«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка8/24
Дата конвертації03.12.2016
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

Це було вкрай важливим з погляду розвитку творчих потенцій майбутнього митця. Життя, підпорядковане обставинам, шаблоновому виконанню соціальних ролей, життя-автоматизм, коли індивід має твердо засвоїти більш-менш вдалі стереотипи поведінки й надалі максимально чітко наслідувати їх, не для В. Винниченка. Його шлях – життєтворчість, коли життєдіяльність, утілюючись у конкретних формах соціальної поведінки, стає адекватною характеру особистості й набуває форм самовираження.



2.2. Особливості психоструктури митця
Перековавшись на теоретичному рівні в необхідності вивчення психологічної структури митця задля глибшого осягнення особливостей його художнього світу, на матеріалі практичному наблизимося до психічних основ особистості. Метою підрозділу є виявлення трьох основних складових психіки В. Винниченка, а саме: свідомості, яка є суспільно сформованою і зорієнтованою, на рівні характеру, емоційно-вольової сфери і спрямованості, темпераменту – структури «природно-набутої» та підсвідомості.
2.2.1. Психосоматичні та когнітивні маркери особистості та їх вплив на формування письменницької спрямованості
Перш ніж характеризувати психосоматичну підструктуру особистості В. Винниченка, нагадаємо, що вона формується з очевидною перевагою біологічного. У свою чергу біологічні властивості й механізми як генетично закріплена система є основою універсальної готовності людини до психологічного розвитку. До психосоматичної підструктури особистості вчені відносять генетичні, вікові й статеві особливості, а також темперамент і задатки. Зважаючи на складність цієї підструктури, ми обмежилися аналізом темпераменту як найбільш доступною для досліджень головною властивістю індивідуума.

Усі типи темпераменту можна схарактеризувати за переліченими нижче основними якостями: лабільність – розкриває швидкість виникнення та перебігу збудження і гальмування; сензитивність – це сила впливу, яка потрібна, щоб зумовити в людини реакцію; реактивність – сила емоційної реакції на зовнішні та внутрішні подразники; активність – те, наскільки людина виявляє енергійність у житті й діяльності; темп реакцій – швидкість перебігу психічних процесів; пластичність – гнучкість, ступінь здатності пристосування до нових умов; ригідність – інертність, негнучкість, нечутливість до зміни умов; екстраверсія – спрямованість особистості на навколишніх людей, предмети, події; інтроверсія – фіксація особистості на собі, на своїх переживаннях та думках, схильність до самоаналізу, замкненість; емоційна збудливість – сила впливу, потрібна для того, щоб спричинити емоційну реакцію243.

Інтраіндивідуальна підструктура розкриває особливості перебігу й вияву всієї сукупності психічних пізнавальних процесів індивіда (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, мова, увага та уява тощо). Отже, ми поставили завдання з’ясувати особливості перебігу психічних пізнавальних процесів, які визначали неповторність особистості В. Винниченка.

Враховуючи, що властивості нервової системи, особливості темпераменту більш-менш очевидно виявляються і «читаються» в поведінці людини, ми в процесі дослідження життя й творчості В. Винниченка звертали увагу на вияви зазначених якостей у письменника: працездатність (сила нервової системи), швидкість зміни збудження та гальмування (врівноваженість), здатність змінювати поведінку залежно від умов, швидкість переходу від однієї дії до іншої, від пасивного стану до активного чи ,навпаки, (рухливість). Докладно все це буде описано нами далі.

Крім того, ми використали методику психологічної діагностики типу темпераменту244 для з’ясування генотипу В. Винниченка. З’ясувалося, що темперамент письменника гіпотетично може бути поданий у таких пропорціях: 55,5% Х + 25,9% С+ 11,1% М +7,5% Ф. Отже, у В. Винниченка переважає холеричний темперамент (Х), досить яскраво виявляється сангвінічний (С), у невеликій кількості подані якості меланхолійного (М) та флегматичного темпераментів (Ф).

Свого часу І. Кант спостеріг, що сангвінік і меланхолік – «темпераменти почуттів», а холерик і флегматик – «темпераменти діяльності». Таким чином, синтетичний тип темпераменту В. Винниченка поєднує динамічність холерика й чуттєвість сангвініка.



Холеричний тип. Спробуємо змоделювати психологічний портрет письменника, спираючись на з’ясовану пропорційну «вагу» кожного типу темпераменту. Як ми вже визначили, у В.Винниченка 55,5% – «вага» холеричного темпераменту. Для цього типу притаманна сильна, неврівноважена, рухлива нервова система, яка відзначається перевагою збудження над гальмуванням. Він вирізняється циклічністю та імпульсивністю. Холерик може повністю віддатися справі, завзято працюючи, енергійно переборюючи труднощі в досягнення мети, і раптом усе кинути. Приказка «Хто швидко сіє, той швидко збирає», здається, саме про холериків. Недарма, коли за В. Винниченком було встановлено негласний нагляд поліції, то в документах Київського жандармського управління він проходив під кличкою «Скорий»245.

Непостійність настрою холерика та циклічність його поведінки вчені пояснюють неврівноваженістю вищої нервової діяльності, переважанні збудження над гальмуванням. Це яскраво простежується під час виникнення складних життєвих обставин і під час сильного емоційного збудження.

Холеричний тип є підвищено збудливим і нестриманим. Але індивіди з таким темпераментом, коли в них є серйозні, позитивні інтереси, виявляють ініціативу, енергійність і принциповість у справах. Усю свою творчу енергію В. Винниченко спрямовував на дослідження проблем свого часу, пов’язаних з появою нових віянь у політиці, естетиці, моралі. Його темперамент сприяв надзвичайно активному впровадженню ідей, що видавалися близькими або потребували експериментальної апробації. Якщо ж таких інтересів немає, холерик схильний до афективних переживань, роздратованості та нестриманості.

Отже, для особистості з таким типом темпераменту притаманна підвищена збудливість та емоційна реактивність. Вона буває нетерплячою, прямолінійною, запальною та різкою у стосунках. За спрямованістю холерик – екстраверт, тобто прагне бути в центрі уваги. Проте в спілкуванні він непоступливий, хоче, щоб все було за його бажанням. Холерик має неабиякі організаторські здібності, вирізняється великою життєвою енергією, але йому бракує самовладання; він запальний і нестриманий.

Для холерика характерний високий рівень психічної активності, енергійність дій, різкість, поривчастість, стрімкість, сила рухів, їхній швидкий темп. Холерик схильний до неодноразових змін настрою, запальний, нетерплячий, піддається емоційним зривам, іноді буває агресивним. Він миттєво видає реакцію на негативну оцінку іншими його суджень і пропозицій.

Сангвіністичний тип. Звернімося до сангвіністичних рис, властивих Володимиру Кириловичу. Висока лабільність і продуктивність при наявності можливості знаходити щось нове для себе свідчить про «вагу» сангвіністичного типу темпераменту у В. Винниченка (25,9%). Особистість із таким темпераментом вирізняється товариськістю, вільно й розкуто почувається в новому оточенні. Сангвінік швидко схоплює все нове, легко переключає увагу, засвоює нові навички, прагне до частої зміни вражень. За несприятливих умов рухливість перетворюється на нестриманість, поспішність. При недостатньому рівні саморегуляції і низькій критичності рухливість виливається в невиправдану поспішність як у прийнятті рішень, так і у вчинках.

З меланхолійного темпераменту В. Винниченко «взяв» такі риси: емоційну вразливість, схильність до астенічних емоцій; потребу в спокійному, звичному оточенні як умови успішної праці. З флегматичного переліку рис і того менше: зосередженість, витривалість, стійкість уваги, здатність старанно й наполегливо працювати, дотримуватися виробленого розпорядку життя за умов високої мотивації щодо цього246.

Судячи з проаналізованих індивідуально-типологічних відмінностей Володимира Винниченка, його можна віднести також до циклотимного типу. Характерними для нього, за Е. Кречмером, є такі риси, як величезна екстенсивність роботи, прагнення до узагальнень та опису конкретного наукового матеріалу, а також схильність до всього чуттєвого247.

Індивіди циклотимного типу схильні до перепадів настрою, вони досить чутливі до станів довкілля (природа, погода, стан здоров’я тощо), здатні швидко переходити від пасивного безпосереднього споглядання до активної популяризації здобутих ними знань, концепцій, ідей.

Циклотимність Володимира Кириловича можна пояснити, передусім, перепадами в стані його здоров'я. Іноді він почував себе «хворим, у якого одна мрія: заснути цю ніч і не качатись до ранку з розплющеними очима. У якого одне бажання: могти завтра прожити до вечора без головної болі»248.

Про перепади в настроях і залежність праці від самопочуття він зізнається у листі до Є. Чикаленка із санаторію в Німеччині: «Та взагалі у мене зараз страшенно філософський погляд на світ, в дусі стоїків, – абсолютно все байдужим, нецікавим здається. Мене ніщо не здивує і не захопить. Що ж до кохання і взагалі полових питань, то я зараз надзвичайно моральний. І (щиро кажу) просто не розумію, як то можуть люди кохатися, можуть виробляти якісь акти. Це мені здається таким зайвим, гидким, брудним, що я цілком тепер розумію і проповідь Толстого, і моральність всіх добродійних, які сердяться на других за те, що самі не можуть. Якби я міг, я б тепер написав щось в дусі Сергія [Єфремова] і обрадував його хоч раз. Та на жаль не втну»249.

Проте навіть у стані філософських роздумів він не втрачає грайливого оптимізму: «А як зможу втнути, то, певне, цей рідкий стан мій зникне і я, навпаки, цілком зрозумію знову тих, які виконують закон природи як найінтенсивніше й екстенсивніше» (лист від 10 березня 1910 року)250.

Тут слід згадати побіжне зауваження Г. Сиваченко, що, говорячи про особисте, інтимне життя письменника, слід урахувати думку російського філософа І. Кона, який вважає, що коли людству вдасться в XXI ст. розв’язати проблему чоловічої імпотенції, сублімаційна потужність культури ослабне, як і здатність до творення251.

В. Винниченко несвідомо відчував свою циклотимічність. У листі до Розалії Ліфшиць від 21.08.1914 р. він аналізує свій стан, асоціюючи його із довкіллям: «У нас вітер і холодно. Я сиджу в хаті і слухаю, як плаче хвора дитина за стіною. Сонце світить в вікна, і на столі хитаються тіні дерев з улиці. Дзвінко й сухо цокотять за вікнами ноги прохожих по дошках. Сумно й самотньо. Вітер гудить і шелестить жовтіючим листом. Моя втома і слабкість не проходять. Я не знаю, що це таке. Стараюсь не піддаватись, і нема сили. Піду зараз у місто, буду ходить. Писать більше не можу, бо – писатиму нудну дурницю. Але ти не турбуйся, – в цій утомі є й хороше: ніжний сум і солодка безвладність. Я наче безвольно сунусь кудись, і те, що нічого не можу зробити проти – є дуже приємне»252.

У Щоденнику письменник ретроспективно порівнює себе то з «диким кабаном», то із «сухою билинкою»: «...Я був як поле-цілина, яке буйно і щедро давало свої соки направо й наліво. Тепер треба йому й удобрення, і догляду, і розуму. А для цього насамперед потрібна воля, яка в мене зовсім не вихована, дика, як бур’ян. Вона може кинутись на перепону диким кабаном і зараз же зламатись, як суха билинка»253.

Дійсно, інколи він «диким кабаном» конструктивно й дуже швидко відповідав на критику новим твором, але бували й періоди занепаду й зневіри, коли вистачало сил лише на емоційні висловлювання на адресу опонентів. Коли В. Винниченко добре почувався й був упевнений у своїх силах, то демонстрував готовність прийняти зауваження й відповісти на них зважено. «До уваги і критики відношусь серйозно й уважно, без сторонності і бажання що б там не було довести своє, – читаємо у листі до Чикаленка. Але досі, мушу сказати, в моїх поглядах ще ніхто не міг мене збити»254.

Проте є у нього й такі зізнання: «...я стомився. Кожну річ, яку я задумую для української публіки, я мушу перш усього перевірити, чи не викличе вона по головного обурення. І вже через це одне та річ стає нудною для мене, я кидаю її. Потім мені надокучили нотації критиків. Який би поганенький критик не був, він вважає за свій обов'язок за добрий тон, вилаяти мене (не розібрати думку, образ, картину, а тільки вилаяти). /.../ Це стало таким уже звичним і банальним, що я просто не можу читати українських «критиків». І мені хочеться спочити, зникнути, щоб мене забули і я забув усю цю дріб'язковість, злобність, роздратованість»255.

У такі моменти, як зауважує Г. Костюк, В. Винниченко «самоізолюється від цілого світу, намагається не мати ні з ким контактів, жити з книгами, власними роздумами, з самим собою»256.

Зрештою, письменника рятувала творчість. А компенсацією неприємних відчуттів від докорів критиків було те, що його твори не залишалися «під сукном», а доходили до читачів.

Циклотимність В. Винниченка, а в цілому і його життя викликає у нас асоціації з міфом стародавніх греків про «фенікса». Фенікс кожен раз згоряв і відроджувався із попелу, щоб знову згоріти й знову стати молодим. Смисл у цьому вічному двигуні, за С. Максименком, зрозуміти неважко. Учений пояснює його так: «Енергія задачі і натхнення під час її розв'язування відновлює витрачену енергію. Навіть більше – ці дії створюють прибуток енергії, готовність до продуктивніших дій. Адже натхнення – спалах енергії в ту мить, коли хвиля енергії здіймається до максимуму. Відбувається ніби ядерний вибух. Він і осяює те, що було за межею відомого»257.

Нас цікавило, які саме індивідуально-особливі властивості були притаманні письменнику, коли він сприймав ті чи інші явища, осмислював їх, формував цілісні розумові та почуттєві образи, виокремлював важливі елементи, мислив, з’ясовував причинно-наслідкові зв’язки, запам’ятовував, будував уявлення про світ, нові об’єкти, явища, процеси тощо. Ми проаналізуємо (в межах доступного) когнітивну сферу письменника від сенсорних процесів до уяви.

Вихідним рівнем когнітивної сфери психіки є чуттєве відображення об’єктивної реальності – відчуття та сприймання. Нам відомо, що з дитинства В. Винниченко привертав увагу дорослих й учителів своїми здібностями, вирізнявся поміж інших вразливістю, допитливістю, талановитістю. Усі його відчуття працювали на повну силу, потужно забезпечуючи його різноманітними враженнями.

У процесі пізнання навколишньої дійсності сприйняття переходить у спостереження. В. Винниченко був дуже спостережливим. Сергій Єфремов у своїй ґрунтовній праці «Історія українського письменства» про здатність В. Винниченка бачити нові сторони життя і нових людей писав: «Стихійно дужий талант з надзвичайно великою здатністю до спостереження, він, мов губка воду, вбірає в себе типові факти й події розбурханого життя і творить з них широкі образи громадського руху й характерні постаті його діячів»258. С. Єфремов мав рацію, коли відзначав, що завдяки чарам свого таланту В. Винниченко змушував знов і знов переживати те, що вже «у заялозених фігурах» не торкалося свідомості міщан. Допитливий В. Винниченко «...сам дійсно і не менше мучився од нерозгаданих загадок, які ставило йому саме життя»259.

Відомо, що Володимир Кирилович мав образотворчі нахили. Його хист яскраво виявився в малярстві останніх десятиліть життя. Таким чином, можна припустити, що письменник був досить чутливим до сприйняття форми, пропорцій, співвідношення кольорів і світла. Займаючись малярством як художник пленерного спрямування, В. Винниченко робив численні екзерсиси, фіксував точно й достовірно реальні об’єкти, робив замальовки імпровізаційно-спостережувального характеру.

Саме малярське обдарування письменника зумовлювало його здатність вільно й оригінально оперувати емоційно забарвленими зоровими, слуховими, смаковими, дотиковими образами. Процеси взаємодії відчуттів, їхня синестезія (взаємовплив зорових та звукових, зорових і тактильних образів) знайшли відображення у багатьох літературних творах письменника. В. Винниченко мав добре розвинену візуальну репрезентативну систему, а тому в його творчому доробку спостерігаємо перевагу яскравих зорових образів.

Наведемо кілька прикладів з оповідань В. Винниченка, що увійшли до збірки «Краса і сила». «Старі товсті дуби широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали… в свої зрадливі обійми»260. «Життя плило… Убране в сміх і сльози, в радість і страждання… воно гордо лежало … на розкішних хвилях … і пильно дивилось в душу261. «З неба злякано дивився... поблідлий місяць і, ховаючись тікав, …з жахом озирався назад»262. «Небо грізно налягло грудьми на землю»263. «Сірі хмари повзли клубами, на яких іноді блідою посмішкою танув світ захованого місяця»264. «Дніпро підморгує своїми довгими козацькими вусами-хвилями»265. «Зорі кліпали, наче їм на очах стояли сльози»266.

Проте є й оригінальні слухові образи: «Згуки … трусили тугу, засяяли радістю й … понеслись і закрутились у бойовому танці»267. «Степ дихає рівно»268. «Жито привітно шелестіло … як старенька, любляча бабуся»269. «Чути, як земля з небом розмовляє»270. «В грудях хор соловейків співає»271 тощо.

Поліфункціональність таланту В. Винниченка яскраво виявляється у змалюванні ним пейзажів у творах. Письменник приділяє достатньо уваги особливому спектру людської чуттєвості – духовним зв’язкам людини й природи. Авторське сприймання природи досить колоритне й різноманітне. Від змалювання статичної природи рідного степового краю до експресіоністського динамічного малюнка великого урбаністичного міста. Пейзаж у В. Винниченка є формою вираження психологічного стану персонажа. Картини природи гармонійно вписуються в психологічні характеристики настроїв літературних героїв.

У повісті «Краса і сила» тиша й спокій у природі співзвучні з пасивністю Ілька, який наче «завмер», «навіть дихання не почував він у собі». Гріло йому в спину сонце й «розливало якісь лінощі по тілі і байдужість до всього». Не лише настрій Ілька сугестується станом довкілля, навіть його дії, фізичні рухи залежать від природних явищ. «Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати. Пройшла ж хмара, виглянуло сонце,Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі і байдужість». Отже, письменник влучно й економно схарактеризував основну рису Ілька – його байдужість272.

Інша тональність природи в оповіданні «Салдатики!». Уже від початку створюється відчуття тривожного очікування, болісних передчуттів, прихованого страху. Дія відбувається холодного сірого ранку. Звернімо увагу на те, що автор говорить про весняний ранок, проте вживає слово для позначення пори року – «мартовський ранок», а тому й пейзаж такий мрячний. «Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбними величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з'явилась з-під снігу»273.

Маленьким острівцем надії протикнулася жовто-зелена травичка, проте марно, її враз покриває сріблястим порохом дощ. На краю села стоїть «велика валка селян і чогось чекає. Худі, бліді лиця їх похмурі і болісно-сердиті, які дивляться кудись у поле за невеличкий лісок, де ховається шлях із села. А з села то поодинці, то купками все підходять люди – чоловіки, діти, баби, навіть старі діди». Як бачимо, холод сірого вологого ранку передає пригніченість, душевну тривогу селян274.

Прикметно, що на початку творів В. Винниченко, зазвичай, зображує пейзаж, створюючи цим певну атмосферу, тло, на якому починають розгортатися безпосередні події. Характерно, що в деталях описуваного пейзажу ніби передбачуються певні переживання героїв, їхні відчуття й настрої, які вже потім уточнюються, вмотивовуються через діалоги або поведінкові вчинки персонажів. Пейзажні деталі, змальовані начебто в їхньому об’єктивному значенні, поєднуючись з виявом душевних станів героїв, набувають дещо іншого звучання: психологізуються, оживають, сприймаються в подальшому як свідки людських учинків чи подій.

У своїй творчості В. Винниченко використовував синестезійні образи, які несуть певну підтекстову інформацію. Звукові образи стимулюють появу зорових, тактильних асоціацій. Поєднання звукових образів із зоровими (кольоровими, світловими) активізують асоціативні процеси, гармонізують раціональні та емоційні механізми сприйняття твору, додають йому смислової та змістовної поліфонії.

На особливу увагу заслуговує музичний «слух» В. Винниченка, представлений у прозі образами музичного мистецтва. У повісті «Краса і сила» пісня з’являється синхронно з першим знайомством із персонажами. Мотря, розмовляючи з Ільком, одночасно з тривогою чекає на Андрія, який дійсно невдовзі з’являється, але спочатку чути його голос. Він співає, йдучи вулицею. Мотря підозрює у цьому певну хитрість («О! хитрий, чорт! Наче він так собі...») і собі починає співати. «Ой не ходи, козаче, до мене, Буде слава на тебе й на мене... взяла вона м'яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку і обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких, навипуск штанях, у такім же самім піджаку, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чуть ще тоді, як самого хазяїна їх ще й в вічі не видати»275.

Поява музичного діалогу в цьому епізоді детермінована змістом, художньою ідеєю твору, а крім того, суголосна психології моменту. Андрій своїм співом демонструє силу й самовпевненість, розширює межами свого голосу свій психологічний простір, позначає об’єкти свого володарювання. Мотря, навпаки, приглушує свій страх «сумними згуками».

Завершив заспів Мотрі «Ой не ходи, козаче, до мене, Буде слава на тебе й на мене...» значно пізніше Андрій. А між початком пісні та її останніми рядками вмістилося ціле життя з бурхливими сценами ревнощів, жорстоким побиттям Мотрі, зворушливим примиренням і новою сваркою. «Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне голосно, якось нервово почулось: А я слави тої не боюся, З ким люблюся, не наговорюся»276. Психологічний стан героїв, їхній настрій, інтенції випереджальним способом віддзеркалюються в мелодиці, фабулі музичного сюжету. За умов абсолютного збігу виникає резонанс поглибленого переживання.

Трапляється й асинхронність. В оповіданні «Раб краси» музика увиразнює психологічну характеристику головного героя Василя. Апеляція автора до музичних образів допомагає зрозуміти природу емоційних поривів, пристрасті, прагнень, захоплень молодого хлопця. Деталізоване описання того, як Василь сприймає музику, виконує подвійну функцію. По-перше, робить динамічнішим сюжет оповідання, пояснює вчинки героя, а по-друге, виступає методом психологічного аналізу його особливого світосприймання.

Основу збірки «Намисто» становлять оповідання, заголовки яких походять від назв народних пісень. До В. Винниченка пісня використовувалась як декоративна деталь етнографічно-побутового реалізму, як своєрідна пісенна символіка для позначення українського типажу образу героя. Оскільки зображення психологічного життя героїв не було головним завданням, а про їхні переживання та почуття можна було здогадуватися лише через зовнішні вчинки та поведінку, то й у широкій апеляції в тексті до музичних образів потреби не було.

У В. Винниченка ж навпаки, – музика в тексті бере активну участь, стає «дійовою особою». Письменник використовує пісню не як декоративну деталь, вона виконує роль своєрідного психологічного супроводу, допомагає герою усвідомити власні переживання й душевні порухи оточуючих.

«Своєрідним камертоном сюжету»277 виступає музика в п’єсі «Базар». Спеціально для молодої революціонерки Марусі, врода якої чудодійно впливає як на жандармів, так і на ув’язнених, останні починають співати. Про зміну настроїв у їхніх душах свідчить «зміна репертуару»: на початку дії співали «Отця я зарізав», а з появою дівчини в кримінальних злочинців ніби пробуджується заснула свідомість, і ці загрубілі люди заводять волелюбних козацьких пісень – «Гей, не дивуйте, добрії люди» та «Ревуть, стогнуть гори-хвилі». Таким чином В. Винниченко поєднує красу та музику, які резонують в унісон й справляють подвійний ефект. По-перше, воскрешають ув’язнені душі злочинців, а по-друге, поглиблюють та передрікають трагічну розв’язку головного внутрішнього конфлікту Марусі (сприйняття нею власної вроди).

Відомо, що спостережливість у творчої особистості набуває ознак художнього бачення. «Мені зовсім не треба вглядатися у людину, щоб побачити її всю з голови до ніг, з усіма подробицями. Для цього треба тільки легесенько мазнути по ній поглядом», – висловлюється письменник устами Івонни («Лепрозорій»)278. Про специфічність сприйняття навколишнього творцем говорить Г. Клочек, уточнюючи, що «художнє бачення талановитого письменника проводить відбір із дійсності не суми ізольованих елементів, а впорядкованого комплексу предметів, явищ, між якими існують системні стосунки і зв’язки»279.

Художнє бачення В. Винниченка сприяло виявленню ним спектра проблем, які потім ставали основою художніх творів. Високий рівень причетності до всього, що відбувалося, сприяв встановленню множинних зв'язків між явищами дійсності. Наприклад, з Винниченкового щоденника ми дізнаємося, що він хотів написати твір про подружжя і що ця тема хвилювала його. Він зазначав у січні 1915 р. : «Ідея написати річ про шлюб все більше й більше опановує мною...Хіба не в силі людини утворити союз з другою людиною і прожити з нею в злагоді, в обопільній допомозі й співробітництві? Ми з Кохою рахували сьогодні шлюби, які знаємо, і з них 60 нещасливі, 4-5 щасливі й 5-6 під сумнівом. Чому ж це так? Невже справді закон співжиття чоловіка й жінки – це боротьба і ворожнеча? Яке природне виправдання цьому? В чому причина такого явища? І чи вона одна, чи їх багато?»280. Художнім втіленням дослідження проблеми нещасливих шлюбів став роман «Записки кирпатого Мефістофеля».

Близьке знайомство з життям різних верств населення, соціальних прошарків і професійних груп давали можливість встановлення несподіваних парадоксальних взаємодій у процесі пошуку й досягнення поставленого художнього завдання. Цей процес нагромадження множинності зв’язків, які обумовлювалися й збагачувалися світом вражень і роботою уяви, акумулювали діяльність інтелекту, створювали найважливіші умови для формування пам'яті, відчуттів, інтуїції, «фонду підсвідомості». До речі, фонд підсвідомості вважається ученими основним джерелом творчості. Саме його резерви, його схованки, активність його формування забезпечують неординарність творчого пошуку, неповторність результату творчої діяльності.

В. Винниченко постійно збагачував власний «фонд підсвідомості». Зустрічі зі знайомими, різні події або випадкові ситуації міцно закарбовувалися в пам’яті, фіксувалися в Щоденнику, ставали психологічним «літературним матеріалом». Відомо, наприклад, що уривок щоденникового запису від 5 квітня 1919 року з незначними змінами був повністю перенесений до «Сонячної машини» (лист Макса Штора до Сузанни), а опис зовнішності незнайомої дівчини художньо трансформувався письменником при створенні образу Труди (запис 1921 року). Спостерігаючи, В. Винниченко помічав характерні особливості різних людей, його нотатки вирізнялися точністю й глибиною. Безсумнівним є й те, що його сприймання були емоційною забарвленими, опосередковувалися емоційно-естетичними асоціаціями.

Тип сприйняття й спостереження В. Винниченка був аналітико-синтетичним. Для цього типу властиві намагання людини зрозуміти основну суть явища та фактично його підтвердити. Особистості цього типу завжди співвідносять аналіз окремих частин з висновками, встановлення фактів – з їхнім поясненнями281.

В. Винниченко мав здатність до глибокого сприйняття потоку життя як матеріалу для творчості. Дослідники співвідношення життєвого матеріалу і змісту художньої творчості письменника (К. Дуб, Н. Крутікова, Т. Маслянчук, Н. Миронець, В. Панченко, Г. Сиваченко та ін.) вказують на наявність психоавтобіографізму та хронотопу його життєвої долі, відображених у творчості митця282.

Про твори В. Винниченка як «своєрідний метароман його життя і політичної діяльності» говорить Г. Сиваченко. Сам же письменник давав для цього підстави, бо вважав, що «життя – це є роман, зроблений з надзвичайною мистецькістю. Читається він іноді повільно, іноді швидко, часом – з нудьгою, часом з гарячим захопленням. Кожний новий день є нова сторінка цієї величезної книги. Жити варто, може, хоч би для того самого, щоб знати, що буде далі, які події, які інтриги, які несподіванки, чи то тяжкі, чи радісні, наавтував геніальний автор. А коли сам береш участь як одна з дієвих осіб цього твору, то тим паче хочеться знати, яку ролю маєш зіграти далі. І тільки цілком безсилі, винищені, отупілі й бездарні персонажі гублять найменший інтерес до життя і випадають із нього»283.

Фіксувати події життя та факти взаємодії із середовищем, зберігати результати цієї взаємодії у формі досвіду допомагала Винниченку прекрасно розвинута пам’ять. З дитинства В. Винниченко мав «надзвичайно чіпку пам'ять» (В. Панченко) і здатність до мимовільного запам’ятовування (навчився читати непомітно для оточення). Це опосередковано свідчить про наявність у нього допитливості, незгасного інтересу до подій і явищ життя, потягу до знань й дослідницької діяльності.

Про високий рівень довільного запам’ятовування письменника можна говорити, аналізуючи ситуацію з навчанням та успішним складанням екстерном екзаменів у гімназії. У студентські роки В. Винниченко знову ж таки екстерном склав іспити й здобув диплом про вищу освіту на правничому факультеті університету. Це було можливим лише за умов, якщо процес запам’ятовування був осмисленим і спирався на глибоке розуміння наукового матеріалу.

У В. Винниченка гармонійно були розвинені як образна, так і словесно-логічна пам’ять. Припускаємо, що у нього найкраще була розвинена зорова образна пам’ять. Незвичайні зорові образи зазнають, як відомо, найменших змін під час зберігання в пам’яті.

Надзвичайно сильна образність – ознака пам’яті В. Винниченка. Як бачимо за наведеним уривком, образи його пам’яті набувають певної ейдетичності, тобто зберігаються в пам’яті, мов візуальна картинка, не втрачаючи живої яскравості й чіткості. Якби не ця властивість пам’яті, то й спогади про власне дитинство не мали б такого достовірного відображення на сторінках прозових творів письменника. Наприклад, Федька-халамидника з однойменного оповідання 30-річний автор, за припущенням В. Панченка, написав із самого себе284.

До індивідуальних особливостей пам’яті В. Винниченка слід віднести її високу продуктивність (вона пов’язана із сильним типом нервової системи), високу швидкість запам’ятовування (пов’язана з високою рухливість нервових процесів), добре розвинену мимовільну пам’ять, а також міцність запам’ятовування. В. Винниченко, зважаючи на його письменницьку обдарованість, мав добре розвинену образну та словесно-логічну пам’ять. Завдяки образній пам’яті він запам’ятовував візуальні картинки з життя, кольори, пейзажі та краєвиди, обличчя, звуки, запахи. Словесно-логічна пам’ять давала Винниченку змогу запам’ятовувати великий обсяг інформації, поліфонію думок, суджень, абстрактного матеріалу, іноземних мов.

Проте варто відзначити, що пам’ять митця досить своєрідно відображала, фіксувала й відтворювала пережите. За висновками В. Панченка, у щоденнику В. Винниченка майже немає спогадів, «минулий час – майже відсутній»285. Ми думаємо, що це можна пояснити, насамперед, особливостями холеричного темпераменту письменника. Врахуємо також установку письменника на продуктивне, а головне, швидке розв’язання потоку різноманітних проблем. Додамо до цього намагання В. Винниченка постійно рухатися вперед, динамічно долаючи будь-які перешкоди. Крім того, ми звернули увагу на думку Т. Гундорової про те, що митець віддзеркалював пошуки модерним індивідом сенсу свого буття «тут-і-тепер»286.

У повісті «На той бік» письменник викладає власну теорію життя в ідеях проголошуваних доктором Верходубом: «Живи не так, щоб досягти атараксії, нірвани, царства небесного, чи земного. /.../ А так живи все своє життя, наче ти через годину маєш померти. Май на годину від себе смерть і ти побачиш, як на цьому віддаленні кожен момент життя стане тобі самоцінним, неповторним, прекрасним»287.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал