвячені цьому питанню, виявили наступне: представники різних верств населення в принципі визнають (97%), що існують слабкі та малозахищені групи, які потребують допомоги суспільства і тільки 3% опитаних говорили, що при наданні соціальної допомоги нікому не повинно віддаватися перевага.

Ідею соціальної адаптації інвалідів на словах підтримують більшість, однак поглиблені вивчення виявили складність і неоднозначність ставлення здорових до хворих. Це відношення можна назвати амбівалентним: з одного боку інваліди сприймаються як люди, що відрізняються в гірший бік, з іншого-як позбавлені багатьох можливостей. Це породжує як неприйняття нездорових співгромадян рештою членами суспільства, так і співчуття по відношенню до них, але в цілому відзначається неготовність багатьох здорових до тісного контакту з інвалідами та до ситуацій, що дозволяє інвалідам реалізувати свої можливості нарівні з усіма. Взаємовідносини інвалідів та здорових несуть відповідальність за ці взаємини обох сторін. Тому слід відзначити, що інваліди в цих взаєминах займають не зовсім прийнятну позицію. У багатьох з них не вистачає соціальних навиків, уміння виразити себе в спілкуванні з колегами, знайомими, адміністрацією, роботодавцями. Інваліди далеко не завжди можуть вловити нюанси людських відносин, сприймають інших людей дещо загально, оцінюючи їх на підставі лише деяких моральних якостей-доброти, чуйності тощо. Не цілком гармонійно складаються і взаємини між інвалідами. Приналежність до групи людей з обмеженими можливостями зовсім не означає, що інші члени цієї групи будуть налаштовані до нього відповідним чином. Досвід роботи громадських організацій інвалідів показує, що інваліди вважають за краще об'єднуватися з людьми, що мають ідентичні захворювання, і негативно ставляться до інших. Одним з головних показників соціально-психологічної адаптації осіб з обмеженими можливостями є їх ставлення до власного життя. Практично половина інвалідів (за результатами спеціальних соціологічних досліджень) оцінюють якість свого життя як незадовільний (в основному, це інваліди 1 групи). Близько третини інвалідів (в основному 2-ий і 3-ї груп) характеризують своє життя як цілком прийнятну.

Причому поняття "задоволеність-незадоволеність життям" часто зводиться до поганого або стабільного матеріального становищя інваліда. Чим нижче доходи інвалідів, тим песимістичніше його погляди на своє існування. Одним з факторів відношення до життя є самооцінка інвалідом стану свого здоров'я. За результатами досліджень, серед осіб, що визначають якість свого існування як низький, лише 3,8% оцінили своє самопочуття як добре.

Помічено відмінність в самооцінці працюючих і безробітних інвалідів: у останніх вона значно нижче. Частково це обумовлено матеріальним становищем працюючих, більшої їх соціальною адаптацією, у порівнянні з непрацюючими. Останні виведені з цієї сфери соціальних відносин, що і є однією з причин вкрай несприятливою особистісної самооцінки. Найменш адаптованими є самотні інваліди. Незважаючи на те, що їхнє матеріальне становище не відрізняється принципово в гірший бік, являють собою в плані соціальної адаптації групу ризику.

Риси соціально-психологічної дезадаптації одиноких інвалідів мають місце не дивлячись на те, що вони мають певний пріоритет щодо соціального захисту. Але, мабуть, в першу чергу необхідна психолого-педагогічна допомога цим людям. Погіршення морально-психологічного стану осіб з обмеженими можливостями пояснюється також складними економічними та політичними умовами в країні. Як і всі люди, інваліди відчувають страх перед майбутнім, тривогу та невпевненість у завтрашньому дні, відчуття напруженості і дискомфорту. Загальна стурбованість приймає форми, характерні для сьогоднішніх політико-економічних і соціально-психологічних умов. Поряд з матеріальним неблагополуччям це призводить до того, що найменші труднощі викликають у інвалідів паніку і сильний стрес.

Отже, можна констатувати, що в даний час процес соціальної адаптації інвалідів утруднений, оскільки:



  1. низька задоволеність життям у інвалідів низька (причому, за результатами спостережень московських і ярославських фахівців, цей показник має негативну динаміку);

2) самооцінка також має негативну динаміку;

3) істотні проблеми постають перед інвалідами в області взаємин з оточуючими;

4) емоційний стан інвалідів характеризується тривожністю і невпевненістю в майбутньому, песимізмом.

Готуючи матеріал за темою «Кожен член суспільства – повноцінна особистість: соціальна адаптація інвалідів, осіб з особливими потребами у громадському суспільстві та професійному соціумі» творча група педагогічних працівників Лутугинського професійного ліцею сподівається на такі очікувані результати:



  • забезпечення прав дітей з особливими освітніми потребами на рівний доступ до якісної освіти, незалежно від стану здоров'я, місця їх проживання

  • створення належних умов для розвитку інклюзивної освіти в Україні

  • удосконалення навчального процесу

  • архітектурна доступність навчальних закладів

  • зміна освітньої парадигми.


Кожен член суспільства – повноцінна особистість: соціальна адаптація інвалідів, осіб з особливими потребами у громадському суспільстві та професійному соціумі
Пономарьова О.В. – в. о. заступника директора;

Назарова К.М. – практичний психолог

Луганського професійного ліцею технологій та дизайну взуття
З психологічної точки зору фізична вада викликає порушення соціальних норм поведінки. Рішучо усі психологічні особливості дефективної дитини мають в основі не біологічне, а соціальне явище.

Л.С. Виготський




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал