Професійно-технічна освіта України



Сторінка13/14
Дата конвертації23.12.2016
Розмір2.46 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Перший етап формування досвіду - попередній. На цьому етапі відбувається формування програми навички, розчленування окремих рухів на компоненти, виробляються пробні, орієнтовні рухи.

Другий етап - аналітичний. Для цього етапу характерний надзвичайно звужений обсяг сприйняття.

Третій етап - синтетичний.

Четвертий етап - автоматизації.

Найважливішою умовою формування навичок є багаторазове повторення. У результаті багаторазових повторюваних дій трансформується, тобто втрачається свідома цілеспрямованість, спосіб їх виконання автоматизується і вони перетворюються на навичку.

Подальше підвищення узагальненості засвоюваної дії досягається повторенням його в умовах варіантних, що вимагають різноманітності прийомів виконання.

Для вироблення умінь потрібні планомірні вправи засновані на послідовному варіюванні та ускладненні умов діяльності, з тим, щоб людина могла свідомо врахувати вплив цих факторів, придбати досвід, необхідний для успішного застосування знань та навичок у вирішенні нових завдань. Таким чином, варіативність умов навчання є необхідним чинником формування гнучких, що легко переносяться в нові умови умінь.

Одним з найважливіших етапів професійного навчання є тренування в процесі якого закріплюються правильність, точність і швидкість дії.

У процесі обробки із заготовки знімається зайвий шар металу, званий припуском. Щоб зняти з заготівлі тільки припуск і отримати деталь такої форми і такого розміру, які відповідають кресленням, деталь розмічають. Розмітка полягає в тому, що на поверхнях заготівлі спеціальними інструментами відкладають у натуральну величину розміри. За розмічальними позначками у механічних цехах ведуть подальшу обробку заготовки. Розмітка - одна з найбільш відповідальних операцій. Від її якості залежить точність подальшої обробки деталі. Розмітка дозволяє уникнути браку, заощадити матеріал, прискорити технологічну обробку деталі, значно підвищити продуктивність праці.

Розмітка являє собою складний комплекс сенсомоторних дій, пов'язаних з вирішенням ряду складних геометричних завдань, відтворенням об'єкта і подальшим перенесенням його контуру на поверхню заготовки. У процесі розмітки потрібно так зображати деталь на площині, щоб за отриманим плоским зображенням можна було повністю визначити проектовану деталь однозначно. Особливість розмічальних робіт полягає в тому, що переважна більшість рішень складних завдань носить нестандартний характер і залежить тільки від досвіду та інтуїції самого розмітника. Розмічальні операції складаються з безлічі складних ручних операцій, які важко, а часом і неможливо механізувати. Це висуває досить високі вимоги до психомоторної сфери розмітника, особливо до координації рухів. У процесі розмічальних робіт можна виділити шість етапів, кожен з яких пред'являє свої специфічні вимоги до психіки учня.

Перший етап - планування діяльності включає в себе освоєння креслення, ознайомлення із заготівлею, обмір заготівлі, уявне відтворення контурів майбутньої деталі, вибір бази, вибір інструменту, необхідного для розмітки цієї деталі. На цьому етапі від розмітника потрібно ретельно продумати хід і послідовність робіт. Тут особливі вимоги пред'являються щодо:

- окоміру,

- уваги (обсяг і переключення),

- пам'яті (особливо оперативної),

- просторових уявлень,

- творчої уяви,

- розуміння технічних пристроїв.

Силове навантаження на першому етапі повністю відсутнє.

Другий етап - підготовчі операції, які проводяться з метою підготовки заготовки до розмітки (очищення, фарбування заготовки і т. п.). Ці операції є найбільш простими, не специфічними для учня. На цьому етапі його увага спрямована в основному на моторне поле (яке становлять заготівля, кисть або пульверизатор, вимірювальний та робочий інструменти), причому рухи і дії, що здійснюються на цьому етапі, відносяться до найбільш простих за темпом, траєкторії, точності і т. п .

Третій етап - креслярсько-вимірювальні операції. Вони являють собою найбільш складний комплекс робіт, що займає центральне місце у розмітці і висуваючи цілий ряд специфічних вимог до психіки людини. У креслярсько-вимірювальні операції входять: приведення бази до площини розмічальної плити; детальна вивірка заготівлі та викроювання з неї деталі; установка розмірів на вимірювальних приладах та інструментах; геометричні побудови.

Креслярсько-вимірювальні операції крім креслярсько-графічних навичок потребують великої концентрації уваги, окоміру, зорового і дотикального контролю, просторових уявлень і конструктивної уяви. Велике значення тут має спостережливість. Робота з вимірювальними приладами та інструментами вимагає складних, координованих рухів, причому вимоги в основному пред'являються не до сили, а до точності, спритності, кореляції та тонкого диференціювання рухів. Часто буває, що деталь закріплена так, що учневі доводиться робити вимірювання і наносити розмір на поверхню деталі, перебуваючи в незручній робочій позі. При цьому потрібно одним рухом вимірювального інструмента "схопити" розмір і закріпити його на шкалі. Такий складний рух успішно здійснюється в поєднанні із зоровим і кинестетичним контролем.

При плануванні операції не завжди вдається передбачити весь хід вимірювань і їх фіксації, а тому учню необхідно варіювати порядок дії в залежності від складності деталі. Тим самим пред'являються вимоги до вміння орієнтуватися в ситуації, до оперативного мислення.

Для третього етапу, характерне поєднання складних сенсомоторних дій і розумових операцій.

Четвертий етап - вирішення завдань з нарисної геометрії - є одним з найбільш відповідальних, так як помилкове рішення завдання призводить до браку. Просторова (об'ємна) розмітка здійснюється за допомогою проекційного методу. Успішність виконання цієї роботи вимагає від учня спеціальних математичних здібностей, просторових уявлень, активного мислення (абстрактно-логічного), конструктивної уяви, оперативної пам'яті (особливо запам'ятовування геометричних фігур). Рішення задач поєднується у навчанні учня з необхідністю як можна точніше наносити зазначені на кресленні розміри на поверхню заготовки. Ця операція висуває підвищені вимоги до зорового аналізатора, особливо до окомірной функції.

На цьому етапі необхідно відзначити важливу роль уваги до деталей побудов і вимірювань. З боку психомоторики потрібні спритність і точність рухів при побудові і вимірах деталі.

П'ятий етап - операції з нанесення на заготовку рисок і крапок - висуває дуже високі вимоги до точності і координації рухів, бо неточно нанесена риска призводить до браку. Наноситься риска спеціальною розмічальною чертилкой, виготовленою з металу підвищеної твердості, на металеву поверхню заготовки. При цьому деякі вимоги пред'являються до регулювання сили натиску, його напрямів і рівномірностей. Слабкий натиск не забезпечить гарної видимості рисок, а надмірно сильний призведе до спотворення розміру. Основна область роботи на цьому етапі - моторне поле.

Шостий етап - операції ударні, кернення рисок і крапок. Кернення рисок дозволяє досить тривалий час зберігати сліди розмітки. Подальша обробка деталей ведеться по кернам; таким чином, дуже важливо нанести їх з граничною точністю, що вимагає від учня сильних, швидких і точних рухів. Удар по кернеру повинен бути сильним і влучним. Ці дії дуже упражняємі, і тому вони значною мірою автоматизуються.

Висновки

Дана методична розробка представляє інтерес для тих навчальних закладів, які надають професійне навчання для дітей з вадами слуху. В нашій державі немає спеціально розроблених програм для роботи з дітьми-інвалідами, але вони дуже потрібні і педпрацівникам, і самим дітям з вадами слуху, для подальшої адаптації, соціалізації у суспільстві.



Використана література.

Грінгауз П.І. «Санітарно-технічні роботи» К. 1972р.

Віноградов Ю.Г., Орлов К.С., Попова Л.А. «Матеріалознавство для монтажників внутрішніх санітарно-технічних систем, обладанання та машиністів будівельних машин».

Журавльов Б.А. «Довідник майстра-сантехніка» М. 1987р.

Коганов Ш.І. «Охорона праці при виконанні санітарно-технічних та вентиляційних робіт» М. 1980р.
Адаптація інвалідів
Сорока М.П. – заступник директора;

Лінько І.О. – соціальний педагог

Луганського вищого професійного училища інформаційних технологій
Проблема інвалідності є актуальною проблемою, що аргументується переконливими даними міжнародної статистики, згідно з якою кількість інвалідів у всіх країнах велика і чітко простежується тенденція до його збільшення.

Соціальний захист інвалідів – одне з головних завдань соціального працівника, соціальна робота є однією з форм діяльності, спрямованої на досягнення соціальних змін. У зв’язку з цим у нашій країні стають питання допомоги інвалідам та особливо інвалідам.

Проблемне поле соціальної роботи величезне і вбирає в себе різноманіття життєвих ситуацій і колізій людей різного віку, інваліди серед них самі не захищені.

Інвалідність, як би її не визначати, відома в будь-якому суспільстві, і кожна держава по рівню свого розвитку, пріоритетам та можливостям формує соціальну та економічну політику стосовно інвалідів.

Протягом останніх 30 років у світі склалися стійкі тенденції і механізми формування такої політики, підтримки урядами різних країн розробки підходів до вирішення проблем цієї соціальної групи та надання допомоги державним і суспільним інститутам у визначенні та реалізації

політики, адресованої інвалідам. Держава відповідає за усунення умов, що ведуть до інвалідності, у рішенні питань, пов’язаних з наслідками інвалідності. Держава забезпечує інвалідам можливість досягти однакового зі своїми співгромадянами рівня життя, в тому числі у сфері доходів, освіти, зайнятості, охорони здоров’я, участі в суспільному житті. Інваліди мають право жити в соціумі, суспільство засуджує ізоляцію інвалідів. Для цього суспільство прагне сформувати умови незалежного життя інвалідів (самозабезпечення, самодостатність у повсякденному житті, безбар’єрнe середовище).

За інвалідами визнаються права та обов’язки громадян даного суспільства. У компетенції держави знаходяться способи визнання, забезпечення і реалізації прав і обов’язків інвалідів як членів суспільства. Держава прагне до рівнодоступності заходів соціальної політики в відношенні інвалідів на всій території країни, незалежно від того, де проживає інвалід (у сільській чи міській місцевості, столиці чи провінції). При реалізації політики щодо інвалідів повинні враховуватися особистості індивіда чи груп інвалідів: всі інваліди в силу специфіки свого захворювання перебувають у різних стартових умовах, і для забезпечення прав і обов’язків громадян країни щодо кожної групи інвалідів проводиться свій комплекс заходів.

Державна політика в даний час залишається основним публічним механізмом у визначенні, категоризації та легалізації інвалідності і продовжує бути істотним елементом в конструюванні та підтримці залежного статусу людей з обмеженими можливостями. У цьому сенсі становище людей з інвалідністю в ряді країн пов’язане з недостатньо розвиненим і не завжди ефективним правовим контекстом у частині передбачених механізмів реалізації відповідного законодавства і відповідальності за його виконання.

В українських дебатах про соціальну політику в відношенні інвалідів поряд зі схваленням та прийняттям ідей інтеграції ставиться питання про витрати і вигоди, а якість і спектр існуючих заходів соціального захисту поки залишається другорядним питанням. В соціальному законодавстві та програмах містяться необхідні вимоги доступності та інтеграції, проте на практиці далеко не завжди можна говорити про готовність і можливість забезпечувати виявлене й досягати означеної мети.

Системи соціального захисту інвалідів, що склалися в розвинених країнах, включають в себе ряд взаємопов’язаних елементів, що відбиваються в нормативному закріпленні прав інвалідів, прав та обов’язків державних органів, громадських та благодійних організацій, форм і методів їх діяльності у цій сфері.

У Федеративній Республіці Німеччини, згідно з Кодексом соціального законодавства, особлива увага з боку держави приділяється реабілітації інвалідів та заходів раннього виявлення хвороби з використанням всіх доступних засобів, щоб максимально залучити цих людей в повноцінне життя суспільства, усунути або зменшити наслідки захворювання.

У США, Великобританії, Канаді, Німеччині в результаті реалізації національних програм, з профілактики дитячої інвалідності, майже 100 % новонароджених обстежуються на спадкові захворювання, що дозволяє своєчасно їх виявляти, ціленаправленно проводити лікування та уникати відставання у розвитку дитини.

Законодавством зарубіжних країн закріплюються інститути соціального захисту інвалідів, визначається коло державних органів, відповідальних за реалізацію таких програм, які беруть участь у них або координуючих питання соціального захисту інвалідів. В Угорщині принцип рівних закріплений законом «Про права інвалідів та забезпеченні для них рівних можливостей» (1998). В законах Китаю є норми, що гарантують права та інтереси інвалідів.

Основні критерії розвитку політики держав стосовно інвалідів

- Наявність офіційно визнаної політики щодо інвалідів;

- Наявність спеціального антидискримінаційного законодавства

щодо інвалідів;

- Судові та адміністративні механізми реалізації прав інвалідів;

- Наявність неурядових організацій інвалідів;

- Доступ інвалідів до реалізації громадянських прав, у тому числі права

на працю, на освіту, на створення сім’ї, на недоторканність приватного життя і власності, а також політичних прав;

- Наявність безбар’єрного фізичного та соціального середовища.

Реалізація прав інвалідів передбачає наявність:

• законодавчої основи та інституційної бази в області рішення проблем інвалідності;

• можливості відстоювати свої права як у великих містах, так і в невеликих; на сьогоднішній день говорити про рівну доступність системи судової та адміністративної відповідальності неможливо;

• спеціальної допомоги, щоб відстояти свої права в суді. Права інваліда важко реалізувати, оскільки положення інваліда та його сім’ї часто тяжкe; особливо складно свої права відстоювати інвалідам з важкими формами захворювань. Інваліди обмежені у пересуванні, а установи судів у виконавчих органів для них іноді просто недоступні;

• розгорнутої системи інформування про права. Джерела інформації не бувають обов’язковими і релевантними, тому інформація часто носить випадковий і не завжди достовірний характер. Інвалід не завжди впевнений у своїх правах.

Основними правами, які повинні бути гарантовані інваліду і згідно з якими визначається ступінь відповідності національної політики держави міжнародним стандартам, служать права на освіту і працю, на вступ у шлюб, на батьківство, право звернення до суду, право на недоторканність приватного життя і власності, а також політичні права.

Сучасні законодавчі акти в Українi за частиною турботи і допомоги людям з обмеженими можливостями в змістовному плані наближаються до законів і принципів, прийнятих у всьому світі. І хоча інваліди, а також їх сім’ї наштовхуються на бар’єри у взаєморозумінні та спілкуванні з іншими людьми, багато що свідчить про те, що в цілому соціальне ставлення до інвалідів поступово змінюється: замість неуваги і знедолення прийшли визнання їх прав, гідності і повноцінної участі в житті суспільства. Прийняття закону «Про соціальний захист інвалідів», створення реабілітаціонних центрів - усе це свідчить про зміни в соціальній політиці.



Нормативно-правовий контекст інвалідності

20 листопада 1989 року в Нью-Йорку Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція про права дитини. З 27 вересня 1991 року вона є частиною законодавства України. Конвенція про права дитини - це угода між країнами, в якому зафіксовано, як уряд кожної країни піклується про дітей:

• держави-учасники визнають, що дитина з фізичними або розумовими обмеженнями має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь в житті суспільства (ст. 23);

• держави-учасниці вживають всі необхідні заходи для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних думок і переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї (ст. 2);

• держави-учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації, від виконання роботи, яка загрожує його здоров’ю, перешкоджає отриманню освіти, приносить шкоду його фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку (ст.32);

• у всіх діях, спрямованих на дітей, незалежно від того, здійснюються вони державами або організаціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ст. 3);

• право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я і сімейні зв’язки (ст. 8);

• держави-учасниці вживають всі відповіднs законодавчi, адміністративнi, соціальнi та просвітницькі заходи для захисту від усіх форм фізичного та психологічного насильства і наруги, «відсутності піклування чи неналежного поводження та експлуатації, включаючи сексуальне насильство з боку батьків, законних опікунів чи іншої особи, яка піклується про дитину» (ст. 19);

• право дитини на свободу думки, совісті і релігії (ст. 14);

• держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати свої думки, право на свободу вираження цих думок і переконань з усіх питань, що стосуються дитини, що відповідають її віку і зрілості (ст. 12);

• жодна дитина не може бути об’єктом незаконного втручання здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність

(ст. 16);

• право дитини на найвищий досяжний рівень користування послугами системи охорони здоров’я та засобами лікування хвороб та відновлення здоров’я (ст. 24). Стаття закону передбачає медичну реабілітацію (відновлювальну терапію, протезування, ортезування, реконструктивну хірургію), професійну реабілітацію (професійна освіта, професійно-виробничу адаптацію, працевлаштування), соціальну реабілітацію (соціально-середову орієнтацію і соціально-побутову адаптацію).

• право дитини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 26);

• право дитини на достатній рівень життя, необхідний для його фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку

(ст. 17);

• право дитини на освіту (ст. 28).

Більшість дітей з обмеженими можливостями навчаються на дому, а отже, вони не отримують достатній рівень знань і позбавлені спілкування зі своїми однолітками. Радує той факт, що дедалі частіше в студентські аудиторії приходять молоді люди з обмеженими можливостями. Адже їм потрібні не тільки пільги, допомога, медичне обслуговування і продуктові пайки. Молоді люди мріють вчитися, тому що саме якісна освіта допоможе їм знайти своє місце в житті і гарантує від безробіття.

Незважаючи на всі труднощі, молоді люди ніколи не пропускають заняття, ніколи не спізнюються. Така поведінка характерна для багатьох учнів інвалідів. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, вони ніколи не вимагають послаблень. Серед них є інваліди по зору, захворюваннями опорно-рухового апарату, ДЦП, цукровий діабет і навіть колясочники. Дуже часто їхні труднощі пов’язані саме із соціальними чи психологічними бар’єрами, а не власне інвалідністю. Наприклад, дуже ускладнює життя відсутність у місті пандусів, ліфтів, наявність високих бордюр і т.д.

Хлопцям, які з дитинства обмежені в спілкуванні з однолітками, часом буває складно влитися в новий колектив, вони не впевнені, у багатьох знижена самооцінка. Їм на перших порах потрібна порада фахівців. Зі своїми проблемами діти-інваліди можуть звернутися до психологів, педагогів-

організаторів, соціальним педагогам.

• право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті суспільства і займатися творчістю (ст. 31).

Більшість творчих обдарованих дітей та молоді з інвалідністю, які проживають у місті, в районних містах Луганської області ніколи не виїжджали за межі рідного селища, містечка або навіть вулиці, ніколи не брали участь у творчих фестивалях. Заходи для таких дітей проводяться рідко, тобто за традиційними святами - Новий рік, День захисту дітей, День інваліда «Дивіться на нас, як на рівних». Слід зауважити, що ця ситуація в місті змінюється. Державні структури та громадські організації все частіше спільно проводять розвиваючі заняття та розважальні заходи.

В українському законодавстві існує ряд нормативних документів, в яких закріплені права та гарантії дітей та молоді (Закон України «Про охорону дитинства»), сімей, які виховують дітей з проблемами здоров’я, і ​​молоді з обмеженими можливостями. Одним з таких нормативних актів є Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів Україні та гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість людям з інвалідністю вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.

Освіта. Держава гарантує дітям-інвалідам дошкільне виховання, здобуття інтегрованої освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Освітня структура спеціалізованих шкіл для дітей-інвалідів передбачає надмірний контроль та опіку.

Дошкільне виховання та освіту дітей-інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показників і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки проводиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи. При навчанні, а також професійної підготовки інвалідів, поряд із загальними формами допускаються альтернативні форми освіти. Спеціальні професійні освітні установи для інвалідів найчастіше надають їм можливість одержати робочу професію. Проблема доступності для них вищої освіти широко обговорюється, проте частка інвалідів, що надходять до вузу, не зростає, додаткові технологічні заходи, які полегшують процедуру вступних іспитів і навчання інвалідів з певними порушеннями здоров’я, не відпрацьовані.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безкоштовне навчання музикою, образотворчого, прикладного мистецтва у загальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах (ст. 21 Закону).

За інших рівних умов діти-інваліди мають переважне право на вступ у вищі та середні спеціальні навчальні заклади. Під час навчання пенсія і стипендія інваліду виплачується в повному розмірі (ст. 22 Закону).

Переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації мають інваліди та діти з числа малозабезпечених сімей, у яких:

• обидва батьки є інвалідами;

• один з батьків - інвалід, а інший - помер;

• самотня мама з числа інвалідів;

• батько - інвалід, який виховує дитину без матері.



Праця. По закінченню навчання в навчальному закладі молодій людині з інвалідністю надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за його бажанням право вільного працевлаштування.

Працевлаштування людей з інвалідністю здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці і соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, на якому настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, його професійних навичок і знань, а також рекомендацій МСЕК.

Нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, визначають місцеві Ради народних депутатів незалежно від форм власності, а в залежності від потреб інвалідів, але не нижче 4% від загальної чисельності працюючих. Якщо на підприємстві працює від 15 до 25 осіб, норматив має бути у кількості одного робочого місця.

При відмові у прийнятті на роботу за фахом інваліда, спрямованого з розподілу у зв’язку із закінченням навчального закладу, або порушенні будь-яких умов трудового договору і законодавства про працю адміністрація підприємства, установи та організації відшкодовує витрати на його проїзд до місця роботи і назад до місця постійного проживання, а також витрати на проїзд супроводжуючого, якщо він є необхідним (ст. 24 Закону).

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його угоди з причини інвалідності не допускається, за винятком тих випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інваліда.

Молоді люди з обмеженим можливостями також можуть зареєструватися у центрі зайнятості. Вони мають право на отримання статусу безробітного та на отримання допомоги по безробіттю. Безробітними є інваліди (згідно зі ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення»), які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані в державній службі зайнятості. Допомога по безробіттю виплачується у розмірі, що залежить від страхового стажу та суми середньої заробітної плати за останнім місцем роботи. І при цьому зберігається право отримання пенсії по інвалідності.

Рішення про присвоєння громадянам статусу безробітних приймається центрами зайнятості за місцем проживання у разі надання особистої заяви з 8 дня після реєстрації як таких, що шукають роботу.



Повноваження органів державної

влади, які здійснюють працевлаштування інвалідів


Тип органу влади

Повноваження, визначені законом

Органи соціального захисту населення

- виявляють інвалідів, які бажають працювати;

- Ведуть інформаційний банк даних цих інвалідів;

- Подають до Державної служби зайнятості заявки на професійне навчання інвалідів.


Відділення Фонду

Україна


соціального

захисту інвалідів (ФСЗІ)



- приймають участь у визначенні підприємствами робочих місць для працевлаштування інвалідів;

- У 10-денний термін після прийняття місцевими радами народних депутатів рішення про нормативи робочих місць надсилають ДСЗ і місцевим ОСЗН списки підприємств, яким встановлений цей норматив;

- Розглядають пропозиції підприємств щодо створення додаткових робочих місць для інвалідів.


Державна служба зайнятості (ДСЗ)

- Веде облік інвалідів, які звернулися в ДСЗ за допомогою у працевлаштуванні;

- Веде облік робочих місць підприємств, на які можуть бути працевлаштовані інваліди;

- Сприяє у працевлаштуванні інвалідів;

- Надає консультації інвалідам з питань працевлаштування, умов роботи, професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки;

- Направляє на профнавчання непрацюючих інвалідів: III група - кошти Фонду сприяння зайнятості населення, I і II групи - засіб ФСЗІ;

- Щокварталу подає звіти місцевим органам соціального захисту населення.



Підприємства

будь-якої форми власності



- Створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів (відповідно до

встановлених нормативів);

щорічно до 1 березня повідомляють місцевим органам самоврядування кількість інвалідів.


Матеріальне, соціально-побутове та медичне забезпечення людей з інвалідністю здійснюється у вигляді грошових виплат (пенсій, допомоги), забезпечення медикаментами, технічними або іншими засобами, включаючи автомобіль, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання із спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру , а також шляхом надання послуг з медичної, соціальної, трудової, професійної реабілітації, побутовому та торговельному обслуговуванню.

Види необхідної матеріальної, соціально-побутової та медичної допомоги визначаються органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації (ст. 36 і 37 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів»).

Даним законом передбачається розробка індивідуальних програм реабілітації інваліда, які представляють собою комплекс оптимальних для нього реабілітаційних заходів, що включає окремі види, форми, обсяги, терміни і порядок реалізації медичних, професійних та інших реабілітаційних заходів. Останні спрямовані на відновлення, компенсацію втрачених функцій організму, відновлення, компенсації здібностей інваліда до виконання певних видів діяльності.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда, у відповідності з цим законом, є обов’язковою для виконання відповідними органами державної влади, органами мiсцевого самоврядування, а також організаціями незалежно від організаційно-правових форм і форм власності.

Діяльність з реабілітації інвалідів координує Міністерство соціального захисту населення України. Реабілітаційними визнаються установи, які здійснюють відповідний процес відповідно до програм реабілітації інвалідів. Органи виконавчої влади повинні з урахуванням регіональних та територіальних потреб створювати мережу реабілітаційних установ, у тому числі і недержавних, і сприяти розвитку системи медичної, професійної та соціальної реабілітації інвалідів, організовувати виробництво її технічних засобів.

Мережа реабілітаційних закладів повинна розвиватися на всій території країни, щоб максимально наблизити їх до місця проживання інвалідів. Вони покликані проводити заходи щодо відновлення або компенсації людям з обмеженими можливостями втрачених функцій, консультувати інвалідів та членів їх сімей. В Україні функціонує 605 реабілітаційних центрів і відділень, з них 1 / 9 для дорослих і 426 для дітей-інвалідів. Однак не скрізь приділяється належна увага створенню обласних реабілітаційних центрів.

Українське законодавство передбачає отримання інвалідами технічних засобів реабілітації, що забезпечують їх особливі потреби, підвищують рівень їх незалежності в повсякденному житті. Держава зобов’язана підтримувати розробку і виробництво різних допоміжних пристроїв та обладнання, засобів пересування, побутового самообслуговування, комунікації, сприяти формуванню національного ринку реабілітаційних виробів.

Становище з забезпеченням права інвалідів на належну протезно-ортопедичну допомогу не вирішити лише одним спеціалізованим державним організаціям. Тут велике поле діяльності для прояву ініціативи і благодійності з боку зарубіжних та вітчизняних комерційних і некомерційних організацій.



Забезпечення технічними засобами пересування

1. Автомобіль. Відповідно до ст. 23 частиною 4 Порядку забезпечення інвалідів автомобілями з ручним керуванням і мотоколясками, затвердженого Кабінетом Міністрів від 06.02.92 р. № 62 зі змінами від 29.12 93 р № 1071, батьки або родичі, за відсутності у них свідчень до водіння, які здійснюють огляд дитини-інваліда або інваліда з дитинства, хворих на ДЦП у віці до 18 років, при наявності у цих інвалідів медичних показань на право одержання автомобіля з ручним керуванням або мотоколяски, мають право купити автомобіль «Таврія» або мотоколяску на пільгових умовах з виплатою 7 % їх вартості .

2. Інвалідні коляски.

3. Протезно-ортопедичні вироби.

Інвалідними візками та іншими засобами реабілітації (стійки, палиці, милиці, і т.п.) безоплатно забезпечуються тільки особи, яким встановлено групу інвалідності та діти-інваліди віком до 18 років. Якщо особи не мають статусу інваліда, то за рахунок коштів державного бюджету вони мають право на забезпечення лише протезно-ортопедичними виробами.

Облік інвалідів та інших осіб, які мають право на безоплатне забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації ведуть управління праці та соціального захисту населення міськвиконкомів райдержадміністрації за місцем реєстрації проживання осіб.

Місцеві органи праці та соціального захисту населення на підставі наданих документів видає направлення на забезпечення протезними виробами (з урахуванням строків їх експлуатації). Інвалід або інша особа звертається до підприємства за направленням місцевого органу праці та соціального захисту населення.

Тип протезного виробу визначає лікар медичного відділу підприємства. Готові протезні виріби надаються інваліду або іншій особі (їх законному представникові) особисто після примірки.

Діти-інваліди та діти до 18 років забезпечуються протезними виробами у міру свого виростання.

У разі смерті інваліда та іншої особи, видане безоплатно технічна або інший засіб реабілітації (крім протезних виробів), термін експлуатації якого ще не минув, повертається місцевому органу праці та соціального захисту населення.



Житлова політика стосовно інвалідів

Інваліди та сім’ї, в яких є діти-інваліди, мають переважне право на поліпшення житлових умов, передбачених чинним законодавством (ст. 29 Закону).

Основні положення такі:

• пільги з оплати житла і комунальних послуг надаються будь-якому інвалідові і не залежать від групи і причин інвалідності;

• інваліди та сім’ї, які мають дітей інвалідів, можуть перебувати на обліку для поліпшення житлових умов одночасно за місцем роботи та місцем проживання;

• при наданні житлового приміщення інвалідам та сім'ям, які мають дітей-інвалідів, враховуються рекомендації індивідуальної програми реабілітації (ІПР), стан їх здоров’я, а також інші обставини;

• додаткова жила площа у вигляді окремої кімнати предоставляється інвалідам відповідно до переліку захворювань, затвердженого урядом України;

• надання інваліду житлового приміщення в будинках державного або муніципального житлового фонду здійснюється з урахуванням його права на додаткову житлову площу.

Додаткова житлова площа, займана інвалідом, в тому числі у вигляді окремої кімнати, не вважається зайвою і підлягає оплаті в одинарному розмірі з урахуванням наданих пільг. Для одержання пільг з оплати електроенергії інваліди повинні зарегиструватися в «Електричних міських мережах», пред’явивши необхідні документи.

Дуже болюче питання у відстоюванні майнових прав дітей-інвалідів, зокрема, що залишилися без піклування батьків, а також людей з обмеженими можливостями у віці старше 18 років - захист їх прав на житло. На жаль, нерозвиненість і непрозорість ринку нерухомості, порівняно висока вартість житла в умовах несприятливої ​​економічної ситуації в країні, існуючий дуалізм правовою регулювання (право на користування жилими приміщеннями державного та муніципального фондів і право власності на об’єкти нерухомості) роблять нерухомість вельми привабливим об’єктом для всякого роду сумнівних операцій. Особливо великий ризик зловживання щодо осіб, які не в змозі самі кваліфіковано здійснювати захист своїх прав і змушені покладатися на відповідні державні органи або своїх представників (опікунів чи піклувальників).

Проблема забезпечення інвалідів житлом в різних регіонах Україні продовжує залишатися дуже гострою і повільно розв’язуваної через недостатнє фінансування. Складнi економічнi про умови, труднощі, що виникають з бюджетним фінансуванням житлового будівництва, призводять до масових порушень житлових прав інвалідів практично у всіх областях України. І хоча є цілий ряд позитивних прикладів, коли інваліди отримують житло або покращують свої житлові умови за сприянням адміністрації свого регіону, все ж в окремих областях країни приймаються акти, що зачіпають права людей з обмеженими можливостями на житлове забезпечення, встановлені українським законодавством.

У багатьох випадках втручання правозахисних організацій призводить до вирішення проблеми та утвердження прав інвалідів. Фахівці з соціальної роботи в кожній конкретній ситуації повинні допомагати людям з інвалідністю відстоювати їх права на житло.

Право на безкоштовний проїзд. Згідно ст.38 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» інваліди, діти-інваліди та особи, які супроводжують інвалідів 1 групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого), мають право на безкоштовний проїзд у пасажирському міському транспорті (крім метро і таксі, в т.ч. маршрутне таксі), а також всіма видами приміського транспорту.

Діти-інваліди та інваліди 1, 2 груп по зору та з порушенням опорно-рухового апарату та особи, які супроводжують інвалідів 1 групи або дітей- інвалідів зазначених категорій (не більше одного супроводжуючого), мають право на безкоштовний проїзд також і в метро.

Інваліди, діти-інваліди та особи, які супроводжують інвалідів 1 групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого), мають право на 50-відсоткову знижку вартості проїзду на внутрішніх маршрутах повітряного, залізничного, річкового та автомобільного транспорту в період з 1 жовтня по 15 травня.

На жаль, Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» на думку громадських організацій інвалідів, виконується лише на 30%.



Зобовязання сучасної держави і суспільства перед інвалідами

З 6 січня 2006 р. В Україні діє Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Управління Пенсійного Фонду України від 25.11.2005 р. № 22-1. Відповідно до цього Закону, громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника; за вислугу років. Призначення пенсій і оформлення документів для їх виплат здійснюються органами Пенсійного Фонду України. Звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію. Заява про призначення пенсії подається за місцем роботи, а непрацюючими - до органів Пенсійного Фонду України за місцем проживання заявника.

Документи про призначення пенсій розглядаються органами, які призначають пенсію, не пізніше 10 днів з дня їх надходження. Повідомлення про відмову в призначенні пенсії відповідний орган надсилає заявникові не пізніше 5 днів після такого рішення. У випадку, якщо до заяви про призначення або відновлення пенсії додані не всі документи, орган, що призначає пенсію, повинен письмово повідомити заявника про те, які документи необхідно надати додатково.

Додаткова відпустка. Жінці, яка працює і має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, за її бажанням щорічно надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів без урахування вихідних (Закон України «Про відпустки» від 15.11.96)

Повна пільгова пенсія. Відповідно до Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» мами інвалідів з дитинства, які виховали їх до восьмирічного віку, мають право на пенсію за віком після досягнення 50 років і стаж роботи не менше 15 років із зарахуванням до стажу час догляду за дитиною. При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років, які мають право на одержання соціальної пенсії.

Призначення пенсії відповідно названого Закону здійснюється і в тому випадку, якщо дитина визнаний інвалідом з дитинства після досягнення восьмирічного віку, але за наявності висновку МСЕК про те, що захворювання, яке призвело до інвалідності, спостерігалося до восьмирічного віку. Розмір пенсії цій категорії осіб визначається на загальних підставах відповідно до вимог ст.27, 28 і 40 цього Закону.

Інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, які мають одночасно право на державну соціальну допомогу відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам дитинства та дітям-інвалідам», на пенсію та на державну соціальну допомогу відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам », призначається за вибором інвалідів з дитинства (законних представників інвалідів з дитинства, визнаних недієздатними, та дітей-інвалідів) один із зазначених видів виплат.

Якщо інвалід з дитинства або дитина-інвалід має право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника і державну соціальну допомогу відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам дитинства та дітям-інвалідам», ці виплати призначаються одночасно.

Розміри державної соціальної допомоги інвалідам дитинства та дітям-інвалідам та надбавки на догляд визначаються у відсотках від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, та прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку.

Державна соціальна допомога інвалідам дитинства I групи призначається у розмірі 100 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Надбавка на догляд за таким інвалідом установлюється в розмірі 50% прожиткового мінімуму для зазначених осіб.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України «Про стипендіальне забезпечення» від 05.03.2008 р. № 165 дітям-інвалідам по зору та слуху призначається соціальна стипендія у розмірі 50 % від академічної.

Для інвалідів з дитинства II і III груп розмір цієї допомоги становить, відповідно, 80 % і 60 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Самотнім інвалідам з дитинства II і III груп, які за висновком МСЕК потребують постійного стороннього догляду, передбачено надбавку на догляд за ними до державної соціальної допомоги в розмірі 15% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Така надбавка призначається на підставі заяви інваліда (або законного представника), в якому повідомляється про відсутність працездатних родичів, зобов’язаних за законом його утримувати, (незалежно від місця його проживання). Додатково подаються довідка про склад сім’ї, видана уповноваженим органом за місцем проживання та висновок медико-соціальної експертної комісії, де зазначено, що інвалід потребує постійного стороннього догляду.

Державна соціальна допомога дітям-інвалідам у віці до 18 років призначається у розмірі 70 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Слід зазначити, що з 1 січня 2006 року розмір призначеної державної соціальної допомоги дітям-інвалідам, захворювання яких пов’язане з Чорнобильською катастрофою, збільшений на 50%.

Надбавка на догляд за дитиною-інвалідом віком до 6 та від 6 до 18 років досягає 50 % прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку і призначається одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які не працюють і фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом.

Інваліди дитинства, які перебувають на повному державному утриманні, отримують 25 % призначеного розміру державної соціальної допомоги. Решта суми (за їх заявою або заявою законного представника) перераховується закладом, де перебуває інвалід дитинства, на поліпшення умов проживання в установі (закладі).

Дітям-інвалідам, які перебувають на повному державному утриманні, державна соціальна допомога виплачується в розмірі 50 % призначеної суми та перераховується на їх особисті рахунки в банки. Інші 50% перераховуються на рахунок установи (закладу) за місцем перебування дитини. Дітям-інвалідам із числа сиріт за період перебування на повному державному утриманні зазначена допомога виплачується в повному розмірі та перераховується на їх особисті рахунки в банки.

Незважаючи на те, що інвалідність пов’язана з обмеженою здатнестю до трудової діяльності, невід’ємне право інваліда - право на працю. Воно встановлено законами «Про соціальний захист інвалідів» та «Про зайнятість населення», спрямованими на створення інвалідів реальних можливостей займатися корисною діяльністю і передбачають конкретні механізми їх реалізації. Для здійснення цього плану необхідна активна державна політика, спрямована на сприяння зайнятості інвалідів, оскільки становище осіб з обмеженими можливостями на ринку праці в Україні залишається невідповідним їх потенційним можливостям, а їх зайнятість невиправдано низькою.

Працюючі інваліди складають менше 10 % їх загальної чисельності ¬ ності (ще 7 - 8 років тому їх було 16-18%), зайнятість серед інвалідів ¬ дів працездатного віку не перевищує 15%. Особливо вона низька серед інвалідів I і II груп (8 %). Для порівняння: у США з 54 млн інвалідів працевлаштовані 29 %, у Великобританії з 5 млн – 40 %, в Китаї з 60 млн – 80 %.

Органи служби зайнятості зобов’язані вживати заходb щоб залучити інвалідів у сферу підприємництва та самозайнятості. Інваліди, які перебувають на обліку в цій службі, охочим зайнятися індивідуальною трудовою діяльністю, повинна надаватися консультативної-організаційна допомога з правових питань, складання бізнес-планів, підготовці реєстраційних документів. Інвалідам з числа безробітних громадян повинна надаватися фінансова допомога.

У 2008 році лише 1200 інвалідів стали індивідуальними підприємцями, що дуже мало, враховуючи загальну кількість людей з обмеженими можливостями в країні. Однією з основних заходів, спрямованих на вирішення проблеми зайнятості інвалідів в даний час, служить встановлення органами виконавчої влади квот на працевлаштування даної категорії громадян, які даються організаціям незалежно від організаційно-правових форм. За інформацією Міністерства праці та соціального розвитку України, в 2010 р. в рамках установленой квоти працевлаштовано близько 12 000 інвалідів.

За сприянням у працевлаштуванні за 2010 р. в службу зайнятості звернулося близько 86 000 осіб з обмеженою працездатністю, надана допомогу 12 700. У рамках цільової програми сприяння зайнятості населення України в 2007 - 2010 роках територіальними органами Міністерства праці і соціального розвитку України з питань зайнятості населення для осіб, які мають обмеження працездатності, реалізується комплекс таких заходів, як надання консультативних та профорієнтаційних услуг; допомогу в пошуку роботи; професійне навчання; квотування робочих місць.

Однак нині проявилися нові проблеми у створенні квот для інвалідів. Роботодавці, підкоряючись вимогу держави, хоча і виділяють вакансії, але не ті, що влаштовують людей з обмеженими можливостями. Суть в тому, що дохід у вигляді заробітної плати, одержуваної працівниками з інвалідністю на таких трудових місцях, не покриває витрат, які доводиться нести у зв’язку з утраченими в цьому випадку пільгами на лікарські препарати. Крім того, надаються вакансії не відповідають потребам інвалідів, не адаптовані до їх особливим потребам, умови праці бувають незадовільні, що призводить до ризику загострення захворювання і зниження працездатності. Дані питання вимагають свого вивчення і рішення, і соціальний працівник може зробити аналіз ситуації, оскільки володіє необхідними навиками як дослідник.

Динамічний аналіз статистики по інвалідності, що проводиться органами охорони здоров’я і міністерством, показує, що рівень повної реабілітації стабільно дуже низький, а серед інвалідів І та II груп - майже нульовий (0,2 - 0,6 %). Щорічно совокупність інвалідів завдяки повній реабілітації зменшується всього на 2,2 - 2,3 %. Інваліди III групи мають значимий шанс повної реабілітації.

Порівняння працюючих і непрацюючих інвалідів виявило, що реабілітація перших суттєво вище, ніж других. Одне з основних напрямів підтримки інвалідів - професійна реабілітація, найважливіша складова частина державної політики в галузі соціальної зашиті людей з обмеженими можливостями. Професійна реабілітація інвалідів включає заходи, послуги та технічні засоби:

• профорієнтацію (профконсультування, профвідбір, профподбору);

• психологічну підтримку і сприяння професійному самовизначенню;

• навчання за програмами основної загальної, середньої (повної) загальної, початкової, середньої та вищої професійних освіти;

• підвищення кваліфікації;

• сприяння працевлаштуванню (сприяння в працевлаштуванні на тимчасовій роботі, на постійне місце роботи, самозайнятості та підприємництва);

• квотування і створення спеціальних робочих місць для працевлаштування інвалідів;

• професійно-виробничу адаптацію.

Професійна реабілітація інвалідів з їх подальшим працевлаштуванням економічно вигідна державі, оскільки кошти, вкладені в неї, будуть повертатися у вигляді податкових відступів. У разі обмеження доступу останніх до занять професійної діяльності витрати на реабілітацію зростають. В даний час кількість працюючих інвалідів серед усього числа людей з обмеженими можливостями не перевищує 11%. Особливо важке положення складається із зайнятістю інвалідів I і II груп: серед них працюючих - менше 8 %.

Законодавство щодо інвалідів не враховує, що работодавцю потрібен не інвалід, а працівник. Повноцінна трудова реабілітація і полягає в тому, щоб перетворити інваліда в робітника, а потім і працевлаштовувати, ефективна саме така післядовність, але не навпаки. І звичайно, для цього необхідні певні умови.

Професійна підготовка і професійна освіта інвалідів - найважливіші аспекти їхньої професійної реабілітації. Спеціальні навчальні заклади не забезпечують підготовки інвалідів на рівні, що гарантує їх конкурентоспроможність, а деякі з них випускають фахівців, які свідомо опиняються незатребуваними. Значною мірою це обумовлено наступними причинами:

• фахівці медико-соціальної експертизи, які сьогодні здійснюють професійну орієнтацію інвалідів, не володіють інформацією про показання і протипоказання до прийому до вищі та інші освітні установи, орієнтуючись на побажання самих інвалідів;

• інваліди не мають доступу до інформації про свідчення і противопоказаніях до прийому в освітні установи, мало що знають про обрану професію та умови праці в даній професійній сфері;

• спеціальні освітні заклади системи соціального захисту населення непрестижні, не дають перспектив для працевлаштування на добре оплачувані посади;

• освітні установи не пристосовані до інвалідів, чиї психосоматичні можливості вимагають особливої ​​інфраструктури приміщень, спеціального обладнання навчальних місць і особливі методики навчання. Коло професій, яким навчаються інваліди, звужується, суб’єктивно формуються протипоказання для прийому в освітні установи.



Разом з тим повільно формуються загальні уявлення і установки про те, що профессіональну підготовку і професійну освіту (включаючи навчання, перенавчання, перекваліфікацію) інвалідів краще здійснювати не в спеціальних, а в звичайних закладах початкової, середньої та вищої професійної освіти, на різних курсах. Це дозволить уникнути сегрегаційний уявлень у інвалідів і дозволить інтеграції інвалідів у суспільстві стати більш повноцінним.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал