«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка18/24
Дата конвертації03.12.2016
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

Другий, підтекстовий, рівень цитованого фрагменту в контексті наших попередніх міркувань мислиться як необхідність подолання обмеження, викликаного зазначеними вище об’єктивними факторами: хворобою та її наслідками, з одного боку, і конфлікту традиційності та модерну, – з іншого. Перелесник, як вісник оновлення, має осяяти перспективу, на певний час втрачену поетесою, і знову здобуту завдяки наполегливій праці по осмисленню процесів, що відбуваються у європейських та у вітчизняній літературах. У декількох листах цього періоду зустрічаємо інформацію про підготовку і виступ у Київському літературному товаристві, який відбувся 7 жовтня 1899 року (нагадаємо, «Як я люблю...» завершено 19 жовтня. – С.М.), з рефератом «Два направления в новейшей итальянской литературе» (про Аду Негрі і д’Аннуціо. – С.М.). А 9 листопада письменниця виступить із ще однією доповіддю, яка засвідчить її безпосередній інтерес до модерного у літературі – «Малорусские писатели на Буковине». Отже, бажання увійти в новий дискурс, злитися з ним (у тексті поезії: «стояти на розмові») і одержати наслідок – «бажаний» «лихий кінець» – стати в один ряд із блиском, ефектністю, красою («Він їй приносив дорогі дарунки, Стрічки коштовні й золоті квітки») нового літературного напряму цілком прочитується у тексті. При цьому відкриваються такі риси темпераменту поетеси, як активність (властивість, яка свідчить про динаміку енергетичної напруженості життя особистості, для Лесі, передусім, внутрішньої, душевної діяльності ) та високий темп реакцій (здатність до швидкого перебігу психічних реакцій).

Загалом же жодна із класифікацій темпераменту не дозволяє ідентифікувати психічний тип Лесі Українки. Дивовижне неспівпадання зовнішніх і внутрішніх проявів робить її особистість унікальною і вимагає серйозних наукових зусиль у сферах класичної психології, психології творчості і літературознавства для створення повноцінного психологічного портрету. Проведене дослідження на матеріалі художнього та мемуарних текстів – виразних і, з об’єктивних причин, єдиних «слідів» її діяльності – дозволяє виявити деякі закономірності, що стосуються «творчої фізіономії» письменниці, зокрема, витоків її творчої діяльності. Високий рівень компенсаторної функції психіки, здатність у творчому пориві переборювати неврастенічні та передістеричні кризи, здатність активно реагувати на зовнішні подразники у вигляді нових тенденцій і віянь у літературі дозволяли письменниці у найкритичніші періоди свого життя залишатися на вістрі творчої активності. Фізіологічна неможливість писати вірші не означала пасивного очікування. Скоріше, це був час визрівання геніального тексту, який увібрав у себе свідомі і підсвідомі порухи її надзвичайної душі.


4.2.3. Громадське – особисте, або ж кореляція свідомого й підсвідомого у психосвіті й художній творчості
Непересічність особистості Лесі Українки спонукає до заглиблення в таїни її психосвіту, аби зрозуміти безмір внеску в історію вітчизняної культури і велич унікальної, попри зовнішню непоказність, сповненої харизми людини.

Безсумнівно, сучасна рецепція творчості Лесі Українки виразно спрямована у бік психоаналітичного осягнення її постаті. Дослідження В. Агеєвої, Н. Зборовської, С. Павличко, Я. Поліщука наближають нас до розуміння феномену душі геніальної української поетеси. Тобто, зусилля дослідників спрямовані проти усталеного лесезнавчого громадськоцентричного канону. Адже, словами Я. Поліщука кажучи, «ота громадська муза якось штучно виривалась з контексту цілісної естетики Лесі Українки, у якій громадське завжди злите з особистим, а без сильної особистості її надзвичайної перейнятості філософськими та морально-етичними проблемами, прочуленості ними важко собі уявити наповнення громадянських мотивів» 606.

Водночас цілком очевидно, що у психосвіті митця органічно поєднується громадське (уточнимо – це поняття будемо розуміти як усю повноту буття окремої особистості в соціумі, а не лише ідейно-політичну спрямованість), зовнішнє, набуте в процесі активного (чи пасивного) пробування у певних життєвих обставинах: родина, оточення; і особисте, внутрішнє, як комплекс свідомих і несвідомих потягів, мотивів, емоцій. У єдності – це й складає поняття «особистість», портрет якої має бути реконструйований. Як зауважує класик фізіології І. Павлов, «характер (а відповідно, особистість, про яку ми говоримо), – це щось ціле, але це ціле складається з частинок, які перебувають у постійному зв’язку та взаємодії. Якщо ви уявляєте окремі риси зовсім окремо, то... вам характеру не визначити, а треба взяти систему рис і в цій системі розібратися, які риси висуваються на перший план, які ледь-ледь виявляються…»607.

Які ж окремі риси уже виявлені в системі? Що ми знаємо про особистість Лесі Українки? Вольова, рішуча, мужня, «одинокий мужчина», стоїк. Це все зовнішні прояви, видима частина айсберга. Підводна – підсвідоме – відкривається сьогодні переважно крізь призму двох аспектів: інтимного життя Лариси Косач, якщо точніше – її сексуальної орієнтації, та психічної хвороби.

Наскільки вичерпними є ці ракурси? Відповідь шукаємо в мегатексті. У листі до А. Кримського Леся Українка сама означила і процес свого становлення, й особистісні риси: «...Як добре зважати, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене (ну, і кості мої, як трапляюся), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту»608. Подібної відвертості небагато зустрінеш у Лесиній кореспонденції, а автобіографії, як відомо, письменниця не залишила. Наведемо ще один зразок самоідентифікації, цього разу з листа до О. Кобилянської: «...Маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, впадаю в інший гріх – здаюсь індиферентною»609. Не ображаючи шановне товариство, нагадаємо значення обох понять: «бурхливість у вияві емоцій» – перше, і «байдужість» – друге. Що ж істинне? Експансивність, пристрасність – риса цілковито притаманна холерикам, чи індиферентність – пасивність у сприйманні і відсутність яскравих реакцій – набуток меланхоліка? Чи, можливо, спілкуючись лише листовно, не знаючи Кобилянську особисто, Леся Українка грішить нещирістю? Наскільки її самооцінки точні і наскільки вичерпують суспільний, зовнішній дискурс Лесиної особистості? Питання досить важливе, адже визначає особливості темпераменту, що є її (особистості) складовою.

Щодо адекватності. Сучасний російський психолог М. Обозов серед інших емпіричних ознак виявлення темпераменту пропонує і самооцінку610. Згідно із його концепцією, реальна самооцінка належить лише одному з типів темпераменту – флегматичному. В інших вона або значно завищена (холерик), або завищена (сангвінік), або ж занижена (меланхолік). Про флегматичні риси Лесі Українки не доводилось читати в науковій літературі. Не спостерігаються вони ні у листах, ні у спогадах. Та й соматичні ознаки не дають права про це говорити. Тож можна з певною мірою достовірності мовити про деяку сумнівність тверджень поетеси. Стосується це передусім «перелому», про відсутність якого пише Леся Українка А. Кримському. Біографія Лариси Косач дає підстави вважати, що такий злам явно відбувся. Поведінкові моделі, які виявляють темперамент, раннього дитинства і підліткового та дорослого віку дещо відрізняються. Це не можна пояснити лише віковими змінами, адже, як твердять психологи, темперамент – категорія незмінна. Придбаний у спадок, він практично не піддається корекції. На нашу думку, є підстави припускати бітемпераментну природу особистості Лесі Українки. Відзначимо, що твердження І. Канта «складних темпераментів не існує»611, яке традиційно підтримує частина психологів, дещо суперечить новітнім поглядам на це складне психофізіологічне утворення. Тож і за традиційною чотирикомпонентною, і за двофакторною моделлю особистості Г. Айзенка у психіці Лариси Косач поєднуються різнотипні риси. Особливість полягає не стільки у широті спектру психологічних особливостей, які зустрічаються у різних типах темпераменту, таке явище цілком можливе (наразі вчені виділяють близько 16 проміжних форм як варіацій основних типів612), скільки у несумісності за екстра-інтровертністю.

Мемуари дають підстави говорити про наявність у психоструктурі письменниці риси як мінімум двох типів: холеричного і меланхолічного, які, у свою чергу, належать до полярних екстравертного та інтровертного. Ситуація для психології нестандартна. Але ж і особистість Лесі Українки більше, ніж будь-яка інша, унікальна: геніальність – категорія всебічна, охоплює усе духовне єство людини. Крім того, маємо дуже складну психофізіологічну ситуацію. До вроджених соматичних і психічних рис додається фактор несподівано набутих у результаті фізичної травми – хвороби, яка принципово змінила уклад її життя.

Враховуючи констатований психологами взаємозв’язок між темпераментом та іншими властивостями особистості (здібностями, спрямованістю особистості й мотивацією)613, є підстави говорити про певне зміщення, яке відбулося в особистісній структурі Лариси Косач, Воно відчувається й на рівні органічних задатків дитини. Так «спеціальна» (за психологічною термінологією614) здібність до музики і неможливість її розвивати веде до зміни спрямованості особистості, в основі якої виступають інтереси і схильності. Змін зазнає і мотивація: мистецька діяльність (талант не може зникнути) стає не просто засобом релаксації, як бачимо у поезії «До мого фортепіано»:



Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Це – засіб самореалізації. Література як вид мистецтва, що потребує найменших затрат фізичної енергії, стає тим рятівним колом і, водночас, зброєю, котра дозволяє реалізувати життєвий потенціал. Складна психічна система, де всі елементи взаємопов’язані, не може при цьому не змінюватися. Як наслідок – накладання нового темпераменту на старий, а в самій Ларисі Косач – поява як Фенікса «нової людини»:



Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

Скажіть тоді: нова людина народилась

(«О, знаю я, багато ще промчить…»)



Підтвердження цих міркувань знаходимо у спогадах. Риси типового холерика успадковані Лесею ще від діда: «Дід наш, батьків батько Антон Григорович Косач, – згадує Ольга Косач-Кривинюк, – був людина малоосвічена, але од природи розумна, дуже чесна й добра, однак був він страшенно запальний і міг скипіти до нестями»615. Ці ж тенденції виразно виявлялися й у Петра Антоновича, і в Лесі. Крім того, обоє були класичним підтвердженням конституційних типологій темпераменту. За класифікацією Е. Кречмера, розвинутої М. Обозовим, обоє належали до астенічного типу статури, який сумірний знову ж таки із холеричним темпераментом. «Зо всіх нас шістьох дітей – твердить сестра, – Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею. Щодо вроди, то й по батькових фото з молодих літ видко, і з розповідей матері, тіток і дядька виходило, що у Лесі такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність (щодо Лесиної тендітності, астенічної статури, існує чимало спогадів тих, хто знав поетесу – С.М.). Вдачею ж вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно, однаково обоє бували здатні страшенно скипіти, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним»616 (підкреслення наше. – С.М.).

Однією з ознак холеричного темпераменту служить і динамізм у діяльності, характерний для Лариса Косач у дитинстві. Сестра свідчить, що «була вона (Леся – С. М) малою дуже весела і любила співати й танцювати»617. Підтверджує це й Галина Лисенко. Показовим є спогад про підготовку до вистави дитячої опери «Зима і весна», написаної її батьком Миколою Віталійовичем Лисенком: «Щодня ж Леся приходила муштрувати нас, приміряти костюми, повторювати по десять раз найтрудніші сцени, що нам дуже не хотілося. [...]. Та невблаганний режисер ловив нас, виволікав з-під канапи або із-за якоїсь шафи і становив кожного на своє місце»618. Згідно з класифікацією А. Батаршева, характерологічні риси, описані вище («висока активність, енергійність, ініціативність, товариськість, переконливість»619), архетипно відповідають холеричному і, відповідно, екстравертному темпераменту. Хвороба, що спіткала Лесю, принципово змінює зовнішні прояви її життя: від активного до певною мірою пасивного, через обмеженість у пересуванні, відсутність широкого кола спілкування. Як наслідок – зміна в усій психофізіологічній системі. Людмила Старицька-Черняхівська свідчить: «Відокремлене життя розвиваю страшенно фантазію Лесі. [...] Все дитинство її перейшло [...] в хмарах фантазії. 3 братом Михайлом вони були великі приятелі і доповнювали один одного. Життя внутрішнє їх точилося цілком окуємо, в їх потайний світ не заходив old реорlе (старий люд – англ.)»620. Неможливість активного спілкування з іншими дітьми інтравертизує духовний світ Лесі, спрямовує його всередину себе, розвиває меланхолічні риси. Загострюються відчуття, підвищується реактивність (у екстравертів вона низька, в інтровертів – висока), пластичність, притаманна холерикам, змінюється ригідністю, характерною для меланхоліків. А головне – загострюється емоційність і сенсорна чутливість. У червні 1987 року Петро Косач у листі до Драгоманових пожаліється на зміну фізичного та психічного стану його доньки: «....Ходити може лише з милицями. Це доводить до розпуки. Дуже вона нервозна. Робить усе з запалом: чи читає, чи шиє, чи грає на фортепіано, про себе зовсім не дбає…»621. Наразі констатується вимушена зміна „швидкості сили, ритму й амплітуди м’язових рухів». Ці моторові (рухові) характеристики, на думку психолога В. Небиліцина, краще за інших «можуть служити основою судження про темперамент їх носія»622. Крім цього, батько засвідчує й власне психічні зрушення: екзальтованість, надмірне збудження як реакція на зовнішні подразники (для Лесі Українки – це переважно мистецькі витвори: літературні твори, музика), що характерно для меланхоліків. Підтвердження – з уст Варвари Дмитрук, знайомої поетеси по Колодяжному: «Читає вона «Гайдамаків», а сама аж палає, очі сяють, тремтить уся…» (підкреслення наше. – С. М.).

Покоївка Косачів Ганна Поліщук у спогадах звернула увагу на риси, які виразно підтверджують наші міркування: самозаглибленість і невисокий темп мовлення із зупинками. У вище згадуваній класифікації М. Обозова ці характеристики притаманні меланхоліку. «Як дивилась або сміялась, – згадує Г. Поліщук, – трохи плющила очі, любила прихмурювати очі, а розповідаючи, інколи затримувалась»623. Подібних прикладів у мемуарах можна знайти чимало. Щоправда, у більшості з них, за винятком спогадів сестри, Леся згадується у перехідному періоді: від архетипно притаманних їй рис до набутих. І оскільки хвороба підкосила письменницю досить рано, серед мемуаристів цінними для нас є ті, хто не знав її з дитинства, не перебував під впливом власних стереотипів і може ідентифікувати її наново сформовану. Серед таких найближчим можна вважати Климента Квітку, який знав її останніх 15 років життя – час, коли, на нашу думку, бітемпераментність виявлялася повною мірою. Оберігаючи Лесин психосвіт від надміру цікавих нащадків, її чоловік усе ж залишив окремі штрихи до її психопортрету. Одне із таких мимовільних зізнань стосується необхідності заохочення, недовірливості до результатів власної праці (рос. мнительность), пов’язаних із «плаваючою» самооцінкою, характерною для високо реактивних індивідів із меланхолічним темпераментом624. Цитуємо: «Цілий вік потребувала опори і оцінки своєї праці, часом потребувала її зараз по написанні, але здебільша під час . писання і навіть до написання»625.

Як зазначалося вище, Леся Українка нечасто розкривала свою душу, хіба що перед дуже близькими їй людьми або підсвідомо, не вкладаючи у текст «закритої» для інших інформації про себе. Одним із таких небагатьох прикладів може стати уже цитований вище лист до І. Франка, у якому письменниця підтверджує наші міркування щодо накладання різнотипних рис у її психоструктурі. «Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого мене становища, – пише Лариса Петрівна своєму старшому колезі по цеху, – і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце та, певне, й чуже ранячи. Але я знаю, що й вирватись не завжди можна. А як взяти дилему: або луснути, або перетравити горе і вилити його шумовину на папір, то вже почесніше, хоч і тяжче без міри, власне перетравити, не лускаючи»626 ((підкреслення наше. – С. М.). Підкреслені у цитаті психічні прояви: «вириваюся» і «перетравити не лускаючи» цілковито не сумісні. Розважливість і імпульсивність, за Г. Айзенком, належать до протилежних типів темпераменту. Але, як бачимо, в Лесі вони вживалися. Слабкий (меланхолічний) тип ВНД переплітався у неї із сильним (холеричним). Тісно жили в ній вишукана жіночність із чоловічою мужністю, романтична захопленість і войовнича непримиренність, сильний дух і слабке тіло, відсутність вроди і притягуюча зір чарівність – риси, про які захоплено згадує Іван Сагатовський: «...Неземна хрупка істота, не красива, але на диво чарівна, з глибокими, наче море, очима...»627.

Як бачимо, психоструктура Лесі Українки досить незвичайна. Навіть побіжний огляд мемуарів дає підстави говорити про наявність у ній ознак двох, за традиційними психологічними мірками – взаємовиключних, темпераментів. Межі дослідження не дозволяють простежити увесь спектр психічних проявів цієї унікальної особистості. Це завдання на перспективу. Як і глибокий аналіз психоавтобіграфічних текстів, які можуть об’єктивізувати результати наших шукань. Перевірка істинності наших міркувань – теж справа часу. Відповідь на питання: «Чи постала Леся Українка перед нами вповні як психічна структура?» – негативна. Таємниця Сфінкса ще не розгадана, Тим гострішою спонукою для дослідників стають слова М. Жулинського: «Ні Леся Українка не розгадала, ні ми, ні ті, хто прийде після нас, не зможуть наблизитися впритул до пізнання того стану душі й тіла, який творить Боже провидіння...»628.


4.2.4. Проблема «чистого мистецтва» як індикатор художньої спрямованості Лесі Українки
Розмова про особистість, яка реалізується в художньому просторі, була б далеко неповною без виявлення особливостей її спрямованості. Представлена на прикладі В. Винниченка проблема кореляції художньої спрямованості й поетики, у випадку з Лесею Українкою цілком зримо виявляється на рівні осмислення ставлення митця до мистецтва. Адже від Аристотеля, Бояна та автора «Слова…» до сьогодні це питання цікавить, хвилює, інтригує, розбуджує пристрасті. А головне – ставить перед вибором: якому богу служити; ким повинен бути митець – слугою народу чи співцем краси, яка піднімає (але то вже потім) той народ, возвеличує у власних очах? Відповідь не може бути однозначною, тому викликає цілий ряд дискусій, що особливо гостро постали в добу fin de siecle з розвитком літературної критики. Участь у них, як відомо, брали і письменники, і критики, і критики, які були письменниками. Маю на увазі творчі суперечки М. Драгоманова та Б. Грінченка; І. Франка та представників «молодої України»; «Киевской старины», пізніше – газети «Рада» (переважно в особі С. Єфремова) та журналу «Українська хата» (М. Євшан, М. Сріблянський) щодо завдань української літератури.

«Мистецтво заради мистецтва» – ось один із лозунгів, кинутий західноєвропейськими модерністами, і підтриманий молодою генерацією українських письменників на початку ХХ століття, які щиро страждали від того, що клаустрофобія українського мистецтва слова не відчувалася як комплекс і спокійно переносилася учасниками літературного процесу, що завдання служити народові ставало понад мистецькою довершеністю та гармонією. «Мистецтво не може довше сповнювати роль служанки, а станути мусить самостійною силою»629 – заявить М. Євшан, заперечивши довго сповідуване Шевченкове «Я на сторожі біля них поставлю слово…».

Довгий час навіть у новітньому літературознавстві, подібні зміщення в цнотливій позиції українського письменства, що не могло зрадити своєму олтареві, приписувалися «молодомузівцям», М. Вороному, Г. Чупринці. Але ніяк не Лесі Українці, ім’я котрої все ще ототожнюється з «досвітніми вогнями». Воно й не дивно, адже навіть поема «Давня казка» (твір класично програмовий для школи і вузу), що так виразно розкриває можливості словесної творчості і могла б ілюструвати абсолютну перевагу мистецтва над земними потребами, переконує врешті-решт у необхідності служіння народові. Тому дати відповідь на питання, чи можна зарахувати поетесу до проповідників «чистого мистецтва», не так уже й просто.

Та все ж розмову про Лесю – протестантку, Лесю – опозиціонерку, розпочату В. Агеєвою, в монографії «Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації»630, думаємо, слід продовжити. Тим більше, що підхід цей ламає стереотипи, знімає ярлики, дозволяє зазирнути у сповідальню, в святая святих митця, котрий у хвилини відвертості й щирості розкриває своє істинне обличчя. Безсумнівно, чистоту морально-етичних принципів поетеси спростовувати чи доводити повне безглуздя. Та й ставити це питання з поваги до геніального митця ніхто не прагне. Воно цілком риторичне. А от щодо ідеї служіння митця народові, яка є чи не найвизначальнішим індикатором для традиційного літературознавства, варто замислитися. Свідченням тому – драматична поема «У пущі» та драматизована легенда «Орфеєве чудо» – твори, в яких Леся Українка виразно виступає на захист права митця служити красі.

Поява цих творів пов’язана, як зауважує В. Агеєва, з початком «третього, зрілого етапу в творчості Лесі Українки»631. Дух часу, свіжий подих вітру розкутості й свободи наповнював легені близьким за вмістом кисню повітрям, і, відповідно, надихав на нові звершення. Разом зі зрілістю прийшла й відвертість, коли необхідність служити власному народу впевнено корелює з прагненням свої найпотаємніші мрії і бажання щиро реалізувати в літературних творах. Саме щирість і відвертість свідчать про найвищу міру таланту, коли душа творця вступає у прямий діалог із реципієнтом. Саме категорія щирості і сприяє виконанню поставленого завдання, саме її міра дозволить об’єктивно наблизитися до осягнення ще однієї із складових особистості Лесі Українки

Отже, питання перше: якому богу служити? Коли його ставили, мали на увазі ікони, до яких молились українські письменники, аби реалізувати свій громадянський обов’язок. При цьому добре пам’ятаємо про те, що обов’язок – не повинність, а стан душі митця. Відоме «іду поміж люди» М. Коцюбинського-модерніста (абсолютно «чистого» з точки зору моральності) свідчить про те, що суспільний ідеал, бажання служити своєму народові є невід’ємною часткою творчого дискурсу письменства початку ХХ століття. Але не слід забувати, що той же відомий М. Коцюбинський у не менш відомих листах до Панаса Мирного заявляв про необхідність згадати й про іншу частку – служіння мистецтву. А це ніщо інше, як зміну курсу української літератури. Новела «Цвіт яблуні» – яскравий тому приклад.

Отже, ікона №1 – народ, ікона №2 – мистецтво, краса. Про народницькі ідеали Лесі Українки написано більше, ніж досить, як у дореволюційному, так і в радянському літературознавстві. А от щодо мистецтва як краси… Тут справа складніша. Леся Українка, безсумнівно, «талановита, геніальна, третя за часовими мірками, після Т. Шевченка й І .Франка у рейтингу українських пророків» і т.д. Цей ряд можна було б продовжувати. Нагадую, я нітрохи не іронізую – характеристики істині, незаперечні. Але чомусь, за словами Д. Донцова, вона, хоч «на цілу голову переросла хистом майже всіх сучасних українських письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою. Поетка незвиклого у нас темпераменту захоплювала читачів менше, ніж численні dia mіпоrеs літератури. Вона мала ледве чи не найглибшу освіту в крузі товаришів пера, а зісталася особою, якою найменше займалася освічена критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе особливої уваги тих, що цікавилися тайнами поетичної творчости»632 (підкреслення наше. – С.М.). Не буду грішити – після виступу безапеляційного літературного критика не лише багато води спливло, але й зроблено чимало. Особливо, як зауважувалося вище, в останні роки, коли рамки літературознавства значно розширилися і соціологізаторські підходи змінилися герменевтичними, психоаналітичними, етико-естетичними, гендерними студіями, які дозволяють наблизитися до таїни таланту, осягти найпотаємніші секрети творчого доробку письменника.

Леся Українка після півторадесятилітнього реалізмоцентризму, коли місце письменника в літературі визначало його ставлення передусім до наболілих проблем народу, якому він служить, сентиментальним виявам його романтичної, багатої на почуття душі та закликам до його звільнення від соціальних і національних пут (останнє – рідше), звертається до образу митця – особи самодостатньої, котра залишає по собі цінності, що належать вічності. Серед багатства таких образів хочу виділити два, найбільш, на мою думку, показових для реалізації поставлених завдань. Це скульптор Річард Айрон із драматичної поеми «У пущі» та Орфей із драматичної легенди «Орфеєве чудо». Саме ці персонажі стали втіленням багаторічних роздумів поетеси над проблемами свободи творчості й суспільного обов’язку митця.

Особливо виразно виявляється протистояння цих самоцінних сил у драматичній поемі. Не вдаючись до переказу фабульних перипетій, відзначу, що «У пущі» – це прекрасний зразок модерної драми, де поставлені митцем проблеми розв’язуються за рахунок виявлення глибинних пластів психології дійових осіб. Конфлікт драми має дві іпостасі: зовнішню – протистояння Річарда й пуританської громади, цілком підпорядкованої облудливому проповіднику Годвінсону, та внутрішню – з одного боку, бажання здійматися «все вище й вище на крилах мрій»633, з іншого – усвідомлення того, що людина окрім високих почуттів потребує ще й хліба насущного.



Так, замість мрій тут потребують хліба!

І я за се в них каменем не кину

(тут і далі підкреслення наші. – С.М.), – з болем скаже Річард своїй матері. Та якщо протистояння ідеалам, що сповідуються громадою, не є проблемою для сміливого юнака, то сумніви у власних – приносять справжній біль:



Але я жив серед краси і мрій.

Все вище, вище й вище я здіймався

на крилах мрій – тепер упав на землю…

Здається мрії зломлене крило…

А як воно плескало буйно!634

Подібну драму переживає й Орфей, коли пальці, які «обіймали колись так ніжно чарівну сопілку…»635, зашкарубли від непосильної, але необхідної народові подвижницької праці. «Я збувся себе самого», – з болем заявить він Зету та Амфіону.

Розвиток конфлікту у драматичній поемі «У пущі» та драматизована легенда «Орфеєве чудо» дає змогу простежити динаміку поглядів митців на поставлену проблему. Динаміка образу Річарда Айрона в драматичні поемі Лесі Українки засвідчує, що пуща душ, яку намагається красою заселити скульптор, нездатна приймати ту красу.

Ні, пуща ся мене найменш лякає (…)

Тут між людьми ростуть лихі терни,–

з болем констатує Річард духовний занепад у середовищі пуритан, котрі освоюють нові землі. Чи є вихід у такій ситуації для справжнього митця? Відчувається, що відповідь на це питання нелегко дається поетесі, лірична героїня якої, довгі роки сповідувала тяжке сізіфове «Я на гору круту крем’яную…». Відповідь на нього дає не лише слово, а й пафос, який виражає найпотаємніше. Вихід один – служити красі, мрії, аби не зрадити свого хисту. Це і є щастя.

в урочистий час роботи

ми не на грішнім світі живемо, –

навколо нас тоді країна мрії,

те «царство на землі», якого

даремно довго так шукають люди636

заявить Річард Джонатану, своєму другові, який піддався суєті земній, і зрадив при цьому мрію. Більше того, у висловлюваннях геніального скульптора з’являються гедоністичні мотиви:



Що ж, годі вже мені нещасним бути,

доволі вже того плачу, й ридання,

і стогону, і скреготу зубів.

Земля не пекло, люди не прокляті,

і радощі не гріх, а божий дар637.

Чи відповідає позиція героя твору авторській? Незважаючи на те, що у первісному варіанті ІІ дії твору мотив несумісності «святого хисту» й утилітарних потреб юрби звучав виразніше:



Служу я тільки хистові й красі,

А більш нікому. Як артист, я вільний…638, –

Леся Українка в остаточному варіанті драми не знімає категоричних ноток.



Думаю, що в світі кожен

своє завдання має і – свій хрест639, –

визначить свою позицію Річард у розмові з Едітою. При цьому хрест для героя – це «хист і мрія». Показово, що слова ці звернені до матері. Таким чином, вони виражають конфлікт поколінь, який, як відомо, на межі століть виявлявся особливо гостро, а у випадку з Лесею Українкою – ще й сублімацію едіпової ситуації, створену особливим ставленням матері до доньки. При цьому вони звучать цілком ствердно. Тож, незважаючи на досить драматичний фінал твору (Річард, втомившись від боротьби, втрачає надію на повернення мистецького натхнення), прихильність поетеси на боці мистецтва як краси. Вкладена в уста Антоніо, вона звучить як заклик:



Життя і мрія в згоді не бувають

І вічно борються, хоч миру прагнуть.

А в скутку боротьби – життя минає,

а мрія зостається. Се ж то й значить:

Pereat mundus, fiat ars!640.

У Лесиному перекладі з латини це звучить: «Хай згине світ, а хист хай буде!».

Як бачимо, Леся Українка чутливо ставилася до питань, заявлених часом. Її відповіді на них знайшли відбиток у непересічних зразках мистецтва слова і ще раз продемонстрували особливості соціосфери психіки письменниці. Відповіді досить щирі. В усякому випадку звинуватити у штучності, надуманості письменницю не можна. Демонструючи силу й незалежність характеру, проаналізовані тексти на символічно-алегоричному рівні виявляють особливості художньої спрямованості особистості Лариси Косач, для якої головним у житті було слово, що несе людям радість спілкування з прекрасним.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал