Професійно-технічна освіта України



Сторінка1/18
Дата конвертації23.12.2016
Розмір2.24 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18




Професійно-технічна освіта

України







Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних закладах
щомісячний методичний веб-журнал
Початок розміщення на веб-порталі професійно-технічної освіти України (www.proftekhosvita.orq.ua): вересень 2011 р.

за інформаційної підтримки Відділення змісту професійно-технічної освіти

Інституту інноваційних технологій і змісту освіти

Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

obrazovanie

Випуск 9 (13), вересень 2012 р.



Відділення змісту ПТО ІІТіЗО МОНМС України

Відповідальний за випуск

Бугай Н.І. –методист вищої категорії відділу відділення змісту ПТО ІІТіЗО МОНМС України

Погоджено:

Заступник директора Інституту інноваційних технологій і змісту освіти, начальник відділення змісту професійно-технічної освіти Паржницький В.В.


Рукописи не рецензуються і не повертаються.
За зміст і правдивість інформації перед третіми особами несуть відповідальність автори.
Матеріали подаються в авторській редакції

Методичний веб-журнал „Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних закладах” розміщується лише на веб-порталі професійно-технічної освіти МОНМС України

www.proftekhosvita.orq.ua




Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних закладах

методичний веб-журнал
Початок розміщення на веб-порталі професійно-технічної освіти України (www.proftekhosvita.orq.ua): вересень 2011 р.

за інформаційної підтримки Відділення змісту професійно-технічної освіти Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України



Випуск 9 (13), вересень 2012 р.
Зміст
Матеріали Всеукраїнського огляду-конкурсу

«Професійна освіта інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно-технічних навчальних закладах»

2010-2011 навчального року
Алдакимова Г.І. Особливості психолого - педагогічного

супроводу професійної підготовки інвалідів, осіб з

особливими потребами у професійно-технічних

навчальних закладах …………………………………………….3



Кривуля О.Й., Куценко В.О. Науково-аналітична робота: статистика, аналіз, наукові дослідження з питань

професійної освіти інвалідів та осіб з особливими

потребами в ПТНЗ, регіоні, Україні, інших країнах …………29

Ткаченко Н.Г., Приходько Н.М. Дослідження

особливостей психолого-педагогічного супроводу

професійної підготовки інвалідів, осіб з особливими

потребами у ПТНЗ ……………………………………………..51



Сиявська М.І., Фатєєва В.В., Бондаренко О.О.,

Котова О.О., Ліміч Є.С., Рибалкін А.М., Зубатова Н.В., Бовкун Є.С.Кожен член суспільства – повноцінна

особистість: соціальна адаптація інвалідів, осіб з

особливими потребами у громадському суспільстві та професійному соціумі …………………………………………71

Пономарьова О.В., Назарова К.М. Кожен член

суспільства – повноцінна особистість: соціальна

адаптація інвалідів, осіб з особливими потребами

у громадському суспільстві та професійному соціумі ……..77






Особливості психолого - педагогічного супроводу професійної підготовки інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно - технічних навчальних закладах
Алдакимова Г.І. – викладач

Сватівського професійно-аграрного ліцею

Луганської області
Актуальність проекту

В даній роботі ми аналізуємо питання соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями, а також досліджуємо сучасні проблеми, що існують в системі соціально – педагогічної реабілітації дітей – інвалідів та шляхи вирішення їх на Україні. Даною роботою також хотілося показати, що кожен член суспільства – повноцінна особистість, яка народжується щоб прожити життя повноцінно і достойно. Викладені роздуми, мрії, побажання, щодо професійної орієнтації, професійної освіти дітей - інвалідів в ПТНЗ, отриманні «посильної,» бажаної професії з гарантованим працевлаштуванням. В роботі також є проект моделі надання професійно - освітніх послуг учнівської молоді з числа інвалідів, осіб з особливими потребами. Використання проектного навчання, виховання , розвиває пізнавальну активність учнів, сприяє розвитку вмінь, самостійно набувати знання, поєднувати їх у певну систему, використовуючи набуті знання в реальному житті.



Мета проекту

  • Удосконалити форми і методи ПТНЗ, спрямовані на підвищенні якості та удосконалення системи надання робітничої кваліфікації молоді та допомоги дітям з функціональними обмеженнями.

  • Поширити досвід використання та впровадження інноваційних форм і методів педагогічних виробничих технологій в роботі з інвалідами та особами з особливими потребами для отримання ними робітничої кваліфікації та поглиблення професійної компетентності.

  • Дати характеристику соціальної реабілітації дітей – інвалідів, її значимості та її сучасні напрямки.

  • Соціальна адаптація інвалідів, осіб з особливими потребами у громадському суспільстві та професійному соціумі.

Завдання проекту

  • Оновити зміст, форми і методи роботи керівників і педагогічних колективів ПТНЗ

  • Удосконалити нормативно - правову базу щодо професійної освіти інвалідів, осіб з особливими потребами у професійно – технічних навчальних закладах

  • Поліпшити інформаційно - бібліографічне та інформаційно - комунікативне забезпечення інвалідів, осіб з особливими потребами, які навчаються в ПТНЗ.

  • Провести психолого – педагогічні дослідження з проблем професійної освіти інвалідів, осіб з особливими потребами в ПТНЗ та їх подальшого працевлаштування, поглиблення професійної компетентності.

  • Формування інформаційно – аналітичного, професійно – методичного та науково – педагогічного банку даних, авторських доробок, зорієнтованих на професійну освіту інвалідів, осіб з особливими потребами.

  • Формування банку даних вітчизняної та зарубіжної навчальної, методичної, популярної, інформаційної літератури з питань професійної освіти інвалідів, осіб з особливими потребами у ПТНЗ.

  • Необхідність створення організованої системи надання соціальної допомоги всіх видів для цієї категорії дітей.

Покращення законодавчої бази в області надання допомоги дітям з обмеженими можливостями та їх сім’ям.

Очікувані результати

  • Інтеграція дітей з обмеженими можливостями в суспільство.

  • Створення умов для вибору дітям з обмеженими можливостями професії і місця навчання згідно з їхніми інтересами.

  • Створення і забезпечення, оснащення кабінетів для навчання дітей інвалідів.

  • Налагодження конструктивних зв’язків між професійними закладами України.

  • Запровадження системного моніторингового спостереження за якістю навчання інвалідів.

  • Забезпечення діалогу між дітьми з обмеженими можливостями та їх батьками, з соціально – психологічними службами.

  • Розширення профілактичних заходів.

  • Розширення міжнародного співробітництва з питань формування здорового способу життя людини, забезпечення участі викладачів і учнів у реалізації нових міжнародних проектів і програм щодо дітей - інвалідів.

  • Запровадження системи заходів, спрямованих на встановлення продуктивної взаємодії викладачів та соціальної і психологічної служби.

  • Об’єднання зусиль органів місцевого самоврядування, фахівців у сфері освіти, соціального захисту, охорони здоров’я, центрів по роботі з сім’ями дітей – інвалідів, не державних, громадських, релігійних організацій щодо інтеграції дітей – інвалідів в суспільство.

«З психологічної точки зору фізична вада викликає порушення соціальних норм поведінки. Рішучо усі психологічні особливості дефективної дитини мають в основі не біологічне, а соціальне явище »

Л.С. Виготський

Одним з найважливіших завдань соціально – орієнтованої держави є сприйняття розвитку молодого покоління, задоволення його потреб та виконання обов’язків передбачених конвенцією ООН про права дитини. Всесвітньою декларацією про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей. Планом дії щодо її виконання втілення в життя вимог цих документів потребує від української держави невідкладних дій спрямованих на пріоритетне ефективне вирішення проблем дитинства.

Ситуація, що склалася у сфері розвитку дітей – складова демографічної кризи, яка характеризується поширенням не лише кількісних, а й якісних характеристик населення, зокрема загостренням проблем здоров’я у дітей.

Об’єктивними причинами різкого зниження фізичного, психологічного, соціального і духовного здоров’я підростаючого покоління є глибока соціально – економічна криза, екологічні проблеми. Комерціалізація соціальної сфери обмежує доступ дітей до позашкільної освіти, задоволення їх культурних інтересів та спортивно – оздоровчих потреб.

Тому одним із основних завдань української держави на сьогодні є забезпечення права кожної дитини мати умови для всебічного розвитку, і бути надійно, соціально і психологічно захищено. Створення сприятливих умов для фізичного, психологічного, соціального і духовного розвитку дітей, забезпечення їх правового та соціального захисту .Погіршення екологічної обстановки , високий рівень захворюваності батьків (особливо матерів ), ряд невирішених соціально-економічних, психолого-педагогічних та медичних проблем збільшують число дітей-інвалідів , роблячи цю проблему особливо актуальною на сьогодні. Інваліди є в усіх країнах та в усіх ланках суспільства . В різних країнах ,як причини так і наслідки інвалідності різні .Це обумовлено різними соціально –економічними умовами і залежить від тих кроків ,які здійснює держава для підвищення благополуччя громадян.

За даними ООН у світі приблизно 450 млн. людей з порушенням психічного та фізичного розвитку .Це становило 1\10 частину населення нашої планети . Дані Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) свідчать , що кількість таких людей у світі досягає 13% (3 % дітей народжуються з вадами інтелекту та 10% дітей з іншими психічними та фізичними вадами). Всього в світі близько 200млн. дітей з обмеженими можливостями. Більше того , у нашій країні, як і в усьому світі,простежується тенденція зростання кількості дітей-інвалідів . За даними Міністерства охорони здоров’я України збільшився рівень чисельності дітей – інвалідів .Найпоширенішими причинами інвалідності є захворювання нервової системи та органів чуття , дитячий церебральний параліч , психічні розлади, вроджені вади розвитку. Третина дітей –інвалідів –сільські мешканці , дві третини –міські жителі. Майже 20% дітей-інвалідів перебувають в державних установах, тобто виховуються поза сім´єю .Зараз в нашому суспільстві багато спеціалістів працюють над рішенням комплексу проблем дітей з специфічними потребами.

Згідно Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) «інвалід» значить людина, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого або соціального життя в силу недоліків будь то вродженого чи набутого , його або її фізичних або розумових здібностей. Сьогоднішня політика по відношенню до інвалідів – є результат її розвитку протягом останніх 200 років .Значною мірою вона відображає загальні умови життя , а також соціальну та економічну політику у різні періоди часу однак у відношенні до інвалідів склалося багато специфічних факторів , які впливають на умови їх життя . Неосвідченність , зневага оточуючих , зневіра і жах –ці соціальні фактори ізолювали інвалідів та затримують їх розвиток. Протягом багатьох років політика у відношенні до інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей –інвалідів до реабілітації людей які стали інвалідами у дорослому віці .В умовах економічної нестабільності кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери , початкового етапу правової стабілізації інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією населення . Інвалідів у нашому суспільстві сприймають по різному : одні до них абсолютно байдужі, інші жаліють, треті,їх менше , активно допомагають їм .Крім того існують стереотипні уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами які прирікають інвалідів на повну ізоляцію : їх не побачиш на підприємствах , у культурних закладах , інформації про них дуже мало на сторінках періодики тоталітарної держави , яка ігнорувала проблеми інвалідів , не сприяла повному охопленню системою освіти дітей і дорослих із руховою недостатністю ,створенню пристосувань до їхніх можливостей архітектурного середовища.



Інвалідність у дітей означає суттєве обмеження життєдіяльності , вона сприяє соціальній дезаптаціі, яка обумовлена порушеннями у розвитку , труднощами у самообслуговуванні , спілкуванні ,придбанні професійних навиків . Та залишаються проблеми ,з якими стикаються сім‛ї з дітьми –інвалідами:

  • -соціальна, територіальна та економічна залежність дітей- інвалідів від батьків та опікунів

  • -при народженні дитини з особливостями психофізичного розвитку сім’я або розпадається або батьки посилено оберігають дитину , не даючи нормально розвиватися

  • -важко пересуватися по місту чи селу (не передбачені умови для переміщення в архітектурних спорудах. транспорті і т. д.) що приводить до ізоляції дитини – інваліда

  • - відсутність достатнього правового забезпечення (недовершеність законодавчої бази у відношенні дітей –інвалідів)

  • - сформованість негативної суспільної думки по відношенні до інвалідів ( існування стереотипу «інвалід»безкорисний , непотрібний )

  • - відсутність інформаційного центру і розгалуження комплексних центрів соціально-психологічної реабілітації.,а також слабкість державної політики.

  • Іншими словами бар‛єри існують між суспільством та інвалідами , тому що хворе суспільство прагне до того , щоб відкупившись від інваліда з одного боку , обмеживши його соціально ,виховуючи цим самим в ньому споживче відношення до здорових людей та суспільство. Сім‛я, що є частиною цього ж суспільства, не готова до того , щоб виховати повноцінного громадянина та адаптувати дитину до реальних життєвих умов . Діти мають слабку професійну підготовку, будучи під сильною опікою, вирішуючи фізіологічні та мінімальні соціальні проблеми юнаки та дівчата в 17 років отримують комплекс неповноцінності , не дієздатності до самостійних дій . Коли ж закінчуються соціальні програми інваліди залишаються сам на сам з реальним життям,а не в змозі вирішити життєві проблеми замикаються в собі. Таке відношення до дітей з обмеженими можливостями показує вияв суспільства до інвалідів як до соціально непотрібної категорії.

  • В розвинутих країнах за кордоном вже склалися стандарти ,форми та методи роботи з дітьми з обмеженими можливостями . Кожна країна має свої особливості допомоги ,залежно від національної своєрідності , соціально-економічних умов, психолого - педагогічних традицій орієнтації на певні наукові підходи. Але дещо має спільні тенденції, які необхідно враховувати при створенні системи допомоги таким дітям:

  • Спільні тенденції такі:

  • по- перше: - це максимально можлива інтеграція дитини з обмеженими можливостями в суспільне життя (в тому числі й інтегроване навчання)

  • по-друге: -це переваги виховання цих дітей в сімї

  • по – третє: - направленість на ранню діагностику порушень та їх лікування

  • по – четверте: - індивідуальний підхід до реабілітації та габілітації дитини в кожному конкретному випадку.

  • Основа роботи з такими дітьми - навести порядок в душі та серці, змінити нас самих (дорослих) , тобто змінити відношення до них ,до людей з обмеженими можливостями .Знайти взаєморозуміння , навчитися слухати та чути дітей. Приплюсуємо до цього знання законів , правових норм , проблемних питань , психології, зв'язок з рідними , органами та організаціями, які повинні вирішувати питання допомоги ,підтримки, фінансів . Робота з людьми з обмеженими фізичними можливостями відноситься до функціональних обов’язків управління праці та соціального захисту населення ,центрів соціальних служб для сім’ї,дітей та молоді, відділи сім’ї та молоді ,крім того вона займає значне місце в діяльності волонтерських загонів учбових закладів . Ця робота полягає в тому щоб організовувати свята , оздоровчі міроприємства, надання психолого-правових консультацій людям з інвалідністю та членам їх сімей на жаль допомога обмежується одноразовими акціями замість системного підходу або проводяться Рік Сім’ї, Рік Волонтера, і т. п,тобто одноразовість в роботі. Так потрібні меблі, простирадла, пральні та миючі засоби ,та поряд з цим є нагальна необхідність наявності кабінетів психологічної розгрузки ,мати освіту, професію,і головне впевненості отримання робочого місця після закінчення навчання , впевненості та потрібності в подальшому житті. Реальна незалежність – незалежність не стільки фізична ,стільки психологічна,не дивлячись на наявність інвалідності та степеня її важкості. Адже життя, почавшись, йде своїм чередом. Люди залишаються людьми: живуть, навчаються,ходять в магазини, пруть білизну,сміються ,плачуть, мріють, планують,голосують, працюють, створюють сім’ї самостійно обслуговують себе,а багато з них в змозі самі допомогти здоровим людям.

  • Обмежені можливості не можна розглядати як провину, а потрібно визначати відношенням людей до такої людини та бар’єрами, які існують в оточуючому світі(архітектурою, соціальною організацією , психологічним кліматом і т. д.).Погляньмо на нашу лексику , яку ми використовуємо і яку за потрібну вважають люди з інвалідністю ,коли річ іде про них .Адже те як ми говоримо тісно зв’язано з тим що ми думаємо і як ведемо себе по відношенню до інших. І непогано було б запам’ятати хоча б деяк і з правил спілкування з людиною –з обмеженими можливостями:


Правила спілкування:

  1. Коли ви розмовляєте з людиною з обмеженими можливостями звертайтеся до неї ,а не до супроводжуючого або сурдопереводчика.

  2. Коли ви спілкуєтеся з людиною, яка погано бачить або зовсім незряча обов’язково назвіть себе і тих людей, що прийшли з вами.

  3. Завжди запитуйте, чи потрібна допомога перед тим, щоб допомогти. Пропонуйте допомогу якщо потрібно відкрити важкі двері, або пройти по килиму з довгим ворсом.

  4. Якщо ваша пропозиція про допомогу прийнята , запитайте, що потрібно робити та чітко слідкуйте інструкцій.

  5. Пам’ятайте: інвалідний візок – недоторканий простір людини, не можна обпиратися на нього ,не штурхайте, не кладіть на нього ноги без дозволу. Почати рухати візок без дозволу – те саме, що схопити людину і понести без дозволу.

  6. Будьте спокійні та відверті.

  7. Не потрібно думати, що такі діти вимагають якогось спеціального обходження, тому не потрібно проявляти надмірну сердобольність.

  8. Якщо не орієнтуєтесь, що робити, запитайте про це людину з якою спілкуєтесь, не бійтеся зачепити його цим – адже ви показуєте, що щиро заінтересовані в спілкуванні.

Пам’ятайте: якщо ви прагнете бути зрозумілі – Вас зрозуміють.

Спробуймо заглянути у внутрішній світ людини з обмеженими можливостями. Де взяти сили, щоб здолати емоційну травму, побороти закомплексованість, відчути впевненість у собі, знайти друзів , стати рівним, серед рівних. Багато хто з них проходить через спеціалізовані школи,інтернати, відвідують центри соціальної фізкультурно – спортивної реабілітації, де займаються терапією всі бажаючі, незалежно від дару природи та життя продовжується. Вони для нас є яскравим прикладом життєвої стійкості, оптимізму й самореалізації людини .

Не в кожного з них складається доля так як хотілося б . У когось опускаються руки й зломлена воля і вони поповнюють ряди скривджених ,а хтось зціпивши зуби щодня доводить ,що він спроможний як і всі , а можливо й краще, знаходять себе в науці, мистецтві, спорті, створюють родину й живуть щасливим життям.

На олімпіаді 2008 року Україну представляли 125 спортсменів з 147 країн світу. З них спортсменів – інвалідів більше 4 тис. їхнім гімном є: «Ніколи не сумуй, сподівайся, борися й домагайся своїх життєвих цілей» і вони виправдали цей девіз.

Олександр Мащенко – гордість України, адже повністю сліпий плавець став чемпіоном трьох параолімпійських ігор.

Олександр Петров не мав рівних у швидкісній стрільбі з пістолета з 25-ти метрової дистанції. У фіналі Петров вибив 580 очок, встановивши новий Олімпійський рекорд.

Артур Айвазян – завоював золоту медаль у Пекіні, не допустивши у фіналі змагань жодного пострілу менше 10 балів.

Український боксер Василь Ломаченко виграв золоту медаль Олімпіади 2008 року у ваговій категорії до 57 кг. Менше 2-х хвилин знадобилося українському боксерові, щоб довести свою абсолютну перевагу.

Чи ризикнули б Ви на благенькому плоті вирушити бурхливим океаном життя?

А вони вирушили,тому, що як ніхто з нас зрозуміли, що рух, нехай, і небезпечний – це життя!

Оцінка людей по їх зовнішньому вигляді та по розумових здібностях характерна для нашого способу життя. Люди, які так чи інакше відрізняються від нас, викликають у нас особливе і не завжди доброзичливе відношення. Знання фізичного чи психічного стану індивіда не можна відривати від розуміння його індивідуальності. Спосіб класифікації людей з обмеженими можливостями і слова,які використовують при описі таких людей, якраз і відображають та визначають стан нашого розуму. Практика та структура призначених для них закладів,упроваджуючись у нашу свідомість, створюють відповідний настрій. До тепер люди з обмеженими можливостями в основному одержують середню освіту лише в інтернатах. Практично ж система не враховує той факт, що перебування у спец – інтернаті збільшує ізоляцію дитини від суспільства, що в значній мірі гальмує його психічний розвиток. Програма освіти не достатньо готує вихованця до самостійного життя у суспільстві. У сучасному світі проходять зміни: інтеграція інвалідів у суспільство в Західній Європі є головною тенденцією сучасного періоду,що базується на їх повній громадянській рівноправності. Цей етап характеризується в західноєвропейських країнах перебудовою в 80-90 роки організаційних основ спеціальної освіти, скороченням кількості спеціальних шкіл і різкого збільшення кількості спеціальних класів у загальноосвітніх школах, перебудовою взаємовідносин масової і спеціальної освіти.

Знання фізичного або психічного стану індивіда не можна відривати від розуміння його індивідуальності. У продовж розвитку людського суспільства так чи інакше поставало питання про вироблення форм громадської опіки, лікування,а пізніше й навчання дітей з обмеженими психо - фізичними можливостями. Обсяг такої допомоги залежав від багатьох факторів, перед усім стану розвитку економіки,виробничих сил суспільства та характеру виробничих відносин, визначався політичним, моральним релігійним світоглядом,станом розвитку науки,охорони здоров’я,культури, освіти. В історії розвитку соціальної допомоги особам з відхиленням розвитку можна виділити 4 основні етапи:



  • Монастирський;

  • Медичний;

  • Лікувально – педагогічний;

  • Етап інтеграції у суспільство.

В нашій роботі ми більш детально розглянемо систему соціальної освіти (в соціальній допомозі особам з відхиленням в розвитку-від ізоляції до інтеграції). Україна зараз знаходиться на етапі лише переходу від лікувально - педагогічного етапу до сучасного етапу – інтеграція в суспільство. Змістом цього періоду є реорганізація взаємодії структур масової і спеціальної освіти й орієнтація спеціальної освіти на підготовку дітей з відхиленням в розвитку до життя як повноцінних громадян суспільства,якому вони належать.

Сутність та проблеми соціальної реабілітації дітей-інвалідів

Соціальна реабілітація дитини-інваліда – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності.

Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація дітей з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Сутність соціально-педагогічної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості.

Цілісний, системний підхід дозволяє сформулювати багаторівневу структуру проблем соціальної реабілітації та допомоги. Згідно з цим необхідно вирішувати:



  • проблеми дитини: підтримка фізичного здоров’я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;

  • проблеми сім’ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;

  • проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров’я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім’ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов’язків інвалідів та їх сімей);

  • проблема суспільства :зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами;

  • проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров’ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Процес соціалізації – це процес взаємодії особистості та суспільства. Людина є і об’єктом (тому що випробовує на собі вплив з боку суспільства, різних соціальних інститутів тощо), і суб’єктом (тому що вона ставить перед собою певну мету та обирає засоби для її досягнення) процесу соціалізації.

Але людина може стати і жертвою цього процесу. Види жертв несприятливих умов соціалізації численні. Це пов’язано з тим, що процес соціалізації здійснюється під дією різних факторів, вплив яких на людину не однозначний, інколи протирічливий, таким чином, можна говорити про наявність різних видів жертв соціалізації. Реальні жертви несприятливих умов соціалізації – діти-інваліди.

Оцінка людей по їх зовнішньому вигляду та по розумових здібностях характерна для нашого способу життя. Всі люди, які так чи інакше відрізняються від нас, викликають у нас особливе і не завжди доброзичливе відношення.

Знання фізичного чи психічного стану індивіда не можна відривати від розуміння його індивідуальності.

Спосіб класифікації людей з обмеженими можливостями і слова, які використовують при описі таких людей, відображають та визначають стан нашого розуму. Практика та структура призначених для них закладів, упроваджуючись у нашу свідомість, створюють відповідний настрій.

Чому ж інваліди відносяться до жертв несприятливих умов соціалізації? Які проблеми виникають у процесі соціалізації дітей-інвалідів?

Перш за все, це соціальні проблеми: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони здоров’я освіти, культури, побутового обслуговання, відсутність належного архітектурного середовища тощо.

Усі перелічені проблеми можна розділити на три рівні:



  • проблеми макрорівня – в межах держави;

  • проблеми мезорівня – наявність регіональних умов;

  • проблеми мікрорівня – в сім’ї та її найближчому оточенні.

Соціально-педагогічна реабілітація дітей, що мають вади психофізичного розвитку, у повній мірі можлива лише за умов розв’язання проблем на всіх цих рівнях.

Проблеми реабілітації на макрорівні

Соціальні проблеми першого порядку – це проблеми, які торкаються суспільства в цілому. Цей комплекс проблем вирішується зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на створення рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем цього порядку є відношення суспільства та держави до людей з відхиленням у розвитку. Це відношення проявляється у різних аспектах: у створенні системи освіти, навчання, у створенні архітектурного середовища, доступної системи охорони здоров’я тощо.

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та демократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки і технології, інтелектуалізація праці, - все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.

Однією з важливих соціально-педагогічних проблем є розвиток та удосконалення системи спеціальної освіти. Існуюча в Україні система спеціальної освіти на сучасному етапі не повною мірою забезпечує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких одержати її обмежені їхніми вадами, станом здоров’я або конкретними соціальними умовами, не завжди відповідає їхнім запитам, особистим і суспільним інтересам.

Соціальна політика в Україні, яка зорієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цього, інвалідність розглядається як хвороба, патологія. Така модель вільно чи невільно послаблює соціальну позицію дитини-інваліда, знижує її соціальну значущість, обособлює від «нормального» дитячого товариства, збільшує її нерівний соціальний статус, прирікає її на признання своєї нерівності, не конкуренто - спроможності у порівнянні з іншими дітьми. Медична модель визначає і методику роботи з інвалідом, яка має патерналістський характер та припускає лікування, трудотерапію, створення служб, допомагаючи людині виживати, завважимо – не жити, а саме виживати.

Наслідком орієнтації суспільства та держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у неї пасивно-утриманських життєвих орієнтацій.

Такий підхід несе в собі дискримінаційну ідею, виявляє відношення суспільства до інвалідів як соціально непотрібній категорії. Традиційний підхід не вичерпує усю повноту проблем тої категорії дітей, про яку йде мова. У ньому яскраво відображений дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в найбільшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей.

Така думка змінює підхід до тріяді «дитина – суспільство – держава». Сутність цієї зміни полягає у наступному:


  • головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає у порушенні її зв’язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності контактів з однолітками та дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низки культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є слідством не тільки суб’єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров’я дитини, але і наслідком соціальної політики та сталої суспільної свідомості, які санкціонують існування недоступного для інваліда архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб;

  • дитина, яка має інвалідність, може бути такою ж здібною та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров’ям, але виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою його користь суспільству їй заважає нерівність можливостей;

дитина – не пасивний об'єкт соціальної допомоги, а людина, яка розвивається, яка має право на задоволення різнобічних соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості;

  • держава повинна не тільки надати дитині, яка має інвалідність, певні пільги та привілеї, вона повинна піти назустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяли б згладжувати обмеження, які заважають процесам її соціалізації та індивідуального розвитку.

Соціальні проблеми мезорівня


Соціальні проблеми іншого порядку пов’язані з регіональними умовами, з наявністю чи відсутністю спецшкіл, спеціальних реабілітаційних центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є дитина-інвалід.

Оскільки спеціальні учбові заклади розташовані по країні нерівномірно, то діти-інваліди часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Потрапляючи у таку школу, діти-інваліди ізолюються від сім’ї, від однолітків, які розвиваються нормально, від суспільства в цілому. Аномальні діти наче замикаються в певному соціумі, своєчасно не здобувають належний соціальний досвід. Обособленість спеціальних освітніх закладів не може не відбитися на розвитку особистості дитини, на її готовності до самостійного життя.

Традиціоналізм, характерний для учбових закладів, як правило, проявляється в орієнтації на звичні для інвалідів професії: слюсар, столяр, швачка тощо, хоча вони порою далекі від їх реальних можливостей. Крім того, не поновлюються методи та форми профорієнтаційної роботи. Адже нові умови життя дозволяють ставити проблему отримання інвалідами сучасних престижних професій; здійснювати професійну підготовку по тих видах праці, у яких є потреба даного регіону.

Спеціалісти регулярно проводять облік новонароджених з тією чи іншою, хай навіть слабо виявленою психоневротичною патологією, яка дозволяє віднести дитину до «групи ризику» . Профілактика повинна носити самий активний характер, здійснюватися у тісному контакті психоневрологів, медиків, педагогів, соціологів з батьками.

Результатом переживань батьків стають установки на «оранжерейне» виховання хворої дитини, які передбачають її гіперопіку і формують маленьких егоїстів та домашніх тиранів, чи, навпаки, скрите чи явне емоційне відторгнення такої дитини сім’єю.

Дитина, опинившись наодинці з батьками та лікарями, у яких одна домінанта – її хвороба, поступово ізолюється від суспільства, і от тут вже ні про який розвиток і тим паче соціальну реабілітацію мови бути не може.


Соціальні проблеми мікрорівня


Сім’ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги соціальних служб.

Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку,. Система навчання цих дітей не досконала. У зв’язку з цим треба вирішувати комплекс соціальних та психолого -, медико - педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітації.

Крім того, відсутня і спеціальна консультативна служба, де батьки мали б можливість отримати рекомендації щодо догляду за хворою дитиною, її виховання. Немає спеціалізованої методичної літератури по цих питаннях; не розв’язано проблеми здобуття професій дітьми-інвалідами, а також працевлаштування матерів, які мають таких дітей.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім’ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім’ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал