Політика і література



Скачати 288.04 Kb.
Дата конвертації07.03.2017
Розмір288.04 Kb.
ТипРеферат


Реферат на тему:

Політика і література


ЗМІСТ

  1. Вступ……………………………………………… ст. 1

  2. Загальна характеристика літератури: Античність-Класицизм ………………………………………..ст. 2

  3. Діяльність Григорія Сковороди…………………ст.5

  4. Література Просвітництва та Романтизму .……ст.6

  5. Політичні мотиви в творчості Т. Шевченка…..ст. 8

  6. Література ХІХ століття………………………….ст.10

  7. Література ХХ століття…………………………..ст..11

  8. Висновки……………………………………………..ст.12

  9. Список використаної літератури……………………………………………..ст.13

Возвеличу



Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Т.Г. Шевченко



«Література – моє покликання. Політика – мій обов’язок»

Роман Кухарук

«Письменники були і будуть в опозиції до будь-якої влади»

Василь Шкляр

Сьогодні вислів «політика і література» набуває нової актуальності. Не увійшовши повністю (на щастя?) у простір постмодерної культури, ми знову опиняємося перед брамою антиколоніальної стадії української культури — вибір писати чи не писати українською мовою набуває екзистенційного звучання. Все це потверджує, що не лише історія, а й рух естетичних ідей має своє циклічне розгортання. Останнім часом в українському гуманітарному просторі точаться дискусії про те, чи має література корелювати з життям. Якщо така кореляція існує, то в який спосіб літературний твір має виконувати націєствердну функцію? Чи є література націософською матрицею? Світова література, починаючи з часів Античності, коли ще Вергій, на замовлення імператора Октавіана Августа, написав «Енеїду» і закінчуючи модерністичними творами Б. Брехта, А.Камю, Ф. Кафки свідчить, що література невіддільна від політики, адже вона повинна крокувати в ногу з часом. В історії української літератури ми також мали синусоподібні коливання — між Франком і Драгомановим, між неокласиками і пражанами, між У. Самчуком і В. Домонтовичем, між І. Малковичем і О. Ірванцем… Тому в даній роботі спробую довести, що література невіддільна від політики, беручи до уваги напопулярніші класичні твори.



Отже, часи Античності. Тут можна пригадати творчість Гомера, який зображує в «Ілліаді» та «Одіссеї» період ХІІ-ІХ ст.. до н.е. існування Греції, який ввійшов в історію під назвою «темні віки». І тут праці Гомера стають чи не єдиним джерелом вивчення історії того періоду. Троянська війна, яка повинна була розв’язати політичне протиборство між ахейцями та Троянцями, зображена як негативне явище, Гомер, зображуючи натуралістичні батальні події, формує негативне ставлення до війни як способу вирішення проблем. Проте, Гомер не писав на замовлення. В цьому плані його перевершив Вергілій. Вергілій був давнім знайомим і другом по навчанню тодішнього першого Римського імператора Октавіана Августа. Октавіану необхідно було обґрунтувати божественне походження роду Юліїв,бо це б зміцнило його політичну владу. І тут в пригоді стає давній знайомий « мужик із Мантуї» - Вергілій. Спочатку Вергілій планував написати воєнно-героїчну поему про подвиги Августа. Але згодом він облишив цей свій задум і взявся за епопею, яка, зв'язуючи міфічні роповіді з новим політичним ладом — принципатом, прославила б увесь римський народ, його легендарних предків і історію та водночас підносила б і заслуги імператора та всього роду Юліїв. Ідеальним для такої мети здавалась історія мандрів і воєн троянського героя Енея, що начебто заснував на латинській землі царство, яке стало основою Римської держави. Так була взята легенда про родовід римлян від поєднання італійців з нащадками троянців.
Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством.
Одним із жанрів цього періоду стали героїчні епоси. Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Так, історичну основу «Пісні про Роланда» складає епізод розгрому басками у Ронсевальській ущелині в Піренеях (778) ар'єргарду військ Карла Великого, що відступали з Іспанії, на чолі з Роландом. У поемі баски-християни замінені маврами-мусульманами, події виявилися перенесеними в обстановку феодального суспільства X—XII ст. Не менш і політизований інший Середньовічний твір «Божественна комедія» Данте Аліг'єрі. На переший погляд, це філософський твір, що показує, який складний шлях повинна пройти людина, щоб досягнути істини життя. Проте, в «Пеклі» ми бачимо зрадників батьківщини, інтриганів, політичних противників самого Данте, як представника гвельфів. Вражає доля графа Уголіно, який разом із синами замурований в тюремній вежі. Вони всі гинуть. І автор, із гуманістичних позицій засуджує тих, хто і дітей графа прирік на страшну смерть. Проте, сам граф засуджений за зраду і він в Пеклі гризе голову такогож зрадника як і сам, єпископа Руджієрі. Тема зради була надзвичайно актуальною в політичні й ситуації Італії, яку роздирали міжусобні чвари.
Якщо пригадати літопис Нестора «Повість минулих літ», то неозброєним оком видно, що українська література теж із самих своїх витоків не стояла осторонь політичних процесів.
На зміну «осінньому» Середньовіччю прийшла грандіозна епоха Відродження, яка основою своєї ідеології поставила гуманізм. Звісно, суспільство, я в якому панували феодальні відносили та церковна політика, спонукало творців літературного слова рішуче виступити на захист людини, як вільної особистості. Одним із перших жанрів виникає утопія за зразком "Держави" Платона і "Політії" Арістотеля. Автором першої утопії був англієць Томас Мор (1516). В Італії цей жанр представлений твором Томмазо Кампанелли "Місто Сонця" (1602, надруковано 1623). Факт появи утопії свідчить про певні зміни в парадигмі історичного часу порівняно з середньовічним християнством. "Золотий вік", перенесений з ідеальної сфери у сферу земну, втрачає в утопії суто християнський смисл і зображається в поняттях і реаліях земного життя. Це — ідеальна організація земного суспільства. Разом з тим "небесна" утопія, ставши земною, втрачає для віруючої людини свою ціннісну орієнтацію, в основі якої — подвиг віри, вільний моральний вибір, ідея доступності вічного щастя, а отже, й надія, віра і гармонія душі.
Глибо відчував занепад суспільства і великий Шекспір. Саме йому належить ряд драматичних творів, які відображають та критикують політичні процеси того часу. Пригадаймо безневинних Ромео і Джульєту, які стали жертвами ідеологічних чвар між сім'ями Моньтеккі та Капулетті. А що вже говорити за трагедію «Гамлет»! Геній Шекспіра відчуває, що ренесансні ідеали терплять поразку, що суспільство до досконалості привести неможливо, що Англійська держава загниває… Тому в вуста Гамлета вкладає слова «В Датському королівстві завелась гнилизна», даючи нам зрозуміти, що мова йде про Англію. А дальші калейдоскопічно розвиваються події. Володарі світу не гребують нічим, щоб здобути престол, навіть життям рідного брата. При владі ті, хто уміє плазувати і вислужуватись, народ мовчить. Гамлет залишається наодинці зі своїми переживаннями і роздумами. В кінці драми В. Шекспір «дарує» Данії мудрого правителя Фронтибраса. Але то тільки в літературі, бо політичні процеси вирішують ряд буржуазних революцій.
В цей час в українській літературі особливого розвитку набуває полемічна література. Причиної її появи був період, коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. У своїх творах полемісти порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.
Доречно згадати і вдатно українського філософа Григорія Сковороду. Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із властями, Григорій Сковорода вибрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого відпоручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Післанець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі післанцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував: «Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов'язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе». Невже це не політичний протест проти царського засилля на Україні, невже це не заклик до політичної боротьби?

Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ'я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужинецького як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:



Что то за вольность? Добро в ней
                  какоє?
Іни говорять, будто золотоє.
Ах, не златоє: єсли сравнить злато
Против вольности, єще оно блато...
Будь славен вовік, о муже ізбранне,
Вольности отче, герою Богдане!

Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв'язував її з громадським і національним ладом — "сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов'язок) з общею (загальною)". Чи ж дивно, що московській цензурі подібні думки не подобалися.


На захист політичної влати та абсолютизму мав би виступити і Класицим. Так на початковому етапі і було. Проте, дісно мисляча людина, яка керується «раціо» не могла не замислитись, що життя влаштовано несправедливо. Тому й зявились байки Лафонтена. Його байка «Звірі під час чуми» є яскравим свідченням того, що світом правлять улусники, що їхні нечисті справи, пов’язані з хабарництвом, порушенням законів, залишаються поза увагою суду. А от народ і дальші перебуває в безправному становищі. І у байки ось яка мораль: «Отак і в нас: є гроші —маєш право, Немає — то під суд іди».
На Україні розвиткові класицизму не сприяли ані політичні, ані духовні умови. В другій половині 18 ст. скасовано майже всі рештки української автономії. Скасування гетьманщини, знищення Січі, закріпачення селянства — це лише головні етапи процесу обернення України в російську провінцію. Єдина політична сила, що могла, мабуть, якось затримати цей процес, українське шляхетство; російський уряд почасти тероризував його, почасти зумів притягнути різними засобами на свій бік та, вживаючи його послуги, часто — на вищих щаблях урядового апарату, зробити його навіть знаряддям своєї політики. Так український народ робився помалу типовою «неповною нацією», народом без культурно важливих за тих часів суспільних класів — вищого духовенства та вищого дворянства. Тим самим відпадали не лише — почасти — творчі групи, але ще більше групи, які в 18 ст. найбільше могли спричинитися до розвитку літератури, бо від них виходило «соціальне замовлення» літературних творів, тобто вони були головними їх споживачами. «Неповній нації» відповідає здебільшого неповна література. Такою була і література українського класицизму. Українська література була лише якимсь можливим доповненням до літератури чужомовної, однаково чи російської, чи французької, чи польської. Але український класицизм мав для української літератури і глибше значення, аніж зміна літературного стилю. Це була зміна літературної мови, відбувся перехід до мови народної. Велика роль в цьому плані відводиться І. Котляревському і його «Енеїді».
Котляревський схопив українську історичну старовину, що за його дитячих років відійшла в минуле: українську козаччину. Це в першу чергу елементи травестії: цар Латин згадує «нашу Січ», Еней зве себе: «я кошовий — Еней троянець», батько Евріала був «сердюк опрічний»; «возні», «обозний генеральний», «хорунжий», «сотника якогось пані» і т. д. — зустрічають читача в багатьох місцях. З-під пера Котляревського, може й напівсвідомо, виливаються такі рядки, як:

«Так вічной пам’яті бувало


у нас в Гетьманщині колись,
так просто військо шикувало,
не знавши; «стій, не шевелись!»
Так славнії полки козацькі —
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
в шапках, було, як мак, цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
перед себе списи наставлять —
то, мов метлою, все метуть».

Дальші І. Котляреський пише:

«Де общеє добро в упадку,

забудь отця, забудь і матку —

лети повинність ісправлять

За милу все терять готові —

клейноти, животи, обнови;

одна дорожче милой — чecть

Дійсно, політичних мотивів набирають наступні рядки:

«Панів за те там мордували


і жарили зо всіх боків,
що людям льготи не давали
і ставили їх за скотів...»

І ось світовий літературний процес вступив в епоху Просвітництва. Видатний французький письменник, філософ-просвітник, учений, який був обізнаний майже з усіма сферами сучасної йому науки і познайомив Європейський континент з фізикою Ньютона, академік Паризької та Петербурзької Академій наук, історик, який заклав основи сучасної всесвітньої історії, правник, теоретик літератури і водночас політик, трибун і пристрасний борець за права людини, Вольтер по праву може бути названий епохою в житті людства. XVIII століття часто називають не лише епохою Просвітництва, а й добою Вольтера. Його просвітницькі ідеї розбурхали і підняли з колін усю Європу і прищепили їй той потужний заряд вільнодумства, який пробудив у людині її людську гідність, сприяв формуванню нового типу особистості — активної, заповзятливої, відповідальної за свою долю, такої, що прагне до власного і суспільного добробуту. «Він підготував нас до свободи» — такими словами проводжала вдячна Франція свого великого громадянина у його безсмертну вічність. Життя Вольтера — це майже безперервна низка поневірянь, гонінь, вимушених мандрів і водночас енергійної діяльності, спрямованої на поширення та утвердження в суспільстві просвітницьких ідей. У 1726 р. після сутички з Шевальє де Роаном, який публічно насміхався над його спробою сховати під псевдонімом своє недворянське походження, Вольтер вдруге потрапив до Бастилії, а після звільнення був висланий із Франції. Місцем вигнання він обрав Англію, де його, на той час уже відомого філософа і поета, радо вітали визначні громадські та літературні діячі і навіть сам король. Англійські враження посилили вільнодумні настрої Вольтера, і він написав свої знамениті «Філософські листи». За їх гострокритичний пафос у 1734 р., після повернення філософа на батьківщину, книга була спалена за вироком французького парламенту, а автор опинився під загрозою нового арешту. Філософська повість «Простак» написана Вольтером у 1761 р. Серед інших філософських повістей Вольтера «Простак» посідає особливе місце. Саме в цій повісті критика соціальних і моральних вад французького суспільства набрала найбільшої сили, гостроти та безкомпромісності. «Що за лабіринт неправди! Що за країна!» — підводить сумний висновок французьким порядкам Вольтер вустами однієї з героїнь повісті, прекрасної Сент-Ів.


Початок ХІХ століття ознаменувався появою в літературі Романтизму. Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. На заміну феодальним, релігійним цінностям прийшли цінності інші. Відмовившись від суворого давнього Бога, люди післяреволюційної епохи створили нового кумира – грошового, який ніяким чином не міг задовольнити художньо налаштовані душі. Так було в Англії на початку індустріальної революції, так було в Німеччині, де геніальна особистість вимушена була усамітнитися, відгородити себе від світу філістерів. Ставлення до буржуа у Франції на початку ХХ ст. було іншим: там буржуа виступили революційною силою, вони проливали кров на барикадах, героїчно руйнуючи жорстокий світ абсолютизму. Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки – він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі. Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику спадщини “філософів” ( так у Франції насмішливо називали просвітників ) наслідують Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить французький романтизм ніколи. До політики прийде навіть “серафічний” Ламартин, корифеї французького романтизму Гюґо і Жорж Санд будуть постійно виступати як політичні і соціальні художники, створять жанр соціального роману.
Віктор Гюґо – найавторитетніший з французьких романтиків, вождь французького романтизму і його теоретик. В своїх перших поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким”. Творчий шлях Гюґо умовно розділяється на три періоди: перший ( 1820 – 1850 ) – реформа французької поезії, створення національної теорії романтизму, ствердження романтичного театру, ствердження французького історичного роману; другий ( 1851 – 1870 ) – створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці; третій ( 1870 – 1885 ) – осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості. Найбільш відомим твором першого періоду творчості вважається роман “Собор Паризької Богоматері”( 1831 ). Роман створювався в період підготовки і під час Липневої революції 1830 р., але Гюґо звертається до подій ХУ ст. Чому? Безумовно, він наслідує принцип Скотта: від історії до сучасності, і обирає ХУ ст. не випадково. ХУ ст. у Франції пройшло у боротьбі між старим і новим, між середньовіччям і Ренесансом. Автор показує зміни у суспільстві на прикладі долі вигаданих особистостей.
Важливим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря». Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка. По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (18431845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що завершується словами:



Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!

Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. В сатирі «Царі» міститься заклик до революційного повалення царату:



Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських!

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму», афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:



Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.


Крити́чний реалі́зм виник у 20-х роках XIX століття у Європі. Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи. Реалізм створює типові характери за типових обставин. Критичний реалізм народився насамперед в Англії та у Франції. Його представниками були такі художники, як Стендаль, О. Бальзак, В. Скотт, Ч. Діккенс. Найбільшого розвитку критичний реалізм набув у літературі XIX ст. У російській літературі його виразниками були М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов та ін.
Одним з провідних мотивів є викриття буржуазного суспільства. Боротьба за свободу творчої особистості художника. Історико-революційна тема. Увага, яку реалісти приділяють особистості, допомагає їм досягти успіхів у змалюванні характерів, веде до поглиблення психологізму. Багатоманітніше стають зображальні засоби людини в літературі, засоби відкриття її внутрішнього світу. Так, герой роману Стендаля Жульєн Соррель, будучи неординарною особистістю, торує собі життєвий шлях нечесними способами. Він стає коханцем спочатку дружини пана Реналя, мера містечка Вер'єн, а поті м добирається і до маркізи де Ля Моль. Проте, автор показує, що це не шлях до життєвих цілей. Врешті-решт Жульєн потрапляє до в’язниці, де на суді проголошує промову, в якій сміливо звинувачує буржуазне суспільство в тому, що воно придушує благородних вихідців із низів. Це звучить як осуд політичного безправ’я простих людей.
З різкою критикою політичничного становищав Росії виступають М. Гоголь, Ф. Достоєвський. Іхні «маленькі люди» загнані в куток відсутністю будь-яких прав. Суспільсьво їх душить, а потім і зовсім розчавлює. Реалісти відчували, що скоро царизму в Росії прийде кінець.
На Україні Реалізм склав цілу епоху в духовності українського народу (Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, І. Франко, П. Грабовський та ін.). Вважається, що реалізм увів у сферу художнього осмислення проблеми ідеології і політики. В українській літературі цей процес відбувався неоднозначно, оскільки в самому житті ідеологічні рухи мали дуже рідко українське забарвлення. Майже завжди вони зорієнтовані були на імперський, русифікаторський фактор. Література чинила цьому опір переважно на мовному рівні, тобто — воюючи за право творити не імперською, а своєю, українською мовою. Це явище критикував Д. Чижевський. Проте з ним не завжди можна погодитись. Прикладів можна привести багато. І найяскавіший із них - Великий Каменяр Іван Франко. І. Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…» Новаторська збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905 р.), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові. Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вона починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 р.), в якому Франко подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірки «В поті чола» (1890 р.) і «Галицькі образки» (1897 р.), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben» та інші.Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878 р.) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882 р.). У них уперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості. На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882 р.), в якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р. До історичних творів ще належать «Герой поневолі» (1904 р.) про революцію 1848 р. у Львові та «Великий шум» (1907 р.) про скасування панщини.
Термін «Соціалістичний реалізм» у радянській пресі вперше з'явився в 1932 році («Літературна газета», 23 травня) і було закріплено на 1-му Всесоюзному з'їзді радянських письменників (1934), на якому М.Горький говорив про новий метод як про творчу програму, спрямовану на реалізацію гуманістичних ідей: «Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого - безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здатностей людини заради перемоги його над силами природи, заради його здоров'я й довголіття, заради великого щастя жити на землі»

Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму. Потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори кращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.


За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації, у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського).
Якщо письменник спромагався виконати вимоги партії, його твір утрачав художню якість. Так сталось із соціально-побутовим романом А. Головка «Бур'ян» 11927), з якого усувалася гірка правда про зловживання правами людини в пореволюційному селі, наявна ще в першій редакції. Згодом подібна ситуація спостерігатиметься І з наступним романом письменника «Мати» (1932). А масивний «Артем Гармаш», написаний з дотриманням нормативів марксистсько-ленінської естетики, виявився його творчою поразкою. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копиленка, Ю. Смолича та ін., котрі змушені були, з огляду на історичні обставини, відмовитися від справжніх законів мистецтва.
За війни у літературі  переважає — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака.
В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і багато ін.), а їх твори знищено.Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і головного драматурга цього театру М. Куліша, заслання кращих акторів (Й. Гірняк). В цей час виникає поняття: масова політична література, агітаційно-пропагандистська література, термін, прийнятий у радянському книгознавстві для позначення сукупності творів друку, які висвітлюють в популярній формі питання ідеології та політики з метою формування у широких мас стійких, усвідомлених орієнтацій на соціально-класові цінності. У СРСР та інших соціалістичних країнах масова політична література є важливим засобом комуністичної освіти і виховання народу.
А в цей час в зарубіжній літературі стають лідерами Е. Хемінгуей, Е.М. Ремарк, які своїми творами протестують проти вірішеня політичних проблем війною, показуючи її згубний вплив на суспільство. Свої п’єси-перестороги пише Б. Брехт. Читачів він переносить у часи Тридцятилітньої війни. Гинуть всі діти матінки Кураж, які уособлюють собою найкращі людські чесноти. І кожна сторінка твору волає: люди схаменіться. Не почули,… Тоді за перо беруться творці антиутопії: Дж. Оруел, Карел Чапек, Є. Замятін. «Війна з саламандрами» яскравий приклад протесту проти тоталітарних режимів. А Головний Саламандр своїм описом нагадує Гітлера. Фабула роману «Чума» Альбера Камю — хроніка чумного року в Орані, жахливої епідемії, яка вкинула городян у безодню страждань і смерті. Чума у Камю — це фашизм, «коричнева чума», як тоді називали його в усій Європі, це метафізичне зло, невіддільне від буття. Але й цим не вичерпується «супер образ» роману: чума — це й абсурд, який тут осмислюється і як форма існування зла, і трагічна «доля людська», бо зло нездоланне.
Якщо говорити про сучасну українську літературу, можна згадати роман Василя Шкляра «Чорний ворон», який викликав особливий резонанс, який вийшов наприкінці 2009 року Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках. Відразу після виходу роману в світ з'явилося багато рецензій і навіть з трибуни Верховної Ради промову про цей роман виголосив народний депутат України Володимир Яворівський. Що ж говорить про літературу і політику сам письменник. Звернемось до розмови в чаті сайту «Главред». Спілкуючись із читачами, він розповів про «особливі» стосунки із російськими видавництвами, про вади сучасної української літератури, про те, що письменникам не потрібна розкіш, а також розкрив свою формулу успіху. Крім того, Василь Шкляр відмовився прогнозувати майбутнє України, бо має «похмуре бачення».
Ось деякі цитати розмови.
«nik_k: Дещо політичне питання... Як ви гадаєте, Ваші твори єднають українців Сходу і Заходу, чи навпаки – ще більше загострюють конфлікти і суперечності? І чим, на Ваш погляд, їх можна поєднати?

Василь Шкляр: Гадаю, що мої твори єднають українців Сходу і Заходу. Сьогодні я найбільше листів про роман «Чорний ворон» отримую зі Східної України – з Одеси, Донецька, Бердянська. Або ось візьміть акцію щодо всенародного збору коштів на екранізацію «Чорного ворона». Я спеціально взяв статистику перших надходжень. Перший внесок надійшов із «холодного» Алчевська від пана Барбашина. Далі, що впадає в око, люди, які надсилають гроші на фільм, мають російські прізвища – Бабанін, Юрков і т.д. Що цікаво, що пан Олександр Юрков в один день надіслав тисячу гривень, а потім, того ж таки дня, переказав ще тисячу. Таке враження, що чоловік десь пішов і позичив ці гроші, аби зробити внесок в українську справу. Якщо комусь здається, що мій роман роз’єднує суспільство (а є і такі), то в таких випадках даю тільки одну пораду: якщо ви не можете прочитати цю книжку з відкритим серцем, то прочитайте її з калькулятором. І ви побачите, що поганих українців, особливо зрадників, перевертнів, там більше, аніж людей інших національностей.


Coфія: Доброго дня! Які, на Вашу думку, «хвороби» має сучасна українська література? Наскільки вона впливає на суспільство? Чи здатна вона якимось чином впливати на політичні процеси? Чи багато в ній самій політики
Василь Шкляр: Насамперед я скажу, що наша література – здорова. Звичайно, у своїх багатьох зразках вона має традиційні вади, те, що ми називаємо «кучерявістю», «літературними красивостями» чи просто «літературщиною». У багатьох своїх зразках вона відірвана від міцного реалістичного ґрунту, твориться на рівні пікантних фантазій, вигадок, слабує псевдоліризмом, сентиментальністю. Мало яскравих героїв, колоритних характерів. Дуже багато недбальства у мові. Небагатьох письменників можна впізнати за їхнім стилем з одного-двох абзаців. А письменник – це ж і є стиль.
У добрій літературі політики не може бути багато. А якщо її чимало в поганій літературі, то, звісно ж, це не має ніякого впливу на суспільство. Добра література, безперечно, має свій вплив. Якщо я раніше вважав, що в літературі все-таки головним є естетична насолода, то сьогодні я думаю інакше.»
І тут прозвучала фраза: «Письменники були і будуть в опозиції до будь-якої влади»

На завершення процитую Д. Чижевського: «Літературна теорія — не єдина сила, що визначає собою літературу певної епохи. Літературна практика залежить і від ідеології свого часу, і від соціальної структури суспільства».


Отже, призначення літератури, перш за все естетичне та етичне. Проте, як свідчить дане дослідження літературного процесу як світової так і української літератури, письменники не могли обійти і політику. Бо вони люди думаючі, бо вони люди розуміючі, бо вони є провидцями. Бо вони не байдужі……

Література


  1. Антонич Б.-І. Національне мистецтво (Спроба ідеалістичної системи мистецтва) // Вступ до літературознавства: Хрестоматія / Упоряд. Н.І. Бернадська — К., 1995.

  2. Верков П.Н. Проблемы исторического развития литературы: Статьи.— Л., 1981.

  3. Бушмин А. Преемственность в развитии литературы. — Л.. 1975.

  4. Волинський П.К. Основи теорії літератури. К., 1967.

  5. Вступ до літературознавства: Хрестоматія / Упоряд. Н.І. Бернадська. — К., 1995.

  6. Выходцев П.С. Новаторство. Традиции. Мастерство. — Л., 1973.

  7. Гречанюк Ю.А., Нямцу А.Є. Проблеми історизму і традиції в літературі ХЇХ—XX ст. — Чернівці, 1997.

  8. Літературознавча енциклопедія: У 2т. / Автор-укладач Ю.І. Ковалів. — К., 2007.

  9. Нямцу А. Є., Антофійчук В.І. Проблеми традиції та новаторства у світовій літературі. — Чернівці, 1998.

  10. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. — К 1998.

  11. Чижевський Д. Історія української літератури стаття

  12. Фохт У. Законы исторического развития литературы // У Фохт. Пути русского реализма. — М., 1963.

  13. http://school.xvatit.com/

  14. http://uk.wikipedia.org





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал