Пояснювальна записка до навчальної дисципліни 4 Тематичний план на поточний навчальний рік



Сторінка6/15
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.63 Mb.
ТипПояснювальна записка
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Література:


1. Конституція України // Урядовий кур’єр, № 129-130 від 13.07.96 р. - К., 1996.

2.. Про інформацію: Закон України від 02 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. Ст. 651.



3. Про мови в Українській РСР: Закон України від 28 жовтня 1989 року № 8312-ХІ

4. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ.

5. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-ХІІ

6. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах : Закон України від 31 травня 2005 року № 2594-IV.



7. Про обов’язковий примірник документів: Закон України від 9 квітня 1999 р. № 595-XIV.

8. Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР.

9. Про Концепцію Національної програми інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР.

10. Про державну статистику: Закон України від 17 вересня 1992 року № 2614-ХІІ.

11. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 року № 2782-ХІІ.

12. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 року № 3759-ХІІ.

13. Про інформаційні агентства: Закон України від 28 лютого 1995 року № 74/95-ВР.

14. Про видавничу справу: Закон України від 5 червня 1997 року № 318/97-ВР.

15. Про захист прав споживачів: Закон України від 15 грудня 1993 року № 3682-XII.

16. Про науково-технічну інформацію: Закон України від 25 червня 1993 року № 3322-ХІІ.

17. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні (станом на 1 січня 2001 р.): Збірник нормативних актів/ Держ. Ком. інформаційної політики та радіомовлення України. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

18. Україна: інформація і свобода слова: Збірник законодавчих актів, нормативних документів та статей фахівців. – К.: Молодь, 1997.

19. Бачило И. Л., Лопатин В.Н., Федотов М.А. Информационное право: Учебник. – СПб.: Из-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 789 с.

20. Бачило И. Л. Глобальная информатизация и право // Проблемы информатизации. – 1999. – № 3. – С. 10-19.

21. Європа на шляху до інформаційного суспільства // Матеріали Європейської Комісії 1994-1995 р. р. – К.: Держкомзв’язку та інформатизації України, 2000. – С. 3.

22. Калюжний Р.А., Хахановський В.Г., Цимбалюк В.С. Структура науки і навчальної дисципліни “Інформаційне право” // “Правова інформатика”, № 1 / 2003. – К.: НДЦПІ АПН України, 2003. – с. 22-25.

23. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - M.: Юристь, 2002.

24. Кохановська О.В. Правове регулювання у сфері інформаційних відносин - К.:НАВСУ, 2001.

25. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / В.С. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Грищенко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника – К.: Знання, 2004. – 274 с.

26. Хахановський В.Г., Мартиненко І.В. Смаглюк В.М., Інформаційне право та правова інформатика: навчальна програма (спеціальність 7.060101 – правознавство). - К.: НАВСУ, 2004.

27. Хахановський В.Г., Мартиненко І.В. Смаглюк В.М., Інформаційне право та правова інформатика: навчально-методичний комплекс (спеціальність 7.060101 – правознавство для студентів Юридичного факультету).- К.: НАВСУ, 2004.

28. Шеннон К. Работа по теории информации и кибернетике. – М.: Из-во иностранной литературы, 1963. – 829 с.
Питання 1.

Після визначення державного суверенітету поряд з іншими галузями законодавства в Україні створюється законодавство у сфері регулювання суспільних інформаційних відносин. Фактично в інформаційному законодавстві відповідно до Конституції України Верховною Радою здійснено визначення державної інформаційної політики України.

Сьогодні національне право має значний масив нормативних актів, які регулюють суспільні інформаційні відносини в Україні. Кількісний склад цього масиву складається з більш ніж 300 законів України, стільки ж постанов Верховної Ради України, біля 400 указів та 100 розпоряджень Президента України, біля 1200 постанов та 200 розпоряджень Кабінету Міністрів України, більш ніж 1100 відомчих нормативних актів.

Україна йде шляхом розбудови високорозвиненого правового суспільства, яке базується на принципах демократії та відкритості інформації. За роки незалежності сформовано фактично нове законодавство у сфері інформації та інформатизації.

Законодавчі норми у цій сфері суттєво впливають на законодавче врегулювання відносин між громадянами і державою, між громадянами і комерційними структурами тощо, тобто інформаційні відносини є, з одного боку, зовнішнім проявом будь-яких відносин у житті країни та її громадян, з іншого − основою, на якій вибудовується законодавство в інших сферах.

У свою чергу, процеси розвитку інформації та інформатизації настільки тісно пов’язані між собою, що неможливо уявити загальну картину інформаційного суспільства без відповідного рівня інформатизації.

Аналіз чинного законодавства України щодо регулювання суспільних інформаційних правовідносин дозволяє виділити два рівні нормативних актів:

1. Загально-правові − їх дія розповсюджується на всі суб’єкти інформаційних відносин відповідно до поділу права України на провідні галузі: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне (Конституція України, Цивільний, Цивільний процесуальний кодекси України, Кодекс про адміністративні правопорушення, Кодекс законів про працю, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України).

2. Спеціально-правові − дія їх розповсюджується тільки на суб’єкти, що беруть безпосередню участь у конкретній соціальній діяльності (наприклад, закони України “Про власність”, “Про авторське право і суміжні права” тощо).

Спеціально-правові у свою чергу можна розділити на дві категорії, які мають відповідні системоутворюючі законодавчі акти (в теорії права вони утворюють синтетичні міжгалузеві комплексні інститути права):

а) системоутворюючі загальні норми публічно-правового регулювання інформаційних відносин (інформаційне право) в Україні − Закон України “Про інформацію”;

б) системоутворюючі окремих інституцій інформаційного права − закони “Про наукову і науково-технічну діяльність”; “Про державну таємницю”; “Про рекламу”; “Про державну статистику”; “Про національний архівний фонд і архівні установи”; “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”; “Про інформаційні агентства” тощо.

У системі загальноправових норм умовно виділяють також комплекс публічно-правових норм, що регулюють інформаційні відносини у сфері інформатизації, включаючи технічні засоби комунікації. До них відносять такі системоутворюючі закони: “Про телекомунікації”; “Про телебачення і радіомовлення”; “Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах”; “Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України”; “Про Національну програму інформатизації“.

Окремі загальнообов’язкові положення щодо інформаційних відносин розміщені в галузевих (за сферами правовідносин) законодавчих актах, зокрема в системоутворюючих їх законах, наприклад: “Про державну податкову службу в Україні”; “Про міліцію”; “Про захист прав споживачів”; “Про прокуратуру”; “Про оперативно-розшукову діяльність”; “Про службу безпеки”; “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”; “Про боротьбу з корупцією” та ін.

Серед спеціальних (за системоутворюючими їх законами України) можна виділити підсистеми публічного права, що регламентують інформаційні відносини в окремих сферах економічних відносин: “Про банки і банківську діяльність“; “Про підприємництво в Україні”; “Про господарські товариства”; “Про податок на добавлену вартість”; “Про прибутковий податок з громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства“; “Про аудиторську діяльність”; “Про захист від недобросовісної конкуренції”; нормативні акти у сфері антимонопольної політики держави тощо.

Законодавство України у сфері суспільних відносин щодо інформації (у методологічному аспекті) сьогодні нагадує будинок, який будується громадою без визначеного єдиного плану. При цьому кожний будівник (ініціатор законопроекту чи підзаконного нормативного акта) проводить роботу на свій розсуд, не узгоджуючи її з іншими.

Зазначені та інші проблеми сформували практичну потребу визначення методології систематизації права, розроблення її концепції, доктрини, що відповідали б потребам практики.
Питання 2.

Структура інформаційного законодавства України може бути представлена такою сукупністю інформаційних правових норм і актів інформаційного законодавства:

- інформаційно-правові норми міжнародних актів;

- інформаційно-правові норми Конституції України;

- нормативні правові акти галузі інформаційного законодавства;

- інформаційно-правові норми у складі інших галузей законодавства.

Повнота правового регулювання відносин в інформаційній сфері може бути досягнута тільки у тому випадку, якщо сукупність інформаційно-правових норм актів інформаційного законодавства “перекриє” всю множину відносин матриці інформаційних правовідносин стосовно до всіх можливих об’єктів інформаційних правовідносин і суб’єктів, що діють в інформаційній сфері. А оскільки інформація проникає у всі області і напрями діяльності громадянина (фахівця, керівника), юридичних осіб, держави, то й інформаційно-правові норми, які складають інформаційне законодавство, пронизують все законодавство України як по вертикалі (за видами нормативних правових актів і рівнем їх прийняття), так і по горизонталі (за галузями законодавства України).

Вертикальна” структура інформаційного законодавства (як і всього законодавства України) будується за принципом верховенства закону: норми вищестоящого за ієрархією акта мають більш високу юридичну силу і, як правило, є визначальними для відповідних норм всіх нижчестоящих актів.

“Горизонталь” структури інформаційного законодавства вибудовується виходячи з того, що воно включає у свій склад не тільки норми, що входять у блок спеціальних нормативних актів по інститутах інформаційного права, але і норми інших галузей законодавства.

Аналіз зарубіжного досвіду і проведені в Україні дослідження свідчать, що інформаційне законодавство це комплексна галузь, що включає як деякі галузі законодавства цілком і спеціальні нормативні акти, повністю присвячені проблемам інформації, так і окремі інформаційно-правові норми в актах інших галузей законодавства.

Розширена структура інформаційного законодавства відображає як його реальний стан, так і міркування щодо розвитку цього законодавства у напрямку поступового переходу до кодифікованого акту в інформаційній сфері – Інформаційному кодексу України.

Цю структуру можна представити таким чином:

1. Інформаційно-правові норми міжнародних актів.

2. Конституція України (конституційні інформаційно-правові норми).

3. Акти галузі інформаційного законодавства.

Інформаційно-правові норми Конституції закріплюють основні інформаційні права і свободи. Крім того, Конституція встановлює порядок підготовки і прийняття законів, умови їх застосування і дії, по суті встановлює регламент “виробництва і розповсюдження” таких актів.

Акти галузі інформаційного законодавства умовно поділяються на дві групи: акти, “утворюючі” систему інформаційного законодавства як єдиний, цільний механізм правового регулювання відносин в інформаційній сфері (загальна частина), і акти, що регулюють окремі напрямки відповідно до встановлених у загальній частині принципів, норм і правил (особлива частина):


Загальна частина


законодавство про реалізацію права на пошук, отримання, передачу і використання інформації;

законодавство про цивільний обіг інформації;

законодавство про документовану інформацію (про інформаційні ресурси, інформаційні продукти, інформаційні послуги);

законодавство про створення і використання інформаційних систем, їх мереж, інших інформаційних технологій і засобів їх забезпечення;

законодавство про інформаційну безпеку.

Особлива частина


законодавство про інтелектуальну власність (інформаційні аспекти);

законодавство про засоби масової інформації;

законодавство про бібліотечну справу;

законодавство про архівний фонд і архівні установи;

адміністративне законодавство (в частині закріплення інформаційних прав і свобод, встановлення компетенції державних структур з формування інформаційних ресурсів і надання інформації з них користувачам);

цивільне законодавство (особливості інформації як об’єкта інформаційних правовідносин);

законодавство про підприємства і підприємницьку діяльність, про добросовісну конкуренцію (у зв’язку з появою нових можливостей здійснення підприємництва у мережах);

законодавство про працю (нові форми і види трудової діяльності в інформаційних мережах);

законодавство про відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері (кримінальна, адміністративна і цивільно-правова).

Законодавство про здійснення права на пошук, отримання і використання інформації (щодо права на доступ до інформації) тільки формується, спеціальних законів в області реалізації права на інформацію поки нема. Однак основу цього законодавства складають норми законів України “Про інформацію”, “Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах”. Крім того, правила пошуку і отримання інформації регламентуються окремими нормами “галузевих” актів в області бібліотечної, архівної справи тощо.

Законодавство про цивільний обіг інформації призвано врегулювати відносини, що виникають при обігу інформації як товару. Такого законодавства поки не існує, є тільки теоретичні доробки.

Законодавство про створення і використання інформаційних систем, їх мереж, інших інформаційних технологій подано блоком законів інформаційного законодавства і окремих норм інших актів. Сюди входять норми законів “Про інформацію”, “Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах”, норми Цивільного кодексу, окремі норми інших актів.


Питання 3.

Джерелами інформаційного права є норми інформаційного законодавства, які регулюють відносини в інформаційній сфері.

За рівнем прийняття нормативних правових актів інформаційного законодавства України і їх дії у просторі можна виділити:

  • державні акти;

  • акти суб’єктів держави;

  • акти органів місцевого самоврядування.

Державний рівень джерел інформаційного права представляється інформаційно-правовими нормами Конституції України, законами України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами Уряду України, нормативними правовими актами міністерств і відомств.

Джерела інформаційного права на рівні суб’єктів держави - це закони та інші нормативні правові акти вищих органів державної влади і нормативні правові акти органів виконавчої влади України.

Джерела інформаційного права на рівні органів місцевого самоврядування представляються нормативними правовими актами цих органів, які приймаються в порядку застосування норм державного рівня і рівня суб’єктів держави.

Таким чином, відповідно до існуючої в Україні ієрархічною системою нормативних актів, джерела інформаційного права можна поділити на:



  1. інформаційні правові норми Конституції України;

  2. галузі законодавства, пов’язані з питаннями інформаційного права;

  3. спеціальні розділи у комплексних галузях законодавства України;

  4. окремі інформаційно-правові норми кодифікованого законодавства України.

До першої групи відносяться норми, в яких закріплені засади інформаційних прав, свобод, обов’язків суб’єктів інформаційних відносин щодо створення, накопичення, зберігання та розповсюдження інформації, а також засади обмежень в обігу інформації в державі і суспільстві. Принципово важливим є положення:

1) статті 34 Конституції України, де закріплено право кожного “вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір”;

2) статті 41, де закріплено право кожного ”володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”.

До другої групи відноситься:



  1. законодавство про інтелектуальну власність;

  2. законодавство щодо формування інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, надання інформаційних послуг, що включає:

  • законодавство про правову інформацію;

  • законодавство про бібліотечну справу;

  • законодавство про архіви;

  • законодавство про статистичну інформацію;

  • законодавство про інформаційну безпеку;

- законодавство про державну таємницю.

Тобто, вбачається доцільним виділити:

а) базове законодавство у сфері інформації та інформатизації, до якого віднесені: концептуальний закон - про інформацію; закони, що регулюють окремі аспекти відносин і характерні для всіх видів інформації; інформатизаційні закони;

б) видове законодавство, до якого відносяться законодавчі акти, що регулюють певного виду інформаційні відносини (у науково-технічній сфері, у засобах масової інформації тощо).

Можна констатувати певні успіхи на шляху формування законодавства у сфері інформації та інформатизації суспільства. Проте слід відмітити, що певні аспекти цієї діяльності залишилися неврегульованими на законодавчому рівні.

Зокрема, слід відзначити необхідність продовження цієї роботи у напрямах:

• захисту права громадян на доступ до інформації, у першу чергу до баз даних правової інформації, на усіх рівнях. Це необхідно зробити шляхом закріплення на законодавчому рівні чіткого і однозначного порядку отримання громадянами інформації в органах державної влади і місцевого самоврядування, в інших державних і недержавних юридичних осіб, законодавчого забезпечення прямого доступу до державних та недержавних інформаційних ресурсів, доступу до державних реєстрів, забезпечення можливості участі у судових процесах через Інтернет тощо;

• закріплення обов'язків та відповідальності органів та посадових осіб державної влади і місцевого самоврядування за інформування громадян, за надання ним інформаційних послуг, за накопичення, зберігання і використання державних інформаційних ресурсів;

• встановлення відповідальності за ненадання і приховування інформації, за розповсюдження недостовірної інформації, за порушення порядку і умов використання інформації обмеженого доступу, такої як персональні дані, комерційна, службова тощо;

• створення єдиної системи нормативно-правового та організаційного регулювання суспільних інформаційних відносин у сфері захисту персональних даних, яка відповідає положенням європейських стандартів;

• законодавчого забезпечення електронного документообігу;

• законодавчого визначення правил і умов функціонування національного ринку інформаційної продукції та його інтеграції у світовий інформаційний ринок.

Важливим і актуальним напрямом роботи залишається об'єднання державних і недержавних інформаційних ресурсів, мереж і систем в єдину загальнодержавну систему національних інформаційних ресурсів, у тому числі формування державної системи правової інформації як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях.

Слід відзначити й необхідність розробки цілісної системи інформаційного законодавства - Інформаційного кодексу України з урахуванням особливостей сучасного соціально-економічного та духовного розвитку країни. Інформаційне законодавство має формуватися як система взаємопов'язаних правових норм, що базується на конституційних положеннях, розмежуванні повноважень у цій сфері між гілками влади та державними органами, узгоджуватися з українським законодавством в інших сферах права.


Питання 4.

В науковій літературі інформаційне законодавство України поділяється на два види: базове, тобто таке, в якому виписані основні засади інформаційних відносин в Україні, та видове – те, що врегульовує окремі види інформаційних відносин.

До базового законодавства віднесені концептуальні закони, закони, що регулюють окремі аспекти відносин і характерні для всіх видів інформації; інформаційні закони.

До видового законодавства відносяться закони, що регулюють певного виду інформаційні відносини (у науково-технічній сфері, у засобах масової інформації, в бібліотечній справі, музейній тощо).

Закон України від 28 жовтня 1989 року № 8312-ХІ "Про мови в Українській РСР" забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.

Держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей в республіці. Громадянам України гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою.

Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою для сторін. Відмова службової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою відповідальність за чинним законодавством.

Відповідно до Закону акти найвищих органів державної влади та управління України приймаються українською мовою і публікуються українською і російською мовами, а мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

У Законі визначається мова:

- технічної і проектної документації;

- документів, які посвідчують статус громадянина України;

- зʼۥїздів, конференцій та інших форумів;

- документів про вибори народних депутатів;

- у сфері обслуговування;

- судочинства;

- провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- нотаріального діловодства тощо.



Закон України від 2 жовтня 1999 року № 2657-ХІІ "Про інформацію" містить визначення понять: “інформація”, "документована інформація”, “інформаційна продукція”, “інформаційна послуга”, основні принципи інформаційних відносин, закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові засади інформаційної діяльності, визначає види, джерела інформації та режим доступу до неї, визначає права учасників інформаційних відносин та правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики відповідно до цього Закону є:

- забезпечення доступу громадян до інформації;

- створення національних систем і мереж інформації;

- зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

- забезпечення ефективного використання інформації;

- сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню Національних інформаційних ресурсів;

- створення загальної системи охорони інформації;

- сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Право громадян на інформацію забезпечується:

- обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

- вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

- створенням механізму здійснення права на інформацію;

- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Закон встановлює основні види інформації, закріплює право громадян на доступ до інформації про них, визначає права і обов'язки власника інформації (у тому числі державних організацій), учасників інформаційних відносин, визначає порядок ціноутворення в галузі інформатизації.

Закон України від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ "Про авторське право і суміжні права" спрямований на охорону особистих немайнових прав і майнових прав авторів та їх правонаступників, пов’язаних із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва - авторське право, і прав виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права.

Закон містить визначення таких понять як “автор”, “співавтор”, “аудіовізуальний твір”, “база даних”, “аудіовізуальний твір”, “комп’ютерна програма”, “виключне право”, “виконавець”, “контрафактний примірник” тощо.

Закон передбачає створення установи у сфері охорони авторського права і суміжних прав, встановлює межі дії інституту авторського права та суміжних прав. Передбачена Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

У Законі визначаються суб’єкти та об’єкти авторського права та суміжних прав, об’єкти, що не охороняються авторським правом, процес виникнення і здійснення авторського і суміжних прав, майнові та немайнові права суб’єктів цих прав, способи управління майновими правами суб’єктів та захист авторського права і суміжних прав, строки дії авторського права, порядок переходу авторського права у спадок тощо.



Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-ХІІ "Про державну таємницю" регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Цей Закон встановлює компетенцію органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці та визначає, що спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Визначається порядок здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії, джерела фінансування витрат на здійснення діяльності, пов'язаної з державною таємницею.

У Законі встановлюється правовий статус інформації, що віднесена до державної таємниці.

До державної таємниці відносяться деякі види інформації у таких сферах:

- оборона;

- економіка, наука і техніка;

- зовнішні відносини;

- державна безпека та охорона правопорядку.

Крім того, визначається інформація, щодо якої існує заборона віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення.

Не відноситься до державної таємниці інформація:

- про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту;

- про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

- про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

- про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;

- про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

- інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена.

Закон регламентує роботу державних експертів з питань таємниць, їх права, обов'язки та відповідальність; визначає:

- порядок віднесення інформації до державної таємниці;

- механізм засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації;

- основні організаційно-правові заходи щодо охорони державної таємниці;

- форми допуску громадян до державної таємниці;

- обов'язки громадянина щодо збереження державної таємниці.

- обмеження прав у зв'язку з допуском та доступом до державної таємниці;

- порядок компенсації громадянам у зв'язку з виконанням робіт, які передбачають доступ до державної таємниці;

- обмеження на оприлюднення секретної інформації тощо. Закон встановлює форми контролю за забезпеченням охорони державної таємниці та відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.



Закон України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” від 31 травня 2005 року № 2594-IV регулює відносини у сфері захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах.

В Законі виписані визначення: “блокування інформації в системі”, “виток інформації”, “власник інформації”, “власник системи”, “доступ до інформації в системі”, “захист інформації в системі”, “знищення інформації в системі”, “інформаційна (автоматизована) система”, “інформаційно-телекомунікаційна система”, “користувач інформації в системі”, “криптографічний захист інформації”, “несанкціоновані дії щодо інформації в системі”, “обробка інформації в системі” , “телекомунікаційна система” тощо.

Об’єктами захисту в системі є інформація, що обробляється в ній, та програмне забезпечення, яке призначено для обробки цієї інформації.

Суб’єктами відносин, пов’язаних із захистом інформації в системах, є: власники інформації; власники системи; користувачі; уповноважений орган у сфері захисту інформації в системах.

Законом врегульовуються відносини між власником інформації та власником системи, власником системи та користувачем, власниками систем, встановлюються умови обробки інформації в системі.

Інформація, яка є власністю держави, або інформація з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, повинна оброблятися в системі із застосуванням комплексної системи захисту інформації з підтвердженою відповідністю. Підтвердження відповідності здійснюється за результатами державної експертизи в порядку, встановленому законодавством.

Власник системи, в якій обробляється інформація, яка є власністю держави, або інформація з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, утворює службу захисту інформації або призначає осіб, на яких покладається забезпечення захисту інформації та контролю за ним.

Закон України від 9 квітня 1999 року № 595-XIV "Про обов'язковий примірник документів" визначає загальні принципи державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов’язковим примірником документів, врегульовує інформаційні відносини, пов’язані з функціонуванням системи обов’язкового примірника документів, встановлює обов’язки і права виробників документів та одержувачів документів.

В Законі виписані визначення “обов’язковий примірник документів”, “система обов'язкового примірника документів”, “документ”, “тиражований документ”, “патентні документи”, “виробник документів”, “одержувач обов'язкового примірника документів”, “національний інформаційний фонд України”.

Цей Закон визначає загальні принципи державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов'язковим примірником документів, регулює інформаційні відносини, пов'язані із функціонуванням системи обов'язкового примірника документів; встановлює обов'язки і права виробників та одержувачів документів.

До обов'язкового примірника документів Законом віднесено:

- видання текстові, нотні, картографічні, образотворчі;

- видання електронні;

- видання, аудіопродукція та інші документи для сліпих;

- аудіо-, візуальна, аудіовізуальна продукція (кіно-, відео-, фото-, фотодокументи);

- нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

- патентні документи.

Одержувачами обов'язкового безоплатного примірника документів є: Книжкова палата України, національні, у тому числі спеціалізовані, всеукраїнські, універсальні, всеукраїнські галузеві бібліотеки. Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади у галузі інформації, на які покладена функція державної реєстрації засобів масової інформації та ведення Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції; Державний центр науково-технічної та економічної інформації, Державний фонд фільмів при центральному органі виконавчої влади в галузі кінематографії; Центральний державний кінофотофоноархів України; Національний автоматизований інформаційний фонд стандартів, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування.

Закон України від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР "Про Національну програму інформатизації" визначає загальні засади формування, виконання та коригування Національної програми інформатизації.

В Законі виписані визначення понять “база даних”, “база знань”, “інформатизація”, “засоби інформатизації”, “інформаційна послуга”, “інформаційна технологія”, “інформаційний продукт (продукція)”, “інформаційний ресурс” тощо.

Національна програма інформатизації визначає стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення.

Національна програма інформатизації спрямована на створення необхідних умов для забезпечення громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави.

Національна програма інформатизації включає:

- Концепцію Національної програми інформатизації;

- сукупність державних програм з інформатизації;

- галузеві програми та проекти інформатизації;

- регіональні програми та проекти інформатизації;

- програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.

Завданням законодавства про Національну програму інформатизації є: створення правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних засад регулювання процесу формування та виконання Програми та окремих її завдань (проектів).

Закон також встановлює основні функції органів державної влади у процесі реалізації Національної програми інформатизації (ст. 6):

- захист авторського права на бази даних і програми, створені для потреб інформатизації та особистої інформації;

- встановлення стандартів, норм і правил використання засобів інформатизації;

- забезпечення доступу громадян та їх об'єднань до інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до інших джерел інформації;

- визначення пріоритетних напрямів інформатизації з метою подальшої її підтримки шляхом державного фінансування та пільгового оподаткування;

- інформатизація науки, освіти, культури, охорони довкілля та здоров'я людини, державного управління, національної безпеки та оборони держави, пріоритетних галузей економіки;

- підтримка вітчизняного виробництва програмних і технічних засобів інформатизації;

- підтримка фундаментальних наукових досліджень для розроблення швидкісних математичних і технічних засобів обробки інформації;

- забезпечення підготовки спеціалістів з питань інформатизації та інформаційних технологій;

- організація сертифікації програмних і технічних засобів інформатизації;

- державне регулювання цін і тарифів на використання телекомунікаційних та комп'ютерних мереж для потреб інформатизації у бюджетній сфері;

- забезпечення інформаційної безпеки держави.

У Законі визначено етапи формування і виконання, порядок здійснення експертизи, механізм контролю Національної програми інформатизації, замовників, науково-технічну раду та виконавців програми, їх права та обов'язки.

Закон визначає джерела фінансування всіх етапів здійснення Національної програми інформатизації:

- кошти державного бюджету (з обов'язковим внесенням до Державного бюджету України видатків, необхідних для реалізації Національної програми інформатизації);

- місцеві бюджети;

- інші джерела, не заборонені законодавством України.



Закон України від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР "Про Концепцію Національної програми інформатизації" закріплює принципи державної політики у сфері інформатизації, визначає основні завдання, напрями, порядок формування та виконання основних етапів програми, очікувані результати.

Закон визначає, що Інформатизація - це сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, побудованих на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.

Законом визначено основні напрями інформатизації:

- розроблення політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації;

- формування національної інфраструктури інформатизації, яка включає: міжнародні та міжміські телекомунікаційні і комп'ютерні мережі; систему інформаційно-аналітичних центрів різного рівня; інформаційні ресурси; інформаційні технології; систему науково-дослідних установ з проблем інформатизації; виробництво та обслуговування технічних засобів інформатизації;

- створення системи підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері інформатизації;

- інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони (із забезпеченням інформаційної безпеки);

- інформатизація процесів соціально-економічного розвитку;

- інформатизація пріоритетних галузей економіки;

- інформатизація фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю;

- інформатизація соціальної сфери;

- інформатизація в галузі екології та використання природних ресурсів;



  • інформатизація науки, освіти і культури.

Концепція Національної програми інформатизації включає характеристику сучасного стану інформатизації, стратегічні цілі та основні принципи інформатизації, очікувані наслідки її реалізації.

Закон України від 17 вересня 1992 року № 2614-ХІІ "Про державну статистику" регулює правові відносини в галузі державної статистики, визначає права і функції органів державної статистики, організаційні засади здійснення державної статистичної діяльності з метою отримання всебічної та об’єктивної статистичної інформації щодо економічної, соціальної, демографічної та екологічної ситуації в Україні та її регіонах і забезпечення нею держави та суспільства.

В Законі виписані визначення “адміністративні дані”, “державна статистика”, “державна статистична діяльність”, “запитувач”, “інформаційна система органів державної статистики”, “конфіденційна інформація”, “користувач”, “органи державної статистики”, “план державних статистичних спостережень”, “респондент”, “статистична інформація (дані)”, “статистична методологія”, “статистичне спостереження”.

Суб’єктами, на яких поширюється дія цього Закону, є:

- органи державної статистики та працівники, які від імені цих органів на постійній або тимчасовій основі беруть участь у проведенні статистичних спостережень;

- респонденти, до яких віднесено юридичних та фізичних осіб;

- користувачі даних статистичних спостережень.

Джерелами статистичної інформації відповідно до цього закону є:

- первинні та статистичні дані щодо респондентів, які підлягають статистичним спостереженням;

- адміністративні дані органів державної влади (за винятком органів державної статистики), органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб;

- дані банківської і фінансової статистики, статистики платіжного балансу тощо;

- статистична інформація міжнародних організацій та статистичних служб інших країн тощо;


  • оцінки та розрахунки, що здійснюються на основі зазначених вище даних.

Закон визначає вимоги до статистичної методології, статистичних спостережень, встановлює порядок формування та функціонування Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, окреслює основні завдання, права та обов’язки органів державної статистики, основні права, обов’язки та відповідальність працівників органів державної статистики та тимчасових працівників, які залучаються до проведення статистичних спостережень, а також основні права і обов'язки респондентів та користувачів даних статистичних спостережень.

Закон передбачає гарантії органів державної статистики щодо забезпечення конфіденційності статистичної інформації, врегульовує право власності на статистичну інформацію, порядок та умови доступу до неї.



Закон України від 16 листопада 1992 року № 2782-ХІІ "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, Закону України "Про інформацію" та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів.

Згідно Закону, під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.

Друкований засіб масової інформації вважається виданим, якщо він підписаний до виходу в світ і видрукований будь-яким тиражем. Сфера розповсюдження друкованого засобу масової інформації не обмежується.

Закон декларує свободу слова і вільне вираження у друкованій формі поглядів і переконань, які гарантуються Конституцією України і означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації.

Закон встановлює неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації, визначає мову друкованих засобів масової інформації.

Закон містить норми щодо організації діяльності друкованих засобів масової інформації, зокрема:

- визначає суб'єктів діяльності друкованих засобів масової інформації (до яких належать засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив (журналіст, автор, видавець, розповсюджувач), право на заснування друкованого засобу масової інформації;

- декларує право громадян України, громадян інших держав та осіб без громадянства на заснування друкованого засобу масової інформації;

- визначає відносини між співзасновниками друкованого засобу масової інформації на підставі установчого договору, надає гарантії від монополізації друкованих засобів масової інформації (фізична або юридична особа не може бути засновником (співзасновником) чи контролювати більше 5 відсотків таких видань);

- визначає механізм державної реєстрації друкованого засобу масової інформації та стягнення реєстраційного збору за видачу свідоцтва про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації;

- встановлює норми щодо статуту редакції друкованого засобу масової інформації та організації її діяльності, функції, права та обов'язки редактора (головного редактора), журналіста, видавця, розповсюджувача продукції друкованого засобу масової інформації, статус редакційної колегії видання, перелік вихідних даних щодо видання.

У Законі зазначається, що виробничі, майнові та фінансові відносини засновника (співзасновників), редакції, видавця, розповсюджувача друкованого засобу масової інформації будуються на основі договору, яким визначаються:

- кошти на утримання редакції;

- частини доходу (прибутку) від діяльності, що розподіляються і надходять у розпорядження засновника (співзасновників), редакції, видавця та розповсюджувача;

- зобов'язання засновника і видавця щодо забезпечення виробничих та соціально-побутових умов життя та праці співробітників редакції відповідно до вимог, передбачених чинним законодавством тощо.

Закон України від 21 грудня 1993 року № 3759-ХІІ "Про телебачення і радіомовлення" відповідно до Закону України “Про інформацію” регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

В Законі виписані визначення “абонент”, “аудіовізуальна інформація”, “громадське телерадіомовлення”, “загальнонаціональний канал мовлення”, “канал мовлення”, “ліцензія”, “логотип (фірмовий, торговий знак)”, “мовлення (телебачення і радіомовлення)”, “Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія”, “пряма трансляція”, “радіомовлення”, “розклад мовлення телерадіоорганізацій” тощо.

Згідно із Законом Верховна Рада України і Президент України визначають державну політику щодо телебачення і радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального і правового захисту працівників цієї сфери. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань телебачення і радіомовлення забезпечує реалізацію інформаційної політики держави.

З метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення та інших нормативних актів створена Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Закон прямо забороняє втручання державних органів, органів місцевого, регіонального самоврядування, їх посадових осіб, об'єднань громадян, окремих громадян у творчу діяльність телерадіоорганізацій, а також цензуру як контроль за ідеологічним змістом передач. Контролюється лише зміст інформації, яка охороняється законом.

Закон встановлює антимонопольні обмеження, забезпечує захист інтересів національного телерадіовиробництва (не менше 50 відсотків від загального обсягу мовлення кожної телерадіоорганізації мають становити передачі (фільми), виготовлені безпосередньо даною телерадіоорганізацією або іншими юридичними особами, які діють в Україні) тощо.

Структура національного телебачення і радіомовлення України, відповідно до Закону, включає державні, недержавні (приватні) та громадські телерадіоорганізації, засновані юридичними та/або фізичними особами відповідно до чинного законодавства України, а також систему Суспільного телебачення і радіомовлення.

У Законі визначаються:

- порядок заснування телерадіоорганізацій та ліцензування каналів мовлення;

- організація телерадіомовлення (право та порядок використання каналів мовлення, застосування системи супутникового телерадіомовлення, мережі кабельного (проводового) телерадіомовлення, порядок розповсюдження офіційних повідомлень та іншої обов'язкової інформації, використання телебачення і радіомовлення у виборчих кампаніях, надання ефірного часу для офіційних виступів і заяв, порядок розміщення реклами, участь спонсорів у створенні телерадіопередач тощо);

- права і обов'язки телерадіоорганізацій та їх працівників (авторське право телерадіоорганізацій, обов'язки телерадіоорганізації, права та обов'язки творчих працівників телерадіоорганізацій);

- права телеглядачів та радіослухачів.

У Законі встановлюються джерела фінансування телерадіоорганізацій, до яких зокрема, віднесені бюджетні асигнування, абонентна плата, кошти, отримані від виробництва і трансляції реклами, видання газет, журналів, інформаційних бюлетенів, книг, відеогазет, створення телерадіопрограм на замовлення; продажу газетам, журналам, інформаційним агентствам права на публікацію програм своїх телерадіопередач та інші джерела.

Закон України від 28 лютого 1995 року № 74/95-ВР "Про інформаційні агентства" закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва.

Закон декларує гарантії свободи діяльності інформаційних агентств, встановлює, що інформаційні агентства поширюють свою продукцію державною, а також іншими мовами, дотримуючись загальновизнаних етично-моральних норм слововживання.

У Законі визначаються зміст інформаційної діяльності, статус і статут інформаційного агентства, порядок заснування, державної реєстрації та припинення діяльності цих утворень, статус суб'єктів діяльності інформаційних агентств (керівника інформаційного агентства, журналіста, спеціаліста у галузі засобів комунікації, видавця (виробника), розповсюджувача, споживача продукції інформаційного агентства).

Закон встановлює порядок розповсюдження продукції інформаційного агентства та основні види продукції інформаційних агентств (електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція).

Закон передбачає відповідальність за порушення законодавства про інформаційні агентства, зокрема, при незаконному використанні чи вилученні продукції інформаційного агентства; порушенні прав та зловживанні правами журналіста чи спеціаліста в галузі комунікації; здійсненні інших порушень.

Закон містить норми стосовно здійснення міжнародної діяльності інформаційних агентств України, діяльності в Україні представництв іноземних інформаційних агентств.



Закон України від 5 червня 1997 року № 318/97-ВР "Про видавничу справу" визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб'єктів видавничої справи.

До складових частин видавничої справи закон відносить:

- видавничу діяльність - сукупність організаційних, творчих, виробничих заходів, спрямованих на підготовку і випуск у світ видавничої продукції;

- виготовлення видавничої продукції - виробничо-технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи іншими технічними засобами;

- розповсюдження видавничої продукції - доведення видавничої продукції до споживача як через торговельну мережу, так і іншими способами.

Закон встановлює, що приватизація книжкових, газетно-журнальних видавництв, підприємств поліграфії та книгорозповсюдження загальнодержавного значення, що мають на своєму балансі приміщення і/або високі технологічні лінії для випуску високоякісної друкованої продукції та її поширення, може здійснюватися шляхом акціонування в такому порядку: 51 відсоток акцій залишається за державою; 25 відсотків акцій передається акціонованим поліграфічним та книготорговельним підприємствам; 24 відсотки акцій передається юридичним особам - видавцям, які випускають продукцію на даному поліграфічному підприємстві або розповсюджують її через дане підприємство оптового книгорозповсюдження, що перетворені в акціонерні товариства відкритого типу або є такими. Пакети акцій між ними розподіляються пропорційно до обсягів продукції, що друкується і розповсюджується.

До суб'єктів видавничої справи законом відносяться видавці, виготовлювачі та розповсюджувачі видавничої продукції, якими можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, юридичні особи України та інших держав. Відносини між суб'єктами видавничої справи регулюються окремими угодами, укладеними згідно із законодавством.

Законом передбачається ведення Державного реєстру України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції.

Законом визначаються права та обов'язки замовника, видавця, виготовлювача, розповсюджувача видавничої продукції, а також організаційні засади та гарантії діяльності видавництв, видавничих організацій.

Закон визначає об'єкт видавничої справи як видавничу продукцію, що розрізняється відповідно до державних стандартів за:

- цільовим призначенням видань - офіційні, наукові, науково-популярні, науково-виробничі, науково-методичні, виробничо-практичні, нормативні з виробничо-практичних питань, виробничо-практичні для аматорів, навчальні, навчально-методичні, громадсько-політичні, довідкові, рекламні, літературно-художні видання, видання для організації дозвілля та відпочинку;

- аналітико-синтетичною переробкою інформації - інформаційні, бібліографічні, реферативні, оглядові видання, дайджести;

- інформаційними знаками - текстові, нотні, картографічні, образотворчі видання;

- матеріальною конструкцією видань - книжкові, аркушеві видання, буклети, плакати, поштові картки, комплектні видання, карткові видання, книжки-іграшки;

- обсягом видань - книги, брошури, листівки;

- складом основного тексту - моновидання, збірники;

- періодичністю видань - неперіодичні, серійні, періодичні видання, видання, що продовжуються;

- структурою видань - серії видань, однотомні, багатотомні видання, зібрання творів, вибрані твори.

В Законі зазначається, що кожний примірник видання повинен містити вихідні відомості, мають існувати обов’язкові примірники видань, регулюється механізм розповсюдження видавничої продукції.

Закон висвітлює питання діяльності Книжкової палати України.



Закон України від 15 грудня 1993 року N 3682-XII “Про захист прав споживачів“ регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виготівниками, виконавцями, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм реалізації державного захисту їх прав.

В Законі виписані визначення “споживач”, “виготівник”, “виконавець”, “продавець”, “договір”, “недолік”, “істотний недолік”.

Згідно з Законом, споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на:

- державний захист своїх прав;

- гарантований рівень споживання;

- належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування;

- безпеку товарів (робіт, послуг);

- необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

- відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством;

- звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;



  • об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Захист прав споживачів гарантуються державою.

Службові особи органів державної виконавчої влади, які здійснюють захист прав споживачів, зобов’язані суворо додержувати законодавства України, а також прав громадян, підприємств, установ та організацій, що охороняються законом. Вони зобов’язані не розголошувати відомості, отримані під час здійснення своїх повноважень і які становлять державну або іншу таємницю, що охороняється законом. За невиконання або неналежне виконання службовими особами своїх обов’язків вони притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Згідно з Законом, споживач має право вимагати від продавця (виготівника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник, виконавець).

Вимоги до товару (роботи, послуги) щодо його безпеки для життя, здоров'я і майна споживачів, а також навколишнього природного середовища встановлюються нормативними документами. Щодо окремих груп товарів (робіт, послуг) вказані вимоги встановлюються законодавчими актами України.

Реалізація інтересів споживачів у встановленні вимог до якості товарів (робіт, послуг) забезпечується правом участі об'єднань споживачів у розробці нормативних документів згідно з чинним законодавством.

Продавець (виготівник, виконавець) зобов'язаний передати споживачеві товар (роботу, послугу), який за якістю відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товар (роботу, послугу), що надається продавцем (виготівником, виконавцем).

На товари, що завозяться на територію України, повинен бути передбачений чинним законодавством документ, який підтверджує їх належну якість.

Виготівник (виконавець) зобов'язаний забезпечити можливість використання товару (результатів виконаної роботи) за призначенням протягом терміну його служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності таких термінів - протягом 10 років.

Виготівник зобов'язаний забезпечити технічне обслуговування та гарантійний ремонт товару, а також випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, в необхідних обсягах і асортименті запасних частин протягом усього терміну його виробництва, а після зняття з виробництва - протягом терміну служби, в разі відсутності такого терміну - протягом 10 років.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал