Професійно-технічна освіта України



Сторінка6/14
Дата конвертації23.12.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

По-друге, серед особливостей особистості у формуванні внутрішньої картини хвороби особливу увагу слід звернути на вік людини з обмеженими можливостями. Так, наприклад, С.М. Попов вказує на те, що у дітей переважають не інформативна або вольова, а емоційна сторона реагування на захворювання. Страх, оточуючі дитину незнайомі люди, малозрозуміла маніпуляція, біль - ось що є основним в переживанні ними хвороби. При інвалідності в середньому, працездатному віці, на перший план виступає інформативний аспект — розуміння хворим перебігу захворювання і наслідків хвороби, причому переважають не стільки побоювання за порушення здоров'я, скільки тривога за можливі соціальні наслідки захворювання, такі як зміна роботи та спеціальності, зменшення заробітку, встановлення групи інвалідності, розлад в сім'ї і таке інше. У літньому віці на перший план у внутрішній картині хвороби знов виступає її емоційна сторона - страх самотності та смерті. Віковий аспект формування внутрішньої картини хвороби повинен знати і враховувати кожний фахівець, який працює з даною категорією осіб.

По-третє, темперамент, що істотно впливає на внутрішню картину хвороби та результативність реабілітації. На думку С.М. Попова, реакція інвалідів на хворобу в значній мірі залежить від типу темпераменту.

Особи з сангвінічним темпераментом (сильний, урівноважений, рухливий тип) схильні недостатньо серйозно відноситися до захворювання, особливо на ранніх етапах захворювання, вони часто недооцінюють серйозність стану свого здоров'я і в результаті легко звикають з новою психологічною роллю хворого, легко звикають до нових обмежених можливостей, нової роботи, до людей, до ситуації, що створилася. Соціально-трудова реабілітація їх відносно нескладна і залежить в основному від типу течії і форми захворювання. Проте медико-фізичні реабілітаційні програми, що особливо вимагають наполегливості і завзятості в досягненні поставленої мети, виконуються ними не в повному обсязі, тому потребують своєчасного контролю зі сторони спеціалістів. Позитивною якістю осіб з сангвінічним темпераментом є їх рухливість, енергійність, уміння добре адаптуватися в складних життєвих ситуаціях.

Інваліди з холеричним темпераментом (сильний, неврівноважений тип з перевагою процесу збудження) украй важко переживають хворобу або інвалідність, оскільки вони ведуть до ломки звичного життєвого стереотипу, вони легко переходять від відчаю до невиправданого оптимізму. Неврівноваженість їх нервових процесів іноді служить причиною конфліктів зі спеціалістами, проте план намічених реабілітаційних заходів вони виконують достатньо наполегливо. Адаптувавшись до ситуації хвороби і інвалідності, вони з великою енергією прагнуть подолати хворобу, залишаючись наполегливими, цілеспрямованими в досягненні поставленої мети. У проведенні заходів щодо соціально-трудової реабілітації наполегливі, хоча потребують своєчасної емоційної підтримки.

Особи з флегматичним темпераментом (сильний, урівноважений, інертний тип) звичайно спокійно зустрічають звістку про захворювання або встановлення групи інвалідності, емоційно як би не відчувши ситуацію. Вони мовчазні, своїми труднощами, проблемами, переживаннями не діляться. У важкій життєвій ситуації прагнуть максимально зберегти колишній життєвий стереотип, наполегливо лікуються, досягаючи завдяки цьому максимальних результатів у виконанні реабілітаційної програми. Проте їх професійна реабілітація у ряді випадків може бути ускладнена, оскільки вони не схильні до перенавчання, зміни роботи, способу життя і діяльності, украй важко переживають втрату колишніх можливостей і життєвої перспективи.

Найбільш складні для лікування і відновлення працездатності хворі з меланхолічним темпераментом (слабкий, неврівноважений, інертний тип). Вони украй важко переживають навіть незначне погіршення стану здоров'я, неуважність або нечуйність з боку персоналу. Дуже образливі, легко ранимі. При захворюванні, встановленні групи інвалідності впадають в паніку, схильні переоцінювати складність ситуації, що створилася. Легко втрачають віру в себе, свої сили та можливості реабілітації. Свої потенційні можливості оцінюють також украй низько, тому у них можуть виникати труднощі в реалізації реабілітаційних програм, лікувальних процедур, працевлаштування, в навчанні та перенавчанні. Недостатньо наполегливі в досягненні поставленої мети, насилу знаходять раціональний вихід з ситуації, що створилася, схильні до заглиблення в хворобу, формування іпохондричних надцінних установок, су-їцидальних спроб. При роботі з ними основним завданням є установка на формування реальної життєвої перспективи, підвищення віри в свої можливості, сприятливий результат захворювання, підвищену чуйність і увагу до нього.



По-четверте, істотну роль грає спрямованість особистості, що розкривається у почутті відповідальності. При високому почутті відповідальності за доручену справу, сім'ю, дітей хворий схильний долати свої патологічні відчуття, іноді ухилятися від лікування, дуже рано приступати до роботи. Знижене почуття відповідальності веде до того, що людина, навпаки, схильна використовувати розвинуте захворювання і дану життєву ситуацію, зокрема встановлення групи інвалідності, для особистої вигоди.

Отже, сучасна реабілітація повинна мати комплексний, всебічний характер, основні її принципи в роботі з людьми з обмеженими можливостями повинні відповідати особистісно орієнтованій парадигмі.



Основні завдання психологічної реабілітації осіб з різними психофізичними порушеннями

В процесі психологічної реабілітації психолог чітко визначає мету та основні завдання реабілітації.

Одним із напрямів психологічної допомоги учням з порушеннями в розвитку є психологічна корекція. На думку І.І. Мамайчук, формулюючи завдання психологічної корекції, доцільно виділити три основних психокорекційних блоки, які взаємозалежні. Це діагностичний, власне корекційний і прогностичний блок.

У діагностичний блок входять діагностика психічного розвитку учня й діагностика соціального середовища. Діагностика психічного розвитку містить:

• всебічне клініко-психологічне вивчення особистості дитини та її батьків, системи їхніх відносин;

• аналіз мотивацій та потреб учня й членів його родини;

• аналіз розвитку сенсорно - перцептивних і інтелектуальних процесів і функцій.

Діагностика соціального середовища вимагає аналізу несприятливих факторів соціального середовища, що травмують учня, що порушують його психічний розвиток, формування характеру особистості, і соціальну адаптацію.

Корекційний блок містить у собі наступні завдання:

• корекція неадекватних методів виховання дитини з метою подолання її мікросоціальної занедбаності;

• допомога учню у вирішенні психотравмуючих ситуацій;

• формування продуктивних видів взаємин учня з навколишніми (у родині, у групі);

• підвищення соціального статусу учня в колективі;

• розвиток у учня компетентності в питаннях нормативної поведінки;

• формування й стимуляція сенсорно - перцептивних, мнемічних (процеси пам'яті) і інтелектуальних процесів;

• розвиток і вдосконалювання комунікативних функцій, емоційно-вольової регуляції поведінки;

• формування адекватних батьківських установок на хворобу та соціально-психологічні проблеми дитини шляхом активного залучення батьків у психокорекційний процес;

• створення в учнівському колективі, де навчається дитина - інвалід, атмосфери прийняття, доброзичливості, відкритості, взаєморозуміння.



Прогностичний блок психокорекції направлений на проектування психофізіологічних, психічних і соціально-психологічних функцій учня.

В ході корекції перед психологом постають наступні завдання:

• проектування можливих змін в розвитку пізнавальних процесів та особистості в цілому;

• визначення динаміки цих змін.



Загальною метою при роботі з учнями з обмеженими можливостями є відновлення й розвиток пізнавальних та емоційно-вольових процесів, забезпечення максимально повної психологічної адаптації особистості в суспільстві.

І.І.Мамайчук психологічну допомогу учням із церебральним паралічем розглядає як складну систему реабілітаційних впливів, спрямованих на підвищення соціальної активності, розвиток самостійності, зміцнення соціальної позиції особистості хворого із ДЦП, формування системи ціннісних установок і орієнтації, розвиток інтелектуальних процесів, які відповідають психічним і фізичним можливостям хворої дитини. Важливе значення має рішення приватних завдань: усунення вторинних особистісних реакцій на фізичний дефект, тривале перебування в стаціонарі й хірургічне лікування. Ефективність психологічної допомоги учням із церебральним паралічем у значній мірі залежить від якісної психологічної діагностики. Процес психологічної діагностики дітей із ДЦП рекомендовано розділити на наступні напрямки: психологічна діагностика розвитку моторних функцій, сенсорних функцій, мнемічних, інтелектуальних, а також особливостей мотивації та потреб й індивідуально-особистісних характеристик.

Багаторічний досвід роботи М. М. Ільїної та І. І. Мамайчук показує, що правильно підібрані методи психологічної допомоги з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей учнів із проблемами в розвитку впливають на динаміку їх розумового й особистісного розвитку. Вони розглядають психологічну допомогу учням із проблемами в розвитку, зокрема із затримкою психічного розвитку (ЗПР), як складну систему клініко-психолого-педагогічних впливів, що включають у себе як загальні, так і приватні завдання. До загальних завдань відносять:

• розвиток гностичних процесів учня із ЗПР, які відповідають його фізичним і психічним можливостям;

• зміцнення соціальної позиції особистості учня із ЗПР у колективі однолітків і в родині;

• формування адекватної самооцінки, самостійності й активності в учнів із ЗПР.



Велике значення має також рішення приватних завдань:

• усунення вторинних особистісних реакцій на наявний дефект;

• діагностика й корекція стилю сімейного виховання;

• запобігання розвитку госпіталізації або її наслідків та інше.



Завданнями психологічної реабілітації в роботі з учнями з порушеннями інтелекту та психічними захворюваннями є:

• психологічна діагностика й корекція пізнавальної сфери;

• психологічна діагностика й розвиток емоційно-вольової сфери особистості;

• формування позитивних рис особистості та розвиток комунікативної сфери особистості.

Розглядаючи завдання психологічної реабілітації в роботі з учнями

з порушеннями слуху, потрібно звернути увагу на своєрідність психічного розвитку дітей з недоліками слухової функції та встановлення шляхів компенсації порушень різної складності. Основи психологічної реабілітації дітей з порушеннями функцій слуху базуються на розкритті завдань, що ставить перед собою сурдопсихологія.

Завдання психологічної реабілітації з учнями з порушеннями функцій зору спираються на основне завданням тифлопсихології - вивчення психіки сліпих і слабозорих.



Завданнями психологічної реабілітації в роботі з учнями з порушеннями зору є:

• психологічна діагностика й корекція пізнавальної, емоційно-вольової сфер особистості;

• формування адекватної самооцінки та рівня домагань;

• формування позитивних рис особистості;

• встановлення можливостей компенсації порушень за рахунок інтенсифікації роботи інших аналізаторів;

• формування «почуття перешкоди»;

• виявлення шляхів і механізмів компенсації й корекції вторинних відхилень.

В основі ефективної реабілітації онкологічного хворого, як зазначає

С. А. Місяк, лежать творчість, духовність, вони не тільки відновлюють його здоров'я, але й забезпечують еволюційний шлях розвитку. Попередження подальшого розвитку пухлинного процесу - важка для досягнення мета - як для хворого, так і для лікарів, соціальних працівників. Але саме творчий і духовний аспекти дають змогу спростити мету, умовно розбивши її на кілька фрагментів. Пацієнту необхідно допомогти визначити стратегію свого розвитку - конструктивну, пов'язану з відновленням тілесного здоров'я і розвитком психологічного здоров'я, з прагненням до гуманістичних цілей, формуванням духовної культури.

Завданнями психологічної реабілітації в роботі з дітьми з порушеннями роботи внутрішніх органів є:

• психологічна діагностика й корекція пізнавальної, емоційно-вольової сфер особистості;

• зняття конфліктних емоційних станів;

• зняття психічного травматизму у зв'язку з лікувальними процедурами (операціями) через невідповідність надії на швидке лікування;

• психологічна адаптація до змінених умов.



Психологічні проблеми сімейного виховання дітей з обмеженими можливостями

Родина відіграє провідну роль в забезпеченні психологічних потреб дитини. Особливе значення має виховна функція родини у випадку виникнення інвалідності в дитини.

Д. М. Ісаєв підкреслює, що основними факторами, які впливають на відношення дітей до хвороби, є вік, темперамент, відносини в родині, тип виховання й реакції батьків на хворобу дитини. Як показують дослідження

Ж. М. Глозман , ступінь порушень міжособистісних відносин у сім'ї хронічно хворої особистості залежить від наступних факторів: рольові взаємодії в сім'ї, сімейної позиції, яку займає хворий; форма хвороби, її прояви, тривалість та характеристики хворого, а саме вік, рівень освіти і таке інше.

У зв'язку зі станом дитини змінюється поведінка дорослих, у родині виникають проблеми, з якими батьки не можуть впоратися самостійно: порушується взаємодія із соціальним оточенням; коло спілкування становлять близькі родичі, спеціалісти; виражена тривога і неспокій батьків, викликані відставанням дитини в розвитку від однолітків; відсутність необхідних знань з психології і педагогіки дитини - інваліда; відсутність досвіду роботи з психологом на ранніх етапах розвитку дитини; пасивність позиції матері у відносинах «фахівець - мати - дитина».

Найбільш типове виховання в культі хвороби із залежністю від ліків, режиму, цілого ряду обмежень, виховання з дитинства почуття слабості, відмінності від однолітків.

Порушуються відносини в середині родини: між батьками й дітьми, між подружжям. Виникає страх народження іншої хворої дитини. Часто мати покладає на себе відповідальність за порушення в розвитку дитини або переносить провину на інших членів родини, намагаючись послабити почуття провини перед дитиною, надмірно опікує її, обмежуючи контакти зі здоровими дітьми.

Інтереси сім'ї зосереджені на дитині з обмеженими можливостями. Дитина володіє значно меншою свободою і соціальною значущістю, ніж здорові діти, всі рішення щодо її проблем ухвалює мати, часто вона стає формальним лідером, часто говорить про дитину від її імені в її присутності, позбавляючи її можливості висловити власну думку. Діти з вадами в розвитку частіше за інших випробовують неприйняття і емоційне відчуження з боку сім'ї. Більшість сімей з проблемними дітьми характеризуються різними типами негармонійного виховання і низьким рівнем спілкування. Такий сімейний стереотип може призвести до своєрідних рис особистості дитини з особливими потребами, а саме високого ступеня залежності від сім'ї, слабких навичок зовнішніх соціальних взаємодій, елементам аутичної поведінки, гіперкомпенсації в підлітковому віці через неадекватні реакції - невмотивовані відмови, негативізм, істеричні емоційні реакції, перебільшення своїх недоліків, занурення в надцінні захоплення, розвитку різних страхів.

Як вказує О. І. Холостова, структура й функції кожної родини видозмінюються з часом, впливаючи на способи сімейних відносин. Життєвий цикл родини звичайно складається із семи стадій розвитку, у кожній з яких стиль її життєдіяльності відносно стійкий і кожний член родини виконує певні завдання згідно свого віку: шлюб, народження дітей, їхній шкільний вік, підлітковий вік, «випуск пташенят із гнізда», постбатьківський період, старіння. Родини дітей-інвалідів повинні бути готові до того, що їх стадії розвитку можуть бути не властиві звичайним родинам. Діти з обмеженими можливостями повільніше досягають певних етапів життєвого циклу, а іноді зовсім не досягають. Так вчений виділяє наступні періоди життєвого циклу сім'ї дитини з обмеженими можливостями:

1. Народження дитини - одержання інформації про наявність у дитини патології, емоційне звикання, інформування інших членів родини.

2. Шкільний вік - ухвалення рішення про форму навчання дитини, переживання реакцій групи однолітків, організація її навчання й позашкільної діяльності.

3. Підлітковий вік - звикання до хронічної природи захворювання дитини, виникнення проблем, пов'язаних із сексуальністю, що пробуджується, ізоляцією від однолітків, планування майбутньої зайнятості дитини.

4. Період «випуску» - визнання й звикання до триваючої сімейної відповідальності, ухвалення рішення про місце проживання дитини, яка подорослішала, переживання дефіциту можливостей для її соціалізації.

5. Постбатьківський період - перебудова взаємин між подружжям (наприклад, якщо дитина була успішно «випущена» з родини) і взаємодія з фахівцями з місця проживання дитини.

Родини з дітьми-інвалідами володіють цілим рядом психологічних особливостей, що негативно впливають на психологічний статус хворої дитини і її здорових братів і сестер. Більшості батьків властиве специфічне відношення до дитини, що опирається на побоювання за її здоров'я, і обумовлена цим занижена оцінка її можливостей, полегшені, а в дійсності інфантилізуючі вимоги до дитини. При цьому всі зусилля батьків зосереджуються на збереженні здоров'я дитини на шкоду розвитку особистості.

Проблеми, що виникають у родинах, що мають дітей з обмеженими можливостями, можна співвіднести з типами ролей і міжособистісних взаємин у родині:

мати - батько. Індивідуальні проблеми батьків, їхніх взаємин до народження хворої дитини; проблеми у зв'язку з народженням дитини-інваліда;

мати - інвалід. Матері за традицією доводиться вести основну вагу турбот по догляду за дитиною-інвалідом, організації його життя; вона часто перебуває в стані депресії й відчуває почуття провини;

мати - здорова дитина. Мати повинна приділяти достатньо уваги здоровій дитині й утримуватися від того, щоб приділяти надмірну турботу дитині з порушенням розвитку;

батько - дитина-інвалід. Проблеми залежать від ступеня спілкування батька з хворою дитиною і його участю в життя родини в цілому;

батько - здорова дитина. Потенційні проблеми подібні з тими, які виникають у підсистемі «мати - здорова дитина»;

дитина-інвалід - здорова дитина. Брати й сестри хворої дитини відчувають почуття провини, сорому й страху «заразитися» тією же хворобою; інвалід прагне «поневолити» брата або сестру.

У сім'ях, які виховують дитину з обмеженими можливостями, виникають суттєві якісні зміни. О.М. Усанова вважає, що вони проявляються на психологічному, соматичному та соціальному рівні.



Психологічний рівень пов'язаний з процесом усвідомлення батьками факту народження дитини з функціональними обмеженнями. Поступові фази розгубленості, страху, шоку, депресії, і нарешті, прийняття діагнозу про народження дитини з функціональними обмеженнями складають певне психологічне поле, яке впливає на сприйняття та прийняття власної дитини сім'єю. Саме в цей період батьки приймають внутрішнє рішення про відношення до дитини, яке може бути негативно-пасивним чи конструктивно-активним. На соматичному рівні зміни в сім'ї торкаються стану здоров'я матері та інших членів сім'ї. Хвилювання матері часто проявляються в різних соматичних захворюваннях, астенічних та вегетативних розладах. Соціальний рівень змін в сім'ї проявляється у взаємовідносинах з оточуючими. Такі сім'ї стають вибірковими в контактах чи максимально їх обмежують. Така позиція провокує некритичність батьківського відношення, неприйняття індивідуальності дитини та створює гіперопіку чи авторитарний стиль виховання.

В. І. Козявкін досліджуючи особливості психічного реагування батьків на фізичний, мовленнєвий чи психічний дефект своєї дитини з ДЦП, виявив існування декількох варіантів сприйняття цього захворювання. Дані варіанти відрізняються глибиною аналізу батьками патології дитини та ступенем адекватності сформованих у сім'ї уявлень про медичний та соціальний прогноз. Особливе значення має емоційна насиченість та направленість хвилювань батьків, пов'язаних із захворюванням дитини, розумінням ними власної ролі в подальшій долі хворого.



Основні типи сприйняття батьками хвороби своєї дитини:

1. Тип поверхового сприйняття.

Уявлення батьків про важкість та перспективи розвиненого захворювання їхньої дитини носить недостатньо повний і адекватний характер. Батьки не розуміють повною мірою своєї відповідальності за її долю, не вважають наявне захворювання важким, яке потребує якихось спеціальних зусиль із їх боку. Вони вірять у необмежені можливості медицини й медичних працівників, на яких намагаються перекласти всю відповідальність за майбутнє своєї дитини та її здоров'я. При цьому вони мало ініціативні в лікуванні хворого, проводять його пасивно, під тиском інших родичів або на настійну вимогу лікарів. Без особливих переживань поміщають свою дитину в спеціалізовані дитячі садки із цілодобовим перебуванням, у відповідні школи-інтернати й навіть в установи соцзабезпечення. Звичайно таке сприйняття здоров'я дитини з ДЦП виникає в недостатньо інтелектуально розвинених або інфантильних батьків.



2. Тип демонстративного сприйняття. Церебральний параліч дитини батьки сприймають як незаслужений удар долі, що випробовує їхню витримку й силу любові. Хворий у цих умовах виступає у свідомості батьків, з одного боку, наочним результатом несправедливості, яка існує навколо, з іншого боку - засобом самоствердження. Характерна позиція постійного обвинувачення навколишніх, медичних і соціальних працівників у черствості, недостатній компетентності, а іноді й у зловмисності. При цьому демонструється не завжди реальна безмежна любов до своєї хворої дитини. Це виражається в неспинному пошуку нових фахівців, усе більш ефективних методів і засобів лікування, вимоги направити їхню дитину в спеціалізовані клініки за кордон, надати різні соціальні пільги: поліпшити житло, забезпечити машиною й таке інше. Будь-які заперечення й незгода медичного персоналу з погляду таких батьків викликають у них ворожість, конфліктну поведінку й скарги у вищі інстанції. Хвора дитина усе більше у свідомості батьків відходить на задній план і виступає як засіб досягнення мети матеріального й морального самоствердження. Таке сприйняття хвороби своєї дитини характерне для стенічних батьків, особистісні установки яких формувалися в умовах декларованих державою зобов'язань з повного соціального захисту своїх громадян.

3. Тип катастрофічного сприйняття. Батьки сприймають захворювання своєї дитини як непоправну катастрофу. Вони не вірять у можливість її одужання, не представляють шляхів і методів відновлення порушених функцій організму, не вживають яких-небудь наполегливих і регулярних зусиль з лікування хворого. Вважають себе найбільш постраждалими у даній ситуації, причину всіх своїх неприємностей вбачають (усвідомлено або, найчастіше, неусвідомлено) у своїй хворій дитині. Батьки соромляться наявного в неї фізичного, мовного або психічного дефекту, намагаються менше бувати з нею в суспільстві, при можливості віддають на виховання родичам або в спеціальні дитячі установи. Такий тип сприйняття хворої дитини частіше відзначається у астенічних та істероідних особистостей.

4. Тип самообвинувального сприйняття.

Надмірно хворобливе й загострене сприйняття наявного в дитини захворювання поєднується в батьків з тенденцією бачити причину його виникнення у власних помилках і промахах. Батьки (або один з них, частіше - мати) вважають себе винними у народженні такої дитини, переосмислюють своє минуле, вважають, що пізно звернули увагу на здоров'я дитини, неправильно й несвоєчасно почали її лікувати. Характерна наявність загостреного почуття жалості до дитини, їх постійно переслідують думки про важке захворювання, що розвилося в дитини, переживання за її подальшу долю й майбутнє. Увесь свій час вони присвячують догляду за хворим, підкоряючи цьому весь уклад свого життя. Такі батьки активно шукають всі нові методи лікування й реабілітації дітей із церебральними паралічами, звертаються за допомогою в різні інстанції. Непевність у собі змушує їх шукати «компетентних лікарів, на яких можна було б покластися». Найменше додаткове нездужання дитини викликає в них паніку, посилення ідей самозвинувачення. Цей тип сприйняття частіше виникає в батьків з астенічними, тривожно-недовірливими рисами характеру, з високим почуттям відповідальності, що поєднується з непевністю в собі.



5. Тип адекватного сприйняття. Батьки в цілому правильно розуміють характер захворювання дитини, відповідально ставляться до своїх обов'язків по її лікуванню й вихованню. Вони досить інформовані про причини й умови розвитку в дітей церебральних паралічів, особливостей їхнього плину й результату. Чітко уявляють значення своєчасної діагностики й раннього початку ДЦП. Знаючи про важливість і необхідність безперервного й тривалого проведення хворому лікувально-реабілітаційних заходів, вони нерідко під керівництвом лікаря освоюють деякі прийоми масажу, лікувальної гімнастики, мануальної терапії й таке інше. Саме в таких батьків хворі на церебральний параліч діти краще пристосовуються до свого рухового або мовного дефекту, мають менше особистісних відхилень і досягають більш високого рівня соціальної адаптації. Такий тип сприйняття частіше формується у батьків з гармонічними особистісними особливостями, що характеризуються досить високим інтелектом, соціальною активністю, упевненістю в собі, які володіють гарними адаптаційними здібностями.

Таким чином, формування в конкретного батька того чи іншого з виділених типів сприйняття хвороби обумовлено комплексом факторів і обставин, які впливали на нього протягом всього життя (генетичні, перенесені захворювання, сімейні традиції, умови виховання, рівень освіти, економічні можливості й таке інше). Чим більш сприятливим було сполучення цих факторів, чим гармоній-ніше розвивалася людина, тим більш адекватне сприйняття нею своєї хворої дитини, більш правильна позиція відносно її виховання й лікування.

Особливості сприйняття батьками важкості й перспектив захворювання своєї дитини впливають і на тип її виховання. В процесі дослідження особливостей сімейного виховання хворих на ДЦП, В. І. Козявкін виокремив наступні форми сімейного виховання.

1. Гіпопротекція. Цей вид неправильного виховання відрізняється недостатньою увагою, турботою, щирим інтересом батьків до своєї дитини, її проблем, справ, хвилювань й захоплень. В окремих випадках вона може бути не вчасно нагодована, одягнена в обноски, порване. Іноді батьки цікавляться її проблемами лише формально, «відкуповуються» від неї різними матеріальними придбаннями. Дитина відчуває, що старші відносяться до неї досить байдуже, тяготяться необхідністю доглядати й піклуватися про неї.

2. Домінуюча гіперпротекція. Такий вид неправильного виховання характеризується надмірною опікою батьками своєї дитини. Ними здійснюється дріб'язковий контроль не тільки за кожною її дією, але й за кожною хвилиною життя, кожною думкою. У сфері формується система суцільних заборон і пильного спостереження за дітьми. Безперервні заборони, неможливість прийняття власних рішень створюють у хворої дитини враження, що їй «все не можна», а от її здоровим одноліткам «все можна». Таке виховання не дозволяє дитині накопичувати власний життєвий досвід, учиться не повторювати допущених помилок, не дає можливості формувати вольові якості, не привчає її до самостійності, придушується почуття відповідальності. В одних дітей, що відрізняються енергійністю, у підлітковому віці нерідко виникають протести, афективні реакції. В інших, з астенічними, тривожно-недовірливими рисами особистості, ще більше підсилюється несамостійність, непевність у собі, нерішучість, невміння постояти за себе й свої інтереси.

3. Потуральна гіпопротекція. У крайньому вираженні цей тип набуває характеру виховання «кумира родини». Він характеризується надмірною опікою над дитиною. Батьки прагнуть звільнити свою улюблену дитину від найменших життєвих труднощів, від будь-яких зусиль, у тому числі спрямованих на її фізичне здоров'я. З дитячого віку такі діти ростуть в атмосфері незаслужених похвал і невтримного обожнювання. Таке виховання формує в них бажання завжди, за всяку ціну бути в центрі уваги оточуючих, слухати їхні захоплені відгуки про свої видатні здібності. У зв'язку зі слабістю вольових якостей, відсутністю працьовитості й завзятості в досягненні будь-яких значимих цілей, вони щиро розраховують на легке й беззаперечне одержання всього бажаного. У результаті в дитині формуються істероідні риси особистості, які накладаються на наявні в неї психічні відхилення.

4. Емоційне знехтування. При цьому типі дитина постійно відчуває, що вона тягар у житті батьків. Таке почуття буває ще інтенсивніше, коли поруч із хворою дитиною є інші улюблені діти, іноді - більш здорові або гарні. Ці випадки сімейного виховання одержали назву за типом «Попелюшки».

Іноді емоційне нехтування дитини батьками носить схований характер. У таких випадках ні мати, ні батько хворої дитини не усвідомлюють того, що не люблять його, тяготяться спільним з ним проживанням. Силами розуму й волі батьки намагаються придушити в собі емоційну ворожість до сина або дочки. Нерідко зовні вони проявляють підкреслену турботу про дитину, про стан її здоров'я. Однак діти, як правило, відчувають штучну вимученість таких турбот і уваги, відчувають недолік батьківського щирого емоційного тепла. У більш енергійних дітей такий тип виховання викликає бурхливий протест і реакцію емансипації. У тихих і безініціативних дітей він сприяє формуванню аутичних рис, емоційної нестійкості, підвищеної стомлюваності.

5. Умови жорстких взаємин. Нерідко цей тип виховання виступає крайнім ступенем прояву емоційного нехтування дитини. Жорстке відношення до неї з боку батьків може проявлятися відкрито, у брутальних формах. Воно виражається суворими розправами навіть за дрібні провини або неслухняність дітей. Не завжди жорсткі відносини в родині вибірково стосуються тільки самої хворої дитини. Як правило, це загальний стиль сімейних міжособистісних взаємин. У цілому - це родина, у якій кожний її член може розраховувати тільки на самого себе, не очікуючи ні допомоги, ні підтримки, ні співчуття з боку найближчих родичів. Причому, жорсткі сімейні взаємини можуть зовні особливо не впадати в око, не супроводжуватися голосними скандалами, бійками й побиттями. В силу цього діти ростуть або злісними, агресивними, жорстокими, або «забитими», боязкими, не вміють постояти за себе. Іноді свій протест проти застосовуваних до них жорстоких мір вони виражають різними крайніми формами поведінки, у тому числі - суїцидальними спробами.

6. Підвищена моральна відповідальність. Цей тип неправильного сімейного виховання характеризується наявністю в батьків надмірно великих очікувань і надій по відношенню до майбутнього своєї дитини. Вони вірять у наявність у неї особливих здібностей і талантів, розраховують на досягнення нею у майбутньому житті видатних успіхів. Дитина із самого раннього віку весь час відчуває, що рідні від неї чекають дуже багато. Варіантом виховання в умовах підвищеної моральної відповідальності виступають випадки, коли на дитину покладають відповідальність по догляду за молодшими братами й сестрами, за хворими, безпомічними або старими членами родини. У тихих, боязких, малоенергійних дітей такий тип виховання сприяє виникненню почуття тривожності, розвитку різних страхів і побоювань.

7. Потуральна гіпопротекція. При такому типі виховання безконтрольність і вседозволеність відносно батьків до своєї дитини поєднується з некритичною оцінкою ними її поведінки. Батьки намагаються постійно виправдати свого сина або доньку. Будь-які, часто непорядні дії власних дітей вони оцінюють на їх користь, найчастіше пояснюючи станом їхнього здоров'я, намагаючись перекласти відповідальність і провину на інших осіб, відгородити їх від цілком заслуженого покарання. Такі діти не можуть пристосуватися до вимог сучасного життя, умови такого виховання сприяють появі в дітей істероїдних рис характеру.

8. Виховання в атмосфері культу хвороби. Відмітною ознакою такого типу виховання виступають перебільшені турботи батьків про стан здоров'я своїх дітей. При цьому зведення в культ спеціально організованого режиму й призначеного дитині лікування наявного в неї захворювання, по суті це є одна з форм домінуючої гіперпротекції. У результаті таке виховання сприяє розвитку в дитині інфантильності, егоїстичній фіксації на турботах про власне здоров'я, завищеного рівня домагань. На будь-які труднощі виробляється істеричний спосіб реагування, що характеризується наявністю застрашливих іпохондричних висловлювань і переживань.

9. Суперечливе виховання. Проявляється в тому, що члени родини застосовують несумісні виховні підходи. Кожний з них пред'являє до дитини вимоги, що суперечать вимогам, висловлюваних іншими членами родини. При цьому останні, нерідко, конкурують, а то й відкрито конфліктують один з одним. Дитина може одночасно випробовувати на собі домінуючу гіперпротекцію з боку батька й емоційне нехтування з боку діда або бабусі. Дитина, яка виховується в таких умовах, намагається лавіювати між рідними й грати на їхніх протиріччях. При цьому можуть розвиватися й закріплюватися такі негативні особистісні особливості, як нещирість, егоїзм, черствість і байдужність до проблем своїх близьких, слабість або повна відсутність яких-небудь моральних принципів.

10. Виховання поза родиною. Даний тип виховання характерний для дітей, що виховуються в умовах будинків дитини, закритих шкіл-інтернатів. Основним негативним фактором такого виховання є наявність різного ступеня виразності емоційної депривації. Крім того, на дитину негативно впливає поєднання надмірно строгого режиму установи, з формалізмом у його дотриманні, що відкриває можливості для схованої бездоглядності, таємного поширення дурних впливів, жорстоких взаємин між вихованцями. У зростаючих у цих умовах дітей нерідко формуються такі особистісні особливості, як емоційна холодність або, навпаки, підвищена чутливість, своєрідна система життєвих цінностей і моральних норм.

Однією із проблем з якою може стикається родина дитини з обмеженими можливостями є суїцид. Особливо гостро дана проблема постає в підлітковому періоді. Підліткам, що гостро переживають свою фізичну неповноцінність, властиві аутоагресивні вчинки.

Причиною їх виникнення можуть бути переживання самоти, відчуття непотрібності у зв'язку з неможливістю участі в рухливих іграх, переживання загрози втрати батьківської любові (народження другої дитини, вітчим, смерть батьків), незадоволеність зовнішністю, особливо за наявності яскраво виражених зовнішніх деформацій (спотворення ходи, гіперкінезія м'язів), особливо у дівчат і таке інше.

Суїцидальна поведінка дітей і підлітків характеризується наступними особливостями:

- недостатньо адекватна оцінка наслідків аутоагресивних дій, тобто діти не передбачають дійсної можливості летального результату, відсутні чіткі межі між дійсним суїцидом і шантажно-демонстративним вчинком, який проте небезпечний для життя;

- несерйозність мотивів самогубства, що ускладнює профілактику;

- часто відсутня залежність суїцидальної спроби від депресії, яка носить прихований характер.

Можна виокремити демонстративну та афективну суїцидальну поведінку. Демонстративна суїцидальна поведінка характеризується бажанням покарати кривдника, без прагнення накласти на себе руки. Дана поведінка спостерігається у підлітків з істероїдними і нестійкими рисами особистості, цьому сприяє виховання за типом гіперопіки. Не дивлячись на «несерйозність» намірів, за відсутності допомоги така поведінка може привести до здійснення самогубства. До групи ризику входять також особи, які раніше здійснювали суїцидальні дії.

Афективна суїцидальна поведінка - суїцид на висоті сильного переживання. Така поведінка спостерігається переважно у емоційно-лабільних підлітків, представляється найбільш: небезпечною, оскільки іноді протікає при звужені свідомості. Найбільш глибоке переживання дефекту спостерігається в підлітковому періоді, після закінчення школи-інтернату і попадання в середу здорових однолітків. Критичним є і післяопераційний період, оскільки часто відсутній очікуваний хворим швидкий результат, з'являються відчуття розчарування, особливо при тривалому очікування операції, яке до того ж іноді викликає порушення серцевого ритму і ряд інших функціональних змін в організмі.



П. І. Сідоров та А. В. Парніков зазначають наступні види суїцидальної поведінки. Демонстративно-шантажна поведінка має за мету не позбавлення себе життя, а демонстрацію цього настрою. Така демонстрація часом кінчається завершеним суїцидом внаслідок недоврахуванням реальних обставин. Самоушкодження й покалічення взагалі не направляються уявленнями про смерть, їх мета може обмежуватися тільки лише ушкодженням якого-небудь органа. І, нарешті, небезпечні для життя дії, що направляються іншими цілями, варто відносити до нещасних випадків. Таким чином, ті самі дії можуть кваліфікуватися по-різному залежно від мети, що вони переслідують. Наприклад, самопорізи в області передпліч можуть бути віднесені:

- до дійсних суїцидальних спроб, якщо кінцевою метою була смерть від крововтрати;

- до розряду демонстративно-шантажних замахів, якщо метою була демонстрація навколишнім бажання вмерти при відсутності такої;

- до самоушкодження, якщо мета була відчувати фізичний біль, як це буває в психопатичних особистостей у періоди афективних розрядів або при наркотичному сп'янінні;

- до нещасних випадків - якщо за маревними мотивами самопорізи мали за мету «випустити з крові бісів».

Професійна робота психолога з даної проблеми передбачає ряд напрямків, а саме своєчасне виявлення групи ризику суїциду; звертати увагу оточуючих на атипічність депресії та необхідно приховувати від дитячого колективу суїцидальні спроби, оскільки дітям властива підвищена навіюваність, схильність до наслідування; необхідна рання профорієнтація, що дозволяє розвивати здібності дитини залежно від обраної професії.



Провідну роль у розвитку дитини з обмеженими можливостями мають родина та спеціалісти, ті люди, від яких значною мірою залежить оволодіння дітьми новими соціальними навичками. Саме від характеру ставлення найближчих оточуючих людей багато в чому залежить швидкість та якість засвоєння необхідних соціальних навичок.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал