Постатейний коментар до Кримінального кодексу України загальна частина розділ І загальні положення стаття Завдання Кримінального кодексу



Скачати 19.46 Mb.
Сторінка96/107
Дата конвертації25.12.2016
Розмір19.46 Mb.
1   ...   92   93   94   95   96   97   98   99   ...   107

Стаття 402. Непокора

1. Непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу -

караються службовим обмеженням на строк до двох років, або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі діяння, якщо вони вчинені групою осіб або спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

3. Непокора, вчинена в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці,-

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

1. Одним із головних загальних обов'язків усіх військовослужбовців є обов'язок беззастережно виконувати накази командирів (начальників), крім явно злочинних. Це обумовлено характерним для всіх військових формувань принципом єдиноначальності.

2 Об'єктом злочину є порядок виконання у військових формуваннях України наказів, який забезпечує необхідні в умовах військової служби відносини підлеглості та військової честі.

3. З об'єктивної сторони злочин може виражатися у двох формах: 1) відкрита відмова виконати наказ начальника; 2) інше умисне

невиконання наказу.

Про загальне поняття наказу (розпорядження) див. коментар до

ст. 41 КК.

Під наказом у ст. 401 розуміється одна із форм реалізації владних функцій, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків військової службової особи, змістом якої є пряма, обов'язкова для виконання вимога начальника про вчинення або невчинення підлеглим (групою підлеглих) певних дій по службі. В контексті ст. 402 під наказом розуміється також пряма вимога у вигляді розпорядження, вказівки, команди тощо.

Суттєве кримінально-правове значення має характер відданого

наказу.


Так, наказ завжди має бути конкретним. Тому не можна розглядати як невиконання наказу невиконання військовослужбовцем загальних вимог служби, які містяться в статутах, порадниках, інструкціях тощо. Крім того, наказ має бути законним і виданим тільки в межах компетенції відповідної службової особи, а наказ з фінансових, матеріально-технічних та кадрових питань, - крім того, у письмовій формі. Якщо наказ виданий з порушенням вимог, які до нього пред'являються законодавством, він є незаконним.

Підлеглий не несе відповідальності за ст. 402 за невиконання наказу начальника, якщо цей наказ був незаконним (відданий невідповідною особою, в неналежному порядку, виходив за межі повноважень командира (начальника), за своїм змістом суперечив чинному законодавству, був пов'язаний з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина). За умисне ж виконання явно злочинного наказу начальника підлеглий підлягає відповідальності як пособник відповідного військового службового злочину (скажімо, за виконання наказу начальника караулу про застосування фізичного насильства щодо заарештованих чатовий має нести відповідальність за ч. 5 ст. 27 і ч. 2 ст 424).

Крім того, у кожному конкретному випадку має бути з'ясовано,

Чи не обумовлене невиконання наказу тим, що він був сформульований невиразно, нечітко й незрозуміло, допускав подвійне тлумачення або чи не був він перешкодою для виконання наказу іншого начальника. Про поняття "законний наказ", а також про кримінально-правову оцінку дій особи, яка умисно віддає злочинний наказ, і особи, яка його виконує, див. коментар до ст. ст. 41 і 424 КК.

До військових начсільяиків слід відносити військовослужбовців, які для виконання певних завдань мають у своєму розпорядженні. підлеглих, наділені правом віддавати останнім накази, розпорядження та інші обов'язкові для виконання вимоги і застосовувати щодо них дисциплінарну владу. Під військовими начальниками у військових статутах та інших актах військового законодавства розуміються; 1) начальники за службовим положенням (посадою), тобто військовослужбовці, котрим доручено постійно чи тимчасово керувати службовою діяльністю інших військовослужбовців або робітників та службовців (підлеглих); 2) начальники за військовим званням.

Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у т.ч. і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.

Орієнтовний перелік військових начальників міститься в розділах 3, 6, 9- 12 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (командир полку, старшина роти тощо), в розділах 2 і 3 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (командир дивізії, командувач військ оперативного командування тощо), в розділах 1, 2, 7 Статуту гарнізонної та вартової служби Збройних Сил України (начальник гарнізону, військовий комендант гарнізону тощо) та в деяких інших нормативно-правових актах. Специфічні назви військових начальників передбачені ст. ст. 14- 15 Закону України "Про Службу безпеки України", ст. ст. 46 , 56 Закону України "Про прокуратуру" тощо.

За своїми військовими званнями начальниками є: а) сержанти і старшини - для рядових і матросів однієї з ними військової частини; б) прапорщики і мічмани - для сержантів і старшин, рядових і матросів однієї з ними військової частини; в) молодші офіцери - для сержантів і старшин, рядових і матросів; г) старші офіцери за військовим званням підполковник, капітан 2-го рангу, майор, капітан 3-го рангу - для прапорщиків і мічманів, сержантів і старшин, рядових і матросів; д) генерал-лейтенанти, віце-адмірали, генералмайори, контр-адмірали, полковники, капітани 1-го рангу - для молодших офіцерів, прапорщиків і мічманів, сержантів і старшин, рядових і матросів; е( генерали армії України, генерал-полковники, адмірали - для старших і молодших офіцерів, прапорщиків і мічманів, сержантів і старшин, рядових і матросів.

У разі спільного виконання службових обов'язків військовослужбовцями, що не підпорядковані один одному, якщо їх службові відносини не визначені командиром (начальником), начальником є старший із них за посадою, а за рівних посад - старший за військовим званням.

Військовослужбовець, який належить до одного військового формування, може бути начальником для військовослужбовця, який належить до іншого військового формування у випадках, коли:

а) перший є начальником за військовим званням; б) за спільного виконання служби в порядку, встановленому законодавством, перший призначений начальником; в) за спільного виконання служби їх службові стосунки не визначені відповідним командиром (начальником), але перший має вищу посаду, а за рівних посад - вище звання. Спільним виконанням служби може бути, скажімо, діяльність військовослужбовців ЗС і військ ЦО під час ліквідації наслідків природних катаклізмів тощо.

Командир спільного українсько-польського батальйону (обов'язки командира батальйону по черзі виконуються офіцером ЗС України та офіцером Війська Польського) та інші представники командування в батальйоні мають право віддавати накази військовослужбовцям незалежно від їх належності до ЗС України або ЗС Республіки Польща. Військовослужбовці України повинні виконувати віддані накази, якщо вони не суперечать законодавству України і якщо ці накази пов'язані з метою, щодо виконання якої батальйон був створений.

Міжнародними угодами України можуть бути встановлені й інші положення, відповідно до яких начальником для військовослужбовців військових формувань України може бути іноземець, Невиконання ж відданого ним наказу за певних обставин містить склад злочину, передбаченого ст. 402.

Військовими начальниками можуть бути і військовослужбовці рядового складу, якщо вони призначені на відповідну посаду (наприклад, командир відділення, заступник командира взводу, старшина роти), або виконують певні завдання та мають при цьому з своєму підпорядкуванні інших військовослужбовців, яким можуть пред'являти обов'язкові для виконання вимоги (наприклад, начальник караулу, старший прикордонного наряду), Для кваліфікації .діяння за ст. 402 не має значення, постійно чи тимчасово, письмовим чи усним розпорядженням призначено такого військовослужбовця виконувати обов'язки начальника.

Черговий роти є начальником для всіх військовослужбовців роти рівного з ним чи нижчого військового звання; черговий їдальні - начальником для всіх осіб добового наряду, призначених для робіт в їдальні, та поварів; черговий парку - для днювальних парку та механіка-водія чергового тягача; начальник військового ешелону - для всього особового складу ешелону, черговий і помічник чергового частини - для всіх осіб добового наряду і т. п,

Взагалі, крім зазначених вище, до категорії військових начальників потрібно відносити всіх військовослужбовців, які мають підлеглих під час несення спеціальних служб (караульної, патрульної, внутрішньої, вахтової, бойового чергування, прикордонної) та користуються правом віддавати підлеглим накази і розпорядження в інтересах виконання завдань тієї чи іншої спеціальної служби.

Відкрита відмова виконати наказ начальника - найбільш зухвала форма непокори - передбачає наявність заяви (усної чи письмової) підлеглого про його небажання виконувати наказ, або інше демонстративне його невиконання, яке може супроводжуватись будь-якими репліками чи здійснюватися мовчки. Від непокори слід відрізняти випадки суперечки, коли підлеглий вступає в обговорення наказу, виявляючи своє незадоволення у зв'язку з його отриманням, але врешті-решт наказ виконує.

Інше умисне невиконання наказу полягає у тому, що підлеглим наказ начебто приймається до виконання, але насправді не виконується. Невиконання наказу може полягати: а) у діях, вчиняти які наказ прямо забороняв; б) невиконанні дій, які мали бути виконані згідно з наказом; в) у виконанні таких дій з порушенням встановлених наказом строків та інших обов'язкових умов їх виконання.

Військовослужбовець, який ухиляється від несення внутрішньої чи іншої спеціальної служби та відмовляється виконати наказ начальника про повернення до виконання своїх спеціальних обов'язків, має нести відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених ст. 402 і ст. ст. 418, 419. 420 або 421. Проте вчинена особою зі складу варти, патруля, внутрішнього наряду тощо непокора, не пов'язана з дотриманням правил несення відповідної спеціальної служби (наприклад, відмова прибрати у вартовому приміщенні), кваліфікується тільки за ст. 402.

Непокора вважається закінченою, залежно від форми її вчинення, з моменту відмови виконати наказ начальника або з моменту його фактичного невиконання.

4. Суб'єктом злочину є військовослужбовець (військовозобов'язаний під час проходження зборів), підлеглий щодо начальника, який віддав наказ.

5. З суб'єктивної сторони злочин у першій його формі може бути вчинений лише з прямим умислом, а в другій - з прямим або непрямим умислом. Мотиви непокори у цілому не мають значення для кваліфікації. Проте, якщо наказ не виконаний з мотивів його явної незаконності, відповідальність виключається. Якщо сам наказ був законним, але непокора спровокована попередніми незаконними діями начальника щодо даного підлеглого, питання про відповідальність має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин справи.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його групою осіб; 2) спричинення ним тяжких наслідків.

Про поняття група осіб див. коментар до ст. 28. Слід мати на увазі, що відповідні дії повинні розглядатися як вчинені групою осіб незалежно від того, притягнуті до кримінальної відповідальності всі співучасники злочину чи лише один із них, а щодо інших кримінальне переслідування припинено за нереабілітуючих обставин. Підбурювання групи військовослужбовців до непокори, якщо при цьому непокора вчинена не була з причин, не залежних від волі підбурювача, кваліфікується за ст. 14, ч. 4 ст. 27 і ч. 2 ст. 402.

Під тяжкими наслідками у ч. 2 ст. 402 слід розуміти зрив виконання бойового завдання (яким у мирний час є, скажімо, несення караульної або прикордонної служби, бойового чергування), спричинення значної матеріальної шкоди тощо. Питання про наявність чи відсутність тяжких наслідків є питанням факту і вирішується судом у кожному випадку окремо на підставі всіх обставин справи. Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його:

1) в умовах воєнного часу; 2} в бойовій обстановці.

Про поняття воєнний стан тут і далі див. коментар до ст. 111. Бойову обстановку у цій та інших статтях розділу XIX Особливої частини КК слід розуміти як певний стан військових з'єднань, частин (кораблів) та (або) підрозділів, за яким вони ведуть погоджені дії з метою знешкодження (розгрому) військового супротивника, оволодіння важливими районами (рубежами) або утримання їх і виконання інших тактичних завдань. Бойова обстановка може мати місце під час загальновійськового, танкового, протиповітряного, повітряного і морського, а також наступального та оборонного бою, бою у місті, в оточенні; відбиття висаджування морського десанту тощо.

Бойова обстановка може виникнути в мирний час, наприклад, при ліквідації прикордонних конфліктів, при порушенні недоторканності повітряного чи морського простору України, у деяких інших випадках. Згідно з законодавством України серед основних за-

вдань забезпечення військової безпеки в мирний час є такі, як забезпечення недоторканності державних кордонів у повітрі, на суходолі та на морі, припинення можливих провокацій та посягань на суверенітет країни. Як один Із заходів територіальної оборони допускаються військові заходи, що застосовуються під час загрози •або відбиття агресії, зокрема з метою захисту державного кордону від посягань іззовні і боротьби з диверсійно-розвідувальними силами та іншими озброєними формуваннями агресора на території країни. Для виконання цих завдань можуть бути залучені ЗС та інші військові формування.

Ознаки "вчинення злочину в умовах воєнного стану" та "вчинення злочину в бойовій обстановці" не застосовуються при кваліфікації злочинів, вчинених військовослужбовцями українських миротворчих контингентів під час проходження служби в цих контингентах, оскільки: а) Верховною Радою України стан війни ні з однією із країн, на території яких дислокуються ці контингенти, не оголошується; б) у вказаних випадках воєнного нападу на Україну не існує, а внутрішні конфлікти в тій чи іншій країні не мають характеру агресії проти країн, з якими Україна підписала договори про спільну оборону від агресії; в) зазначені контингенти не призначені для ведення військових дій з метою знешкодження військового супротивника та виконання інших тактичних завдань, взагалі не мають такого супротивника та фактично не ведуть такі дії.

Угода між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної військової частини для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій від 26 листопада і 997р. Ратифікована Законом України № 1634-ІІI від 6 квітня 2000р.

Закон України "Про оборону України" в редакції від 5 жовтня 2000р. (ст.ст. і, 12, 17).

Закон України " Про Службу безпеки України" під 25 березня 1992р. (ст. 35).

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України від 24 березня 1999 р. (ст. ст. Я, 28-38).

Дисциплінарний статут Збройних Сил України від 24 березня 1999 р.

Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України. Затверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 р.№ 1368-ХІІ (ст. 10).

Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях" від 23 квітня 1999р. (ст. ст. і, 2, 5).

Закон України " Про схвалення Указу Президента України" Про направлення миротворчого контингенту для участі України у міжнародній миротворчій операції в Косово, Союзна Республіка Югославія" від 16 липня 1909 р. (ст. 2)

Військова доктрина України. Затверджена постановою ВР від 19 жовтня 1993р.
Стаття 403. Невиконання наказу

1. Невиконання наказу начальника, вчинене за відсутності ознак, зазначених у частині першій статті 402 цього Кодексу, якщо воно спричинило тяжкі наслідки,-

карається службовим обмеженням на строк до двох років, або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

1. Об'єкт і суб'єкт цього злочину збігаються з об'єктом і суб'єктом злочину, передбаченого ст. 402.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується тільки бездіяльністю. За ст. 403 мають каратися випадки невиконання, неточного або неповного виконання законного наказу внаслідок неуважності, безпам'ятності тощо. Злочин є закінченим з моменту фактичного настання тяжких наслідків.

До тяжких наслідків можуть бути віднесені зрив виконання бойового завдання, завдання значної матеріальної шкоди, катастрофу, аварію, пожежу, значне забруднення навколишнього середовища і т. ін. До тяжких наслідків невиконання наказу, змістом якого, наприклад, було попередження найбільш серйозних форм підриву військової дисципліни з боку інших військовослужбовців, є вчинення таких дій, як викрадення зброї, дезертирство тощо.

3. З суб'єктивної сторони невиконання наказу начальники вчинюється лише з необережності у вигляді злочинної недбалості або злочинної самовпевненості.
Стаття 404. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов`язків

1. Опір начальникові, а також іншій особі, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, або примушування їх до порушення цих обов'язків -

караються службовим обмеженням на строк до двох років, або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк ВІД двох до п'яти років.

2. Ті самі дії, вчинені групою осіб, або із застосуванням зброї, або такі, що спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

3. ДІЇ, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони були вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до дванадцяти років.

4. Дії, передбачені частинами другою або третьою цієї статті, якщо вони були пов'язані з умисним убивством начальника або іншої особи, що виконує обов'язки з військової служби,-

караються позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

1. Основний безпосередній об'єкт злочину - порядок підлеглості та військової честі. Його факультативним додатковим об'єктом можуть бути життя і здоров'я людини, її воля, честь і гідність.

2. З об'єктивної сторони злочин може полягати тільки у діях, які можливі удвох формах: 1) опір начальникові, а також іншій особі, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби; 2) примушування начальника, а також іншої особи, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, до порушення цих обов'язків.

На відміну від непокори опір і примушування можуть вчинюватися не тільки щодо начальника, а й щодо іншої особи, що виконує

покладені на неї обов'язки з військової службиПро поняття начальник див. коментар до ст. 402.

Під особою, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, в цій статті розуміються черговий або днювальний роти, парку, військового ешелону, контрольно-пропускного пункту, начальник варти та його помічник, розвідний, вивідний і чатовий, представник військової автомобільної інспекції, військовослужбовці, які входять до складу наряду з охорони державного кордону, конвою, патрульного наряду та деякі інші особи, на яких тимчасово або за спеціальним дорученням повноважного командування покладені повноваження представників влади.

При цьому треба враховувати, що в окремих випадках, прямо передбачених військовими статутами, черговий роти є начальником для всіх військовослужбовців роти рівного з ним чи нижчого військового звання, черговий і помічник чергового частини - для всіх осіб добового наряду тощо.

У випадку, коли військовослужбовцем грубо порушено громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, яка відзначалась особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, і ці дії пов'язані з наступним опором начальникові чи іншому військовослужбовцю, який виконує покладені на нього обов'язки з військової служби, діяння має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. З ст. 296 і відповідною частиною ст. 404. Адже вказаний начальник (інший військовослужбовець) у даному випадку є представником влади. Водночас, хуліганські дії військовослужбовця, які переросли під час його затримання в опір начальникові чи, наприклад, складу патрульного наряду, за відсутності розриву в часі повністю охоплюються ч. 1 ст. 404 і додаткової кваліфікації за ч. З ст. 296 (хуліганство, пов'язане з опором представникам влади) не потребують. Опір представникові влади (працівнику правоохоронного органу), який не є військовослужбовцем, тягне відповідальність військовослужбовця тільки за ч. З ст. 296 або за відповідною

частиною ст. 342.

Опір - це дії винної особи, пов'язані з перешкодою начальникові або іншій особі виконувати обов'язки військової служби, покладені на неї, і спрямовані на те, щоб не дати цим особам можливості діяти у певній ситуації згідно з законом. Детальніше про поняття опір див. коментар до ст. 342.

Якщо опору передувала непокора начальникові, дії винного кваліфікуються тільки за ст. 404: тут має місце "переростання" у більш тяжкий злочин однорідного посягання на один і той самий об'єкт.

Під примушуванням до порушення обов'язків з військової служби треба розуміти дії, пов'язані із застосуванням фізичного чи психічного насильства до начальника чи іншої особи, яка виконує обов'язки по військовій службі, і спрямовані на те, щоб у такий спосіб схилити їх до протизаконної зміни їхньої правомірної поведінки. Примушування передбачає наявність конкретної незаконної вимоги до вказаних осіб,

Примушування відрізняється від опору, зокрема, тим, що: а) при

опорі винний намагається своїми діями позбавити начальника чи іншу особу можливості виконати обов'язки по військовій службі, а при примушуванні - заставити їх діяти всупереч інтересам служби; б) опір може бути і не поєднаний з фізичним чи психічним насильством (проте, не виключається, що опір виражається в активній фізичній протидії: винний упирається, намагається вирватися тощо), а примушування завжди поєднане з насильством; в) примушування може бути вчинене не тільки під час виконання начальником чи іншою особою покладених на них обов'язків з військової служби, а й у зв'язку з їх виконанням у майбутньому.

Військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби: а) на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи і перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять);

б) на шляху прямування на службу або із служби, під час службових поїздок, повернення до місця служби; в) поза військовою частиною, якщо перебування там відповідало обов'язкам військовослужбовця або він був направлений туди за наказом відповідного командира (начальника); г) при виконанні державних або громадських обов'язків, якщо навіть ці обов'язки і не були пов'язані з військовою службою; д) при виконанні обов'язку по врятуванню людського життя, охороні державної, комунальної власності і приватної власності, підтриманню військової дисципліни та охороні правопорядку.

Під виконанням обов'язків військової служби слід розуміти здійснення конкретних обов'язків, котрі були покладені на особу законами чи іншими нормативними актами.

Будь-яких наслідків здійснення опору або примушування начальникові чи іншій особі, що виконує покладеш на неї обов'язки з військової служби, для визнання цього злочину закінченим не потрібно: він є закінченим з моменту вчинення опору чи примушування.

3. Суб'єктом злочину є військовослужбовець (військовозобов'язаний під час зборів), який є підлеглим щодо відповідного начальника, а так само інший військовослужбовець, якщо опір (примушування) вчинені ним щодо особи, яка виконує покладені на неї обов'язки з військової служби. У разі, коли дії, які із зовнішньої сторони полягають в опорі, вчинюються військовослужбовцем щодо особи, яка не є для нього начальником і не виконує у цей час обов'язків з військової служби (наприклад, рядовим - щодо сержанта іншої військової частини), вони, з урахуванням конкретних обставин справи можуть кваліфікуватися як порушення статутних правил відносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості або як злочин проти життя та здоров'я особи, або як злочин проти авторитету органів державної влади тощо.

4. З суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Ставлення до тяжких наслідків (ч. 2 ст404) може характеризуватися як умислом, так і необережністю, а ставлення до смерті начальника чи іншої особи, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби (ч. 4 ст. 404), - тільки умислом,

5. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) групою осіб; 2) із застосуванням зброї; 3) із спричиненням тяжких наслідків. Про поняття група осіб див. коментар до ст. 28. У диспозиції ч. 2 ст. 404 йдеться не тільки про такі звичайні види зброї, як пістолет чи автомат, а й про зброю взагалі. Тому під зброєю у цій статті треба розуміти будь-яку зброю, що фактично може використовуватися військовослужбовцями різних військових формувань під час виконання обов'язків з військової служби і застосо-

вуватися при опорі або примушуванні, у т.ч. в умовах воєнного стану, а саме; а) будь-яку вогнепальну зброю - артилерійську (гармати, гаубиці, міномети, безвідкатні гармати, пускові установки протитанкових ракет, що керуються, реактивні системи залпового вогню, реактивні бомбомети, реактивні торпедні апарати тощо) та стрілкову (револьвери, пістолети, пістолети-кулемети, автомати, гвинтівки, карабіни, кулемети), а також гранатомети; б) інші звичайні засоби ураження, зокрема мінну та запалювальну зброю;

в) холодну зброю (багнет, кортик, шашка тощо); г) газову зброю нервово-паралітичної дії пневматичну зброю калібру понад 4,5 мм зі швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду; спеціальну зброю для стрільби гумовою кулею; електрошокову зброю; д) вибухову зброю (у деяких інших статтях КК вона охоплюється поняттями "вибухові речовини" або "бойові припаси").

Таким чином, під зброєю в ст. 404 слід розуміти предмети (пристрої), призначені для ураження живої чи іншої цілі, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим типам. Такі предмети (пристрої) можуть бути виготовлені заводським, у т.ч. за спеціальним замовленням, або іншим способом, знаходитись на озброєнні військових формувань України або бути знятими з нього та з виробництва, мати воєнне, спортивне, мисливське чи інше призначення, при цьому бути повністю справними або мати дефекти, які не впливають на їх бойові властивості.

Не можуть визнаватися зброєю сигнальні, стартові пістолети, вибухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, які не містять вибухових та інших загальнонебезпечних речовин та сумішей, навчальна зброя, предмети побутового призначення (сокира, пасок тощо) або не чітко визначеного призначення, хоча спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень чи для вбивства (скажімо, пряжка солдатського паска зі свинцевою пластиною, загострений арматурний прут, дошка певної форми), предмети, які визнаються законодавством України спеціальними засобами (гумова палиця тощо), а також дресировані, у т.ч, службові, собаки чи інші тварини.

Про поняття зброя див. також коментар до ст. 410.

Застосування зброї під час. опору чи примушування до порушення службових обов'язків означає фактичне використання її для фізичного впливу на начальника чи іншу особу, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, коли цими діями створювалась реальна загроза здоров'ю або життю потерпілого (здійснення прицільного пострілу або інший спосіб використання її бойових властивостей), або для психічного впливу (демонстрування оголеної вогнепальної зброї, приведення її в бойове положення, прицілювання, поєднане зі словесною погрозою чи без такої).

Не повинні визнаватися застосуванням зброї такі дії, як побиття потерпілого мисливського рушницею, оскільки вона не призначена для рукопашного бою. Але побиття потерпілого прикладом автомата чи карабіна, а також малою (саперною) лопаткою повинно визнаватися застосуванням зброї на тій підставі, що автомат і карабін як штатна зброя в армії взагалі можуть використовуватися і як вогнепальна, і як холодна (з примкнутим багнетом-ножем) зброя, і як

зброя ударної дії в ближньому бою, а мала (саперна) лопатка, крім основного (інженерного) призначення, має функцію спеціальної зброї для рукопашного бою, що регулюється відповідними настановами, і відповідні бойові якості (твердість сталі, загостреність леза тощо). Застосування зброї повинно кваліфікуватися за ч. 2 ст. 404 незалежно від того, чи була заподіяна шкода здоров'ю потерпілого, тобто поняття "застосування зброї" охоплює як використання зброї за її прямим призначенням, так і спробу такого використання.

Якщо військовослужбовець не зміг застосувати зброю під час опору з причин, що не залежали від його волі, його дії мають кваліфікуватися за ст. 15 і ч. 2 ст. 404.

Для кваліфікації дій винного за ч. 2 ст. 404 не має значення, знаходилась зброя у нього на законних підставах чи ні. В останньому випадку дії особи можуть бути додатково кваліфіковані за ст. 410.

До тяжких наслідків у ч. 2 ст. 404 слід відносити смерть однієї або більше осіб, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній, двом чи більше особам.

При цьому умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне начальнику або іншій особі, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, а так само Їх необережне вбивство потребують додаткової кваліфікації за відповідною частиною ст. ст. 121 або 119. Умисне заподіяння вказаним особам середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок примушування їх до порушення обов'язків з військової служби або опору, поєднаного з залякуванням потерпілого, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 122 і ч. 1 ст. 404. Умисне вбивство начальника або іншої особи, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, кваліфікується тільки за ч. 4 ст. 404. Спричинення внаслідок опору (примушування) побоїв, умисного легкого тілесного ушкодження, а також спричинення внаслідок опору, не поєднаного з залякуванням начальника або іншої особи, що виконує покладені на неї обов'язки" з військової служби, умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження повністю охоплюється ч. 1 ст. 418.

До тяжких наслідків можна віднести також катастрофу, аварію, найбільш серйозні форми підриву військової дисципліни та боєготовності підрозділу, частини тощо, якщо вони знаходились у причинному зв'язку із вчиненням опору або примушування.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення його в умовах воєнного стану або 2) в бойовій обстановці (ч. З ст. 404), а так само 3) вчинення дій, передбачених ч. ч. 2 або 3 ст. 404, якщо вони були пов'язані з умисним вбивством начальника чи іншої особи, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби (ч. 4 ст404).

За конструкцією ст. 404 опір начальникові, а також іншій особі, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, або примушування їх до порушення цих обов'язків, якщо вони були пов'язані з умисним убивством такої особи, розглядаються як особливий вид тяжких наслідків, ставлення до яких може бути лише умисним.

Умисне вбивство військовослужбовцем (військовозобов'язаним під час проходження зборів) начальника не у зв'язку з опором йому чи примушуванням його до порушення обов'язків з військової служби кваліфікується за відповідною частиною ст. 115, або за ст, ст. 116 чи 118.

Якщо опір або примушування мали своїм наслідком замах на умисне убивство начальника або іншої особи, що виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, злочин кваліфікується за ст. 15 і ч. 4 ст. 404, оскільки цей особливо кваліфікований склад злочину побудований як матеріальний і настання відповідних наслідків є умовою визнання злочину закінченим.

Закон України "Про загальний військовії й обов'язок і військову службу" в редакції від 18 червня 1999 р. (ст. 24).

Наставление по физической подготовке Советской Армии и Воєнна-Морского Флота (НФП-78). Введено вдію наказом Міністра оборони СРСР № 140 від 25 травня 1979 р. (п. 111).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   92   93   94   95   96   97   98   99   ...   107


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал