«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка7/24
Дата конвертації03.12.2016
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24

Отже, ми завершили своєрідний психологічний «експеримент», змоделювавши можливі впливи оточення на формування особистості В. Винниченка і відстеживши, по можливості, зворотні зв’язки переживань і творчих спонукань письменника. Насамкінець, важливість проведених розвідок підтвердимо думкою М. Варія214. щодо сучасної теорії об'єктних відносин (object relation theory), яка, на є найпопулярнішою сферою психоаналітичного мислення сьогодні. Фундаментом цієї теорії є ідея про те, що ставлення до улюбленого об’єкта й того, який людина ненавидить, долучаючи й значущих людей у її житті, – є будівельними цеглинками світосприйняття і світовідчуття особистості.



2.1.2. Феномен гри у формуванні креативності
Творчу роль гри відзначали всі, хто спостерігав за нею. Граючи, уважає П. Гальперін, людина пізнає свої можливості й прагнення215. Творчість, за Т. Рібо, є одним із видів гри216. З погляду М. Бахтіна, основною особливістю гри є те, що вона спрямована на реалізацію емоцій. У грі дитина може «відреагувати» негативні емоції, зняти напруження через механізм катарсису217. Ще один важливий момент щодо заявленої теми ми пов’язуємо з ідеєю про те, що гра з часом не зникає, а відроджується у творчості та втілюється у мистецтві, котре, «які суспільні функції воно собі не приписувало б, завжди залишається грою»218.

Спробуємо пояснити вплив ігор і дитячих розваг неординарних особистостей на їхнє становлення як творчих суб’єктів на прикладі В. Винниченка. Як ілюстративний матеріал, ми будемо використовувати наявні в мегатексті митця факти й свідчення з реального життя письменника, а також характеристики домінантних рис і вчинків героїв його оповідань про дітей. Психологічний діапазон, у якому існують дитячі персонажі оповідань В. Винниченка, дає змогу виділити в них провідні характерологічні риси, що були притаманні й самому письменнику. Ці твори мають ті ж просторово-часові межі, у яких проходило дитинство самого письменника. На героїв дитячих оповідань можна проектувати й певні враження В. Винниченка: впливи соціального середовища, мораль вулиці, коло друзів і динаміку стосунків у дитячих групах.

Для рухливого й нестримного Володимира гра була своєрідною праформою творчості, таким собі «полігоном», на якому розігрувалися маленькі драми людських стосунків. Види ігрової діяльності майбутнього письменника були різноманітними: грав з хлопцями в ґудзики й цурки, запускав голубів, купався в Інгулі, шукав пташині гнізда й скарби, катався на ковзанах219.

Проте була одна суттєва відмінність – Володимир грав ризиковано. Це були досить специфічні розваги, в яких він, незважаючи на те, що був дитиною, ставив перед собою цілком дорослі завдання з високим рівнем домагань. «Перепливаючи якось із дорослими широкий ставок, Володимир мало не втопився. Врятували старші. Іншого разу мчав верхи на коні попереду табуна – кінь злякався чогось, скинув малого вершника. Пощастило: коні, пролітаючи степом, не зачепили хлопчика копитами. Ще якось була подорож на ковзанах по замерзлій річці аж до Новомиргорода – це кілометрів сорок, не менше»220. Ураховуючи потужні степові вітри, подорож на ковзанах по замерзлій річці була неабияким випробуванням.

«Комплекс бешкетника» яскраво простежується в багатьох оповіданнях письменника. Розваги та характери малолітніх героїв В. Винниченко описує так, ніби вони є продуктом власної «пам’яті дитинства», а не тільки витвором уяви дорослого митця. Безперечний автобіографізм літературних образів оповідань корелює з документально-біографічними матеріалами дослідників життя й творчості письменника. Це надає нам сміливості в аналізі психологічного портрета В. Винниченка, спираючись на психологічну схожість героїв різних оповідань («Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», «За Сибіром сонце сходить» ) та самого автора.

Принагідно звернемо увагу на «вагомий гуманістичний зміст» циклу дитячих оповідань В. Винниченка та їхню відповідність одному з головних оціночних змістових критеріїв художності, за Г. Клочеком, а саме «правдивості й глибині художнього зображення дійсності»221.

Відомо, що адекватне описання психології дитини й точне мотивування її вчинків і душевних поривів є досить складним завданням для дорослої зрілої людини. Це означає, що, дивлячись на дитину, ми не можемо відчути те, що відчуває вона, оскільки, сприймаючи, накладаємо на навколишній світ певне кліше з наших знань про нього та досвід спілкування. Саме тому К. Нойшюц пропонує дорослим спробувати полежати на спині та уявити, що ти не спроможний вільно рухатися, проте нестерпно прагнеш бути ближче до людського тепла222.

А. Адлер радить хоча б протягом дня походити з різко закинутою назад головою, як це доводиться робити малюку, щоб роздивитися дорослого. До цих пропозицій можна додати ще й те, що малюк пропорції тіла бачить у дорослого також зміненими. Десь угорі крихітна голова, а прямо перед носом пересуваються величезні ноги223.

Ці оригінальні пропозиції є слушними, проте неординарність Винниченкової «пам’яті дитинства» в тому й полягає, що бар’єри нерозуміння дитини дорослим зникають. Письменник не моралізує й не маніпулює, він, образно кажучи, ніби стоїть на колінах перед юним героєм, придивляється до нього й відтворює світ дитячими очима.

Придивімось пильніше до психологічних портретів героїв оповідань, аби зрозуміти художню проекцію власного дитячого світосприймання письменника.

Про героя оповідання «Федько-халамидник» Федька ми знаємо, що то був заводій, шибеник, ватажок, який тримав своїх ровесників «трохи в терорі». Неординарність його характеру виявляється в потребі руйнування догм і правил, заміна їх «поезією незвичайних вчинків»224. Взагалі «спокій був його ворогом...»225, цей Соловей-Розбійник був постійно заклопотаний доведенням своєї зверхності над іншими (недарма ж полюбляв засідати на високих воротах «як Соловей-Розбійник на дереві»). У «чистого розбишаки» потреба «що-небудь перевернути догори ногами»: то хатки з піску поваляє, то штовхана комусь дасть, то іде паперового білого змія однімать, там синяка підіб’є своєму «закадишному» другові.

Деякі подробиці, що стосуються Федькових звичок, трапляються і в спогадах про В. Винниченка, тим самим підтверджується їхня достеменність. Федько сидить у себе на воротях, як «Соловей – Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі, і там ніби скринька така зроблена. У тій скриньці й засада Федька». Це – з оповідання про «халамидника».

А ось рядок із спогадів, що мають вигляд як коментар до цитованого фрагменту: «над ворітьми подвір’я була дерев’яна скриня, у якій любив сидіти малий та слідкувати за тим, що робилося навкруги, не будучи помічений ніким. І коли хтось із дітей вертався з чимось їстівним, за чим посилала чужа мати, то малий Володимир, граючись у Солов’я-Розбійника, зненацька вистрибував зі своєї схованки й вимагав данини. Він ніколи не забирав усього, а тільки невелику частину. І це не від жадності до ласощів, але для того, щоб показати свою силу, владність. Коли бідний данник починав плакати, Соловей Розбійник вертав йому відібране, давав потиличника й відпускав»226.

Проте найризикованішим учинком Федька стає перехід через скреслу річку. Заради того, щоб довести свою сміливість, спритність і перевагу над «делікатним, вихованим» хазяйським сином, Федько переходить крижинами через скреслу річку й так само повертається назад. Весняна річка – то неабияка природна стихія: «Лід тріщав, лускався, крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великий гурт волів»227. І свідки цього дійства дивувалися, як вистачило духу «маленькій комашинкі» так безстрашно обдурювати «величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збирались розчавити нахабне живе створіння»228.

Ризикована гра стає джерелом напруження й для іншого героя Винниченкового оповідання – Васька («Бабусин подарунок»), який спочатку під впливом ущипливих закидів Посмітюхи закинув срібного «ловкого карбованчика», а потім з ризиком для життя діставав «бабусин подарунок» із дірки в стіні над проваллям. І знову ми стаємо свідками «важливого хрещення неординарної особистості Васька в гарячій купелі життя»229.

Які наслідки мали деякі розваги В. Винниченка, можна простежити за проекціями з його оповідання «За Сибіром сонце сходить». Два десятирічних хлопчика Михась та Гаврик задумали «діло» гідне справжнього Кармелюка, котрий, як співалося у пісні, «багатих обдирає, а бідних наділяє». Михасеві з підготовкою «клопоту було по самісінькі вуха», а головне – дістати гроші на зброю. Одного пістолета (не цяцьку, не забавку, а справжнього) вже мав Гаврик. Наміри в хлопчаків були серйозні: «Не на забавку ж, не дзиґу ганяти йшли, а так що, може, й усього життя доведеться рішитися»230.

Закінчилися пригоди та дитячі фантазії про геройські вчинки смітником, старими городами, холодними «водяними батогами» дощу, халамидниками, які їх жорстоко побили та пограбували. Нарешті, зустріч з батьками, які «вихором підлетіли до дітей... Але тут же й аж одступили на мить: господи, та це ж не їхні діти були, та це ж страховища якісь стояли перед ними!! Обличчя роздерті, в крові, в болоті, запухлі, загиджені. Очі безживні, застиглі, як у мертвих риб, руки спущені, як в утоплених, з одежі стікають калюжі»231. На щастя, «діло» завершилося блаженним теплом, ніжним заспівом «За Сибіром сонце сходить, Гей там і заходить», глибоким сном. «Страх і одчай зовсім одстали й лишилися в полі»232. А що залишилося? Якесь невловиме відчуття: «Стало чогось втомно-втомно. І тоскно та тужно так, що впав би отак серед вулиці лицем у болото і гірко-гірко плакав би. Не того, що халамидники били, що пістолети й лопати забрали, що в страху та одчаю полем та довго блукали, а чогось іншого»233.

Відповідь не це «щось інше» ми, здається, знайшли в щоденникових записах письменника від 4.03.1919 р. : « ...мудрий був той, хто склав легенду про древо пізнання добра і зла. Велика правда в тій легенді, яка за те пізнання виганяє з раю дитинства. Невже в цьому є вся рація людського існування? Хто ж це так нерозумно та жорстоко глузує з нас234.

Як бачимо, герої оповідань В. Винниченка, як і сам їхній автор, діючи з повною віддачею та щирою почуттєвістю, наче випробовують життя, аби лишень засвідчити силу духу, вдовольнити тугу за героїчним ореолом.

Натура Винниченка-підлітка вимагала динаміки, свободи, екстриму. Ризиковані ігри з елементами змагальності виконували для Володимира роль своєрідної ініціації – переходу особистості зі світу дитинства у світ дорослих. Саме в ризикованих розвагах молода людина уявляє себе всемогутньою, незалежною, самостійною. Поза грою, на думку дослідників, внутрішня реальність часто відзначається покірністю, наслідком якої для індивіда можуть стати відчуття безнадійності, безглуздя всього, у тому числі й життя.

Схильність до ризикованої поведінки можна також пояснити запропонованим Д. Елкіндом поняттям персонального міфу235. Вчений уважав, що персональні міфи надають егоцентричним підліткам упевненість у тому, ніби з ними не може трапитися нічого лихого, що вони особливі, є винятком із звичайних законів природи й житимуть вічно, керуючи долями простих смертних. Можна припустити, що відчуття невразливості й безсмертя, ймовірно, лежало в основі деяких найнебезпечніших форм поведінки об’єкта нашого аналізу. Крім того, дерзаючи, підліток зосереджує увагу в основному на перевагах ризикованих форм поведінки. Можливість утвердитися в очах однолітків зумовлює певну демонстративність дій В. Винниченка та його літературних персонажів. «Гострі відчуття, відчайдушно-веселий бешкет, незвичайні вчинки, які ошелешують дорослих, зате викликають захват у друзів, – його стихія»236.

Як зауважує О. Гуцало, «саме ризиковані форми самовияву відповідали запитам Винниченка-підлітка, бо акумулювали в собі творчу переробку пережитих вражень, конструювали нову дійсність, підвищували самоповагу через фізичні, моральні та психологічні випробування. Нема сумніву, що екстремальні ситуації допомагали Винниченку «тримати у формі» й удосконалювати кмітливість, спостережливість, витривалість, впертість, цілеспрямованість, наполегливість, завзятість, навички лідерства, наснагу в доланні перешкод»237.

Щодо останнього, то про необхідність подолання спротиву суспільства й самого себе у творчому процесі говорили багато дослідників. «Творчі дії завжди порушують наявний стан речей у суспільстві, незалежно від того, у якій сфері вони здійснюються й наскільки розуміє це сам творець»238 .

Творчість дорослого митця вимагає не тільки наявності тих або тих здібностей, але й певних особистісних якостей, які допомогли б довести до кінця і відстояти задумане, довести своє право на нове бачення світу та його проблем в умовах нерозуміння або осуду. У грі подібні особистісні якості формуються природно й невимушено.

Відзначимо, що Володимир «курити почав, ще будучи дитиною»239, а це за сучасними мірками є теж способом загравання зі смертю. Раннє куріння можна пояснити тим, що з діапазону норм і якостей дорослої людини В. Винниченко обрав саме те, що заборонено, сприймаючи куріння як вияв дорослості та свободи. Втім раннє куріння можна пояснити не лише демонстрацією відчуття дорослості. Є й інша сторона медалі.

Річ у тому, що серед механізмів психологічного захисту, за З. Фройдом, існує процес регресії, який описує повернення до більш ранніх форм поведінки як способу подолання стресової ситуації і тривоги. За К. Г. Юнгом, іноді для успішної адаптації індивід має регресувати, тобто звернутися до нижчого рівня несвідомого240. Маленька дитина, наприклад, починає ссати великий палець, гризти нігті, а в більш старшому віці індивід заміщує цю «дитячу» дію дорослим еквівалентом – курінням.

За екстравагантними вчинками «жахливої дитини» приховувалася вразлива душа, для якої бешкет – «то компенсація глибоко загнаного в підсвідомість відчуття ущербності»241. Причому, як тонко підмічає В. Марко, внутрішня вичерпаність персонажа сублімується в зовнішню активність, а невпевненість – в акцентовану рішучість242.

З віком «репертуар смертельних номерів» В. Винниченка лише збільшувався й розширювався. Проте слід підкреслити, що значну частину енергії ризику було пізніше трансформовано в соціально корисну суспільну (революційну) й творчу діяльність.

Судячи з усього, у дитячі та підліткові роки ніхто особливо не диригував спалахами дитячого натхнення Володимира. Завдяки певній свободі розвитку він здебільшого освоював та пізнавав навколишній світ через власну активність і власний досвід.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал