«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка12/24
Дата конвертації03.12.2016
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24

Здатність до швидкописання як одна з особливостей художнього мислення В. Винниченка пояснюється тим, що він настільки добре володів словом як матеріалом зображально-виражальним, що не відчував «опору і форми»351.


Велику повість «Чесність з собою» В. Винниченко написав за два літніх місяці 1910 року, усамітнившись у порожньому львівському помешканні Л. Юркевича.

Письменник постійно перебував у творчому пошуку, генерував нові ідеї та задуми, планував їхню якнайшвидшу реалізацію. Так, у листі від 24.11.[1911] р. В. Винниченко повідомляв: «Я пишу тепер комедію. Потім маю писати повість з життя села, а також історичну з часів хмельнищини»352.

П’єсу «Панна Мара» було написано в поїзді до Петрограда, коли В. Винниченко їхав на переговори з Тимчасовим урядом. Жанр твору був комедійним, а переговори очікувалися вкрай складними й напруженими. Отже, творчий процес, можливо, мав релаксаційно-компенсаторний характер: скеровував тривожні думки в інше русло, переводячи модальність емоцій із негативних на позитивні.

Екстремальну історію написання має і п’єса «Між двох сил». У цей час В. Винниченко чекав із дня на день арешту після повалення Центральної ради (квітень – червень 1918 р.). Як відомо, на початку серпня 1918 року його заарештували вартові гетьмана Скоропадського, але з огляду на великий авторитет уже 4 серпня відпустили. Результатом праці В. Винниченко був задоволений. «Читав Євгенові Харламповичеві (Чикаленку) і компанії з «Чайки» «Між двох сил», занотовує він у Щоденнику 27 червня 1918 року. Видно було, що враження п'єса справила хороше. Всі погодились на тому, що це найкраща з моїх драматичних робіт річ»353.

Високу майстерність твору підкреслюють і ті ознаки, які дали підстави говорити про якісно новий рівень досягнень письменника: високий драматизм сюжету, напруженість дії і цілісність, якої раніше його драмам не бракувало, загальна глобальність конфлікту, його взаємозалежність з проблематикою та оптимально продуманою системою персонажів тощо. Усе це і стало запорукою високої художності твору та вказувало на неабиякий талант драматурга354.

Сучасник письменника А. Ніковський, відповідаючи на закиди критиків щодо дивовижної плідності праці В. Винниченка, у якій вбачалася його невиправдана поспішність, влучно схарактеризував його як геніального художника, котрий умів порушити теми, які щойно народжувалися або визрівали в суспільному житті, не помічені навіть «громадським авангардом». В. Винниченко «вмів ті болючі питання схопити і – що найголовніше – виразно, руба, яскраво й талановито поставити в душі, в уяві свого читача, чим певна річ, і допоміг природньому розв’язанню болючих тих питань силами самого суспільства»355.

Чималих фізичних і моральних зусиль від письменника вимагала праця над «Сонячною машиною», котра загалом тривала три роки. В архіві УВАН у США зберігаються декілька варіантів роману, і писався він, за зізнанням митця, у творчому стані «горіння».

Роман «Лепрозорій» В. Винниченко написав лише за два місяці. А це 476 рукописних сторінок! «Так тільки колись було написано, за словами автора, «Чесність з собою», але тоді з курінням. А тепер – спокійно, весело, легко, просто непомітно. Ніякого горіння, ніяких цигарок, ясна, радісна робота. Яка якість її, це інша річ і не мені судити... Як трудно бути об'єктивним суддею праці самого себе...» (1938, 24 верес.)356.

Природа художності значною мірою зумовлена внутрішніми порухами, котрі детерміновані установкою на конфлікт, що у В. Винниченка випливала із дитячої установки бути першим, виявити свою оригінальність, що виявилася у його новаторських пошуках у царині художньої літератури.

Сучасники, критики, літературознавці відзначали принципово нові ідейні та стильові риси художньої позиції В. Винниченка. Особливістю його стилю став синтез досягнень в прозі початку століття, власної своєрідної системи із гармонійним та художньо умотивованим освоєнням поетики різних течій. В. Винниченко був «...митцем напрочуд чутливим до новітніх течій, напрямків у літературі»357, а тому й не дивно, що він використовував засоби художньої виразності неореалізму («нюансове» відтворення психології людини в соціальному оточенні), натуралізму (науковий підхід до феномена людини, її біологічних програм, інстинктів та пристрастей), мистецькі прийоми символізму (притчевість, багатозначність, уведення персонажів як «живих символів» (М. Вороний), експресіоністську орієнтацією на лірико-суб’єктивне осмислення дійсності тощо.

Новаторські тенденції В. Винниченка в українській літературі спиралися на досвід західноєвропейських модерністів. «На творчість В. Винниченка треба дивитися як на дуже енергетичну спробу виломатися із канонів тогочасної української літератури й піднятися на рівень, який ми називаємо європейським. Треба сказати, що ця спроба була результативною», – зазначає Г. Клочек358. Появу В. Винниченка в українській літературі І. Кончиць оцінював як свідчення невпинного розвитку національної душі. «В творах його сконцентрувалась вся сучасна Україна, але думка письменника виходить далеко за обрій офіціяльного українства; він найбільше від усіх письменників ввів українську ідею в русло загальнолюдських стремлінь, на довгі роки поповнивши ідеали нашого суспільства; від нього першого серед українських письменників ми почули річи, які звикли чути від чужих, – цим він відразу поставив нашу літературу на один щабель з іншими», – писав він в «Українській хаті» 1910 року359.

Отже, В. Винниченко наблизив українську літературу до європейського модерного формату за стилістикою, тематикою, формами та багатожанровістю. Крім того, він був першим українським професійним письменником, який за європейськими традиціями заробляв на життя тільки літературною працею.

Безперечним набутком В. Винниченка було суттєве розширення тематичного спектра української літератури. Тематично-художньому новаторству сприяло надзвичайно розвинене соціальне чуття митця, бачення ним соціально-політичних і моральних проблеми свого часу, намагання правдиво відтворити їх в експресивній художній формі. «Рідко хто з наших письменників умів переносити у твори безпосередньо питання, що хвилювали в якусь хвилину його самого та громадянство. В. Винниченко мав той природний розмах, що його недоставало навіть Франкові-новелістові: поставити питання руба, вивести тип гостро протиставлений пересічному середовищу», – зазначав М. Рудницький360.

У розробці теми села письменник відмовився від народницького етнографізму й побутового реалізму, традиційної ідеалізованої трафаретності або, навпаки, убогої тужливості селописання. С. Погорілий підкреслює, що у В. Винниченка «синтетично, широко та всебічно» подано революційні події села, письменник «зрівноважив сільську однобічність літератури введенням до неї нового життя – життя міста з його парадоксами та вивихами, суспільними зударами і психологічними конфліктами»361.

Новою була й тональність творів. Сучасники письменника відзначали відсутність у В. Винниченка характерного для української літератури «журливого настрою» та «безмежного суму». Натомість «чується пісня боротьби завзятої і упертої, могучої і радісної. Вона звучить і в брудному помешканню робітників пана-дідича, і на широких ланах «біля машини», згучить «на пристані», проводжаючи заробітчан»362.

Оптимістичне ставлення до людини В. Винниченко зберігає протягом усієї творчості, незважаючи на карколомні життєві зміни й тематичні трансформації різночасових творів. Своєрідним камертоном творчості письменника був оптимістичний скептицизм. Ось, наприклад, як митець визначає свій світогляд у щоденниковому записі від 14 липня 1924 р. : «Оптимістичний скептицизм. Світогляд, який найбільше відповідає моєму досвіду і виробленим поглядам. Завдання: провадити своє життя в напрямі оптимістичного скептицизму»363. Відголоски цієї внутрішньої настанови супроводжували подальший розвиток письменника.

Л. Мороз, розшифровуючи значення «оптимістичного скептицизму», зазначає, що філософський термін «скептик» виводиться із грецького слова, яке означає: той, хто досліджує. «Додане до нього означення «оптимістичний», – уточнює дослідниця, – говорить про надію автора Щоденника на позитивні результати здійснюваного ним дослідження буття й свого місця в ньому»364.

У подальшій творчості неординарними й новими були теми епічного та драматургічного жанрів В. Винниченка, які визначалися громадянсько-політичною позицією письменника, обставинами його життя, перебуванням в еміграції, роздумами й ваганнями, сподіваннями й розчаруваннями тощо. В. Винниченко обирає для аналізу найактуальніші етичні проблеми.

В. Винниченко вихоплював із життя яскраві типажі, відтворював їхню безкультурну, скалічену суржиком мову. Саме за це свого часу дорікали письменникові І. Нечуй-Левицький та М. Вороний. Вони звертали увагу на «розхристаний стиль і грубувату, нечисту мову» (М. Вороний), на те, що мова його творів «поплямована великоруськими словами» (І. Нечуй-Левицький).

Однак, щоденниковий запис від 5 листопада 1942 року свідчить про те, що відхилення В. Винниченка від мовної норми зумовлювалося прагненням письменника відтворити розмаїтість мовленнєвих особливостей певних верств тогочасного суспільства, додати персонажам максимальної достовірності. Необґрунтованість закидів В. Винниченко пояснював так: «Річ не в моїй недбалості, а в моїй щирості. Я дбав не за літературну чистоту мови, а за життєву правдивість її. /.../ Я волів уживати ті форми, які вживались народом у живому житті /.../ Я хотів малювати життя, а не кабінети... І тому тепер, коли Україна «українізувалася», коли школа внесла в народ літературну мову /.../, то і я, і всі інші письменники, що хочуть бути «щирими», себто погодженими з життям, уживаємо нових форм, уникаємо москалізмів і дбаємо за чистоту мови»365.

У подальшій творчості В. Винниченко довів свою мовну компетенцію «збагаченням словника та підвищуванням мистецької багатогранності слова»366.

Новим у письменника було трактування людини з натовпу. Леся Українка, проаналізувавши оповідання В. Винниченка «Контрасти», «Голота», «Біля машини» з’ясувала, що для письменника людина з юрби є не бутафорською належністю, її не витягнено з натовпу і не поставлено в штучну групу для художніх студій, а залишено у своєму середовищі на першому плані367.

В. Винниченко одним із перших в українській літературі найвиразніше застосував неоромантичний підхід визнання суверенності кожної людини. Його персонажі, залишаючись самодостатніми в стихії натовпу, здатні протиставити стадному інстинктові відчуття власної індивідуальності. Письменник «серед юрби побачив людину, звільнив її мистецькими засобами з моральної казарми і в межах тієї ж юрби підніс до гідности складної індивідуальности. Юрбу ж подав стоваришенням суверенних особистостей («Голота»)»368.

Справжнім знавцем психології натовпу В. Винниченко виявив себе в оповіданнях «Салдатики!» і «Студент», у яких образ юрби займає центральне місце. У «Салдатиках!» письменник розкриває складний процес народження стихійного лідера в особі звичайного господаря Явтуха під час подій, пов'язаних з придушенням селянських заворушень. Глибинний історичний оптимізм оповідання, здається, закладений у невідворотності пробудження українського селянства (на прикладі вияву сили духа селянського провідника Явтуха, який зупиняє механізм каральної машини влади) й набутті небаченого раніше соціального досвіду боротьби за справедливість.

Саможертовністю доводить герой оповідання «Студент» свою непричетність до пожежі, яка спалила село. Як стверджує Г. Клочек, інтенсифікація психологічної змістовності твору забезпечується не стільки дослідженням проблеми взаєморозуміння «героя» (студента-революціонера) та «народу» (юрба селян-погорільців), скільки демонстрацією здатності натовпу до швидкого емоційного зараження, легкого переходу з поклоніння, захоплення до ненависті (й навпаки) у ставленні до якогось об'єкта. Дослідник доводить, що саме юрба селян-погорільців є головним «персонажем» твору. «Вона змальована узагальнююче, як якась одна, хоч і багатолика істота. Всі, хто складає її, живуть одним емоційним чуттям, у якого є свій «сюжет», свій розвиток, іноді аж до химерного несподіваний, та все ж умотивований, такий, що піддається поясненню»369.

Широкі дискусії викликали ранні романи В. Винниченка періоду до еміграції 1920 року. Їхня тематика вирізнялася соціально-психологічною спрямованістю, аналізом складних переживань людини, зануреної у соціум, національну самоідентифікацію, нову систему моральних цінностей. В. Винниченко голосно заявив про право індивідуума жити власним розумом і власними інтересами, а не ставати гвинтиком партійних або державних механізмів. Михайло Грушевський, узагальнюючи дискусії спричинені романом В. Винниченка «Чесність з собою», констатував: «...ці гарячі, щирі шукання нової етики, серйозні і варті серйозної оцінки»370.

У ранній великій епічній формі В. Винниченка глибоко виявився психологічний підтекст, який пронизував усю тканину текстів романів. Як зазначав М. Зеров, у творчості В. Винниченка на зміну «соковитим побутовим повістям приходить імпресіоністична новела та роман з психологічним завданням»371.

Новаторські тенденції яскраво виявилися в романі В. Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля». Письменник антиципаційно окреслив екзистенційну проблематику пошуку сенсу буття, фатальну самотність людини у світі, ідеї абсолютної свободи та постійне перебування на межі вибору, хоча був «хронологічно дистанційований від піку популярності філософії екзистенціалізму»372.

Схоже подібні питання хвилювали й самого Володимира Кириловича, оскільки головного героя роману Якова Михайлюка ідентифікували з автором.

Оригінальність роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» виявилася у «я-мовленні» та ефекті подвійного віддзеркалювання, проаналізованого В. Хархун. Дослідниця відзначає, що головний герой віддзеркалює самого В.Винниченка, водночас віддзеркалюючись у творі. Таким чином, «ефект подвійного віддзеркалення відкриває перспективу безособової свідомості, оскільки «я» двічі стає об’єктом рефлексії самої свідомості: свідомості В. Винниченка, відображенням якої є герой і твір, та свідомості головного героя – Михайлюка, що, так би мовити, реалізує твір. За В. Винниченка говорить герой, за героя – твір. Так накреслюється траєкторія свободи, що становить собою чисту дію. Так реалізується свобода в комунікативному колі: автор, герой, твір»373.

Проза В. Винниченка дала підстави М. Євшану називати письменника репрезентантом усієї української літератури за останнє десятиліття. Тому, коли митець задумався над створенням драматичних творів, це здивувало, викликало застереження і наполегливі поради Є. Чикаленка та С. Єфремова, якщо й писати для театру, то «сценічні», тобто традиційні, п’єси. Настанова ж митця була іншою – не підроблятися під смаки публіки, а боротися з «старими, уже віджилими установами громадянства, /.../ проводити нові ідеї, нову мораль»374.

Сценічний успіх та актуальна гострота п’єс В. Винниченка довели правоту його літературної стратегії та глибину художньої інтуїції. Сміливе тематичне різнобарв’я творів (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) об’єднувалося свідомим бунтом драматурга проти самозакоханого обивателя та старої моралі міщанства. Є усі підстави вважати художній світ Винниченкових драм незвичайним, бо автор виходив за межі дозволеного в експериментах на людській душі, не соромився «привідкрити лаштунки забороненого, розвіяти пелену таємничості над найсокровеннішим»375.

П’єси В. Винниченка стали новим словом в історії українського театру, а сам письменник став «законодавцем мод у розвитку української драматургії XX століття»376. Одним словом, В. Винниченко здійснив справжній зірковий вибух у народженні нової української драми.

Вже в першій п’єсі «Дизгармонія» драматург продемонстрував бажання оновити репертуар українського театру, зламати канони етнографічно-побутового стилю, вивести на сцену новий тип героїв – групу революційно настроєної інтелігенції. Ці намагання автора, його спостереження за живим середовищем знайшли адекватне втілення й були позитивно оцінені критиками, які сприйняли п’єсу як нове слово не лише в тематично-проблемному, а й у художньому плані. І. Франко в річному «Огляді» (газ. «Рада» 1907 р.) підкреслював, що В. Винниченко «кинув багато світла на настрій і життя тих кружків, що в останніх роках звернули на себе увагу всієї Європи»377. Рецензент «Літературно-наукового вісника» А. Крушельницький відзначав вдалу спробу драматурга «будувати драму на нових основах», психологізм драматичного конфлікту, в якому «драматична акція переноситься на тло душ»378.

Новаторство В. Винниченка виявилося у висвітленні з незвичного ракурсу спроб представників української соціал-демократії змінити світ. По-новому зазвучала проблематика розв’язання дисгармонійним індивідом протиріч між «свідомими змаганнями й несвідомими інстинктами»379.

В. Винниченко відчував історичну трагедію моменту, яка полягала в тому, що велику перспективну мету бралися втілювати дисгармонійні у своїй суті люди. Ці роздуми драматург передав персонажеві п’єси «Дизгармонія» Грицькові: «Це нещасна доля всіх великих ідей, що вони попадають до маленьких людей. Спершу ці маленькі люди жахаються її, ненавидять, бояться, соромляться дивитись на її блискучу наготу. Далі вони насмілюються. Потім набираються одваги й хапають її. От тоді настає каюк їй. Вони тягнуть її на базар, одягають її кожний в своє лахміття й так завішають її своїми брудними латками, що творець її напевне не пізнав би. А у нас таких хоч одбавляй. Він схопиться за один палець ідеї й дума, що тут усе, бо нема ж сили підвести голову й побачити всю ідею»380.

Розуміння митцем суспільних дисгармоній було настільки глибоким, що, по-перше, цензура свого часу заборонила ставити цю п’єсу В. Винниченка на сцені через її гостро викривальний характер, а, по-друге, актуальність проаналізованих письменником причин і передумов дисгармонійності суспільних відносин і донині залишається значущою.

Чого варті лише моральні двобої антагоністів Грицька та Мартина щодо способів утвердження правди. Грицько без самоаналізу, самоусвідомлення не може відчувати себе особистістю. Йому необхідні правда й чистота, аби бути певним у собі, шанувати себе, «почувати себе гордим і чистим перед самим собою». Свої внутрішні переконання він переносить у соціум: «Мені здається, що в брехні нема ніякої сили /.../ Мені здається, що бути правдивим то є надзвичайна сила. Що тільки дужий може бути правдивим»381.

Інший персонаж драми Мартин проповідує ідеологію сили, вважає правдивість вбогістю, не вагається застосувати брехню заради ширших можливостей розвитку, залякування ворогів, з’єднання прихильників ідеї: «Брехня, насильство неморальні тільки тоді, коли не маєш сили для того. Дужого брехуна бояться і поважають, а з безсилого сміються і зневажають...»382.

Безапеляційні заяви Мартина, їхній мотиваційний розвиток і тенденції подальшої аргументації та контраргументації пильно вивчатиме В. Винниченко, передчуваючи в них зародки нового соціально-психологічного явища.

У драмі «Дизгармонія» митцем був застосований цілком новий для тогочасної драматургії прийом, коли напружене розгортання трагічних подій мало фабульний фінал (арешт головних героїв – революціонерів-підпільників), але жоден конфлікт залишився не розв’язаним, а проблематика не вичерпаною. Навіть ідейні засади та психологічна мотивація головних персонажів не зазнали трансформацій протягом чотирьох дій п’єси. Це можна пояснити тим, що В. Винниченко прагнув розкрити почуття й ідеологічні міркування героїв-революціонерів не з погляду вірності чи невірності проголошуваних ідей, а в більш широкому й складному загальнолюдському аспекті. Отже, новаторство митця виявилося у відкритості внутрішньої конфліктності сюжету. «Світова драматургія до таких художніх прийомів прийде значно пізніше» – констатує Л. Мороз383.

Після трьох років, проведених у в’язницях за політичну діяльність, у В. Винниченка виникає задум нової п’єси. У Любечі він пише п’єсу «Щаблі життя», у якій вперше презентує теорію «чесності з собою». Письменник відчував, що в його творчості настає новий етап з новою мораллю і новими героями – виразниками її.

Морально-психологічні колізії п’єси розгортаються навколо життєвої філософії соціаліста Мирона Купченка та впливу його поглядів на стосунки з оточенням. «Герой «Щаблів життя» весь час експериментує, прагне, як Заратустра, подолати в собі людину, але врешті-решт усе закінчується якимось мученням душі, судомним вольовим зусиллям, внутрішньою боротьбою»384.

П’єса «Щаблі життя» примітна також тим, що в ній письменник розкрив експериментальну методу власної творчості. П’єса «Щаблі життя» стала новим кроком у становленні поетики драми В. Винниченка, оскільки проблематика, характери й конфлікт п’єси мають «якісні ознаки високого драматизму та шокуючої новизни»385. Разом із тим відзначимо мелодраматичність конфліктів, помилки у виборі досліджуваного матеріалу, композиційну невпорядкованість п’єси, що дає підстави вважати твір перехідним між традиційною та новою драмою386.

Зростання та поглиблення таланту В. Винниченка, його оригінальність критики побачили в досить великій за обсягом драмі «Великий Молох», героями якої є так само інтелігенти-революціонери-підпільники. Головний герой п’єси Зінько вирізняється власним розумінням внутрішньої чесності, а тому ніяк не може «вписатися» у підпільну організацію, яку називає Молохом. Опонент Зінька Катря, навпаки, протиставляє індивідуальному «я» велике «ми»: « Молох? Да, «ми» є Молох, але великий, прекрасний Молох!..»387.

Як бачимо, проблема внутрішньої гармонії особистості й засобів її досягнення залишилась актуальною для письменника. Міркування Зінька в драмі насичені пристрасною упевненістю у своїй правоті: «Ви хочете насильства над моєю душею, хочете, щоб я сам розірвав свою волю, своє серце, свій навіть, як хочете, і розум на дві половини і примусив їх гризти одне одного. Це неморально, і я цього не зроблю. Плювать мені на те, що хтось, хоч би це була сама людськість, человічество вважали це неморальним. Коли я сам з собою в гармонії, коли і воля, і розум, і серце всі разом штовхають, тягнуть мене кудись і те, що я зроблю, одобряють всі три, тоді я роблю морально, хоч би я і вбив чоловіка»388.

Здається, В. Винниченко відчув напружений нерв суспільних дискусій революційного часу. Недарма в огляді «Літературно-наукового віснику» 1907 року Д. Дорошенко акцентував увагу на тому, що автор вихопив героїв своєї драми із самого виру сучасного кипучого життя і порушив проблеми, які хвилюють зараз трохи не кожну інтелігентну людину389.

Завданню перевірки на істинність принципу «чесності з собою» підпорядкований основний конфлікт п’єси «Меmento». У творі звертаємо увагу на більшу цілісність і кращі сценічні якості, а головне, на відповідність його канонам «нової» драми (надзвичайна психологічна напруга, динамізм почуттів, післядія у вигляді стану афекту)390.

Поєднання творчих принципів традиційної та нової драми спостерігаємо в п’єсах В. Винниченка «Базар» (1910) і «Брехня». Автор концентрує увагу на з’ясуванні настроїв та бажань героїв твору в умовах напруженого розвитку подій. Внутрішній конфлікт героїні п’єси «Базар» Марусі розгортається навколо мотиву співвідношення духовного і тілесного, зовнішньої і внутрішньої краси.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал