Пояснювальна записка Зміст дисципліни



Pdf просмотр
Сторінка3/5
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.54 Mb.
ТипПояснювальна записка
1   2   3   4   5
Тенденції розвитку постмодернізму в українській літературі к. ХХ – п. ХІ ст.
Постмодернізм як естетичне явище: витоки, етапи розвитку, представники, жанрові різновиди. Постмодернізм як світоглядно-мистецький напрям. Реакція постмодернізму на модернізм, опозиція до модернізму.
Карнавальний напрям постмодерної літератури. Орієнтація на бахтінську карнавалізацію як основний спосіб відображення буття, його зв’язок з бурлескно- травестійною традицією І.Котляревського, з бароковою поетикою (літгурти «Бу-Ба-Бу»,
«ЛуГоСАд», «Пропала грамота»; проза Ю.Андруховича, В.Неборака, Володимира Діброви,
Ю.Винничука, Б.Жолдака). Своєрідний дух прощання з соцреалістичними та національно-
історичними канонами. «Низький» стиль «бубабістів» та інших «карнавалістів». Наскрізна
інтертекстуальність як елемент філологічних розваг.
Посткарнавальна література як друга течія постмодернізму в українській літературі
(В.Діброва, Ю.Винничук, Ю.Іздрик, Б.Жолдак, О.Ульяненко, «Нова дегенерація», «Червона фіра», «Пси святого Юра» тошо). Деконструювання міфів, абсолютизація тексту, кінцесвітня химерність, переорієнтація людського сенсу з історії до філософії, прочитання тексту
індивідуальної реальності, яка єдина ще визнається оригінальною.
Юрій Андрухович – найпомітніший творець постмодерного роману. Концепція
Карнавалу в авантюрному романі Ю.Андруховича «Рекреації». Амбівалентність карнавального світовідчуття, поетика назви твору. Жанрові дефініції твору. Гротескно- карнавальна модель пострадянської дійсності, розвінчування міфів і стереотипів доби тоталітаризму. Іронічно-трагічна іпостась української історії. демістифікація образу українського поета. Бахтінський принцип багатоголосся в романі. Інтертекстуальне поле твору, особливості мови, стильові перехрещення. Дискусії в літературознавстві навколо роману. Роман «Московіада» як художнє втілення роздвоєності постколоніальної людини.
Жанрова специфіка твору. Риси постмодерністської поетики. Композиційно-сюжетні ходи.
Ототожнення героя з автором. Художні особливості роману: іронічність, пародійність тощо.
Своєрідність постмодерністської естетики в романі Ю.Андруховича «Перверзії».
Містифікації в романі. Сюжетні мотиви фантастичного, готичного, авантюрного, пригодницького, любовного роману. Мотив кінця карнавалу. Збагачення жанрової специфіки постмодерного твору в романі-фейлетоні, антиромані «Дванадцять обручів». Демонічний образ проклятого поета. Проблема абсурдності людського існування. Інтертекстуальні перегуки в творі. Синтез масового й елітарного в романістиці Ю.Андруховича.
Авантюрна постмодерна проза Олександра Ірванця: проблематика і жанрова
своєрідність. «Рівне / Ровно» - роман-антиутопія. Риси постмодерністської поетики. Повість
«Очамимря» – перелицьована новочасна версія давньої легенди про Кирила Кожум’яку.
Місце Олеся Ульяненка в літературному процесі к. ХХ – п. ХХІ ст. (романи
«Сталінка»; «Вогненне око»; «Богемна рапсодія»; «Зимова повість», «Син тіні»,
«Безодня»). Роман «Сталінка» як явище постмодерної прози. Проблема маленької людини, що відстоює право на існування в злюмпенізованому суспільстві («Сталінка»). Закодованість релігійного змісту. Метафорика назви роману. Біблійні мотиви та образи. Художнє дослідження психології смерті в романах «Зимова повість», «Богемна рапсодія». Роман

17
«Хрест на Сатурні»: проблематика, стильові особливості. Риси масової літератури у творі.
Містичні та психоаналітичні аспекти в романі «Хрест на Сатурні». Психоаналітичне та біблійне прочитання роману «Дофін Сатани».
Неомодернізм у сучасній українській прозі. В’ячеслав Медвідь, Євген
Пашковський як репрезентанти модернізованого неотрадиціоналізму в українській
літературі к. ХХ ст. «Києво-житомирська» прозова школа: В.Медвідь, Є.Пашковський,
О.Ульяненко, К.Москалець. Реабілітація українського народництва, національного мислення.
Стилістика «потоку свідомості», заперечення іронії і гри, «веселий апокаліпсис», апелювання до серйозності, усталеної ієрархії цінностей, схильність до метафізики й містики, до переосмислення Біблії.
Місце В.Медведя в літературному процесі порубіжжя. Видання книжок «Розмова»,
«Заманка», «Таємне сватання», «Збирачі каміння», «Льох», «Кров по соломі». В.Медвідь і
Пруст, Джойс, Фолкнер, Гр.Тютюнник, В.Шевчук, Є.Гуцало. Проза В.Медвідя як опозиція по відношенню до карнавальної літератури з її руйнівним пафосом, її зорієнтованість на традиційний національно-романтичний міф. Зорієнтованість автора на твори В.Сефаника,
А.Тесленка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. Відображення характерів українського селянства в романах «Льох», «Кров по соломі». Історична та метафорична основа творів.
Роль діалогів і монологів у філософській концепції романів. Поетика неотрадиціоналізму в прозі В.Медвідя, її стильові особливості.
Участь Є.Пашковського у літературно-мистецькому житті порубіжжя: погляди на літературу в нових суспільних умовах, участь у дискусії поколінь. Є.Пашковський – лідер письменницького об’єднання «Нова література». Проблематика роману «Свято». Біблійні мотиви марності, абсурдної суєтності людського існування. Самотність, жаль, туга, тривога, розпач – творять негативно-сповідальні переживання героїв. Тема безповоротності часу, страху людини перед ним.; ностальгічна мрія повернутися у тепле лоно природи, дитинства.
Ускладнення стилю роману тривожним бродінням спогадів, що часом перетворюються у словов’язання. Проблематика роману «Вовча зграя». Біблійна стилістика апокаліптичної зорі. Роман-есей «Щоденний жезл»: тема власного призначення письменника в
«чорнобильському» світі, її зображення у біблійно-притчевій символіці. Публіцистичність твору: поєднання есеїзму та проповіді. Новаторство у межах традиції. Поетичність прозового письма. «Риторичний апокаліпсис» як основа постмодерного свідовідчуття Є.Пашковського.
Типи новел у сучасній прозі, їх представники. Загальна характеристика сучасної
української новелістики: проблематика, своєрідність жанрових форм. Типи новел: традиційна (неореалістична і неонатуралістична); експериментальна (фантастична, міфопоетична, необарокова і неоготична, психоаналітична, «драмоновела») та ін.
Проблематика традиційної (неореалістичної і неонатуралістичної) новели 1980-1990-х: психологічна модель суспільства і людини. Поетика відображення атмосфери кінця соцепохи як світу-Хаосу, увага до дрібниць, подробиць побуту, догматичний нетрадиціоналізм у побудові сюжетів та характерів (Є.Кононенко, Ю.Андрухович). Художня своєрідність неоготичної новели, її репрезентанти (В.Портяк, В.Даниленко, В.Габор, О.Жовна).
Метафізична проблематика новелістики В.Даниленка, її психоаналітичне прочитання
(книжка «Сон із дзьоба стрижа»). Художня модель вмираючої тоталітарної системи в сучасній іронічній та сатиричній новелі (Б.Жолдак, В.Даниленко, М.Рябчук)
Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі. Іронія, гротеск, соц-арт, суржик у прозі письменників «київської іронічної школи». Сплеск сатири та іронії в українській літературі порубіжжя. Використання всієї палітри комічного: іронії, сарказму, чорного гумору, карнавальності. «Суржиковий», сленговий і «нецензурний» мовний вибух у сміховій творчості. Неоднорідний мовностильовий потік пострадянських текстів (збірник
«Опудало»). Дискурс київсько-житомирської сміхової альтернативи (В.Діброва, «Бурдик»,
В.Даниленко, «Дзеньки-бреньки»; новели В.Врублевського, В.Шнайдера, М.Малюка).
Класична сатира: новела М.Рябчука «До Чаплі на уродини», тексти Ю.Винничука та
Ю.Іздрика. Слабкі риси сучасної сатиричної прози: обмеженість звичайного безтурботного сміху, його безпроблемність.

18
Сатирична проза Юрія Винничука («Спалах», «Діви ночі», «Діви ночі-2», «Житіє гаремноє», «Вінка застиглого часу»). Поєднання лірики й іронії, прийоми постмодерніста
Джойса. Політична сатира, її переплетіння з поетичною вигадкою, літературними жахами та чорним гумором («Ги-Ги-и!», «Ги-Ги-и!-2»). Обігрування буденних ситуацій з «маленькими» людьми урбанізованого суспільства («Спалах»). Сучасна «коляревщина» у романі
Ю.Винничука «Мальва Ланда». Світ дитинства у книзі «Вікна застиглого часу». Повість
«Ласкаво просимо у Щуроград»: сюжет і композиція твору; саркастичний погляд на суспільство-політичні проблеми;
Богдан Жолдак - автор книжок прози «Спокуси», «Яловичина». Представник комедійного соц-арту: деміфологізація комплексів гомосовєтікуса; трагікомічне відчуття світу. Особливості суржика, досягнення максимальної реальної мовної ситуації («Шле колє бульо красте грігх»). Сарказм як основний викривальний засіб. Відмінність гумору
Б.Жолдака: відсутність смакування «брудним» гумором, властивого Ю.Винничику чи
В.Врублевському.
Трагіфарс, естетична гра у романі Юрія.Іздрика «Подвійний Леон». Роман «Воццек»: відтворення «історії хвороби» головного героя. Художні особливості: високий романтизм та нащадна іронія, філософські забави і чорний гумор. Проблематика, пошуки власного «я».
Естетична концепція жіночої прози. Термін «жіноча література» («жіноча проза»,
«жіноча поезія», «жіноче письмо»). Специфіка жіночої літератури і, зокрема, жіночої прози. Відношення «жіночої літератури» до фемінізму. Проблема репрезентації жінки жіночою літературою. Відображення у прозі унікального життєвого досвіду переважно сучасниці. Зміна традиційних жіночих ролей у жіночій прозі к. ХХ ст. філософствуванням про жінку в сучасному світі. Насиченість жіночої прози апокаліптичними мотивами, онтологічною проблематикою. Відгомони загальносвітової постмодерної ситуації, для якої характерне усвідомлення взаємин людини і тексту, людини і віртуальної реальності.
Місце Оксани Забужко в «новій хвилі» жіночої прози української літератури порубіжжя. Ґендерна та філософська проблематика прози О.Забужко. Проблема взаємовпливу двох світів – людського та віртуального світу телебачення у повісті О.Забужко
«Я, Мілена». Роздвоєння особистості жінки під тиском влади віртуальності. Проблема незреалізованої української жінки як проблема доби у романі О.Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Риси фройдівського психоаналізу у творі; сповідальна форма викладу; утвердження жіночої цінності національного світу. Гострі дискусії в літературознавстві навколо твору. Проблема втраченого сестринства як наслідок конфлікту особистості з тоталітаризмом («Сестро, сестро») та втрати духовності («Дівчатка»).
Модернізована версія фольклорних та біблійних мотивів і образів у «Казці про калинову сопілку» О.Забужко. Художня трансформація традиційного сюжету про Каїна та Авеля з жіночого погляду в повісті. Проблема протиборства добра і зла.
Риси постмодерністської естетики у прозі О.Забужко. Синтез масового й елітарного.
Утвердження жіночої цінності національного світу.
Мотив «переживання кінця» у повісті Світлани Йовенко «Жінка в зоні». Образ зони як замкненого. відокремленого простору. Зображення місця жінки в чоловічому світі.
Художня трансформація біблійного мотиву «Божої кари» у романі Софії Майданської
«Землетрус». Екзистенційно-психологічне наповнення образу зони лихоліття. Художнє осмислення природного лихоліття як біблійного покарання за гріх. Проблема екзистенційного страждання людини в постчорнобильському світі. Морально-етична та
ґендерна проблематика прози Євгенії Кононенко («Зрада», «Імітація»), Надії Тубальцевої
(«Визига по-тьмутороканськи», «З нами Бог»): іпостасі образу жінки, зміна традиційних жіночих ролей; зубожіння патріархальної моделі суспільства, розвінчування ґендерних стереотипів посттоталітарної доби.
Проза Ніли Зборовської як психоаналітична модель жіночого письма. Грані творчої особистості Н.Зборовської. Художнє моделювання проблема материнства та творчості в анти-романі «Українська Реконкіста». Принцип автобіографізму у романі «Українська

19
Реконкіста». Розгорнута міфологема становлення жінки-митця. Наскрізний мотив пошук самої себе, осмислення сенсу творчості й покликання митця.
Тенденції розвитку сучасної української драматургії. Сучасний стан українського театру: проблема відсутності високохудожньої оригінальної національної драматургії, невикористання власної класики
(М.Куліш,
Леся
Українка, п’єси корифеїв, західноєвропейських митців). Заповнення репертуарів театрів вторинною, аутсайдерською драматургією. Розвиток театру авангарду у кінці 80-х на поч. 90-х років. Його витоки: вистави Андрія Жолдака «О-О-И», Б.Озерова «Ла фюнф ін дер люфт». Бунт проти традиційних норм, своєрідна втеча від реальності, апокаліптичне мислення, каталогізація грішних вправ людини на землі.
Теденції розвитку драматургії: жанрові різновиди, тематична багатоплановсіть, риси постмодернізму, драми абсурду. Художня своєрідність драматургії О.Ірванця, Я.Стельмаха,
І.Бондаря-Терещенка, Н.Нежданої.
Театральний «антитеатр» Леся Подерев’янського. Книги п’єс, прозових творів, есеїстики: антологія-тетралогія «Герой нашого часу», «Павлік Морозов», «Гамлєт», «Король
Лір». Л.Подерев’янський як автор-абсурдист: вишукування, поетизування і романтизування абсурду («Цікаві досліди», «Мєсто встрєчі ізменіть ніззя», б…»).
Драма абсурду (театр абсурду, антидрама, театр парадоксу). Світоглядний принцип драми абсурду – споконвічне протистояння людини та навколишнього, індивіда і суспільства, індивідуальності і натовпу; відсутність у світі логічних, причиново-наслідкових зв’язків, трагічність, розгубленість, покинутість, відчуженість людської особистості (п’єси
І.Костецького «Спокуси не святого Антона», «Близнята ще зустрінуться», «Дійство про велику людину»; В.Діброви: «Короткий курс», «Двадцять такий то з’їзд»; О.Лишеги: «Друже
Лі Бо, брате Ду Фу».).
Жанрово-стильові пошуки В.Шевчука у прозі 1990-х рр. Екзистенційні мотиви у
«міській» прозі на сучасну тематику («Юнаки з огненної печі», «Дзиґар одвічний»,
«Камінна луна», «Чудо», «Двоє на березі» та ін.): відчуження особистості від абсурдного світу; проблема морального вибору людини за умов абсурдного існування; метафізичне страждання людини, її страх перед своїм безповоротним зникненням; мотив самотності, одинокості; монотонність, механічність буття; мотив проминальності часу та ін. Боротьба за
«автентичну людину», заперечення «несправжнього буття» (соціальне й національне пристосуванство, «імітація щастя» та ін.). Екзистенцйний мотив втрати свого «Я» в абсурдному світі. Суперечність між «буттям у собі» і «буттям у суспільстві»
(«Середохрестя», «Юнаки з вогненної печі» ті ін.). Мотив метафізичного страждання
(«Набережна, 12», «Гість удома», «Білецькі»). Екзистенційний мотив монотонності, механічності життя («Місяцева зозулька з Ластів’ячого гнізда»).
Міфологічні мотиви у прозі В.Шевчука («Дім на горі»). Трансформація образу демонічної жіночності у «пізній» прозі («Горбунка Зоя», «Чортиця», «Жінка-змія»,
«Місяцева зозулька з Ластів’ячого гнізда»). Образ демонічної жіночност. Конфлікт між демонічною жіночістю і пересічною чоловічістю. Проблема гріховності жінки. Архетип
Аніми, дух жінки-демона, тотальної жінки, яка підштовхує чоловіків до вчинків, неспокою, мук.
Тенденції розвитку історичного роману у 1990-ті рр. «Нова хвиля» історичної
романістики у 90-ті рр ХХ ст. Вагомі здобутки цього жанру (Юрій Мушкетик
«Гетьманський скарб», «На брата брат», «Прийдімо, вклонімося...», «Погоня»; Роман
Іваничук «Орда», «Рев оленів нарозвидні»; Р.Федоріва «Єрусалим на горах», «Чудо святого
Георгія о Зміє»; П.Загребельний «Тисячолітній Миколай»; М.Вінграновський «Северин
Наливайко»; Володимир Малик «Горить свіча», «Чумацький шлях» та ін. Дискусії в літературознавстві щодо «занепаду» жанру.
Нові риси історичного роману: вивільнення від ідеологічних догм і кон’юнктурних підходів, розширення обріїв історичного й філософського мислення письменників. Нові
ідейно-художні якості: особливий психологізм, акцентування уваги на зображенні

20 національного характеру, специфічна організація простору і часу, драматургійність та кіномислення (зображення людських типів, звичаїв, пейзажу, предметів побуту тощо).
Віртуальний
історичний
постколоніальний
наратив
українського
постмодернізму. Основні риси альтернативної історичної прози В.Кожелянка.
Розбудова віртуальної історії Другої світової війни у повісті «Дефіляда у Москві». Роль гри, пародії, містифікації у структурі роману.
Іронічне пародіювання утопійних культурософських міфів й ідеалів українського відродження (роман «Конотоп»).
Концепція двох полюсів української літератури – елітарності й масовізму.
Жанрове розмаїття «масової літератури» (детективи, трілери, мелодрами, кримінальні романи тощо). Поняття «бестселер». Специфічні умови його розвитку в українській літературі порубіжжя. Авантюрно-психологічні романи бестселери Василя Шкляра
(«Ключ», «Елементал», «Кров кажана»). Розвиток детективного українського жанру, його репрезентанти (А.Кокотюха, Л.Кононович). Екзистенційні проблеми крізь призму детективного жанру (романи Євгенії Кононенко «Імітація», «Зрада»).
Проблематика, жанрові різновиди прози Марії Матіос («Щоденник страченої»,
«Бульварний роман»). Художнє осмислення драматичних сторінок української історії в романі Марії Матіос «Солодка Даруся». Епічно-драматична організація тексту.
Філософський і психологічний художній аналіз руйнації підвалин буття української нації.
Трагедія Дарусі – трагедія України. Становлення жанру політичної сатири в українській прозі к. ХХ – п. ХХІ ст. (Ю.Рогоза, М.Матіос). Роман Марії Матіос «Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів»: роль фантастичного сюжету, майстерність засобів комічного зображення, глибокий підтекст, блискуча публіцистичність.
Місце Галини Пагутяк в жіночій прозі порубіжжя. Поетика герметизму прозового тексту. «Книга снів і пробуджень» – роман, написаний у жанрі дзуйціху. Фантастично- символічна манера письма, прорив до «вигаданого світу», потяг до містики та безнастанниш пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. «Записки Білого Пташка»: художні особливості – недомовленість, спонукання до співтворчості, багатовимірність образів, таємничість і незбагненність.
Інтелектуальна проза Степана Процюка. Складний світ українського
інтелігентства, мотив втраченої особистості («Шибениця для ніжності», «Інфекція»,
«Серафими й мізантропи»). Відображення глибинних психологічних зрушень, комплексів, надривів, складного внутрішнього світу українського інтелігента на межі тисячоліть
(«Репортаж із царства нелюбові»). Роман «Інфекція» - життя провінціалів у столиці, їх боротьба, поразки і перемоги. Співзвучність з тематикою творів В.Підмогильного («Місто»,
«Остап Шаптала»), М.Хвильового («Сентиментальна історія»). Образ столиці як камінного монстра, правдивого Вавилона. «Репортаж із царства нелюбові»: вибудовування власної
ідейної платформи, в основі якої – християнська любов до ближнього. Роман «Тотем» як епічна розповідь про здеградованого українського інтелігента-патріота, котрий, ведений найчистішими і дещо романтичними помислами про визволення батьківщини з-під пресу духовного омекртвіння, поступово стає заручником ідеї, жертвою зневіри і відчаю. Художня модель світу в антиутопіїї «Очамимря». Риси жанру повісті-попередження. Роль пародійної стилізації під «Повість минулих літ» Нестора. Образ абсурдистського світу («Світ – Хаос») зфантастичними елементами його декструкції.
Становлення міленіумного письменницького покоління на поч. ХХІ ст.
Найновіша підлітково-дитяча альтернатива: С.Жадан, Л.Дереш, І.Карпа, Т.Малярчук.
Проза Любка Дереша на перетині філософського, містичного, психоаналітичного дискурсів
(«Культ», «Поклоніння ящірці», «Архе»). Проза С.Жадана: риси постмодерністської поетики та масової літератури («Депеш Мод», «Гімн демократичної молоді» та ін.).
Літературознавство як наука
Сучасне літературознавство в системі гуманітарних наук, його зв’язки з філософією, психологією, соціологією, лінгвістикою. Тенденції розвитку літературознавства у ХХ столітті. Проблема точності і об’єктивності літературознавчого знання. Методологія літературознавства на сучасному етапі. Принцип методологічного плюралізму.

21
Методологічні дихотомії сучасного літературознавства (свідоме / несвідоме, рефлективність
/ психологізм, раціоналізм / інтуїтивізм, каузальність / телеологія, ахронія / діахронія, сцієнтизм / антисцієнтизм, поетика / герменевтика). Взаємодія і розмежування літературознавчих напрямів ХХ століття. Філософія як основа літературознавчої методології.
Стан сучасного українського літературознавства. Криза літературознавчої методології 90-х років ХХ століття і проблема засвоєння західних теоретичних концепцій. Дискусія про шляхи розвитку української теорії літератури (С.Павличко, Т.Гундорова, Г.Штонь,
М.Наєнко, І.Дзюба та ін.). Актуальні проблеми сучасного літературознавства.
Літературознавчі напрями, методи і школи
Поняття про літературознавчий метод, методологію.
Провідні методи
ХІХ століття: біографічний, міфологічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, психологічний. Їх переваги і недоліки.
Психологічні напрями дослідження літератури у ХХ столітті. Психоаналітична критика. Психоаналіз З.Фройда як її основа. Ідеї Фройда про несвідоме, Едипів комплекс, лібідо як засади психоаналітичної критики. Невротична природа літературної творчості.
Література як патогенний процес. Образ і фантазування як сублімація авторського бажання.
Фройд про Достоєвського («Достоєвський і батьковбивство»), Шекспіра («Гамлет»).
Психоаналітична критика як „герменевтика викриття”. Аналогія між мовою сновидіння і художньою мовою, їх символічна природа (роботи «Поет і фантазування», «Тлумачення сновидінь»). Можливості застосування фройдизму до аналізу літературних творів. Фройдизм
і українське літературознавство (С.Балей, В.Підмогильний). Відродження психоаналітичної критики на сучасному етапі розвитку української теорії літератури (С.Павличко). Аналітична психологія К.-Г.Юнга як основа літературознавчих студій. Вчення про колективне несвідоме, архетипи, їх головні різновиди. Мистецтво як форма репродукції архетипів. Художник як медіум колективного несвідомого. Архетипні сюжети в літературі. Твір як «імперсональне сновидіння». Терапевтична роль мистецтва. Архетипна критика Н.Фрая («Великий код:
Біблія і література», «Анатомія критицизму: чотири есе»). Концепції Фрая і ритуально- міфологічна школа (Кембридж). Сполучення елементів міфологічної та психоаналітичної критики. Міф як структурна першооснова літератури. Аналогія жанру, міфу та архетипу.
Типологія жанрів. Біблія як першооснова європейської літератури. Міфологія і сучасна література (дискурс іронії). Внесок психоаналітичної критики в сучасне літературознавство: методологічне значення поняття «несвідомого».
Формальні методи літературознавства. Російська формальна школа: ОПОЯЗ,
Московський лінгвістичний гурток (В.Виноградов, В.Шкловський, Р.Якобсон, Б.Ейхенбаум,
Б.Томашевський, Ю.Тинянов, В.Жирмунський та ін.). Сайєнтизм формальної школи.
Розуміння завдань поетики. Поетика як відгалуження лінгвістики. Сутність мистецтва.
Опозиція матеріал / техніка. Мистецтво як прийом. Прийом «одивнення» як центральний прийом естетичного перетворення матеріалу. Вчення про сюжет і фабулу, їх співвідношення.
Концепції художньої (віршованої) мови. Концепції повістування (сказ). Розуміння історії літератури як історії форми. Значення формальної школи для розвитку структуралізму і семіотики.
Американська «нова критика» (К.Брукс, Дж.Ренсом, А.Тейт, Т.С.Еліот) як реакція на психологізм і природничо-науковий редукціонізм у літературознавстві. Текст як автономний естетичний предмет. Проблема історично стійких літературних форм. Заперечення біографізму літературознавчих досліджень. Метод «пильного читання» і проблема внутрішньо текстової семантики. Аналіз К.Бруксом «Оди до грецької вази» Дж.Кітса як зразок застосування методу. Іманентний смисл тексту. Поняття про «органічну форму».
Продовження ідей «нової критики» у французькому літературознавстві ХХ століття.
Структуралізм як літературознавча методологія. Загальнотеоретичні принципи структуралізму. Структуралізм як діяльність (Р.Барт). Наукові джерела методології.
Орієнтація на науковість, методи точних наук. Об’єктивізм. Спадкоємність із російською формальною школою. Значення структурної лінгвістики Ф. де Соссюра для становлення методу. Зрощення структуралізму з іншими методологіями (психоаналітичною,

22 феміністичною та ін.). Поняття про літературний твір як структуру. Її провідні ознаки
(цілісність, трансформованість, саморегуляція). Несвідомий характер структури. Система бінарних опозицій між елементами твору (К.Леві-Строс). Поняття «структурного пояснення твору», його відмінність від каузального і генетичного пояснень. Послідовність операцій при структурному аналізі. Проблеми структурної наратології. Смслові рівні оповідного дискурсу
(функціональний, актантний, наративний). Модель А.-Ж.Греймаса. Наративна комунікація і ситуації розповідання. Поєднання структуралізму із семіотикою в дослідженнях Р.Барта та
Ю.Лотмана. Тартуська школа структуралізму. Художній твір як система відношень.
Розмивання поняття «структура» як передумова переходу до пост структуралізму.
Постструктуралізм як літературознавча методологія. Опозиція до структуралізму.
Орієнтація на виявлення текстуального значення. Текстуальний аналіз Р.Барта. Відмінність твору і тексту. Твір як структура, текст як структурування. Твір і ідеологія, стереотипи, сугестивна влада твору. Текст як безвладдя і спосіб дезорганізації твору, текст як множинність кодів. Поняття «насолодження текстом» як інтелектуальної гри. Текст як сукупність і переплетіння культурних семіотичних кодів. Вчення про інтертекстуальність
(Ю.Крістева, Р.Барт). Текст і контекст, прототекст, архетекст, інтертекст. Концепція «смерті автора» (М.Фуко). Концепція «знання – влади». Постструктуралізм і постмодернізм у художній літературі. Деконструктивізм. Засадничі ідеї Ж.Дерріда («Про граматологію»).
Опозиція письмо / текст. Письмо як безвладна гра значень. Децентрація і розсіювання.
Йєльська школа деконструкції (Г.Блум). Ідея пересування маргінесів у центр. Виникнення феміністичної і постколоніальної критик.
Феміністична критика як літературознавча методологія. Розуміння жінки як Суб’єкта літературного процесу. Жінка як автор. Природа жіночого письма. Кінокритика
(Е.Шоувалтер). Підходи до розуміння природи жіночого письма. Жінка як персонаж літературних творів. Ґендерні стереотипи в зображенні жінки та їх руйнування. Літературний фемінізм, три стадії його розвитку. Французький психоаналітичний літературний фемінізм
(Г.Сіксу, Л.Ірігрей). Плідність феміністичної методології в сучасному українському літературознавстві (С.Павличко, Т.Гундорова, Н.Зборовська, В.Агеєва).
Постколоніальна критика. Перегляд опозиції центр / колонії в літературному процесі.
Увага до письменників, які зображували чужі цивілізації. Зрощення з орієнталістськими студіями (Е.Саїд). Зрощення з феміністичною критикою (Г.Ч.Співак). Плідність постколоніальної методології в сучасному українському літературознавстві (М.Павлишин,
С.Павличко).
Феноменологічна естетика як літературознавча методологія. Ідеї Е.Гуссерля як теоретична основа. Літературний твір як естетичний феномен. Його шари (Р.Інгарден). Текст як предмет феноменологічної редукції. Женевська школа феноменологічної критики
(Ж.Рішар). Екзистенційна модель у теорії літератури (М.Ґайдеггер, К.Ясперс). «Онтологічна герменевтика» (М.Ґайдеггер, Г.-Г.Гадамер). Рецептивна естетика (В.Ізер, К.-Г.Яусс).
Полеміка проти психологізму духовно-історичної школи і проти «історичного об’єктивізму» марксистського літературознавства. Вплив ідей Гадамера. Актуальне і потенційне значення твору. Історичність буття літератури і безперервність традиції. Проблема культурно контексту. Діалогічна природа тексту. Читач як суб’єкт літературного процесу, його психологія як об’єкт літературознавчих студій. Розуміння як «діалогічна продуктивність».
Вчення про транссуб’єктивний «горизонт сподівань», читання як «злиття горизонтів» автора
і читача. Проблема естетичної дистанції. Історичність аналізу та інтерпретації твору.
Процесуальний характер літературної історії.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал