Предмет філософії науки



Сторінка7/8
Дата конвертації03.12.2016
Розмір1.28 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

49. Наука і суспільство. Основні соціальні функції науки.

Відомий афоризм англійського філософа Френсіса Бекона – «Знання – сила» є актуальним і для сучасного розвитку суспільства. Людство живе і, у доступному для огляду майбутньому, буде жити в умовах інформаційного суспільства, найважливіший фактор якого — виробництво і використання знання. Будучи продуктом соціуму, наука одночасно має відносно самостійне соціальне явище і розвивається за власними закономірностями. До них належать спадкоємність, чергування порівняно спокійних етапів розвитку і періодів наукових революцій, поєднання процесів диференціації (виділення нових наук і інтеграції, об’єднання ряду наук), математизація, комп’ютеризація, посилення соціальних функцій. На сучасному етапі розвитку суспільства наука становить такий фактор, без урахування якого не вирішуються соціальні проблеми практично в усіх сферах. Наука, отже, продукт розвитку суспільства, здійснює на нього зворотний вплив, тобто виконує соціальні функції. Провідна соціальна функція науки – пояснювальна. Наука пояснює устрій світу, розкриває основні закономірності розвитку. Можливості науки тут великі, але обмежені конкретно-історичною суспільною практикою людини. Пізнавальна функція науки націлена на збагнення об’єктивної істини про речі, властивості, відносини дійсності. Суть практично діючої функції в розробці методу, тобто системи правил,’ норм, практичних способів поводження з раніше пізнаними речами і явищами. Прогностична функція проявляється в розробці перспектив економічного, соціального, екологічного та інших аспектів майбутнього розвитку суспільства. До кінця XX ст. значення даної функції багаторазово збільшилося у зв’язку з проблемами, що виникли у відносинах між суспільством і природою, гсополітичними, національними і іншими відносинами. Світоглядна функція науки простежується в тому, що наука забезпечує світогляду об’єктивність, логічність, інформаційну основу, визначає спосіб побудови загальної картини світу, системність і глибину, без чого неможливий дійсний науковий світогляд. Наука виконує функцію соціальної пам’яті, тобто закріплює у книгах, кресленнях, технологіях, обладнанні, дискетах тощо знання, досягнуті людиною, і транслює їх новому поколінню людей.


50. «Критична теорія» науки Франкфуртської школи.

Нині загальновизнано, що Франкфуртська школа стала однією з найважливіших течій соціальної філософії ХХ століття. Водночас наголошується, що для соціально-філософських досліджень франкфуртців характерні неомарксистські теми і мотиви. Загалом "неомарксизм" – досить умовний термін, що об'єднує інколи істотно відмінні між собою теоретичні позиції, які започатковувалися в західноєвропейській соціально-філософській думці в 20-ті роки ХХ століття. Спільною для них однак є творча спадщина К.Маркса і Ф.Енгельса як основа для досліджень. Дослідження ж призводять до висновків, спрямованих і проти "реального капіталізму" на Заході, і проти "реального соціалізму" на Сході. В неомарксизмі виділяють два напрями, що отримали (умовні знов-таки) назви: "сцієнтистського" (від англ. science – наука) і "гуманістичного" (від лат. humanus – людяний). Перший оцінює загальнопоширений марксизм як недостатньо науковий, другий – як недостатньо гуманний. Франкфуртська школа розробляла другий напрям.

Та найвизначальнішою для Франкфуртської школи є "критична теорія". Поняття "критична теорія" запропонував Хоркхаймер у 1937 році в статті "Традиційна і критична теорія". Провідною темою статті було осмислення науки XVII-XX століть. Того ж року Маркузе у статті "Філософія і критична теорія" подав критичну теорію як оновлену філософію історії. У подальшому для франкфуртців пріоритетною виявилася соціально-філософська проблематика, і таким чином під критичною теорією розумілась насамперед критична теорія суспільства. Остання набула статусу, так би мовити, візитної картки Франкфуртської школи. Саме на ній зосередилися і вдячні послідовники, і недоброзичливі "судді" школи.

Хочу підкреслити що серед учених значно меншу увагу привернула започаткована М. Хоркхаймером критична теорія науки. Власне дослідження цієї теорії і складає мету даної статті.

У статті "Традиційна і критична теорія" М. Хоркхаймер осмислює науку Нового часу (класичну науку) з негативно-критичних позицій. Вельми песимістично оцінюється ним класична раціональність взагалі. При цьому увага акцентується на питанні про об'єктивність наукового знання. "Теорією в традиційному розумінні" Хоркхаймер називає ту форму, яку теорія (наука) набула в природознавстві, а затим і в суспільствознавстві Нового часу і яка збереглася в ХХ столітті. У традиційному науковому виробництві, пише Хоркхаймер, завжди на одній стороні стоїть дедуктивно сформульоване знання, а на іншій – фактичні обставини, які мають бути підведені під нього; і таке встановлення відношення між фактами і понятійною структурою знання означає теоретичне пояснення. На такому протиставленні суб'єкта пізнання (всього нашого знання) і його об'єкта (всього розмаїття зовнішнього фактичного матеріалу) сформувалася сучасна пануюча "ідеологія науки". Ця ідеологія виходить з упередженості, згідно з якою об'єкт знання є чимось відмінним від цього знання, чимось таким, що має свої власні закономірності, тоді як знання, зі своєї сторони, нібито також має власні закони. Вона, за Хоркхаймером, – "хибна самосвідомість буржуазних вчених за умов буржуазної ери".

Насправді все те, що перед нами завжди постає як нібито незалежне від нас, є продуктом нашої сукупної суспільної діяльності. Останню Хоркхаймер називає "тотальною практикою", "праксисом". І оскільки на всьому, що постає перед нами, лежить напечаток нашої ж практики, то його не слід вважати чимось нам абсолютно протилежним, чимось суто об'єктивним. Весь світ – такий, який він для нас є – продукт нашої практики, продукт суб'єктивності. Отже, все те, що науковцю бачиться "зовнішнім предметом", насправді для нього, як учасника тотальної практики, не є зовнішнім. Адже практика творить і "фактичність", що пізнається, і суб'єктивні форми її пізнання. "Факти", з якими доводиться мати справу тому чи іншому вченому ще до їх надходження в його наукову обробку, "визначені розумом". І визначені не тільки безпосередньо, поняттями та уявленнями, а й опосередковано, через техніку та експерименти. У підсумку весь опредмечений світ, що підлягає пізнанню, вже раніше визначений тими самими думками, за допомогою яких він потім заново розуміється. Почасти звідси витікає всезагальна значимість, узгодженість і навіть обов'язковість наукових позицій і поглядів.


51. Новітня академічна наука України: досягнення, проблеми, перспективи.

ЯК БУДЕ РОЗВИВАТИСЯ НАУКА У XXI В.?

Як би не було велике значення науки, очевидно, що зростання її кадрів має межі.

Перш за все, слід мати на увазі, що, як вважають фахівці, наукою здатні займатися не більше 6-8% населення.

Крім того, необхідно враховувати, що в суспільстві існує багато інших сфер людської діяльності, які теж розвиваються, вимагаючи все великих зусиль людей, активізації їх здібностей і талантів.

Абсолютно ясно, що для гармонійного розвитку суспільства в ньому. відповідно з його потребами і можливостями, повинні бути оптимально розподілені зусилля. Всі сфери діяльності значущі, і не потрібно забувати того, що наука лише одна з них. Тільки в гармонійному розвитку з усіма іншими сферами життя вона може ефективно існувати.

Разом з тим, важко сказати, яка межа зайнятості наукою. У розвинених країнах у наукових та інженерних розробках зайнято сьогодні близько 0,3% населення.

Наука різко підвищує свою ефективність. Комп'ютеризація науки, оснащення її багатьма сучасними технічними засобами різко підвищують продуктивність праці вченого. Тому нарощування самої наукової продукції необов'язково має супроводжуватися зростанням наукових кадрів.

Враховуючи досвід історії, ми можемо бути впевнені, що наука отримає нові фундаментальні результати, які в черговий раз радикально змінять наші уявлення про дійсність.

Ми всі прекрасно розуміємо сьогодні, що науки про людину і суспільство, хоча і мають чималі досягнення, разом з тим суттєво поступаються за своїм розвитком природознавства.

Сьогодні, як ніколи раніше, людство відчуває величезний дефіцит знань про суспільство і людину. Їх недолік сьогодні не просто впливає на наше життя. Він все більшою мірою ставить під загрозу саме існування людства. Величезна міць, яку придбав людина завдяки розвитку техніки, не знаходиться в гармонії з нашим умінням раціонально розпорядитися нею.

Вивченню життя людини, її розвитку, поведінки, здоров'я, розкриття таємниць його психіки, розуміння закономірностей функціонування і розвитку суспільства, економіки, культури, глобальних проблем, безсумнівно, буде приділятися все більша увага.

Ми можемо бути впевнені, що великі сили будуть зосереджені на прагненні отримати та ефективно використати доступні для людини нові джерела енергії.

Очевидно вже намітилося зараз колосальний розвиток інформаційних технологій: переробка, зберігання та передавання інформації.

Велику увагу буде приділено проблемам раціонального використання природних ресурсів, ефективного впливу на живі організми та управління біосферними процесами.

Безсумнівно, посилиться взаємодія наук, з'являться нові комплексні наукові дисципліни. Інтеграційні процеси в науці різко зростуть.

Одним з перспективних напрямків у розвитку науки є технічне оснащення самої наукової діяльності.

Автоматизація спостереження та експериментальної діяльності, обробки отриманих результатів, широке використання різного роду електронної обчислювальної та аудіовізуальної техніки для моделювання й аналізу досліджуваних процесів і явищ різко збільшать продуктивність і ефективність праці вченого. Радикально зміниться доступ до наукової інформації, різко розширяться можливості прямих контактів учених. Інтернаціоналізація науки буде постійно зростати.

Істотно зросте технічна оснащеність вузів, посиляться їх зв'язку зі спеціальними лабораторіями. Повсюдно будуть вводитися інтенсивні методики навчання. Індивідуалізація навчального процесу буде займати домінуюче становище. Різко зростуть вимоги до викладача. Рутинна педагогічна робота буде передана в чому машинам. Відбудеться посилення фундаментальної підготовки. Спеціальна освіта органічно з'єднається з загальнокультурним. Учневі будуть надані широкі можливості для вибору індивідуальної траєкторії в його підготовці, в тому числі в предметах, що виходять за межі однієї спеціальності. Буде широко розвиватися безперервна освіта.
52. Етичні проблеми 21 сторіччя.

В останню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину.

Якщо говорити про становлення і утвердження статусу проблем етики науки в структурі філософії науки, то треба означити 70-ті роки як той час, коли проблеми етичного смислу наукових досліджень в певних галузях природознавства привернули увагу світової наукової спільноти. Це було пов"язано з розвитком молекулярної біології і генної інженерії. Етичні проблеми, які виникли в зв"язку з названими галузями біології, було визначено як "виклик біології по відношенню до філософії".Однак, слід відмітити, що моральні проблеми в науковому дослідженні, які потребували осмислення в зв"язку з фундаментальними відкриттями в біології, не були абсолютною новиною для науки.

Відповідно пропонувалися протилежні відповіді на питання - що дає наука для прогресу цивілізації і що вона дає для власне людини і культури? Обговорення такого роду питань дозволили філософам і методологам науки визначитися з приводу того, що таке етичні проблеми науки. Їх аналіз і осмислення представлені в роботах І.Фролова, Б.Юдіна. С.Пастушного, Р.Карпінської, А.Мамзіна та ін. в 70-80-ті роки ХХ ст.

На підставі цих досліджень етичні проблеми були визначені як проблеми, що пов"язані з усвідомленням того, що на дослідницьку діяльність вченого впливають соціокультурні фактори, зокрема - моральні норми. Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми рокими об"єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому - виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов"язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру - перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його досладженнями та їх результатами.

Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати "дійсну" науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.На початку ХХІ ст. наука, як ніколи раніше, глибоко втручається в природу речей, в людську природу. Новітні комп"ютерні і біологічні технології стали основою творення людиною штучних біологічних систем, штучного світу людьсьвої життєдіяльності. Водночас глобільні проблеми сучасності визначають проблематичність самого подальшого існування людського роду. Філософського осмислення в цих умовах потребує не лише феномен життя, а й смерті.

Потрібні відповіді про міру дозволеного втручання людини, науки, технології в світ природи і культури, в свою власну природу. Зрозуміло, що відповіді про міру такого втручання є для людини життєвоважливими. Очевидно, що потрібно визначити ті єтичні орієнтири, які дозволяють або забороняють людині, вченому конструювати світ у відповідності зі своїм проектом, так би мовити, за власним возсудом, спираючись на науку.

Отже, в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто, зміст наукових знань має визначатися безпристрастним ставленням до об"єкту. З іншого боку, дослідник - людина, наукове знання - результат людської діяльності. Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чи певними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результати наукового дослідження.

Таким чином, реальне наукове досладження не може бути безпристрастним, але водночас воно має бути об"єктивним.

Зрозуміло, що потрапивши в сферу наукової діяльності молодий дослідник практичним чином має приєднатися і до наукового етосу. Але відкриває він його в тому мікросередовищі, в якому працює. І тому приєднання до етичних норм науки часто є дуже відносним, а, може, й проблематичним.

Отже, людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов”язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. Вивчення такого розділ має бути частиною знайомства з філософією і методологією науки. Можна передбачити таке зауваження, що строго кажучи, західна філософія науки не включає етичних проблем. Але це вірно лише частково. В свідомості світового наукового співтовариства утвердився статус етичних проблем науки як таких, що є результатом впливу науки на суспільство і природу.

Отже, персональна етика - це відповідальність за об"єктивність результату. Втім, за словами самого В.Енгельгардта, це лише - елементарна етика. Тобто - непорушне правило. Але лише ним не вичерпується етика науки.

В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обгрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма. В сьогоденній цивілізаційній реальності , яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, кінечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обгрунтуванні, а й в практичній визначенності.
53. Концепція наукових революцій Т. Куна.

Загальна схема (модель) історико-наукового процесу, запропонована Томасом Куном (1922-1995) включає в себе два основних етапи.

1) Це нормальна наука, де безроздільно панує парадигма.

2) І наукова революція - розпад парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами, і нарешті перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду нормальної науки.

Кун вважає, що перехід однієї парадигми до іншої через революцію є звичайною моделлю розвитку, характерною для зрілої науки. Причому науковий розвиток подібно розвитку біологічного світу є однонаправлені і незворотний процес.

Допарадигмальний період характеризується суперництвом різних шкіл і відсутністю загальноприйнятих концепцій і методів дослідження. Для цього періоду характерні часті і серйозні суперечки про правомірність методів, проблем і стандартних рішень. На певному етапі ці розбіжності зникають у результаті перемоги оной зі шкіл.

Конкретизуючи поняття «парадигма», Кун вводить поняття «дисциплінарна матриця». Найважливішим елементом її структури (поряд з символічними узагальненнями, філософськими частинами і ціннісними установками) Кун вважає загальноприйняті зразки, визнані приклади конкретного вирішення певних проблем. Цей процес і забезпечує функціонування нормальної науки.

Криза парадигми є разом з тим і криза властивих їй методологічних приписів. Банкрутство існуючих правил-приписів означає прелюдію до пошуку нових, стимулює цей пошук. Результатом цього процесу є наукова революція - повне або часткове витіснення старої парадигми нової, несумісною зі старою.

У ході наукової революції відбувається такий процес, як зміна понятійної сітки, через яку вчені розглядали світ. Зміна даної сітки викликає необхідність зміни методологічних правил-приписів. Вчені - особливо мало пов'язані з попередньою практикою і традиціями можуть бачити, що правила більше не придатні, і починають підбирати іншу систему правил, яка може замінити попередню і яка була б заснована на новій понятійної сітці. У цих цілях вчені, як правило, звертаються за допомогою до філософії та обговоренню фундаментальних положень, що не було характерним для нормального періоду науки.

У період наукової революції головне завдання вчених-професіоналів як раз і полягає у скасуванні всіх наборів правил, крім одного - того, який випливає з нової парадигми і детермінований нею. Однак скасування методологічних правил має бути не їх голим запереченням, а зняттям, зі збереженням позитивного.


54. «Епістемологічний анархізм» П. Фейерабенда.

Зрушенням критичного раціоналізму в бік лібералізації вимог раціональності був "методологічний анархізм " американського філософа П. Фейєрабенда. Основна ідея його вчення полягає в тому, що будь-які норми діяльності не є адекватними в різні часи. Фейєрабенд заперечує можливість універсального методу пізнання, тому що будь-який розвиток знання передбачає відмову від старих методів. Він робить висновок, що раціональність є продуктов історії. Фейєрабенд відстоює також позицію теоретичного і методологічного плюралізму: існує безліч рівноправних типів знання, і це сприяє зростанню знання і розвитку особистості. Загалом постпозитивізм відіграв значну роль у розвитку філософії науки XX ст.

Прихильник Л.Вітгенштейна і учень К.Поппера, Пол Феєрабенд (1924-1994) був налаштований більш радикально, ніж Т.Кун. Він логічно завершив критичні аргументи історичної постпозитивної критики, що з одного боку стало потужним методом кардинальної руйнації усталених догм, а з іншого боку, як відомо, часто приводить до абсурду. Позиція Феєрабенда, всраженням якої став принцип «anithing goes» отримала ім’я «епістемологічного анархізму». Феєрабенд намагається запевнити читача, «що усіляка методологія – нехай навіть найбільш очевидна, рано чи пізно але все-таки має свої межі…»Його позиція цілком логічно витікає з його критичного ставлення до кумулятивної моделі історії науки. Так саме як і Кун він, аналізуючи історію науки, доводить невірність попередньої кумулятивної моделі розвитку науки.

Історія демонструє, що часто стара теорія не являє собою частковим випадок нової і не виводиться з неї. Цього доведення не потребує і останній принцип емпіризму, суть якого полягає у тому, що «саме досвід», «факти» або «експериментальні результати» слугують мірою успіху наших теорій. Отже, якщо старша теорія не входить в нову, то вони описують факти за допомогою термінів, що мають різні значення, тому, що сама теорія визначається значенням усіх дескриптивних термінів теорії, включаючи терміни спостереження, а також сукупність вирішуваних проблем і методів,що використовуються. Звідси маємо, не «інваріантність знання» а скоріше «непорівнянність теорій», яка стверджує, що немає певних логічних та емпіричних однозначних критеріїв об’єктивної оцінки конкуруючих теорій, прийнятної для обох сторін.

Ще одним важливим принципом концепції розвитку науки Феєрабенда є принцип теоретичного і методологічного плюралізму, або так званої «проліферації» теорій і ідей, який базується на тому, що «спростування» і «підтвердження» теорії необхідно пов’язано з включенням її до класу взаємно несумісних альтернатив. Ця необхідність викликана тим, що свідоцтво, яке здатне спростувати певну теорію, часто може бути отримано за допомогою альтернативи, що не поєднується з даною теорією. Деякі найбільш важливі формальні властивості теорії також більш помітні за контрасту, а не за аналізу. Як стверджує Феєрабенд, пізнання не є ряд безсуперечних теорій, що наближаються до певної ідеальної концепції. Воно не являється поступовим наближенням до істини, а скоріше представляє собою площину взаємно непоєднуваних альтернатив, що постійно збільшується, де кожна окрема теорія, казка або міф являються частинами однієї сукупності, що спонукають одне одного до більш ретельного дослідження, завдяки такому процесу конкуренції всі вони вносять свій вклад у розвиток нашої свідомості. У цьому всеосяжному процесі ніщо не встановлюється на вічно і ніщо не опускається. Необхідність «взаємно непоєднуваних альтернатив» для розвитку науки веде до корисності «контридукції», суть якої – розробляти гіпотези, не сумісні з чітко доведеними теоріями і фактами.

Так само як Кант у своїй праці «Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадському плані» вбачає розвиток людства у постійних антагонізмах, так і Феєрабенд наголошує на постійному агресивному зіткненні протиріч.

Відкидаючи, «незручну теорію» ми назавжди закриваємо обрій знання, яке не завжди проходить довгим шляхом, а іноді йде навпростець. З цього він виводить свій анархічний принцип «anithing goes», який не заважає прогресу. Цей «все допустимий» принцип, з точки зору Феєрабенда, підтверджує історія науки, яка демонструє, «що не існує правила, яке в той чи інший час не було б порушено. Такі порушення невипадкові, а навпаки потрібні для прогресу науки».Такою є сутність критики Феєрабендом позитивістської філософії науки. Але він доводить свою логічну лінію до кінця, завершує її абсурдом. Із тези не співмірності теорій він виводить можливість захисту будь-якої концепції від зовнішньої критики, а звідси і рівність будь-якої системи тверджень, це здебільшого являється характерною рисою постмодернізму.
55. Структуралістські концепції науково-пізнавальної діяльності.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (нар. 1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та ін.



Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60-70-ті роки. В даному випадку мова піде про структуралізм як філософську течію.



Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів.

Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси: 1) виділення первинної множини об'єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури; 2) розчленування об'єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв'язують різнорідні пари елементів; 3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури; 4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці. Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку.

Другий етап пов'язаний з поширенням методів структурної лінгвістики на різноманітні сфери культури. Це в першу чергу стосується діяльності французького вченого К.Леві-Стросса. Він застосував цей метод для аналізу культурного життя первісних племен. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А Р.Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ. Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного структуралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом. Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі основні принципи: 1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків; 2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення; 3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури. Кінцевим результатом дослідження є моделювання структури.

Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багато мірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал