Практикум з курсу „етика для студентів першого курсу усіх спеціальностей




Сторінка2/9
Дата конвертації29.12.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипПрактикум
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕТИЧНОЇ ДУМКИ
Ключові слова: благо, прекрасне, користь, чеснота, міра, щастя, евдемонізм, аскеза, гедонізм, апатія, атараксія, обов’язок, утилітаризм.

Актуальність теми. Формування чітких уявлень про природу, сутність, властивості й функціях етики неможливе без вивчення її історії. Знання культурно-історичних підвалин етичних вчень дозволить студентам ясніше зрозуміти проблеми сучасної етичної думки.
Загальна мета. Вивчити основні історичні етапи розвитку європейської етичної думки. Виявити наступність основних положень етики й зрозуміти їхню універсальну природу.
Конкретні цілі:
 розкрити сутність етичних норм;
 охарактеризувати етапи їх формування й еволюції;
 визначити основні проблеми етики й етапи їх подолання;
 виявити фундаментальний зв'язок етики й філософії;
 проаналізувати основні риси етичної думки, властиві різним культурно-
історичним епохам.

I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті:
1. Виникнення етики. Передетика.
2. Антична етика.
3. Християнська етика та етика Відродження.
4. Етика абсолютного обов’язку І. Канта.
4.
Етика Нового часу (утилітаризм, волюнтаризм) і сучасна етика.
1.
Виникнення етики. Передетика
Як система моральних норм етика є невід'ємною частиною людства як колективного виду. Тією чи іншою мірою етика існує на всіх стадіях розвитку людства, зовні проявляючись у різних формах людських установлень: звичаїв, релігійних норм, законів. Будь-яка усвідомлена дія людини по відношенню до будь-чого: стосовно іншої людини, природи або самого себе, несе моральне навантаження й може бути оцінене з позиції моралі.
Таким чином, говорити про виникнення етики можна тільки в частині її становлення як об'єкта знання. У якості самостійного напрямку наукових досліджень етика існує з часів класичної грецької філософії.
Етичні мотиви існували вже в роботах найдавніших грецьких авторів від
Гомера й Гесіода до ранніх філософів, так званих досократиків. Однак їхні етичні погляди не носили характеру цілеспрямованої побудови етичної теорії, а були включені в канву загальносвітоглядних ідей.
Перші спроби виявлення й узагальнення моральних процесів виявляються в роботах піфагорійців, Анаксимандра й Геракліта. У цей час формуються загальні підходи теоретичного пізнання світу; приватні життєві ситуації співставляються

12
із загальними правилами, що стало основою для формування нормативної поведінки.
Предметом етичних міркувань ранніх філософів виступає проблема співвідношення індивідуальної волі й суспільного добра, підпорядкування
існуючого такому, що має бути. Розвиток полісної культури тягне встановлення нового типу соціальних відносин, що докорінно впливають на формування теоретичної самосвідомості, у рамках якої й формувалася етика.
Для грецької філософії характерною є ідея проекції законів макрокосму на мікрокосм. Проблема співвідношення частин і цілого стає основною проблемою античної філософії. Завдання практичної філософії зводиться до знаходження методів для досягнення гармонії між макро- і мікрокосмом. У рамках даного завдання передбачається існування єдиного універсального світоустрою, доступного для осягнення розумом людини. Знаючи світовий порядок – логос, людина може згідно з цим законом змінити свої внутрішні якості – етос.
У рамках уявлень про душу було сформоване поняття «чесноти», що є серединою між двома крайностями: надлишком і нестачею. До етики належать також поняття «міри» і «щастя».
Міра – це оптимальний ступінь будь-якої якості душі. Проблема досягнення балансу між крайностями розглядалася античними філософами в рамках антитези розуму й почуттів. Останні незмінно тягнуть людину до надлишку або нестачі тих або інших властивостей душі. Отже, досягнення чесноти можливо винятково через установлення контролю розуму над почуттями. Розум виступає як керівний початок душі. Він потребує безперервного тренування в справі пошуку дійсного знання – мудрості.
Щодо щастя в прадавній період було сформовано два протилежні погляди або шляхи досягнення. Перший – героїчний, що передбачав подолання людських можливостей і прагнення до ідеалу боголюдини. Під щастям, традиційно для героїчного епосу, розумілося досягнення досконалості, вищої майстерності й слави. Наприклад, для воїна щастя в здійсненні небувалих військових подвигів, гідних бути оспіваними аедами (аед – професійний виконавець епічних пісень).
Розум у цьому випадку був необхідний для вибору оптимального шляху досягнення мети. Другий – шлях міри, заснований на смиренності тілесності й розвитку розуму. Щастя – шлях мудреця, воно недоступне людям непричетним мудрості.
У докласичний період суспільно-регулятивні механізми полісного суспільства були ще не досить сформовані й моральні норми сприймалися суспільною свідомістю як безумовні встановлення, що є частиною світоустрою, подібно законам руху небесних світил. Чеснота належала не до моральності, а до способу світосприймання й була формою цільової життєвої установки. Якості людської душі оцінювалися по здатності особистості протистояти зовнішньому світу.
Разом із тим у цей період закладаються уявлення про форми й способи суспільних відносин на основі людських, а не божественних установлень, тобто законів, соціальних і правових норм.


13
2.
Антична етика
До середини V в. до н.е. після перемоги греків у греко-перських війнах починається розквіт грецьких полісів. Завершується розкладання родоплемінного ладу. Чеснота здобуває вже не героїчні, а цивільні риси. Індивід повинен опікуватися не племенем або родом, а міською громадою, члени якої не пов'язані родинними узами. Основним центром розвитку культури, мистецтва й науки стають Афіни. Саме в Афінах, з їхнім демократичним устроєм, сформувалися найбільш сприятливі умови для розвитку нових форм соціальних відносин, заснованих на загальній цивільній рівності. Цивільні права забезпечувалися відповідною законодавчою базою. Загальна участь громадян у прийнятті державних рішень спричинила значне загострення протиріч приватних і суспільних інтересів, що потребувало вироблення єдиних морально-етичних норм, що забезпечують легітимність прийнятих рішень. Моральне обличчя громадян набуває великого значення для успішності в суспільних справах. У
Платона в «Протагорі» читаємо наступне: «Коли ж справа стосується справедливості й інших цивільних чеснот, отут навіть якщо людина, відома своєю несправедливістю, раптом стане сама про себе говорити всенародно правду, то таку правдивість, яку в іншому випадку визнавали розважливістю, усі вважатимуть божевіллям: адже існує думка, що кожний, який би він не був насправді, повинен проголошувати себе справедливим, а хто не прикидається справедливим, той несповна розуму».
З розшаруванням суспільства особисті інтереси все більше починають превалювати над суспільними, що веде до ослаблення суспільної моралі.
Моральні норми набувають умовного характеру й підмінюються зовнішніми атрибутами моральності.
Про конвенціональний характер людських установлень уперше заговорив
Геракліт Ефеський, а в найбільш повній мірі розкрили й обґрунтували цю тему софісти й атомісти.
Заслуга софістів полягає в кардинальній зміні напрямку дослідження людини.
Колись філософи розвивали думку від космосу до людині. Софісти ж поставили людину в початок координат будь-якого пізнання. Протагорівське положення
«людина є мірою усіх речей …» переводить людське буття в особливу форму реальності, сформовану самою людиною. Закони природи, як і закони людського гуртожитку, установлюються людьми на рівні суспільної свідомості. Людство в процесі колективної діяльності встановлює різні конвенції, необхідні для координації спільних дій.
Умовність людських установлень софісти демонструють на прикладах: «Скіфи вважали прекрасним, щоб голову, що відтяв у вбитої людини, носив перед кінською головою, а позолотивши й посрібливши кості, пив з них і робив узливання богам; у греків же, якщо хто це й зробив, то навіть і в житло його ніхто не захотів би ввійти. Массагети, убивши батьків, поїдають їх, а в дітей виявляється спорудженою чудова могила; у Греції ж, хто це зробив, ховається в дурному вигляді й повинен умерти, тому що скоїв потворне й жахливе». Для софістів моральні норми є лише формою примусу людей. Знання традицій і соціальних норм дозволяє прогнозувати поведінку людей у тій чи
іншій конкретній ситуації. Одні люди вміють використовувати це знання у власних цілях, інші – ні.

14
Софісти натуралістичного крила радикалізують антитезу природа – мистецтво, уважаючи правильним те, що відповідає природним властивостям речей і людей, а неправильним – привнесене людським мистецтвом.
Етичні погляди Демокрита є наслідком і продовженням його атомістичної теорії. На думку Демокрита, прекрасне, справедливе, доброчесне і т.ін. – це лише встановлені людьми найменування корисних для виживання властивостей людини, що дають життя й задоволення. Однак людина не знає меж задоволенню
і зловживає ним. Шлях розуміння міри лежить через розум, що осягає природу
Космосу й людини. Розум сам по собі вже моральна цінність, а мудрець – єдиний носій моралі, оскільки він здатний визначати міру в усьому, що веде до досягнення щастя.
Демокрит дає нове трактування щастя, яке, на його думку, є станом душі при внутрішньому самозадоволенні. Мудрець здатний постійно втримувати свій дух у стані безтурботного задоволення, позбавленого відтінку плотського задоволення. Такий стан він називав евтюмія (греч. evtumia – гарний настрій, достаток, радість) – це стан спокою, безтурботності й гармонії. Порушення стану безтурботності викликають пристрасті, що
є причиною внутрішньої незадоволеності, що у свою чергу веде до страждання.
Релятивізм софістів украй негативно впливав на суспільну мораль, що призвело до вигнання софістів з Афін. У якості реакції на суб'єктивізм софістів можна розглядати учення Сократа й сократиків, а також Платона.
Саме Сократ зробив предметом свого дослідження моральні чесноти й намагався дати загальні визначення основним етичним поняттям, таким як
«благо», «прекрасне», «чеснота», «користь», «щастя» тощо.
Етика Сократа заснована на уявленні про світовий розум (грец. logos, nus).
Концепція світового закону, що одночасно є єдиним божеством Всесвіту, що керують світовим процесом, бере свій початок в ученні Геракліта. Сократ уважав, що світ існує на основі єдиного закону, через який себе проявляє божество.
Світовий закон – це втілення вищого блага й усвідомлення цього закону є сенсом життя кожної людини й веде до щастя. Нещастя, викликані неправильними рішеннями й діями людей, пов'язані з незнанням того, як чинити правильно й згідно світового закону.
Етичний ідеалізм заснований на ідеї необоротності свідомості. Ця ідея виражена в Сократа в неявній формі через його уявлення про те, що людина, що досягла мудрості, тобто знання вищого світового порядку, усвідомлює всю повноту розумності й правильності світоустрою. Мудрець не може чинити неправильно, оскільки він знає, як чинити правильно.
Моральні принципи Сократ розумів як безумовні, оскільки вони випливають
із божественного закону. Людські ж закони, на думку Сократа, є проявом і відбиттям вищого закону, втіленого в людському знанні, і обов'язкові до виконання.
Продовжуючи дослідження природи загальних понять, початі Сократом,
Платон формулює свою теорію ідей – доконаних праобразів речей.
Найважливішою із усіх ідей є ідея «блага», яка лежить в основі всього правильного й прекрасного. Однак залишається не розкритим Платоном питання про те, чи існують ідеї для «потворного» і «неправильного». І якщо таких ідей

15
немає, то яким чином можлива невідповідність чого-небудь «благу» і
«прекрасному»?
На ранніх етапах своєї творчості Платон дотримувався гедоністичних поглядів, але після побудови ідеалістичної концепції він докорінно змінив свої етичні погляди. Безумовність етичних норм заснована в Платона на їхній
ідеалістичній природі. На його думку, серед інших існує й ідея держави. Ця ідея може бути втілена в реальності завдяки правлінню філософів-мудреців, чиї душі найбільшою мірою наповнені пам'яттю про бачені в ідеальному світі ідеї. В
ідеальній державі всі сфери життя громадян строго регламентовані й контролюються правителями. Особистість, за Платоном, може існувати тільки в колективі ( тобто в державі). Особисті інтереси невід'ємні від інтересів суспільства, тому що із суспільством пов'язані всі духовні властивості людини.
Індивідуальні тільки тілесні бажання, які необхідно пригнічувати або направляти в потрібне русло.
Згідно з уявленнями Платона про душу, що складається із трьох частин, усі люди повинні бути розділені на три стани відповідно до тем, яка частина душі переважає: розумний початок, лютий і пристрасний. Люди, у яких переважає розумний початок, повинні керувати – це філософи-правителі. Лютий початок персоніфікує мужність воїнів. Початок пристрасний властивий людям низького походження, що керуються тілесними відчуттями, – ремісникам і хліборобам.
Справедливість і щастя, на думку Платона, полягає в тому, щоб кожний займався тією справою, яка призначена йому від природи у відповідності зі структурою його душі. Перехід зі стану в стан – вища несправедливість, що порушує природний порядок речей.
Аристотель увів у науковий обіг термін «етика» ( від грец. etos –характер, склад душі). Він був першим систематизатором наукового знання свого часу. У філософії Аристотель виділив окремі частини: теоретичні (метафізика, логіка, фізика) і практичні (політика, етика).
Згідно з Аристотелем, моральність є придбаною якістю душі. Ми не народжуємося моральними від природи, а тільки здатними бути моральними.
Будь-яка чеснота, на його думку – «похвальна придбана властивість душі».
Розуму Аристотель відводить два завдання: одне – пізнавальне (діаноетичне), друге – стримування пристрастей (етична). Відповідно до функцій розуму виділяються й два типи чеснот: діаноетичні й етичні. Перші здобуваються в процесі освіти, а другі – у процесі виховання. До діаноетичних належать мудрість, кмітливість і розважливість. До етичних - мужність, помірність, щедрість, пишнота, великодушність, честолюбство, рівність, правдивість, люб'язність, дружелюбність і справедливість. Остання є найбільш важливою для спільного життя.
У справі виховання чеснот найважливішу роль відіграє приклад, який повинен подавати вчитель своїм учням. Для досягнення етичних чеснот необхідно встановити контроль розуму над пристрастями. Чеснота взагалі розумілася
Аристотелем як середина між двома протилежними вадами. Наприклад, мужність
– це середина між безрозсудною хоробрістю й боягузтвом. Чесноти – не якості розуму, вони лише сполучені з розумом.

16
Рабство виправдовується Аристотелем як необхідний засіб для того, щоб вільні громадяни мали дозвілля, необхідне для саморозвитку. Крім того, за самою природою, одні люди створені для панування, інші – для підпорядкування.
Поняття евдемонізм ( від грец. evdemonia – блаженство, щастя, процвітання) уведене в обіг Демокритом.
Евдемонізм – методологічний принцип етики, що виражає прагнення людини до щастя. Демокрит, Аристотель, кіренаїки, епікурейці, кініки й стоїки сповідували індивідуалістичний евдемонізм; Сократ і Платон – соціальний евдемонізм. Позитивний евдемонізм припускає прагнення до задоволення в тій або іншій формі.
Засновником Кіренейської школи був учень Сократа Аристип із Кірени.
Основний сенс життя Аристип вбачав у задоволенні, тому що вважав його благом на противагу стражданню. Слідом за Демокритом і софістами Аристип уважав доступними розуму тільки афекти, створювані тілесними відчуттями. Причини самих відчуттів не доступні людському розуму. Задоволення, на його думку, свідчить про правильність дій людини, а страждання – про неправильність. Благо не може приносити страждання. Мудреця відрізняє від звичайних людей здатність панувати над своїми задоволеннями. Він насолоджується задоволенням, при цьому не потрапляючи в залежність. Він постійно контролює свій розум, звільняючи себе від переживань через події минулого або майбутнього. Зміст має тільки сьогодення, тому що тільки воно доступно почуттєвому сприйняттю.
Найцінніші тілесні задоволення, тому що вони найбільш сильні й пов'язані з почуттєвим сприйняттям. Важливо уникати надмірного задоволення, яке може перейти у свою протилежність – страждання. У цьому полягає розуміння гедоністами міри.
На відміну від гедонізму Аристипа, Епікур (засновник школи «Сад Епікура») віддає перевагу не фізичним, а витонченим духовним задоволенням. Духовне задоволення розуміється епікурейцями близько до вчення Демокрита: мудрець повинен бути задоволений собою. Незадоволеність бажань – наймогутніше джерело страждань. Для зменшення кількості незадоволених бажань слід обмежувати себе в бажаннях, задовольняючи задоволенням тільки ті потреби, які не можна не задовольняти без шкоди для здоров'я, як фізичного, так і психічного.
Від усіх інших потреб слід відмовитися, для чого людині необхідні розсудливість
і мудрість. В епікуреїзмі атараксія – незворушність душі, вільної від зайвих бажань. Розум важливий тільки практичний. Вивчення логіки й фізики необхідно, на думку Епікура, лише для того, щоб осягнути етичні закони й звільнити людину від марновірств і страху перед стихією.
Негативний евдемонізм, на відміну від позитивного, передбачає не прагнення до задоволення, а відхід від страждання.
Кінізм – одна з найбільш значних сократичних шкіл, заснована учнем Сократа
Антисфеном Афінським. Шкільна доктрина заснована на радикальному самообмеженні. До основних характеристик учення слід віднести крайній
індивідуалізм, суб'єктивізм і натуралізм. Кініки сповідували аскесис – граничне обмеження потреб до необхідних для підтримки життя; апедевсію – звільнення від усіх норм суспільства (культурних, правових, етичних); і автаркію – повну незалежність людини від суспільства й сім'ї. Етика кініків заснована на

17
натуралізмі й автаркії. Припустиме все, що природне, а всі штучні обмеження, що накладаються суспільством, повинні бути відкинуті. У стані самодостатності людина наближається до божества, яке теж ні від чого не залежить.
Етика стоїків близька кінічній, але не настільки радикальна в прагненні до самообмеження. Стоїки відходять від евдемонізму й прагнуть виявити універсальні загальні етичні закони, засновані на об'єктивному знанні. Стоїками створена найбільш складна в Прадавньому Світі етична теорія, що мала величезний вплив на римську культуру й на християнство. Засновником Стої був
Зенон Кітійський, що вважав себе продовжувачем учення Геракліта Ефеського.
Згідно зі стоїчною доктриною, людина повинна прагнути до стану апатії (грец. безпристрасність, незворушність) – відчуженості від усіх афектів. Останні поділяються на чотири види: задоволення, відраза, потяг і страх.
Щастя визначається стоїками як свобода людини від зовнішніх обставин.
Світовий процес заздалегідь визначений, і доля людини підпорядкована долі.
Мудрець здатний протистояти долі, зустрічаючи всі її удари непохитно. Завдання розуму побачити неминуче й прийняти його.
Автори пізньої або Римської Стої, до яких належать Сенека, Епіктет і Марк
Аврелій практично повністю зосередилися на етиці, а шкільна доктрина почала набувати рис народної релігії.
Філософські погляди кініків і стоїків у значній мірі вплинули на формування християнської догматики й етики, а також підготували ґрунт для поширення й утвердження християнства на території Римської імперії.
3.
Християнська етика та етика Відродження
Основа християнської етики - тексти Священного Писання, а також їхнє тлумачення Батьками Церкви й пізнішими богословами.
В основі християнської моралі лежить антитеза моральний абсолют (Бог) – вільна воля, уражена гріхом (людина). Морально тільки те, що не суперечить обов’язку людини – любові до Господа й служінню Йому.
Золоте правило моральності, що виражає моральну основу християнства: «І так у всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними, тому що в цьому закон і пророки» [«Нагірна проповідь»: Матф. 7, 12]. У рамках християнської доктрини розвинена й гранично радикалізована антитеза духовне – матеріальне. Доктринальна ідея християнства – примат моралі над буттям.
Мораль ототожнюється з любов'ю, яка виступає в християнстві в якості універсального морального підгрунтя буття, як в онтологічному, так і в соціальному його аспектах.
Буття – матеріальне втілення любові Господа. Втілення любові людини – самопожертва, через яку людська сутність наближається до своєї споконвічної, тобто непорочної, природи. Для зменшення можливих різночитань основного морального принципу, у християнстві вироблений звід формалізованих моральних заборон, відомих як «десять заповідей».
Для Відродження характерний відхід від панування теології й повернення до
ідей античних філософів, зокрема до теорії «природнього права» стоїків.
Розвиваються теорії суспільного договору (Томас Гоббс «Левіафан»; Джон Локк

18
«Другий трактат про цивільне правління»; Жан-Жак Руссо « Про суспільний договір».
В етиці, як і в інших сферах людської діяльності, відбуваються спроби раціонального обґрунтування християнських світоглядних установок. В Англії розвивається теорія природньої моральності (представники: Френсис Бекон і
Томас Гоббс). Природні закони доповнюють і підтверджують божественні. В основі етичної теорії лежить антитеза особистість – суспільство. Гоббс, відправляючись від аристотелівського визначення: «людина є політична тварина», визначає форму людського гуртожитку – «війна всіх проти всіх». У результаті загальної боротьби в суспільстві формуються моральні норми, релігія й позитивне право.
4.
Етика абсолютного обов’язку І. Канта
Етичне учення Іммануїла Канта, в основному, викладене в «Критиці практичного розуму». В основі моральності – добра воля людини. Воля – це властивість розуму. Вона не має нічого емпіричного. Розум містить у собі апріорні ідеї Бога, волі й безсмертя душі. Згідно з Кантом, необхідно чинити так, ніби Бог і воля існують, незважаючи на їхню недовідність.
Основна антитеза морального учення Канта: воля – абсолютний закон.
Моральність учинку визначається його мотивом. Моральним може бути тільки той учинок, який зроблений винятково з поваги до абсолютного закону. Іншого морального мотиву не існує.
Практичний розум — це совість, що керує нашими вчинками за допомогою максим (ситуативні мотиви) і імперативів (загальнозначущі правила). Імперативи бувають двох видів: категоричні й гіпотетичні.
Гіпотетичний імператив вимагає, щоб дії людини були корисними.
Категоричний імператив вимагає дотримання обов’язку.
Основним законом етики Кант проголосив категоричний імператив (вищий апріорний моральний принцип) – моральний закон, тобто внутрішнє веління, яке повинне бути формальним:
1) «чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом».
2) «чини так, щоб ти завжди ставився до людині й у своїй особі, і в особі всякого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього, як до засобу».
3)»принцип волі кожної людини як волі, усіма своїми максимами, що встановлює загальні закони».
5.
Етика Нового часу (утилітаризм, волюнтаризм) і сучасна етика
Теоретичне підгрунтя утилітаризму бере початок від античного евдемонізму.
Термін «утилітаризм» ( від лат. utilitas — користь, вигода) уведений Джоном
Стюартом Міллем, послідовником основоположника теорії утилітаризму
Джеремі Бентама. За своєю ідейною спрямованістю утилітаризм протилежний етиці обов’язку Канта. В основі утилітарної моралі – користь. Моральною є та поведінка, яка веде до користі людства. Ступінь корисності визначається рівнем переваги задоволення над стражданням. За формулюванням Бентама, морально те, що «приносить найбільше щастя найбільшій кількості людей».

19
Усі люди, згідно Бентаму, прагнуть до задоволення своїх бажань. Щастя або користь полягає в задоволенні, але за відсутності страждання, тобто щастя полягає в чистому, тривалому і безперервному задоволенні. І задоволення, і користь трактувалися Бентамом гранично широко: насолода – це будь-яка насолода, у тому числі чуттєва, користь – будь-яка користь, у тому числі вигода.
Фрідріхом Ніцше по-новому поставлена проблема етики. Етична установка
Ніцше близька ідеям античних софістів. Радикальний декартівський сумнів
Ніцше застосовує до моральних законів, як і до всього, що обмежує волю особистості. Розвиваючи ірраціональну онтологію А. Шопенгауера, Ніцше стверджує примат волі над розумом. Християнська мораль, як і саме суспільство,
їй підпорядковане, оголошуються Ніцше інструментом слабких для захисту від сильних.
Мораль підрозділяється для Ніцше на два види: мораль панів і мораль рабів.
Для пояснення природи рабської моралі Ніцше вводить поняття «ресентимент»
(фр. – злопамят’ність, озлоблення). Цей термін Ніцше вводить для позначення складного психологічного комплексу, викликаного усвідомленням неможливості підвищити свій статус у суспільстві. Цей комплекс формується в результаті тривалого переживання таких емоцій як злість, сором і розпач, викликаних приниженням власної гідності й негативною самооцінкою особистості. Спогад і повторне переживання цих емоцій призводять до формування почуття заздрості й ненависті до більш успішних особистостей. Усвідомлення власного безсилля, нездатності реалізувати жагу помсти веде до формування альтернативної системи цінностей, у рамках якої сильний і слабкий міняються місцями.
Ніцше називає ресентимент уявлюваною помстою, помстою неспроможного, витиснутою ненавистю, вигадництвом зла. Це гнів, який не переходить у вчинок, а обертається всередину й стає формою самоотруєння душі. Співчуття і будь-яка жертовність розглядаються Ніцше як спадкоємна душевна слабкість. Слабкі особистості повинні бути принесені в жертву сильним для перетворення людства.
Природний відбір повинен привести до влади тих, хто гідний її за своїми природними властивостями. Основна ідея моралі сильних може бути виражена в практичній установці «падаючого підштовхни».
Сучасна етика втратила властиву класичній етиці універсальність.
У теоретичній частині сучасна етика займається дослідженням сутності етичних категорій, таких як добро, зло, щастя, обов’язок і т.ін.
Сучасна прикладна етика розвивається у формі професійної етики різних сфер людської діяльності. Під впливом постмодерністських теорій почала розвиватись гендерна етика.

Цільові навчаючі завдання:
1.
Як Ви розумієте висловлення Протагора «людина міра всіх речей
…» стосовно до етики?
2.
Прокоментуйте слова Ніцше: «Три перетворення духу називаю я
вам: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною стає лев».
3.
(Иоан. 15:13) «Немає більше тієї любові, як якщо хто покладе душу
свою за друзів своїх», - як ці слова Христа пов'язані з етикою інквізиції?

20
4.
Як
Ви
розумієте
кантівське
формулювання
категоричного
імперативу «вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людині й у своїй особі, і
в особі всякого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього як
до засобу»?
5. Автором концепції етичного ідеалізму є:
a. Сократ
b. Платон
c. Аристотель
d. Кант
6. Автором «Нікомахової етики» є:
a. Аристотель
b. Демокрит
c. Платон
d. Епікур
7. Увів у філософську практику поняття «рессентимент»:
a. Ф. Ніцше
b. Дж. Бентам
c. Сократ
d. Протагор
8. Засновником утилітаризму є:
a.
Дж. Бентам
b.
Ф. Ніцше
c.
І. Кант
d.
Сенека

II.
Навчальні завдання для самостійної роботи:
Питання для контролю й самоконтролю:
1.
У чому суть концепції евдемонізму?
2.
Чому етика софістів антинормативна?
3.
Назвіть основні етичні концепції античної Греції.
4.
У чому суть гедоністичної етики?
5.
Що таке аскеза?
6.
Для чого необхідно прагнути до атараксії?
7.
Розкрийте підстави кантівського категоричного імперативу.
8.
Що таке «рессентимент»?
9.
Які підвалини етики утилітаризму?
10.
Охарактеризуйте стан сучасної етики.
Теми рефератів:
1.
Етичний ідеалізм Сократа.
2.
«Нікомахова етика» Аристотеля.
3.
Християнська етика.
4.
Гедоністична етика.
5.
Етика утилітаризму.
6.
Етика І. Канта.
7.
Етика Ф. Ніцше.

21 8.
Сучасна етика.
9.
Медична етика.

Література:
1.
Аристотель. Никомахова этика//Соч.: В 4 т. – М., 1976-1983.
2.
Вундт В. Этика: исследование фактов и законов нравственной жизни. –
СПб., 1887.
3.
Гоббс Т. Человеческая природа//Соч.: В 2 т. – М., 1977. Т. 2.
4.
Гусейнов А. А., Иррлитц Г. Кратная история этики. – М., 1987.
5.
Джафарли Т. М. Из истории домарксистской этики. – Тбилиси, 19ТО.
6.
Диоген Лазртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.
7.
Дробницкий О. Г. Понятие морали: историко-критический очерк. – М.,
1974.
8.
Иванов В. Г. История этики средних веков. – Л., 1984.
9.
Иодль Ф. История этики в новой философии: В 2 т. – М., 1896-1898.
10.
Кропоткин П. А. Этика. – М., 1990.
11.
Марк Аврелий Антоний. Размншления. – Л., 1985.
12.
Материалисты Древней Греции. – М., 1955.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал