«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка6/24
Дата конвертації03.12.2016
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

По-перше, текст як мовленнєвий акт не вичерпує естетичну цінність художнього твору, який, з’явившись у друці, стає елементом більшої сутності – творчості митця, здобутку літератури доби, нації тощо.

По-друге, не лише структура, форма, але й зміст, зумовлений цілим рядом свідомих і підсвідомих імпульсів, визначає місце художнього твору в історії літератури.

По-третє, не лише психопатична свідомість породжує художність (класична теза Ч. Ломброзо про геніальність і безумство вірна лише частково).

І останнє, найважливіше. Визнання за літературою її місця у мистецькому дискурсі передбачає для літературознавця аналіз особливостей художності. Зосередженість на психологізмі в мистецтві слова уже друге століття поспіль викликає до життя і відповідні способи підходів до аналізу. Не применшуючи масштабів зробленого, говорити про їх результативність у вітчизняному літературознавстві можна лише із урахуванням тоталітарних обмежень. Орієнтація ж останніми десятиліттями на західні зразки, допоки має еклектичне забарвлення. Вихід вбачається у об’єднанні зусиль літературознавців, заангажованих на психоаналітичних концепціях і традиційно налаштованих науковців, для яких поетика психологізму художнього твору є визначальними в наукових пошуках. Спрямування цих зусиль бачиться в двох площинах, які графічно можна представити як психопоетика і психопоетика. Розставлені акценти при цьому є скоріше повноцінними складниками єдиної системи досліджень, аніж окремими її відгалудженнями. Тільки за цієї умови можна говорити про продуктивність повноформатного психологічного аналізу, коли вивчення психічної структури митця, його свідомого й підсвідомого, адекватного і психопатичного станів сприяє визначенню як змістових, так і формальних аспектів художності, і навпаки. Саме в рамках психопоетики, на нашу думку, виконання цього завдання цілком можливе.
1.4.2. Психопоетикальна матриця:

основні засади і принципи
Центральною категорією психопоетики, безсумнівно, є категорія особистості автора, котра есплікується у художніх творах, адже «населеність» літературного твору людиною (антропонаповненість) ні в кого не викликає сумніву. Змістове наповнення цієї категоріє насамперед охоплює ті структурні складові особистості, які окреслені в психології: перша – суспільно сформована і суспільно ж спрямована – свідомість, пласт психіки, який включає характер, емоційно-вольову сферу, спрямованість; друга – темперамент, як «природжено-набута»154 структура (це звучить дещо еклектично, але сучасні психофізіологи твердять, що темперамент – категорія рухлива), і третя – прихована частина айсберга душі – підсвідомість. Перші дві – «видимі», тобто виявляються у поведінці й діяльності, третя – утаємничена від стороннього ока.

Ці елементи складають сутність будь-якої особистості. Проте, якщо для практичного психолога окреслення свідомої та підсвідомої сфер, спостереження за темпераментом є звичними операціями та ґрунтуються на спеціальних опитуваннях, тестах, бесідах, то для літературознавця, історика літератури, котрий прагне з’ясувати психологічний тип художника слова постає питання пошуку адекватної об’єкту (письменник) і предмету (психоструктура особистості митця) вивчення методології.

Вироблення інструментарію – одне із першорядних завдань, виконання якого забезпечує продуктивне існування будь-якої системи. Окреслені вище психологічні категорії, пов’язані із особистістю, цілком логічно вписуються у психопоетику. Залишається зняти певну міру абстрагування, наблизити їх до розуміння творчої особистості. Не вдаючись до філософських роздумів, щодо здатності чи можливості кожної людини реалізуватися у творчому акті, зупинимося на фактах наявних. Адже різниця між, умовно кажучи, творчою і нетворчою особистістю полягає у тому, залишила чи не залишила вона по собі матеріалізовані мистецькі прояви, а це, відповідно, уможливлює/унеможливлює експлікацію підсвідомої сфери, яка згідно з психоаналітичними теоріями виявляє себе у творчому акті, сприяючи, таким чином, створенню повноформатного (у єдності свідомого й несвідомого проявів) психологічного портрету митця.

Складність виконання цього завдання полягає в переважній більшості випадків у відсутності, образно кажучи, натури для портретування – живого письменника. Натомість у дослідницькій площині це компенсується відбитками штрихів, зафіксованих у слові. Проблема джерел експлікації тих деталей чи не найскладніша. Адже неминуче постає питання об’єктивності/суб’єктивності одержаних результатів. Спостереження переконують, що жодне із окремо взятих джерел не є абсолютним у вираженні психічної сутності автора. Проблема „авторської маски” (Бахтін) обов’язково виникає при аналізі того чи іншого тексту. Натомість шлях від «частково зображеного, показаного, який входить у твір як його частина» до «чистого автора», на думку М. Бахтіна, цілком можливий. Але лише шлях, тому що «автор-людина (...) ніколи не може стати одним із образів самого твору. Він у ньому як у цілому, причому найвищою мірою, але ніколи не може стати його складовою образною (об’єктною) частиною. Це не natura create (природа сотворена) і не naturata et creans (природа, породжена і творча), але чиста natura creans et non create (природа, що творить і не сотворена»)155. Ось чому введення концепта «мегатекст митця», на позначення джерельного дискурсу експлікації психічних проявів дає, на нашу думку, високу вірогідність результатів дослідження.

Як переконує досвід, робота з мегатекстом потребує надзвичайної уваги до психологічної деталі на рівні художнього тексту і подробиці, на мемуарному рівні – до штриха. Головний методичний прийом експлікації психоструктури письменника – читання мемуарів та тексту «під мікроскопом» із чіткою фіксацією та систематизацією кожного з проявів авторської Психеї, та використанням при цьому параметральних ознак, зазначених у першій частині нашої розвідки, які мають визначальне значення у процесі творення художньо-естетичних цінностей, а саме: особливостей темпераменту, емоційно-вольової сфери, характеру. У процесі аналізу при цьому відбувається своєрідне замикання кола – реконструйована на матеріалі тексту психоструктура творця є визначальною для творення саме цього тексту.

Визначивши методологічну базу та об’єкт дослідження усвідомлюємо важливість вибору координат, у яких воно відбуватиметься: традиційній теоретико-літературній площині з використанням здобутків класичної антропології, психоаналітичній, чи постмодерністській, яка власне й породила явище літературної антропології, на яку нині ми й звертаємо свою увагу. Моніторинг сучасного стану антропологічних досліджень, зроблений С. Шандибіним у статті «Постмодерністська антропологія і сфера застосовності її культурної моделі»156 засвідчує наявність двох тенденцій, двох підходів до антропологізації гуманітарних досліджень. «Необхідно розрізняти, – зауважує вчений, – з одного боку, групу теоретиків, які блискуче володіють постмодерністською методологією і риторикою, відверто виражають свою позицію й накидаються з критикою на всі інші течії етнології. Саме до них часто й застосовується термін «літературна антропологія» (literary anthropology). А з іншого боку – переважну масу дослідників, котрі тією чи іншою мірою впроваджують цей підхід на практиці, поєднуючи його з елементами інших підходів»157.

І перша, й друга тенденція потребують осмислення й коригування власного місця в сучасному науковому дискурсі. Певна категоричність, про яку заявлено вище у випадку з літературною антропологією, межує з тенденційністю, якої так хотілося позбутися, друга – загрожує еклектизмом, хоча це загалом не суперечить нашому баченню методологічного підходу, за умови, якщо йдеться про «системний еклектизм», запропонований американським психологом Г.  Олпортом .

Разом із тим занепокоєння викликає й концептуально постмодерністське спрямування антропологічних студій, яке виявляється передусім у «відмові від цілісного й зв’язного опису, масштабного теоретизування, систематизації; утвердженні методологічного плюралізму, принципової рівноцінності усіх можливих точок зору на явище, що вивчається (хоч перевага при цьому віддається інтерпретаційним методам)»158. Інтерпретаційні ж методи передбачають ставлення до культури як до тексту, упорядкованої групи знаків. Завдання дослідника у цій ситуації полягає в прочитанні, інтерпретації цього тексту і в результаті деконструкції – появи нового тексту. У такому випадку неминуче постає проблема «белетризації» наукового тексту, яка спостерігається в постмодерній критиці. Адже «сучасна літературна критика, особливо її постмодерний варіант, – на думку С. Шандибіна, – давно вже перестала бути об’єктивним аналізом і перетворилася на особливий жанр літературної творчості». Не заперечуючи в цілому літературознавчі студії есеїстичного характеру (гарний зразок – доробок О. Забужко), погодимося із думкою вченого, котрий з цього приводу твердить: «Найбільш шокуючий момент цієї критикипринципова відмова від об’єктивності та науковості в їх традиційному розумінні».159

Крім цього, важко погодитися з постмодерністською риторикою в сфері суспільних та гуманітарних наук, яка полягає у відмові від чіткого розмежування суб’єкта й об’єкта наукового дослідження, перегляді їхнього традиційного протиставлення на користь кореляції, не завжди притаманної текстам класичної та модерної літератури.

І саме тут принциповим постає утвердження домінантної ролі особистості письменника, визначення його антропоцентром дослідження. Моніторинг науково психологічних джерел дає підстави твердити, що саме категорія «особистість» охоплює психосвіт митця вповні, а відповідно, засвідчує його унікальність, неповторність, що при дослідженні поетики того чи іншого письменника, чи окремого його твору є визначальним. Підтвердження цієї тези знаходимо вже у праці Е. Геннекена «Естопсихологія» (1888), де зауважується принципова помилка, котрої припускаються автори літературознавчих досліджень при характеристиці особистості митця, базуючись на з’ясуванні «історії його життя, етнології, закону спадковості, впливу середовища – і разом з тим – безпосередньому аналізові його творів».160

Як бачимо, етнологічна (читай: антропологічна, адже саме з етнології виростала антропологія в цілому й літературна, зокрема) складова в осягненні психології митця відноситься на другий план. На першому, з точки зору французького дослідника, постає естетичний аналіз літературного твору у взаємодії з формально-змістовим, який дозволяє з’ясувати «особливості душевної організації» автора. Додамо до літературного твору як об’єкта дослідження психологічної іпостасі письменника ще й мемуари в найширшому розумінні: спогади, записники, щоденники, епістолярій, котрі разом, у відповідності до нашої концепції, складають мегатекст митця, аналіз якого на мікрорівні дозволяє наблизитися до створення його повноформатного психологічного портрета. Концептуальною при цьому має стати настанова Е. Геннекена на досягнення результату через використання «термінів наукової психології», тобто, опанування здобутками психологічної науки, чого досить часто не вистачає літературознавцям.

Критику класичної антропології спостерігаємо й у монографії «Маргінальна антропологія» С. Гуріна, адже вона розглядала «людину взагалі», позбавлену будь-яких індивідуальних якостей». Більше того, «абстрактним об’єктом вивчення був середньостатистичний індивідуум, усі конкретні властивості ігнорувалися як другорядні, котрі тільки заважають чистоті дослідження проблеми»161 (підкреслення наше. – С.М.). Підтвердження такої позиції знаходимо і в інших опонентів К. Леві-Строса, зокрема А. Л. Крьобера, котрий вважає використання терміна «структура» даниною моді, зауважуючи його «благозвучність», можливість використання в науковому тексті як «пікантної приправи». Учений допускає структурний підхід лише за умови розгляду «деякої типової особистості»162 (підкреслення наше. – С.М.).

Спростовуючи категоричність свого візаві загалом, К. Леві-Строс погоджується із доцільністю використання поняття «структура основного типу особистості» (підкреслення наше. – С.М.), а значить, якщо не цілком, то частково відкидає індивідуалізацію антропологічних досліджень на користь підпорядкування окремого елемента моделі, а тієї – структурі, що в умовах, скажімо, порівняльного літературознавства, вивченні літературного процесу, осмисленні місця окремого митця в контексті того чи іншого літературного напряму має, звичайно, науковий сенс. Натомість осягнення психологічної сутності окремого письменника потребує по-особливому індивідуального підходу, зосередженості на деталях, випадках, фактах, ігнорування яких призведе до втрати об’єктивності, й, відповідно, недоодержання результату щодо поетикального багатства того чи іншого твору

Підтвердження наших сумнівів щодо можливостей структурної антропології для досягнення кінцевої мети психопоетикального дослідження знаходимо в розумінні К. Леві-Стросом структури як системи рівноцінних елементів. Перехід моделі в статус структури уможливлюється лише за умови виконання чотирьох умов163. Перша – не допускає зміни інших моделей, які входять до системи, бо це веде до змін усієї системи. Розгляд же психологічної іпостасі того чи іншого митця на психопоетикальному рівні не вимагає подібної залежності. По-друге, К. Леві-Строс зауважує необхідність типологічної близькості моделей. У випадку з психопоетикою така настанова цілковито недоцільна, адже вивчається унікальна й неповторна особистість. Така невідповідність стосується й третьої й четвертої умов, сутність якої полягає в безпосередній залежності одного елемента від інших на рівні їх функціонування, що заперечує появу оригінального творчого продукту.

У той же час є всі підстави говорити про близькість, можливість запозичення, взаємопроникнення методичних прийомів, які використовуємо у психопоетиці й відзначаємо у структурній антропології. Скрупульозність дослідження мегатексту, яку ми пропонуємо здійснювати «під мікроскопом» цілком відповідає принципу, запропонованому Леві-Стросом, коли йдеться про те, що «головним, якщо не єдиним, правилом є точність спостереження і опису усіх фактів, при цьому не можна ні в якому разі припустити, щоб внаслідок якихось теоретичних забобонів були спотворені їх природа та значимість»164.

Спрацьовує й друге правило, котре випливає із попереднього: «явища повинні бути досліджені як самі по собі, так і у зв’язку з усією сукупністю фактів»165. У випадку з нашим розумінням психопоетикальних методів, кожен із виявів внутрішнього світу митця, засвідчений в одному з джерел мегатексту, об’єктивізується лише за умови узгодження його з іншими, в тому числі й художнім текстом, який має психоавтобіографічний характер.

Отож, психопоетикальна матриця передбачає реконструкцію психоструктури письменника, спираючись на вияви особистості митця, репрезентовані у його художніх текстах, щоденниках, мемуарах, у спогадах та листах тих, хто його знав особисто. При цьому у єдності працюють принципи і підходи, категорії психології та власне філологічного аналізу. Завдяки вдумливому читанню названих текстів «під мікроскопом» фіксуємо особистісні риси митця, виявляючи таким чином особливості темпераменту, емоційно-вольової сфери, характеру, які, в свою чергу, породжують художність.
***
Дослідження психофізіології письменника можна було б вважати завданням власне психології або ж дорікати літературознавцям у тому, що вони виходять за межі власного дискурсу, «грають на чужому полі». Проте спільність на рівні людинознавства в цілому, прагнення віднайти механізми творчих інтенцій, зрозуміти природу художності як одного з найтаємничіших продуктів Психеї – все це переконує в необхідності вироблення спільного алгоритму дій, системи прийомів, які б дозволили осягнути феномен творчої особистості вповні.

Осмислення підходів літературознавців і психологів до постаті «того, хто пише» спонукають до формування наукового напрямку, який, використовуючи здобутки теорії літератури, психології творчості, загальної, гуманістичної, егопсихології, психоаналізу та аналітичної психології сприяв би виконанню цього завдання.

Зупиняє на цьому шляху вибір об’єкта дослідження. Традиційно йдеться про «образ автора». Вивчення цієї категорії переконує в частковості наукових результатів. Естетичний феномен образу автора, звичайно, корелюється з особою письменника. Проте говорити про залежність художнього результату від образу автора, який прочитується в тексті переважно на рівні задуму та втілених інтенцій: особистісних, естетичних, морально-етичних, соціальних, політичних тощо, не доводиться. Ця схема дещо інша. Поетика визначається особливостями психічної організації того, хто творить. У психології категорія, яка вичерпує психофізіологічне буття людини в усій повноті її соматичних та психоемоційних характеристик окреслюється як «особистість». Тож саме особистість письменника і постає об’єктом вивчення, коли йдеться про пошуки витоків та пояснення особливостей поетики художнього тексту.

Зрозуміла річ, маємо справу з особистістю творчою, дослідженню якої в психологічній науці надається особливої уваги. Огляд джерел, присвячених цій проблемі, переконує в необхідності використання науково-психологічних напрацювань у сфері креативності при дослідженні творчого доробку того чи іншого митця. Талант як психологічна категорія потребує особливої уваги в літературознавчих дослідженнях, додаючи логіки синтезу наукових пошуків.

Багаторічні міркування спонукали нас до формування уявлення про психопоетику, як галузь на стику двох наук, яка розкриває феномен творчої особистості та результатів її праці. Продуктивність запропонованої в розділі концепції вмотивовується розробленими категоріальною базою та інструментарієм, які дозволяють виконати поставлені у дослідження завдання. Здобутком вважаємо введення в літературознавчий обіг понять «мегатекст», «психоавтобіографізм», «психоструктура», активне використання концептів психологічної науки на рівні названих вище напрямів.

Одна з найскладніших проблем, пов’язаних із відсутністю у більшості випадків живого автора, що, власне, серйозною мірою відрізняє психологічну й літературознавчу сферу – експлікація рис його психологічного портрета. Його створення згідно з психопоетикальною концепцією супроводжується скрупульозною роботою над мемуарами в найширшому розумінні (власне спогадами, епістолярієм, щоденниками, автобіографіями тощо) та художніми текстами. Аналіз мегатексту митця «під мікроскопом» дозволяє об’єктивувати його психоструктуру на рівні особливостей темпераменту, характеру, емоційно-вольової сфери, спрямованості, виявів підсвідомої сфери, які в сукупності є змісто- й формотворчими чинниками художності. Підтвердженням цьому стане осягнення методології реконструкції творчої особистості на матеріалі психобіографії Володимира Винниченка, як одного з найпрезентабельніших в сенсі виявів особистісних ознак та інтенцій митця доби модернізму, та практичне відтворення психосвіту, що реалізується на художньому рівні, найяскравіших представників української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття, котрі явили світу унікальну неповторність власного Я, крізь призму якого той світ набув не менш унікального й неповторного втілення.



ЧАСТИНА 2

ТЕХНОЛОГІЯ РЕКОНСТРУКЦІЇ ПСИХОПОРТРЕТА ПИСЬМЕННИКА

(НА МАТЕРІАЛІ ПСИХОБІОГРАФІЇ В. ВИННИЧЕНКА)

Зауважена Г. Сиваченко проблема «становлення психоаналітичного дискурсу» В. Винниченка166 – досить актуальна з огляду на психоаналітизацію сучасного літературознавства. На рівні завдання, яке ставимо перед собою в розділі, переформулюємо її як «становлення психоаналітичного дискурсу винниченкознавства», тобто, спробу осягнення психічного буття письменника. Прагнення долучитися до створення наукової біографії, яка б охопила життя письменника у зовнішніх (власне біографія) і внутрішніх, психічних (психобіографія) виявах, представила повною мірою взаємовпливи буттєвої і творчої сфер, є серйозним мотивом до його виконання. Результат дозволить, на нашу думку, наблизитися до розуміння феномену неординарного митця, розкрити таємниці його творчості, вирізьбити портрет непересічної особистості, і в результаті – віддати належне В.Винниченкові.

Перші серйозні кроки в цьому напрямку вже зроблені, про що свідчать як мінімум два підрозділи в монографіях, що вийшли останніми роками: вже згадуваний «Становлення психоаналітичного дискурсу: Винниченко і фрейдизм» у книзі Г. Сиваченко «Пророк не своєї Вітчизни» (2003) і «Я хочу возвеличити собою українське...» (Психологічний портрет Володимира Винниченка)» у дослідженні В. Панченка «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості» (2004) та наші статті, присвячені проблемам психопоетикального аналізу мегатексті Володимира Винниченка.

Подальші шукання у цій царині залежать від двох чинників: розробки методології психологічного аналізу особистості носія художності й охоплення якомога ширшого фактичного матеріалу. Перший – теоретична площина, яка вимагає осмислення досягнень психологічної науки і кореляції зі здобутками літературознавчої, розроблений у першому розділі дослідження, другий – сфера практична і потребує від дослідника тонкого розуміння слова при роботі з мемуарами та художнім текстом. Матеріалом, який дозволяє виконати ці завдання, виступає мегатекст митця.

У другому розділі маємо простежити у мегатексті В. Винниченка окремі риси психічної структури письменника, які, як зауважує Г. Сиваченко, серйозно впливали «на формування його морально-етичної позиції та емоційне забарвлення творів»167. Щоденник та епістолярій В. Винниченка дають достатньо матеріалу для їх експлікації. Причому особистісна структура митця – це прекрасний зразок чіткої взаємодії зазначених у попередньому розділі компонентів: свідомості, підсвідомого й темпераменту, які виявляються у поетиці його творів.

Хто ж він, Володимир Винниченко? Вольдемар, В. Деде, В. Дедевич, Ді? Ім’я, псевдоніми, прізвиська, хто ховається за ними? І чи лише конспірація вимагає такої багатоманітності проявів? Чи, може, справжній мистецький талант сусідить у ньому з даром перевтілення, а здатність до самоосягнення – із неможливістю пізнати себе до підсвідомих глибин? Адже недаремно здивування викликає кожен з душевних порухів, досі йому невідомих. «Ні, я абсолютно себе не знаю, – напише він у листі до дружини. – В мені, здається, сидить з десяток людей цілком різних»168.

Побачити усі «Я» письменника і є найскладнішим завданням для дослідника. «Сліди», залишені в мегатексті, які вказують на особистісні прояви В. Винниченка, досить виразні, ось тільки «читати» їх варто дуже уважно, пам’ятаючи про «маски», звіряючи одне джерело з іншим, і десь на стику різних інформаційних пластів підходячи до істини.

Акцентуючи увагу на окремих рисах темпераменту, ми накреслюємо перспективу у створенні повної картини психосвіту В. Винниченка. Таке завдання не є власне психологічним: психобіографія – не самоціль, а засіб досягнення літературознавчої мети. Адже, враховуючи потужне психоавтобіографічне начало його творів, особливо ранньої драматургії та романістики, можна з впевненістю говорити про кореляцію його особистісних проявів і особливостей художності. Як зауважує Е. Геннекен, «немає такої естетичної (виходячи із концепції засновника естопсихології, естетичне цілком можна трактувати як «поетикальне». – С.М.) властивості, яка не знайшла б собі відповідної психологічної особливості; а ця остання в свою чергу відповідає певним видозмінам в загальному механізмі свідомості»169. Враховуючи те, що цитована праця французького дослідника видана у 1888 році, до відкриття З. Фройдом теорії підсвідомого, можемо скоригувати думку, додавши «і підсвідомого».

Мегатекст В. Винниченка дає змогу зазирнути і в цю сферу. Її таємниці розкриваються як у хрестоматії з психоаналізу у психоавтобіографічних творах і щоденникові. Саме там на рівні вербалізованих підсвідомих проявів простежується тонкий зв’язок між психічними процесами і їх реалізацією в мистецькому акті. Зупинімося лише на одному із зразків такої співвіднесеності, поміченому при аналізі драматичних творів В. Винниченка. Мова йде про кардинальну зміну, яка відбулася у наративній стратегії письменника. Починаючи від п’єс «Дизгармонія», «Щаблі життя», «Великий Молох» до п’єси «Memento» (1909) носієм авторського начала незмінно виступає чоловік, у позиціях та психічній структурі якого вгадується запальний, заангажований на активні зміни в морально-етичній та суспільній сферах Володимир Винниченко. Але художні експерименти, а саме в них «дограє» свої життєві мефістофельські ігри митець, не дають позитивного результату. Його герої-чоловіки не витримали випробування на міцність у реалізації на ділі проголошуваних ідей і принципів. За З.Фройдом, подібний стан приводить до необхідності компенсації. Адже «невдоволені бажання – рушійні сили фантазій, і кожна окрема фантазія – це здійснення бажань, коректура невдоволеної дійсності»170. У В. Винниченка спостерігаємо витіснення одного авторитету, у даному випадку – чоловічого начала, іншим – жіночим. На зміну Миронові Купченку, Зінькові, Кривенкові приходять Наталія Павлівна, Рита, Марія Ляшківська. Автор віддає перевагу неординарній жінці, здатній, нехай і ціною смерті (без мелодраматичних ефектів його театр втратив би свою привабливість), але досягнути чистоти принципу «чесності з собою», якого протягом усього життя прагнув і дотримувався В. Винниченко, досить часто – на шкоду самому собі й оточуючим. Та таким він уже був...

Орієнтуючись при дослідженні підсвідомої сфери письменника на класичний психоаналіз, не можемо залишити поза увагою едіпів комплекс, який, на думку Н. Зборовської, «може бути представлений (...) як психоаналітичний код для пояснення духовності, феномену творчої особистості і культури загалом»171. У нашій ситуації – пояснення появи в текстах образу надзвичайної жінки, як носія авторської психоструктури. Автобіографічний «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», низка романів і драм, у яких прозирає психоавтобіографічна інформація, листи від матері, оприлюднені В. Панченком, дають усі підстави говорити про наявність такого комплексу у Володимира Винниченка. На відміну від М. Коцюбинського, для якого едіпова ситуація зумовлена, за класичним зразком, майже побожною любов’ю до матері і гострою неприязню до батька, що помітно прозирає як у мемуарних джерелах, так і в художніх текстах («Харитя», «Ялинка», де спостерігаємо прямий – у першому, і опосередкований – у другому, докори батькові за втрачену радість), у В. Винниченка непрості стосунки з матір’ю. У листах читаємо: «Ты, сын мой, почему-то меня давно не любишь…», «если ты, Володичка, не любишь и не жалеешь, как свою родную маму, то бог с тобой, я больше и писать не буду никогда…»172. Чи не у «Федькові-халамидникові» відповідь на поставлені матір’ю у листах питання? Адже найтолерантніше, не кажучи вже про материнську ніжність, звертання матері до Федька, в образі якого, безсумнівно, прозирають авторські риси, – «нещастячко», а частіше: «сибіряка», «люципере», «чом тебе чортяка не вхопила там у воді, ти, ідоляко!», «падлюко» та ін. І чи не в «Кумедії з Костем» проектує В. Винниченко своє повне неприйняття матері, вигукуючи устами «байстрюка» Кості: «У мене не було матері», яку, до того ж, уже символічно «вбито» ще у «Щаблях життя»? Відповідь на ці та інші питання постають при аналізі психосвіту митця нижче, та вже з наведених прикладів зрозуміло, що привід для створення образу надзвичайної жінки у В.Винниченка був. Тобто, поява у драматичних творах образу жінки, яка втілювала б його ідеал, – це своєрідна спроба компенсації його дитячо-юнацьких розчарувань.

У розділі розкриваються окремі аспекти психосвіту В. Винниченка – ми репрезентуємо принципи його експлікації і зразки підходу до підсвідомої сфери, темпераменту та характеру суб’єкта дослідження. Перспектива – повноформатний психологічний портрет у єдності свідомої та підсвідомої сфер душі одного з найоригінальніших і неординарних митців минулого століття, а на цьому прикладі – психопортретів митців доби модернізму, які, як у жодному з інших літературних напрямів, виявили своє єство у неперевершених за глибиною саморозкриття художніх та мемуарних текстах
2.1. Динаміка становлення особистості
Розуміння витоків високого творчого потенціалу В. Винниченка неможливе без аналізу особливостей дитячих років митця. У джерелах і численних публікаціях з цього приводу спостерігається багато різночитань, які є навіть у біографічних довідках щодо місця та дати народження письменника.

У той же час дослідження вчених різних країн переконливо свідчать про важливість раннього віку в житті людини. З. Фройд, а за ним А. Адлер вважали, що особистість в основному формується у перші шість років життя, тому одним із основних завдань психоаналізу було «зняти покривало амнезії, яке огортає ранні роки дитинства»173. Л. Толстой стверджував: «Від п’ятирічної дитини до мене – один крок, від новонародженої до п’ятирічної – величезна відстань»174.

Сучасна дослідниця психології творчості Д. Богоявленська підтвердила цю думку Л. Толстого. Вона експериментальним способом довела, що в дітей з високим рівнем креативності до 7 років практично сформовані найважливіші характеристики особистості175.

Значення цілісного уявлення про людину та її самосвідомість для аналізу психологічних питань біографії особистості розумів С. Рубінштейн. У фундаментальній праці «Основи загальної психології» він писав: «Людина лише настільки і є особистістю, наскільки вона має свою історію»176.


2.1.1. Усі ми родом із дитинства
Безперечно, Володимир Кирилович мав неабияку «свою історію», проте саме дитячі та юнацькі роки не стали, на жаль, об’єктом його рефлексій у Щоденнику, який він почав вести після 30-ти років, а до прямих спогадів про дитинство письменник взагалі вдавався вкрай рідко.

У книзі «Володимир Винниченко та його доба», яка з'явилася у Нью-Йорку 1980 року, Г. Костюк, спираючись на нотатки у Винниченковому «Щоденнику», стверджував (помилково, як відомо нині. – С.М.), що дитинство письменника, принаймні до семи років життя, проходило на селі Великий Кут Єлисаветградського повіту. Кирило Винниченко (батько письменника) в дитинстві був чабаном, парубком їздив до Криму по сіль, зупиняючись в Єлисаветграді, а на заїжджому дворі познайомився з вдовою з трьома дітьми Явдохою Павленко, яка була старшою на п’ять років. Згодом вони побралися, а Володимир був їхньою єдиною спільною дитиною177.

Ось і весь фактичний матеріал, який мають у своєму розпорядженні сучасні дослідники дитинства В. Винниченка. Справді-бо, з погляду строгої формальної логіки, ми опинилися в глухому куті. Проте несподіване вирішення проблеми було підказане самим Винниченком, в описі методу створення п’єси «Щаблі життя»: «Для цього я взяв уявну людину, риси котрої зустрічав в окремих людях, увів її в коло своїх почуттів та думок і примусив увійти в реальне практичне життя з цими висновками. Я написав п'єсу «Щаблі життя», в котрій описав ті наслідки застосування висновків до навколишнього життя, котрі я сам частково пережив і котрі логічно випливали зі стану речей»178.

Застосований письменником літературний прийом має чітку експериментальну основу та кваліфікується як експериментальний метод або «дослід в лабораторії». Ми вирішили ризикнути (також якість, запозичена в письменника) й побудувати наступну стратегію подальших розвідок. Ми «візьмемо» Винниченка-дитину, «введемо його у коло» різноманітних сучасних наукових теоретичних та емпіричних ідей, думок та досліджень закономірностей психологічного розвитку («спеціально створені умови»), а потім опишемо гіпотетичні «наслідки застосування висновків до навколишнього життя», котрі В. Винниченко «сам частково пережив» як суб’єкт власного життєвого шляху. Для цього звернимося до Щоденника та епістолярію митця. Квазі-суб’єктами «експерименту» стануть також персонажі його творів, їхні вчинки, думки, висловлювання. Ми спробуємо використати ідентифікації письменника з героями його творів методом зіставлення автора й літературних героїв (у психоаналітичному розумінні). Таким чином, ми не лише змоделюємо ситуацію формування особистості В. Винниченка, але й спробуємо встановити причинно-наслідкові зв’язки між психічними властивостями чи явищами, «котрі логічно випливають зі стану речей». Певна річ, наші судження та висновки будуть мати гіпотетичний характер.

Наразі ми поставили запитання: що є особливим в дитячих роках митця, його сімейному вихованні? Що та які з подій і переживань дитинства вплинуло на подальшу долю й творчість майбутнього письменника? І спробуємо показати, яким чином начебто незначні події та дитячі переживання позначилися на життєвій долі й особливостях поетики В. Винниченка.

Отже, почнемо аналіз мікросоціальної динаміки становлення особистості В. Винниченка з його великої родини, розглянемо стилі батьківської поведінки, характер взаємин між матір’ю та сином, концепцію стосунків «батько-син», вплив сиблінгів і порядку народження дитини в родині. Провідними експертами в нашому «експерименті» будуть видатні вчені, ідеї і теорії яких є надбанням у світовій психологічній науці.

Родинні стосунки, що виникають усередині сім’ї, визнаються вченими ключовими у формуванні особистості. Дійсно, сім’я має найбільший вплив на формування Я-образу дитини, оскільки створює соціальне мікросередовище її розвитку. Сімейна обстановка, кількість дітей, матеріальні статки, рівень розуміння й контролю, дисциплінарні заходи, стиль виховання – усе це впливає на психосоціальний розвиток індивіда. Основні моделі: дитина – мати, дитина – батько, дитина – брат, дитина – сестра є прототипами, стосовно яких мимовільно оцінюються всі подальші зв'язки між людьми.179

Дослідниками впливу стилів батьківської поведінки на дітей, факторів їхнього контролю та емоційної підтримки нащадків (А. Болдуін, Д. Боумрінд, М. Раттер, Е. Фромм, З. Фройд, Р. Фрейджер, Д. Фейдимен та ін.) були проаналізовані такі варіанти батьківських стилів, як авторитарний, ліберальний та авторитетний180.

Як виявилося, авторитарні батьки вважають, що дітям не слід давати занадто багато свободи. У своїй виховній практиці вони всіляко обмежують самостійність дитини, позбавляють її права заперечувати старшим, прагнуть домогтися від неї показової дисциплінованості. Такі батьки унеможливлюють щиру близькість з дітьми, майже ніколи їх не хвалять, а тому й не дивно, що між прихильниками авторитарного стилю й дітьми рідко виникає почуття душевної прихильності.

Ліберальні батьки, навпаки, дозволяють дітям робити все, що їм заманеться. Розуміючи необхідність і право дітей на самостійність, вони слабо регламентують поведінку нащадків, надають їм вдосталь свободи. Водночас такі батьки демонструють щиру прихильність, задоволення від спілкування з дітьми та гордість за їхні успіхи.

Як бачимо, ці стилі батьківських впливів на дітей є протилежними, а тому цікавим є наступний висновок учених. Якщо виховні заходи батьків суперечать один одному, то в дитини з’являється емоційна нестабільність і «доросла» схильність кидатися з одних крайнощів в інші. Це варто запам’ятати, оскільки викладена інформація допоможе нам розібратися у впливах на маленького Володимира з боку його матері та батька.

Спочатку проаналізуємо характер стосунків В. Винниченка з матір’ю. Їх можна назвати прохолодними. Судячи з усього, мати Володимира була схильна до авторитарного стилю виховання. Можна припустити, що Євдокія Онуфріївна вимагала від сина дотримуватися встановлених норм і правил поведінки, критикувала, рідко висловлювала схвалення, психологічно принижувала, використовуючи образливі прізвиська. Учені стверджують, що в таких матерів хлопчики стають некерованими й агресивними. У дорослому житті ті, до кого погано ставилися в дитинстві, частіше стикаються з психологічними проблемами, мають схильність до суїцидальності181.

Як тут не згадати, що мотив самовипробування виявлявся у багатьох життєвих ситуаціях дорослого В. Винниченка. Відомо, що в молодості, перебуваючи в тюрмі за революційну діяльність, він здійснив спробу самоповішання, яка ледь не закінчилася його смертю. Потім, уже на волі, знову спробував стрілятися на очах у приятельок. У листі до Л. Гольдмерштейн від 18 квітня 1909 р. знаходимо ще одне свідоцтво суїцидального наміру: «Їдучи на Україну, я сам підписую свій смертний присуд. З першим же арештом я кінчаю своє життя...»182.

Спроби самогубства В. Винниченка можна було б пояснити як окремий випадок «невротичного рішення» (К. Хорні), джерела якого криються в неусвідомлюваному або слабко усвідомлюваному хронічному нервово-психічному напруженні. Такі психічні стани дійсно мали місце. Нема сумніву, і це підтверджують дослідження В. Панченка, що В. Винниченко відчував «неймовірні психічні перевантаження, добре відомі професійним революціонерам, чия молодість минала в тюремних камерах, у вічному ризикові й вічному напруженні...»183. Але не лише це спричинювало суїцидальність В. Винниченка. До цього слід додати, що в нього була «неврівноважена, «буйна», страшенно честолюбна натура!»184.

Такими є й більшість персонажів його творів, які ціною власної смерті утверджують свободу своєї особистості, відстоюють свої права та щирість почуттів. Узагальненою мотивацією самогубств героїв Винниченкових творів є прагнення здобути довіру людей, які «вірять лише смерті». Такий акт самовиправдання пострілом у голову стався в оповіданні «Студент» (звернемо увагу на рік написання — 1907). Трагічними є сценічні біографії більшості дійових осіб п’єс («Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Брехня», «Гріх», «Пісня Ізраїля (Кол-Нідре)» тощо), які через неймовірні душевні страждання вдаються до самогубства «як до останнього порятунку від цього жорстокого, безглуздого, дріб'язкового, антилюдського, абсурдного світу»185.

На щастя, інстинкт смерті був подоланий В. Винниченком у процесі творчості, бо сама творчість — «унікальний психологічний феномен самопізнання та пізнання світу, що дуже часто виникає в супроводі загальнолюдського страху смерті і як бажання подолати смерть»186.

Далі, аналізуючи стосунки малого В. Винниченка з матір’ю, використаємо з метою їхнього глибшого осмислення відкриття З. Фройдом едіпового комплексу. Едіпів комплекс, нагадаємо, означає поєднання любові й ворожості, які відчуває дитина до своїх батьків. Уперше це явище описане в «простій», або «позитивній», формі відповідно до сюжету драми Софокла. Позитивний едіпів комплекс трактується як бажання смерті суперника – батька тієї ж статі – і сексуальний потяг до батька протилежної статі. Пізніше З. Фройд виявив більш складний характер комплексу Едіпа й описав негативний його варіант, який виявляється в любові до батька тієї ж статі й ворожості до батька протилежної статі. Едіпів комплекс, на думку Н. Зборовської, «може бути представлений /.../ як психоаналітичний код для пояснення духовності, феномена творчої особистості й культури загалом»187.

Розмірковуючи далі в цьому напрямку, можна припустити, що відчуження Володимира від матері могло сформувати в нього так званий негативний едіпів комплекс (З. Фройд), який виявлявся насамперед у ворожості до неї.

Наявність едіпового комплексу у В. Винниченка саме в його негативному варіанті явно простежується у вище процитованих листах від матері. Звернімо увагу, не просто «не любиш», а більш афективно – «не жалеешь, как свою радную маму», що психологічно розшифровується як «не визнаєш взагалі за матір». І майже дитяча примха старої жінки: «то бог с тобой, я больше и писать не буду никогда...»

Взаємини матері й сина могли значно ускладнитися ще в період, коли Володимир досяг підліткового віку. Можливо, саме тоді поглибилася «тінь між сином і матір’ю»188.

Дійсно, у період отроцтва природно відбуваються швидкі індивідуальні та внутрішньо-сімейні зміни. Враховуючи природжений темперамент та обдарованість хлопця, не дивно, що зростання усвідомленості власної компетентності, потреб в автономії і самовизначенні могли набути для Винниченка-підлітка певної акцентуації.

Звернемо також увагу на те, що розбіжності з матір’ю, за твердженнями вчених, підривають соціальну компетентність підлітків, усвідомлювану ними за межами сім’ї. А соціальна компетентність є основною складовою спроможності підлітка знаходити нових друзів і зберігати старих189.

Певною мірою підліткові трансформації Володимира на тлі досить складних взаємин з матір’ю могли стати основою його дитячих психологічних травм. Сильні емоційні реакції, котрі зазвичай демонструються в таких випадках, свідчать як про реальну наявність травми дитячої душі, так і про її маскування в неординарних учинках.

Здається, занадто глибоко засіли у свідомості «Володички» давні звертання матері, спроектовані в образі матері Федька у «Федькові-халамидникові»: «сибіряка», «халамида», «люципере», «чом тебе чортяка не вхопила там у воді, ти, ідоляко!», «шибеник чортів», «стервин син», «падлюко», «пробий голова», «зайдиголова». Зважимо на те, що дитина сприймає образ матері всією повнотою своїх почуттів, материнське схвалення – найдорожчий скарб, її вербальні образи – жорстокіші від фізичних тортур.

Зрештою, якщо уявити, що все це чули вуха обдарованої дитини, нестандартного підлітка, самовпевненого юнака, яким, безперечно, був В. Винниченко, то можна зрозуміти повне неприйняття сином матері, вкладене в уста «байстрюка» Кості: «У мене не було матері!». З погляду ображеного самолюбства можна навіть пояснити символічне «вбивство» матері головним персонажем Мироном Купченком у п’єсі «Щаблі життя». Між втратою довіри до всього світу та втратою матері В. Винниченком було обрано останню.

Підліткова критичність мислення може мати також наслідком те, що підліток раптово починає бачити безліч недоліків у своїх батьків і не може уявити собі, як дві звичайнісінькі обмежені людини могли породити такого унікального індивідуума – його самого. Цей тип роздумів підлітка Д. Елкінд назвав фантазією знайди190.

Інфантильні фантазії щодо сім’ї у фройдівському психоаналізі названі «сімейним романом», коли суб’єкт вигадує собі іншу сім’ю, «уявляючи свого батька знаменитим чоловіком, з яким мати мала таємний зв’язок, і себе, на противагу братам і сестрам, – сином батька іншого народу»191.

Подібні фантазії, за З. Фройдом, травмована людина використовує як механізм психологічного захисту. Психологічний захист трактується як система регуляторних механізмів, зумовлених генетичною схильністю, зовнішніми труднощами й мікрокліматом у родині та соціумі.

Схоже, Винниченко-підліток несвідомо використовував такі відомі прийоми захисту, як інверсія, витіснення, ідентифікація. Пояснимо ці моменти детальніше.

Суть механізму інверсії полягає у підміні відчуттів, думок, дій, що відповідають справжньому бажанню, на діаметрально протилежні. Наприклад, для дитини, яка спочатку хоче отримати любов до себе матері, але не одержує цієї любові, характерним є провокування її на вияв хоча б негативної уваги до себе, тобто дитина навмисне викликає своїми діями ненависть матері до себе. Ця ситуація створює емоційні спалахи такої великої сили, що вони мають бути або інтегрованими у свідомість, або ж витіснені в несвідоме.

Отже, підданий цензурі й відокремлений від свідомості матеріал набуває ознак витіснення. Цей матеріал можна забути на свідомому рівні, але він зберігається у несвідомій сфері психіки і впливає на свідомість опосередковано через емоційні та психосоматичні стани. За теорією З. Фройда, переживання, які відкидаються, усе ж таки володіють здатністю впливати на поведінку людини з неослабною інтенсивністю і без участі якого-небудь контролю свідомості.

За С. Гроффом, усі конфлікти або переживання-травми, витіснені з пам'яті у сферу індивідуального несвідомого, можуть з нього спливти. Емоційно заряджені спогади та пов’язані з ними фантазії, значущі події або обставини життя від моменту народження до теперішнього моменту людина може реалістично пережити знову192.

Тут варто згадати про момент, пов’язаний з часовими характеристиками дії пригнічених спогадів. З. Фройд уточнює: «...несвідомі психічні процеси самі собою не належать до певного моменту часу. Передусім, можна сказати наступне: вони не розміщуються хронологічно, час не вносить у них ніяких змін і до них не може бути застосовано поняття часу»193. А це означає, що витіснені спогади В. Винниченка з роками не втрачали своєї емоційної сили й багато в чому визначали його життєвий і творчий шлях.

Ідентифікацію можна визначити як психологічний захист у формі несвідомого ототожнення особистості з іншими об’єктами, зважаючи на певну спільну властивість. Про це ми детальніше поговоримо трохи згодом, аналізуючи концепцію «батько-син» у Винниченковій родині, а в цій частині наших розвідок звернемося до досліджень Е. Фромма194.

Отже, повернімося до ситуації сімейного виховання В. Винниченка через концепцію материнської та батьківської любові. Принагідно зауважимо, що вчені одностайні в тому, що на певному етапі розвитку дитини для формування креативності необхідна безумовна любов людини, яка її виховує. Зрештою, це створює умови для психологічної свободи та психологічної безпеки (за К. Роджерсом).

Що ж до материнської та батьківської любові, то змістові характеристики емоційної прихильності до дитини з боку матері й батька дав Е. Фромм. Він стверджував, що відмінність материнської любові до дитини від батьківської полягає у тому, що перша – безумовна, а друга – умовна. Мати любить своє дитя за те, що воно є, що воно – її дитина, без будь-яких «якщо», «і» чи «але». Материнська любов несе беззастережну позитивну увагу, яку не потрібно домагатися чи заслуговувати. Ця думка в конденсованому вигляді подана ще в З. Фройда: «Стосунки матері й сина – найчистіший приклад незмінної любові, не скаламученої жодними егоїстичними міркуваннями»195.

Батьківська любов, за Е. Фроммом, зумовлена подібністю дитини до батька своєю поведінкою, виконанням встановлених обов'язків, певними очікуваннями. Зумовлену любов тата можна домогтися, заслужити, бо вона відкрита для впливу. Саме любов батька сприяє розвитку в дитини почуття власної сили та дозволяє їй зрештою стати авторитетом для себе, звільнившись від авторитету батька.

У родині Винниченків, на наш погляд, вплив батька – Кирила Васильовича – на особистісне зростання Володимира був сильнішим. Властивий йому ліберальний тип виховання виявлявся насамперед у тотальному позитивному ставленні до сина, демонстрації прихильності без критики й обмовок.

До цього слід додати, що загалом стиль взаємодії саме батька з дитиною відрізняється від материнського. Батько, зазвичай, виявляє більше фізичної сили, активності й стихійності в стосунках з дитиною, він схильний до влаштування незвичних, енергійних, непередбачених імпровізованих ігор, котрі особливо подобаються малечі.

Мабуть, саме так і було з малим Володимиром. Уявімо, що потім, після метушні та рухливих вправлянь – хвилини вечірнього відпочинку поруч з батьком під возом на сіні, «яке кололо часом шпичками вбік крізь ряденце. Гарно, затишно, любо до того під теплим, сильним боком тата, що хотілося тоненько, тоненько з захватом і щастям запищати».

Такі щемкі спогади В. Винниченка давно минулих днів можливі лише через присутність в емоційній пам’яті такого жаданого відчуття безмежного щастя. Ось ми й знайшли ту основу, яка дає змогу говорити про ідентифікацію Володимира саме з батьком.

На думку З. Фройда, маленькому хлопчику властиво стежити за своїм батьком, за його манерою поводитися, одягатися, доглядати за собою, щоб згодом наслідувати його. Якщо в цей період хлопчик більше зв’язаний з батьком, ніж з матір’ю, то він інстинктивно переймає у нього манери та звички. А в тому разі, коли батько поводиться з ним не як з малям, а як з майбутнім чоловіком, у дитини будуть розвиватися справжні чоловічі якості.

За механізмом наслідування Володимир несвідомо фіксував поведінку й певні риси характеру батька. Саме батько став для Володі значущою фігурою (рольовою моделлю), дієвим посередником соціалізації. А більш соціалізовані діти мають і більш розвинену Я-концепцію.

Дійсно, у батька й сина було багато спільного в характері. Про надзвичайну амбітність Кирила Винниченка свідчить оголошення у газеті «Елисаветградский вестник» від 26 лютого 1896 року. Не маючи освіти, відповідних рекомендацій та досвіду, він тим не менше претендує на посаду «управителя имением»196.

Віддзеркалювання прикмет батьківської самовпевненості вбачаємо також у листі Володимира Винниченка до редакції «Літературно-Наукового вісника» з прозорим натяком на те, що його поему «Софія» вже можна таки друкувати. «Гадаю, припускає юнак, – що на кордоні не пропустили її, через те, що написав її гімназист, а гімназистам, відома річ, нічого ні писать, ні друкувать не можна. Тепер же я готовлюсь в університет, значить, не гімназист, а через се і можна»197. Сумнів, висловлений В. Винниченком у листі, полягає нітрохи не в художній вартості власного твору, а в простій прикордонній формальності198.

З віком такий відвертий юнацький максималізм в оцінці своїх досягнень не зникає, а набуває певної глобалізації (автобіографічні твори, записи щоденника, епістолярій) у визначенні власної ролі в розвої української літератури, прагненні «возвеличити собою українське...». І то не була гіперкомпенсація невдахи, а твереза самооцінка й упевненість у спроможності служіння своїй нації.

До речі, прихильність до батька В. Винниченко зберіг до кінця життя. Емоційну модальність ставлення до нього спроектовано, на наш погляд, у ставленні Наталі Павлівні до свекра Карпа Федоровича (п’єса «Брехня»). Головна героїня, висловлюючи щире людське почуття до цієї «затурканої життям» старої людини, зізнається, що вона вперше через Андрієвого батька відчула, якою щемлячою й пекучою може бути жалість.

Часові перегуки з реальною родинною ситуацією В. Винниченка можна відчути й у романі «По-свій». На цю обставину звертає увагу В. Панченко, який знаходить співвіднесеність художніх образів цього твору з персонажами психоавтобіографічного оповідання «Федько-халамидник». Легко переконуємося в сказаному, цитуючи В. Панченка, який описує сім’ю головного героя роману, поета Вадима Стельмашенка: «...мати поета Вадима Стельмашенка, який після дев’ятирічної розлуки з батьками повернувся із заслання дорікає синові: «Хай тебе, сину, господь судить, а жорстокий ти до нас...». Батьки Вадимові, які так само, як і Федькові, туляться в найманих кімнатках, потерпаючи, що їх звідти будь-коли може прогнати хазяїн-власник, мають уже знайомі нам риси: мовчазно-добродушний Стельмашенко-старший, мати – тепер уже постаріла, без того «нетерплячого свавілля в голосі», яким вона завжди воювала з добродушшям чоловіка. Що ж до Вадима Стельмашенка з його «буйною вдачею», то це мовби подорослілий Федько...»199.

А в Щоденнику В. Винниченка знаходимо нотатку доби еміграції від 20 липня 1931 року: «Про поворот на Україну писати до Харкова неможливо – можуть пояснити написання «Щастя» для цієї мети. А бідний наш старенький кротко і терпляче жде. Думає, що не хочемо його взяти до себе. Почекаю ще два місяці й буду писати не про поворот, а про випуск до мене батька. Тим покажу, що на поворот зовсім не рахую, що, навпаки, бачачи неможливість цього, навіть надовго оселяюсь у Франції – адже й батька виписую до себе. Сподіваюсь, випустять? Коли ж проти мого приїзду на Вкраїну нічого не мають або, може, хоч би наїжджати час від часу дозволили, набиратися повітря і тоді знов би пірнав в еміграцію»200.

Отже, проаналізувавши материнську й батькову любов до сина в сім’ї Винниченків, можна припустити, що мати й батько Володимира ніби помінялися ролями у ставленні до дитини. Як ми вже говорили, батько традиційно любить нащадків «за щось», тобто за певні досягнення, за конкретні якості характеру, за відповідність очікуванням тощо. Батько ж Володимира любив сина, незважаючи на «жахливу» вдачу малого, любив тією «безумовною» любов’ю, яка, зазвичай, більш властива матерям.

І, навпаки, мати – Євдокія Онуфріївна – ймовірніше, була схильною до емоційної депривації, була відчуженою, недосяжною для сина. Можливо, це було пов’язано із матеріальними нестатками, заклопотаністю утримуванням такої великої сім’ї, емоційною нестабільністю.

Здається, саме тому майже відсутні спогади письменника про матір, бо все, що її стосувалося, було болісно витіснене в несвідоме. Можливо, у відповідь на відчуття тривоги, пов’язаної із напруженою атмосферою у сім’ї, Винниченко-син мимовільно гальмував й усував зі свідомості недозволені думки, відчуття, травмувальні моменти. Як ми пам’ятаємо, за З. Фройда, психологічні травми перших п’ять років життя, що були витіснені зі свідомості й надалі перебувають в основі детермінації поведінки вже дорослої людини.

Ще раз нагадаємо, що В. Винниченко ідентифікував себе з батьком. Ототожнення є більш позитивним механізмом захисту, оскільки завдяки їй відбувається процес інкорпорування (присвоєння) цінностей, установок та поглядів значущого іншого. Для Володимира такою могутньою у його очах людиною став саме батько. Це певною мірою пом’якшувало психологічне травмування дитини, проте слід ураховувати при цьому висновки вчених про те, що, по-перше, «вилучений» батько перестає бути посередником соціалізації й авторитетною фігурою, а, по-друге, тісний зв’язок дитини лише з одним з батьків, безперечно, шкодить розвитку особистості201.

У контексті вищевикладеного можна говорити про те, що незвична й досить драматична родинна ситуація була не тільки передумовою формування Я-концепції особистості В. Винниченка, але й знайшла свою розв’язку у творчості письменника.

До сімейних факторів прояву обдарованості відносять не лише впливи батьків, але й кількість дітей і значення порядку народження дитини в родині. На порядок народження як основну детермінанту установок, що супроводжують стилі життя, звертали увагу А. Адлер, Ф. Гальтон, Ж. Годфруа202. Останній наводить статистику, яка свідчить, що частіше креативними стають останні діти, тоді як інтелектуальними – перші. Цю закономірність дослідники пояснюють не особливостями дітей, а конкретними факторами виховання у сім’ї. Прихильники впливу сімейного фактора на креативність зауважують, що первістку приділяють більше уваги, бо він має виправдати амбіції батьків, на нього покладається відповідальність за реалізацію батьківських очікувань. Становище останньої дитини унікальне, бо вона ніколи не буде «позбавлення трону» іншим сиблінгом і, будучи «малям» родини, відчуває увагу не тільки з боку батьків, але, як це буває у великих родинах, старших братів і сестер. Останній дитині дістається більше любові, від неї менше вимагають, рідше обмежують в ініціативі.

Молодша дитина, за А. Адлером, може виявитися бунтарем, здатним до жорсткої критики суспільних традицій та усталених ієрархій, схильною до виявів захисту слабких людей у суспільстві. А. Адлер говорив про останню дитину, як ту, що постійно бореться, як про можливого майбутнього революціонера. Окрім цього, зазвичай, ця дитина має «пригодницький підхід до життя» і легко береться за нове203.

У спогадах Розалії Винниченко читаємо, що від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир. Таким чином, він був останньою дитиною у великій родині, але першою та єдиною для Кирила Винниченка204.

Отже, Володимир був найменшим, мав двох старших братів і сестру. Всі разом вони утворювали особливу соціальну групу, яку вчені називають групою сиблінгів. Стосунки між ними дають кожній дитині досвід, який відрізняється від досвіду, набутого в спілкуванні з батьками. Навіть якщо в сиблінгів велика різниця у віці, для наймолодшого з них не проходить дарма життя пліч-о-пліч з рівними собі за «сімейним станом» (діти однієї сім’ї).

Висловимо припущення, що Винниченку було знайоме солодке відчуття «найменшенького». Пригадаймо хоча б оповідання «Віють вітри, віють буйні...», у якому маленький хлопчик Гринька є «царем і владикою». У своєму маленькому світі він «...цар і бог над речами й людьми, де слово й плач його закон для мами, тата, Гаврика, Рябухи-Саньки, кішки Рудьки, собаки Жульки, для всіх стільців, скриньок, щіток, словом усього...»205.

Про особливе місце Володимира в сім’ї говорить і В.Панченко: «Вдома хлопчику як найменшенькому дозволялося більше, ніж іншим дітям. Був він загальним улюбленцем, навіть пестунчиком»206.

Діти-дошкільнята взагалі зосереджені на собі, а тому їхні думки спрямовані на те, щоб якомога більше дізнатися про себе. Вони порівнюють себе з іншими дітьми, бо знання про те, якими їх бачать інші люди, є важливою сходинкою розвитку самопізнання. Оскільки найменша дитина звикає бути в родині «мазунчиком», то вона легко опановує маніпулятивні способи досягнення бажаного, демонстративно ображаючись або намагаючись зачарувати. Тому такими цікавими є моменти змагання за лідерство шестилітнього Гриня і дев'ятилітньої сироти Саньки-Рябухи (оповідання «Віють вітри, віють буйні...»). Ці діалоги прописані настільки психологічно тонко, що не виникає сумніву: вони взяті із сокровенних схованок дитячої образної пам’яті письменника.

Позитивним моментом зростання Володимира в сімейному «дитячому суспільстві» була потреба відрізнятися від своїх братів і сестри, визначити й закріпити власну «неповторну ідентичність».

В. Винниченко як найменша дитина прагнув наздогнати старших, у нього, напевно, спостерігалася висока мотивація перевершити старших сиблінгів, а це стимулювало до пошуків іншого життєвого стилю, у якому він зміг би досягати вершин завдяки своїм власним індивідуальним здібностям. Різноманітні сімейні стосунки були першим «полігоном» маленького Володимира, бо, по-перше, сиблінги можуть розвивати взаємини, які іноді зберігаються протягом усього життя, а по-друге, «гранична відвертість між сиблінгами дозволяє (незалежно від того, хочуть вони цього чи ні) випробовувати зльоти й падіння людських відносин на базальному рівні»207.

Безперечно, на виховання Володимира мав вплив старший брат Андрій, який певним чином сприяв тому, що найменший навчився читати («першим «букварем» для нього були принесені братом Андрієм, працівником друкарні, афіші, з яких він, бавлячись, вирізав літери і клеїв на стіні, питаючись у дорослих, що то за буква»208). Пізніше Андрій матеріально допомагав Володимирові, який навчався у Єлисаветградській гімназії («За навчання в гімназії доводилося щорічно платити 60 рублів – суму, еквівалентну тисячі фунтів телятини на єлисаветградському базарі. Щоб наймолодший син спромігся за допомогою освіти перейти у вищий соціальний стан, батькові і матері час від часу доводилося звертатися по фінансову допомогу до старших дітей»209).

До речі, Володимир, ставши знаним письменником і маючи пристойні гонорари, підтримував грішми сім’ї своїх родичів.

Аналізуючи мікросоціальну динаміку розвитку особистості В. Винниченка, не можна обійти увагою травмувальні моменти його дитинства. Ми вже згадували про це побіжно, характеризуючи стосунки діади «мати-син». Зараз ми зупинимося окремо на концепції «батько-син». І тут випливають певні аналогії дитячої травми й проекцій дитячих фантазій З. Фройда, проаналізовані Н. Зборовською. Дослідниця відзначає, що на самоутвердження З. Фройда вплинув прикрий випадок, що травмував свідомість дванадцятилітнього хлопця (невідомий перехожий на вулиці грубо принизив гідність його батька, а той не виявив очікуваної реакції на образу). Ця ситуація плюс бізнесова неспроможність батька сприяли гіперкомпенсації З. Фройда в інтелектуальному пізнанні «як єдиного способу успішної реалізації таємного бажання — подолання почуття неповноцінності, психічних травм та комплексів». Н. Зборовська підсилює цей висновок часовою проекцією: «У зрілому віці, коли виникло бажання психоаналітичну теорію перетворити на психоаналітичну світову практику (психоаналітичний рух), Фройд... мислив себе вождем інтелектуальної всесвітньої революції»210.

А що ж травмувало чутливу дитячу душу В. Винниченка? Наближаючись до кризи середини життя (39 років), у письменника раптово з’являється трагічний спогад: «3 дитинства, згадував письменник у щоденнику 23 травня 1919 р., з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту вже прийнявши в душу собі зерно ненависти до соціяльного визиску, до Бодісок усякого ґатунку; потім усе життя організуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу ворожість до соціального, політичного і всякого панства; віддавши молоді роки тюрмам і вигнанням за це; мріючи про той час, коли можна буде схопити Бодісок і, нарешті, визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених...»211.

Якщо у З. Фройда приниження батька призвело до відчуження від нього, то у В. Винниченка, навпаки, з’явилася потреба захистити «усіх батьків». Очевидно, що в результаті дитячої травми народився суспільний індивід. Це ще раз підтверджує його обдарованість, бо, зазвичай, в обдарованої дитини процес розвитку відбувається більш бурхливо, а особистісно-індивідуальні особливості виявляються раніше та більш яскраво, ніж у ровесників. А. Матюшкін визначив це як «психосоціальну чутливість», тобто високу емоційну чутливість, відповідальність, загострене відчуття справедливості, яке навіть випереджає моральний розвиток212.

Ці якості стали визначальними в подальших учинках уже дорослого В. Винниченка. Своє повернення у вир політики після короткого вимушеного відпочинку він пояснює «сумлінням» та «інстинктом соціабельності»: «Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб знову чашу пониження, образ, тривог, боротьби було мною випито. Так вимагає те, що зветься «сумлінням». Цього вимагає те, що зветься «інстинктом соціабельності»213.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал