ПоліПрінт Ужгород, 2010



Pdf просмотр
Сторінка3/8
Дата конвертації25.12.2016
Розмір4 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Калманович, Ільдіко Імреївна
(від Імре) тощо. Організація з питань безпеки в Європі оцінила цей закон як найбільш демократичний та прогресивний у порівнянні зі схожими законами про меншини, що функціонують в інших країнах СНД (Товт 2002: 111)
9

9
Вісник етнополітики № 4, 1-17, 05. 2004. http://www.uncpd.kiev.ua/ucipr/ ukr/buleten/04/php

31 Згідно з Законом України Про звернення громадян, громадяни мають право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, громадських органів, підприємств, установі організацій (незалежно від форм власності) українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Рішення щодо звернень громадян та відповіді на них оформлюються відповідно до вимог законодавства промови. Такі рішення та відповіді можуть бути викладені в перекладі мовою спілкування заявника (стаття 6). Стаття 15 Закону України Про нотаріат” визначає мовні права особи якщо громадянин, який звертається до нотаріуса, не знає мови нотаріальних послуг, тоді документи, що стосуються прохача, повинні бути перекладені на відому йому мову самим нотаріусом або перекладачем. Стаття 26 (пункт 1 параграф 50) Закону України Про роботу місцевих виконавчих комітетів забезпечує виконкомам право обирати мову своєї діяльності. Водночас Закон України Про роботу місцевих виконавчих комітетів постановляє, що лише ті службовці, які мають необхідний рівень володіння державною мовою, можуть обіймати посади у місцевих виконкомах (стаття 5). Закон України Про друковані засоби масової інформації (пресу визначає, що в Україні публікації видаються державною, а також іншими мовами (стаття 4). Відповідно до Закону України Про телебачення і радіомовлення, програми телебачення та радіо транслюються українською. В окремих регіонах мовлення може здійснюватися мовою національних меншин, які компактно проживають націй території. Якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму та/чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми та/чи програми (передачі) транслюються за умови звукового дублювання їх державною мовою (стаття 10). У Законі України Про кінематографію (частина 2 стаття 14) зазначається, що іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов’язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою, вони також можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин. Проте впровадження вдію положень закону викликало обурення у деяких представників кіноіндустрії, наприклад, кінотеатри Сімферополя, Запоріжжя та Луганська навіть страйкували 60 народних депутатів Верховної Ради України звернулися з поданням до Конституційного Суду про офіційне тлумачення положень частини другої статті 14 Закону Ук-
10
Див., наприклад, такі публікації у пресі http://www.korrespondent.net/ ukraine/events/427311; http://www.korrespondent.net/worldabus/426994; http://www. korrespondent.net /worldabus/428049 тощо.
11
Див. http://www.korrespondent.net/showbiz/cinema/388523/print

32
раїни Про кінематографію. Конституційний Суд вирішив, що згадану частину цього закону необхідно розуміти так, що іноземні фільми не підлягають розповсюдженню та демонструванню в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитровані державною мовою”.
12
Стаття 8 Закону України Про видавничу справу встановлює, що друковані матеріали, призначені для офіційного використання (бланки, анкети, дипломи, посвідчення тощо, повинні видаватися державною мовою.
У статті 6 зазначається, що держава надає підтримку видавництвам, видавничим організаціям, поліграфічним та книготорговельним підприємствам, що випускають або розповсюджують не менше 50 відсотків продукції державною мовою. Така підтримка надається і малотиражним (до 5 тисяч примірників) виданням мовами нечисленних національних меншин шляхом надання пільг в оподаткуванні.
Закони України Про вибори народних депутатів України, Про вибори Президента України проголошують, що всі громадяни України можуть обирати і бути обраними, незважаючи на їхню етнічну чи мовну приналежність (статті 2 та 3). Вимога закону до Президента (стаття 9) та членів окружних чи дільничих виборчих комісій полягає втому, що вони повинні вільно володіти державною мовою Кандидати та партії, що беруть участь у виборах, зобов’язані подавати свої програми до виборчих комісій державною мовою.
14
Комітет громадянських прав ООН в офіційному тлумаченні статті 25 міжнародної Конвенції громадянських та політичних прав визначає як необхідну умову публікацію всіх передвиборчих документів мовами національних меншин. Україна виконувала ці зобов’язання до президентських виборів 2005 року та парламентських виборів 2006 року Усі виборчі списки були надруковані українською та мовами національних меншину тих регіонах, де представники національних меншин складають більшість населення. Однак нова редакція законів про вибори уможливила використання виборчих списків тільки державною мовою під час виборів Президента України року, виборів до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування та 2006, а також 2007 років. Така ситуація практично призвела до вилучення окремих громадян – представників національних меншин – із
12
Рішення Конституційного Суду України № 13-рп/2007 від 20 грудня 2007 року.
13
Статті 23, 24 закону України Про вибори Президента України статті 26, 27 закону України Про вибори народних депутатів України статті 20, 21 закону України Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.
14
Стаття 51 закону Про вибори Президента стаття 58 закону України Про вибори народних депутатів України стаття 36 закону України Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.
15
Стаття 71 закону Про вибори Президента стаття 78 закону України Про вибори народних депутатів України стаття 63 закону України Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

33 демократичного виборчого процесу.
При цьому слід згадати, що значна частина населення України до 1991 року здобувала середню освіту у школах, де викладання усіх предметів проводилося неукраїнською, а іншими мовами. Ці громадянине мали змоги вивчити українську мову, оскільки вона навіть не входила до переліку основних предметів у школах, де мовами викладання були мови національних меншин.
Відповідно до чинного виборчого законодавства, переглянутого перед парламентськими виборами та виборами до місцевих рад 2006 року, громадські та етнічні організації не могли висувати своїх представників. Тільки партії могли пропонувати своїх кандидатів на виборах усіх рівнів, і голосування таким чином відбувалося за партійними списками. Таке виборче законодавство унеможливлювало представництво національних меншину Верховній Раді через відсутність принципів позитивної дискримінації щодо таких меншин. Отож у дійсності виходило, що етнічні меншини не мали реальних шансів сформувати національні списки та мати своїх представників у парламенті, оскільки кількість представників етнічних меншину певних регіонах була незначною. На попередніх виборах це було можливим у регіонах, де представники національних меншин становили значну частину виборчого населення. Так, громада угорців Закарпаття мала свого представника у Верховній Раді у 1994–1998, 1998–2002 та 2002–2006 роках, хоча угорці складають тільки 0,3% населення України. Цей представник одержав більшість голосів у місці компактного проживання угорської громади. Перегляд виборчого законодавства негативно позначився на виборчій активності меншин. Тільки закарпатські угорці організовували свої партії на етнічній основі на регіональному та районному рівнях і брали участь у місцевих виборах, одержавши місця у місцевих обласних, районних та міських радах. Інші етнічні меншини не скористалися такими можливостями. Сімейний кодекс України визначає, що у сімейних відносинах не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкiри, статi, полiтичних, релiгiйних та iнших переконань, етнiчного та соцiального походження, матерiального стану, мiсця проживання, замовними та iншими ознаками (стаття 7). Кримінальний кодекс стверджує, що розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі, обмеження прав замовними ознаками заборонені і караються штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (стаття 161). Кримінально-процесуальним кодексом встановлено, що засуджені мають право надавати свідчення та скарги своєю рідною мовою, можуть звертатися рідною мовою до карних інституцій. До того ж вони мають право отримувати відповіді на їхнє прохання своєю рідною мовою (стаття 8).

34
Згідно з Цивільним кодексом України, її мешканці мають право захищати і обстоювати свої національні, культурні, релігійні та мовні права стаття 300).
П’ята стаття Цивільного кодексу України забезпечує однакове ставлення суду до всіх громадян, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших поглядів, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших характеристик. Згідно з сьомою статтею, мовою цивільної правової процедури та її документів є державна мова (пункти 1, 3). Той, хто залучений до юридичного процесу і не знає державної мови, може свідчити у суді рідною мовою за допомогою перекладача (пункт 2). П’ятдесята стаття стверджує, що свідок може давати свідчення своєю рідною мовою або будь-якою іншою. Стаття 55 – про правовий статус участі перекладача в судочинстві. Згідно з нею, перекладачем в судочинстві може буде людина, яка володіє мовою правової процедури та мовою, необхідною для усного та письмового перекладу. У цій постанові згадується мова жестів глухих і стверджується, що перекладачем може бути людина, здатна спілкуватися з глухими, німими або глухонімими за допомогою цієї мови. Кодекс про адміністративні правопорушення щодо застосування мов повторює вимоги, вказані у Цивільному кодексі (статті 10, 15, 65 та 68). Стаття 86 Цивільного процесуального кодексу України не відповідає міжнародним нормам та міжнародним зобов’язанням України, суперечить духові Рамкової Конвенції захисту національних меншин та Регіональної хартії. Згідно згаданої статті Цивільного процесуального кодексу послуги перекладача оплачує особа. У цій частині законодавство України потребує змін (див. Баурінґ 2008, Трач 2008).
52 народних депутати України та Верховної Ради АР Крим звернулися з поданням до Конституційного Суду щодо відповідності Конституції статті 15 Кодексу адміністративного судочинства і статті 7 Цивільного процесуального кодексу України. Конституційний Суд вирішив, щоці статті відповідають Конституції України. Попри це він також установив, що суди реалізують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян щодо використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції і законів України. Кодекси гарантують громадянам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, право користуватися в судовому процесі їхньою рідною мовою або мовою, якою вони володіють (Рішення Конституційного Суду України № 8-рп від 22 квітня 2008 року Конституційний Суд також
16
Цікаво, що за тимчасовим регламентом Верховної Ради України (Додаток до Постанови Верховної Ради України від 8 квітня 2008 року № 247-VI) Засідання Верховної Ради ведуться державною мовою. Промовець, який не володіє державною мовою, може

35 установив, що статус української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею, державними символами (Рішення Конституційного Суду України № 8- рп від 22 квітня 2008 року. З багатьма країнами Україна має підписані домовленості, що захищають права меншин, які проживають на їхніх територіях. Такі угоди були підписані, наприклад, з Угорщиною, Литвою, Словаччиною, Польщею, Німеччиною, Румунією, Білорусією, іншими членами СНД тощо (Товт
2002: 32–35, Семьоркіна 2004: 177, 186). Окрім вже згаданих документів, статус мов в Україні розглядають президентські, урядові та міністерські укази, накази та постанови (Семьоркіна 2004:
175, 179). Серед них урядовий декрет №1367 від 12 вересня 2002 року, згідно з яким усі сертифікати та заяви офіційних установ мають бути надруковані та заповнені лише державною мовою (див. Друга доповідь 2006: 33). Як бачимо, у незалежній Україні мовне питання набуло вагомого значення, і це закономірно відобразилося у багатьох законодавчих актах, урядових документах і постановах. Україна має потужну законодавчу базу, яка регулює статусі функціонування мову державі. Однак Закон промови, наприклад, на сьогодні вжене повністю відповідає мовній ситуації. За останні 10 років (окрім законів про ратифікацію Рамкової конвенції та Європейської мовної хартії) в Україні не прийнято жодного закону, який безпосередньо регулював би застосування мов або міжетнічні відносини. Внаслідок цього державна мовна політика проводиться указами Президента і уряду, наказами міністерств та інших відомств. Але зі змісту Конституції України та положень інших законодавчих норм вітчизняного права випливає, що порядок застосування мов в Україні, утому числі і державної, визначається виключно законами України. Про це свідчить пункт 4 статті 92 Конституції України та юридичний висновок Міністерства юстиції України від 10 травня 2006 року щодо рішень деяких органів місцевого самоврядування. Тобто проведення мовної політики, регулювання питання застосування мову тому числі й української) шляхом видання указів, наказів та розпоряджень суперечить Конституції України (Tóth–Csernicskó 2009). Одним із міністерських наказів щодо мовного регулювання є наказ міністра транспорту та зв’язку України № 332 від 25 березня 2008 року, у якому передбачені плани заходів підвищення рівня використання української мови у сфері транспорту та зв’язку. Головні пункти наказу, зокрема, передбачають
– забезпечення проведення нарад, семінарів та інших зібрань лише українською мовою виступати іншою мовою. Переклад його виступу державною мовою, у разі необхідності, забезпечує Апарат Верховної Ради (пункти 3 і 4, Стаття 2).

36

– організацію курсів української ділової мови
– забезпечення оголошень на вокзалах, станціях та в аеропортах українською мовою
– забезпечення послідовного вживання української мови під час обслуговування пасажирів тощо.
12 березня 2003 року Верховна Рада України зініціювала парламентські слухання Функціонування української мовив Україні. Уході слухань було встановлено, що українська мова як державна не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя, незважаючи на всі правові гарантії. Зважаючи на висновки та пропозиції учасників парламентських слухань, Верховна Рада подала рекомендації Президенту та Кабінету Міністрів щодо поліпшення ситуації і Кабінет Міністрів України прийняв Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004–
2010 роки За програмою, одним із вирішальних завдань є зміцнення статусу української мови як державної, розширення сфери її функціонування, оскільки російська мова в Україні і досі перебуває у привілейованому становищі на значній території (у східних та південних областях, хоча Закон промови та Конституція України проголошують українську єдиною державною. Уроці Україна підписала Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншина в 1997 році ця конвенція була ратифікована
(№ 703/97 – ВР. Основна мета конвенції – захист національних меншин, прав та свобод їхніх представників. У процесі застосування положень Рамкової конвенції виникає проблема офіційного визнання русинів як окремої меншини. На території Закарпатської області діє декілька товариств русинської культури наприклад, Народна Рада русинів Закарпаття, Закарпатське товариство імені О. Духновича), в Ужгороді та Мукачевому є пам’ятники видатним діячам русинської культури. В області діє 9 русинських національно- культурних товариств зі статусом обласних 7 березня 2007 року сесія Закарпатської обласної ради прийняла рішення про визнання русинів корінним етносом Закарпаття Це рішення було підтверджене і на зустрічі
17
Рекомендації парламентських слухань Про функціонування української мовив Україні http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. Див Постанова Верховної Ради України Про Рекомендації парламентських слухань Про функціонування української мовив Україні № 886-IV від 22.05.2003 р.
18
Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 роки. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
19
Національно-культурні товариства Закарпаття. Довідник Ужгород Відділу справах національностей облдержадміністрації, Центр культур національних меншин Закарпаття,
2009. – с. 9.
20
Див. http://korrespondent.net/main/181993; http://korrespondent.net/main/183882

37 русинів з омбудсменом Ніною Карпачовою.
21
Проте офіційно русини не визнаються окремою національністю, а тільки субетносом українського народу, які русинська мова – територіальним діалектом української мови див, наприклад, Другу доповідь 2006: 7). Уроці український парламент ратифікував Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (законом № 1350-XIV), яку було підписано ще уроці. Закон про ратифікацію визначив два вагомі аспекти упровадження хартії
1) положення хартії застосовувалися до мов таких національностей росіян, євреїв,
білорусів, молдован, румунів, кримських татар, болгар, поляків, греків, угорців, німців, гагаузів та словаків
2) пункти та підпункти закону пропонували застосовувати залежно від чисельності населення тієї чи іншої меншини на певній території. Отже, у найбільш привілейованому становищі опинялися представники національних меншин, де чисельність осіб, які компактно проживають у межах окремої адміністративної одиниці, становила понад 20%. До мов національностей, у яких чисельність представників коливалася від 10 до
20%, застосовувалися тільки окремі пункти, і вже зовсім по-іншому діяла Хартія у регіонах, де відсоток національного населення був нижчим, ніж
10% (Товт 2002: 126). Законне набув своєї чинності, оскільки рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року (№ 9-рп/2000) визнало його нелегітимним через порушення процедури ухвалення. Отже, Європейська хартія немала практичного упровадження. Різноманітні законопроекти були розглянуті Верховною Радою після
2000 року. Остаточне схвалення закон про ратифікацію здобув тільки уроці і був підписаний до виконання тодішнім президентом Леонідом Кучмою 15 грудня 2003 року, а вступив удію з 1 січня 2006 року. Новий закон про ратифікацію № 802-IV визначав більш обмежені права для носіїв тих самих тринадцяти мов (див. Таблицю 9). Так, законне визначав адміністративні одиниці, у яких би діяли положення Хартії, не визначалася і частка представників етнічної або мовної групи серед населення того чи іншого регіону. Таким чином, на противагу попередньому закону, закон 2003 року тлумачив усі 13 мов однаково, незважаючи нарізні соціолінгвістичні умови існування різних мовних меншин. Без визначення мінімального відсотка представників етнічних громад серед населення регіону не було і реальних важелів для упровадження принципів Хартії, оскільки ігнорувалась важлива умова – кількість носіїв. Та навіть і за цих умов варіант 2003 року пропонував менше положень до застосування, ніж редакція го (відмінності проаналізовано у публікації Beregszászi–Csernicskó 2004).
21
Див. http://korrespondent.net/main196920

38
Таблиця № 9 Частини, статті, пункти та підпункти Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, упровадження яких Україна бере на себе у законах про ратифікацію 1999 та 2003 років Закон N 1350-XIV (1999) якщо представники меншини перевищують 20% від усього населення) Закон N 802-IV (2003) Частина I У повному обсязі У повному обсязі Частина II У повному обсязі У повному обсязі Частина III Стаття 8. Освіта Пункт 1 a) дошкільна освіта a (i), a (ii), a (iii) a (iii) b) початкова освіта b (i), b (ii), b (iii) b (iv) c) середня освіта c (i), c (ii), c (iii) c (iv) d) професійно-технічна освіта d (i), d (ii), d (iii)
– e) вища освіта e (i), e (ii) e (iii) f) курси навчання дорослих і безперервного навчання f (i), f (ii) f (iii) g) g g h) h h i) i i Пункт 2 Пункт 2 Пункт 2 Стаття 9. Судова влада Пункт 1. a) a (ii), a (iii) a (iii) b) b (ii), b (iii) b (iii) c) c (ii), c (iii) c (iii) d)

– Пункт 2. a)

– b)

– c) с c Пункт 3. Пункт 3. Пункт 3 Стаття 10. Адміністративні органи та публічні послуги Пункт 1. a) a (i), a (ii), a (iii)
– b)

– c) c
– Пункт 2. a) a a b) b
– c)
– c d) d d e) e e f) f f g)
– g Пункт 3. a) a
– b) b
– c) c
– Пункт 4. a)

– b)

– c) c c Пункт 5. Пункт 5.
– Стаття 11. Засоби масової інформації Пункт 1. a) a (ii), a (iii) a (iii) b) b (ii) b (ii)

39 Закон N 1350-XIV (1999) якщо представники меншини перевищують 20% від усього населення) Закон N 802-IV (2003) c) c (ii) c (ii) d) d d e) e (i), e (ii) e (i) f)

– g) g g Пункт 2. Пункт 2. Пункт 2. Пункт 3. Пункт 3. Пункт 3. Стаття 12. Культурна діяльність та засоби її здійснення Пункт 1. a) a a b) b b c) c c d) d d e)

– f) f f g) g g h)

– Пункт 2. Пункт 2. Пункт 2. Пункт 3. Пункт 3. Пункт 3. Стаття 13. Економічне і соціальне життя
Пункт 1. a) b) b b c) c c d) d
– Пункт 2.
a) b) b
– c) c
– d)

– e)

– Стаття 14. Транскордонні обміни
a) b) b b Частина IV. У повному обсязі У повному обсязі Частина V. У повному обсязі У повному обсязі Як свідчать дані Таблиці 10, положення Хартії застосовуються до мов національних меншин, що мають різне становище і статусу суспільстві. Усі національні громади визначаються однаково, ігноруються очевидні соціолінгвістичні та демографічні факти. За законом про ратифікацію, однакові заходи мають застосовуватися для підтримки національних громад греків, поляків, білорусів, які знаходяться перед загрозою мовної асиміляції, з одного боку, та румунів, угорців, які мають потужну систему найрізноманітніших інституцій з рідною мовою, з іншого. Так само застосовуються положення Хартії для підтримки російської мови та росіян, які у деяких регіонах України становлять більшість населення. Гострі дискусії тривали і щодо переліку самих мов. Зокрема не всі погоджувалися з тим, що російська мова потребує захисту в Україні. Заданими ЮНЕСКО, гагаузька та кримськотатарська знаходяться під загрозою. Караїмська та кримчацька входять до списку мов, що

40
перебувають на межі зникнення, а проте український закон навіть не включив останні до переліку. Ще один не менш абсурдний факт стосується мови єврейської національної меншини (Кресіна–Явір 2008:
204). Виникає закономірне запитання яка це мова Іврит, ідиш, а може, російська, оскільки дані перепису населення свідчать про мовну асиміляцію єврейської громади Виявляється, суб’єктом закону є ідиш. Таблиця № 10 Склад населення України за національністю та рідною мовою заданими Всеукраїнського перепису населення 2001 року Вважає рідною мову своєї національності Національність Осіб У % Осіб У % Українці
37541693 77,82 31970728 85,16 Росіяни
8334141 17,28 7993832 95,92 Білоруси
275763 0,57 54573 19,79 Молдовани
258619 0,54 181124 70,04 Кримські татари
248193 0,51 228373 92,01 Болгари
204574 0,42 131237 64,15 Угорці
156566 0,32 149431 95,44 Румуни
150989 0,31 138522 91,74 Поляки
144130 0,30 18660 12,95 Євреї
103591 0,21 3213 3,10 Вірмени
99894 0,21 50363 50,42 Греки
91548 0,19 5829 6,37 Татари
73304 0,15 25770 35,15 Цигани
47587 0,10 21266 44,69 Азербайджанці
45176 0,09 23958 53,03 Грузини
34199 0,07 12539 36,66 Німці
33302 0,07 4056 12,18 Гагаузи
31923 0,07 22822 71,49 Корейці
12711 0,03 2223 17,49 Узбеки
12353 0,03 3604 29,18 Чуваші
10593 0,02 2268 21,41 Словаки
6397 0,01 2633 41,16 Інші
323656 0,67 46933 14,50 Всього
48240902 100 41093957 85,18
* – Національні меншини, мова яких захищається Хартією. Деякі дослідники стверджують, що закон про ратифікацію Хартії передбачає захист такої неіснуючої мови, як грецька (Кресіна–Явір 2008:
204, Юридичний висновок. Очевидно, тут йдеться про два діалекти грецької національної меншини України – урумський та румейський.
22
Під цією мовою слід розуміти мову ідиш, яка на території України є традиційною для євреїв країни, на відміну від івриту, що є державною мовою Ізраїлю (див. Котигоренко
2007: 144).

41 Український законне спромігся підтримати мову караїмів і кримчаків, проте надає захист молдовській та румунській мовам, визначаючи їх як окремі мовні системи. Хоча у Молдові сьогодні румунська мова вважається державною, а молдовська не є окремою мовою.
23
Слід наголосити і на тому, що термінологія та концептуальні положення, що використовуються у Хартії, не мають відповідників в українському законодавстві. В українському законодавстві, наприклад, не обґрунтовуються такі терміни, як регіональна мова, територія поширення регіональної чи міноритарної мови. Натомість українська законодавча система послуговується термінами державна мова, мова національної меншини Товт (2002: 115–116, 121, 123, 124, 129, Кресіна–
Явір 2008: 197).
24
Про це зазначалося і в офіційних документах національне законодавство України не містить визначення поняття носій регіональної мови або мови меншин та переліку груп громадян, які відносяться до національних меншин (Перша періодична доповідь 2007:
4–5). Водночас слід зазначити, що на основі закону про ратифікацію Хартія стала частиною української законодавчої бази. Оскільки у її тексті є визначення поняття регіональна мова або мова меншин, українське законодавство також містить таке визначення. У статті 1 Хартії зазначено
„a) термін регіональні мови або мови меншин означає мови, які i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави та ii) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави термін не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів b) термін територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цій Хартії. Переклад певних концептуальних положень Хартії в українському варіанті також викликав дискусії (Кресіна–Горбатенко 2008: 338). Так, Українське бюро лінгвістичних експертиз провело дослідження відповідності Закону України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин від 15 травня 2003 року № 802-IV та проекту альтернативного Закону Про внесення змін до Закону України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин англійському та французькому текстам Хартії. Експертна комісія складалася Вісник етнополітики № 10, 1-15, серпень 2004. http:/www/uncpd.kiev.ua
/ucipr/ukr/buleten/10.php
24
Вісник етнополітики № 10, 1-15, серпень 2004. http:/www/uncpd.kiev.ua
/ucipr/ukr/buleten/10.php

42
із компетентних фахівців (Б. Ажнюк, А. Грищенко, В. Карабан, О.
Чередниченко), які прийшли до таких висновків
1) У назві документа неправильно відтворено базову терміносполуку, що викликає хибне тлумачення Хартії і впливає на помилкове розуміння сфери її застосування. Експерти пропонують замість терміна регіональні мови і мови меншин вживати термін регіональні або міноритарні мови як цілісну терміносполуку.
2) Об’єкт Закону України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин не відповідає об’єктові Хартії в її оригінальному викладі через нееквівалентність термінів, уживаних у законі та в українському перекладі, що зумовлює хибну інтерпретацію Хартії.
Об’єкт альтернативного закону загалом відповідає духу Хартії, однак перелік мов, що належать до сфери її дії, потребує перегляду.
3) Об’єктом альтернативного закону мають стати менш уживані, порівняно з державною, регіональні або міноритарні мови, які використовуються на обмеженій частині території держави, і застосування Хартії доцільно планувати за принципом диференційованого підходу до кожної з міноритарних або регіональних мов Такого ж висновку дійшло й Міністерство юстиції України (Юридичний висновок. Про це Україна повідомила і Раду Європи, наголосивши, що ратифікація Україною Європейської хартії регіональних мов або мов меншину такому вигляді, як це було вчинено 15 травня 2003 року, об’єктивно спричинила виникнення в Україні низки гострих проблем юридичного, політичного та економічного характеру (Перша періодична доповідь 2007: 3). У доповіді також підкреслена потреба розширення переліку мов, що підлягають захисту. Новий проект закону про ратифікацію Європейської хартії містить 16 мов. До мов, які є у варіанті закону 2003 року, додаються вірменська, караїмська та ромська. Замість єврейської мови з’являється ідиш, а замість грецької – новогрецька (Перша періодична доповідь 2007:
3). В. Котигоренко, проаналізувавши проект закону, зауважує, що чинність Хартії безпідставно пропонується поширити на новогрецьку мову, натомість не йдеться про збереження традиційних мов греків України – урумської та румейської (Котигоренко 2007: 144). Міністерство юстиції України, не проаналізувавши європейський досвід застосування норм Хартії, у своєму висновку зазначає, що завданням цього міжнародного документа є захист мов, котрим загрожує зникання Юридичний висновок. Експерти Мін’юсту абсолютно праві утому, що об’єктом Хартії не можуть бути мови національних меншин. Однак цілком
25
Національна академія наук України. Українське бюро лінгвістичних експертиз. Висновок лінгвістичної експертизи № е від 26 грудня 2005 р. Дивись ще у виданні
Майборода та інші 2008.

43 незрозуміло, чому до мов, які потребують державного захисту в Україні, зараховані лише гагаузька, ідиш, караїмська, кримськотатарська, кримчацька, ромська, урумська, асирійська. Так само у законопроекті Р. Зварича та Б. Тарасюка щодо повторної ратифікації Хартії до переліку мов, що потребують державного захисту, входять кримськотатарська, гагаузька, ромська, караїмська, кримчацька, урумська та румейська.
26
Ані в юридичному висновку, ані в законопроекті, поданому Р. Зва- ричем та Б. Тарасюком до Верховної Ради України, російська, білоруська, молдавська, румунська, болгарська, польська, угорська, німецька та словацька не є мовами, що потребують захисту в Україні. Деякі науковці вважають, що 9 змов, захищених Хартією згідно з законом про ратифікацію 2003 року (зокрема, білоруська, болгарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська, не потребують посилених заходів підтримки, оскільки є офіційними у своїх державах (Кресіна–Явір 2008: 198). На думку цих авторів, законопроект про ратифікацію Хартії був спрямований проти розвитку української мови (Кресіна–Явір 2008: 197), із ратифікацією Хартії Україна взяла на себе надмірні зобов’язання щодо захисту мов, якій без того захищені та розвинені (Кресіна–Явір 2008: 200). Науковці, експерти Мін’юсту та автори згаданого законопроекту вважають, що мета Хартії – захист саме тих мов, які опинилися на межі зникнення. Однак європейський досвід ратифікації цього документа свідчить про його ширше застосування. Наприклад, німецька, італійська, польська, угорська, шведська, словацька, румунська таро- сійська мови аж ніяк не належать до зникаючих. Однак німецька мова захищена Хартією в Данії, Чехії, Словаччині, Угорщині та Румунії, італійська – у Словенії, Хорватії, Румунії та Швейцарії, польська – у Чехії та Словаччині, угорська – в Австрії, Словаччині, Сербії, Словенії, Хорватії, шведська – у Фінляндії, словацька – в Угорщині, Румунії, Сербії і Хорватії, румунська – в Угорщині, російська – у Румунії, Вірменії. Українська мова теж перебуває під захистом Хартії – у Румунії, Сербії та Хорватії. Хартія – універсальний документ, однак кожна держава визначає для себе ті положення, які їй слід підтримувати. Погляньмо, які зобов’язання бере на себе Україна. Україна бере на себе зобов’язання, які стосуються 1, 2, 4, 5 частин Хартії, окрім пункту 5 статті 7 частини 2, де йдеться промови, не пов’язані з певною територією. Атому цигани та їхня мова, ромська, не буде мати підтримки держави, хоча 45% із 48 тисяч циган, що мешкають в Україні, вважають саме ромську своєю рідною мовою.
26
Україна. Верховна Рада. Скликання (4). Сесія (3). 7 лютого 2003 р. Стенографічний звіт. Бюлетень № 6. Парламентське видавництво, 2003. – с. 63.

44
Стаття 8 Хартії стосується освіти. Україна бере на себе зобов’язання забезпечити освіту рідною мовою на всіх рівнях, якщо родини виявляють таке бажання і для цього є достатня кількість учнів. Щодо вищої освіти Україна бере на себе зобов’язання заохочувати і/або дозволяти надання університетської чи інших форм вищої освіти регіональними або міноритарними мовами чи створення можливостей для вивчення цих мов як окремих дисциплін університетської або іншої вищої освіти. Закон
1999 року передбачав надання дошкільної, початкової, середньої, професійно- технічної та університетської освіти регіональними або міноритарними мовами у тих регіонах, де представники етнічних меншин складали понад
20% населення, тоді як закон про ратифікацію 2003 року уможливлює таку освіту тільки для тих учнів, сім’ї яких бажають цього і тільки при певній достатній кількості учнів. Відмінності між двома законами простежуються і щодо статті 10, яка визначає функціонування мову адміністративних органах та у сфері публічних послуг. Перша редакція закону зобов’язувала адміністративні органи використовувати національні мови на територіях, де 20% населення складають етнічні громади. Більше того, представники етнічних громад мали право подавати письмові чи усні заяви рідною мовою і одержувати на них відповіді тією ж мовою. У редакції 2003 року Україна бере на себе зобов’язання забезпечити використання регіональних або міноритарних мову роботі місцевих адміністративних органів. За новим законом органи місцевого самоврядування можуть оприлюднювати свої офіційні документи цими мовами та використовувати їх у дебатах під час засідань. У статті 11 держава бере на себе зобов’язання заохочувати використання національних мову засобах масової інформації та сприяти такому використанню. Україна гарантує свободу прямого прийому радіо- та телепередач із сусідніх країн, які транслюються мовою, ідентичною або схожою на регіональну або міноритарну мову, та вільну безперешкодну ретрансляцію передач телебачення та радіомовлення такою мовою із сусідніх країн. Що ж стосується діяльності у сфері культури (стаття 12), то Україна бере на себе майже всі зобов’язання, пропоновані Хартією. Ще менші зобов’язання визначаються статтею 13 щодо економічного і соціального життя. Держава зобов’язується протидіяти практиці, спрямованій на знеохочення використання регіональних мову сфері економічної і соціальної діяльності. Безперечним позитивом упровадження закону у соціальній діяльності є те, що регіональні мови можуть використовуватися у закладах охорони здоров’я і носії цих мов зможуть одержувати допомогу і консультації рідною мовою (стаття 13, пункт 2). Остання, 14 стаття третьої частини Хартії стосується транскордонних обмінів, і Україна бере на себе усі зобов’язання, викладені у цій статті.

45 Підсумовуючи цей зіставний аналіз двох законів про ратифікацію
1999 року та 2003 року, можна зробити такі висновки в останньому законодавчому акті держава бере на себе менші зобов’язання щодо підтримки регіональних мов, ніж це відображено у попередній версії (див. Таблицю 6). І оскільки у документі точно не вказані умови виконання того чи іншого зобов’язання, можна цілком слушно висловити сумнів щодо повного їх упровадження на практиці. Найбільша відмінність між двома версіями полягає утому, що заходи, відображені у документі 1999 року, безпосередньо пов’язані з чисельністю тієї чи іншої мовної громади, тоді як закон 2003 року урівнює усі меншини і не бере до уваги ані особливості розвитку національних і мовних меншин, ані їхні реальні потреби. До закону 2003 року про ратифікацію Хартії депутати Верховної Ради додали статтю 5, де йдеться проте, що при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, які захищаються Хартією згідно з цим законом. На основі аналізу законів про ратифікацію Хартії 1999 та 2003 років окремі дослідники доходять висновку, що Хартія у тій формі, яка ратифікована Україною уроці, практично звужує права і можливості використання мов меншин в Україні (див. Алексєєв
2008, Beregszászi–Csernicskó 2004, Tóth–Csernicskó 2009). Попри вже згадані закони, у Верховній Раді обговорювалися й інші важливі документи щодо національних меншин та їхніх мов (Семьоркіна
2004: 186). Слід, зокрема, згадати про Концепцію державної мовної політики в Україні. У контексті нашого дослідження щонайменше два напрями мовної політики, відображені у концепції, видаються особливо актуальними
– утвердження статусу української мови як державної, зміцнення її позицій
– сприяння розвитку мов національних меншин, захист мов, що опинилися під загрозою зникнення. Прикметно і те, що у документі серед пріоритетних завдань йдеться і про запобігання дискримінації замовною ознакою та запровадження позитивної дискримінації щодо мов, які потребують особливого захисту, зокрема щодо української мовив деяких регіонах України. Спираючись на положення Європейської хартії, Донецька і Луганська обласні ради та Харківська, Севастопольська, Миколаївська, Дніпропетровська міські ради у березні-травні 2006 року проголосували за надання російській мові статусу регіональної У преамбулі Хартії
27
Радіо Свобода 18.05.2006, 01.06.2006, 03.06.2006, 05.07.2006 (http:/www.RadioSvoboda.org)

46
зазначається Захисті підтримка регіональних або міноритарних мовне повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх. У східних і південних областях регіональний статус російської мови, по суті, означає цілковите занедбання української мови, її вилучення з офіційного вжитку і заміну російською. А це порушує мовні права тих українців, які в зросійщених регіонах усе-таки намагаються спілкуватися українською мовою в державних установах. Та й у правовому полі таке рішення було визнано неконституційним та нелегітимним (Юридичний висновок. Така риторика – захистити російську мову – притлумлює права інших національних меншин України та її етносів, які справді потребують захисту і підтримки та намагаються заявити про свою етнічну самосвідомість і здобути мовні права й визнання у суспільстві.
20 квітня 2007 року Україна подала до Ради Європи Першу періодичну доповідь про виконання положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (Перша періодична доповідь 2007). Водночас було підготовлено і громадський звіт (див. Общественный отчет 2007) щодо виконання Хартії, у якому визначалися такі проблеми
– Україна у законі про ратифікацію не взяла на себе значних обов’язків щодо захисту міноритарних мов
– після ратифікації Хартії не було прийнято жодного закону щодо питань меншин
– Конституція та закони України забезпечують мовні права лише громадянам, які належать до національних меншин, хоча Хартія захищає мови, незалежно від етнічності або національності носіїв.

47 1.2.2. Проблема мовних прав У постколоніальний період складні і суперечливі проблеми мовних прав, мовної політики та мовного законодавства стали предметом дослідження фахівців у царині лінгвістики, освіти, політології, а також історії та культурної антропології (May 2001, Ozolins 2003, Paulston 2003, Skutnabb-
Kangas–Phillipson 1994, Turi 1994 та ін.). Усі ці вчені у своїх наукових пошуках розглядають конкретні аспекти проблеми і послуговуються виваженими науковими методами та підходами. Географія цих досліджень і цікаві дискусії на провідних лінгвістичних форумах є свідченням того, що мовні права – важлива проблема для багатьох багатонаціональних державу всьому світі. Це питання є особливо вагомим для пострадянських країну яких значний відсоток населення складає російська громада (див. Ареф’єв 2006,
Pavlenko 2006, 2008b). Іноді видається не надто зрозумілим, чи це проблема мовних прав національних мов, що перебували у меншовартісному становищі, чи російськомовного населення і російської мови, яка колись посідала панівне становище (Ozolins 2003). До цього часу увага була зосереджена на країнах Балтії, однак мовна ситуація України у цьому контексті також потребує всебічного висвітлення вона складна і суперечлива. Мовні права україномовного населення за часів Радянського Союзу були занедбані тривалою русифікацією (див, наприклад, Weinreich 1953,
Solchanyk 1985, Miller 1994, Кононенко 2003, Лозінський 2006). Та й зараз, незважаючи на зміцнення української мови як державної, російська продовжує домінувати на значній території України. Навіть у цій ситуації російськомовне населення нарікає на порушення своїх мовних прав, хоча у більшості випадків такі нарікання викликані упередженим ставленням до української мови та небажанням вивчати і використовувати її як єдину державну у країні. Востаннє десятиліття також спостерігається посилення інтересу до мовних прав національних меншин, які були притлумлені такими соціолінгвістичними умовами. Кожен крок української держави у напрямку зміцнення позицій української мови викликає негативну реакцію збоку Росії та звинувачення у порушенні мовних прав російськомовного населення. Переважна більшість цих звинувачень є безпідставними. Насамперед тому, що національна мовна політика передбачає зміцнення статусу української мови як єдиної державної, що була занедбана за попередньої соціо-
28 й Соціолінгвістичний симпозіум (2004, Великобританія й Міжнародний симпозіум з білінгвізму (2005, Іспанія й Соціолінгвістичний симпозіум (2006, Ірландія й Міжнародний симпозіум з білінгвізму (2007, Німеччина.

48
лінгвістичної ситуації, про що і йдеться у багатьох законодавчих актах. Окрім того, російська де-факто домінує у Східних та Південних регіонах, зокрема у великих містах, і немає жодних заборон щодо її використання у приватній сфері. Натомість українські соціолінгвісти вважають, що у цих регіонах саме українська мова потребує захисту держави (див, наприклад,
Майборода та інші 2008). Українська мовна ситуація є однією з тих, де мова титульної нації ігнорувалась і тому перебувала під загрозою за радянських часів, тоді як де-юре міноритарна мова панувала у всіх сферах
(Pavlenko 2006; Osolins 2003). Аби відновити своє становище, титульна українська повинна знову заявити про свій статус супроти колишньої суперсили. За радянських часів проблема мовних прав була суспільним табу, і більшість досліджень характеризувалися ідеологічними викривленнями та обмеженою методологією. Публікації, кількість яких значно зросла після проголошення незалежності України, тривалі дискусії у пресі та наукових виданнях свідчать проте, що це болюча проблема для сучасної української спільноти. Однак емпіричні дослідження щодо мовних правне проводилися. Західні вчені загалом зосереджують свою увагу на аналізі соціолінгвістичної ситуації та проблемі перемикання кодів (наприклад, останні публікації відомих американських дослідниць Pavlenko 2006 та
Bilaniuk 2005). Проблема мовних прав знайшла своє відображення і в деяких вітчизняних соціолінгвістичних студіях. Серед них на особливу увагу заслуговують монографія І. Орос та С. Черничка Угорці Закарпаття (Orosz–Csernicskó 1999) та огляд мовних прав меншин України (Beregszászi–Csernicskó 2003, Csernicskó 1998, 2005, Tóth–Csernicskó
2009). Цікавим є і емпіричне дослідження Г. Залізняк і Л. Масенко Мовна ситуація Києва день сьогоднішній та прийдешній (2001). Ці автори частково торкаються аналізу мовних прав в Україні, однак розглядають тільки територіально обмежені мовні спільноти. Недостатнє опрацювання теми у вітчизняній лінгвістиці виявляється і втому, що українські науковці описують цю царину не в контексті чітко обґрунтованої теорії мовних права радше в контексті іманентних соціолінгвістичних явищ, як-от: мовна ситуація, статусі функціонування мов в Україні, мовна стійкість тощо. На особливу увагу заслуговує соціолінгвістичне дослідження мовної ситуації Києва, проведене уроці Центром соціологічних досліджень Громадська думка. Мета дослідження полягала у всебічному аналізі мовної ситуації столиці та визначенні основних тенденцій функціонування української та російської мов. У масовому опитуванні взяли участь 890 киян. Крім того, до опитування були залучені 42 експерти (письменники, вчені, громадські діячі, відомі своєю активною діяльністю у царині мовної політики. Окремі результати експертного опитування відображені у Таблиці 11.

49 Таблиця № 11 Сфери поширення української та російської мов з монографії Залізняк–Масенко 2001)
0 – зовсім непоширена поширена сфера поширення українська російська політична сфера
5,26 5,00 державні установи
4,12 6,35 сфера послуг (магазини, транспорт)
2,45 7,67 комерційні структури
1,02 8,82 заклади освіти (школи, вищі навчальні заклади)
5,17 5,25 наука
4,43 5,68 міжособистісне спілкування (у родині, з друзями)
4,47 6,27 сфера культури
4,38 5,69 книговидання
2,67 7,67 поп-культура
2,57 7,64 друковані засоби масової інформації
2,52 7,64 програми радіомовлення
5,33 4,75 програми телебачення
3,64 6,67 зовнішня реклама
5,88 4,41 У дослідженні увага також була зосереджена на мовних правах Таблиця № 12). Таблиця № 12 Наскільки при сучасній мовній ситуації в Києві порушуються права україномовного населення з монографії Залізняк–Масенко 2001)
-5 – порушуються, +5 – не порушуються бал порушуються права україномовного населення
–4,08 порушуються права російськомовного населення
+4,65 законодавча база забезпечує функціонування української мови як державної
+3,85 Мало що змінилося умовній ситуації столиці з часу проведення дослідження. Російська продовжує домінувати умовному просторі столиці. У такій ситуації україномовна особистість потерпає відмовного диктату середовища. Як слушно зауважує Лариса Масенко, українське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність українській мові. Говорити українською – означає повсякчас долати опір мовного середовища. Мовно-культурна атмосфера великих міст України зробила російську мовою пристосування, а українську – мовою протистояння (Масенко 2004: 133). Схожі результати висвітлені і в ряді інших соціологічних та соціо- лінгвістичних досліджень мовної ситуації України (див, наприклад

50
Шульга 2000, Вахтин та інші 2003, Хмелько 2004, Паніна 2005, Медведєв
2007, Позняк 2007, Ворона–Шульга ред. 2007, Алексеев 2008, Шульга 2008 тощо. Щоправда, у цих авторів різні висновки щодо стану і перспектив розвитку та вирішення проблем мовної ситуації в державі.
29
Можна навести багато позитивних прикладів використання мов меншин в Україні. Значна кількість газет, журналів, книг, враховуючи підручники, була опублікована мовами національних меншин, що населяють Україну. Існують радіо- і телепрограми мовами національних меншин, функціонують національні організації та товариства (Варивода
2004, Вісник етнополітики № 3, 8, 11, 16, 18 тощо. У регіонах, де значну частину населення складають представники національних меншин, застосовують двомовні найменування не лише населених пунктів, алей державних установ (Csernicskó 1998, 2005, Orosz–Csernicskó 1999, Bereg- szászi 1995/1996). Однак на практиці мовні права національних меншин, які гарантуються законами, часто-густо порушуються. Ці діалоги, наприклад, було записано уроці у державній установі закарпатського містечка Берегового (джерело Csernicskó ред. 2003). Заданими перепису населення 2001 року, у Берегівському районі Закарпатської області представники угорської національної меншини складають абсолютну більшість (Таблиця 13). А згідно зі статтею 3 Закону промови, у
Берегівському районі угорська мова може застосовуватися у діловодстві поряд із державною. Таблиця № 13 Частка осіб угорської національності серед населення Берегівського району Закарпатської області заданими перепису населення 2001 року
(Ільтьо ред. 2003) Всього осіб Утому числі угорці за національністю Угорці від кількості населенням. Берегове (місто обласного підпорядкування, центр
Берегівського району)
26554 12785 48%
Берегівський район
54062 41163 76% Разом (райцентрі район)
80616 53948 67% Перша розмова свідчить проте, що угорськомовний відвідувач звертається до державного службовця своєю рідною мовою. Однак службовець усвідомлює, що відвідувач розуміє його, у цій ситуації кожен продовжує спілкуватися своєю рідною мовою відвідувач – угорською, державний службовець – українською.
29
Критичний аналіз методики соціологічних досліджень щодо функціонування та статусу мов в Україні диву роботі Вишняк (а.

51 Відвідувач Jó napot kívánok! Ha valaki a munkanélküli segélyre akar beiratkozni, milyen papírokat kell beadni? (Доброго дня Які документи необхідні, щоб стати на обліку бюро працевлаштування) Службовець Паспорт, трудова книжка та ідентифікаційний код. В És zájávát [kérvényt] nem kell írni? (А заяву непотрібно писати) С То потім ми вам покажемо, тільки приходьте до нас після першого числа. Добре Це перше після Великодня. Добре У цьому діалозі ми можемо спостерігати явище перемикання кодів, що є наслідком мовної інтерференції і неминуче супроводжує мовлення людей, які послуговуються різними мовними системами. Відвідувач вживає запозичене українське слово заява, а не його угорський відповідник (kér- vény
). Під час розмови з відвідувачем службовець використовує державну мову. Зовсім іншу ситуацію спостерігаємо у наступному діалозі. Відвідувач звертається до службовця угорською, та годі йому сподіватися одержати відповідь своєю рідною мовою чиновник не володіє нею. Більше того, навіть не намагається відповідати державною мовою. Він використовує російську, яка для закарпатських угорців є мовою іншої національної меншини і яка за незалежності України (тобто з 1991 року) не вивчається у школах з угорською мовою навчання. В Azt szeretném megérdeklıdni, hogy mivel kisvállalkozást szeretnék nyitni, akkor milyen papírok kellenek? (Я б хотів дізнатися, які документи потрібні для реєстрації приватного підприємця) С Давайте будем говорить так, чтобы понимать друг друга. Яне понимаю по-венгерски. Вы говорите по-русски? Третій приклад демонструє ситуацію, за якої службовець володіє угорською, однак пропонує заповнити необхідні документи українською, що цілком зрозуміло, оскільки це державна мова (поряд із якою може використовуватися й угорська, або російською, однак у розмові використовує обидві мови. В És mondjuk még egy olyat szeretnék megérdeklıdni, hogy ha mondjuk valaki új házat épít, és be akarja vezetni a vizet, akkor ehhez milyen papírokat kell beadni? Я, власне, хотів запитати, якщо хтось будує новий дім і хоче підключити воду, які документи для цього потрібні) С Van-e az utcán víz, kanalizáció, csatorna? Akkor ide kell a fımérnöknek írni, vagyis a fınöknek írni egy kérvényt, hogy прошу видати дозвіл для подключення к городской сети. (Чиє на вулиці водогін і каналізація Тоді вам треба написати заяву на ім’я головного інженера, що прошу видати дозвіл для подключения к городской сети.)
В: És ezt csak ukránul lehet megírni? (І це тільки по-українськи можна написати)

52
С Természetesen. (Точно) В És hogyha esetleg valaki magyarul írja meg, akkor? (А якщо хтось напише угорською, тоді) С Magyarul, de hát az jobb lenne, ha ukránul vagy oroszul írja meg az ember, mert
Ukrajnában élünk. (То угорською, але було б краще українською або російською, бо ми живемо в Україні. Ці приклади показують, як держава в особі чиновницького апарату порушує правові постанови щодо мовних меншин, які сама і видає. У Західному регіоні України, у містечку, де, заданими перепису населення
2001 року, частка російськомовного населення складає 6% (за національністю – 5%), а угорськомовного – 55% (див. Ільтьо ред. 2003: 31–
32), угорець не зміг написати заяву до державної установи рідною мовою, але має право написати цю заяву російською. Такі випадки вказують нате, що право громадян звертатися до державних органів, підприємств та установ недержавною мовою, хоч і відповідає чинному законодавству, на практиці не забезпечується.

53 1.2.3. Підсумки щодо мовних прав Новий етапу вітчизняній мовній політиці пов’язаний із проголошенням незалежності України (1991 рік. Він характеризується постійними намаганнями подолати спадщину тоталітарного режиму та створити правову базу державної мовної та етнополітики. На думку Л. Біланюк
(2003: 50, 2005), проголошення на законодавчому рівні державності української мови стало першим правовим кроком у напрямі дерадянізації та незалежності країни. Зміна мовної політики, що супроводжувала соціальні та політичні зрушення, змінила і мовні цінності загалом. Україна у перші роки незалежності прийняла ряд законодавчих актів, які позитивно регулюють національні відносини в країні. Разом із Законом промови, Декларація прав національностей України (1991) та Закон України Про національні меншини в Україні (1992) гарантують право використання мов національних меншину суспільному житті. На територіях компактного проживання національних меншину роботі державних установ, місцевих органів самоврядування поряд із державною можуть використовуватися і мови меншин. Ці позитивні дії щодо врегулювання мовного питання сприяють уникненню міжнаціональних конфліктів на території нової багатонаціональної, багатомовної суверенної держави. Окремі регіони України є багатомовними, проте на офіційному рівні Україна проголосила політику одномовності й утвердження мови титульної нації – української – як єдиної державної у країні (стаття 10 Конституції України. На думку Анети Павленко (2006), вибір одномов- ності умовній політиці держави слід розуміти як стратегію опору значному рівню русифікації, якого титульна нація зазнавала за часів Радянського Союзу. Деякі політики статтю 10 Конституції, де українська мова названа єдиною державною, тлумачать так, ніби українська має бути єдиною мовою роботи державних установ. Така одномовність, однак, не обмежує використання інших національних мову офіційній сфері. Так, Закон промови, закони Про звернення громадян, Про місцеве самоврядування, Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин декларують, що за умов, передбачених законом, поряд із державною в роботі державних органів та органів місцевого самоврядування можуть застосуватися й інші мови. У Рішенні Конституційного Суду України N10- рп/99 від 14 грудня 1999 року також не йдеться проте, що державна мова має бути єдиною мовою діловодства. У офіційному тлумаченні статті 10 Конституції зазначається, що поряд із державною мовою у місцевих органах влади можуть використовуватися російська та інші мови національних меншину межах і порядку, що визначаються законами України.

54
З часу проголошення незалежності українська держава намагається зміцнити статус української мови як державної, розширити сфери її використання. Значною мірою наміри титульної нації та тих мовних меншин, що обстоюють свої права, збігаються – це захист рідної мови та поширення її функціонування щодо привілейованої в минулому російської. Провідним серед суспільно-політичних процесів в Україні є формування української політичної нації і формування іншої, відмінної від радянської, ідентичності. Разом з тим формується і поступово міцніє і усвідомлення своєї окремішності, відмінності від інших (Кузьо 1998,
2002, Гринів 2005). Українська культура та українська мова мають стати провідними чинниками формування національної свідомості у новій незалежній державі, чинниками, що консолідують громадян навколо спільної ідеї створення нового політичного організму. Частина української політичної еліти вважає підвищення рівня вживання української мови необхідною умовою державотворення, а розширення функцій української мови як державної на всій території країни ставить метою мовної політики держави. За словами окремих дослідників, Україна є найбільшою країною Європи, де відбувся запізнілий і незавершений процес мовнокультурного утвердження титульної нації. Державна мовна політика відзначається несинхронністю з практикою країн Європейської Спільноти та сусідніх держав (Заремба–Римаренко 2008: 276). Процес формування нової української ідентичності активізує процеси, спрямовані на збереження своєї мови, культури, релігії, традицій серед інших національних і етнічних спільнот країни. Результатом цього є парадоксальна ситуація, коли невдоволення національних меншин рівнем забезпечення їхніх прав протистоїть стривоженості української еліти щодо перспектив розвитку і функціонування української мови. Тобто Парадоксальність ситуації полягає втому, що сигнали про втрату національної ідентичності та асиміляцію походять з середовища всіх етнолінгвістичних спільнот України, включно з українцями (Заремба–Римаренко 2008: 277). Цілком правомірно, що у вітчизняній соціолінгвістиці заходи, яких уживало радянське керівництво щодо врегулювання мовного питання в Україні, порушення лінгвістичних прав українців та представників національних меншин дають підстави визначити цю політику як лінгвоцид
(Радевич-Винницький 2005, див. ще сайт http://lingvocydc.narod.ru). Лінгвоцид (англійською – linguicide; від латинського lingua – мова і caedo – вбиваю) – вид дискримінації замовною ознакою, нищення мови ідеологічна настанова і соціально-політична практика, спрямована на свідоме, цілеспрямоване обмеження мовних прав, нищення мови як головної ознаки етносу (Skutnabb-Kangas 2000). Цей термін стосується насамперед мовної політики радянської влади щодо української мови, однак проблема мовних прав національних меншин також потребує всебічного висвітлення і дослідження.

55 Після проголошення незалежності України в основу аналізу мовної ситуації країни було покладено віктимізацію проблеми Україна постала у ролі невинної жертви ворожої змови та злої долі. Замовчувалося, що і русифікація, і репресії, і нищення національної пам’яті відбувалися за активної участі самих українців (Шаповал 2008: 30). Державна мовна політика базується на реукраїнізації русифікованих громадян. Як це недивно, але така політика відображається навіть у юридичних документах найвищих державних установ, як, наприклад, у Юридичному висновку Міністерства юстиції України, де з метою виправлення існуючої мовної ситуації пропонується відновлення історичної справедливості у питанні функціонування і розвитку української мови, утвердження її як державної, виходячи з того, що це питання слід вирішувати як інститут державності, а не як культурологічне чи етнокультурне явище. Аналізуючи політико-
ідеологічне протистояння щодо мовного питання експерти констатують Історична доля української мови використовується також як аргумент для обґрунтування мовної політики держави. Насамперед, вона доводить необхідність надання преференцій для раніше дискримінованої мови
(Майборода–Панчук 2008: 217).
Соціально-демографічна та мовна ситуація склалася таким чином, що у державі, окрім мови титульної нації (української) і мов меншин кримськотатарської, румунської, угорської, німецької, словацької тощо, на значній території вживається мова регіональної більшості (російська. Тому триває дискусія протечи потрібно запровадити дві державні та/або офіційні мови. Вирішення проблеми співвідношення української та російської мов є головним завданням мовної політики в Україні. За таких обставин зовсім недивно, що провідні політичні сили країни гостро реагують на питання про статус російської мовив Україні. На думку деяких дослідників, народ, здобувши державну незалежність, перетворившись із пригнобленої на домінуючу націю, як правило, прагне одномовності. Двомовність або багатомовність загрожують національному розвитку (Шемшученко–Горбатенко 2008:
168). Проте, як свідчить загальноєвропейський досвід, мовна однорідність не є найважливішою умовою для цілісної національної ідентичності Шаповалі не є єдиним символом суверенної держави. В результаті такого ставлення політиків до мовного питання знову проявляється парадоксальність мовної ситуації країни, про що свідчать результати соціологічних досліджень в україномовному Західному регіоні спостерігається велика стурбованість проблемою національної культури й української мови. Водночас на переважно російськомовних півдні та сході більша стурбованість питанням статусу російської мовив Україні
(Майборода 2008: 388). Аналіз мовної ситуації України та правові документи, які торкаються мовної проблеми, дають змогу зробити такі підсумки

56

– Українська є єдиною державною мовою в Україні, однак ця де-юре ситуація не відповідає ситуації де-факто на значній території країни.
– Російська мова домінує над мовами інших національних меншині такий панівний статус навіть знайшов вияв яку Конституції України, такі у законі Промовив Українській РСР. З одного боку, це спадок радянської традиції, аз іншого, наслідок особливої соціолінгвістичної ситуації.
– Правові документи не забороняють використання мов національних меншин, однак і не визначають конкретні умови, за яких ці мови можуть повноцінно функціонувати поряд з державною мовою. Мови деяких національних меншин, представники яких складають більшість на певній території, можуть вживатися в офіційному і приватному спілкуванні, але закони не дають конкретного тлумачення таких ситуацій.
– Пояснення окремих базових термінів у законодавстві нечітке або взагалі відсутнє.
– В Україні немає правових актів, які б забезпечували захист та відповідний статус загрожених мов та мов корінних народів Так само в Україні не декларуються мовні права іммігрантів та людей із вадами слуху. Мова жестів глухих та глухонімих людей не є окремим об’єктом законодавчої діяльності держави.
– В Україні не застосовується принцип позитивної дискримінації Існують розбіжності між загальними деклараціями щодо мовних прав та реальною практикою їхнього впровадження. Несистемний характер нормативно-правової бази в галузі мовного регулювання, разом із політизованістю мовної проблематики, нерідко призводить до ускладнення, іноді аж до унеможлення практичного застосування існуючих норм. Проблема національних меншині застосування мову публічній сфері надзвичайно політизована, особливо коли йдеться про статус російської мови та громади. Атака ситуація не сприяє зміцненню статусу і функціонування національних мов.
– Внаслідок політизованості мовної проблематики за останні 10 років в Україні не було прийнято жодного закону, який безпосередньо регулював би застосування мов або міжетнічні відносини (окрім законів про ратифікацію Рамкової конвенції та Європейської мовної хартії. Державна мовна політика проводиться указами Президента і наказами міністерств та відомств, що є порушенням статті 92 Конституції України.
– Україна ратифікувала міжнародні конвенції щодо захисту прав національних меншин (Рамкова конвенція про захист прав національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, діють
30
Вісник етнополітики № 22, 11-28.02.2004 р, http://www.uncpd.kiev/ua/ ucipr/ukr/buleten/22.php
31
Вісник етнополітики № 22, 11-28. 02. 2004 р. http://www.uncpd.kiev/ ua/ucipr/ukr/buleten/22.php

57 міжурядові змішані комісії з питань забезпечення національних меншин наприклад Змішана Українсько-Угорська, Змішана Українсько-Румунська, Двостороння Українсько-Словацька). Отже, законодавство України щодо забезпечення прав національних меншин відповідає міжнародним стандартам, проте є значні проблеми у практичній реалізації цих прав.

2. СОЦІАЛЬНІ ТА ЛІНГВІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МОВНИХ СПІЛЬНОТ
УКРАЇНИ
2.1. Соціолінгвістичний контекст
2.1.1. Опрацювання проблеми У пострадянський період мовна ситуація в Україні стала предметом значної кількості соціолінгвістичних досліджень. Аналіз соціолінгвістичної перспективи провела Лариса Масенко у статті Українська соціолінгвістика історія, стан, перспективи. Уній вона не тільки робить огляд теоретичних досліджень українських соціолінгвістів, ай вказує на брак добрих експериментальних студій, які б у загальноукраїнському масштабі визначили мовну самоідентифікацію українського населення (Масенко
2007). Мовна ситуація в Україні та державна мовна політика привернули увагу багатьох дослідників (Miller 1994, Britsyn 1997, Matveeva–Melvin–Pattle 1997,
Markus 1993). Соціолінгвістичний контекст ставав вагомим аспектом студій у різноманітних фахових журналах та збірниках (Arel 1995, 2002, Arel–
Khmelko 1996, Kulyk 2001, Shamshur–Izhevskaya 1994, Solchanyk 1985, 1993,
Stewart 1993, Krouglov 1997, Cherednychenko 1997, Strikha 2001 тощо. Автори публікацій зосереджувалися насамперед на аналізі мовної ситуації, не заглиблюючись у проблеми іншомовних громад, що мешкають в Україні. На особливу увагу заслуговує стаття Анети Павленко (Pavlenko 2006) проросійську як мову міжнаціонального спілкування (lingua franca). Дослідниця послідовно аналізує мовну політику Російської імперії та Радянського Союзу у контексті функціонування російської яка також розкриває основні аспекти дерусифікаційної політики України у порівнянні з пострадянським простором (наприклад, із Білоруссю та Прибалтикою. Це допомагає увиразнити українську соціолінгвістичну ситуацію та побачити її найбільш посутні особливості (див. ще Pavlenko а, б. В останній книзі Лади Біланюк (Bilaniuk 2005) увагу зосереджено на аналізі мовної політики та лінгвістичного виправлення (correction). Автор піднімає дражливу тему функціонування суржику та мовних вад, пов’язаних з українсько-російською інтерференцією. Монографія Лариси Масенко Мова і суспільство (2004) послідовно описує мовну ситуацію України у широкому контексті історичної ретроспективи та сьогодення. Дослідниця пропонує постколоніальний вимір українсько-російського білінгвізму, аналізує мовне середовище та мовну стійкість.

59 Серед останніх досліджень привертає увагу колективна монографія Мовна ситуація України між конфліктом і консенсусом (Майборода та інші 2008), автори якої не лише дають багатовимірну перспективу розвитку мовної ситуації в Україні, ай пропонують проект концепції державної мовної політики. Значна увага зосереджується зокрема на ситуації з мовними групами в Україні. Друге дослідження – Мовна політика та мовна ситуація в Україні (за редакцією Бестерс-Дільґер 2008), яке представило результати проекту про вивчення мовної політики та суспільних настанов щодо неї. Слід визначити і статті, які опубліковані у міжнародному фаховому журналі International Journal of the Sociology of Language промови та мовні ідеології в Україні.
32
Проте мовна ситуація лінгвістичних меншин потребує подальшого опрацювання, проведення соціолінгвістичних досліджень, які б на основі статистичних емпіричних даних розкривали лінгвістичні особливості мовного різноманіття України. Виняток становлять дослідження, що стосуються угорської громади. Ці публікації охоплюють широкий спектр соціолінгвістичних проблем, як-от: мовна ситуація, рівень володіння мовою, престижність місцевого варіанту, функціонування мовив освітній сфері, проблеми засвоєння державної мови, мовні контакти тощо (Csernicskó 1998a,
2005, Csernicskó–Fenyvesi 2001, Orosz–Csernicskó 1999, Beregszászi 1995/1996,
Beregszászi–Csernicskó 2003, Orosz 2005, 2007, Márku 2008). На жаль, небагато таких універсальних соціологічних або соціо- лінгвістичних студій, які б достеменно показали мовну карту України. У со- ціолінгвістичних розвідках, серед яких є і емпіричні дослідження, розглядаються переважно сфери функціонування української та російської мов див, наприклад, Вахтин та інші 2003, Хмелько 2004, Паніна 2005, Позняк
2005, Ворона–Шульга ред. 2007, Вишняк б, Шульга 2008 тощо. Сюди ж можемо віднести монографію Г. Залізняк і Л. Масенко (2001). Головним об’єктом дослідження було ставлення киян до української мови як державної в умовах її конкуренції з російською, виявлення зміну масовій свідомості мешканців столиці щодо перспектив розширення функціонування української мови. Однак у роботі проаналізована тільки мовна ситуація у столиці, знову ж таки, крізь призму білінгвізму. Уроці у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася конференція Мовні конфлікти і гармонізація суспільства, яка вперше привернула увагу до проблеми мовного розмаїття у державі, лінгвістичної толерантності та особливостей міжмовної комунікації. Якщо ж брати до уваги загальну мовну ситуацію в країні, її лінгвістичне різноманіття, то при його аналізі найбільш вагомими джерелами інформації залишаються Перший всеукраїнський перепис населення
(2001) та дані різноманітних соціологічних опитувань, зокрема, проведені Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова та Інститутом соціології НАН України. Сучасна соціолінгвістична ситуація України характеризується кількома чинниками, які тією чи іншою мірою визначають мовну картину держави історичні передумови, які довгий час впливали на формування етнонаціонального складу України
- мовне законодавство та законодавство, що регулює етнонаціональну політику у державі
- чисельність тієї чи іншої меншини, її соціально-демографічний склад
- ареал поширення та територія заселення (компактне чи дисперсне проживання, міська чи сільська місцевість) національностей України
- внутрішня потреба меншини підтримувати свою національну культуру та етнічну самобутність, мовна стійкість та мовний зсуву іншомовному оточенні тощо, етнічне відродження.

61 2.1.2. Етнічне відродження За часів незалежності активізувалося життя національних громад. На думку окремих експертів (Євтух 2001, б, Тараненко 2001), процеси, що відбуваються з національними меншинами та етнічними громадами у пострадянський період, можна визначати як етнічне відродження. До найважливіших ознак такого відродження дослідники відносять
- утворення організацій з переважним членством представників одного етносу
- діяльність художньо-мистецьких колективів
- видання преси етнічними мовами, поширення інформації в глобальній мережі Інтернет прожиття, організації, традиції меншини
- відкриття чи відновлення мережі державних шкіл, у яких викладання проводиться мовами національних меншин або викладається мова меншини
- теле- і радіомовлення мовами національних меншин
- видання літератури мовами національних меншин. Після проголошення незалежності тенденція до етнічного відродження спостерігається і серед представників титульної нації. Формування нової української ідентичності вимагає від інших національних та етнічних спільнот активізації прагнення до збереження власної ідентичності мови, культури, релігії (Антонюк 2003: 119). Проте деякі вчені не погоджуються з ідеєю етнічного ренесансу, власне, незгодні з таким тлумаченням інтерпретації суспільних процесів. Вони вважають, що Україна нині переживає процеси, які розбурхували значну частину Європи ще у XVIII та XIX століттях. Країна тільки перебуває на шляху до формування модерної української нації і саме починає будувати національну державу (Рябчук а, Kuzio 1998, 2001). Можна сперечатися про загальні концепти, якими слід описувати сучасні етнополітичні процеси, однак при цьому слід звернути увагу на посутні зміни, що відбуваються ужитті національних громаді можуть слугувати паростками етнічного ренесансу, який відображається, зокрема, і у функціонуванні різноманітних етнічних організацій та інституцій, створених протягом останнього десятиліття.

62

2.1.3. Життя національних громад (національні організації, інституції та події) Представники національних меншин та етнічних громад об’єднуються в різноманітні національно-культурні товариства (Євтух а, Лойко 2005). Третя доповідь України про виконання Рамкової конвенції подає 42 громадські організації національних меншин зі всеукраїнським статусом. На всеукраїнському рівні діють такі національно-культурні товариства, як Асоціація болгар України, Всеукраїнська спілка білорусів, Федерація грецьких товариств України, Єврейська рада України, Всеукраїнська національно-культурна молдовська асоціація, Рада німців України, Федерація польських організацій в Україні, Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство
„Русское собрание”, Міжрегіональне об’єднання Румунська спільнота України, Демократична спілка угорців України, Всеукраїнська спілка громадських організацій Конгрес ромен України, Всеукраїнська асоціація кримських караїмів „Кримкарайлар”, Всеукраїнська громадська організація Союз гагаузів України, Кримське культурно-просвітнє товариство кримчаків
„Кримчахлар” та інші. Загалом на всеукраїнському, регіональному та місцевому рівнях налічується понад 400 таких організацій (Євтух а. Національними меншинами в Україні опікується Державний комітет України у справах національностей та релігій. Національні департаменти функціонують у багатьох регіонах у складі місцевих адміністративних органів (Варивода 2004, Третя доповідь 2009). В Україні діє Конгрес національних громад України – Всеукраїнська спілка громадських організацій, що „об’єднуються на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх праві свобод, спрямованих на національне відродження та зміцнення зв’язків міжнаціональними громадами України До Конгресу увійшли болгарська, естонська, єврейська, литовська, німецька, польська, румунська, ромська, угорська, кримськотатарська, татарська, вірменська національні громади. Конгрес видає свою газету Форум націй.
2008 рік було проголошено роком міжкультурного діалогу в Україні. У різних регіонах відбувалися культурно-мистецькі заходи, які представляли культурне надбання національних громад XI фестиваль польської культури на Рівненщині, Другий всеукраїнський музейний фестиваль Музеї у сучасному поліетнічному світі (Дніпропетровськ, XIV фестиваль національних культур „Сузір’я злагоди (Луганськ, X Міжнародний фестиваль телевізійних і радіопрограм для національних меншин Мій рідний край, XIX обласний фестиваль угорського народного мистецтва тощо (Третя доповідь 2009).
33
Див. сайт http://www.scnm.gov.ua
34
Статут Конгресу національних громад України. http://www.kngu.org

63 Етнічне відродження виявляється у діяльності різноманітних мистецьких колективів, які пропагують національні традиції та фольклор. Одним із таких виявів є проведення у Києві на схилах Дніпра міжнародного етнічного фестивалю Країна мрій, організатором якого є лідер відомого рок-гурту ВВ Олег Скрипка. Фестиваль – це велике інтерактивне дійство, під час якого виступають народні етнічні колективи, проводять свої майстер-класи народні умільці (ковалі, гончарі, лялькарі, де всі бажаючі можуть ознайомитись із традиціями та культурою українців та інших етнічних громад. Своєрідним продовженням фестивалю Країна мрій був фестиваль етнічної музики „Шешори”, який проводився на Прикарпатті. Загалом в Україні відбувається значна кількість найрізноманітніших фестивалів, однак відмітна особливість двох останніх полягає втому, що вони ініціювалися знизу, тому позбавлені багатьох ознак заформалізованості і штучності. А той факт, що з кожним роком у фестивалі Країна мрій бере участь все більше колективів і він все більше привертає увагу молоді, дає підстави говорити про елементи етнічного культурного відродження. Декілька національних громад мають власні театри, а також різноманітні національно-культурні товариства. В Україні діє понад дві тисячі професійних та аматорських музичних та фольклорних колективів національних меншин (Третя доповідь 2009: 15). Серед них Ромський музично-драматичний театр (Київ, Кримськотатарський театр (Сімферополь, Угорський національний театр імені Дюли Ієша (Берегове, Закарпаття) і польський народний театр (Львів. Театральні вистави російською мовою проводяться повсюди в країні (навіть умісті Мукаче- вому на Закарпатті. Таблиця № 14 Мови роботи театрів уроці (Третя доповідь 2009: 88) Працюють замовами Всього театрів У % Українською
49 37,98 Російською
18 13,95 Українською та російською
60 46,51 Кримськотатарською
1 0,78 Угорською
1 0,78 Всього
129 100 Щороку за підтримки держави відбуваються такі культурні заходи, як фестиваль єврейського мистецтва Шолом, Україно, чеський Плес, Всеукраїнський фестиваль Всі ми діти твої, Україно, фестиваль національних колективів Дружба, фестиваль культури національних меншин Мелодії солоних озер (Мукачеве, Закарпаття, румунські свята Мата, Всеукраїнський фестиваль молдавської культури (Одеська область, міжнародний проект художників, митців

64
декоративно-прикладного мистецтва національних меншин (Чернівці, свято кримських татар „Hyderlez” у Сімферополі (Друга доповідь 2006: 15). Окрім російської мови, найбільш поширеної в країні, у деяких регіонах радіо- та телепрограми транслюються мовами національних меншин. Державні теле- та радіокомпанії України транслюють 97% програм українською мовою. Обласні радіо- та телекомпанії п’яти регіонів
(Івано-Франківськ, Житомир, Київ, Кіровоград та Черкаси) транслюють програми виключно українською мовою. Рисунок 8 дає змогу порівняти рівень використання російської мови у теле- і радіоефірі. Рисунок № 8 Обласні державні телерадіокомпанії, які використовують російську мову у відповідності з ліцензійними документами (% годин за рік) Друга доповідь 2006, додаток 3)
0 25 42 50 25 46,5 10 32,7 5
5 2
5 35 13,7 0,2 0
0 35 0
0 76,5 5
10 5
5 0
5 46 0,9 0,3 0
10 20 30 40 50 60 70 80 Вінниця Дніпро п
е тр о
в с
ь к
Д
о не ц
ь к
Л
у га н
с ь
к
З
а поріж ж
я
К
р и
м
М
и кола ївОд е
с а
П
о л
та в
а
Х
е р
с о
н
Х
м ель ниць ки й
Т
е р
н о
п
іл ь
С
е вас тополь Су м
и
Ч
е р
ка с
и
Телебачення
Радіомовлення
Деякі обласні теле- і радіокомпанії транслюють програми мовами національних меншин.
Теле- і радіомовлення в Україні, окрім найбільш поширеної російської, проводиться ще і польською, чеською, болгарською, вірменською, німецькою, грецькою, молдовською, гагаузькою, кримськотатарською, румунською, угорською, словацькою мовами та ідиш (Таблиці
15, 16).

65 Таблиця № 15
Теле- і радіомовлення мовами національних меншин Третя доповідь 2009) Державні телерадіокомпанії (ДТРК), обласні державні телерадіокомпанії
(ОДТРК), приватні компанії мови
ДТРК Крим кримськотатарська, вірменська, болгарська, грецька, німецька Львівське ТОВ „РІЦ Незалежність польська Одеська ОДТРК молдовська, болгарська, гагаузька Одеське ТРО Новини Придніпров’я” молдовська, болгарська, єврейська, гагаузька, грецька, білоруська Донецьке ТРО Маріупольське телебачення грецька Чернівецька ОДТРК румунська Закарпатська ОДТРК угорська, словацька, німецька, румунська Житомирська ОДТРК чеська, польська Таблиця № 16 Розподіл обсягу місцевого радіо- та телемовлення замовами уроці (у %) Третя доповідь 2009: 90–93 Радіомовлення Телемовлення Українською
94,5 93,7 Російською
1,7 5,9 Молдовською
0,09 0,04 Болгарською
0,09 0,04 Гагаузькою
0,07 0,02 Татарською
0,07 0,2 Румунською
0,7 0,2 Німецькою
0,7 0,01 Вірменською
0,02 0,01 Грецькою
0,02 0,03 Польською
0,01 0,01 Угорською
0,09
– Чеською
0,01
– Словацькою
0,02
– Англійською
1,8
– Інформаційні потреби національних громад забезпечуються різноманітними виданнями, що публікуються мовами національних меншин. Так, серед друкованих періодичних видань 2 343 виходять російською мовою, 13 – угорською, 4 – болгарською, 4 – кримськотатарською, 12 – румунською, 2 – словацькою, 2 – білоруською, по одному виданню – польською, грузинською та молдовською мовами. Існують двомовні та багатомовні видання, що мають загальнодержавну та регіональну сфери розповсюдження. Отож, кількість видань, які публікують матеріали двома або більше мовами

66

– українською та білоруською – 2;
– українською та вірменською – 3;
– українською та німецькою – 11;
– українською та польською – 8;
– українською та румунською – 2;
– українською та угорською – 19;
– грецькою та кількома – 7;
– єврейською та кількома – 12 тощо (Третя доповідь 2009: 30).
Держкомнацрелігій є співзасновником шести газет, які публікуються мовами національних меншин вірменської „Арагац”, кримськотатарської Голос Криму, польської „Дзеннік Кийовські”, єврейської Єврейські вісті, румунської „Конкордія”, болгарської „Роден край. Універсальним виданням для усіх національних меншин України є дві газети – Форум націй та Моя Батьківщина (Третя доповідь 2009: 31). У 360 бібліотеках функціонують відділи літератури мовами національних меншин (Таблиця 17). Таблиця № 17 Розподіл бібліотечного фонду замовами (на кінець 2007 року) Третя доповідь 2009: 94 тис. приму Українською
129594,4 37,59 Російською
210007,7 60,93 Молдовською
326,3 0,09 Румунською
54,1 0,02 Угорською
444,8 0,13 Польською
146,8 0,04 Кримськотатарською
67,8 0,02 Болгарською
19,2 0,01 Гагаузькою
1,1 0,00 Іншими мовами
4036,9 1,17 Всього по Україні
344699,1 100,00

67 2.1.4. Лінгвістична та етнічна мозаїка України
2.1.4.1. Росіяни в Україні та українсько-російський білінгвізм На сьогодні у соціолінгвістичній науці немає чіткої думки щодо того, як визначати громаду етнічних росіян, які проживають на території України. У численних публікаціях можна простежити тенденцію, за якою її визначають або як діаспору (Pavlenko 2006), або як етнічну чи національну меншину (Рябчук а, Гриценко ред. 2007). М Шульга, наприклад, називає росіян „суперменшиною” (Шульга 1995). Останнім часом вчені зауважують ще одну проблему у контексті ідентифікації російського населення. Чимало росіян України вважають, що вони нетотожні росіянам Росії і при цьому не відносять себе до національної меншини. Як зазначає
Котигоренко, у разі їх самоідентифікації як корінного народу важко буде відшукати ґрунтовні аргументи, аби відмовити їм у такому праві
(Котигоренко 2005: 188). Тлумачення росіян як етнічної національної меншини домінує не тільки завдяки переконанням фахівців, алей тому, що таке уявлення про цю етнічну спільноту відображене в українському законодавстві. Проте саме законодавство, зокрема Конституція та деякі закони (наприклад, Закон промови, формує уявлення про вищий статус російської меншини порівняно з іншими національними меншинами України. Таке становище зауважує і Микола Рябчук: російськомовна меншина в Україні була упривілейована не лише політично й культурно – як представник імперської більшості, ай соціально – як переважно міське населення, зверхнє щодо переважно сільських, покріпачених колгоспним ладом українофонів” (Рябчук 2000: 160). Проблема ця набуває ще й іншого виміру саме через лінгвістичний аспект, адже в Україні спостерігається мовна асиміляція етнічних українців та інших меншині мовний зсуву бік російської мови. Особлива увага, яку приділяють саме росіянам та російській мові, зовсім не дивує, якщо проаналізувати а) частку етнічних росіян серед населення України б) частку російськомовного населення в) статус російської мови г) поширеність російської мовив державі (особливо в окремих регіонах. Якщо частку російського та російськомовного населення аналізувати не на основі перепису населення, а заданими різних соціологічних досліджень, виявляється, що реальна ситуація в мовному середовищі є набагато складнішою, ніж уявляється за результатами переписів населення України в частині його національного складу та мовних ознак
(Котигоренко 2007: 142). Наприклад, заданими соціологічного дослід-

68
ження, проведеного вченими Інституту соціології НАН України у березні
2005 року (вибірка з 1800 осіб, яка репрезентує доросле населення країни,
64,3% вважали себе україномовними, 34,1% – російськомовними, а 1,5% назвали рідною мовою іншу мову (Паніна 2005: 68). Окремі експерти (наприклад, Arel–Khmelko 1996; Хмелько 2004) вважають, що населення України ділиться на 3 або 4 лінгвоетнічні групи
– україномовні українці
– російськомовні українці
– російськомовні росіяни
– інші лінгво-етнічні групи. Київський міжнародний інститут соціології (далі – КМІС) уроках провів 77 загальноукраїнських соціологічних опитувань (близько 173
інтерв’ю). На підставі аналізу даних дослідження 2003 року Хмелько (2004:
15) вважає, що доросле населення України розподіляється на лінгвоетнічні групи, і цей розподіл має регіональні відмінності (Таблиця 18). Таблиця № 18 Розподіл дорослого населення України уроці за лінгво-етнічними групами по регіонах (заданими КМІС, див. Хмелько 2004: 15) Регіони Використана мова Західний
Західно-
Центральний
Східно-
Центральний Південний Східний Доросле населення загалом Україномовні українці
91,7 59,3 30,8 5,3 3,6 38,5
Суржикомовні українці
1,5 13,0 20,6 11,3 8,3 10,7 Російськомовні українці
1,3 17,2 33,5 40,0 48,6 28,0 Російськомовні росіяни
1,5 5,8 11,1 31,1 34,1 16,9 Інші групи
4,0 4,7 4,0 12,2 5,4 6,0 Західний Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька та Закарпатська області. Західно-Центральний: Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Кіровоградська, Черкаська, Київська області та місто Київ. Східно-
Центральний: Дніпропетровська, Полтавська, Сумська і Чернігівська області. Південний Одеська, Миколаївська, Херсонська та Запорізька області та АР Крим з Севастополем. Східний Харківська, Донецька та Луганська області. У розподілі КМІС згадується суржик (про суржик див, наприклад,
Ленець 2000, Berezovenko 2002, Масенко 1999, 2002, Bilaniuk 2004, Радчук а, б, дель Ґаудіо–Тарасенко 2008 тощо. Це постколоніальний феномен українського мовного простору, що сформувався внаслідок українсько-російського білінгвізму та тривалої й інтенсивної українсько- російської лінгвістичної інтерференції. Саме слово суржик мовознавці запозичили із селянського побуту. Воно позначає суміш зерна пшениці і

69 жита, жита і ячменю, неякісне збіжжя. Що ж домовито цей термін стосується об’єднання елементів двох мов без дотримання норм літературної мови. Частина населення України володіє суржиком як рідною мовою і вживає саме цей мовний варіант (тобто неукраїнську чи російську мову) у більшості комунікативних сфер. Якщо брати за основу результати соціологічного дослідження КМІС, то розподіл на мовні групи буде таким (Хмелько 2004; див. ще Рисунок 9):
– україномовне населення,
– російськомовне,
– суржикомовне,
– іншомовне. Рисунок № 9 Розподіл дорослого населення України уроці замовними групами заданими КМІС, див. Хмелько 2004; у %)
45 38 11 6
0 5
10 15 20 25 30 35 40 45 50
російськомовні
україномовні
суржикомовні
іншомовні


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал