«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка5/24
Дата конвертації03.12.2016
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

1.3.3. Креативність: психологічна «матриця»
Момент реалізації творчого потенціалу, залучення особистості до творчої діяльності незмінно пов'язане з механізмом внутрішньої активності суб'єкта, його творчою активністю. Вона може бути визначена як прагнення, життєвий дух, напруга. Іншими словами, це здатність і уміння суб'єкта реалізовувати самого себе в діяльності, спосіб активного самоствердження.

Специфікою творчої активності є її прогресивна спрямованість (перехід від менш довершеного стану особистості до більш викінченого) і гуманістичний характер – рух до тих духовно-моральних ідеалів, в ім'я яких особистість самореалізується. Творча активність може розглядатися за якісними і кількісними параметрами. Якість активності визначається її спрямованістю, предметністю, напруженістю, готовністю і здатністю до дій. Кількісний критерій – це міра спрямованої дії, рівень, що визначає інтенсивність, результативність й успішність діяльності.

Отже, актуальний стан особистості, в якому реалізуються її творчі потенції й здібності, а творча активність знаходить вихід у конкретному виді діяльності пошуково-перетворювального характеру, ми пов’язуємо з такою властивістю суб'єкта творчої діяльності, як креативність.

Ми розуміємо обдарованість як сукупність творчих сил і можливостей, що відзначаються певним рівнем і специфічним характером розвитку творчої спрямованості, мотиваційних якостей особистості, її пізнавальних процесів, мислення, здібностей, співвідношенням актуального й потенційного, продуктивністю, новаторством, оригінальністю, емоційно-вольовою забезпеченістю. Обдарованість як різнобічне явище інтеграційного характеру не тільки визначає об'єктивні перспективи творчого розвитку, але й забезпечує функціонування актуальної (дійсної) зони творчої діяльності людини.

Особливу увагу варто звернути на мотиваційні фактори. Вважається, що обдарована особистість намагається щонайкраще зреалізувати себе, максимально втілити мистецькі потенції творчості, випробувати нові підходи та способи діяльності. З іншого погляду, мотивацію творчих людей убачають у прагненні до ризику, до перевірки меж своїх можливостей. Творчі люди завжди живуть «на межі», як стверджує О. Кульчицька. Більшість талантів схильні до ризику, поспішають жити, мають просто неймовірну енергію і непосидючість126.

Усе сказане підтверджує наявність індивідуальних варіантів розвитку мотиваційної сфери талановитих людей. О. Кульчицька рушійною силою творчості вважає мотивацію досягнення успіху, причому для творця матеріальна мотивація не є провідною, «головний мотив – реалізація ідеї, бажання здійснити мрію у будь-якій спрямованій діяльності»127.

Силу волі, настирність, глибокий інтерес та ентузіазм дослідниця називає основою здобутків, коли все життя людини підпорядковане лише одному пристрасному бажанню – реалізувати ідею. Потреба досягти успіху, як з’ясував А. Морозов128 має генералізований характер і виявляється у будь-якій ситуації незалежно від її конкретного змісту. Можна навіть сказати, що мотивація здатна компенсувати відсутність творчого середовища, а інтелект, взаємодіючи з мотивацією, значно підвищує рівень обдарованості.

О. Морозов і Д. Чернилевський обдарованість розуміють як ціннісно-особистісну категорію, умову творчого саморозвитку особистості, істотний резерв її самоактуалізації, яка виявляється не стільки різноманіттям наявних в індивідуума знань, скільки сприйнятливістю, чутливістю до проблем, відкритістю до нових ідей і схильністю руйнувати або змінювати сталі стереотипи з метою створення нового, отримання нетривіальних, несподіваних і незвичайних рішень129.

О. Яковлева обдарованість розуміє як особистісну характеристику, але не як той чи той набір особистісних рис, а як реалізацію людиною власної індивідуальності. Людська індивідуальність унікальна, тому її реалізація – це і є творчий акт130.

Р. Стернберг уважав, що талановита людина не та, котра генерує нову ідею, а та, що встановлює значеннєві зв'язки, осмислює висунуту ідею та її функції стосовно інших елементів семантичного простору знань, які існують у певній культурі. Креативність передбачає спроможність йти на розумний ризик, готовність переборювати перешкоди, внутрішню мотивацію, толерантність до невизначеності, готовність протистояти думці оточення131.

Важливою особистісною рисою творчої особистості є опір груповому тиску, орієнтація на особистісні цінності, а не на зовнішні оцінки, збереження нонконформістської поведінки й незалежність мислення від стереотипів зовнішнього впливу. Експериментальним способом було доведено існування зв'язку між такими її якостями, як висока ініціативність і спротив стандартному стилю діяльності (К. Абульханова, І. Лернер, М. Махмутов, Я. Пономарьов, Ю. Самарін та ін.)132.

Творча людина самостійно ставить проблеми й автономно їх розв’язує. Водночас обдаровані особистості, зауважує К. Роджерс, необов’язково всебічно адаптовані до культури, оскільки майже завжди є нонконформістами. Їхній зв’язок із соціумом можна висловити так: вони – члени суспільства і його продукт, але не його раби133. На основі досліджень К. Тейлора і Р. Кеттела було виявлено, що особистісні вияви обдарованості виявляються у багатьох сферах людської активності. Як завжди, творча продуктивність в основній для особистості сфері супроводжується продуктивністю у багатьох інших видах діяльності (поліфункціональність)134.

В. Дружинін запропонував модель «інтелектуального діапазону», що пояснює результативність у творчості. Відповідно до цієї моделі, у людей, котрі мають однаковий інтелект, продуктивність визначається мотивацією та інтересом до завдання. У цьому разі в креативних особистостей повинен бути широкий діапазон досягнень у різних сферах діяльності135.

Отже, творча особистість, на відміну від інших, частіше буває орієнтованою продукуванні новизни в багатьох царинах. До цього слід додати, що креативність є чинником, який надає будь-якій діяльності того специфічного стилю виконання, що може бути названим творчим. Творчий стиль діяльності відзначається системою індивідуально своєрідних способів її здійснення, зумовлених стійкими особистісними якостями й реалізацією творчого потенціалу.

Для творчих людей робота приносить надзвичайне задоволення, а працювати по 16-18 годин на добу є нормою. Виникає своєрідний стан натхнення. Це піднесення духовних сил людини, за словами Н. Левітова, об'єктивно виявляється в посиленні творчої продуктивності, а суб'єктивно переживається як особлива внутрішня готовність на створення творчих продуктів. При цьому спостерігається виняткова концентрація уваги на об'єкті творчості, активізація спостережливості й мислення136.

Проте такий режим праці має і негативні наслідки. Згідно з матрицею творчого процесу, такі люди можуть бути схильні до психофізичного виснаження. Це пояснюється тим, що творча мотивація працює за механізмом позитивного зворотного зв’язку, а раціональний контроль емоційного стану під час творчого процесу послаблений. Таким чином, єдине, що обмежує творчість, – це виснаження психофізіологічних ресурсів (ресурсів безсвідомого), що призводить до крайніх емоційних станів.

Про виняткову, навіть маніакальну, енергію і працездатність творців говорила дослідниця творчих процесів О. Кульчицька. Вивчення нею біографій видатних людей дало змогу зробити висновки про характерологічні особливості креативних індивідів, що забезпечують їхню високу працьовитість. Насамперед, це наполегливість як надзвичайна сила волі. Саме вольова змобілізованість дає можливість досягти мети, реалізацувати ідеї, подолати всілякі непорозуміння та негаразди. Називаються також одержимість, полум’яний дух, схильність до ризику, інтуїція137.

Одержимість трактується як надзвичайний ентузіазм, з котрим працюють талановиті. Вона, зауважує О. Кульчицька, межує з патологічною маніакальністю у бажанні досягти мети, з надзвичайною емоційністю, харизмою. Полум’яний дух виявляється в критичному мисленні, схильності до руйнування старого, баченні нового, майбутнього. Без серйозного ризику, схильність до якого властива всім талановитим людям, жоден успіх неможливий. Нарешті, інтуїція як найважливіша якість розуму творців допомагає їм охоплювати можливі варіанти розв’язання проблеми, робити широкі узагальнення138.

Ґрунтуючись на результатах проведеного О. Морозовим і Д. Чернилевським дослідження, були виділені деякі особистісні риси, що відрізняють обдарованих людей від необдарованих: допитливість; прагнення до самовдосконалення; кмітливість, спритність, винахідливість; розвинена уява; самостійність і незалежність у судженнях, мисленні, вчинках; широкий світогляд та ерудиція; професіоналізм і компетентність; артистичність; оптимізм, почуття гумору; оригінальність, гнучкість мислення; харизматичні якості та ін.139

В. Роменець вважає, що оригінальність насамперед виражається у творчому стилі людини, багатстві її індивідуальної натури. «Бути оригінальним – означає бути самим собою. Але це дається відразу не всім людям. «Довгий звивистий шлях веде до оригінальності. Перед тим, як стати самою собою, людина стимулює себе іншою своєрідною особистістю і лише згодом стає самостійно оригінальною»140. Про оригінальність як якості не тільки генія, але й навіть самого незначного таланта говорив В. Бєлінський, підкреслюючи, що тільки сфера бездарності відзначається безособовою спільністю.

Л. Єрмолаєва-Томіна, узагальнюючи досвід зарубіжних учених творчості, визначає обдарованість як сукупність різноманітних здібностей, кожна з яких може бути представлена певною мірою в тій чи тій індивідуальності. Вона виділяє такі ознаки креативності: відкритість до набуття досвіду – чутливість до нових проблем; широта категоризації – віддаленість асоціацій, широта асоціативного ряду; швидкість мислення – здатність переходить досить швидко від однієї категорії до іншої, від одного способу розв’язку проблем до іншого; оригінальність мислення – самостійність, незвичайність, дотепність розв’язку.141

Існують й інші варіанти матриці творчої особистості, до структурних компонентів якої належать: інтерес до парадоксів; схильність до сумнівів; відчуття новизни; гострота думки; творча уява; інтуїція; естетичне відчуття краси; дотепність; здатність відкривати аналогії; сміливість і незалежність суджень; самокритичність; логічна строгість; здатність використовувати різні форми доказів та ін.142 К. Урбан уважає, що важливу роль відіграє такий компонент, як відкритість і висока толерантність до невизначених і нерозв’язних ситуацій, конструктивна активність у цих ситуаціях.143

Отже, попередній аналіз науково-психологічних джерел виявив цілий ряд якостей і властивостей, які складають своєрідну матрицю абстрактної творчої особистості. У випадку з конкретним митцем постає необхідність відбору його стрижневих якостей у реалізації творчого потенціалу.

Процедура впорядкування ознак уможливила конструювання переліку найбільш істотних розумових й особистісних властивостей, що сприяють актуалізації обдарованості. Припускаємо, що в її структурі провідними компонентами є: творча спрямованість, співвідношення актуального й потенційного, творча активність та ініціативність, продуктивність, новаторство, оригінальність. Осягнення цих складових творчої особистості певною мірою сприяє виконанню поставлених у дослідженні завдань.
1.4. Психопоетика: становлення у філологічному дискурсі
Концептуально ж їх розв’язання уможливлюється, на наш погляд, завдяки творчому переосмисленню здобутків літературознавства та психології, кореляції принципів підходу до мистецького явища крізь призму психічних характеристик його творця, зазначених у попередніх розділах. Такий підхід методологічно доцільний, оскільки представляє механізми, засоби й прийоми психологічного аналізу художнього тексту й особистості його автора. Цілком усвідомлюємо відповідальність подібної постановки питання. Адже це передбачає досить серйозне перегрупування цілої низки усталених істин і продукування нових. Водночас переконані в можливості вийти на нові горизонти осягнення мистецтва слова.
1.4.1. Окреслення поняття
Якими можуть бути орієнтири на шляху до поставленої мети? Насамперед маємо визначитися з назвою, яка допоможе спрямувати зусилля у потрібному напрямку. Зрозуміла річ, термінологічні новації не завжди йдуть на користь справі. Сучасний науковий дискурс, і не лише літературознавчий, потерпає від засилля новацій і запозичень: мовних, іншонаукових тощо. Не вдаючись до дискусії з цього приводу, зауважимо, що не будемо продукувати нові терміни, лише використаємо принцип поєднання вже усталених. Адже мова йде про синтезування наукових потуг двох наук: психології і літературознавства у царині психічного буття автора і літературного твору. Тож назва нового утворення має відбивати обидва дискурси – літературознавчий і психологічний. У той же час, як зауважувалося вище, не може повторювати вже звичну – «психологія творчості», а скоріше поглинути її.

На наш погляд, порядок і кількість компонентів у новій назві не варто змінювати. Перший – «психологія», чи ж його частина, має залишитися, оскільки передбачає опертя на засади, принципи й досягнення психологічної науки із серйозним акцентом на осмисленні вище заявлених особистісних характеристик письменника. Розуміючи невіддільність психічних процесів і їхніх наслідків на рівні художнього твору, і зважаючи на здобутки літературознавства у сфері їх осмислення, принципи аналізу традиційних літературознавчих понять «психологізм», «психологічний портрет», «засоби творення психологізму» тощо цілком логічно можуть бути залученими до нового розділу, входячи до системної цілісності, яка, немовбито вивершуючись на певному етапі, з кожним новим здобутком потребує нових елементів. Фактично цей шлях вмотивовує й включення до назви нового утворення другої частини – «поетика», як концепту, що охоплює надзвичайно широкий спектр значень певним чином пов’язаний із художністю.

У кінці 80-х проблема впровадження, чи то, скоріше, повернення цього терміну в офіційне літературознавство постала досить гостро. «Буржуазне» слово не зовсім вписувалось у соцреалістичні канони і, у той же час, глибина його змісту не могла не вплинути на активне вживання. Саме тоді було зроблено серйозні кроки не лише із легалізації терміна, відомого ще з античності, але й наповнення його новим змістом, сказати б, відбулася його оптимізація. У статтях Р. Гром’яка, Г. Клочека, А. Ткаченка та інших учених, роботи котрих увійшли до збірника «Поетика» (1992), обстоюються принципи функціонування терміна в нових умовах і окреслюється структура «тих постійних значень, які зберігає термін у всіх своїх щільність застосуваннях»144.Окрім цього, йдеться про його надзвичайно високу «смислову», що досить важливо для нашого дослідження, адже новий дискурс має охопити, а в перспективі і впорядкувати, усе розмаїття підходів, методів і прийомів аналізу двох духовних світів – тексту і автора. Аргументом на користь поєднання двох понять може послужити й думка С. Аверинцева, який зауважує, що поетика – це «система робочих принципів якого-небудь автора, чи літературної школи, чи цілої епохи: те, що свідомо чи несвідомо створює для себе кожний письменник»145 (підкреслення наше. – С.М.). Власне, перша частина цитованої думки стосується класичного (літературознавчого) розуміння поетики, друга ж зближує її з психологічною наукою. І хоч використання здобутків психології, залучення психологічного інструментарію у літературознавстві набуло широкого розмаху, про що свідчить низка статей, монографій і посібників, ситуація досить схожа з вище окресленою – смислове наповнення виробляється, а понятійний апарат і, відповідно, чітка структура, не усталені.

Такий вимагає від дослідників активізації наукових потуг для створення цілісної системи психологічного аналізу художнього тексту й особистості митця, яку, відповідно заявленим вище принципам можна назвати психопоетика.

Наголосимо на тому, що використання терміна у такому формулюванні в мовознавстві і, зокрема у психолінгвістиці, де він зустрічається вперше, – це ще один серйозний мотив до розробки нового напрямку літературознавчих досліджень, адже інтеграційні процеси з психологічною наукою онтологічно обумовлені. При цьому не варто говорити про конкуренцію, адже кожна з філологічних галузей має власні завдання і способи їх вирішення. Моніторинг наукових джерел переконує, що інтерес до залучення художнього тексту для розкриття особливостей психічної організації його автора з точки зору лінгвістики припадає на початок 90-х років ХХ століття. Зокрема, він спостерігається у німецькому мовознавстві, про що свідчить проведення наукової конференції «Психологія й література», присвяченої цій проблемі. Наслідком цього форуму став збірник «Психопоетика» (Мюнхен, 1991)146. Паралельно велися дослідження в Алтайському державному університеті (Росія), де В. А. Пищальникова у 1992 році захистила докторську дисертацію «Проблема смысла художественного текста: психолингвистический аспект», а згодом – видала монографію «Психопоэтика» (Барнаул, 1999). У 1998 році з’являється монографія Єфіма Еткінда «Внутренний человек» и внешняя речь: Очерки психопоэтики русской литературы XVIII-XIX вв.» (М., 1998). Таке зацікавлення лінгвістів психопоетикою тексту видається нам досить логічним, оскільки свідчить про вплив психоструктури автора на особливості художнього мовлення, а сучасні досягнення психології і лінгвістики, дозволяють зробити певні висновки щодо їх кореляції. Як зауважує один із теоретиків психолінгвістики В. Бєлянін: «За мовою стоїть не лише система мови, але й психологія. Кожен мовний елемент обумовлений не тільки лінгвістичними, але і психологічними закономірностями»147. Такий підхід цілком суголосний із сучасними здобутками, умовно кажучи, «літературознавчої психології» і потребує розробки нових технологій підходу до аналізу літературного твору із особливою увагою до психіки його автора, які можна кваліфікувати як психопоетику.

Щоправда є декілька зауваг, які варто розглянути при впровадженні нового для літературознавства поняття. Чи коректно запозичувати термін у мовознавців, і чи варто це робити взагалі? Чи готове сучасне літературознавство до такого серйозного кроку?

Такі питання цілком можуть постати у представників обох галузей філології. І що ж ми матимемо в результаті: одна назва – різні наповнення? Насамперед щодо поняття. Ми доволі легко прийняли поняття «дискурс», «інтертекстуальність», низку інших (це вже не кажучи про психіатричний лексикон у всій багатоманітності), які ще вчора були прерогативою мовознавства, філософії, психології, наповнили їх ширшим смислом, переносячи зі сфери вузько дисциплінарної до загальнонаукової. З іншого боку, не втручаючись у «чужі» справи, і знаючи при цьому про аргументацію мовознавців, зокрема, представників формальної школи148 у привласненні поняття «поетика», все ж виходимо з його класичної приналежності до літературознавчого дискурсу.

Підтвердженням може стати й достатньо авторитетне культурологічне видання «Словарь культуры ХХ века» під авторством відомого російського лінгвіста В. П. Руднєва (М., 1999), де у статтях «Структурная лингвистика» і «Структурная поэтика»149 чітко розмежовуються сфери двох філологічних напрямків. На жаль, це чи не єдине джерело, де названа проблема піднімається до рівня узагальнення.

Звичайно, може виникнути запитання: «Чому, об’єднуючи зусилля літературознавства і психології, ми відсторонюємося від лінгвістики?» Відповідь на нього обумовлена специфікою нашого дослідження, відмінністю поставлених завдань і пріоритетів. Крім того, психолінгвістичні розвідки дуже серйозно обмежують функціонування терміна і його наповнення. Та й говорити про глибину його осмислення і усталення в психолінгвістичному науковому дискурсі не доводиться. Як зауважує один з провідних фахівців психолінгвістів О. Леонтьєв, «цей термін (психопоетика. – С.М.) в останні роки вживається в різних значеннях, які до того ж не цілком співпадають. (...) Винятком є, напевне, тільки В. Пищальникова, яка вкладає в термін «психопоетика» уявлення про психолінгвістику художнього мовлення (художнього тексту). Наше розуміння ще вужче – ми розуміємо під психопоетикою психолінгвістику не всякого художнього мовлення, а тільки віршованого. Інакше кажучи, в нашому розумінні психопоетика займається психолінгвістичними особливостями вірша»150 (підкреслення наше. – С.М.).

Така локальність природно не може влаштувати запити ні теоретика літератури, який узявся охопити психологічній дискурс митця і тексту, ні історика літератури, для котрого теоретичний інструментарій має сприяти увиразненню місця того чи того письменника та його творчості в літературному процесі, що досягається, виходячи з наших міркувань, за рахунок осягнення особистісної структури митця, яка реалізується в його мегатексті.

Є ще один аргумент, нехай і не прямий, на користь застосування поняття психопоетика у літературознавстві. З моменту виходу названих вище робіт і захисту кількох дисертацій Алтайська школа психолінгвістики на чолі з доктором В. Пищальниковою змінила курс досліджень у бік лінгвосинергетики як галузі значно ближчої лінгвістичним пошукам, від, сказати б, літературознавчоцентричнішої за своєю суттю психопоетики.

Що відрізняє наше бачення проблеми від психолінгвістичного, яке лежить в основі «мовознавчої психопоетики»? Започаткована в надрах класичної лінгвістики (В. фон Гумбольдт, Г. Штейнталь), маркована засадами структуралізму, психолінгвістика дещо звужує свій дискурс межами «мовленнєвого акту», або ж, власне тексту, зосереджуючись при аналізі в різних фазах свого розвитку, то на «окремих словах, граматичних зв’язках чи граматичних формах» (Ч. Осгуд), то відстоюючи ідею «вроджених мовленнєвих структур» (Н. Хомський), то, як психолінгвісти так званого «третього покоління», опираючись на розуміння мовленнєвого акту як процесу (Л. Виготський)151. На сучасному етапі галузь тісно пов’язана із цілим спектром прикладних психологічних сфер: педагогічною, нейро-, пато-, медичною, космічною, військовою, політичною психологією тощо. Тобто визначальним у працях психолінгвістів стає суб’єкт мовлення, носій таких, а не інших фонологічних, семантичних, синтаксичних структур, тоді як для історика й теоретика літератури – об’єкт – автор, який окрім самовиражальних і сублімаційних інтенцій виконує й виражальну функцію, створюючи нову естетичну реальність. При цьому він існує і за межами художнього тексту, у власне біографічному дискурсі, де відбувається процес становлення його особистості. У перерахованих вище трьох випадках конкретний особистість автора залишається на маргінесі наукових пошуків психолінгвістів.

Крім того, певна організація (структура, форма) художнього тексту, у відповідності із деякими психолінгвістичними дослідженнями, зумовлена певною закцентованістю на конкретних психічних відхиленнях автора. Як зауважує В. Бєлянін: «Структури художнього тексту корелюють зі структурами акцентуйованої свідомості. Художній текст у ряді випадків є результатом породження акцентуйованої (або психопатичної) свідомості»152. Такий підхід певною мірою виключає зі сфери наукових пошуків свідомі і, умовно кажучи, «здорові» прояви душевної організації митця. Матриця, своєрідна схема мовленнєвої поведінки, експериментально перевірена психологами, є для психолінгвістики визначальною у оцінці суб’єкта мовлення, і, навпаки, мовленнєвий акт (текст) має структуру, яка відповідає особливостям психіки суб’єкта мовлення. У такому випадку будь-яке відхилення від такої схеми може бути розцінене, як зміна психологічного стану або ж належність мовленнєвого акту іншому психологічному типу.

Це дещо суперечить природі художнього мислення митця, який може ставити перед собою художні завдання і виконувати їх, відповідно, у художньому тексті, використовуючи при цьому ту чи ту мовленнєву стратегію. Тим більше не завжди прийнятними можуть виглядати й оцінки акцентуацій психіки письменника, базовані на психолінгвістичному аналізі. Скажімо, «в’язкість» мовлення, тенденція до повторів, пишномовність» – риси, характерні для барокового стилю у літературі, на думку О. Леонтьєва розцінюються як «епілептичні прояви», а «телеграфний стиль», який іноді переходить у незв'язність», можливість «словесного проносу», «стрибки ідей, відволікання мовлення на нові предмети, виникнення великого числа асоціацій...», які цілком можна трактувати як потік свідомості, мають чітку характеристику – «маніакально-депресивний психоз»153. Не заперечуємо, такий підхід цілком логічний у патопсихолінгвістиці. Але інтеграція двох філологічних галузей не передбачає на нинішньому етапі повного поглинання.

Завдання, які стоять перед літературознавством, породжують дещо інший ракурс бачення досліджуваного явища.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал