«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка20/24
Дата конвертації03.12.2016
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
    Навігація по даній сторінці:
  • Психею

4.4. Інфантильний сміливець Михайло Коцюбинський: проблема спростування міфів
Завданням підрозділу є наближення до психологічної іпостасі чи не найвидатнішого українського прозаїка кінця ХІХ – початку ХХ століття, відкритого, відомого і утаємниченого від чужого ока водночас – Михайла Михайловича Коцюбинського. Використовуючи при цьому прийоми психопоетикального аналізу, звернемося до епістолярію митця та спогадів про нього рідних та близьких. Обирання саме цих ракурсів осягнення особистості зумовлена особливостями мегатексту письменника. Епістолярна спадщина письменника досить об’ємна. Разом з листами до нього вона чи не вдвічі більша за кількість художніх творів, написаних протягом життя. Не обділені увагою видавців і спогади про письменника. Тож матеріалу для дослідження більше, ніж досить. Ми обмежимося спогадами доньки Ірини, друзів та близьких митця, а також окремими листами, які, на наш погляд, допомагають скласти уявлення про психосвіт Михайла Коцюбинського.

Відзначимо, що спогади досить промовисті й інформативні зовнішньо-біографічному в плані. В них досить скрупульозно вказані місця перебування, стиль поведінки, особливості побуту митця. Не залишилися поза увагою автора листів та мемуаристів і його фавори, особливо політичні. Щодо останніх, то говорити про об’єктивність не доводиться. Час написання, жорстка соціальна заангажованість вплинули на спрямованість більшості респондентів, не кажучи вже про коментарі. Чого варті пояснення щодо спогадів шкільного товариша М. Коцюбинського Олександра Саліковського, який пише: «Його інтереси, наскільки я міг судити з поодиноких і випадкових зустрічей, взагалі були поза політикою. Вони тяглися до естетики і, мабуть, до філософської думки. Михайло Михайлович кохався в літературі, але громадянськість в поезії відкидав...»687. Натомість у коментарях читаємо: «Те, що Коцюбинський висловлював критичні зауваження до революційної народницької поезії (...) свідчить не про аполітичність його тодішніх поглядів, а про те, що до революційної поезії Коцюбинський ставив серйозні художні вимоги»688. І такі «уточнення» повсюдні. Загалом листи й спогади, досить масштабно опубліковані в радянські часи, були присвячені створенню позитивного образу письменника, відданого інтересам трудового народу, бездоганного в житті, рясно підфарбованого червоним. Тож і не дивно, що зовнішня, побутова біографія М. Коцюбинського відома кожному школяреві. Чого не скажеш про життя внутрішнє, яке прозирає в дозволених майстрами-«купюрологами» до широкого вжитку рядках та між рядків епістол і спогадів.

Сам Коцюбинський, як відомо, не особливо утішно відгукувався про своє «зверхнє» життя, називаючи його «доволі одноманітним». А от про відсутність автобіографії, яка б змалювала «картину іншого порядку, з’ясувала еволюцію думок, поглядів, літературного смаку і т. ін.», власне психоавтобіографії, жалкував, усвідомлюючи, що «не зміг на це спромогтися», і що «такий матеріал був би взагалі цікавим»689 (через відсутність листа у 7-томному виданні творів – листи до С. Єфремова зі зрозумілих причин вилучили – цитуємо за монографією Н. Калениченко. – С.М.).

Користуючися достовірними автентичними джерелами і методологією, запропонованою вище, спробуємо реконструювати той внутрішній світ, представити його багатство, про яке митець напише в одному з листів до своєї коханої Шури Аплаксіної: «І якщо покопатися в моїй душі, то навіть безбарвне життя, напевно, відклало б в ній багато цікавого, що колись несподівано, випадково виникне»690.

Відома формула А. Сент-Екзюпері «усі ми родом зі свого дитинства», якнайкраще відбиває процес становлення особистості, її витоки, сказати б, конфігурації. Власне, це художньо перефразована формула З. Фройда, який, аналізуючи людську психіку, зосередив увагу «на вирішальній ролі у структуруванні особистості раннього дитячого досвіду, дитячих травм, які поставали своєрідною проекцією дорослого життя». «Центральною моделлю для структурування психіки людини, – зауважує Н. Зборовська, – визнано едіпів комплекс, відкриття якого стало вихідною точкою фройдівського психоаналізу, психічним ключем у поясненні феномену творчої особистості, культурних феноменів»691.

У спогадах доньки письменника Ірини, хоч як не парадоксально чи, навпаки, логічно, це виглядає, є місця, які цілком можна трактувати як ілюстрації до психоаналітичних сеансів. Це стосується передусім спадкових рис, які явно мають місце у структурі психіки М. Коцюбинського (нагадаємо, психологічний аналіз, який ми проводимо, передбачає відсутність позамежових, клінічних станів, і сприяє поглибленню уявлення про внутрішній світ митця з подальшою метою аналізу творчості), а не виявлення проблем, пов’язаних із дитячою сексуальністю. «Дід (батько М. Коцюбинського Михайло Матвійович. – С.М.), – пише Ірина, – був веселий, жвавий. Вдачу мав запальну, але його вважали доброю людиною»692. Слід сказати, що більшість батькових рис: доброта, веселість, а часом й запальна вдача проявлялися у сина. Хоча батьків характер приводив до постійних конфліктів із начальством, від чого страждала родина, його гострий розум став добрим спадком синові. «Мусі в юнацтві були властиві гострий розум, рішучість, ущипливий гумор і дотепність»693, – переказує Ірина бабусині й мамині спостереження (підкреслення наше. – С.М.). А свої власні – підтверджують сказане: «Татові властивий був тонкий гумор і навіть дошкульний сарказм. Він любив читати сатиричні вірші Саші Чорного»694. Додамо, що здатність до іронії і сарказму відзначають багато респондентів у спогадах. Щодо відчайдушності, молодецтва, які, на перший погляд, мало притаманні митцеві, є кілька свідчень доньки, котра переказує сімейні історії, де письменника виявляв своє геройство. Якось під час екскурсії на Везувій М. Коцюбинський, незважаючи на небезпеку, намагався піднятись якомога вище до кратера вулкана. Закінчилося тим, що провалився в гарячу масу і обпік руки, провідники ледве врятували сміливця695. А «під час великого шторму на морі (...) він просив прив'язати його до щогли турецької фелюги, щоб пережити почуття справжнього моряка. Хвилі перекочувались через фелюгу і обливали його з ніг до голови. Вітер рвав на ньому одяг, судно гойдалося під ногами і при сильному крені провалювалося у безодню. Але він не боявся. Його душу сповнювала радість і сила, що поривалася на простір»696 (підкреслення наше. – С.М.). Така ж історія із подорожжю разом з Олександром Олесем на дарабі (зв’язані колоди, які сплавляють униз за течією) по бурхливому Черемошу. Чи не правда, це риси, які не вкладаються у традиційний образ врівноваженого й розважливого інтелігента у бездоганно білій краватці й не менш бездоганно відпрасованому смокінгу?

Насамперед М. Коцюбинський був далеко не шибайголовою чи халамидником, як охрестив свого героя В. Винниченко, не безстрашним мачо, як сказали б сьогодні, і серед спадкових рис пріоритет належить зовсім не батьковій відчайдушності й запальності. Натомість він виростав під впливом матері, «од якої,як писав сам у одному з листів, – дістав її психічну організацію, чутку і вражливу, ми були у великій приязні, і, власне, їй завдячую й нахил до всього гарного і розуміння природи»697. «...Мене вражав у матері Коцюбинського, – згадує О. Саліковський, – незвичайний для нашого середовища вигляд і манери тримати себе. В них відчувалось щось «світське», я сказав би, навіть аристократичне. Це не цілком уловиме щось, безперечно успадкував від матері Михайлик. Кволий, тендітний хлопчик, з блідим, матовим обличчям, він здавався паничем і взагалі вирізнявся з навколишнього середовища грубуватих хлопчаків... Естетизм Коцюбинського, так характерний для його пізнішої літературної діяльності, виявлявся вже тоді»698 (підкреслення наше. – С.М.). У дорослому віці більшість із зазначених рис знайдуть свій відбиток в особистісній структурі Михайла Михайловича. Одержане і набуте охарактеризує Є. Чикаленко. «Вдачею, як зовнішньою, так і духовною, своєю культурністю, – зауважить після першого знайомства відомий меценат, а в перспективі приятель і добрий янгол українського письменника, він відрізнявся від демократичної української інтелігенції і нагадував собою польського родовитого аристократа, хоч походив з демократичного українського роду»699 (підкреслення наше. – С.М.). До цього можна додати «елегантність у поставі, усіх рухах, навіть і мові, (...) гармонійність і рівновага» (Д. Лук’янович); «чемність, але офіційність» на службі (Т. Шкуркіна-Левицька); «ввічливість і лагідність з усіма» (М. Чернявський), акуратність і педантизм, про які говорять усі, хто знав митця, – це риси, які відбивають материн дискурс у психологічному портреті М. Коцюбинського (підкреслення наші. – С.М.).

Досить цікавими у цьому плані виявляться і спостереження доньки, яка, як наголошувалося, продемонструвала у спогадах прекрасні ілюстрації фройдівських концептів. Якщо психоаналітики вважають едіпів комплекс чи не головним поштовхом до творчості, то у М. Коцюбинського він був досить потужним. Стосунки Мусі (а саме так з дитинства й до смерті називав, а точніше, відчував, себе Михайло Михайлович) з матір’ю досить промовисті і демонструють класичний зразок едіпової ситуації. Як згадують товариші по школі О. Саліковський, В. Ковердинський, «Михайлик був її (матері – С.М.) улюбленцем...»700; «Видно було, що вдома йому віддавали особливу увагу701». Ставлення до дітей Гликерії Максимівни, яка «взагалі дуже лагідна й добра» 702, було нерівним на користь Мусі, який «являв собою цілковиту протилежність до свого (...) брата й сестер, які дуже часто зовні мали неохайний, бруднуватий вигляд»703. Син відповідав матері взаємністю. Як свідчить учениця М. Коцюбинського Є. Бакша, «...в Михайла Михайловича була мати, яку він обожнював і присвячував їй деякі свої твори»704. Листи та приписки в листах до дружини рясніють зізнаннями матері в коханні. «Кохана матінко! – пише він 30.12.1897 року. – цілую Вас і поздоровляю з Новим роком. Бажаю Вам од серця здоров’я та задоволення. Не журіться і не сумуйте, не забувайте, що Муся Вас кохає і скучає за вами. Цілую Вас, мамочко, ще раз. Ваш Муся»705 (підкреслення наше. – С.М.). І це лише один з багатьох прикладів.

Зрозуміла річ, мова нітрохи не йде про статеві почуття, хоча первинні ознаки еротизму, притаманні людині в ранньому віці, спостерігаються і в листах, і в спогадах про вже дорослого сина. Крім того, не можна відкидати не зовсім приязного ставлення М. Коцюбинського до батька, який практично занапастив свою родину, пиячив, знущався над дітьми та матір’ю. «Дід, – згадує Ірина Коцюбинська, – любив заглянути в чарку, а підвипивши, ставав нестримним і лютим. Муся поважав свого батька, але тяжко переживав, коли, дихаючи горілчаним перегаром і не тямлячи себе, він несамовито лаяв дітей і дружину»706. Як старший син, Михайло не міг не помічати цього і дуже гостро відчував, цілком переносячи синівську любов на матір, і несвідомо переживаючи ворожість до батька. Не дивно, що ні в листах, ні в спогадах рідних і близьких після смерті батька жодної згадки про нього не зустрінеш.

Натомість, матері в мемуарах відводиться особливе місце. Відчутно, що в стосунках з нею М. Коцюбинський знаходить, точніше, не втрачає той тонкий зв'язок, що єднає його з дитинством. Саме інфантильністю можна пояснити чимало рис, притаманних М. Коцюбинському: непрактичність, безпомічність у побутових справах, захоплення речами, які нагадують світ дитинства, скажімо, брелок – «срібна голівка мопсика», «срібна сірничниця, оздоблена ірисами», «попільничка у формі санчат»707, про які згадує донька, тощо (підкреслення наше. – С.М.).

Як ці риси особистості митця впливали на його творчість – тема окремого дослідження. Цікаво, наприклад, простежити, як у творах Коцюбинського моделюється образ батька. Вже в оповіданнях «Харитя», «Ялинка» у створенні образів батьків Хариті та Василька бачимо момент певного відчуження. У першому – відчувається підтекстове звинувачення батька за те, що своєю смертю спричинив страждання заслаблої від туги матері, у другому – образа й жах, які довелося пережити Васильку через неспроможність батька створити належні матеріальні умови, через відібране свято. Недаремно в одному з листів до майбутньої дружини про Новий рік і ялинку письменник говорить із таким захопленням: «Спасибі тобі, Вірусенько, за дарунки на ялинку; не дурно ж снилась мені ялинка: дідусь-Чернігів привіз мені на білому коні і ялинку, і велосипеда, і машину – і то достоту такі, як уявляв собі та хвалився матері, вирізані з паперу»708. Та й у «Тінях забутих предків» усі життєві колізії Івана пов’язані зі смертю батька, власне, з тим, що своєю смертю він залишає родину без засобів до існування. Зрозуміла річ, це лише побіжний погляд, і робота з текстами вимагає глибшої уваги, але не зважати на зазначені факти під час аналізу не можна. Таїни підсвідомого розкриваються не лише в спогадах про дитинство. Юнацькі роки Михайла також сповнені психологічних загадок, проблем, які сублімуються митцем у творах. Скажімо, за згадками сестри Ліди, М. Коцюбинський, знехтуваний однією польською панною, «так тяжко переживав свою сердечну драму, що вирішив покінчити життя самогубством. Цей замах на самогубство і пережиті хвилини напівнепритомності, які межували з станом майже повної прострації, що опанували ним зразу ж після замаху, дуже вдало введені письменником до кінцівки твору «Дебют»709 (підкреслення наше. – С.М.).

Психоаналітичні спостереження над мемуарами дозволяють виявити окремі особистісні риси митця, а використання цього матеріалу при аналізі творів – не одну таємницю художності.

Та все ж найповніше у листах і спогадах про письменника проступає соціосфера його психіки (зауважимо ще раз, не в розумінні належності до певної соціальної групи), а саме: риси характеру, емоційно-вольова сфера, спрямованість. Детальний аналіз особистісних характеристик М. Коцюбинського дозволить створити повноформатний психологічний портрет великого сонцепоклонника і не менш великого епікурейця, безмежно доброї і щирої людини, ввічливого і привітного, веселого і, водночас, сумного й серйозного, відкритого до діалогу і безмежно самотнього, вірного й зрадливого, інтроверта з яскраво вираженими екстравертованими рисами, щасливого і нещасного, митця і насамперед просто людину – класика модерної, без сумніву, світової літератури Михайла Коцюбинського.

А епіграфом до тих своїх шукань можна взяти слова самого майстра із поезії у прозі «Сон»: «Снилося мені – чи ж снилося мені? – що в грудях у мене лиш половина серця. «Де ж друга?» – мучився я. А та, що лишилась, билась тривожно у грудях, і в кожнім тріпотанні чув я жадний і владний голос: «Шукай». І я шукав».

Пошуки «другої половини серця» – імпліцитної суті внутрішнього світу творчої особистості, найвпливовішої в процесі поставання феномену художності – уможливлюються запропонованою в дослідженні методологією, а їх результати – розширюють горизонти літературознавства за рахунок кореляції з  психологічною  наукою.

ЗАУВАГИ НАОСТАНОК
Пошуки відповіді на питання про джерела й секрети художньої творчості залишаться ефективними лише якоюсь мірою через невичерпність мистецьких виявів людини з одного боку, і неосяжність самої людини, яка залишає свої сліди в тій творчості, з іншого. Цю майже аксіому доводиться долати науковцям ось уже третє тисячоліття поспіль. Процес долання, водночас, досить часто і є моментом віднаходження часточки істини про таїну мистецтва. Долучення до цього дійства – невимовно цікаве й інтригуюче. Адже зачіпає не лише естетичні особливості художнього твору, його видиму рефлексуючу площину, але й внутрішній світ його автора. Інтерес до його феномену, ролі у визріванні художності й породив це дослідження.

Факт впливу внутрішнього світу творця на справу рук його, переконаність у якому на рівні інтуїтивно-аксіоматичному мала місце задовго до початку роботи над проблемою, в процесі осмислення утвердився на рівні теоретично-доказовому, підтвердженому рядом практичних студій. Сприяла цьому зміна об’єкта дослідження, власне повноти осягнення його внутрішнього світу. Категорія «автор», із її довговічністю перебування в літературознавчому дискурсі як універсалії при підході до «того-хто-пише», потребувала уточнення. Порушення її концептуальності уможливили здобутки психологічної науки, котра за останні два століття свого самостійного існування прийшла до розуміння людини як складного психофізіологічного утворення, визначальними структурними елементами якого є свідомість, підсвідомість та психосоматика із широким спектром власних складових, які увиразнюють названі. Разом ці поняття витворюють категорію, до якої ми прийшли, враховуючи креативну складову, що притаманна письменнику, на котрого й спрямоване вістря наукового пошуку. Йдеться про творчу «особистість» митця слова.

Уведення цієї категорії унеможливило домінування існуючого й досить продуктивного, хоча й мало представленого в науці про мистецтво слова, напрямку «психологія творчості». Адже усічення досліджень до виявлення особливостей творчої лабораторії, окремих психологічних рис письменника, які сприяють художньому результату, пошуки універсального алгоритму появи мистецького явища не давали доконечної відповіді на питання про таємницю художності. Психологічна категорія «особистість», яка вивершується над нижчими за мірою пізнання поняттями «індивід», індивідуальність», з багатством її внутрішньої структури сприяє систематизації уявлення про психосвіт митця і цілком вписується в систему літературознавчих.

Як наслідок, синтезуючи здобутки двох наук, виходимо на розуміння природи художнього акту, виявлення особливостей процесу творчості й місця в ньому конкретної творчої особистості. Залучення світових і вітчизняних здобутків у сфері креативності дозволило визначити найголовніші параметри, вивчення яких сприяє актуалізації обдарованості. Передусім це – творча спрямованість, діалектика актуального й потенційного, висока продуктивність, новаторство, оригінальність тощо.

Оптимальності пошуків на зрізі двох наукових сфер сприяло увиразнення предмету дослідження. Попри актуалізацію науково-психологічних методів і прийомів при підході до особистості митця, посутнім залишається головне літературознавче завдання – шлях до смислу художнього явища й окреслення системи зображально-виражальних засобів його реалізації. Методологічна доцільність підходу до мистецьких явищ крізь призму психічних характеристик творчої особистості увиразнилася завдяки поєднанню феноменів психології й поетики в єдину систему з назвою психопоетика.

Згідно із запропонованою концепцією, осягнення психосвіту конкретного письменника, особливостей його псхоструктури уможливлюється скрупульозним вивченням його мегатексту: художніх творів та мемуарів у якнайширшому розумінні – усіх вербалізованих виявів особистого буття митця, а надто – текстів психоавтобіографічного плану. Теоретичне обґрунтування, апробація на досить широкому матеріалі виводить психопоетику із сфери спорадично згадуваного інтуїтивно вживаного поняття до статусу однієї з галузей психологоспрямованого літературознавства.

Матеріалом для об’єктивізації теоретичних набутків послужила українська література доби модерну з неймовірним багатством самовияву митців. Чи не найвища міра демонстративності і, як наслідок, вірогідності експлікації, виявляється, на наш погляд, в особистості Володимира Винниченка, чий мегатекст не просто рясніє, а просто всипаний маркерами власного Я. Саме це й дало підстави представити технологію реконструкції психопортрета творчої особистості на матеріалі Винниченкових мемуарів (щоденників, листів, спогадів) та його ж творів.

Від виявлення факторів формування особистості за рахунок аналізу стосунків у родині, дитячої ігрової стихії до розкриття особливостей психоструктрури на рівні психосоматичних, психопізнавальних маркерів, рис характеру – ось складний шлях експлікації підґрунтя таланту митця. Наступний крок – демонстрація кореляції двох систем: психічної структури й художнього світу. На цьому етапі продемонстровано взаємозалежність свідомої (на рівні характеру) й підсвідомої (на рівні антиномії «інстинкт – суспільна мораль») сфер особистості В. Винниченка та його творчого доробку. Вивчення мегатексту письменника дозволило, з одного боку, розкрити увесь спектр психічних виявів, а, з іншого, на матеріалі ранньої драматургії, новелістики й романістики, простежити їх художню трансформацію.

На особливу увагу заслуговує й окреслення особливостей художнього мислення В. Винниченка, його когнітивної обдарованості, творчої уяви, здатності до образного мислення, творчої уяви, інтуїції, високої продуктивності, здатності працювати в несприятливих умовах, здатності до швидкописання тощо, які відбилися в його творах.

Розроблена й апробована на матеріалі психосвіту й творчості В. Винниченка психопоетикальна технологія, використана при підході до феномену модернізму в українському варіанті із залученням найяскравіших, на наш погляд, представників і представниць літературного напряму. Вибір модерного дискурсу для демонстрації можливостей запропонованої методології зумовлений особливостями його психоісторії (Н. Зборовська). Індивідуалізм, помножений на нарцисизм з додаванням егоцентризму, кликали митця, втомленого багатостолітнім обов’язком перед суспільством, втілити власне Я в художній текст, залишити пам’ять не про знедолену українську історію, а про самого себе. Пушкінське «Я пам’ятник себе…» чи не найточніше передає дух самовтілення модернізму, який відкриває для дослідника канали доступу до внутрішньої інформації, сприяє розкодуванню психострутури конкретного митця, а відповідно – й таїн його поетики.

На особливу увагу заслуговує при цьому постать І. Франка, котрому вдалося піднятися над літературним процесом, як митцеві – зламати межу реалізму й модернізму, а як творчій особистості – випередити час і продемонструвати унікальну техніку самопрезентації в художньому та мемуарному просторі.

Долати самих себе, протистояти тенденціям часу не довелося геніальним, без перебільшення, письменницям й унікальним особистостям Лесі Українці й О. Кобилянській. Їхні мегатексти сповнені слідів авторської самоідентифікації й дозволяють розкрити усі можливості психопоетикального підходу.

У випадку з Лесею Українкою довелося порушувати табу на розкриття таємниць особистого життя, накладене поетесою. Найважливіше в цьому процесі було не перейти межу між науково вмотивованим інтересом, коли декодована інформація прислужується для глибинного прочитання текстів чи необхідності відтворення повноформатного психологічного портрета особистості, а не бездушної ікони, й епатажем. «Поетова клініка» (Леся Українка) руйнує образ «єдиного мужчини», відкриваючи Ларису Косач – жінку, справді сильну й слабку водночас, з надзвичайно тонким відчуттям світу, з унікальним темпераментом, породженим генетичним кодом, з одного боку, і психофізіологічними змінами, що зумовлені трьома тяжкими хворобами, з іншого, а також комплексами, фобіями etk. – усім, що стало фундаментом і спонукою, ідейним стрижнем і формою неперевершеної в історії вітчизняної культури поезії й драматургії.

Особлива увага до О. Кобилянської сучасному літературознавстві в невипадкова. Особливо це стосується психологоспрямованих досліджень. Адже надто відверта письменниця у своїх щоденниках, надто щира в листах, надто смілива в текстах, щоб не використати це в умовах повернення у вітчизняний науковий обіг психоаналізу. Не заперечуючи його можливостей, наша студія підтверджує високу інформативність мемуарного та художнього матеріалу й у сфері психопоетикальних досліджень, доповнених можливістю осягнення усього комплексу психологічних характеристик за рахунок використання досягнень класичної, гуманістичної, егопсихології, діяльнісного підходу, які досить часто залишаються за межами наукових пошуків. Осмислення психосоматичної сфери психіки письменниці, так званого «конфлікту темпераментів», розкривають сутність художності за межами меланхолійного дискурсу. А ось аналіз психоавтобіографічної новели «Impromptu phantasie» оприявнює модель реконструкції психоструктури письменника.

Важливе місце в дослідженні належить розвінчанню міфів і «стиранню» позолоти на німбах, витворених упродовж десятиліть муміфікації-руйнації історії української літератури. Надто це стосується реконструйованого психопортрета М. Коцюбинського – інфантильного сміливця, зануреного в себе екстраверта, блискучого прозаїка, спонуканого до творчості едиповим комплексом та сублімованою нездатністю до дії, великого сонцепоклонника й естета, що спромігся зруйнувати комплекс неповноцінності цілої національної літератури.

Зрозуміла річ, названі в дослідженні імена не вичерпують модерного дискурсу в українській літературі – скоріше є носіями її духу, своєрідними архетипами доби fin de siеcle. І як кожен архетип здатні обсервувати явище вповні, несучи, водночас інформацію про часткове. Саме цю властивість їхньої унікальності і вважаємо домінантною у презентованій сихопоетикальній студії: обсервація мікроскопічних часточок психосвіту, розсіяних в мегатексті письменника, складає мозаїку повноформатного психопортрету митця, а його осягнення, водночас, увиразнює кожен аспект художності окремих творів, розкриваючи неповторність його поетики в цілому.



Цей принцип «герменевтичного кола» помножений на «системний еклектизм» при підході до психологічного феномену творчої особистості витворює модель психопоетики – галузі на межі літературознавства і психології, задивленої у два світи: Психею митця і його Текст.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал