План-конспект лекційного заняття з теми №3 " Культура українського модернізму та постмодернізму ХХ-ХХІ ст. "



Скачати 229.75 Kb.
Дата конвертації01.01.2017
Розмір229.75 Kb.
ТипПлан-конспект
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

з теми № 3

Культура українського модернізму та постмодернізму ХХ-ХХІ ст.



з навчальної дисципліни

Історія української кульутри ”


Категорія слухачів: слухачі, студенти

Кількість годин: 2 години

Навчальна мета: Базуючись на фактологічному матеріалі, отриманому та систематизованому на лекційних і семінарських заняттях, досягти розуміння сутності основних тенденцій та еволюційних процесів в культурній сфері життя українського суспільства за радянської доби

Виховна мета: Виокремити та дослідити головні напрями еволюційних процесів в культурній сфері життя українського суспільства за часів радянської влади

Розвиваюча мета: Сприяти формуванню у курсантів навичок групової роботи із елементами соціального менеджменту окремо взятої групи із використанням мультимедійної техніки

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, ноутбук.

Наочні засоби: схеми, таблиці, лекція, підручник, навчально-методичний комплекс

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: історія України, ІДПЗК, ІДПУ, філософія.

Забезпечувані дисципліни: релігієзнавство, етика.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Культура України на початку ХХ століття

2. Основні напрями культурного розвитку України у складі СРСР.

3.Особливості становища української культури в умовах тоталітаризму.



4. Досягнення і проблеми культури незалежної України.
ЛІТЕРАТУРА:

  1. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. - У двох книгах. /за ред. В.Г.Дончика.- ДО.:Лібiдь, 1994.

  2. Брюховецька Л.І. Кіно часів своєї юності. К., 2008.

  3. Глотов Б.Б. Культурно-цивілізаційний вибір українського народу. К., 2009.

  4. Глушкова Н.М. Історія української культури: конспект лекції. – О.: ТЕС, 2012. – 150 с.

  5. Довбня О.М. Історія української культури: навч.-метод. Комплекс з тестами. – Х.: Харк. нац. аграр. ун-т ім. В.В. Докучаєва, 2012. – 66 с.

  6. Довгаленко Н.С. Українська музика ХХ ст. Одеса, 2009.

  7. Зарішняк І.М., Творун С.О. Історія української культури: навч. посіб. – Вінниця: Едельвейс і К, 2011. – 326 с.

  8. Історія світової та української культури. Кредитно-модульний курс: навч. посібник. – Х., НФаУ: Золоті сторінки, 2012. – 520 с.

  9. Історія української культури / За заг. ред. І.Крип’якевича. - 4-е вид., стер. - К.: Либідь, 2002. - 650 c.

  10. Історія української культури. Конспект лекції за темою: “Сутність та специфіка культури”. – Суми: ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2012. – 31 с.

  11. Історія української культури: Зб. Матеріалів і документів / Упоряд. Б.І. Білик та ін. – К.: Вища шк., 2000. – 607с.

  12. Історія української культури: конспект лекцій. – Донецьк: Технопак, 2012. – 99 с.

  13. Історія української культури: навч. посіб. для студентів вищ. Навч. закладів. – Х. Ч. 2. – 2012. – 158 с.

  14. Історія української культури: навч.-метод. посіб. – Луганськ: ДЗ “ЛНУ ім. Тараса Шевченка”, 2012. – 58 с.

  15. Історія української культури: підручник; за ред. Л.В. Анучиної, О.А. Стасевської, О.В. Уманець. – Х., Право, 2012. – 367 с.

  16. Історія української культури: словник термінів і персоналій. – Х., Право, 2012. – 237 с.

  17. Історія української культури: у 5 т. / голов. ред. Є.Б. Патон. – К.: Наукова думка, 2001–2011.

  18. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. – К.: ”Центр учбової літератури”, 2010.

  19. Костилєва С.О. Історія української культури. Хронологія основних подій. – К.: НТТУ “ КПІ”, 2011. – 63 с.

  20. Костилєва С.О. Історія української культури: навч. прогр. Дисципліни, списки рек. л-ри. – К.: НТТУ “ КПІ”, 2011. – 149 с.

  21. Культурологія. Українська і зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

  22. Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст. К., 2006. Кн.2.

  23. Новікова Ю.Н. Історія української культури. Українознавство. Українська етнокультура: навч. посіб. для студентів ВНЗ. – Донецьк: Донбас, 2012. – 149 с.

  24. Попович М.В. Нарис історії культури. – К.: АртЕк, 2001.

  25. Роготченко О.О. Соціалістичний реалізм. К., 2007.

  26. Українська і зарубіжна культура. – Л.: Вид-во Львів. комерц. академії, 2012. – 47 с.

  27. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С.В. Ульяновська. – К.: Либідь, 1993. – 592с.

  28. Хома І.Я. та ін. історія української культури: навч. посіб. – Л.: Вид-во Львівська політехніка, 2012. – 353 с.

  29. Цаглик С.М., Селіга П.О. Таємниці письменницьких шухляд. К., 2010.

  30. Шейко В.М. Історія української культури: навч. посіб. / В. М. Шейко, Л.Г. Тишевська — К.: Кондор, 2011 - 259 с.

  31. Шейко В.М. Культурологія: навч. посібник. – К.: Знання, 2012. – 494 с.



КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ:

  1. Культура України на початку ХХ сторіччя.

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого - йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях: 1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія); 2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм"). Традиційні тенденції в царині літератури - романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913р.)

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В.Винниченко - діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б.Летант - поет, прозаїк, видавець творів Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі "Сонця руїни" описані події 1663-1687 рр., даються портрети П.Тетері, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича.

Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М.Леонтовича, К.Стеценка, Я.Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М.Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О.Мурашко, О.Новаківський, І.Трут, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О.Архипенко - творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М.Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М.Садовського, у 1915 р. І.Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Л.Українки, О.Олеся, В.Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 р. Л.Курбас став організатором "Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами І.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І.Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І.Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства – А.Кримський. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке очолив М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів "Записок наукового товариста", 35 томів "Етнографічного збірника", 15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтеліґенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій.

2. Основні напрями культурного розвитку України у складі СРСР.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.



Політика “українізації”. Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів.

У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян.



Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції.



Література. Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий.

Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх "неокласиками".

У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності. У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: “Геть від Москви”.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса “Березіль”. Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності.

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами “Звенигора", “Арсенал", “Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як “український поетичний кінематограф".



Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російських передвижників. Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтва України", розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України". Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур.

Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, праця на перемогу.

У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл (згодом майже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів. Розпочав роботу вже в Києві Київський фінансово-економічний інститут (так називався тоді КНЕУ), поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів.

Шаленому компартійному осуду була піддана діяльність істориків України, поетів М. Рильського, В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисера О. Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків, генетиків, велась боротьба з космополітизмом.

Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х років їх було вже майже 137.

«Хрущовська відлига» значно покращила умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити чимало літературних, громадсько-політичних видань, серед них «Радянське літературознавство», «Український історичний журнал», «Всесвіт». Українська література збагатилася творами О. Гончара, О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе покоління шестидесятників. Серед них Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Бердник, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький, О. Заливаха, Б. Олійник та ін. У таборах померли В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Стус.

Розвивалась українська музика, створено ряд оперних творів, відродилась українська пісенна творчість. Любов’ю народу користуються і сьогодні оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Корейка, пісні О. Білаша, П. Майбороди, І. Шамо, А. Філіппенка. Відродилась українська пісня, заявили про себе ряд чудових співаків і співачок: Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Ю. Гуляєв, С. Козак, М. Стеф’юк, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненко та багато інших.

У складних умовах денаціоналізації українське кіно прагнуло до самобутності, проникнення в глибини народного життя. Здобули популярність фільми І. Савченка, С. Параджанова «Тіні забутих предків», Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», фільми В. Івченка, «У бій ідуть одні старики» Л. Бикова та «Кам’яний хрест» Л. Осики, фільми І. Миколайчука, М. Мащенка та інших.

В умовах перебудови в українській культурі стали відроджуватись засади демократії, національних та загальнолюдських цінностей, гуманізму і цілісного екологічного світорозуміння.

Музична культура. ХХ ст. збагатило українську музичну культуру чудовими творами К.Стеценка (1882—1922), М.Леонтовича (1872—1921), Ф.Вериківського, В. Верховинця, М.Віленського, П.Демуцького, П.Козицького, К. Данькевича, А.Кос-Анатольського, В.Косенка, Б.Лятошинського, Григорія та Платона Майбород, Л.Ревуцького, Я.Степового, А.Філіппенка, А.Штогаренка, М.Скорика, Л.Колодуба, І.Шамо, Є.Станковича, Л.Дичко, Ю.Рибчинського, І.Кириліної. Великий вплив на розвиток музичної культури та музики мало професійне музичне мистецтво ХІХ, ХVІІІ ст., попередніх поколінь, музична пісенно-фольклорна творчість, етнографічне музикознавство.

Світове визнання здобули українські співаки С. Крушельницька, О.Петрусенко, Б.Гмиря, М.Литвиненко-Вольгемут, М.Гришко, З.Гайдай, І.Паторжинський, І.Козловський, Д.Гнатюк, Б.Руденко, Л.Руденко, А.Солов’яненко, Д. Петриненко та О. Гришко, майстри сцени О. Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма, Г.Юра, Ю.Шумський, В.Добровольський та ін. Світову славу здобув Київський хор О. Кошиця, хор ім. Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, капела «Думка», ансамбль танцю України ім. П. Вірського, Український державний симфонічний оркестр, народний самодіяльний хор Л. Ященка, капела бандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».



Архітектура. Українська архітектура ХХ ст. вагомим внеском лягла в скарбницю української та світової культури. У зодчестві того часу панівним стилем в архітектурі і мистецтві був модерн (фр. moderne — сучасний, новий). Його принципи руйнували канони інших стильових напрямів, зокрема класицистичного, відкривались можливості для творчого розвитку на основі національних традицій. Митці часто ставали на позиції розуміння прекрасного в раціональному. Для споруд раціоналістичної спрямованості характерні витонченість, тендітність, графічність ліній, площинність фасадів. Митці ототожнюють прекрасне з легкістю, прозорістю, простором.

Раціоналістичний модерн спрощував і виявляв функції об’єкта в декорі споруди. Раціоналістичний модерн перетворював корисне у витончене.

На початку ХХ ст. в Україні творили такі видатні архітектори, як А.І.Бернардацці, Л.А.Владек, В.В.Городецький, О.Б.Мінкус, Ф.А.Троунянський, Ф. Н. Неструх, О.В.Кобелєв, П.Ф.Альошин, Е. П. Бродтман, О.М.Вербицький, В.О.Осьмак, О.М.Гінзбург, К.Н.Рженішевський, О.Л.Красносельський, В.С.Скоробагатов. Майже всі вони працювали в стилі модерн, ведучи пошук пластичних можливостей нових конструкцій та матеріалів, виробляючи нову пластичну мову.

Яскравою спорудою раціоналістичного модерну є критий Бессарабський ринок у Києві (1909—1912) — проект архітектора Г. Ю. Гая за участю П. Н. Бобрусова. Площа споруди 3000 м2, висота 30,6 м, вражає оголеністю конструкцій та інтер’єром, який майже не декорувався. Фасад будинку від Хрещатика оформлено декором з елементами народної творчості, надвіконня другого поверху прикрашає геометричний орнамент. Горельєфи «Селянин» та «Молочниця», які виконав скульптор Т. В. Руденко, органічно вписуються у фасад. Визначальними особливостями споруди є конструктивна виразність та природність матеріалів.

Раціоналісти підкреслювали залежність архітектурної форми від суспільних потреб, природну властивість матеріалу та розважливу ощадливість.

У стилі неокласицизму збудовано в 1911—1913 рр. будинок Педагогічного музею (нині Будинок учителя) на Володимирській вулиці в Києві (архітектор П. Ф. Альошин). Його творчості належить і сучасне приміщення НАН України. У 1902—1905 рр. у стилі «ранній ренесанс» збудовано споруду Держбанку (архітектори О. В. Кобелєв та О. М. Вербицький).

У класичному стилі в 1897—1900 рр. за проектом В. В. Городецького збудовано споруду історичного музею.

Кожен з напрямів мистецтва, архітектури має свої особливості. Для імпресіонізму, наприклад, це передання суб’єктивного враження художніми засобами, асоціативність, гра кольору і звуку, складна метафоричність.

Для експресіонізму — це нервова емоційність, символіка, ірраціональність, гіперболічність, відсутність барв або контрастів.

Для сюрреалізму характерне спирання на підсвідомість людини, синергетичність, запис першого, що прийшло в голову, і викликаних цим асоціацій, це психічний автоматизм, який має за мету реально відобразити функціонування думки (Андре Бретон).

В українському авангарді окремою постаттю стояв скульптор кубофутурист Олександр Архипенко (1887—1964). Живучи і працюючи за кордоном, він здобув світове визнання.
3.Особливості становища української культури в умовах тоталітаризму.

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ “розстріляного відродження”. У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О.Довженка.

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в “Очерке истории украинской литературы”, про журнали "Вiтчизна" і "Перець".

60-80-і роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М.Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає “відлига”. Свою назву цей час отримав за повістю І.Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це - десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до “застою”. Проте для культури хронологічно короткий період “відлиги” мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих “шестидесятників” - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного.

У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці.

Саме в колах інтеліґенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. Активна громадянська позиція привела В.Стуса у ряди "дисидентської" інтелігенції Києва. У 1972 р. він був арештований "за антирадянську агітацію" і "наклепницькі мотиви в творчості", відсидів 5 років і в 1980 р. отримав другий строк - 15 років. Правдиве відображення життя колгоспників, протест проти політичних репресій - цього вистачило, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р., не доживши до радикальних змін:


  1. Досягнення і проблеми культури незалежної України.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених Г. Д. Вервеса, І. М. Дзюби, М. І. Гончаренка, М. В. Поповича, П. П. Толочка та ін.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

У 1999 р. в більш ніж 60% середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.

Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.

Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення.

ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця ХХ ст.) їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї - завдання не тільки економіки, але й культури.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в др. пол. 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В. Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).



У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал