Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника



Сторінка1/9
Дата конвертації06.12.2016
Розмір1.71 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Міністерство освіти і науки України

ДВНЗ “Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника”

Педагогічний інститут

Кафедра мистецьких дисциплін початкової освіти
Мистецтво в сучасній школі:

проблеми, пошуки

Збірник наукових праць

За загальною редакцією професора М.В. Вовка



Випуск VІІІ

Івано-Франківськ

2014

УДК 7807-057.874

ББК 74.200.551.3


Друкується за ухвалою вченої ради Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

(протокол № 9 від 26 червня 2014 р.)

Рецензенти:

кандидат педагогічних наук, доцент О.Д. Шуляр;

кандидат мистецтвознавства, доцент Р.В.Дудик

Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки : наукові статті / за заг. ред. професора М. В. Вовка. – Івано-Франківськ : Вид-во Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника, 2014. – Вип. VІІІ. – 116 с.

ISBN 978-966-640-210-8

До науково-методичного збірника ввійшли дослідження, присвячені актуальним питанням навчання і виховання засобами музики, хореграфії та образотворчого мистецтва.

Наукові ідеї об’єднані спільним задумом розкрити функціональний вплив мистецтва на естетичне виховання школярів. Актуалізуються психолого-педагогічні та вікові особливості розвитку творчих здібностей учнів.

Матеріали збірника розраховані на студентів педагогічних вишів та вчителів мистецьких дисциплін загальноосвітніх шкіл.

УДК 7807-057.874

ББК 74.200.551.3


ISBN 978-966-640-210-8
© Видавництво Прикарпатського національного

університету імені Василя Стефаника, 2014


УДК 37.036 Роман Андрусишин

Народні танці Гуцульщини
У статті досліджуються народні танці, які зайняли чільне місце в традиційно-побутовій культурі Гуцульщини. Особлива увага звертається на використання народних танців у календарному обрядовому циклі гуцулів.

Поряд з рисами генетичної спорідненості із загальноукраїнським фольклором у гуцульському танці наявні і деякі характерні особливості, що виявляються в багатстві традицій у цій сфері народної культури і краще донесеними до нашого часу архаїзмами, порівняно з іншими, економічно більш розвиненими областями України.

Ключові слова: обрядові танці, Гуцульщина, танцювальні кроки, «рівна», «плєс», «ряд», танцювальна фігура.
The article deals with the problems of estatic education of children at the pre-school age by means of choreography. The main tasks in order to improve the content, forms and methods of estatic education have been analysed. Also the problems have been outlined, which solution will essentially improve the current state of estatic education of the growing-up generation in the pre-school educational establishments. The article’s target are students, teachers of artistic subjects, heads of the children’s choreographic groups.

Keywords: folk choreography, estatic education, pre-school education, dancing art, folk dance.
Постановка проблеми. Сучасні підходи до естетичного виховання підростаючого покоління засобами хореографічного мистецтва набувають все більшої актуальності.

Сучасна загальноосвітня школа, за дослідженням О. Дем’янчука, як правило, розвиває дітей в одній і рідше – у двох-трьох галузях мистецтва. Рання спеціалізація в одній галузі може загальмувати художньо-естетичний розвиток. Крім того, діти з різними задатками й здібностями опиняються в нерівних умовах [1, с.28]. Якщо заняття з музики чи образотворчого мистецтва проводяться у традиційних шкільних приміщеннях, то уроки хореографії вимагають спеціально обладнаних класів. Вирішити цю проблему зможе система освіти в цілому і, зокрема підготовка фахівців, наявність програм тощо.

Із цих позицій можна вважати, що особливо ефективним компонентом формування системи естетичних інтересів школярів є організація художньо-творчих комплексів, у процесі ознайомлення і вивчення яких учні зможуть глибоко і всебічно пізнати естетичну сутність мистецтва та навколишнього світу [1, с.47].

Мета естетичного виховання засобами хореографії – сприяти індивідуальному становленню особистості дитини під впливом цінностей хореографічного мистецтва.

Помітне місце в традиційно – побутовій культурі гуцулів займає народний танець. Згадки про нього, окремі описи знаходимо в публікаціях різних авторів ХІХ – ХХ ст. Танцювальному мистецтву Гуцульщини присвячено монографію та ряд статей українського дослідника Р.П. Герасимчука, на основі яких написано цей нарис із використанням деяких інших публікацій та сучасних польових матеріалів.

Поряд з рисами генетичної спорідненості із загальноукраїнським фольклором у гуцульському танці наявні і деякі характерні особливості, що виявляються в багатстві традицій у цій сфері народної культури і краще донесеними до нашого часу архаїзмами, порівняно з іншими, економічно більш розвиненими областями України. Завдяки синкретичному зв’язку з обрядами, віруваннями, міфологією і демонологією, виконання окремих танців, майже незмінних у своїй прадавній формі, навіть приурочених до дат церковного календаря, зберегло своє первісне ритуальне значення. У таких танця рух, як і слово у замовлянні, був магічним засобом спілкування із силами природи. Хореографічні виражальні засоби в обрядових танцях, масових і сольних – рухи, жести, міміка – лаконічні, але яскраві. Виконувались вони у повільно-помірному темпі, кроком «рівна» або «гайдук», що поєднувались з підскакуванням то на одній нозі, то на другій, похитуванням, із застосуванням фігур «ряд» та «коло», яке переважно «водили тричі за сонцем». Упродовж ХІХ – ХХ ст. ці танці побутували без супроводу; у поєднанні із замовлянням, інколи висловленим у поетичній формі; з піснею під гру скрипки чи інструментального ансамблю; як інструментальна форма із приспівками.

У виконанні обрядових танців, як і у самих обрядах, не могли брати участь всі жителі. Чіткий відбір учасників за віком і статтю був характерний для свят, що відзначали дати сонячного календаря за давніми звичаями. Колядників і танцюючих, наприклад, вибирали серед людей старших, шанованих, у кількості 6–10 осіб. Ще донедавна на гуцульському весіллі не були присутні діти, вони не брали участі і в обрядових танцях. Факти, збережені етнографічною літературою, підтверджують строгу регламентацію побутових відносин і заборон відносно дітей. Відомо, що проходження обрядів ініціацій не тільки було безпосередньо пов’язане з танцем, а й давало на нього дозвіл. Так, хлопець, який хотів стати парубком (легінем), повинен був витримати випробування в іграх при померлому, але танцювати йому ще не дозволялось. Тільки у віці 20 років, пройшовши обряд посвячення в легіні у весняних іграх – танцях, юнаки отримували дозвіл носити бартку, ремінь і танцювати.

Місце і час виконання обрядових танців були також строго зумовленими. Вони відбувалися під відкритим небом – для кращого контакту із силами природи, інколи в хаті – в нічний час або до сходу сонця.

Обрядовий пласт народного танцю Гуцульщини поділяється на танці, пов’язані з календарними і сімейними звичаями та обрядами. Календарні танці, що попереджували господарські заняття, мали на меті забезпечити успішне їхнє протікання, виконували магічно-ритуальну роль. У зв’язку з тваринницьким напрямом господарства, специфікою календарного розподілу господарських занять пастухів, вівчарів – тривалим перебуванням літом на високогірних пасовищах, масові обряди і свята з танцями проходили переважно у зимово-весняний період.

У народних святах, пов’язаних зі зміною сонячних фаз, важливе значення мають танці з яскраво вираженою солярною основою. Гуцульські танці «коло», «колесо», «кругляк», «кочело» виконуються в обрядовому варіанті як «рух по колу вправо» і фактично імітують хід небесних світил (сонця). Ці танці можна вважати локальними варіантами, що мають однакову магічно-ритуальну основу та подібні виражальні засоби. Вони наявні не тільки у календарних обрядах, а й у сімейних, пов’язаних із вірою в магію кола як оберегу, сила якого символізувалась і в вінках, сплетених із зілля, і в звичаї триразових обходів.

Свої назви вищеназвані танці отримали від головної фігури – «кола». Учасники танців ставали в коло, клали обидві руки на плечі сусідам і кроком «рівна» пересувалися «в бік за сонцем», обходячи предмет, над яким здійснювався ритуал, три рази. Інколи переплітали руки за плечима, цей спосіб триматись називали «гребінець», інколи трималися за долоні, особливо, якщо танцювали у швидкому темпі або виконували складніші кроки, наприклад, «сідали гайдука», змінюючи напрям кола. Часом коло танцюристів перетворювалось у розірване коло, півколо і навіть ряд, коли ритуальний танець виконувався як поклоніння домові, садибі тощо, а кроком «рівна» в цьому випадку посувалися вперед і назад.

У колядних звичаях гуцулів першим можна вважати ритуальний танець колядників, що, наближаючись до садиби та до входу – хати, починають поважно іти «плєсом». Під звуки трембіти колядники «три рази плєшучи, йдуть до хати і назад», вшановуючи тим самим домашнє огнище, «оседок». В основі цього обрядового танцю лежить фігура «ряд», переважає крок «рівна».

Магічною значимістю наділявся і наступний танець – «коло». Після кожної колядки господарю, господині чи іншим членам родини, після кожного переспіву танцюристи «гуляють коло», не минаючи при тому нікого – від найстаршого до наймолодшого. Іншими словами, побажання сонячного тепла, життєдайної сили природи звучало в пісні-колядці і посилювалося в ритуальному танці, головна фігура якого – описування танцювальним кроком кола – була виявом магічного величання, побажаня добра. Далі танці з метою охорони всієї садиби, господарства поступово переносилися в кошару, на грядки, де колядники оберталися за сонцем, виголошуючи словесні замовляння, танцювали на пасіці, «аби бджоли були веселі».

Ці звичаї з наявністю танців локалізувались не в усіх районах Гуцульщини, але дії, здійснювані в них, або виступали в комплексі, або нівелювались до форми словесного побажання. У хаті після щедрої гостини виконувався ще один цікавий ритуальний танець – «рівна» до святкового столу, в основі якого лежить фігура «ряд», крок «рівна». Танцюючі, «тричі вклоняючися і плєшучи до стола», виходили спиною на двір.

Свято коляди продовжували «плєси» – танцювальні театралізовані ігри значно пізнішого походження, ніж солярне «коло». У них звучали залишки скоморошої традиції з її веселощами, дотепами, вертепом, жартівливим зображальним танцем коня, кози, настирливим домаганням грошової плати. Плєс виконувався чоловічим складом, «за сонцем», під супровід спеціальних коротких чотиритактових тридольних мелодій у фігурі «розірване коло» або «ряд», два чи більше рядів. Головний крок плєсу супроводжувався рухом піднесеної правої руки з топірцем. Велике значення в цьому танці відігравала міміка. Інколи поряд з головним кроком застосовувалися й інші кроки коломийкових гуцульських танців, насамперед «гайдук».

Відомо, що весняний період календаря характеризується переважно двома основними мотивами в обрядовості: надією на успіхи господарських робіт та мотивами залицяння молоді, які попереджають весілля. Дівочі хороводи біля води, що виконувалися у цей час як далекий відгомін колишнього звичаю умикання молодої, загалом не характерні для Гуцульщини і зустрічалися лише в тих селах, які межують з підгірськими. Серед них відомі «жучок», «вербовая дощечка», «огірочки», «сосонка», «грушка», «зельман», «муж і жінка», в яких брали участь жителі кількох сусідніх сіл, дівчата і молодиці. Для них характерне багатство віршових форм і танкових ритмів. Пластичні виражальні засоби цих хороводів відмінні від орнаментальних гуцульських танців, що є фактично танцями ніг; у них зустрічається ігровий елемент, інколи присутня зображальність, у зв’язку з чим доцільно їх називати ігровими танцями. У гуцулів для цього виду танців поширена назва «ігра».

Весняні ігри були більшою мірою характерними для обрядовості чоловічих вікових груп. Їх виконували на великдень після поминання померлих на церковному подвір’ї або безпосередньо біля могилок. Переважна більшість їх є іграми, в яких вироблялись навики, що мали практичне застосування у повсякденному житті. Початкова їх мета – засвідчення сили і відваги юнаків, спритності і фізичної вправності, а саме: швидкого бігу («війна», «курочка», «каповина»), стрибків («скічки»), непомітного для інших жесту («тичка», «крейцар»), утримання рівноваги («дручок», «голубка»), слухової реакції («сорока»), а також елементи боротьби («боклажок»). Серед них зустрічаються також танцювальні ігри, в яких присутні виразні танцювальні елементи – характерні пози, спосіб триматися у тому ж колі, окремі фігури («церковці», «війна», «стовп») та акробатичні елементи («церковці», «стовп»), спільні для ігор і танців. Генетична ініціальна основа цих ігор, їх невіддільність від обряду стверджуються ще й фактом послідовності в їх організації: пройшовши випробування у змаганнях, іграх на Великдень, у «волочівний понеділок» – другий день свят, парубки «волочаться» за писанками, які їм дарують дівчата за танець, що спеціально влаштовувався у «велике пущенє» для знайомства молоді, одночасно ближче знайомляться із сім’єю обраної дівчини.

«Збирання зілля у верхах» – звичай, приурочений до відзначення дня літнього сонцестояння і тісно переплетений у минулому з прадавнім збиральництвом як важливим заняттям населення, також відбувався з ритуальними танцями. У їхній основі лежала важлива мета – охорона здоров’я, з ними пов’язані були повір’я, що зібрані до сходу сонця трави, сплетені у вінки як оберег, мають особливу силу для лікування і ворожіння; у них переслідувалась і порівняно другорядна мета – зачарування, в тому числі і любовне. У цих сольних танцях з метою підсилення магії виконавець імпровізував такий образ, яким він прагнув наділити засобами імітативної магії вибрану особу. Танцювальні рухи, як свідчить етнографічна література, виконували роль магічного впливу при збиранні зілля тирлич і матріган.

Танці, пов’язані з мисливством, відігравали значну роль у побуті гуцулів у давнину. Як і танці, пов’язані зі збиральництвом, вони є найбільш давніми серед інших обрядових танців виробничого побуту.

Як свідчать дані етнографічної літератури, важливі у минулому обряди, що забезпечували успіхи скотарів, як і танці, виконувані з цією метою, вже втратили у ХІХ – ХХ ст. своє магічне значення і перетворились у розвагу. Традицією збережені окремі їх відголоски. У дні вигону худоби на полонини та її повернення влаштовували гучні забави з пригощаннями і танцями, розпалювали «живу ватру». Аналогічні танцювальні ритуальні елементи були присутні у святах «розігри». Жінки танцювали навколо кущів, найчастіше ліщини, щоб краще росли трави.

Танці, пісні, перевтілені професійною обробкою, органічно увійшли в репертуар багатьох колективів у новій видовищній формі. Завдяки інтенсивному розвитку народних самодіяльних ансамблів, фольклорних колективів із самобутнім танцювальним мистецтвом гуцулів сьогодні мають можливість ознайомитись широкі маси глядачів. Воно стало популярним далеко за межами України.


  1. Гарасимчук Р. В. Танці гуцульські / Р.В.Гарасимчук. – Львів, 1939. – 56 с.

  2. Гарасимчук Р. П. Гуцульські варіанти російських, чеських та румунських танців / Р. П. Гарасимчук // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства – К., 1961. – С. 76–105.

  3. Гнатюк В. Колядки і щедрівки / В. Гнатюк. – К. : Музична Україна, 1991. – Т. 1. – 389 с.

  4. Шухевич В. Гуцульщина / В. Шухевич – Львів. – Ч. 3. – С. 47.



УДК 371.037 Ігор Бай

Стимулювання навчальної діяльності молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва

Стаття присвячена проблемам урізноманітнення змісту освіти, спільної роботи школи та сім’ї з питань розвитку дитини засобами образотворчого мистецтва. Окреслено проблематику якості викладання та шляхів покращення художньо-творчої діяльності дітей.

Ключові слова: малюнок, образотворча діяльність, творчість, зображення, спілкування.
The article deals with the problem of diversity of the content of education, the organizational forms of studies, pedagogical, training methods at the Fine Arts lessons.  The problems of teaching quality and the ways of improvement of pupils’ artistic activity are exposed in this article.

  Keywords: drawing, descriptive activity, creation, image.





Постановка проблеми. Пріоритети сучасного соціально-економічного розвитку суспільства підвищують вимоги до освіти, яка виступає головним чинником у відтворенні і зростанні інтелектуального, духовного та економічного потенціалу суспільства.

Віломо, що образотворче мистецтво сприяє формуванню особистості дитини, дозволяє більш глибоко пізнавати довколишній світ у всьому його багатоманітті. Не викликає сумнівів і потреба в навчанні дітей умінню бачити красу в буденному, звичному; формування у них здатності відчувати, сприймати, розуміти, усвідомлювати і творити прекрасне. Проблематика естетичного виховання особистості займає належне місце в сучасній педагогічній науці. На необхідність створення системи естетичної освіти й виховання учнівської молоді вказували як видатні педагоги минулого (К.Ушинський, Г.Кершенштейнер, А.Бакушинський, Л.Виготський), так і сучасні вчені (Е.Бєлкіна, О.Гайдамака, Н.Голота, О.Дронова, Л.Любарська, Л.Масол, Б.Неменський, Г.Сухорукова, Л.Янцур).



Мета статті виявити провідні чинники у стимулюванні навчальної діяльності молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва.

Виклад основного матеріалу. Образотворча діяльність дітей, образотворче мистецтво в цілому є важливою ланкою навчально-виховного процесу в початковій школі. Основою викладання образотворчого мистецтва є прищеплення дітям молодшого шкільного віку елементарних графічних і живописних здібностей, формування відповідних образотворчих умінь та навичок, надання теоретичних відомостей з історії образотворчого мистецтва. Неабиякого значення у зв’язку із цим набуває приведення обсягу та складності змісту занять з образотворчого мистецтва у відповідність до вікових можливостей дітей, врахування та відображення у змісті освіти природних, соціокультурних особливостей конкретного регіону нашої країни.

Не менш значущим є й узгодження зусиль педагогів і батьків у створенні ситуації успіху довкола зображувальної діяльності молодших школярів, що є важливою складовою особистісно-орієнтованого навчання. Становлення творчої, активної особистості – важливе завдання сьогодення. У психіці дитини вже в дошкільному віці відбуваються якісні зміни, у результаті яких малюк стає більш активним – зростають фізичні можливості, розширюються потреби, змінюються види і форми діяльності. К.Ушинський вважав, що бажання навчатися з’являється у дітей лише тоді, коли є натхнення, яке народжується від наявності успіхів в оволодінні знаннями: “Розумова праця учня, успіхи й невдачі в навчанні – це його духовне життя, його внутрішній світ, ігнорування якого може призвести до сумних результатів» [7, с.150].

Батькам варто роз’яснити, яким чином можна сприяти художньо-естетичному розвитку дитини в умовах сім’ї, що саме розуміють педагоги під таким розвитком, які завдання й методи розвитку дитини засобами образотворчого мистецтва є визначальними. Провідними завданнями естетичного виховання дітей є: розвиток прагнення самостійно творити прекрасне, втілювати свої почуття, думки, мрії в різноманітних художніх матеріалах; формування самої здатності бачити, відчувати красу як у мистецтві, так і в інших її проявах – у природі, побуті, стосунках між людьми, в родині.

У своїх творах діти намагаються розповісти дорослим про власне розуміння життя, свої потреби, прагнення; демонструють свої захоплення, інтереси, переживання. Беззаперечно, що за аналізом процесу занять дитини образотворчою діяльністю та її результатами батьки можуть глибше пізнати її внутрішній світ: почуття, інтереси, оцінки, здібності, потреби. Вміння «читати» дитячі малюнки, спілкуватися з дитиною на їхній основі допоможе досягти діалогу, порозуміння й поліпшення стосунків у сімейному колі [5, с.360].

У цілому малюки бажають малювати, їм подобається сам процес творення. Але з часом така зацікавленість згасає, відбувається розчарування та охолодження. Л.С.Виготський вважає, що зниження цікавості дітей до малювання ховає за собою перехід цієї діяльності у нову, вищу стадію розвитку, яка стає доступною дітям тільки при сприятливих зовнішніх стимулах, таких, наприклад, як рівень викладання образотворчого мистецтва в навчальних закладах, наявність відповідного художнього оточення, чи при особливій обдарованості до цього виду діяльності [2, с.66]. Успішне навчання дітей у школі значною мірою залежить від позиції батьків, які повинні мати реалістичні уявлення про вікові можливості своїх дітей, підтримувати їх і вірити в майбутні успіхи. Батьки зобов’язані допомагати дітям розвивати впевненість у власних силах, заохочувати до виконання посильних завдань у школі і вдома. І, щонайважливіше – батьки повинні постійно спілкуватись із дітьми, дослухатись до їхньої думки, регулярно розмовляти з ними, підтримувати інтерес до пізнання і творчості, подавати їм у цьому приклад.

Образотворче мистецтво з-поміж інших видів мистецтв є унікальним у вирішенні завдань гармонійного виховання й розвитку дитини. Це пов’язано перш за все з тим, що вже в ранньому віці саме образотворча діяльність стає однією з найбільш доступних форм творчості, яка дозволяє дітям передавати в своїх роботах те, що їх хвилює, викликає емоційне піднесення, захоплює. Костянтин Ушинський зазначав: «Всі діти майже без винятку – пристрасні малювальники, і школа повинна задовольнити цю законну і корисну пристрасть» [6, с.27].

Формування у дітей потреби до образотворчої діяльності передбачає наявність таких фундаментальних для художнього розвитку якостей, як відчуття краси та гармонії, здатність емоційно відгукуватися на різноманітні прояви естетичного у навколишньому світі; вміння підмічати прекрасне у спостережуваних явищах та усвідомлювати його. «Мистецтво бачити» не дається людині від народження, його слід постійно розвивати та вдосконалювати. Спільне перебування дітей і батьків серед різноманітної та дивовижної природи дозволяє їм накопичувати життєві враження, помічати та осмислювати існуючі в природі закономірності, уявляти, мислити, фантазувати.

Б. Неменський зазначав: «Розвиток творчих здібностей вимагає спеціального механізму – своїх навичок, свого тренажу. І вчити цьому необхідно із самого юного віку – коли дитина найбільш до цього схильна» [3, с.36]. Художні здібності можуть формуватися тільки за наявності сприятливих умов. Це допомога дорослих, багате культурне середовище, послідовна і цілеспрямована програма виховання і навчання. Педагогові потрібно створити умови для гармонійного розвитку дитини: атмосферу любові, довіри, уваги до потреб та інтересів; надання права дитині на свободу і самостійність; формувати та розвивати у школярів естетичне ставлення до життя, сприймання і розуміння прекрасного у мистецтві, природі, взаєминах людей, художніх потреб, розвитку спеціальних художніх здібностей та мислення, що забезпечують готовність до художньо-творчої самореалізації і безперервного духовного самовдосконалення упродовж життя, формування естетичної культури, ціннісних художніх орієнтацій у соціокультурному просторі.

У перших дитячих роботах з піску, снігу, тіста вкладено персональні знаки-образи – «…такі виразні та недовговічні й непрактичні. Але попри те, що випадання нового снігу, відлига або велика хвиля легко знищують ці творіння, набутий досвід зберігається. Діючи у вищій сфері «творення», художник узагальнює увесь свій досвід і духовні запити, створюючи саме мистецтво» [1, с.10]. Розвиток творчого потенціалу, формування естетичних почуттів і потреб у молодшому шкільному віці відбуваються більшою мірою у процесі самостійної художньої діяльності. Відтворення власного світовідчуття і світосприйняття за допомогою барв є показником психічного стану дитини, її самоусвідомлення в навколишньому середовищі. Як зазначає І.І.Демченко, образотворче мистецтво справляє на людину чи не найефективнішу дію завдяки своїй універсальності, плідно розвиває її емоційно-чуттєву сферу, поглиблює знання, інтенсифікує візуальний і сенсорний досвід, формує загальну й естетичну культуру. Це, в свою чергу, дає змогу бути не пасивним споживачем візуальних вражень, а людиною, здатною адекватно оцінювати естетичні та художні якості твору й сміливо втілювати свої почуття в самостійних творчих роботах. Адже образотворче мистецтво містить у собі чудові невербальні способи вираження ставлення особистості до предметів і явищ дійсності у формі візуальних символів, асоціативних зіставлень та художніх образів.

Спільна художня діяльність у колі сім’ї, перші спроби дитини в «образотворенні»: в роботі з піском, снігом, підсоленим тістом тощо – це не лише радість, захоплення, емоційне піднесення юного автора, це й експериментування з новими матеріалами та новим обладнанням, це набуття необхідного досвіду в навчанні, вправлянні, відтворенні побаченого раніше. На нашу думку, окрім звичних для навчальних закладів видів зображувальної діяльності слід у більшому обсязі впроваджувати й нетрадиційні художні техніки, нові види робіт з незвичними художніми матеріалами. Дітей молодшого шкільного віку повинні зацікавити роботи у техніках акватипії, гратографії, набризку, декупажу, імітації мозаїки, вітражу, аплікації з різноманітних природних матеріалів тощо. Використання цих художніх технік на заняттях з образотворчого мистецтва дає певні переваги при опрацюванні основних питань кольорознавства, композиції, перспективи; розвиває дрібну моторику м’язів рук, координацію рухів, окомір; удосконалює відчуття характеру силуетної форми; допомагає виховувати охайність, працелюбність, дисциплінованість, наполегливість у роботі.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал