ПоліПрінт Ужгород, 2010



Pdf просмотр
Сторінка4/8
Дата конвертації25.12.2016
Розмір4 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Про ступінь поширеності суржику можемо дізнатися з досліджень Інституту соціології НАН України. Дані соціологічного опитування свідчать проте, що громадяни України в різних комунікативних сферах

70
розмовляють мішаною мовою, вживаючи як українські, такі російські слова, тобто суржиком (Таблиця 19). Регіональне поширення цього мовного феномену позначене на Карті 2. Таблиця № 19 Мова спілкування всім ях громадян та мова, якою громадяни думають, розмовляють у громадських місцях і на роботі у навчальних закладах) у % Джерело Вишняк (б, Ворона–Шульга ред. (2007) Мова спілкування всім ях Мова, якою думають в повсякденному житті Мова спілкування на вулицях, в магазинах та громадських місцях Мова розмов з колегами на роботі та навчанні Виключно українською
28,8 29,3 24,1 22,3 Переважно українською, але зрідка і російською
8,7 8,6 11,7 12,1 Змішаною мовою, в якій вживаються як українські, такі російські слова
19,7 15,7 17,8 17,1 Переважно російською, але зрідка і українською
14,3 10,7 15,6 17,1 Виключно російською
28,0 35,0 30,7 30,2 Іншою мовою
0,5 0,7 0,1 0,5 На думку окремих дослідників (див, наприклад, Березовенко 2002) в Україні поширені три потужні мовні варіанти державна мова – українська, мова постколоніальної спадщини – російська та суржик. Л. Біланюк
(Bilaniuk 2004) навіть розробила типологію суржика. В. Радчук (а, б) вважає, що суржиком розмовляє значна більшість населення України (десятки мільйонів. На його думку, суржик відходить від будь-якої літературної норми – української чи російської – щонайменше на 10%, ато й на чверть лексики Звичайно, йдеться про літературну норму для розмовної мови, а не лише для писемної. Учений доходить висновку, що цей мовний варіант близький до того, аби вважати його окремою мовою. Лариса Масенко (1999: 28) називає появу суржику
„піджинізацією”. За словами дослідниці, суржик, які піджин, має лексичну основу мови колонізатора при збереженні фонетики рідної мови та спрощені морфологію і синтаксис (Масенко 1999: 29, 2002: 13; див. ще Стріха 1997). Мовні особливості цього феномену проаналізовані спорадично. Найповніший лінгвістичний аналіз суржику виявлено у роботі Вахтина та його співавторів (Вахтин та інші 2003; див. ще Масенко 2002, Стріха 1997, Окара 2000,
Кузнєцова 1997). У більшості публікацій автори висловлюють негативне ставлення

71 до цього мовного явища (Масенко 1999, 2002, Ленець 2000, Лозінський 2006: 225–
226). Носіїв суржика зазвичай вважають особами без ідентичності, людьми, що не мають уявлення про культуру мовлення (Огар 1998). Заданими соціологічного дослідження 2005 року, 41,8% громадян України спілкуються у родині переважно українською, 36,4% – переважно російською, 21,6% – залежно від обставині українською, і російською) і лише 0,2% – іншою мовою (Паніна 2005: 68). Для 15,2% українського населення знання української мови не вистачає, 12,1% не визначилися з цим питанням, 67,1% вважає, що їхніх знань достатньо, 5,5% респондентів не цікавить це питання і 0,1% на нього узагалі не відповіли (Паніна 2005: 81). Нові дані опитувань засвідчують ситуація змінилася на краще. Вільно володіють українською 71% громадян, і тільки 2% її практично не розуміють Шульга 2008: 49). Разом з тим результати всіх соціологічних та соціолінгвістичних досліджень (Залізняк–Масенко 2001, Вахтин та інші 2003,
Паніна 2005, Медведєв 2007, Позняк 2007, Ворона–Шульга ред. 2007, Шульга
2008 тощо) свідчать про поширеність української та російської мов в Україні. Основною ознакою мовної ситуації в Україні є масовий асиметричний українсько-російський білінгвізм (Масенко 2004). Асиметричний, оскільки етнічні українці володіють обома мовами і у переважній більшості можуть вільно переходити з однієї на іншу, тоді як етнічні росіяни віддають перевагу російській мові. Асиметричність має не тільки демографічний, ай регіональний характер. Ця ситуація чітко простежується, наприклад, у Криму, де росіяни складають більшість населення, та у Луганській і Донецькій областях, девони охоплюють майже 40%. Масовість українсько-російського білінгвізму виявляється й утому, що значна частина українців втратила мовну стійкість і в середовищі як українців, такі представників етнічних меншин (білорусів, євреїв, греків, німців) спостерігається мовний зсуву бік російської мови і мовна асиміляція, що і відображено на плакаті Юлії Сироватської. Плакат Юлії Сироватської, який відображає асиметричність українсько-російського білінгвізму

72
Якщо аналізувати регіони, то українська домінує в побуті населення Західного регіону, 89% жителів якого користуються виключно або переважно українською, превалює у побуті Центрального (62%) і посідає другорядні позиції в побуті жителів Сходу (16%) та Півдня (21%), де домінує російська (63 і 60% відповідно Комунікативна потужність української і російської мову регіональному вимірі висвітлена у виданні Українське суспільство 1992–2007. Динаміка соціальних змін (Ворона–
Шульга ред. 2007). Таблиця № 20 Мова сімейного спілкування за регіонами України у 2002–2005 рр.
36
(Вишняк 2007: 384, б 78) Західний Центральний
Північно- східний
Південно- східний Донбас Південний Лише українською
87,3 45,1 62,3 13,1 2,4 20,5 Лише російською
3,4 31,3 9,8 44,5 79,6 40,7 Іншою мовою
1,9 0,4 0,1 0,1 0,7 0,1
По-українськи та по-російськи, залежно від обставин
7,4 23,2 27,8 42,8 17,3 38,3 Дані, наведені у статті Мовний баланс України О. Медведєва (2007), створеній на основі результатів опитування, проведеного з 7 по 25 грудня
2006 року Українським демократичним колом та „Юкрейніан соціолоджі сервіс, також свідчать про регіональні розбіжності міжмовними преференціями мешканців різних регіонів України Регіональний розподіл мовної орієнтації громадян України підтверджують і дані масового опитування, яка була проведена Центром соціологічних досліджень Громадська думка з
30 листопада по 7 грудня 2006 року (див. Бестерс-Дільґер 2008).
35
Шангіна (2006). У статті використані результати соціологічних досліджень Центру
Разумкова, що проводилися в усіх регіонах України серед населення, старшого від 18 років з 20 до 27 грудня 2005 р. (опитано 2009 респондентів, похибка вибірки – 2,3%); з 20 квітня до 12 травня 2006 р. (опитано 11216 респондентів, похибка вибірки – 1%); з 13 по
20 липня 2006 р. (опитано 2011 респондентів, похибка вибірки – 2,3%).
36
Західний регіон – Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області. Центральний – м. Київ, Київська, Вінницька, Кіровоградська, Хмельницька та Черкаська області. Північно-східний – Житомирська, Полтавська, Сумська, Хмельницька та Чернігівська області. Південно-східний – Дніпропетровська, Запорізька та Харківська області. Донбас – Донецька та Луганська області. Південний – Миколаївська, Одеська та Херсонська області і АР Крим.
37
Усього було опитано 5000 респондентів за вибіркою, яка репрезентує доросле населення України. Статистична похибка не перевищує 1,4%.

73 Таблиця № 21 Мова, якою громадяни спілкуються у родині в залежності від регіону у %)
38
Захід Центр та Північний Схід Південь та Південний Схід Донбас та Крим Україна всього Лише українською
86,87 44,59 20,81 4,21 38,01 Лише російською
2,71 10,82 38,08 78,0 30,35 Іншою мовою
2,29 0,62 0,65 1,20 1,07
По-різному, залежно від обставин
8,12 43,97 40,46 16,6 30,57 На лінгвістичній карті України, складеній за підсумками перепису населення року, бачимо, що в усіх регіонах, окрім Криму та Донбасу, переважає частка осіб, які вважають українську рідною мовою. У всеукраїнському масштабі це складає 67%. Найзначніші показники, звичайно, на Заході України, де традиційно підтримується українська. Якщо порівняти рівень володіння українською та російською, можна зробити висновок, щонайнижчий рівень спостерігається у Криму, де переважає частка етнічних росіян, а також у Донбасі. Зворотний процес спостерігається у Західному регіоні. Порівняно з
1989 роком зменшився відсоток осіб, які володіють російською (Шангіна
2006). Це пов’язано насамперед із тим, що за часів незалежності України російська мова перестала викладатися у багатьох школах Західного регіону.
40
На Карту 2 нанесені дані вже згаданого дослідження КМІС. Чітко виділені три регіони України
– Східний, де абсолютно домінує російська мова
– Центральний, де відносно домінує російська мова
– Західний, де абсолютно домінує українська мова.


38
Захід – Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області. Центр та Північний Схід – м. Київ, Київська, Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська та Чернігівська області. Південь та Південний Схід – Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Харківська та Херсонська області. Донбас та Крим – АР Крим, Донецька та Луганська області.
39
Див. сайти http://www.ukrcensus.gov.ua/g/map12_b.png; http://www.ukrcensus. gov.ua/results/nationality_population/graphic
40
За Радянського Союзу російська мова як предмет викладалася в усіх українських школах, групи з вивчення російської мови ділились навпіл і вчителі одержували вищі зарплати.

74
Карта № 2 Вживання мов серед дорослого населення України заданими соціологічного опитування КМІС)
Українсько-російський білінгвізм можна пояснити впливом кількох
історично-соціальних чинників, серед яких найважливішими є
1. Тривалий русифікаційний процес, якого зазнавали українці у своїй історії він зумовив сьогоднішній мовний поділ на Захід, що підтримує українську мову, та Схід, який тяжіє до російської. Адже більша частина України, а саме її східні і південні території, входили до складу Російської імперії, що послідовно проводила політику русифікації, яку успадкував Радянський Союз (Pavlenko 2006, Кубайчук 2003, Масенко 2004). Проти радянської політики русифікації виступала українська інтелігенція. В Україні значного поширення набув дисидентський рух (І. Дзюба, В. Марченко, І. Світличний, В. Стус. Однак чи не найбільше вражає вчинок Олекси Гірника. У січні 1978 року О. Гірник вчинив самоспалення біля могили Тараса Шевченка у Каневі. Перед цим він розкидав по Чернечій горі листівки, у яких написав, що його вчинок – протест проти русифікації українського народу. Посмертно Олексі Гірнику Указом Президента України № 28/2007 присвоєно звання Героя України – за проявлену мужність і самопожертву в ім’я незалежної України. Роздвоєна ідентичність (див. Хмелько 2004), яку дослідники виражають за допомогою метафори креольська (Рябчук а, б,
Масенко 2004).

75 На думку М. Рябчука, форма креольського націоналізму домінує серед російськомовного населення України, яке підтримує ідею незалежності і навіть поділяє з україномовними певні національні ідеї та міфи, але залишається упередженим щодо української мови та української культури. Таке ж міркування дослідник висловлює і щодо української управлінської еліти, яка є креольською, себто російськомовною і російськокультурною, традиційно некомпетентною щодо української культури і в кращому разі байдужою, коли не цілком ворожою до неї
(Рябчук а 184).
3. Декларативність окремих державних законів та відсутність чіткої програми дій щодо їх дотримання.
4. Ситуація, за якої кожен кроку зміцненні позицій української мови викликає негативну реакцію збоку російських владних структур та звинувачення у порушенні мовних прав російського населення в Україні. Як зауважують дослідники, україномовність та російськомовність відображають ступінь інтегрованості людини в соціальне середовище, ту роль, яку відіграють українська та російська мовив процесі соціалізації індивідів. У побутів неофіційному спілкуванні люди найчастіше використовують ту мову, якою вони спілкувалися зі своїми батьками
(Кресіна–Перегуда 2008: 181). В українському контексті українсько- російський білінгвізм визначає процес впливу суспільства на мовну ідентифікацію громадян. Нинішню мовну ситуацію, на думку Лариси Масенко (2004), характеризує конфлікт між двома літературними мовами – українською та російською. Насправді цей конфлікт нагнітається окремими особами, утому числі політиками, які за допомогою мови хочуть реалізувати свої немовні наміри (див. Кулик б 15). Ситуація конфліктності двох мов знаходить своєрідний вияву візуальних мініатюрах Миколи Сороки. Перша мініатюра має назву Ще не вмерла Україна слова з версії національного гімну викликають у автора мовні алюзії і відображаються у формі хаотичної боротьби української та російської літер. Хто переможе У другій мініатюрі знову ж таки фігурують дві літери, українська та російська, які є дзеркальним відображенням, а промовиста ідіома „п’ята колона не потребує коментарів.




76
Мініатюра № 1 Ще не вмерла Україна Мініатюра № 2
П’ята колона
Окрім розподілу України на регіони замовними та етнічними параметрами, яке підтверджується результатами різних опитувань (Arel–
Khmelko 1996, Кулик б, можемо спостерігати поділ держави і щодо політичних уподобань. Це підтверджують дані президентських виборів
2005 та 2010 років та парламентських виборів (Карти 3, 4, 5 і 6).

77 Карта № 3 Результати голосування на виборах Президента України (2005) за регіонами заданими ЦВК Карта № 4 Результати голосування на виборах до Парламенту України (2002) за регіонами заданими ЦВК

78
Карта № 5 Результати голосування на виборах до Парламенту України (2006) за регіонами заданими ЦВК Карта № 6 Результати голосування на виборах Президента України (2010) за регіонами заданими ЦВК

79 Суспільний статус та престиж української мови посилюється. Наприклад, заданими переписів населення 1989 та 2001 років, за часи незалежності частка осіб, які вільно володіють державною мовою України, збільшилася майже на 10%, а кількість тих, хто вільно володіє російською, зменшилася майже на 13% (Рисунок 10). Рисунок № 10 Частка населення України, яке вільно володіє українською та російською мовами за підсумками переписів населення
1989 та 2001 років
78,0
78,4
87,8
65,7
0 10 20 30 40 50 60 70 80 90 100
Українською
Російською
1989 р р За результатами опитування Центру соціологічних досліджень Громадська думка, більшість громадян вважає, що добре володіє і українською (60,9% респондентів, і російською (69,7%) мовами, хоча є невелика перевага тих, хто краще володіє російською (Масенко 2008: 126). Однак і у цій ситуації російська продовжує домінувати у бізнесі, поп- культурі, індустрії, спорті, насамперед у Східному і Південному регіонах, зокрема у великих містах. Особливістю українського сьогодення є наявність потужної панівної радянської (де-факто російської) культури, щодо якої всі інші культури можуть посідати лишень підпорядковане, вторинне місце (Стріха 2001). Наявність такої традиції визначає і мовний простір держави. Процеси глобалізації і трудової міграції спричинили ситуацію, за якої вживання російської зросло навіть у Львові та Івано-Франківську, тих західних містах, які завжди характеризувалися потужною україномовною стійкістю.

80
Ще і сьогодні у суспільстві спостерігається упереджене ставлення до української мови, яка вважається селянською і другосортною. Це, безперечно, має історичну основу, бо таке ставлення протягом століть культивувалося в Україні. Однак було б спрощенням пояснювати це тільки історичними чинниками. До такого упередженого ставлення призводить ще й існування суржику, постколоніального феномену українського мовного простору Суржик, який являє собою змішування двох мов, української та російської, є непрестижним варіантом, який, на жаль, асоціюється з українською мовою і посилює негативне ставлення до неї. За нашими спостереженнями, діти суржикомовців, усвідомлюючи низький статус своїх батьків, поза родинним колом переходять на спілкування російською. Тут, правда, було б цікаво простежити ще і рівень володіння літературною українською мовою, яка є престижним варіантом, на жальне опанованим належною мірою багатьма мовцями. Якщо оперувати статистикою і звернутися до перепису, то українську мову визнали за рідну понад 67% населення. Чим зумовлена розбіжність між таким значним відсотком, з одного боку, і фактичним домінуванням російської, з іншого Пояснення можна знайти у методиці проведення опитування. Воно було складене так, що респондентів запитували про рідну мову. У опитуванні ніяк не вирізняли поняття рідна мова та материнська мова чи мова повсякденного спілкування, що є надзвичайно вагомим для відтворення реальної соціолінгвістичної ситуації Кулик б 46). У переписі жодним чином не відобразилася відмінність між цими двома концептами, і тому вибір мови мав не лінгвістичне, а радше ідеологічне маркування. Як зазначає Д. Арель (Arel 2002), цей вибір вказував на національну ідентичність, а не мовну приналежність. Окрім того, для багатьох українців (російськомовних у другому- третьому поколінні, суржикомовних) українська мова є певним символом, знаком, маркером приналежності до української нації, атрибутом, який вони сприймають поряд із гербом та прапором. Відбувається своєрідний процес іконізації (Irvine–Gal 2000), ототожнення мови і символічного усвідомлення ідентичності. З іншого боку, якщо проаналізувати цю ситуацію з погляду перспективи, то можна припустити, що в українському суспільстві відчутна чітка налаштованість на сприйняття української мови, завдання полягає тільки утому, аби створити сприятливі умови для розвитку цієї спрямованості. Це підтверджується і даними соціологічних опитувань. Якщо вибір мови спілкування свідчить про відносне переважання російської, то опитування щодо упровадження двох державних мов показує результат превалювання української як єдиної державної мови у країні. З усіх варіантів статусу мов найбільшою
41
Найповніший аналізі класифікацію усіх форм суржику подає Лада Біланюк (Bilaniuk
2005). Дуже часто суржик асоціюється з невисоким рівнем освіти носіїв.

81 підтримкою серед населення України користується нинішній. Ситуацію, за якої українська має бути єдиною державною, а всім громадянам гарантується право на розвиток і вільне спілкування мовою, якою вони бажають, схвалило майже 54% громадян. Натомість за надання російській мові статусу державної цілком схвально висловилося тільки 31 % громадян Вишняк в 144). Аналізуючи мовну ситуацію України та регіональні розбіжності між політичною орієнтацією населення, Медведєв (2007) також доходить висновку, що розклад політичних сил означає принципову неможливість зміни мовного законодавства спроби посилити державний захист української мови не знайдуть підтримки на Сході і Півдні, а підвищення статусу російської мови блокуватиметься на Заході та в Центрі України. За таких умов, вважає Медведєв (2007), спроба ревізії мовного законодавства призведе до загострення суспільно-політичної ситуації. Які багато інших аналітиків, він також вважає за доцільне зберегти статус-кво, зафіксований у компромісному законі промови року. В. Кулик (б 51–53), аналізуючи результати масового опитування, доходить до висновку, що версія збереження статусу української мови як єдиної державної та надання статусу регіональної для російської має найкращі шанси бути прийнятою як компромісне для більшості населення України. В Україні досі не ухвалено закону чи державної концепції, яка визначила б мету, засади, основні завдання і напрями державної мовної та етнонаціональної політики, механізми її реалізації, уніфікувала б правові терміни, окреслила предмет та суб’єкти цієї політики Усе це визначає держава. Точніше, та політична сила, яка перебуває при владі. У державах, яким притаманна наявність чисельних мовних груп, розробники мовної політики найчастіше проголошують своєю головною метою суспільну та/або державну єдність і стабільність. Влада країн, де окрім мови титульної нації поширеній інші, може запровадити два основні напрямки мовної політики. У першому випадку вона полягає у пристосуванні мовних меншин до мови більшості, яка цих мов може зовсім не вивчати (Кулика. Результат такої мовної політики
– асиметричний білінгвізм, коли члени мовних меншин найчастіше є двомовними, а члени більшості не знають жодної змов меншин. Таку мовну політику проводять, наприклад, у Франції. У другому випадку застосовується політика рівноправності мову певній частині держави етнічна більшість так само вивчає мову меншин, які представники меншин – мову титульної нації. Така практика характерна для Фінляндії.
42 15 лютого 2010 року Указом Президента України № 161/2010 було схвалено Концепція державної мовної політики.

82
Мовна ситуація в Україні така, що на значній території держави поширені дві мови – українська та російська. Більшість українців та росіян володіють обома мовами. За результатами перепису населення 2001 року,
43,30% українців вільно володіє російською, а 54,83% росіян – українською. Заданими соціологічного опитування лише 2% українців не розуміють російської, і 1% росіян – української (Шульга 2008: 49, 52). Вирішення проблеми статусу цих мов є головним завданням мовної політики в Україні. Окрім того, мовна політика має визначити і співвідношення між двома домінуючими мовами, з одного боку, та мовами національних меншин, з іншого або дозволити носіям найпоширеніших мові далі не знати і не вживати міноритарних мов, або спонукати українців та росіян поряд із рідною вивчати та використовувати мови меншину тих регіонах, девони традиційно наявні (як, наприклад, кримськотатарська у Криму, румунська в Чернівецькій області та угорська на Закарпатті.
2.1.4.2. Переважно російськомовні етноси білоруси, євреї, греки та німці Дані Всеукраїнського перепису 2001 року щодо національної приналежності не відображають реальної мовної ситуації етнічних меншин. Не відтворюють справжньої ситуації і дані перепису, які визначають рідну мову населення, оскільки значна частина респондентів інтерпретувала словосполучення рідна мова як материнська мова, етнічна, мова походження. Саме тому окремі дослідники вважають, що якби питання було сформульоване промову, якій надають перевагу у спілкуванні, то російська здобула б додаткові відсотки, натомість кількість носіїв української та етнічних мов зменшилася б (Arel 2002). Якщо ж усе-таки оперувати даними перепису населення, можна простежити ситуацію, за якої окремі етнічні спільноти України існують саме як національні, а не мовні меншини, оскільки значна частина їхніх представників вважає російську своєю рідною мовою 62% білорусів, 83% євреїв, 88% греків (Таблиця 2). Нахманович (2004: 104), наприклад, вважає ці національні громади найбільш русифікованими. Білоруси складають другу за чисельністю національну меншину, однак в Україні вони не становлять окремої етнокультурної групи, а формують віртуальну єдність проживають дисперсно у великих індустріальних містах, належать до русифікованої пострадянської культури і мало контактують із материковими білорусами (Момрик 2004). Більшість із них спілкується російською мовою, вони не мають національних шкіл, не публікують газет, тому білоруська майже непредставлена на лінгвістичній карті нашої держави. Тільки 2% білоруської спільноти використовують рідну мову у родинному спілкуванні (Момрик 2004). Заданими національного соціологічного опитування, 12,6% білорусів вважає, що

83 рідна мова важлива для освіти, 56,7% висловлює міркування, що недуже важливо для їхніх дітей та внуків навчатися білоруською, а 30,7% взагалі немає власної думки щодо мовного питання (Євтух та ін. 2001). У доповіді України про виконання Європейської мовної хартії щодо статті 8 про освіту зазначено Відношення до білоруської мови не застосовуються, оскільки представники білоруської національної меншини не виявляють бажання щодо створення загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням білоруською мовою або вивчення її як предмета (Перша періодична доповідь 2007). Хоча окремі представники білоруської громади не погоджуються з таким станом справ, вони, однак, звинувачують українську владу у розмиванні етнічної ідентичності білорусів. На XVIII з’їзді Всеукраїнського об’єднання Свобода лунали нарікання нате, що свідомі білоруси не мають в Україні жодної церкви, жодного храму. Немає жодної білоруської школи або класу (див. Заремба–Римаренко 2008: 261). Великий відсоток російськомовного населення і серед єврейської громади України. На початку XX століття єврейське населення складало значну частку у населенні всієї України. На сьогодні ця частка дуже скоротилася і через нацистський голокості через антисемітську політику Радянського Союзу, і через міграційні процеси. Наулко (2001: 47) вважає, що чисельність єврейського населення на початку XX століття становила
2,6 мільйона. Однак не можна стверджувати, що єврейська громада існує як віртуальна єдність. З одного боку, її представники, репрезентуючи власну культуру, беруть активну участь у суспільному житті країни, з іншого – не можуть залишатися непоміченими через давні стереотипи та упередження, які і сьогодні даються взнаки.
43
Своєрідна ситуація склалася із грецькою громадою України, яка формувалася протягом тривалого часу. На сьогодні найчисленніша грецька спільнота компактно проживає умісті Маріуполі та навколишніх селах. Унікальна мовна ситуація греків України. Заданими перепису, тільки
6% греків вважають грецьку мову рідною. Постає питання яку грецьку мову Вчені вважають, що греки Надазов’я розмовляють двома різними діалектами – румейським (греки-еллінофони) та урумським (греки- татарофони), сформованим під впливом татарської мови. Обидва діалекти істотно відрізняються від новогрецької мови (Араджіоні 1998, Клименко
2000). У період коренізації – уроках було організовано експедиції з вивчення мови азовських греків. На основі цих експедицій було вирішено викладати у школах греків-урумів кримськотатарську мову, а у школах греків-еллінів – новогрецьку димотику з елементами місцевого Вісник етнополітики,
1-17 травня
2004; http://www.uncpd.kiev.ua/ucipr/ ukr/buleten/04.php

84
діалекту, оскільки димотика булане зовсім зрозуміла місцевим жителям. Після завершення періоду коренізації грецькі національні школи були закриті, національна політика підтримки етнічних меншин перервалася політикою русифікації (Клименко 2000, Якубова а, б. Проблема викладання грецької мови знову виникла у незалежній Україні. Постало питання яку мову викладати – новогрецьку димотику чи місцевий діалект Усвідомлення своєї етнічної ідентичності зумовило серед греків України значне зацікавлення вивченням мови. Глобалізаційні процеси, можливість виїзду до сучасної Греції (хоч активісти грецького руху України не є прихильниками еміграції, див. Заремба–Римаренко 2008:
264–265) вплинули на вибір мови навчання. У школах, на мовних курсах викладають мову-димотику. Однак проблема втому, що місцеві греки, представники старшого покоління, які є носіями місцевого діалекту, не розуміють новогрецьку, яка значно відрізняється від локальних говірок
(Клименко 2000). Отже, на сьогодні серед грецької громади переважає вивчення новогрецької мови, однак завдання філологів полягає насамперед у збереженні унікальних місцевих діалектів – урумського і румейського. Проте ці два діалекти не входять до переліку мов, які захищаються законом про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншину переліку натомість з’являється грецька (тобто новогрецька) мова (див.
Котигоренко 2007: 144). Німецька громада також зазнала потужної русифікації, заданими перепису, майже 65% українських німців вважають російську своєю рідною мовою. Після Другої світової війни значну частку німецького населення було депортовано. Усвідомлення своєї етнічної приналежності та наміри зберегти і відродити мову у громаді українських німців можуть посилюватися завдяки релігійним та культурним контактам з Німеччиною. Так, за інформацією офіційного сайту Держкомнацрелігій, з 2001 року для підтримки національної німецької громадив Україні ФРН виділила близько 9 млн. євро. Про це йшлося на засіданні Німецько-української урядової комісії 7 травня 2008 року. Так, за останні кілька років з’явилися деякі формальні ознаки етнічної приналежності у селах Закарпаття, де мешкають представники німецької меншини (наприклад, найменування Павшино/Pausching, Шенборн/Unter-
Schönborn, Усть-Чорна/Königsfeld тощо. Після 1989 року значно посилилися еміграційні процеси (Варивода 2004: 271, Melika 2002).
2.1.4.3. Молдовани, румуни, угорці, болгари, словаки та поляки в Україні За часів Радянського Союзу молдовани та румуни вважалися двома окремими національностями зі своїми окремими мовами. Після Другої світової війни румуни, які проживали на території Радянського Союзу, були переписані у паспортах як молдовани (Нахманович 2004: 100,

85
Заремба–Римаренко 2008: 262). Практику розрізнення румунів і молдован за етнічною та мовною ознакою продовжує і незалежна Україна. Українські владні структури підтримують речників „молдовенізму” з тих самих міркувань, якими керувалася і царська Росія, і Радянський Союз
Заремба–Римаренко 2008: 262). В Україні молдовани та румуни вважаються окремими етносами, так само як вважаються окремими системами їхні мови (Варивода 2004: 270), тому існують школи з молдовською та румунською мовами викладання. Обидві мови також включені до списку мов національних меншин, що перебувають під захистом Європейської хартії. Молдовська – це офіційна назва румунської мовив республіці Молдова та на території Придністров’я. Однак лінгвісти вважають, що літературна молдовська мова є ідентичною румунській. Такої ж думки дотримуються певні офіційні установи. Поняття молдовська мова також використовується для позначення північних діалектів розмовного варіанту румунської на територіях, що належали колишній Молдавії (сьогодні ці території поділені між Румунією та Молдовою. Молдовська мова послуговується як латиницею (яка нині використовується в Молдові, такі кирилицею (функціонує у При- дністров’ї та у колишній Молдавській РСР до 1989 року. Процес переходу молдовського письма на кирилицю у Чернівецькій області затягнувся до
1950 року. Румунське населення Чернівецької та Закарпатської областей зберегло румунську ідентичність, хоча й навчалося молдавською мовою
(Заремба–Римаренко 2008: 262). Серед румунів України значний відсоток тих, хто вважає румунську своєю рідною мовою (92%). Цей показник не є низьким і серед молдован (70%). Як свідчать дані перепису, з 1989 до 2001 року знизився відсоток представників молдавської меншини, натомість зріс відсоток представників румунської меншини. На думку деяких дослідників, за Радянського Союзу було безпечніше вважатися молдованином, тоді як з часів незалежності ситуація змінилася значно посилилися контакти з Румунією, молдовани відчули матеріальну підтримку, тому стали ідентифікувати себе з румунами (Нахманович 2000: 101, Гриценко та ін.
2007). Обидві громади мають розвинуту освітню структуру (див, наприклад,
Борка 2006). Якщо румунську та молдавську вважати однією мовою, то румунською мовою в Україні навчається більше учнів, ніж всіма іншими мовами (крім української і російської) разом узятими (Заремба–Римаренко
2008: 263). На початок 2008/2009 навчального року румунською та молдавською навчалися 26427 учнів загальноосвітніх шкіл України, а угорською, кримськотатарською, польською, болгарською та німецькою мовами – всього 23966 учнів (Третя доповідь 2009: 82). Потужна підтримка рідної мови простежується серед угорців України,
95% яких вважає угорську своєю рідною мовою. 97% угорців компактно

86
проживають на Закарпатті, окрім того, 91% угорського населення сконцентровано учотирьох районах цього регіону (Ужгородському, Мукачівському, Берегівському та Виноградівському). Більшість мешкає у виключно угорських поселеннях біля угорсько-українського кордону
(Csernicskó 1998a, 2005, Molnár–Molnár D. 2005). Угорці – найбільш організована спільнота України, яка послідовно відстоює свої національні інтереси. На Закарпатті функціонують не тільки школи з угорською мовою навчання, ай перший і єдиний в Україні вищий навчальний заклад, створений національною меншиною. Угорці мають значну кількість професійних та громадських організацій. Передвиборами до місцевих рад, які проходили уроці, угорці України організували дві партії на етнічній основі, і обидві здобули мандати у обласній та районній радах. Відмінність у релігійних поглядах також зміцнює національну ідентичність та сприяє збереженню рідної мови. Більшість угорців належать до протестантських, римо-католицьких або греко- католицьких релігійних громад. Позиції угорської мови посилює і те, що угорська та українська – неспоріднені типологічно відмінні мови, вони належать до різних мовних родин. Угорська громада підтримує міцні контакти з Угорщиною. Угорщина надає значну організаційну та фінансову допомогу місцевим освітнім та культурним організаціям. Значна кількість угорців навчається або працює в Угорщині, що також впливає на національну ідентичність та збереження угорської мови. Для спрощення візової процедури Угорська Республіка відкрила консульські відділив Ужгороді та Береговому. Основним чинником у збереженні національної ідентичності угорців України є рідна мова (Beregszászi–Csernicskó 2009, Csernicskó ред. 2003: 232, Csernicskó 2008a, 2008b). Її підтримка і функціонування забезпечується не тільки щоденним використанням, ай тим, що угорці мають змогу слухати різноманітні радіопрограми, дивитися угорськомовне телебачення, одержувати інформацію з місцевої преси рідною мовою. У повсякденному спілкуванні використовується угорська, а українською та російською послуговуються в офіційних установах та на роботі (Csernicskó 1998a, 2005). За умов користування двома або більше мовами на одній території особливо важливим для збереження мови національної меншини є її комунікативна потужність. Комунікативна потужність мови визначається за кількістю комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова (Fishman 1965:
67–88). Заданими соціолінгвістичних опитувань 2008 року, угорське населення Закарпаття вдома та всім ї користується переважно рідною угорською) мовою (Рисунок 11). Українську та російську мови угорське населення Закарпаття використовує на роботі та при зв’язках із державними установами (міліцією, органами

87 місцевої влади тощо інформаційний простір для угорців області переважно двомовний або тримовний, а духовне життя в основному угорськомовне (Рисунки 12, 13). Уроці на Закарпатті було проведено соціологічне дослідження. В опитуванні взяли участь 300 українців та 500 угорців віком від 15 до 29 років. Респондентів запитували про їхнє ставлення до представників різних національностей з метою визначити індекс соціального дистанціювання. Результати засвідчили, що як українці, такі угорці близькі до своїх етнічних груп. Угорці найбільш толерантно ставляться до українців, а українці – до угорців (Рисунок 14). Рисунок № 11 Вибір мов серед угорського населення Закарпаття в приватній сфері (593 респондетів) Якою мовою ви спілкуєтесь…


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал