Поняття «Галичина» і «Центральна Європа» та їхнє значення для європейської ідентичности



Скачати 76.73 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації26.02.2017
Розмір76.73 Kb.

Алоїс Вольдан

Інститут славістики
Зальцбурзького університету (Австрія)
Поняття «Галичина» і «Центральна Європа» та їхнє значення
для європейської ідентичности
Галичина – це передусім історичний термін, який можна окреслити так: частина території Польщі (Rzecz Pospolita), що стала частиною австрійської імперії після першого поділу Польщі в 1772 році, а відтак утворила найбільшу державу під австрійською короною.
Однак ця назва містить у собі претензії на території, які ніколи раніше не належали Австрії, тобто претензії до давніх українських Галицького та Володимирівського князівств. Нова латинська форма старих назв служила як термін для узаконення територіальної анексії. Він означав теоретичну конструкцію, яка мала б стати дійсністю. Термінові, який раніше не мав позалінґвістичних посилань, було надано такого формулювання: території давніх українських земель, які тепер перебувають під австрійським правлінням. І від цього часу
«Галичина» була не просто географічним терміном, а й також містила додаткові значення.
Реконструюючи австрійську Галичину до 1918 року з точки зору сьогодення, ми стикаємося з таким самим фактом, тобто ми не маємо справу з чисто історичним чи географічним терміном, а з терміном, який містить додаткові значення.
Відновлення старої Галичини не можна звести до чисто історичних фактів, а варто звернути увагу на художню літературу, що базується на тих фактах і водночас модифікує їх.
Різномовна література забезпечує нас ремінісценціями та реконструкціями старої Галичини, що визначаються різними національними поглядами: австрійською, польською, українською, єврейською тощо. Ці погляди настільки важливі для історичної реконструкції, наскільки вони збагачують та розширюють історичний термін і його зв'язок з категоріями вартости: «Галичина» стає об'єктом оцінювання або критики, ностальгічних почуттів або
іронічного ставлення, і сам термін заново відкривається для різних інтерпретацій, що роблять його принадним для нашого часу.
Досить вказати на назви конференцій на тему галицької літератури, які проводили в останнє десятиліття австрійські, німецькі та польські науковці, для того, щоб показати, як цей термін пов'язаний з певними ідеологічними та літературними концепціями. «Галичина –
літературна батьківщина» – заголовок конференції, що відбувалася у Познані 1984 року.
1
«Галичина як спільний літературний ландшафт» – таку назву мала конференція в Інсбруці
1986 року.
2
Ідея «літературної батьківщини» містить у собі гармонійне співіснування різних народів австрійської імперії. Вона поєднує у собі рівноправне співіснування розмаїтих культур, мов та релігій, і водночас втрату цього гармонійного порядку з падінням Австро-
Угорської імперії під час першої світової війни, що з літературного погляду означає втрату космічного порядку і падіння в новий хаос. Саме такий погляд типовий як для австрійських, так і для польських письменників. Українське бачення є відмінним, бо за цією катастрофою вбачався шанс встановити нову українську державу. Різні інтерпретації «літературної батьківщини» вказують на необхідність комплексного і порівняльного аналізу бодай цих трьох поглядів. Саме з цієї позиції названі конференції не були задовільними, бо не допускали української тематики і не запросили жодного науковця з України. Так само було
1
Публікації цієї конференції подано в Galizien – eine literarische Heimat. Poznań 1987.
2
Публікації цієї конференції подано в Galizien als gemeinsam Literaturlandschaft. Innsbruck, 1988.
1

із конференцією «Галичина та її спадщина» у Жешуві 1992 р.,
3
у якій брала участь тільки невеличка група українських науковців, і всього кілька доповідей було присвячено українській тематиці. Образ Галичини, показаний провідними письменниками в австрійській, німецькій і польській літературах, має поповнитися літературною спадщиною
Івана Франка, Юрія Федьковича, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської та інших. Їхнє бачення галицьких умов має приєднатися до образу «літературної батьківщини», навіть якщо воно і внесе до нього гетерогенність та дисгармонію. Образ «літературної батьківщини» не повинен руйнуватися таким приєднанням, він тільки збагатиться і розшириться.
Українські елементи можна віднайти в німецькій та польській літературах Галичини, але вони обмежуються чистою образністю, а з іншого боку, це гетерогенний образ, як це називає компаративістична теорія.
4
У романах відомого польського письменника Анджея
Куснєвіча бачимо українців як щирих сусідів та товаришів поляків. Українців тут досить поважають як окремих компаньйонів, але як соціальну групу їх недооцінюють, бо вони нижчого соціального походження і не належать до дворянства (досить навести для прикладу романи «Mieszaniny obyczajowe» (1985)» та «Nawrόcenie» (1987)). Досить неґативний образ українців знаходимо у прозі польського письменника в діаспорі Влодзімєжа Одоєвського.
Щодо єврейського населення Галичини, то в літературних творах можемо віднайти як автообраз, так і гетерообраз. Найяскравіші характери галицьких євреїв подають єврейські автори, незалежно від того чи їхні твори написані німецькою, польською мовою чи ідишем.
Менделя Зінґера, героя роману «Hiob» (1930) відомого австрійського письменника Йозефа
Рота можна порівняти зі старим Таґом, головним героєм новели Юліана Стрийковського
«Austeria» (1966). Слід зауважити, що Стрийковський, як і Рот, єврейського походження, і писав свої твори польською мовою. В обох романах натрапляємо на тип галицького єврея, якому доводиться страждати від соціальної, історичної та індивідуальної несправедливости, але незважаючи на усі удари долі, обидва герої не занепадають духом, а навпаки, вони рятують інших від небезпеки. Автор неєврейського походження, згаданий вище Анджей
Куснєвич, дає таке визначення галицьких євреїв, вказуючи на їхню важливість для австрійської Галичини: «...вони не були ні чехами, ні угорцями, ні галичанами, а були – і тільки вони – австро-угорцями, чорними і жовтими, імперськими; вони були досконалим уособленням минулого».
Таке сприйняття єврейського населення Галичини досить популярне серед галицьких авторів. Єврейська етнічна група, з одного боку, репрезентувала ідею понаднаціональности, а з іншого – австрійську спільноту. Євреї були, як зауважив Анджей Щипйорський,
«цементом», який скріплював різні елементи галицької конструкції. Але повна реконструкція неможлива, оскільки після голокосту в Галичині більше немає єврейського населення.
Стару Галичину, як вона виглядає з літературних творів, можна охарактеризувати терміном «запізніла утопія», який належить німецькому науковцеві Максові Веберу. Після всього болісного досвіду нашого століття, після досвіду двох світових воєн, націоналізму та кривавих ідеологій, можна втратити надію на утопічне майбутнє, утопічний кінець історії.
Утопія вселяється в колишню фазу історії, яка вже минула, як приклад можна навести останні декади австро-угорської монархії на території старої Галичини. Галичина ХІХ ст., якщо її інтерпретувати як «запізнілу утопію», реконструюється як ідеальна ситуація, що надає оптимальні умови проживання своїм жителям. Вона повертається як властивість минулого, яке зникло назавжди і його не можна вже відновити, тобто набуває утопічного характеру. Для багатьох літературних персонажів Галичина асоціюється з часом і простором
3
Публікації цієї конференції подано в Galicia i jej dziedzictwo. Vol.1: Historia i polityka. Vol.2: Społeczefstwo i gospodarka. Vol.3: Nauka i oświata. Vol.4: Literatura-język-kultura. Rzeszόw, 1994.
4
Bleicher T. Elemente einer komparativistischen Imagologie // Komparativistische Hefte 1, 1980, #2, P.12-23.
2

їхнього дитинства, і так само як дитинство безповоротно відійшло у минуле, так і назавжди втрачена Галичина.
Як утопічна властивість минулого Галичина досі активізується як в індивідуальній, так і колективній пам'яті, що стимулює і оформляє літературну творчість. «Запізніла утопія»
Галичини виконує критичну функцію в недавній польській історії: бачення ідеальних обставин, що служили для підкреслення незадоволення, що надходило з роками після нав'язання маршальської угоди. Чи могло б це виконувати таку саму функцію в наш час, після падіння комуністичної ідеології?
В останні роки актуальність терміна «Галичина» з його утопічними елементами забезпечили українські науковці. Конференція «Український, польський та єврейський
національні рухи в Східній Галичині в ХІХ ст.» (1994, Львів) засвідчила зацікавленість
історичним досвідом мирного співіснування різних народів в тому самому реґіоні сто років тому. Інша конференція, присвячена «Австро-українським літературним зв'язкам» (1993,
Київ)
5
намагалася дослідити зв'язки і спільні напрямки в обох літературах, вказуючи на спорідненість української літератури із європейськими літературними процесами.
Міжнародна конференція «Йозеф Рот і Галичина» (1994, Львів-Броди) дала змогу представити український погляд на творчість цього письменника у контексті досліджень західних літературознавців. У травні 1995 року у Києві відбувся великий конґрес «Наука і
культура між слов'янським та німецькомовним світами як оновлення Східної та Південно-
Східної Європи» на вшанування пам'яти Дмитра Чижевського. Під час дискусії про
історичний досвід у різних ділянках німецько-слов'янських контактів, відзначалося, що
Галичина як основне поле досвіду є доброю нагодою для подальших зусиль.
Я думаю, що цей новий інтерес українських інтелектуалів до старої Галичини як сфери взаємодії різних культурних світів засвідчує актуальність терміну «Галичина» з усіма його імплікаціями. Виглядає так, що спільна «галицька спадщина» при сприянні як
історичних досліджень, так і художньої літератури, має шанс для оновлення. Це є стимулюючим засобом зближення та взаємодії між народами і культурами, що були розділені історичною, ментальною та ідеологічною прірвою.
Якщо «Галичину» представляти як «запізнілу утопію», то можна застосувати також
інший термін, що так само споріднений із «Галичиною» як і «запізніла утопія». Це термін
«Центральна Європа» (Mitteleuropa). Десь десять років тому, коли термін «Центральна
Європа» почав з'являтися в дискусіях, він виступав як критичною, так і утопічною концепцією: «центральноєвропейське мислення» не сприймало поділу Європи на Захід та
Схід, як цього вимагала «залізна завіса». Такий спосіб мислення не сприймав політичних
«реалій», а це вимагало як великої громадської мужности, так і віри в утопічні цілі, бо ніхто не сподівався такого швидкого падіння «залізної завіси».
Центральноєвропейське мислення та відчуття посилюють інформаційні та
індивідуальні контакти між людьми різних реґіонів, викликають у них відчуття пов'язаности спільною культурною спадщиною. Мрія про політичну свободу та незалежність здійснилася, але чи здійсниться мрія про Центральну Європу? Чи цей термін надалі залишається відкритим для майбутньої реалізації через свій утопічний компонент?
Спробуймо зосередитися на основних конотаціях цього терміну. Центральна Європа, як і Галичина, не просто географічний термін, тому питання про те, де вона починається і де закінчується, або питання, чи Швайцарія належить до Центральної Європи чи ні, не звичайні. Центральна Європа означає наближення до ідеальної ситуації, процес навчання.
Бути «жителем Центральної Європи» означає, на думку угорського письменника Д. Конрада, сповідувати філософію життєвих спільних вартостей, «естетичну чутливість до ускладнень».
6
Центр уваги змістився з поняття «Центральна Європа» на поняття
5
Публікації цієї конференції подано в Українська література в Австрії, австрійська – в Україні.- К., 1994.
6
Der Traum von Mitteleuropa in: Aufbruch nach Mitteleuropa. Rekonstruktion eines versunkenen Kontinents. Wien,
1986, P.90.
3

«центральноєвропеєць», який надалі залишається меншиною, як і десять років тому. Не досить бути жителем центральноєвропейської держави, щоб бути «центрально-європейцем», потрібно усвідомити спільність життєвого досвіду. Для чеського письменника Мілана
Кундери ця центральноєвропейська свідомість є продуктом як доби бароко, так і епохи націоналізму ХІХ ст. і тоталітаризму ХХ ст..
7
Такий досвід є історичним, а отже виступає посередником, особливо щодо молодої ґенерації. Він опосередковується як історичними та науковими дослідженнями, так і літературою, архітектурою, мистецтвом та кінематографією.
Польський науковець Стефан Кашинський вказує на те, що Центральна Європа, як і
Галичина, передається через нарацію і представляється в мистецтві. Спільний центральноєвропейський досвід подається як система знаків, яку ми повинні вивчити, щоб зрозуміти інформацію, закладену в цьому коді. Тому центрально-європейський досвід можна сприймати як вид тексту, викладений спеціальною мовою. Для того, щоб прочитати і зрозуміти такі тексти, недостатньо вивчити одну чи кілька центральноєвропейських мов, для того потрібно мати чутливість до знаків іншої якости, наприклад, до мови архітектури.
Можна зрозуміти інформацію ренесансних будівель на площі Ринок у Львові або львівських
ґотичних і барокових соборів, адміністративних установ класицистичного стилю. Знаки архітектури дають нам змогу відчувати культурну спільність і взаємовпливи. Не досить реконструювати мертву мову, систему знаків, які більше не використовують і які розуміє тільки невелика група інтелектуалів. Таку мертву мову описав Анджей Куснєвіч в «Уроці
мертвої мови» (1977), де молодий австрійський офіцер в останні дні другої світової війни намагається реконструювати культуру ХІХ ст. шляхом колекціонування пошкоджених творів мистецтва та побутових речей. Зберігаючи ці фраґменти, він зберігає систему знаків, яка більше не використовується в новому періоді історичного розвитку.
Як знання центральноєвропейської мови, так і знання окремих мов цього реґіону означає активну спроможність, бо ця система знаків має здатність служити засобом комунікації. Спадщина Центральної Європи повинна творчо адаптовуватися, бо тільки тоді
її можна буде прочитати і зрозуміти з різних національних, історичних та ментальних пунктів бачення. Література є однією із сфер, де можна віднайти такі спільні знаки. Хоча і немає спільної центральноєвропейської літературної спадщини, все ж існує очевидна спорідненість між працями письменників різних народів, таких як чех Богуслав Грабал, хорват Мирослав Крлежа, німецький поет Пауль Целян та російський поет Осип
Мандельштам. Із старої Галичини ми могли б навести спорідненість між творчістю Йозефа
Рота та Майнса Спербера, Юліана Стрийковського та Йозефа Віттліна. Вони активізували спільну спадщину, але ніколи не робили це однаково. Здається, що українська література також бере участь у цьому процесі будування центральноєвропейської системи знаків. Як і
Юрій Федькович та Іван Франко, так і Ольга Кобилянська та Іван Крушельницький брали участь у центральноєвропейській системі письма не тільки через генетичну спорідненість та впливи. Їхні твори виявляють типологічні аналогії з віденським, празьким та краківським літературним життям.
А тепер іще один приклад із сучасної української літератури чудово ілюструє цей факт, – це постмодерна поезія літературного угрупування «Бу-Ба-Бу» зі Львова.
Застосувавши бахтінський принцип «карнавалізації», можна сказати, що ці молоді люди піднімають австрійські та польські теми львівського життя, щоб інтеґруватися в постмодерний patchwork. Тут, однак, пародія та інтертекстуальні зв'язки базуються не на простому захопленні та імітації, а на творчій трансформації. Знаки мови спільної традиції не застигають в музеях, а відновлюються в парафразі, іронії та новому контексті. Не дивно, що у творчості представників «Бу-Ба-Бу» знаходимо однаково як мозаїчні елементи австро- угорської традиції, так і елементи недавньої радянської історії. Синкретичний принцип композиції літературних текстів нагадує нам про синкретичний характер
7
Там само, с. 140.
4
центральноєвропейської культури. Такі літературні твори забезпечують водночас і розгортання галицької спадщини, і динамічність центральноєвропейської «мови». Це
ілюструє приклад визначення місця в історії не шляхом наукового аналізу, а через художнє бачення.
Під час обговорення терміна «Центральна Європа» був виокремлений один важливий аспект: Центральна Європа є згустком Європи і може служити маленьким полем досвіду, де зразково вирішуються спільні європейські проблеми. Саме цей реґіон проілюстрував співіснування кількох різних народів, якщо воно навіть і не позбавлене конфліктів. Рада
Європи, прагнучи перетворитися в «Європу реґіонів», в якій культурна розмаїтість не може зникнути навіть при політичній уніфікації, могла б запозичити досвід Центральної Європи та
Галичини. Центральна Європа як реґіон, що переважно базується на спільній культурній спадщині, може слугувати зразком для майбутньої європейської ідентичности, що визначається реґіональною культурою та традицією. Коли мова політики, адміністрування та економіки стає дедалі уніфікованою, то мова культури здатна утримувати свою ідентичність.
Здається, що тільки культура може бути інструментом збереження національної
ідентичности в Європейській спільноті. Галичина і Центральна Європа як теоретичні концепції завжди відкривають минуле для майбутнього, допомагають нам усвідомити свою культурну закоріненість, а водночас і окреслити шанси Центральної Європи в
європейському майбутньому.
5


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал