«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка10/24
Дата конвертації03.12.2016
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

Однією з головних рис характеру В. Винниченка була відвертість. Роблячи щоденні нотатки протягом сорока років, він наповнював їх максимальною інтимністю і вважав обов’язковою умовою якнайповніший аналіз найпотаємнішого й трепетного в особистому житті. «Та чи інша мета може бути хоч частково досягнена з однією умовою: щирість записок. Найбільша, оголена, безоглядна, до найтемніших куточків правдивість, одвертість, об'єктивність./.../ Справжня, найглибша суть людини є під найбільшим прикриттям, там, де багато накидано згори…», – так визначає своє кредо автор Щоденника319.


Щоденникові одкровення для Володимира Кириловича були можливістю прояснити «темне і незрозуміле» в самому собі. І нітрохи не слід боятися щирості письменника, який свої найпотаємніші мрії і бажання сублімує в літературних творах. Саме щирість і відвертість свідчать про найвищу міру таланту, коли душа творця вступає у прямий діалог із реципієнтом, аби знайти відповіді на найболючіші питання.

«Чесність з собою» як життєве кредо Володимира Кириловича чітко виявляється в його щоденникових записах. Маючи на увазі, але не залучаючи за браком простору дослідження цієї проблеми в літературознавстві, звернемо увагу на те, що порівняно з текстами художніх творів у них немає епатажу й розрахунку на публіку, тому тон висловлювань врівноваженіший, а зміст глибший.

Почитаємо щоденникові записи в часовій динаміці. «Будь чесним з собою, – записує він у Щоденнику 23.01.1917 р. – Так я думаю. І коли ти сам перед собою почуваєш, що ти не зробив нічого гидкого, то май мужність перебороти біль і ясно дивитись в очі собі й іншим. І коли ти почуваєш, що ні розум твій, ні почування не протестують проти твоїх вчинків, то тримай спокійно і твердо голову, не допускай болю...». «Нема нічого тяжче, страшніше, неморальніше й нестерпніше, як розходження з собою, як самозасудження, як самозневага, як нечесність з собою. Не можна існувати. Не можна лишатися на самоті, зневажаючи самого себе» це вже запис 17 грудня 1929 року320.

На думку Г. Костюка, принцип «чесності з собою» дозволяв Винниченку викривати «безжально і жорстоко як свої особисті, так і суспільні вади і цим, як хірург, знешкоджуючи їх дальшу дію»321.

Проблему «чесності з собою» як магістральну для життя й творчості В. Винниченка можна пояснити відповідністю власним міркуванням (можливо, й помилковим) у системі внутрішніх моральних координат. «Чесність з собою» – це внутрішній локус контролю, намагання узгодити раціональне й чуттєве, розум і серце, обов’язок та емоції. Це усвідомлення того, що за власні рішення, результати пошуків істини та гармонії маєш відповідати своїм життям. Психологічно принцип «чесності з собою» можна пояснити, на наш погляд, як намагання неординарної людини не дати обставинам побороти себе. Бути чесним з собою означає не зламатися й залишитися самим собою за умов, коли неможливо змінити неприйнятні обставини життя, але й потрапити під їхній вплив теж неможливо без втрати поваги до себе.



Самоототожнення. Усе своє життя В. Винниченко прагнув досягнути самототожності. У вчинках, думках і несвідомих прагненнях він безупинно рефлексував свою реальну сутність. Саме про це говорила Л. Анциферова: «Особистість – це людина, яка постійно оповідає самій собі про свої взаємини із цілим світом і у внутрішній полеміці з уявним співрозмовником стверджує, захищає, засуджує, змінює, вдосконалює себе»322. Звичка В. Винниченка бути «чесним з собою» створювала йому імідж вічного опозиціонера, єретика. Він вірив у право кожного відкрито висловлювати власні переконання й бути відвертим у стосунках з оточенням.

Насамперед, пригадаємо, що В. Винниченко прагнув не просто існувати серед людей, а й приносити їм користь, бути належно поцінованим. Так, він дійсно прагнув схвалення та шани: «Я не кажу, що не хочу слави; навпаки, хочу «і то дуже», як говорять рутенці, бо слава, по моєму, є користність людям, найщиріше бажання»323.

Безумовно, В. Винниченко мав високу самооцінку, не був байдужим до слави. Проте, зауважимо, що це не було марнославством, бо слава заради слави не була йому потрібною. «Я хочу слави, – читаємо у його Щоденнику. Я хочу великої оцінки, але оцінки, заснованої не на випадковому збігові обставин, що висувають часто людей наперед і роблять їх видними фігурами в якусь епоху. Ні, оцінка по заслузі; моя сила, моє знання, моя праця, мій хист оце я кладу в основу претенсій на велику оцінку. І це найкращий прояв славолюбности й великого інстинкту життя» (розбивка. – В.В.).

Його емоційну байдужість до буттєвої слави можна підтвердити роздумами людини, яка, перебуваючи на вершині влади, відчуває внутрішню порожнечу. «Мені трудно і нудно стояти там, – записує митець у Щоденнику, – мені смішно дивитися на заздрісні погляди тих, хто стоїть нижче, мені жаль тих, що кидають у мене каміння за те, що я стою на горі. Я жду моменту, коли щось більше за мене дозволить мені зійти до тихого зеленкуватого моря, щоб я міг лежати біля вічних хвиль його і мирити душу мою з неминучим»..



Категорія «Я – інший» не була для В. Винниченка лише абстрактною дихотомією. Він наповнював її змістом «чесність з собою одночасно є чесністю з іншими». У цьому, можливо, слід шукати витоки гострої, принизливої сатири, яку використовував В. Винниченко проти своїх опонентів. Безкомпромісність «чесності з собою» він автоматично переносив на стосунки з іншими, втрачаючи такі загальноприйняті якості спілкування, як доброзичливість та чемність. В емоційному пориві письменник міг дозволити собі висловлювання, які ображали інших, створювали навколо нього вакуум ворожості.

В. Винниченко часто свідомо вносив сум’яття в громади, завойовуючи нових прихильників або набуваючи ворогів. У жовтні 1909 р. у листі до Люсі Гольдмерштейн, описуючи враження від паризької української еміграції, признавався: «Не міг утерпіти і почав перетрусювать публіку. Заворушились, як жуки потривожені на гною і вже є вороги й прихильники. Біда мені з самим собою, ніде не можу обійтись так, щоб тихо пройти, нікого не зачепивши. Уже скільки сам собі нотацій читав за це і... ніякого знаку»324.



В. Винниченко розумів свої вади, піддавав їх аналізу в одному з листів Є. Чикаленку: «Я кілька разів сам себе умовляв лишити всю цю справу, навіть доводив собі, що для мене далеко вигідніше буде, як я буду зо всіма в злагоді жити, з критиками, редакторами, видавцями... Ну, а я, признаюсь, чоловік грубий, часто дуже неделікатний, говорю необдумано (за що й сам каюсь) і коли говорю кому-небудь похвалу, то сам страдаю від цього. Часто здається самому, що я сказав не щиро і через те загладжую грубістю»325. Справедливості ради потрібно сказати, що В. Винниченко неодноразово вдавався до спроб «узяти в шори свою нерозсудну, недисципліновану натуру»326.

1915 року він самокритично занотував у Щоденнику: «Я, нарешті, здається, навчаюсь великої мудрості розуміти нерозумних і не кипіти обуренням і досадою. Принаймні хоч на самоті з собою. На людях я ще цього не можу, я забуваю себе, забуваю мудрість і легко підпадаю під владу імпульсів, дуже легко розпалююсь роздратуванням, яке часто має негарний, чисто особистий характер»327.

Отже, можемо підсумувати: у стосунках з оточенням Винниченку були властиві нонконформізм та висока міра незалежності характеру.

Загалом же В. Винниченко був товариською людиною, здатною до емпатії. Він не міг жити «без задоволення інстинкту громади». Тому не дивно, що таким самотнім він почував себе в обставинах еміграційного життя.

Спрямованість. Нас цікавило, що спонукало В. Винниченка до активності в соціальному просторі й часі. Які він ставив перед собою цілі, що впродовж певного відтинку життя орієнтували його психічну активність, думки й роздуми? Які змістові мотиви штовхали В.Винниченка до тих чи інших відповідних учинків? Варто відзначити, що «дослідити мотиви, які викликають письменницьку діяльність загалом і потребу самовираження в окремому творі, зокрема, – означає зрозуміти один із секретів індивідуальної поетики митця»328.

Передусім зазначимо, що спрямованість В. Винниченка мала підґрунтям його соціальну й національну ідентифікацію. Володимир Кирилович ніколи не приховував свого «пролетарського походження», з дитинства пам’ятав «гніт, приниження, визиск як соціяльного, так і національного характеру». Пишався тим, що у легітимну владу прийшов «не від царських «канцелярій», не від тихих посад, не від спокійного улаштованого життя, а від плугів, майстерень, підпілля, тюрмів, від життя неспокійного, тяжкого, життя солдата підпільної революційної армії»329.

Навіть в особистому житті він визначав своє ставлення до близьких людей з позицій «класового підходу», категорично не сприймав у деяких з них буржуазність, «упадочность панства, никчемность, негодность к жизни»330.

Отже, і творчість В. Винниченка мала яскраво виражені соціальні мотиви. Він намагався бути максимально адаптованим до суспільних процесів, реалізувати в них свій внутрішній потенціал, світоглядні позиції. Митець усвідомлював соціальну функцію свого таланта, свій обов'язок розв’язувати назрілі завдання громадського життя й тим самим відповідати на запити сучасності. Саме з цих позицій він формулював нові цільові програми свого життя й давав принципову оцінку різним явищам і подіям.

Більше того, В. Винниченко усвідомлював не лише свої потенціал і покликання, але й суспільне призначення – бути українським письменником. Його українське вбрання й палке відстоювання права говорити рідною мовою ще в роки навчання в Єлисаветградській і Златопільській гімназіях засвідчували вияви національної гідності юного В. Винниченка.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал