План проведення лекційного заняття тема № : Причини та умови злочинності. З дисципліни



Скачати 346.3 Kb.
Дата конвертації16.01.2017
Розмір346.3 Kb.
ТипПлан проведення
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра кримінології та кримінально-виконавчого права

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри кримінології та

кримінально-виконавчого права

кандидат юридичних наук, доцент

полковник міліції

Левченко Ю.О.

«_____» _____________ 2015 р.


ПЛАН ПРОВЕДЕННЯ ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ




ТЕМА № _:Причини та умови злочинності.

З дисципліни:Кримінологія

Категорія слухачів:слухачі,курсанти.

Навчальна мета: формування у слухачів теоретично і емпірично обґрунтованих уявлень про кримінологічну науку. Розкрити поняття, предмет, методологію кримінології та застосування її досягнень у запобіганні злочинності.

Виховна мета: підвищити рівень правової культури курсантів, привити професійну відповідальність та почуття обов’язку.

Розвивальна мета: надання слухачам можливостей ознайомлення на лекціях з новітніми науковими та методичними досягненнями в сфері кримінології.

Обсяг навчального часу: 2 години.

Навчальне обладнання, ТЗН:для підготовки і проведення лекції використовувати бібліотечний фонд, навчально-методичні матеріали кафедри.

Наочні засоби:навчально-методичні посібники, підручники, комп’ютер, дидактичні матеріали.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:правова статистика, соціологія, кримінально-виконавче, кримінальне право, адміністративна діяльність, кримінальний, цивільний процес, інформатика.
План лекції навчальні питання:

  1. Поняття причин та умов злочинності в кримінології.

  2. Причинно-наслідковий зв’язок, його види.

  3. Класифікація причин та умов злочинності.

  4. Причини та умови конкретного злочину.

Література:


  1. Алегин А.П. Причина преступности в сфере производства и оборота алкогольной продукции ( социально-экономический аспект)// Российский следователь.- 2005.- №4.- С.34-36.

  2. Бондарєв В.В. Насильство серед військовослужбовців (поняття, характеристика, причини та профілактика): Монографія.- Київ, 2002.- 271с.

  3. Кримінологія: Навч.-методичний посібник/ НАВСУ; О.М.Джужа, Є.М.Моісеев, В.В.Василевич та ін.- Київ: Атіка, 2003.- 399с

  4. Малышев В.С. Анатомия зла. Эволюция негативных социальных явлений: причины, условия, прогнозы: Монография.- Донецк: Юрпресс, 2001.- 431с.

  5. Михайлов О.Є. Причини наркотизму і його профілактика: Навчальний посібник.- Ужгород: Закарпаття, Б.р.- 34с.-


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ


  1. Поняття причин та умов злочинності в кримінології.

  2. Причинно-наслідковий зв’язок, його види.

  3. Класифікація причин та умов злочинності.
  4. Причини та умови конкретного злочину



Питання 1. Поняття причин та умов злочинності в кримінології.

Проблема детермінант злочинності є однією з центральних у кримінології. Вона існує протягом тисячоліть, тобто значно раніше виникнення самої науки кримінології.Коли розглядається поняття детермінант злочинності через спектр філософського вчення про причинність, то поряд із поняттям причини, яка викликає певний наслідок, неодмінно стоїть поняття умови, яка сама цього наслідку не викликає, але сприяє причині “виконати свою справу”. Терміни “причина” й “умова” застосовує законодавець. Вони використовуються і кримінологією, хоча поряд з ними існує таке поняття як “детермінанти”, яке охоплює обидва вказані терміни. В цьому немає нічого дивного, адже причини і умови – складові елементами процесу детермінації, який, крім них, включає ще наслідок 1. Більш того, відштовхуючись від філософської суті цих понять, треба зауважити, що в кримінології між ними важко провести чітке розмежування. Так, відсутність потрібного досвіду і кваліфікованих фахівців, які б змогли організувати на високому рівні процес роздержавлення майна в Україні, були умовами злочинних проявів у ході приватизації. Але вони могли бути одночасно і причинами цих проявів, штовхнувши певних осіб на злочини.

Отже, причини – це ті чинники, які породжують злочинність, як свій наслідок. Що ж до умов, то вони безпосередньо не породжують злочинність, але “відкривають шлях” для дії причин, полегшують настання суспільно небезпечних наслідків. Умовами виступають всілякі недоліки в управлінській та організаційній діяльності різних галузей господарства і державного апарату.

За Н.Ф.Кузнєцовою, причиною, яка найближче стоїть до злочинного акту, є антисоціальна мотивація поведінки 2. Виникає запитання: звідки ж вона береться у деяких членів суспільства? Якщо йти по ланцюжку причинності в зворотному напрямі від цієї “кінцевої” причини, то ми бачимо багато факторів, які формують цю кримінальну мотивацію. Тобто, вони виступають попередньою ланкою у процесі детермінації злочинів і відображають об’єктивні суперечності, які існують у суспільстві.

В тріаді “злочин – вид злочинності – злочинність” нема механічного повтору їх детермінант. Адже злочинність як соціальне явище не тотожне окремому її прояву за всіма ознаками. Вона інтегрує в собі головне, що властиве окремим діянням, виводячи на вищий рівень загальні характеристики усієї сукупності.

Кримінологічна детермінація злочинної діяльності як один із видів соціальної детермінації, є різновидом універсального зв’язку криміногенних явищ.

Типологія детермінації злочинності може визначатись:1) за формою – заснованою у відповідності зі ступенем (силою) залежності (жорсткою, як однозначний зв’язок; кореляційний зв’язок; імовірний зв’язок; розпливчатий зв’язок);2) за часом – минулий, теперішній, майбутній;3) за способом детермінації – динамічна, статистична, інформаційна та фізична;4) за природою – матеріальна, ідеальна (цільова).

До системи кримінологічної детермінації входять такі детермінанти, як: причини, умови, корелянти. Між ними можуть бути різні зв’язки: причинно-наслідкова, причинно-обумовлююча кореляція, функціональна залежність, зв’язок станів, структурно-системний та інші.



Причини як явища криміногенної системи утворюють інші явища у цій системі – наслідки, тому причинний зв’язок у такому випадку є генетичним. За внутрішньою структурою даний вид зв’язку може відображатись як:

а) бінарний (дволанковий) зв’язок причини і наслідку;

б) причинний ланцюг, що означає послідовну змінність причинних ланок (зв’язків), де причини виступають попереду наступних причин і є наслідками інших причин;

в) причинна мережа («дерево причинності») як система явищ, які охоплюються єдиною динамічною структурою, де стан кожного з них прямо чи опосередковано обумовлений станом інших елементів цієї системи 3.

На думку Н.Ф. Кузнецової, причинність, що розглядається в бінарному плані, завжди відображає безпосередній зв’язок. Тобто, якщо А є причиною В, а В – причиною С, то далеко не завжди А є причиною С. Тому причину колишньої причини вважають не причиною наслідку, а його умовою 4.

Умови – є другим після причин видом детермінант, їх зв’язок з причиною та наслідком називають обумовленням. Вони поділяються на дві групи:

1) умови, що сприяють виникненню (формуванню) причин;

2) умови забезпечення реалізації результативного процесу вчинення злочинів.

Корелянти – їх зв’язок з наслідком – кореляція, під час якої синтезується: необхідність та випадковість, можливість та дійсність, причини та наслідки, визначеність та невизначеність, однозначність та неоднозначність 5. Існують також такі види детермінації, як фундаментальна залежність та зв’язок станів.

Таким чином, детермінанти злочинності класифікуються за видами, механізмом дії, формами, змістом, часом та іншими параметрами. Формування і дія детермінант злочинності залежать від антисоціальних потреб, інтересів, цілей і цінностей, системи поглядів, свідомості на соціальному, мікросоціальному, груповому та індивідуальному рівнях, а також конкретних соціальних відносин, дії правових систем і суспільних інститутів, економічних, політичних, ідеологічних та інших факторів, які складають ієрархічно-структуровану цілісність даної макросистеми і в своїй сукупності утворюють причинний комплекс, який безпосередньо впливає на стан злочинності.

Якщо детермінантами злочинності є соціальні, економічні, політичні та інші фактори, то виникає запитання: яке ж місце в них належить біологічним чинникам? Напевне, як своєрідній умові, що може ускладнювати процес соціалізації особи, яка потребує в таких випадках корекції і “лікування”. Без цього матимемо вплив генетичних чи психічних аномалій на поведінку особи в бік її антисуспільної орієнтації.

Питання 2. Причинно-наслідковий зв’язок, його види.Проблема детермінації злочинності - центральна і чи не найскладніша з усіх в кримінологічній науці. її важливість обумовлюється тим, що, в разі розкриття причин злочинності у сучасному суспільстві, з'явиться можливість розробити та здійснити ефективні заходи боротьби з цим негативним явищем. Однак, ця проблема й до цього часу не знайшла однозначного вирішення через наявність багатьох чинників, які обумовлюють дане явище.

Детермінація – поняття, що походить від слів «детермінант», «детермінувати». Латинське слово determinare означає «визначати», відповідно детермінант – «що визначає», «детермінувати» – «обумовлювати», «детермінація» – процес обумовлення.

Коли ми кажемо про детермінізм, то маємо на увазі визначення загального взаємозв’язку, взаємодії всіх речей, об’єктів. явищ та процесів. Саме у такому значенні поняття «детермінація» використовується у науковій літературі. У кримінології, цей термін є об’єднуючим для термінів «причини» та «умови».

Процес детермінації злочинності є складна взаємодія різноманітних форм зв’язків: не тільки причинних, але й функціональних, статистичних, зв’язків стану та інших.

Причинність у кримінології визначають як «об'єктивно існуюче відношення між явищами, при якому одне чи декілька взаємодіючих явищ (причина) породжують інше явище (наслідок)», як «такий вид детермінації, який складається із генетичного, продукуючого зв'язку одного явища (причини) з іншим (наслідком)», як «різновид, одну з форм детермінації, під якою розуміють будь-яку закономірну залежність між різними процесами та явищами».

Філософська категорія причинності відображає один із найбільш загальних, фундаментальних законів буття. Він поширюється на всі явища і процеси природи та суспільства - як індивідуальні, так і масові, включаючи ті, які носять ймовірний характер. Таке положення є досить суттєвим і для кримінології. Як наука, вона намагається дати обгрунтовану відповідь не тільки на питання про причини індивідуальної злочинної поведінки, але й злочинності в цілому. Категорія причинності включає в себе такі поняття: причина, умова, наслідок (результат), зв'язок між причиною та наслідком (умовою і причиною, умовою і наслідком), зворотній зв'язок між наслідком і причинами (умовами).

Причинний ланцюжок, який пояснює злочинну поведінку, є доволі складним й різноманітним, тому його можна зрозуміти лише використовуючи знання цілого ряду наук - філософії, психології, соціології, правознавства тощо.

Слід виділити три основні ланки в причинному ланцюжку, який призводить до протиправних вчинків. Перша охоплює те, що передує злочинному діянню, тобто період формування особистості злочинця та взаємодію її з конкретною життєвою ситуацією. Другапов'язує причину і наслідок, є особистість злочинця із його волею та свідомістю. Третя (наслідок) включає розвиток причинного зв'язку від акту протиправної поведінки до появи злочинного результату. Такої точки зору дотримується і більшість авторів, які займались вивченням цього питання.

У 60-х роках радянська кримінологія визначалася як "наука про стан, динаміку та причини злочинності, методах, шляхах та засобах її попередження...". Визначення тільки причини викликало критику. Професор М.Стручков писав, "що злочинність лише у головному, в основному обумовлена певними причинами. Між тим дія цих причин залежить від цілого ряду обставин...".

Пізніше у підручниках говорилося, що кримінологія вивчає причини та умови, які їй сприяють. Н.Ф.Кузнецова при цьому вказувала, що причини та умови поєднуються родовим поняттям "Криміногенні детермінанти".

Одні вчені (їх переважна більшість) під причинами і умовами злочинів мають на увазі певні негативні обставини суспільного життя.

Інші дослідники (їх меншість) до причин злочинів відносять індивідуалістичні традиції, звички, інтереси й мотиви, де первинним елементом виступає мотивація вчинення злочинів. Деякі ж автори вважають, що злочин - це обов'язково результат складної взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів .

Немає єдиної думки і щодо обґрунтування єдиної причини злочинності. Н. І. Загородников припускає, що єдиної причини злочинності не існує, а є лише причини конкретних злочинів (насильницьких, майнових і т.д.), які в своїй сукупності не утворюють єдиної причини, а так і залишаються причиною однієї групи злочинів і не мають прямого відношення до іншої. Більшість учених вирізняють як окрему групу причини й умови злочинності як соціального явища в цілому, їх іноді називають "загальними причинами". Незважаючи на різноманіття злочинів, усі вони разом утворюють єдине негативне соціальне явище та обумовлені чимось одним. Ця єдина причина може бути складним, із багатьма компонентами, які проявляються на різних рівнях суспільного життя, явищем.

Аналіз праць кримінологів, які вивчали цю проблему, дає підстави стверджувати, що існуютьчотири підходи до цього питання. Вони жвиокремлюються представниками філософської науки як універсальні, що проявляють себе в різних сферах знання .

У відповідності до першого підходу - кондиціоналістського, - під причиною розуміємо необхідні і достатні умови даного наслідку, сукупність обставин, за яких він мав місце. У працях багатьох учених-кримінологів зустрічається перерахування великої кількості обставин чи факторів, які впливають на злочинність. Г. М. Миньковський нарахував їх декілька сотень. Кондиціоналістський підхід характерний для періоду накопичення даних про взаємопов'язані зі злочинністю обставини, при цьому не виокремлюються фактори, що різносторонньо впливають на злочинність, а також причини та умови.



Традиційний підхід визначає причиною наслідку - злочинності, зовнішній силовий вплив. Про це пише М. Д. Шаргородський: "Причинами злочинності є ті активні сили, які своєю дією обумовлюють її існування. Причини конкретного злочину - це, таким чином, ті активні сили, які викликають у суб'єктів інтереси і мотиви для його вчинення".

Традиційний підхід ніколи не використовувався як єдиний, оскільки не давав відповіді на запитання: звідки береться цей зовнішній вплив. Однак з його допомогою можна було встановити, чи мають вплив певні акції, процеси на явище, яке вивчається.

Третій підхід - традиційно-діалектичний. Відповідно до нього причиною виступає все те, що породжує даний наслідок. Так, Н. Ф. Кузнєцова визначає, що "причинами та умовами злочинності йменується система соціально-негативних, з точки зору пануючих суспільних відносин, явищ і процесів, що детермінують злочинність як свій наслідок. До причин злочинності слід віднести соціально-психологічні детермінанти, які включають елементи економічної, політичної, правової, побутової психології на різних рівнях суспільної свідомості". Згідно з позицією представників цього напрямку причини й умови злочинності завжди є соціальними явищами: соціально-психологічні, соціально-економічні, ідеологічні та інші. Вони соціальні за своєю сутністю (суперечать інтересам пануючих у суспільстві сил) і наслідками (завдають шкоди суспільству та його членам). Причини й умови злочинності та злочинів - завжди негативні явища і процеси, які протирічать домінуючим у суспільстві соціально-економічним, ідеологічним та правовим відносинам.

Н. А. Стручков зауважує, що безпосередні причини злочинності слід шукати у сфері свідомості, оскільки "всі рушійні сили, які викликають дії людини, неминуче повинні пройти крізь його голову, повинні перетворитися в подразнення його волі".

На думку А. Р. Ратинова, "безпосередні причини і джерела винної поведінки злочинців завжди лежать у особистості людини, яка вчинила злочин. В іншому ж випадку відсутніми є підстави ставлення у провину та відповідно вчинене діяння не може розглядатися як злочинне. Іншими словами, ніякі зовнішні обставини не можуть бути визначальними причинами протиправної поведінки, якщо вони не стали внутрішніми детермінантами людської діяльності. Інакше людина не може бути притягнута до кримінальної відповідальності, оскільки є лише пасивною ланкою у причинному ланцюжку, іграшкою у роковому поєднанні зовнішніх сил і обставин, які призвели до негативних наслідків".

Не слід забувати і про позицію І. С. Ноя, який вказує на необхідність врахування генетичних особливостей людини, що вчиняє злочин, та їх роль у цьому.

У зв'язку з цим слід визначитись щодо питання про співвідношення впливу об'єктивного і суб'єктивного факторів на злочинність. Чи здатне довколишнє матеріальне середовище, що оточує людину, самостійно породжувати злочинну поведінку, чи воно породжує злочинність, тільки переломлюючись через людську свідомість із врахуванням уже сформованих особистістю якостей та властивостей, чи навпаки, злочинність обумовлюється винятково суб'єктивними характеристиками особи, а соціальний фактор не відіграє в цьому ніякої ролі? Відповіді на ці питання такий підхід не дає внаслідок своєї категоричної однополярності.

Традиційно-діалектичний підхід відокремлює об'єктивний і суб'єктивний фактори, показуючи їх вплив у такий спосіб: матеріальні умови життя людей визначають суспільну свідомість, а вже вона - злочинність. Тому і сприймають представники даного напрямку суспільну психологію як безпосередню причину злочинності.

Четвертий підхід, який носить назву інтеракціоністського, передбачає, що причину злочинної поведінки і злочинності слід розглядати як взаємодію середовища та людини. І зовнішні, і внутрішні причини - діють одночасно. Отже, злочинність як соціальне явище, яке не існує поза людьми та їх поведінкою, слід розглядати в якості результату соціальної взаємодії.

Хоча всі підходи мають право на існування і в кожному з них знаходиться "зерно істини", все ж таки перевагу слід надавати інтеракціоністському підходу, який є наріжним каменем у проблемі вивчення злочинності та визначає саме взаємодію об'єктивного (оточуючого нас усіх матеріального середовища) і суб'єктивного (здатності особистості самостійно оцінювати зовнішній вплив на неї, залежно від її якостей та властивостей, і в кінцевому результаті - сприймати чи відкидати його).

Отже, причини — це ті процеси і явища, які породжують злочинність, як свій безпосередній наслідок. Що ж до умов, то вони безпосередньо не породжують злочинність, але «відкривають шлях» для дії причин, полегшують настання суспільно небезпечних наслідків. Умовами виступають всілякі недоліки в управлінській та організаційній сфері діяльності різних галузей господарства і державного апарату.

Причини і умови злочинності криються у всій сукупності негативних явищ у соціумі, і саме вони обумовлюють існування злочинності як свого наслідку.

Причинність – це такий зв’язок, при якому одне породжує інше. Існують дві форми причинності:безпосередня;опосередкована.

По відношенню до злочинності можна виділити дві групи факторів:

1. Криміногенні – обумовлюють зростання злочинності та змінюють її структуру.

2. Антикриміногені фактори (позитивні) – сприяють стабілізації або зниженню рівня злочинності, покращенню її структури, характеру або перешкоджають погіршенню її характеристик.

У своїх наукових дослідженнях вчені-кримінологи досить часто використовують такі терміни, як "причина", "фактор", "детермінанті" тощо. Під поняттям причина розуміють "явище, яке безпосередньо обумовлює, породжує інше явище - результат", під поняттям детермінанта -"чинник, який визначає появу іншого фактора, що виступає його наслідком", під поняттям фактор - "причину, силу будь-якого процесу, яка визначає його характер чи окремі його риси". Хоча в більшості випадків ці терміни тлумачаться як слова-синоніми.

Значну роль в існуванні злочинності відіграють її умови. Дійсно не можливо обмежуватися вивченням тільки причин важливі і умови. Умови – це то, що само по собі не викликає злочинність або злочин, але впливає на процеси породження, бере участь у детермінації злочинності. Вважається, що умови злочинності - це "комплекс явищ, які самі по собі не можуть породжувати наслідок (злочинність), але, співіснуючи та впливаючи на них у просторі й часі, забезпечують певний їх розвиток, необхідний для виникнення та існування наслідку"; "сукупність тих безпосередніх чинників (факторів), від наявності яких залежать виникнення, існування, зміна або зникнення певного явища (злочинності)"; "такі обставини, в результаті існування яких уже виниклі у конкретної людини мотиви вчинення злочинів можуть бути реалізовані, такі обставини, без присутності яких даний злочин не мав би місця, але які самі по собі злочину не породжують", "такі антисоціальні явища, що самі по собі не породжують злочинність і злочини, а сприяють, полегшують, інтенсифікують формування і дію причини".

З огляду на вищезазначене, можна стверджувати, що між причинами й умовами існує тісний взаємозв'язок, який проявляється у тому, що умови самі по собі не можуть породжувати злочини і злочинність, однак без них причина не може ані сформуватися, ані реалізуватися. Причини породжують злочинність, умови - сприяють дії причин. Отже, під умовами злочинності необхідно розуміти такий комплекс явищ, що самостійно не здатний породжувати злочинність як наслідок, але, співіснуючи поряд із причинами, він сприяє їм, полегшує їх формування і подальшу реалізацію.

Від поняття "умови" слід відрізняти поняття "середовище", яке включає не тільки чинники, що виступають умовами, а й чинники нейтральні, які тільки співіснують з певним явищем. Це положення особливо важливе для кримінологічних досліджень, тому що в будь-якому соціальному середовищі

треба виявити як криміногенні фактори, котрі є умовами вчинення злочинів, так і інші чинники - нейтральні або ті, що протистоять криміногенним. Стосовно кримінологічних досліджень виділяють такі фактори, як урбанізація, міграція, народжуваність, культурний рівень населення тощо.

Питання 3. Класифікація причин та умов злочинності.У кримінологічній науці питання про класифікацію причин злочинності залишається й досі дискусійним. Передусім внаслідок складності самого явища, його взаємозв'язків та взаємозалежностей як "всередині" самого явища, так і "зовні" з іншими явищами. При цьому далеко не завжди шляхом застосування загальних для явища закономірностей та причинних зв'язків можна пояснити суто конкретні прояви злочинності. Ця складність, зокрема, є причиною відмови деяких вчених навіть від пошуків причин злочинності .

Відомий італійський криміналіст класичного напрямку Романьозі неодноразово звертався до з'ясування причин злочинності. Він поділяє їх на чотири групи: "Найбільш загальні та основні причини злочинів, - говорить він, - зводяться до таких груп: 1) до браку засобів існування, 2) до недостатності виховання, 3) до недостатності передбачливості і 4) до недоліків юстиції. Перша група причин - економічного характеру, друга - морального, а третя і четверта- політичного" .

Трьохланкову класифікацію здійснив Е. Феррі, який, вважаючи злочин, як і будь-яку іншу людську дію, продуктом багатьох причин, поділяв останні на три групи та відносив до першої категорії індивідуальні або антропологічні причини, у другу - фізичні, в третю - соціальні. Антропологічні причини - це ті, що лежать у самій особі злочинця і становлять, згідно з вченням Феррі, першу умову злочину; вони, в свою чергу, поділяються на три групи: органічні (органічна конституція злочинця, за Е. Феррі, охоплює аномалії інтелекту, особливості мови тощо), психічні та суспільні. До другої групи Феррі відносить фізичні причини злочинності: така назва була дана силам зовнішньої, оточуючої людину природи, яка закликає його до вчинення певних дій. До останньої категорії соціальних причин відноситься вплив на злочинність того середовища, у якому проживає злочинець (сімейна обстановка, організація праці, розподіл матеріальних благ, громадська думка тощо).

Соціальні фактори є надзвичайно різноманітними за своїм змістом. Ван Кан і Колаянні поділяють їх на соціальні у вузькому розумінні та на економічні. До групи економічних ними відносяться ті феномени, які в житті суспільства та індивіда належать до матеріального благополуччя.

Вітчизняні вчені-кримінологи класифікували причини злочинності за досить великим числом критеріїв, у чомусь погоджуючись між собою, а в деяких випадках вступаючи у запеклі дискусії.

М. М. Бабаєв вважає, що "серед факторів, здатних на сучасному етапі розвитку нашого суспільства відігравати схожу криміногенну роль, можна виділити економічні, демографічні, ідеологічні і деякі інші". Тим часом, як В. М. Коган, узагальнивши різні думки з цього приводу, класифікує причини злочинності в такому порядку: причини матеріального, культурного і соціально-психологічного характеру; соціально-економічні, ідеологічні, управлінські причини; об'єктивні і суб'єктивні причини; загальна, особливі і одиничні причини; причини першого і другого порядку; основні і конкретні причини; повна і специфічна причини.

А. Б. Сахаровим був запропонований такий варіант класифікації. Перший рівень пов'язується із загальносоціальними закономірностями та особливостями розвитку суспільства і "визначає абстрактну можливість збереження злочинності при соціалізмі". Другий - визначається "умовами морального формування окремих осіб та груп, створюючи реальну можливість існування злочинності". Третій рівень характеризується конкретними ситуаціями вчинення злочинів". Ці три рівні причин взаємозумовлені. Процес взаємозв'язку йде як від першого (більш загального рівня, до останнього, конкретного), так і навпаки, тобто від соціальної структури через спосіб життя до особистості і від особистості через спосіб життя до соціальної структури.

Н. Ф. Кузнєцова, дотримуючись більш докладної класифікації, вважає, що поділяти причини та умови злочинності слід за такими критеріями: за механізмом дії (характеру детермінації), за рівнем функціонування, змістом, природою, сутністю та іншими ознаками. За механізмом дії Н. Ф. Кузнєцова поділяє негативні соціальні явища та процеси, які детермінують злочинність, на дві категорії - причини й умови. За рівнем (ієрархії, субординації) функціонування криміногенні детермінанти класифікуються нею на причини й умови злочинності (інколи вони називаються "загальні причини"), причини й умови груп злочинів, причини й умови окремих конкретних злочинів, які виявляються за кожною кримінальною справою. За змістом криміногенні детермінанти поділяються, згідно з позицією Н. Ф. Кузнєцової, на соціально-психологічні, соціально-економічні, організаційно-управлінські та інші.

Соціально-психологічні - це негативні явища та процеси у сфері соціальної психології суспільства, окремих спільнот та індивідуумів. Людська свідомість є відображенням буття, але вона формується під впливом не тільки тих соціально-економічних умов, у яких кожний індивід реалізує свою життєдіяльність. Вона обумовлюється також тими ідеями, поглядами, звичками, які сформувались як віковий досвід людей, що передається із покоління в покоління. До соціально-економічних умов збереження злочинності відносяться такі, як: "невідповідність між рівнем розвитку суспільного виробництва та постійно зростаючими потребами членів суспільства, що зберігає істотні відмінності між класами та окремими соціальними групами; відмінності між формами праці (розумовою та фізичною, кваліфікованою і некваліфікованою, механізованою і ручною і т.п.): між умовами життя у різних типах поселень".

За природою криміногенні детермінанти поділяються на об'єктивні, суб'єктивні та об'єктивно-суб'єктивні. Об'єктивними причинами правопорушень виступають конкретні протиріччя у суспільному бутті, в економічних і соціальних відносинах людей. На думку В. Н. Кудрявцева, до суб'єктивних факторів слід віднести те і тільки те, що входить до свідомості правопорушника чи в інший спосіб характеризує його особистість, а об'єктивними слід вважати явища і процеси, які розвиваються поза його волею. Отже, суб'єктивні причини правопорушень - це певні елементи соціальної психології, що знаходять своє відображення у спотворених потребах, інтересах, цілях, мотивах, моральних цінностях та правосвідомості осіб, які вчиняють злочини. Суб'єктивні та об'єктивно-суб'єктивні причини незалежні від волі людини і тому не зовсім піддаються негайному усуненню. Профілактика тут спрямована на їх нейтралізацію, блокування, скорочення.

Однак слід пам'ятати, що абсолютно об'єктивних чи цілковито суб'єктивних явищ у суспільстві не існує. Більшість криміногенних детермінант носить об'єктивно-суб'єктивний характер із переважанням або об'єктивного або суб'єктивного. Так, в явищах і процесах, не залежних від конкретної діяльності людей, переважають елементи об'єктивного, залежних від поведінки людей - суб'єктивного, наприклад, недоліки в організаційно-управлінській діяльності.

За глибиною причини й умови злочинності поділяються на корінні та некорінні, основні й неосновні, головні та неголовні, зовнішні та внутрішні. Що стосується, наприклад, корінних причин злочинності, то радянські вчені-кримінологи, перебуваючи під впливом панівної на той час комуністичної ідеології, схилялися до думки, що вони мали місце лише на першому етапі розвитку Радянської держави, та "з повною перемогою соціалізму в СРСР корінні причини злочинності було повністю і невідворотно усунені", тим часом до найбільш актуальних, головних криміногенних факторів відносили "ворожий вплив імперіалізму". Така позиція не заслуговує підтримки через її ідеологічне спрямування. Адже в будь-якій державі існують і надалі існуватимуть корінні причини злочинності, пов'язані передусім із негативними деформаціями у соціально-економічній сфері.

Криміногенні детермінанти також розмежовують на повну та специфічну причини. В. Н. Кудрявцев, звертаючи на це увагу, пише, - "під повною причиною слід розуміти сукупність усіх обставин, за яких неминуче настає даний наслідок. Іншими словами, це поняття включає не тільки причину у вузькому розумінні цього слова (специфічну причину явища), але і всі необхідні та достатні умови".

Отже, під повноюпричиною злочинності розуміють комплекс явищ, які об'єднують у собі "на рівних" усі суттєві і менш значні обставини, ближні і віддалені, прямі та непрямі детермінанти, словом, усе, що так чи інакше впливає на злочинність. Такий підхід до цієї проблеми був виражений, зокрема, у програмі курсу "Кримінологія" для юридичних вищих навчальних закладів (1972 р.), в якому наводиться наступне формулювання: "Повна причина - сукупність різних за природою соціальних факторів: соціально-психологічних, економічних, ідеологічних, організаційних та інших, які викликають злочинність".

Автори монографії "Причини злочинності" згадують про "існування в кримінології поняття так званої повної причини злочинності, яка включає в себе всі обов'язкові умови злочинності у сукупності з її причинами у вузькому розумінні слова", вважаючи, що причина злочинної поведінки формується не одночасно і не однією групою умов, а цілим їх комплексом і, як правило, протягом тривалого періоду часу.

На думку П. І. Гришаєва, "повна причина злочинності становить собою взаємодію всіх явищ, що призвели до породження злочинності". Він вважає, що саме поняття повної причини злочинності слід покласти в основу класифікації. Це поняття з максимально широким обсягом узагальнення, за його межею немає будь-яких обставин, які б безпосередньо впливали на появу злочинності.

Взявши за основу такий критерій, як роль в утворенні злочинності, П. І. Гришаєв визначив, що поняття "повна причина злочинності" складається з трьох основних ланок: специфічної причини, умови і приводу". Однак, в міру складності поняття злочинності як відносно-масового явища, не можна стверджувати, що її повна причина складається із однієї специфічної причини, однієї умови та одного приводу. Тому структура повної причини злочинності складається із сукупності специфічних причин, сукупності умов і сукупності приводів до вчинення злочинів.

За рівнем узагальнення повну причину П. І. Гришаєв поділяє на три види: повну причину всієї злочинності, повну причину групи злочинів, об'єднаних за родовим об'єктом посягання чи іншим критерієм, і повну причину одиничного злочину. При цьому на всіх рівнях узагальнення повна причина буде складатись із трьох компонентів: специфічної причини, умови та приводу. Чим вищим є рівень узагальнення повної причини, тим складнішою є її структура. Злочинність як відносно-масове явище, що спостерігається у масштабах цілої держави, має більш складну структуру, ніж структура повної причини одиничного злочину. Якщо структура одиничного злочину цілком може складатись із однієї специфічної причини, однієї умови і одного приводу, то структура повної причини всієї злочинності завжди складається із сукупності специфічних причин, умов та приводів. Те ж саме стосується і структури повної причини групи злочинів, об'єднаних за родовим об'єктом посягання чи за іншим критерієм. У цьому випадку повна причина також складатиметься із сукупності специфічних причин, умов та приводів, число яких буде значно меншим, ніж число складових, які входять до структури повної причини злочинності як відносно масового явища.

Проти поділу на повну і специфічну причини виступав Н. А. Стручков, вважаючи, що перша причина стирає розмежування між причинами й умовами, наближаючи до "буржуазної" теорії факторів (теорії, представники якої розглядали серед причин злочинності як однопорядкові явища "населення, зміни в його складі, фізичний тип, житлові умови". Н. Ф. Кузнєцова дотримується думки, що така небезпека не буде реальною, якщо не забувати про різницю в "детермінантах всередині системи "причини злочинності" чи "повної причини злочинності". То ж в середині повної (як і специфічної) причини необхідно зберігати внутрішню класифікацію, щоб надалі не змішувались причини головні та другорядні, причини першого та другого порядку, а також умови, що сприяють здійсненню злочинів.

За своєю сутністю детермінанти можна поділяти на соціальні і біологічні. У численній літературі з питань співвідношення соціального і біологічного, міститься неоднозначний і нерідко суперечливий набір поглядів - існують судження та оцінки, які носять біологізаторський характер, чи, навпаки, проявляється недооцінювання ролі біологічного. Зважаючи на необхідність докладного вивчення цього питання, проблема співвідношення соціального і біологічного у процесі детермінації злочинної поведінки буде розглядатись в окремому підрозділі дисертаційного дослідження.

Деякі кримінологи класифікують криміногенні детермінанти на причини першого, другого, третього порядку, при цьому причини злочинності "першого класу" пов'язані з протиріччями соціального розвитку, причини злочинності "другого класу" пов'язані із світоглядом різних людей (індивідуалізм тощо), а причини злочинності "третього класу" пов'язані з конкретною особистістю.

Звертає на себе увагу положення про причини злочинності, висунуте І. А. Ісмаіловим та П. П. Осиповим. Ці автори вважають, що "залежно від того, в якій ланці причинного ланцюжка вбачається першоджерело злочинності, можна виділити три основні підходи: особистісний, мікро- і макроструктурний". Прихильники особистісного підходу обґрунтовують існування злочинності психофізіологічними особливостями. Другий підхід означає визнання першоджерелом злочинності вплив мікросередовища. Третій підхід існування злочинності пов'язується з економічною сферою суспільного буття. Така класифікація дає можливість більш повно і точно досліджувати вплив першоджерел злочинності у цих трьох площинах, залежно від того, який рівень обиратиметься для вивчення.

Одними авторами виділяються дві групи умов злочинності і злочинів: умови, які формують як попередню ланку соціально-психологічні явища (причини) злочинів та злочинності й умови, які сприяють прояву злочинності і злочинам, настанню злочинних результатів. Перша група умов пов'язана із соціально-економічними, політичними, ідеологічними, виховними, соціально-психологічними, правовими, організаційно-управлінськими та іншими протиріччями суспільства, що формують громадську, групову та індивідуальну свідомість. Друга група умов - це помилки і прорахунки в системі профілактики правопорушень та у сфері протидії злочинності в цілому.

Інші автори дотримуються поділу умов злочинності на такі групи: умови, які сприяють вчиненню злочинів (так звані ситуаційні), і умови, які формують криміногенну мотивацію. За механізмом обумовлення злочинів ситуаційні умови, в свою чергу, можуть бути нейтральними, сприяючими чи такими, що перешкоджають здійсненню злочинів. До групи ситуаційних умов входять і віктимогенні умови, тобто поведінка потерпілих.

Причини і умови злочинності залежно від їх рівня дії можуть бути класифіковані на:

1) причини і умови злочинності в цілому;

2) причини і умови окремих видів злочинності;

3) причини і умови конкретних злочинів.

За змістом детермінанти злочинності можуть бути поділені на: економічні, соціальні, політичні, духовні, ідеологічні, організаційно-управлінські тощо.

Питання 4. Причини та умови конкретного злочину. Детермінанти кожного злочину як умисного, так і необережного, є, з одного боку, особисті властивості конкретного індивіда – його потреби, погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових; з іншого – сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення скоїти умисний злочин або дію (бездіяльність), яка призвела до злочину з необережності. Тобто, існує взаємодія криміногенних властивостей особи, які склалися під впливом несприятливих умов її формування, із зовнішніми об’єктивними обставинами і ситуаціями. Можна визначити два рівні такої взаємодії особи з соціальною дійсністю. На першому створюється передумова, можливість скоїти злочин конкретною особою, на другому – ця можливість реалізується.

На цих рівнях проявляється також зв’язок між загальними причинами та умовами злочинності і причинами й умовами окремого злочину. Загальні причини й умови різними сторонами “входять” в індивідуальні умови соціалізації особи і водночас визначають конкретні ситуації, в яких вона діє. У свою чергу, детермінанти окремих злочинів відображають на індивідуальному рівні загальні причини й умови злочинності і ситуації, за яких скоюються злочини. Як бачимо, тут наявна діалектична єдність загального особливого і окремого. З урахуванням дворівневої взаємодії особи з об’єктивною дійсністю має вестися й аналіз причин та умов конкретного злочину.

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не знайшло однозначного трактування. Ними деякі автори називають: 1) антигромадські погляди певного кола осіб; 2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди; 3) різноманітні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи викликають злочинні дії 6. Саме по собі це не викликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкретизувати це поняття, одні з кримінологів у якості причини окремого злочину вказували на дефекти індивідуальної правової свідомості; інші – на “пережитки минулого” у свідомості і поведінці, неправильні погляди й уявлення; треті – на наявність у свідомості окремих осіб антисуспільної установки; четверті – на егоїзм, кар’єризм, корисливе ставлення до державної чи колективної власності. Але при такому підході незрозуміло, чому у окремих осіб деформується свідомість, стаючи антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне формують свідомість особи злочинця.

Обминаючи дискусію, зауважимо, що в самому понятті злочину неминуче міститься правовий аспект, і злочин аж ніяк не існує в двох іпостасях: водному випадку як юридична категорія, в іншому – як соціальний феномен. Сам злочин визначається кримінальним законом, який діє в даний момент. Особливістю кримінологічного підходу є розгляд злочинної поведінки як процесу, що розвивається у часі та просторі, який включає не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, але й попередні соціально-психологічні явища, що визначають генезис злочину 7. Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою, або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який володіє правосуб’єктністю, тобто є осудним і має відповіднийвік (14 або 16 років), достатній, на думку законодавця, для відповідальності та караності.

Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб’єкта, і тому на перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного варіанта поведінки, що й лежить в основі кримінальної відповідальності. У цьому зв’язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі суб’єкта, які визначають його винність у скоєнні злочину.

Спроможність суб’єкта вибирати певні види поведінки може звужуватися (обмежуватися) з різних причин. В одних випадках через сильне хвилювання, викликане насильством, тяжкою образою тощо, в інших – із-за різних відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок розумового розвитку, що спостерігаються в неповнолітніх, коли соціальна зрілість і вік вступають у протиріччя; по-третє, із за антигромадської установки (стану готовності діяти злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбуваються заради них самих, що властиве для деякої категорії злочинців-рецидивістів. У потрібних випадках, крім останнього, проводиться психологічна, психіатрична або комплексна психолого-психіатрична експертиза. Проте вона не стосується правової оцінки вчиненого - ні змістовної сторони винності (наміру або необережності), ні причинності як такої між суспільно небезпечною дією (бездіяльністю) і наслідками у вигляді заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом. Це в компетенцію експертизи не входить, а є прерогативою суду, і було б абсурдним жадати від експертів інших рішень. Нічого крім власного предмета вони розкрити не можуть. Спроби суто пенологічного розгляду кримінологічної проблематики виглядають прикрим непорозумінням.

Як об’єкт вивчення в кримінології виступає насамперед особа, яка скоїла злочин, хоча профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину. Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.

Так звана передкримінальність не означає фатальності скоєння злочину, тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб’єктом (осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності) не може бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації одиничного злочину, тим очевиднішим стає існування типових явищ, які характеризують суб’єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І було б великою помилкою не вбачати саме тут те особливе, що пов’язує загальне (злочинність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.

У психології особистість людини розглядається з двох сторін - формальної, яка відноситься до психофізіології, і змістовної, обумовленої свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинкти, органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, почуття, воля), індивідуально набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень культури) і сформовані при житті якості особи, які визначаються соціалізацією людини і обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності 8.

Під соціалізацією звичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструктурі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій. Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сформовану за рахунок навчання, виховання, власного удосконалювання і включення в суспільно корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що в якості основного чинника становлення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціалізації. Проте така категоричність не завжди виправдана. Адже, соціалізується будь-яка особа, стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не становлять з цього винятку й ті, хто скоює злочини. Одні з них, включившись у суспільно корисну діяльність, “сполучають” її зі злочинною, інші - окремо від неї, треті – випадають із сфери соціально корисних зв’язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять. Ускладнення в процесі соціалізації можуть викликатися багатьма факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями, різноманітними захворюваннями. Але з цього зовсім не випливає, що злочини спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що споконвічно криміногенне, або набуває криміногенність у зв’язку з фактом учинення злочину конкретною особою. Кожний суб’єкт, зазнаючи якогось зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу. Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої особи.

Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко виховуванні, педагогічно занедбані, інші – такого минулого не мали. Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося причиною даних, найбільш типових ускладнень у вихованні, навчанні (соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпечення належного формування особи, а не причин вчинення злочинів. Відомо, що далеко не кожний, хто відзначався важковиховуваністю, стає злочинцем. Причинами неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей, несприятливі умови в сім’ї, відсутність елементарних можливостей одержати потрібні знання, а труднощі у вихованні – різноманітні акцентуації характеру, психічні відхилення в рамках осудності, психолого-педагогічна безграмотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні впливи сприймаються особою не автоматично, а переломляючись через її внутрішній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи. Зовсім не обов’язково змінюючи його або діючи в тому самому напрямку. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різноманітного роду соціальними аномаліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звуженням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, викликаних різного роду фізичними і психічними відхиленнями, соматичними захворюваннями і т.п., що самі по собі споконвічно не є криміногенними і коригуються спеціальними заходами виховання 9.

Біопсихологічні чинники, у тому числі й стосовні до згаданих станів психіки, не визначають і не можуть визначити соціальних властивостей особи. Спадкові задатки - можливості, а не готові властивості особи.

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби, інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причиною злочину. Мотиви – це те, що спонукало індивіда діяти, а не чому він обрав саме кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спонукування різняться між собою за змістом, ступенем усвідомлення, силі впливу на людину. Одні з них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння, треті стають реально чинними. Проте в такій якості виступають лише ті з них, які суб’єктом не тільки сприймаються і “відфільтровуються” свідомістю за значимістю в даний момент, але й набувають вольового імпульсу на задоволення, що властивий тільки прагненням. Мотив злочинної поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до вчинення конкретного діяння, яке таїть у собі суспільну небезпеку і передбачене кримінальним законом як злочин 10. Мотив безпосередньо пов’язаний з прийняттям винним рішення діяти із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Але сам по собі мотив не визначає змісту прийнятого рішення, контрольованого свідомістю і волею суб’єкта. Ні сама по собі мотивація, ні формальна спроможність до вибірковості поведінки не створюють, не формують самої вибірковості, обумовленої соціальними властивостями особи, що сформувалася в процесі життя.

При аналізі детермінації конкретного злочину навряд чи можна претендувати на врахування всіх зовнішніх і внутрішніх чинників (факторів), які мають відношення до даного явища. З усієї їхньої сукупності важливо виділити ті з них, які спроможні викликати мотиви конкретного злочину і прийняти особою рішення діяти саме так, а не інакше. В профілактичному плані їх ліквідація (нейтралізація) веде до внутрішньої перебудови особи і зміни її поведінки у корисному для суспільства напрямку. Вивчення цих детермінант доцільно проводити на двох рівнях: 1) на рівні чинників, які мають безпосередній стосунок до дефектів соціалізації особи і формування її антисоціальних властивостей; 2) на рівні внутрішнього процесу мотивації і виникнення рішення скоїти злочин. Такий підхід дає можливість розкрити увесь механізм злочинної поведінки, комплексно підійти до складного процесу її детермінації.

Деякі кримінологи справедливо підтверджували, що “якихось особливих причин злочинності немає. Є причина, обставини антигромадської поведінки, що можуть призвести до вчинення злочинів. Лише в цьому змісті можна говорити про причини злочинності”11. Розвиваючи цю думку, можна констатувати: 1) передкримінальність виражається в антисоціальній поведінці (пияцтві, наркоманії, порушеннях громадського порядку тощо), або зневазі елементарними правилами обережності, нехлюйстві, що свідчать про асоціальні прояви, судячи з яких очікується вчинення злочину; 2) рецидиво небезпечність суб’єкта визначається його злочинним минулим, але це саме по собі, поза антигромадськими проявами не є криміногенним; 3) причинні залежності в кримінально-правовому і кримінологічному аспектах розташовані у взаємодії особи і середовища в її широкому значенні макро і мікро впливів.









1 Див.: Парнюк М.А. Принцип детерминизма в системе материалистической диалектики. – К., 1972. – С.93

2 Див.: Кунецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации. – М., 1984. – С.56.

3Налетов И.З. Причинность и теория познания. – М., 1975. – С. 43.

4Кузнецова Н.Ф. Проблема криминологической детерминации. – М., 1984. – С. 11-12.

5Янковский С.Г. Функциональная связь, корреляция и причинность. В кн.: Категории причинности в диалектической концепции связи. – Свердловск, 1974. – С. 53.

6 Див.: Кудрявцев В.Н. Причины правонарушений. – М., 1976.- С.86.

7 Див.: Механизм преступного поведения. – М., 1981. – С.3.

8 Див.: Платонов К.К. О системе психологии. – М., 1972. – С.127-128.

9 Див.: Тарарухин С.А., Селецкий А.Й. Несовершеннолетние с отклоняющим поведением. – К., 1981; див. також: Криминальные мотивации. – М., 1986. – С. 235-250.

10 Див.: Тарарухин С.А. Установление мотива и квалификация преступления. – К., 1977. – С. 14.

11Стручков Н.А. Советская исправительно-трудовая политика и ее роль в борьбе с преступностью. – Саратов, 1970. – С. 103.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал