Правда не шкодить Подолання поділеного і травматичного минулого. Коротке бачення для України



Скачати 378.64 Kb.
Дата конвертації24.04.2017
Розмір378.64 Kb.


Правда не шкодить

Подолання поділеного і травматичного минулого. Коротке бачення для України


  1. Констатація. Опис проблеми

  2. Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології

  3. Ключові виклики для суспільного діалогу навколо минулого

  4. Візія майбутнього та засади примирення навколо історії

  5. Бачення короткого плану дій


Констатація. Опис проблеми
Події пов’язані із Майданом та російською військовою агресією актуалізували і інтенсифікували в Україні суспільний діалог навколо минулого. Одним із викликів сьогодення стає питання: яким має бути цей діалог?

Ключова задача цього суспільного діалогу – подолання поділеного і травматичного минулого.

Як свідчать соціологічні дослідження, попри динамічні консолідаційні процеси, в Україні залишаються актуальними міжрегіональні і міжпоколіневі «конфлікти пам’яті».

Навіть побіжний аналіз поточного медійного дискурсу та дискусій у соціальних мережах дозволяє говорити, що травматичний вплив тоталітарного минулого і поділи, які пережив український народ у ХХ столітті, не в повній мірі усвідомлені українським суспільством.

Тривалий вплив тоталітаризму спричинив закріплення на рівні поведінкових стереотипів індивідуальних стратегій виживання в умовах несвободи і постійних загроз для індивідуальної безпеки. Колективізм замість індивідуалізму, патерналізм і конформність замість ініціативності, брак громадянської, службової та побутової відповідальності, недовіра і страх – стали частиною побутової культури посттоталітарного суспільства і проявом цієї травми. Високі паркани, архітектурний конформізм, схильність не виділятися в одязі, радянська бюрократична мова у правовій лексиці незалежної України – травми тоталітарного минулого проявляються в найнесподіваніших сферах. Протягом ХХ століття цінності виживання часто перемагали цінності самореалізації.

Діалог навколо минулого в сьогоднішніх реаліях – це діалог навколо цінностей: як подолати інерцію травмованого і поділеного минулого та від цінностей виживання перейти до цінностей самореалізації.

Для українського суспільства стає все більш очевидним проблема позбавлення від Страху заради Свободи. Під час стратегічної сесії Українського інституту національної пам’яті у жовтні 2014 року прозвучала думка, що Страх і Свобода – це ті два стани суспільства, які є антогоністами: якщо є Страх – нема Свободи, якщо є Свобода – нема Страху.

Зміни в українському суспільстві вказують, що сам факт падіння тоталітарного режиму вже є актом, що звільнює суспільну свідомість, призводить до поступового одужання, нормалізації ціннісних орієнтирів і поведінкових стереотипів. Водночас, ці процеси можна прискорити. Для цього потрібні певні зусилля як громадянського суспільства, так і урядових інституцій в сфері політики національної пам’яті, реалізації освітніх і медійних проектів. Синергія зусиль різних інституцій може суттєво пришвидшити зміни у ставленні до ключових питань минулого, інтенсифікувати діалог навколо цінностей майбутньої України.

Міжнародний досвід подолання поділеного і травматичного минулого є важливим для формування українського порядку денного у цій сфері.

Цей документ покликаний дати коротке бачення стратегії подолання поділеного і травматичного минулого і ґрунтується на низці експертних і публічних обговорень, які відбулися протягом останніх двох років. Водночас важливо наголосити, що під час роботи над коротким баченням стратегії подолання поділеного і травматичного минулого з’явилося розуміння необхідності розробки як розширеної версії загальної стратегії, так і стратегій по напрямках (політики в музейній сфері, медійній сфері тощо).

Низка ідей, спробою узагальнення яких є цей документ, були напрацьовані під час обговорень в рамках діяльності Української миротворчої школи у 2015-16 роках, стратегічної сесії Українського інституту національної пам’яті у жовтні 2014 року та під час його подальшої діяльності, а також під час семінарів-діалогів із українськими громадськими активістами, організованих міжнародною громадською організацією «Основи свободи» в рамках програми «Україна активна: загоєння минулого». Перша редакція цього документу була обговорена групою експертів з України, Польщі та Грузії під час конференції «Подолання поділеного і травматичного минулого», яка була організована Українською миротворчою школою 3-4 березня 2016 року у Жданієві на Закарпатті.

Документ має рекомендаційний характер для українських та закордонних урядових інституцій та НУО.




Ключові виклики для суспільного діалогу навколо минулого
Можна виділити дві групи, які формують основні виклики для суспільного діалогу навколо минулого: одна група викликів пов’язана із ресурсами, необхідними для інституалізації та ефективного провадження діалогу, інша – із його змістовою складовою. Ця остання група викликів буде розглянута у цьому документі дещо нижче.

Україна має достатньо обмежені можливості для здійснення діалогу навколо минулого на медійному, освітньому рівні, між регіонами та генераціями, а також на рівні локальних громад.

Ця проблема складається з кількох складників: ресурсна, медійна, інституційна, освітня, питання якості соціального капіталу.

Інституційна складова проблеми полягає в тому, що в Україні бракує належних інституцій, які б були ресурсними центрами для провадження такого міжрегіонального діалогу. Наприклад, на відміну від подібних польських або німецьких інституцій Український інститут національної пам’яті не має регіональних відділень або представництв і інституційно відрізаний від можливості організації якоїсь діяльності у регіонах, а в своїй діяльності не користується достатньою незалежністю від політичної кон’юктури, що стоїть на перешкоді його інституційній стабільності. Також в регіонах потрібні професійні соціальні працівники-діалогісти, які б мали необхідну кваліфікацію як у сфері історії, так і у психології та мали навички фасилітації. Так само в Україні бракує недержавних ресурсних центрів, які б мали можливість грантової та стипендіальної підтримки ініціатив, пов’язаної із діалогом навколо минулого.

На відміну від Польщі, де існує ціла палітра популярних друкованих медіа (15 популярних часописів про минуле), в Україні нема жодного популярного історичного глянцю. Так само досить пісним виглядає українське телевізійне меню про історію. В Україні діє кілька помітних у публічному дискурсі історичних інтернет-проектів (наприклад, «Історична правда», «Lікбез. Історичний фронт»), проте це часом волонтерські ініціативи, інституційна стабільність діяльності яких є під постійною загрозою. В цей час популярні телеканали часто транслюють псевдоісторичний продукт, що не має до наукових знань жодного відношення.

Освітня система також потребує додаткових зусиль для змін. Ідеться про суттєві корекції у змісті та методиці середньої та вищої освіти, інституалізація певних форм неформальної освіти та освітніх проектів для людей «третього віку».

Останньою за згадкою, але не за важливістю є проблема навчання тих, хто зміг би навчати інших: соціальних працівників-діалогістів, істориків-популяризаторів, журналістів, які спеціалізуються на історичній тематиці. Ключовим питанням змісту освіти є міра між глорифікацією минулого та його критичним переосмисленням як функціями публічної історії.

Попри те, що в Україні відбувається дискусія навколо засад і методів, якими належить користуватися для загоєння травм минулого, зусилля у цій сфері також складно назвати достатніми.

Як вже зазначалося, один з ключових фокусів історичної політики в Україні є подолання травм тоталітарного минулого. Разом із тим виклики подолання розділеного минулого зачіпають більш широке коло питань:

Як, не маргіналізуючи проблем порушення прав людини у тоталітарному суспільстві, описувати досвід радянської модернізації України?

Як, описуючи проблеми історії українського етносу, не залишати на берегах проблеми мультикультурності і полікультурності?

Як, зосереджуючись на національному діалозі, розбудовувати майданчики для діалогу із сусідами: росіянами, білорусами, поляками, угорцями, румунами?




Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології
Останні два роки призвели до тектонічних змін у свідомості українського суспільства. Події Революції Гідності та російська військова агресія зумовили значну динаміку у питаннях ставлення до власної ідентичності та минулого як однієї з її складових. Багато українців вперше замислилися над питаннями ідентичності і ставлення до окремих історичних подій і діячів.

Огляд низки соціологічних досліджень колективної пам’яті українців приміщений у окремому додатку нижче. Тут наведені лише загальні висновки.

1. Україна лишається розділеною на 4 історичних макрорегіони – Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франковська та Чернівецька області. Закарпатська область демонструє певну окремішність на тлі решти областей макрорегіону), Центр (Житомирська, Київська, Сумська, Полтавська, Хмельницька, Вінницька, Кіровоградська області), Схід (Харківська, Луганська, Донецька), Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька та Дніпропетровська області). Наявні макрорегіони проявляються не тільки на підставі соціологічних досліджень, але і на основі аналізу великих масивів інформації (електоральні уподобання українців протягом минулого десятиліття, матеріали перепису населення 2001 року, місцева маркерна топоніміка). Проте ці розділи не несуть загроз національної єдності, адже і динаміка ставлення до маркерних питань і в окремих регіонах, і у вікових розрізах показують доволі динамічні консолідаційні процеси у ставленні до низки питань минулого.

2. Події Майдану і російської військової агресії прискорили консолідаційні процеси у ставленні до маркерних історичних подій і постатей (ставлення до Сталіна, визнання Голодомору геноцидом, визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України, ставлення до розпаду СРСР та проголошення незалежності).

3. Найбільш динамічні зміни у ставленні до минулого і формування нової української ідентичності після проголошення незалежності відбувалися у Донецьку. Проте російська окупація цієї території може спричинитися до нових тривалих розділів і створення ментального Чорнобиля – зони культурного відчудження і території, населення якої отримало новий травматичний досвід.

4. Водночас соціологічні дослідження фіксують суттєві розбіжності в оцінках різних подій як на регіональному рівні, так і на міжпоколіневому, що свідчить про наявність незагоєних конфліктів пам’яті. Зміст цих суперечок відбувається насамперед навколо пострадянського історичного дискурсу. В тлі цих суперечок також можна відзначити постімперський дискурс. Наявність конфліктів пам’яті не сприяє суспільній гармонії та провадженню чесного і відкритого діалогу навколо минулого, впливає на рівень довіри до інших людей і інституцій в країні.

5. В Україні відсутні докладні дослідження колективної пам’яті про ключові питання історії ХХ століття – Другу світову війну, Голодомор і т.п. подібні до іноземних аналогів (наприклад, польське дослідження «Друга світова війна у пам’яті сучасного польського суспільства», що було організоване Музеєм Другої світової війни у Ґданську та Pentor Research International у 2009 році).

Також відсутні спеціальні соціологічні дослідження українських історичних «гріхів сумління»: ставлення до співучасті українців у організації Голодомора, співучасті у колаборації із нацистами, співучасті у Голокості, польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни і т.п.

Недостатньо вивчені і соціологічно, і історично питання травм тоталітарного минулого: некритичності мислення, недовіра, страх, неповага, брак індивідуалізму, конформність, байдужість, патерналізм.

Українська соціологія колективної пам’яті неуважна до ключових питань історії, пов’язаною із іншими народами, які століттями мешкають в Україні. Серед соціологічних досліджень нема загальнонаціональних досліджень, які б вивчали пам’ять про спільні сторінки минулого із євреями, кримськими татарами, угорцями, румунами, вірменами, ромами, поляками. Лише одне невелике дослідження стосується польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.

6. Відзначені соціологічними дослідженнями поділи вказують на те, що і громадська активність, і національна політика пам’яті повинні мати потужні східний і південний вектори в організації ефективного діалогу навколо пострадянського і російського постімперського дискурсу. Щодо певних територій в межах макрорегіонів важливо, щоб діалог навколо минулого у Галичині зачіпав також питання критичного ставлення до спадщини ОУН та УПА, а на Слобідчині і Причорномор’ї – навколо радянської та імперської спадщини.


Візія майбутнього та засади примирення навколо історії
Попри позитивні тенденції щодо зближення крайніх позицій навколо минулого протягом останніх десятиліть, українське суспільство залишається під впливом спадщини тоталітаризму, мають місце відкриті конфлікти пам’яті, а в колективній пам’яті досі працюють кліше, стереотипи і міфи, що були сформовані у радянський період.

Тоталітарний період залишив багато поведінкових стереотипів, які сформувалися як травматична реакція на пресинг комуністичної системи та вплив трагічних подій ХХ століття – комуністичного терору, Голодомору, травм Другої світової війни, депортації та інших видів примусового репресій громадян, впливу диктатури пізнього СРСР та стану несвободи.

Страх є підставовим мотивом посттравматичного і посттоталітарного суспільства, оскільки загроза покарання за вільні дії та висловлювання протягом десятиліть призводило до самоцензури і конформізму. У такий спосіб успадковані від радянських часів поведінкові стереотипи продовжують обмежувати творчу, інноваційну силу українського суспільства.

З іншого боку, непокаране зло зростає, українське суспільство не спромоглося на остаточний розрахунок із тоталітарним минулим через його засудження. Це зумовлює брак єдності і консолідації суспільства, руйнує суспільну довіру. А тому тоталітарне минуле вимагає різних форм роботи із ним: загоєння травм тоталітаризму, опрацювання помилок минулого, розбудови внутрішнього діалогу та взаємного прощення сторін конфліктів пам’яті.

Ані суспільство в цілому, ані державні інституції протягом минулих років не докладали необхідних зусиль, щоб сформувати політику пам’яті, яка б була спрямована на вирішення цих проблем та консолідацію українського суспільства. З огляду на це, візія майбутнього в ставленні до поділеного і травматичного минулого формулюється у такий спосіб:


  • розбудова суспільства вільних людей та довіри, подолання стану внутрішньої несвободи, конформізму та страху як спадщини тоталітарного минулого засобами активізації суспільного діалогу, подолання кліше, стереотипів та міфів через поширення інформації про діяльність тоталітарних режимів та відкриття архівів комуністичних репресивних органів, засудження людиновбивства і терору, ушанування пам’яті про зусилля і вчинки на користь створення Незалежної української держави, боротьбу за особисту свободу, гідність і права людини, а також консолідація суспільства навколо цих цінностей та встановлення національного консенсусу щодо ключових питань минулого.

Очікувані результати впровадження нової політики пам’яті:


  • Посилення процесів консолідації суспільства навколо цінностей: свобода, гідність та права людини;

  • Активізація суспільного діалогу навколо минулого;

  • Зростання суспільної довіри через провадження міжрегіонального і міжпоколіневого діалогу навколо складних сторінок минулого;

  • Суспільне засудження тоталітаризму, дерадянизація громадського простору;

  • Загоєння травм тоталітаризму;

  • Розбудова інфраструктури політики пам’яті (Інститут національної пам’яті, архіви, наративні музеї, ресурсні інституції, діалогові центри);

  • Зростання кількості і якості популярних, архівних та наукових публікацій про минуле;

  • Убезпечення національної політики пам’яті від партійної або державної монополізації, перетворення інституцій пам’яті на інструмент пропаганди певної ідеології.

Ключові питання діалогу:



  • Засудження стану несвободи та будь-яких форм терору;

  • Збереження пам’яті про незліченну силу жертв, утрат та збитків, які Український народ усіх національностей поніс з боку комуністичного та нацистського режимів;

  • Ушанування пам’яті героїчної боротьби Українського народу усіх національностей проти комунізму, нацизму та іноземної окупації;

  • Подолання радянських історичних міфів, пов’язаних із періодом Другої світової війни 1939-45 років;

  • Ушанування пам’яті про зусилля і вчинки на користь створення Незалежної української держави, боротьбу за особисту свободу, гідність та права людини;

  • Усвідомлення обов’язку української держави про переслідування і публічне засудження злочинів проти миру, людяності та громадянських прав;

  • Спокутування перед усіма, хто був скривджений обмеженням прав людини;

  • Прагнення до примирення і порозуміння навколо складних питань минулого;

  • Переконання у тому, що жодне протиправне діяння держави проти громадянина не може ані оберігатися таємницею, ані підлягати забуттю;

  • Прагнення до опрацювання досвіду радянської модернізації, усвідомлюючи, що її ціною часто були порушення прав людини;

  • Усвідомлення значення включеності до загальнонаціонального дискурсу історії кримських татар, євреїв, поляків та інших народів України;

  • Усвідомлення того, що жодна державна або громадська інституція не має монополії на інтерпретацію історії.

У цьому контексті процес декомунізації передбачатиме інтенсивне опрацювання і поширення інформації архівів колишніх радянських спецслужб. Також важливо, щоб середньотремінова перспектива декомунізації не обмежилася формальними питаннями зміни назв, але й наповнювалася широким суспільним діалогом навколо суті тоталітаризму і його впливу на цінності суспільства.

Примирення навколо минулого можливе через прощення і відкриття усієї правди про минуле: необхідно усе простити і нічого не забувати. Суспільний діалог навколо минулого має базуватися на розумінні повноти минулого і того, що правда не шкодить.


Бачення короткого плану дій
Реалізація стратегії подолання розділеного і травматичного минулого вимагатиме синергії зусиль громадянського сектора та урядових інституцій протягом кількох найближчих десятиліть. Зусилля зачіпатимуть діяльність медій, освітньої системи, музейних і незалежних культурних інституцій.

Медіа та кіновиробництво.

Згідно українських та іноземних соціологічних досліджень на першому місці серед усіх джерел інформації про історію респонденти називають традиційні медіа: телебачення, радіо, пресу. Це значить, що зусилля у цій сфері є надважливими.

Протягом найближчих 5 років належить здійснити зусилля, які б переформатували ставлення до історії серед медійників.

Метою цих зусиль має стати збільшення історичних телевізійних та радіопрограм, документальних фільмів, поява історичного популярного глянцю, збільшення ваги спеціалізованих історичних інтернет-ресурсів.

У цей час кількість телепрограм, присвячених історії, можна перерахувати на пальцях однієї руки; жодний телевізійний канал не має повноцінного безперервного документального виробництва фільмів про історію. В Україні нема жодного популярного історичного глянцю (у сусідній Польщі близька 15).

Належить організувати зусилля щодо лобіювання ідеї появи регулярних історичних додатків до тих газет і журналів, що вже існують на українському медіа-ринку.

Належить організувати серію семінарів «Як цікаво оповідати про історію» для різних груп:


  • головних редакторів і власників центральних медіа,

  • журналістів центральних і регіональних медіа,

  • науковців.

З іншого боку потрібна робота із аудиторією: необхідні соціальні інформаційні кампанії з пропагування читання і важливості постійного переосмислення історичного досвіду.

Важливо, щоб в Україні з’явилися ресурсні центри: національні і приватні фонди, які б грантували виробництво важливих історичних документальних фільмів, популяризацію актуальних сторінок минулого в книжкових і журнальних виданнях.

Важливо, щоб наслідком цих зусиль стала актуалізація суспільної потреби у читанні про історію, перегляду фільмів про історію України і світу – це стане запорукою комерціалізації цієї сфери, а значить – підтримання незалежного дискурсу навколо минулого.

Спеціальні зусилля мають стосуватися суспільного мовлення. Верховній Раді України важливо передбачити стале бюджетування виробництва документальних і художніх фільмів про значимі події українського минулого. Поява одного якісного художнього фільму здатна привернути до подій минулого таку суспільну увагу, як ніщо інше.



Ресурсні центри.

Україна потребує щонайменше близька 7-10 національних та приватних фондів, а також урядових інституцій, які б мали можливість надавати гранти і стипендії для вивчення історії та її популяризації, фінансувати написання наукових та науково-популярних книжок, виробництво документальних та художніх фільмів. Ядром такого ресурсного центру можуть бути громадські організації та приватні ініціативи, також є можливим фінансування таких фондів з публічних грошей: регіональних і центрального бюджетів. Також такими ресурсними центрами можуть виступати такі інституції як Інститут національної пам’яті, Інститут книжки, Інститут кіно. Подібні формати існують, наприклад, у Польщі і Франції. Перенесення цього досвіду можливо і в Україну. Такі інституції і фонди можливо сформувати протягом 2-3 років.



Інститут національної пам’яті та інші незалежні інституції.

Український інститут національної пам’яті має бути перетворений з центрального органа виконавчої влади на національну культурну інституцію з особливим правовим статусом. Інститут має діяти на підставі спеціального закону (подібні закони діють у Німеччині, Польщі та Чехії). Закон має забезпечити не тільки адміністративні, але і архівні та науково-популяризаційні функції інституту, який має діяти як незалежна від Кабінету Міністрів і Президента інституція, забезпечуючи національну політику пам’яті подолання травматичного і розділеного минулого. Важливо, щоб в діяльність інституту була захищена від політизації, забезпечена інституційна стабільність. Для цього закон має чітко прописати засади політики національної пам’яті, структуру і функції інституту, визначити процедури-запобіжники політизації його діяльності.

Суттєвим обмеженням швидкості зміни статусу Інституту є необхідність вносити зміни до законів про Президента, Кабіінет Міністрів України, Закон про регламент Верховної Ради, а також до Конституції України. Проблема полягає у тому, що будь-яка модель створення незалежних інституцій вимагає змін до повноважень Президента і Регламенту Верховної Ради України, що автоматично означає внесення змін до Конституції.

Оптимістичний сценарій розв’язання цієї проблеми 2,5-3 роки.

Також важливо передбачити створення регіональних відділень в усіх обласних центрах, а також освітніх центрів у інших важливих містах України.

Орієнтовна кількість співробітників центрального офісу Інституту – 200 осіб, Архів Національної пам’яті – 150 осіб, штат регіональних відділень 17-20 осіб. Загальна чисельність працівників Інституту складатиме близька 850 осіб. Вихід на таку чисельність можливий протягом 3-4 років. Зараз чисельність співробітників Інституту складає 40 осіб за максимального штатного розкладу 70 осіб.

Для порівняння: Інститут національної пам’яті Польщі має 2200 співробітників і мережу регіональних відділень. Наприклад регіональне відділення в Катовіцах налічує 130 співробітників (у три рази більше, ніж весь теперішній штат Українського інституту національної пам’яті). Чеський Інститут дослідження тоталітарних режимів та архів разом налічують більше 300 співробітників. Населення Чехії є 10,5 мільйонів. Якби український відповідник мав чисельність чеському співвідношенню між чисельністю населення і штатом інституту – він налічував би 1200 осіб.

Інститут має реалізовувати дослідницькі проекти, спрямовані на:



  • вивчення природи і механізмів діяльності тоталітарних режимів,

  • формування реєстру жертв тоталітаризму,

  • формування реєстру функціонерів комуністичних спецслужб,

  • складні сторінки спільного польсько-українського і українсько-єврейського минулого,

  • подолання українсько-російських конфліктів пам’яті,

  • дослідження Сюргюн (трагедія вигнання кримськотатарського народу),

  • дослідження політичних наслідків Чорнобильської трагедії.

Інститут має реалізовувати грантову і стипендіальну підтримку молодих науковців та незалежних дослідників.

В рамках діяльності Архіву Національної пам’яті Інститут забезпечує оцифрування та організацію вільного доступу архівних зборів колишніх радянських спецслужб.

Інститут також повинний отримати право вести повноцінну популяризаційну і виставкову діяльність, мати своє видавництво, а також можливість продавати книжки (ЦОВВ такої можливості не має).

Музеї і меморіали.

Україну очікує музейна революція. Запровадження сучасних технології музейних наррацій має суттєво змінити низку існуючих музеїв і сприяти творенню нових.

Музей Майдану/Музей Свободи спроможний створити новий тип музею – музей не відповідей, а запитань. Місія цього музею розповісти про український спосіб виборювання Свободи. Термін реалізації проекту – 3-3,5 роки. Цей музей має стати пілотним проектом новітнього музею.

Музей історії України у Другій світовій війні потребує переосмислення концепції головної експозиції і створення нової. Реекспозиція має бути завершена до 2019 року і має охоплювати значно ширший хронологічний період, оскільки український вимір цієї війни – це також передвісники війни від березня 1939 року (Карпатська Україна), а також участь українців у всіх мілітарних формаціях тієї війни.

Музей-меморіал пам’яті жертв Голодомору залишився недобудованим: простір для головної експозиції залишився у кресленнях. Існує теоретична можливість збудувати його і наповнити до 85 роковин Голодомору – 2018 року.

Важливо переосмислення і реконструкція Національного музею історії України, творення Музею Хрещення Русі, реконструкція і реекспозиція Музею козацтва на Хортиці, Музею Гуцулів у Яремче, створення Музею «Столиця Терору» у Харкові, на місці в’язниці НКВД на Чернишевській.

Важливо запровадити систему тренінгів для місцевих активістів і чиновників «Як створити музей-клуб», які б розповідали про досвід творення сучасних регіональних музеїв. Такі музеї нового типу мають бути водночас громадським простором, капсулою часу і діалоговим майданчиком.

Історична освіта у середній і вищий школі має суттєво змінити методику викладання: замість відтворення змісту підручника – формування навичок критичного мислення, пошуку інформації, використання усуспільненого досвіду в індивідуальному повсякденні. Також важливо, крім викладання загальнодержавної історії, посилювати та поєднувати в різних формах краєзнавчий компонент з розширенням знань про регіональну історичну специфіку інших регіонів України. У наявних навчальних курсах вкрай стило показана історія кримських татар, євреїв, поляків, угорців, румунів, ромів, караїмів, гагаузів. Розкриття тематики українського мультикультуралізму сприятиму толеруванню «іншості», яка сприйматиметься не як вада, а важливий внесок української політичної нації.

Неформальна освіта.

Важливим елементом подолання поділеного і травматичного минулого є низова активність громадських організацій в рамках громадської і неформальної освіти. Така активність попри локальний характер має максимально наблизити велику історію до маленької людини. В рамках такої активності було б варто започаткувати низку проектів.

Школа подолання конфліктів пам’яті для редакторів національних ЗМІ передбачає проведення тренінгів про функціонування колективної пам’яті, складні і контраверсій ні сторінки минулого. Подібні школи в регіонах можуть бути організовані для місцевих журналістів, активістів, шкільних вчителів, осіб старшого віку, змішаних груп. В рамках цього тренінгу доцільне написання посібнику «Як цікаво оповідати про минуле».

Семінари-діалоги для громадських активістів, шкільних вчителів, регіональних журналістів. Передбачають поширення навичок ведення не суперечок, а діалогу навколо історії.

«Гастролі» відомих істориків. Важливо, щоб відомі історики мали можливість говорити в аудиторіях не тільки столичних вузів, але і по всій Україні.

Школи юних екскурсоводів. Не тільки сприятимуть навичкам критичного опрацювання локальної історії, але й навичкам оповідання про минуле іншим і навіть «заробляння» перших грошей інтелектуальною працею.

Навчальні поїздки школярів і студентів Україною. Такі поїздки дозволять подолати міжрегіональні упередження, «відкрити» інші регіони, на власні очі подивитися на місця історичних подій, найвідоміші архітектурні споруди і культурні об’єкти, зробити «своєю» цілу країну, а не лише своє село або місто.

Соціологічний проект «Україна після кінця історії». Одним з перших кроків для реалізації цієї стратегії має стати повноцінне соціологічне дослідження уявлень і ставлення українців про власне ключові події минулого.


Додаток
Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології
Останні два роки призвели до тектонічних змін у свідомості українського суспільства. Події Революції Гідності та російська військова агресія зумовили значну динаміку у питаннях ставлення до власної ідентичності та минулого як однієї з її складових. Багато українців вперше замислилися над питаннями ідентичності і ставлення до окремих історичних подій і діячів.

Влітку 2015 року Інститут соціології НАН України провів дослідження, яке охоплювало питання ставлення українців до своєї держави, дослідження суспільних настроїв, ставлення до ключових подій і діячів минулого.

На перше місце серед багатьох об’єднуючи чинників вийшло питання громадянськості.

Саме громадянська ідентичність стала у 2015 році найбільш часто згадуваним означенням слова «МИ» з поза кола рідних і друзів. У 2013 році відповідь «ми» - це громадяни України давали 35,9%, у 2015 – 52,3%. Локальні, вікові, професійні, етнічні ідентичності – усе це відступило на другий план. Наприклад, якщо у 2013 році локальну ідентичність (жителі одного міста, села) згадували 30,6%, то у 2015 році – 27,8%. Змінилася пропорційна вага національної ідентичності по відношенню до інших ідентичностей.

Відповідаючи на питання, що сьогодні об’єднує людей в українському суспільстві, респонденти поставили на перше місце – патріотичні почуття громадянина України.
Джерело: Інститут соціології НАНУ, 2015
У попередніх дослідженнях протягом минулого десятиліття частота появи цієї відповіді щодо патріотичних почуттів коливалися в середніх значеннях трохи більших за 9%. Після подій Майдану і російської військової агресії частота згадувань цього варіанту відповідей зросла в більш ніж 4 рази – до 41,7%.

Ціла палітра питань і відповідей, пов’язаних із ставленням до поточної ситуації вказує, що саме ці події – Майдан і російська військова агресія вплинули на переосмислення історичного досвіду українців.

Серед різноманітних страхів і побоювань, які відзначають українські респонденти, традиційно висока частота відповідей пов’язана із економічною безпекою: українці протягом всього періоду від проголошення незалежності найбільше боялися безробіття, невиплати зарплат і пенсій, зростання цін. Проте в останні два роки з’явилися кілька трендів: посилився страх зовнішньої агресії та розпаду України як держави. Реакції українців, які стосувалися нападу ззовні, «стрибнули» синхронно із подіями Майдану та початком російської військової агресії у шість разів – з дуже низьких значень 6,8% у 2012 році, 9,5% – у 2013, до майже 60% у 2014! Подібна динаміка відзначається і по іншому показнику: страх розпаду України як держави висловлювало у три рази більше українців, частота появи такої відповіді зросла з 14,4% у 2013 році до 46% у 2014.

Джерело: Інститут соціології НАНУ, 2015
Поточні події актуалізували історичну тематику, яка пов’язана із цими трендами: зростання страхів, пов’язаних із нападом зовнішнього ворога, призвели до актуалізації міліарної героїки, переосмислення досвіду Другої світової війни; загроза незалежності – до переосмислення спроб державотворення у 1917-1921 роках на тлі тодішньої агресії більшовицької Росії.

Цікаво, що внаслідок перебігу поточних подій актуалізувався іще один тренд: у 1990-ті був досить високий страх голоду. З одного боку, це є посттравматичним проявом, пов’язаним із пам’яттю про Голодомор, війну, масовий голод 1946-47 років, з іншого боку – наслідок нової травми середини 1990-х, результат значного падіння життєвих стандартів у 1993-98 роках. Починаючи з 2000 року відбувалося постійне згасання цього тренду, українці поступово долали страх голоду. Поточні події «оживили» зростання цього тренду. Більш того, на відміну від двох попередніх, які дали «сплески» у 2014 році і помітне згасання вже у 2015 – цей тренд продовжує зростати з 29,8% у 2013 до 33,5% у 2014 та 39,7% у 2015 році.

Поточні події суттєво вплинули на ставлення до тих історичних постатей і подій, які можна називати маркерними: ставлення до Голодомору, фігури Йосипа Сталіна, Степана Бандери, розпаду СРСР і проголошення незалежності України.

Проголошення незалежності України у 1991 році в оцінках історичних подій опитаних вийшла на перше місце (36,8%), на другому – перемога СРСР та країн антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні 1939-45 років (30,8%), на третьому – заснування Київської Русі як держави (27,5%), на четвертому – Хрещення Русі у 988 році (22,8%), на п’ятому – Майдан 2013-2014 (17,7%). Найбільш негативною історичною подією респонденти назвали Голодомор 1932-33 років (54,1%). (Інститут соціології НАНУ, липень 2015).

Зауважимо, що поточна ситуація не так змінила, як посилила сталі тренди у ставленні до маркерних подій та постатей минулого, що сформувалися протягом попередніх двох десятиліть. Ми спостерігаємо завершення процесів формування нової української ідентичності. Відбулася консолідація з низки питань, які ще 10-15 років розколювали суспільство.
Джерело: КМІС, 2013; ФДІ імені Ілька Кучеріва, січень 2015; Інститут соціології НАНУ, липень 2015
Ставлення до Сталіна за два роки, що минули від початку Революції Гідності, динамічно змінювалося. Кількість тих, хто позитивно оцінював фігуру Сталіна, знизилася у 4 рази: з 22% у 2013 році (КМІС), до 5,2% у липні 2015 року (Інститут соціології НАНУ).

У січні 2015 року історичну роль Сталіна позитивно оцінювали 7% респондентів Україні (опитування «Що нас об’єднує і що нас роз’єднує», Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», січень 2015). У Росії різні синхронні українському опитування (серед яких – авторитетного Лєвада-центру) дають результат від 47% до 52% тих, хто вважає, що Сталін – це було добре. По суті це означає прірву між українцями і росіянами у ставленні до того, що є добре, і що є погане.

На думку відомого московського історика Андрія Зубова, яку він висловив на конференції в Caux у липні 2015 року, така різниця спричинена відмінною політикою пам’яті в Україні та Росії протягом минулих 15 років: коли в Україні на найвищому рівні почалося переосмислення і засудження тоталітарних злочинів – в Росії почалося відродження культу радянських репресивних органів та самого Сталіна як «ефективного менеджера» (В. Путін, 2010). Такий підхід є справедливим для визначення загального тренду, але не пояснює різких змін у динаміці ставлення до Сталіна протягом 2013-15 років.

Можна з високим рівнем вірогідності припустити, що саме події Майдану і російської військової агресії спричинили інтенсифікацію суспільного діалогу навколо питань минулого, і зокрема – ставлення до Сталіна як уособлення тоталітарних практик.

В Україні наразі нема якісних (у соціологічному розумінні цього слова) досліджень, які б зафіксували цей факт. Проте аналіз медійного дискурсу дозволяє говорити, що Майдан також був повстанням проти спроби реставрації тоталітарних практик. Про це неодноразово говорилося на рівні, активістів, експертів, звичайних громадян. Наприклад, до історичного досвіду у своєму виступі 10 лютого зі сцени Майдану апелювала Тетяна Чорновіл: «Наші вороги – це люди байдужі. Людей байдужих я не розумію, і я хочу їм сказати: згадайте 1933 рік. Люди, котрі не боролися за Україну 1918 року, в 1933 році їли своїх дітей. Бо репресивна машина за байдужих візьметься після нас» (цит. за «Вогонь Майдану» – Варшава: Центр «Карта», 2015 – С. 100). Вірогідно, ми спостерігаємо народження нового етосу неприйняття тоталітарних практик.

Цікаво, що на неокупованих територіях Донецької області, де було можливе проведення досліджень 2015 року, також відбулося значне зменшення популярності Сталіна: з 16% у січні до 9,1% у липні 2015 року (ФДІ ім. І.Кучеріва, КМІС).



Ставлення до Голодомору відзначається встановленням національного консенсусу у питанні, чи був Голодомор геноцидом українського народу. Відповідаючи на це питання 80% опитаних стверджували, що вони вважають Голодомор геноцидом українського народу («Рейтинг», жовтень 2015).

Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015
У ставленні до Голодомору можна говорити про встановлення національного консенсусу, бо в усіх без виключеннях регіонах оцінки цієї події як геноциду переважають над усіма іншими. На Сході Голодомор визначають геноцидом 64% опитаних, на Півдні – 69%, у Центрі – 87%, на Заході – 98% («Рейтинг», жовтень 2015).

d:\raport\golod.jpg

Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015
Подібну картину поділів по макрорегіонах відображає карта-візуалізація опитування щодо динаміки ностальгії за СРСР. Тут поки зарано говорити про встановлення національного консенсусу, але можна говорити про впевнену тенденцію щодо змін у ставленні до СРСР в усіх регіонах України.

У жовтні 2015 року соціологічна група «Рейтинг» зафіксувала як факт, що вперше в історії незалежної України більшість опитаних (56%) декларує відсутність ностальгії за СРСР. 31% опитаних цим дослідженням, декларують, що вони і далі жалкують за розпадом СРСР.



Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015
Треба відзначити, що зменшення кількості ностальгуючи за СРСР та збільшення тих, хто за СРСР не жалкує, є сталим трендом. Цікаво, що на відміну від кількох показників згаданих вище, коли певні показники змінювалися протягом року в рази, тут не спостерігається таких різких змін динаміки: за час між дослідженнями 2013 та 2014 років кількість тих, хто не жалкує щодо розпаду СРСР збільшилася лише на 5%. Щоправда, у той самий час кількість тих, хто ностальгував за СРСР зменшалася на 8% протягом року. За попередні три роки цей показник змінювався в середньому на 1,6% протягом року. Іншими словами, на частину тих, хто ностальгував за СРСР, суспільний діалог навколо ставлення до минулого вплинув у цілком певний спосіб.

У регіональному поділі, як вже зазначалося вище, навколо цього питання ще не дійшло до загально національного консенсусу.



d:\raport\srsr.jpg

Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015
Якщо абсолютна більшість на Заході і в Центрі не жалкують за розпадом СРСР (12% відповідей «так» на Заході, 25% - у Центрі), то на Сході таких 39%. Найбільше жалкують за СРСР на Півдні – 49%. Проте за умови збереження цього тренду, протягом наступних 4-5 років встановиться національний консенсус і в цьому питанні: більшість українців не будуть шкодувати за розпадом СРСР в усіх регіонах країни.

Ставлення до ОУН та УПА. Іще одним важливим питанням-маркером є ставлення до ролі в історії Організації Українських націоналістів та Української повстанської армії.

На відміну від ставлення до постаті Сталіна та до Голодомору як геноциду, тут не ідеться про швидке встановлення консенсусу: питання ставлення до ОУН і УПА ділить українців на дві відносно рівні групи, але динаміка змін є такою, що за кілька років може суттєво змінитися.

Поштовхом для суттєвого зменшення противників визнання ОУН та УПА учасниками боротьби за незалежність України став 2010 рік, коли Віктор Ющенко посмертно нагородив провідника ОУН(б) Степана Бандеру зіркою Героя України. Нагородження С. Бандери орденом спричинило бурхливу суспільну дискусію, яка продовжилася на тлі обрання президентом України Віктора Януковича. У 2010 році 61% був проти визнання ОУН та УПА борцями за незалежність, але вже наступного року їх кількість зменшилася на 12% - до 49% у 2011. Так само кількість прихильників визнання учасників цих формацій борцями за незалежність зросла на 7% - з 20% у 2010 до 27% у 2011 році.

Щоправда, вже наступного, 2012 року відбувся «відскок» на позиції близькі до попередніх. Ситуація знаходилася в стані хиткої стабільності до 2014 року, коли знову почалася збільшуватися кількість прихильників визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України і зменшуватися кількість противників.


Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015
Цікаво, що опитування лютого 2014 року показало, що участь у подіях на Майдані правих радикалів, які асоціювалися із спадщиною ОУН та УПА, відбилася радше у падінні кількості прихильників ідеї визнання цих історичних формацій борцями за незалежність. Натомість вже у червні 2014 року на тлі російської військової агресії в Криму і на Сході, почалося помітне зростання кількості прихильників визнання їх борцями за незалежність.

У 2015 році кількість прихильників визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України (41%) вперше перевищила кількість противників (38%). Це також накладається на офіційне визнання такого їх статусу Верховною Радою України, яка 9 квітня 2015 року проголосувала за Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті».

Російська військова агресія проти України та супутня пропаганда (використання у мові ворожнечі жупелів радянської пропаганди часів Другої світової війни «фашисти», «бендеровци», «бандерівські молодчики», «карателі») спричинила переосмислення в Україні ролі ОУН та УПА, актуалізувало зацікавлення до теми ким, зрештою, були бандерівці і чого вони хотіли? За словами Вахтанга Кіпіані, головного редактора найбільш популярного українського сайту про минуле «Історична правда», републікація на сайті агітаційної російськомовної брошури «Кто такие бандеровцы и за что они борются» (1948 р.) у 2014 році стала найбільш відвідуваною публікацією за всю п’ятирічну історію існування сайту. Поза сумнівами, сучасна російська пропаганда «забила гол у власні ворота».

d:\raport\ounupa.jpg

Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015
Регіональні особливості. Як можна побачити із наведених карт, у ставленні до різних сторінок української історії намітилися чотири макрорегіони: Захід, Центр, Південь та Схід. Кожний регіон об’єднаний певним спільним досвідом, світоглядними установками, набором регіональних стереотипів та міфів.

На 2015 рік можна стверджувати, що на Сході відчувається найбільший вплив радянського і російського імперського історичних Мітів. Це відображається у відповідях щодо ставлення до маркерних історичних подій та осіб, як видно на наведених картах-візуалізаціях. Радянський Міт найбільше впливає на ставлення до маркерних історичних подій і осіб на Сході, на другому місці у цьому «рейтингу» знаходяться регіони Півдня. Захід фактично вільний від впливів як радянського, так і російського імперського історичних Мітів. Дещо під більшим впливом цих міфів знаходиться Центр.

Природа утворення цих «ментальних» регіонів є різною і накладається на регіональну історію України. Територія макрорегіонів Захід і Центр – це територія українського етногенезу і тяглості минулого, принаймні, від Пізнього Середньовіччя. Тут є найбільшим вплив української ідентичності, оскільки найсильнішою є сила культури, традиції, «коріння».

Інтенсивне заселення території Слобідчини українцями відбувається тільки у XVII столітті і місцями з російськими впливами. Попри помітний вплив радянського і російського імперського мітів – «засновницький міф» міст і сіл у цій частині Сходу – майже завжди український, козацький. Про що складно сказати вже у надіндустріалізованій частині Донецької області, де навіть у тих містах, які були засновані на місці українських, козацьких фортець та зимівників – в колективній пам’яті знання про українську передісторію затерлася, загубилася під пізнішими нашаруваннями. Оскільки ця територія почала інтенсивно заселялася тільки у ХІХ столітті – тут не було тієї сили національних традицій і пам’яті поколінь, які були наявні у центральному, західному макрорегіонах, і навіть на Слобідчині. З іншого боку, відсутність сили традицій і посттравматичний, посттоталітарний конформізм призвели до найбільших серед усіх регіонів України ідентичністних транзитів, зміни саме у цьому регіоні відбувалися найбільш динамічно і бурхливо у порівнянні із іншими регіонами України.

Як ми вже бачили вище, Південь в деяких питаннях є навіть більш «прорадянським» і «проросійським», ніж Схід. Наприклад, оцінюючи історичну постать Петра І саме на Півдні можна побачити найбільшу кількість його симпатиків – 21,9%. Тоді як на Сході і Донбасі зокрема його прихильників буде менше – 17,4% та 17,5% відповідно.
Джерело: Інститут соціології НАНУ, липень 2015
По-різному в різних регіонах працюють старі російські імперські міфологеми. Наприклад, на Слобідчині та Донбасі зафіксована максимальна підтримка твердження, що Київська Русь – це державне утворення росіян, що згодом перемістилися до Московського князівства, а українці не брали участі в її творенні. На Слобідчині із цим твердженням погоджується 22,8% опитаних, а на Донбасі – 21,1%. У більшості інших регіонів підтримка цього варіанту відповіді коливається в межах кількох відсотків, наприклад, на Волині і у столиці це твердження підтримують 0,7% (ФДІ ім. І.Кучеріва, січень 2015).

Тобто для кожного з названих чотирьох макрорегіонів є характерним свій набір уявлень про минуле. Водночас це не є великою проблемою, оскільки динаміка змін показує, що Південь і Схід найактивніше переосмислює загальноукраїнський історичний досвід і свої ідентичністні орієнтації.

Варто докладніше зупинитися на одному з ідентичністних і світоглядних «полюсів» України – Донецьку. У 1994, 1999 та 2004 році були реалізовані три хвилі дослідження «Львів-Донецьк: соціологічний аналіз групових ідентичностей та ієрархій суспільних лояльностей», яке було ґрунтовно проаналізовано колом «України модерної» у 2007 році.

Донецьк із феноменальною швидкістю змінювався протягом усього періоду від проголошення незалежності України. Це проявлялося як у питаннях, які безпосередньо стосувалися історії, так і оцінок нового досвіду Незалежності.

У першій половині 1990-х Донецьк демонстрував високий рівень критичності щодо української незалежності, залежність від постімперського російського і радянського історичного Мітів. Наприклад, відповідаючи на питання щодо оцінки економічних змін, які сталися після проголошення незалежності України у 1994 році 4,4% мешканців Донецька оцінювали їх позитивно, тоді як 95,6% - критично (сума оцінок «негативно» і «дуже негативно»). У 2004 році 63.6% оцінювали ці ж самі зміни позитивно (сума оцінок «позитивно» і «дуже позитивно»).
Джерело: «Україна модерна», 2007
Динаміка ставлення мешканців Донецька до економічних змін у незалежній України є досить показовою, враховуючи, що між крайніми показниками спостерігається зростання у 14 разів!

Можна навести іще кілька подібних прикладів з цього дослідження, які ілюструють фантастичну швидкість змін громадської думки мешканців Донецька.


Джерело: «Україна модерна», 2007
Провокативне для Донецька питання про неподільність українських кордонів навіть ціною війни з Росією мало так само велику динаміку позитивних відповідей – з 2,4% відповідей «повністю погоджуюся» у 1994 році до 29,6% у 2004 році. Тобто за 10 років частота вибору беззастережної підтримки цього варіанту відповіді зросла у 12 раз!

Подібну динаміку серед мешканців Донецька мають і інші питання, які перетинаються із сферою змін у виборі ідентичностей. Наприклад, із твердженням «мій регіон має спільну долю з рештою України» у 1994 році погоджувалося трохи більше чверті мешканців Донецька - 26,8%, а через 10 років, у 2004 році – більше половини, 54,8%! А з твердженням «я майже завжди відчуваю гордість, коли бачу український синьо-жовтий прапор» у 1994 році повністю погоджувалося 2,9% мешканців Донецька, а у 2005 – 37,3%.



Джерело: «Україна модерна», 2007
Як можна побачити за 10 років ситуація із ставленням до національного прапора у Донецьку буквально перевернулася з ніг на голову. У 1994 сума відповідей «повністю погоджуюся» і «радше погоджуюся» складала 12,2%, натомість ніякої гордості щодо української символіки не було у 66,5% донеччан. Проте через 10 років у абсолютної більшості мешканців Донецька (72,8%) український прапор вже викликав гордість, і лише десь 1/5 респондентів так і не змогла прийняти українську національну символіку.

Таких прикладів можна було б наводити дуже багато – повторюся іще раз: Донецьк з фантастичною швидкістю віднаходив для себе українську ідентичність.

Якщо брати ті питання опитування, які стосувалися історичних подій, то найбільших змін зазнали відповіді на питання щодо стосунку мешканців Донецька до проголошення незалежності України у 1991 році. У 2004 році ті, хто вважав, що українська незалежність – це дуже важливо, було 80,2%, а тих, хто вважав, що вона є геть неважливою було 4,9%.
Джерело: «Україна модерна», 2007
Іншими словами, Донецьк по всіх показниках рухався не з України, а в Україну. При чому, якщо порівнювати масштаби цих перетворень і їх швидкість, то це можна було порівнювати із швидкістю потягу, який несеться на всіх парах, наскільки це було можливо з огляду на модель і рік випуску.

Водночас цікаво, що в деяких питаннях можна було побачити зворотні процеси, коли динаміка відповідей з 1994 до 1999 року змінювалася у один бік, а з 1999 по 2004 – на протилежний. Зазвичай це відбувалося з тематикою, яке любить розвивати російське телебачення. Тобто після приходу до влади в Росії В.Путіна і перетворення російських масових медіа на інструмент пропаганди позитивного образу радянського минулого в ставленні до певних питань у мешканців Донецька відбулися помітні зміни.

Наприклад, із твердження «Сталіна звинувачують у тому, чого він не робив» у 1994 році повністю погоджувалося 11,3%. Потім – у 1999 році – прихильників цього варіанта відповіді лишається 10,2%. Проте після того як РФ знову «увімкнула пропаганду» прихильників ідеї, що Сталіна оббрехали стало 16,5%.

Тобто, попри наявні регіональні поділи у ставленні до маркерних подій та постатей минулого, усі тренди вказують на позитивні зміни в процесі переосмислення радянського історичного Міту навіть у регіонах Сходу і Півдня.

Вочевидь, окрім особливостей макрорегіонів, варто звернути увагу на локальні особливості. Часом особливості певної території (області, історичного регіону, міста) помітно відрізняються від уявлень про минуле сусідів по макрорегіону.

З точки зору наявних соціологічних досліджень однією із найбільш парадоксальних територій є Полісся. На Поліссі спостерігається найбільший відсоток відповідей «нічого про це не знаю» щодо низки подій найновшої історії. Наприклад, на Поліссі «нічого не знали» про перемогу СРСР у Другій світовій війні – майже 9%, про розпад СРСР – майже 11%. У решті регіонів про ці події в середньому ніколи не чули близька 2%. Про проголошення незалежності України у середньому ніколи не чули близька 1% опитуваних. На Поліссі ж тих, хто стверджує, що не знає про проголошення незалежності України – майже 10% (ФДІ ім. І.Кучеріва, січень 2015).

У Західному макрорегіоні помітна суттєва різниця у ставленні до низки маркерних питань між Галичиною і Волинню. Наприклад, на Галичині більш позитивно ставляться до УПА (92,2%), ніж на Волині (69,8%). У західному макрорегіоні також помітна різниця в оцінках окремих історичних осіб: наприклад, Степана Бандеру у Галичині оцінюють більш позитивно (47%), ніж на Волині (34,7%). Окрім того, на Волині більш ніж у 6 разів більше тих, хто негативно оцінює цю історичну постать (6,8% на Волині проти 1% у Галичині). Попри наполягання російської і частини польської преси у зростанні і масовості культу Степана Бандери, за 25 років незалежності України у колективній пам’яті українців він залишився регіональним героєм: за межами Галичини та Волині найбільшу кількість позитивних оцінок Степан Бандера зібрав у Києві. 17,3% киян прихильно ставляться до постаті провідника ОУН. У решті регіонів рівень симпатій до Степана Бандери коливається між мінімальним 0,8% у Причорномор’ї до 13,4% у центрі України. Цікаво, що на Донбасі прихильників Бандери більше, ніж у Причорномор’ї та Слобідчині (ФДІ ім. І.Кучеріва, січень 2015).

Вікові (генераційні) поділи є не менш важливими, ніж регіональні для розуміння процесів, пов’язаних із змінами, що відбуваються в колективній пам’яті українців.

Загальний висновок є таким: чим старша особа респондента – тим більш вірогідно, що вона буде ностальгувати за СРСР, вважати, що Голодомор не був геноцидом, а ОУН та УПА – не є борцями за українську незалежність. Водночас це значить, що збереження елементів радянського історичного Міту є згасаючим трендом навіть з точки зору демографії: генерації, які виступають носієм радянського бачення минулого поступово відходять, а на їх місце приходять покоління, які вже мають нерадянське сприйняття подій минулого.

Отже, 67% українців віком 18-35 років не шкодують за СРСР. Серед тих, кому 35-55 таких 60%. А серед покоління 56 і старше – 41% не шкодують щодо розпаду СРСР.
Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015
Історична політика Президента України Віктора Ющенка щодо змін ставлення до Голодомору в соціологічному вимірі виявилася напрочуд ефективною, що в повній мірі стосується змін у свідомості поколінь. У віковому вимірі тут також встановився загальний консенсус: в усіх генерацій із твердженням, що Голодомор був геноцидом погоджуються від 78 до 82% респондентів.
Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015
Така саме тенденція помітна і в ставленні до ідеї визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України: чим молодші респонденти, тим більш позитивно вони сприймають цю ідею. Серед тих, кому 18-35 прихильників цієї ідеї 47%, серед тих, кому 36-55 – 43%, серед представників старшого покоління – 35%.

Джерело: «Рейтинг», жовтень 2015

Висновки:

1. Україна лишається розділеною на 4 історичних макрорегіони – Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франковська та Чернівецька області. Закарпатська область демонструє певну окремішність на тлі решти областей макрорегіону), Центр (Житомирська, Київська, Сумська, Полтавська, Хмельницька, Вінницька, Кіровоградська області), Схід (Харківська, Луганська, Донецька), Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька та Дніпропетровська області). Наявні макрорегіони проявляються не тільки на підставі соціологічних досліджень, але і на основі аналізу великих масивів інформації (електоральні уподобання українців протягом минулого десятиліття, матеріали перепису населення 2001 року, місцева маркерна топоніміка). Проте ці розділи не несуть загроз національної єдності, адже і динаміка ставлення до маркерних питань і в окремих регіонах, і у вікових розрізах показують доволі динамічні консолідаційні процеси у ставленні до низки питань минулого.

2. Події Майдану і російської військової агресії прискорили консолідаційні процеси у ставленні до маркерних історичних подій і постатей (ставлення до Сталіна, визнання Голодомору геноцидом, визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України, ставлення до розпаду СРСР та проголошення незалежності).

3. Найбільш динамічні зміни у ставленні до минулого і формування нової української ідентичності після проголошення незалежності відбувалися у Донецьку. Проте російська окупація цієї території може спричинитися до нових тривалих розділів і створення ментального Чорнобиля – зони культурного відчудження і території, населення якої отримало новий травматичний досвід.

4. Водночас соціологічні дослідження фіксують суттєві розбіжності в оцінках різних подій як на регіональному рівні, так і на міжпоколіневому, що свідчить про наявність незагоєних конфліктів пам’яті. Зміст цих суперечок відбувається насамперед навколо пострадянського історичного дискурсу. В тлі цих суперечок також можна відзначити постімперський дискурс. Наявність конфліктів пам’яті не сприяє суспільній гармонії та провадженню чесного і відкритого діалогу навколо минулого, впливає на рівень довіри до інших людей і інституцій в країні.

5. В Україні відсутні докладні дослідження колективної пам’яті про ключові питання історії ХХ століття – Другу світову війну, Голодомор і т.п. подібні до іноземних аналогів (наприклад, польське дослідження «Друга світова війна у пам’яті сучасного польського суспільства», що було організоване Музеєм Другої світової війни у Ґданську та Pentor Research International у 2009 році).

Також відсутні спеціальні соціологічні дослідження українських історичних «гріхів сумління»: ставлення до співучасті українців у організації Голодомора, співучасті у колаборації із нацистами, співучасті у Голокості, польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни і т.п.

Недостатньо вивчені і соціологічно, і історично питання травм тоталітарного минулого: некритичності мислення, недовіра, страх, неповага, брак індивідуалізму, конформність, байдужість, патерналізм.



Українська соціологія колективної пам’яті неуважна до ключових питань історії, пов’язаною із іншими народами, які століттями мешкають в Україні. Серед соціологічних досліджень нема загальнонаціональних досліджень, які б вивчали пам’ять про спільні сторінки минулого із євреями, кримськими татарами, угорцями, румунами, вірменами, ромами, поляками. Лише одне невелике дослідження стосується польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.

6. Відзначені соціологічними дослідженнями поділи вказують на те, що і громадська активність, і національна політика пам’яті повинні мати потужні східний і південний вектори в організації ефективного діалогу навколо пострадянського і російського постімперського дискурсу. Щодо певних територій в межах макрорегіонів важливо, щоб діалог навколо минулого у Галичині зачіпав також питання критичного ставлення до спадщини ОУН та УПА, а на Слобідчині і Причорномор’ї – навколо радянської та імперської спадщини.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал