ПіРен марія іванівна



Скачати 128.14 Kb.

Дата конвертації09.02.2017
Розмір128.14 Kb.

182
ПіРеН Марія
іванівна,
доктор соціологічних
наук, професор,
професор кафедри
державної політики та
управління політичними
процесами НАДУ,
м. Київ.
анотація: у статті
осмислено з історико-
психологічної точки
зору проблему
етнопсихогенезу
українського народу,
що дає змогу
виділити низку
загальних теоретико-
методологічних
положень, які бажано
врахувати на сучасному
етапі політико-
управлінською елітою
в процесі суспільно-
політичної діяльності.
ключові слова: етнос,
етнопсихогенез,
духовна культура,
мігрант, субетнос,
модерна нація.
PiRen m.i.
Annotation: the problem
of ethnopsychogenesis
of the Ukrainian
people is analyzed
from the historical and
psychological point of
view. This enables one
to select a number of
general methodological-
theoretic positions which
should be taken into
account by the political
and administrative elite
at the present stage in
the process of social and
political activity.
Keywords: ethnos,
ethnic-psychogenesis,
spiritual culture, identity,
expatriate, modern
nation.
уДК 323.15: 159.922.4
Марія ПіРен, Мирослав-любомир ЧеПа
ОСОБЛИВОСТІ ЕТНОПСИХОГЕНЕЗу
уКРАїНСьКОГО НАРОДу (ДЛЯ РОЗДуМІВ
ПОЛІТИКО-уПРАВЛІНСьКІй ЕЛІТІ уКРАїНИ)
після краху пропагандистських міфів про нову історичну спільноту – «радянський народ» уперед багатьма громадянами україни дуже гостро постала проблема етнічної ідентичності. це на тлі економічної кризи ускладнює політичну ситуацію, провокує активність проімперських, антидемократичних сил. тож очевид- но, що завдання громадсько-політичної консолідації українського суспільства вимагає обґрунтованої національної політики, а вона, у свою чергу, – обґрунтованих уявлень про етнічні процеси, які відбувалися в україні протягом останніх десятиліть і тривають нині. Необхідність вироблення таких уявлень, адекватних життєвим реаліям, зумовлюється також і тією обставиною, що в українському науковому світі й серед широких кіл громадськості досі панують застарілі теорії нації, побудовані, як правило, на лінгвістичному та мистецтвознавчому підґрунті, без достатнього врахування принци- пу розвитку і складної діалектики людської психіки. опрацюван- ня відповідних літературних джерел дає змогу виділити низку за- гальних теоретико-методологічних положень, яких, на нашу думку, доцільно дотримуватися, розробляючи проблему етнопсихогенезу українського народу на сучасному етапі його історії.
Будь-який етнос (нація, народність, плем’я) є складною си- стемою, що розвивається. етнопсихогенез як локальний варіант внутрішньовидового формоутворення зумовлений поєднанням
історичного і культурного чинників, розгортаючись у просторі й часі за певними закономірностями, він охоплює весь процес від поя- ви до зникнення (руйнування) етнічної системи.
поняття етносу має сенс лише остільки, оскільки цей етнос відрізняється від інших, тобто протистоїть їм за принципом анти- тези «ми – вони».
Характерною рисою етносу як системи є більш або менш вира- жена структурованість, що отримує вияв в існуванні субетнічних груп. протягом історії етносу відносини між ними складаються по-різному, часом загострюються до конфліктного рівня, але го- ловна функція таких груп полягає в підтримуванні життєздатності етнічної системи шляхом неантагоністичного суперництва. тому система є тим життєздатнішою, чим їх більше, і навпаки, макси- мальне спрощення етнічної структури знаменує занепад етносу, так звану рудиментарну фазу етногенезу.
Набір ознак матеріальної і духовної культури, за якими різняться етноси (тобто загальноприйнятих в етнографії етнодиференціюючих ознак), надзвичайно широкий і різноманітний. до них належать мова, народне мистецтво, релігія, звичаї, обряди, традиції, спосіб господарювання, так звана соціонормативна культура тощо. На ці ознаки, як відомо, ще з часів вундта традиційно орієнтувалася й етнопсихологія. проте на сьогодні уже доведено, що жоден з перелічених і будь-яких інших компонентів етнічної культури не може розглядатись як неодмінна й універсальна етнодиференціююча ознака. маємо багато випадків, коли два і більше етносів сповідують одну релігію, розмовляють однією мовою, мають схожі звичаї і все
Марія ПІРЕН, Мирослав-Любомир ЧЕПА

183
ж діють в історії як такі. як правило, етнодиференціюючу функцію в кожному конкретному випадку ефективно виконує лише той ком- понент етнічної культури, який відрізняє цей етнос від найближчих сусідів; причому набір цих компонентів з часом може змінюватися. таким чином, правомірно припускати, що етнокультурні ознаки в етнічному плані не є сутнісними, а лише виражають якусь невидиму ззовні сутність.
природа етнічних утворень поки що не має задовільних на- укових пояснень. та незалежно від погляду на неї очевидно, що вона реалізується насамперед у психіці носіїв етнічних ознак – як у регуляторі поведінки етносу. етнос як реальність сприймається саме завдяки своїй психологічній єдності, відносній однорідності специфічних психічних властивостей. тому, попри всю теоретич- ну невизначеність і «розмитість» таких понять, як психічний склад етносу, його ментальність, національний характер тощо, є підстави вважати, що саме вони відображають найбільш істотні етнічні реалії.
етнопсихологічні ознаки є не стільки індивідуальними, скільки популяційними, належать до надіндивідуальних (масовидних) психічних явищ, що загалом відповідає поняттю етнічного поля, введеному гумільовим. принцип поля як координованої психічної активності елементів цілого тут проявляється не в індивідуальних реакціях окремих людей, а в колективних психічних станах, які, у свою чергу, впливають на індивідуальні стани і властивості.
оскільки сутність надіндивідуальних психічних явищ і поведінки поки що не може бути розкрита за допомогою наявних наукових методів, етнопсихологічні ознаки можуть абстрагуватись і вивча- тись як ознаки (риси, властивості) так званих «модальних особисто- стей» (термін уведено американськими дослідниками а. інкелсом
і д. левінсоном). при цьому слід мати на увазі (на чому особливо наголошує і.с. кон), що унікальними є не окремо взяті психологічні особливості етносу самі по собі, а тільки їх поєднання, тобто струк- тура.
особливе місце серед психологічних характеристик етно- су посідає етнічна самосвідомість. у працях з етнографії нерідко стверджується, що етносом може вважатися лише та спільнота, яка усвідомлює себе як таку; відповідно представником цього етносу можна вважати тільки того індивіда, який усвідомлює себе в цій якості. однак це положення видається спірним. слід мати на увазі, що етнічна самосвідомість, як і свідомість узагалі, характеризується різними рівнями розвитку.
Широко відомий, наприклад, феномен так званої ситуативної етнічності. до того ж масова етнічна свідомість в умовах жорстко- го ідеологічного тиску може бути дезорієнтована щодо критеріїв етнічного самовизначення. тоді люди іноді ототожнюють себе не з реальними, а з уявними етнічними спільнотами, що відбувається внаслідок аберації віддаленості й переносу ознак найближчого етнічного оточення на уявну спільноту (типовий приклад – ра- дянський народ). Через те вельми ризиковано розглядати етнічну самосвідомість як універсальний і, тим паче, достатній параметр етнічної діагностики.
На початкових стадіях етногенезу ментальність (психічний склад) етносів формується здебільшого (хоча й не завжди) за допомогою
СУСПІЛьНА ПОЛІТИКА
ЧеПа Мирослав-лю-
бомир андрійович,
кандидат психологічних
наук, головний науковий
співробітник Інституту
психології ім. Г.Костюка,
завідувач лабораторією
загальної та етнічної
психології, м. Київ.
анотація: у статті
осмислено з історико-
психологічної точки
зору проблему
етнопсихогенезу
українського народу,
що дає змогу
виділити низку
загальних теоретико-
методологічних
положень, які бажано
врахувати на сучасному
етапі політико-
управлінською елітою
в процесі суспільно-
політичної діяльності.
ключові слова: етнос,
етнопсихогенез,
духовна культура,
мігрант, субетнос,
модерна нація.
chePa m.-l.a.
Annotation: the problem
of ethnopsychogenesis
of the Ukrainian
people is analyzed
from the historical and
psychological point of
view. This enables one
to select a number of
general methodological-
theoretic positions which
should be taken into
account by the political
and administrative elite
at the present stage in
the process of social and
political activity.
Keywords: ethnos,
ethnic-psychogenesis,
spiritual culture, identity,
expatriate, modern
nation.
уДК 323.15: 159.922.4

184
специфічних засобів спілкування (національної мови) і ритуально-звичаєвої культу- ри. але в подальшому ментальність перетворюється на самостійний, більш того, виз- начальний етнічний чинник, який швидше зумовлює зовнішні етнокультурні ознаки, ніж зумовлюється ними. Нагадаємо, що ще г. лебон вважав мову, релігію, народні звичаї тощо ознаками по суті вторинними, похідними від національного характеру. доречно згадати також тезу Ю.в. Бромлея про те, що для етносу зі стабільними озна- ками єдність мови втрачає значення.
в етногенезі, особливо в утворенні субетнічних груп, значну роль відіграють асиміляційні явища, що пояснюється лабільністю людської психіки, її великими соціально-адаптивними можливостями. потрапляючи до нового етнічного середо- вища, більшість людей швидко переймається його ментальністю (а не лише засвоює мову та культуру, як іноді гадають).
На рівні конкретних індивідів головною етнопсихологічною проблемою є про- блема етнічної ідентичності (тотожності). усупереч поширеним уявленням процес етнічної самоідентифікації є доволі складним, багатомірним, вимагає від суб’єкта більших або менших внутрішніх зусиль, часом проходить болісно і не завжди завершується успішно. проте жодна людина, усвідомлює вона це чи ні, не може
існувати поза етнічною системою. так звана деетнізація (денаціоналізація), як пра- вило, є початком переходу до нового етнічного стану. у світлі викладених щойно положень можна намітити концептуальну канву розгляду проблеми етнопсихогенезу в сучасній україні.
Незважаючи на порівняно недавнє прийняття нинішнього етноніму, українці як етнос протягом століть характеризуються відносно стабільними рисами психічного складу (ментальності) і доволі розгалуженою субетнічною структурою, що, як уже зазначалося, свідчить про життєздатність етнічної системи. до сформованих субетнічних груп (назвемо їх «старими») належать, скажімо, галичани, гуцули, поліщуки, лемки тощо.
природний перебіг етногенезу в україні було порушено, особливо в останні десятиріччя, внаслідок її колоніального та напівколоніального становища. здійснювалося цілеспрямоване розхитування етнічної системи з примарною метою формування нібито нової історичної спільноти людей.
одним з найголовніших напрямів досягнення цієї мети було штучне підстьобування міграційних процесів у поєднанні з відповідною ідеологічною обробкою як місцевого населення, так і мігрантів. міграційні процеси мали глобальні етнопсихогенетичні наслідки, але не зовсім ті, на які очікували їх ініціатори. так, є емпіричні дані, які свідчать, що вихідці з росії попри все втрачають первісну етнічність швидшими тем- пами, ніж корінний етнос. отже, між іншим, постановку питання про 12-мільйонну російську діаспору в україні навряд чи можна визнати достатньо коректною, що, звичайно, не заперечує самого факту існування тут як російської, так і будь-яких
інших національних меншин.
Наплив мігрантів, поза будь-якими сумнівами, сприяв поширенню в українському етносі російськомовності. у той же час намітилася, так би мовити, зворотна тенденція трансформації російської мови, по суті, її українізації, або, за г. лебоном, пристосу- вання до потреб корінного етносу, його ментальності.
На основі масової російськомовності українців при збереженні ними свого менталітету уже в XIX ст. почала складатися, поруч з україномовною, російськомовна українська культура. Щоправда, за радянської доби заборонялася навіть сама згадка про феномен української російськомовної культури. і це зрозуміло, адже її існування як таке перекреслювало мнимі «успіхи» русифікаторської політики, показувало її безперспективність.
міжетнічні контакти мігрантів з місцевим населенням помітно модифікували етнічну систему, що існувала в україні, однак не могли змінити загального напряму
її розвитку. переїжджаючи в україну, мігранти опинялися в її етнічному середовищі,
Марія ПІРЕН, Мирослав-Любомир ЧЕПА

185
яке завжди відзначалося дуже високою концентрацією. так, навіть у донбасі (де росіяни з’явилися найдавніше, практично одночасно з українцями) ще на початку
20-х років ХХ століття населення було майже на 70% українським. тому є підстави вважати, що протягом наступних десятиліть паралельно з мовною русифікацією етнічних українців розгортався невидимий зовні і переважно неусвідомлюваний процес асиміляції мігрантів корінним етносом. асимілюючись з українцями на популяційному рівні, мігранти постійно піддавалися потужному впливові їхнього етнічного поля, пристосовувалися разом з ними до тих самих географічних та соціальних умов життєдіяльності, що об’єктивно забезпечували розширене відтворення, в тих чи тих видозмінах специфічно української ментальності.
разом з тим такий великий наплив мігрантів, звичайно, позначився на психічному складі місцевого населення, його звичаях і традиціях. як наслідок, на півдні та сході україни розпочалося формування нових субетнічних груп українського народу
– переважно російськомовних, але наділених рисами головним чином українського менталітету.
процес формування в україні нових субетносів в умовах радянської дійсності, зрозуміло, не міг одержати адекватного завершення на рівні етнічної свідомості. Бу- дучи зумисне дезорієнтованою щодо можливих критеріїв етнічного самовизначення, вона перебувала і почасти ще залишається в аморфному, латентному стані. представ- ники нових субетнічних груп здебільшого вважали себе або ж «радянськими людь- ми», або ж просто «мешканцями цієї території». сьогодні вони, як свідчать анкетні опитування, уже перейнялись усвідомленням своєї етнічної однорідності (і через те негативно ставляться до ідеї культурної автономії національних меншин, вважають, що реалізація цих ідей роз’єднала б їх, одне слово, не хочуть бути меншинами), проте ще погано усвідомлюють свою приналежність до українського народу в цілому. це, у свою чергу, породжує складні політико-психологічні проблеми, зокрема в плані про- тистояння «старих» і «нових» субетносів, тенденцій сепаратизму тощо.
отож, пропонуємо розглядати український народ (етнос) як такий, що:
1) має складну субетнічну структуру, становлення якої ще не завершене;
2) розвивається на поліетнічній і білінгвістичній основі, відтворюючи генетично та соціально успадковані риси української ментальності.
цілком очевидно, що в сучасній україні етнічна проблема лежить не стільки у сфері міжнаціональних відносин як таких, скільки у площині етнічної ідентичності особистості і взаємодії субетнічних груп – «старих» і «нових», тих, які сформу- валися в минулі сторіччя, і тих, які формуються сьогодні (переважно на теренах східної україни, через змішування з мігрантами). тим часом національна політика української держави, започаткована ще в часи уНр, традиційно абсолютизує зна- чення міжнаціональних відносин (як відносин між якимись архаїчно-застиглими етнічними утвореннями) і недостатньо враховує нові етнопсихологічні реалії, особливості й потреби українського народу як етносу, що розвивається.
україна ж сьогодні об’єктивно зацікавлена насамперед у тому, щоб допомогти своїм громадянам в етнічній самоідентифікації й, отже, усунути всі чинники, які
їй заважають. а це, у свою чергу, вимагає певної зміни пріоритетів у національній політиці. до першочергових заходів її здійснення можна віднести зокрема акценту- вання (у школах, вузах, засобах масової інформації) нетотожності мови спілкування з етнічною приналежністю особи; негайне впровадження паспортів нового зразка, де немає успадкованої від імперії графи «національність»; вироблення російськомовних форм національного життя, національної культури (як форм історично перехідних, але доконче необхідних для ідеологічної та морально-психологічної інтеграції етно- су). гадаємо, психологічно грамотна реалізація цих заходів доволі швидко повернула б етнічні процеси в україні у їх природне річище.
Національна історія будь-якого народу починається з народження її суб’єкта. однак на 19-му році незалежності в суспільній свідомості українців немає
СУСПІЛьНА ПОЛІТИКА

186
загальновизнаної концепції україногенези. витоки українського народу губляться в тумані романтичних фантазій та політичних спекуляцій. головною перепоною на шляху утвердження правдивої версії походження українців, яка базувалася б не на аматорських фантазіях чи політичних спекуляціях, а на наукових фактах та аргументах, є її надмірна політизація. адже проблема етногенезу східних слов’ян безпосередньо торкається гострого політичного питання легітимності приєднання українців та білорусів з їхніми етнічними землями до російської імперії. однак, по- при імперські спекуляції та періодичні політичні репресії, українські вчені протя- гом останніх двох століть розвивають науково обґрунтовану ранньосередньовічну концепцію походження українців. до цієї тяжкої праці в умовах перманентного
ідеологічного, а часом – і поліційного тиску долучилося кілька поколінь знаних українських істориків, етнологів, мовознавців, археологів, антропологів. серед них
– м. максимович, м. костомаров, в. антонович, м. драгоманов, м. дашкевич. На початку XX ст. ранньосередньовічна версія україногенези була сформульована в за- гальних рисах м. грушевським. він виводив українців від племен антів, які меш- кали в лісостепах україни у V–VI ст. учений вважав, що «київська держава, право, культура були утвором українсько-руської народності», яка передала свою етнічну традицію через володимиро-волинський та козацький історичні періоди сучасним українцям.
за роки радянської влади, попри ідеологічний контроль і репресії, джерельна база проблематики істотно поповнилася, особливо за рахунок археологічних даних. якщо в радянській україні повноцінно досліджувати україногенез було просто небезпеч- но, то вчені української діаспори (в. петров, м. Чубатий) продовжили розробку цієї важливої тематики.
за роки незалежності пошуки витоків українського народу поновилися і в україні. цій проблематиці присвячені праці сучасних дослідників я. дашкевича, м. Брай- чевського, я. ісаєвича, г. півторака, в. Барана, с. сегеди, в. Балушка та ін. концепція спирається на потужне лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями о. потебні, а. кримського, і. огієнка, в. русанівського, с. смаль-стоцького, в. Німчука, Ю.
Шевельова, г. півторака, о. тараненка та ін. позиція цих учених ґрунтується на розгалуженій системі наукових фактів та аргументів, створених кількома поколіннями дослідників протягом останніх 150 років. тому ще на початку XX ст. пріоритетне пра- во українців на культурно-історичну спадщину княжого києва тією чи іншою мірою визнали не тільки українські, а й значна частина російських учених (к. кавелін, о. пипін, о. пресняков, м. любавський, м. покровський, п. струве). переконливу аргументацію прихильників ранньосередньовічної версії україногенези не вдалося зруйнувати навіть зусиллям кількох генерацій великодержавних істориків, радянсь- ких ідеологів та борців з українським націоналізмом з Чк, Нквс та кдБ.
концепція відповідає універсальним для європейських народів принципам етнот- ворення. сучасна етнопсихологія розглядає народи як етнокультурні організми, які в певний час народжуються, проходять життєвий цикл і неминуче дезінтегруються, розчиняючись серед сусідів. вік народу визначається тривалістю його безперервно- го етнокультурного розвитку. переважна більшість великих європейських народів, що мешкають у зоні культурно-історичного впливу римської імперії, народилися в ранньому середньовіччі у V–VII ст. (французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). спочатку всі вони пройшли племінну фазу розвит- ку, яка розпочалася на світанку середньовіччя і закінчилася в IX–X ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах (англійській,
Французькій, Чеській, сербській, польській, давньоукраїнській та ін.), що нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів, набуваючи форм середньовічних
імперій (англійська, іспанська, Французька, польська, київська русь).
у відсталих провінціях імперій у процесі їх колонізації метрополією зароджу- валися молоді постімперські етноси. вони виникали внаслідок синтезу місцевих
Марія ПІРЕН, Мирослав-Любомир ЧЕПА

187
традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу-завойовника і по- чинали власне історичне буття з моменту відокремлення підкорених провінцій від
імперії. так, на варварській периферії римської імперії народилися романські на- роди (іспанці, португальці, французи, румуни та ін.). іспанська імперія породила
іспаномовних мексиканців, чилійців, аргентинців, перуанців, венесуельців, кубинців тощо, англійська – англомовних американців, канадців, австралійців; португальська
– бразильців; Французька – квебекців.
сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців із за- значеними універсальними законами етнічного розвитку середньовічної Європи. пертурбації, викликані падінням римської імперії, завершилися відносною стабілізацією Європи на початку середньовіччя. тому безперервність розвит- ку європейських етносів у зоні колишнього культурно-історичного впливу риму простежується саме з V–VII ст., коли й зародилися згадані великі етноси Європи.
у східній Європі впливи греко-римської цивілізації поширювалися через античні колонії північного Надчорномор’я головним чином у межах україни. тому етноісторичний розвиток території україни випереджав більш віддалені від античних центрів регіони лісової смуги східної Європи і наближався до темпів історичного розвитку країн західної та центральної Європи, що розвивалися під потужним впли- вом греко-римської цивілізації.
тому не випадково безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між карпатами, прип’яттю та київським подніпров’ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що містилися у зоні впливу риму, простежується з кінця V ст. дані археології, мовознавства, антропології, письмові джерела переконливо свідчать про тяглість, безперервність розвитку в північно-західній україні єдиного етнічного організму: від дулібів, склавинів та антів – і до сучасних українців. археологічними відповідниками згаданих племен є празька та пеньківська культури
V–VII ст., які трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців північно-західної україни (лука-райковецька культура VIII–IX ст.). остання була безпосереднім генетичним підґрунтям південної русі. її людність складалася з семи споріднених праукраїнських літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний руський народ. саме цей середньовічний етнос створив державу русь, яка швидко трансформувалася в ранньосередньовічну
імперію, що в X–XIII ст. здійснювала потужну експансію на безмежні лісові просто- ри півночі східної Європи. унаслідок колонізації праукраїнським києвом (руссю у її первинному значенні) балтських та фінських племен лісової смуги східної Європи постали молоді балто-руські (білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські
(росіяни) етноси. отже, як стародавній рим романізував свою варварську периферію, так княжий праукраїнський київ русифікував (від русь, а не росія) лісову північ східної Європи. відповідно до універсальних законів етнічного розвитку відсталих провінцій, на варварській периферії римської імперії постав спектр похідних від латинян мо- лодих романських етносів (іспанці, португальці, французи, румуни). а внаслідок колонізаційних зусиль праукраїнського княжого києва на далекій північній периферії
імперії сформувалися молоді етноси білорусів, псково-новгородців, росіян. як ро- манська група народів постала внаслідок синтезу мови та культури римлян й етно- культур колонізованих народів, так білоруси, псково-новгородці і росіяни – продукт синтезу праукраїнців південної русі та колонізованих ними балтів і фінів лісової смуги східної Європи.
як власна етнічна історія романських народів почалася після розпаду римської держави, так і молоді руські етноси виходять на історичну арену в процесі розпа- ду київської русі. Не випадково видатний російський історик в. ключевський писав: «великоросс вышел на арену истории лишь с князем андреем». мався на
СУСПІЛьНА ПОЛІТИКА

188
увазі андрій Боголюбський, що княжив на суздальщині у другій половині XII ст. з позицій етнічної історії, так звана доба феодальної роздробленості (XII – поч. XIII ст.) фактично є періодом боротьби молодих білоруського, псково-новгородського, російського субетносів за політичну незалежність від праукраїнського імперського києва. у нестримному прагненні до самостійності молоді руські етноси утворювали антикиївські військові коаліції у 1169-му та 1203 рр., навіть брали штурмом і руйнува- ли столицю імперії. врешті-решт вони звільнилися від опіки імперської метрополії, і київська русь як держава фактично розпалася ще до приходу татар. український ет- нос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. у XVII ст. він робить нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького. третя і четверта спроби державного будівництва українцями припадають на 1917–1920 рр. та сучасність, починаючи з
1991 р.
Наведена схема історичного буття українського етносу відповідає універсальним нормам етнічної історії великих етносів Європи. тяглість історичного розвитку на етнічних землях українців у північно-західній україні простежується з раннього середньовіччя, тобто протягом близько 1500 років.
отже, українці, як і французи, англійці, чехи, серби, поляки, зародилися у післяримський період. Більшість народів західної та центральної Європи творять свої держави у IX–X ст., коли на українських землях виникає і держава русь. тому не- визнання київської русі державою українців на давньоруському етапі їх історичного розвитку суперечить універсальним законам етнічного розвитку середньовічної
Європи. адже аналогічні і синхронні їй держави, що виникли тоді ж на землях французів, німців, англійців, чехів, поляків, сербів, хорватів, світова наука беззапе- речно визнає першими державами відповідних етносів. етногенез білорусів, псково-новгородців та росіян також узгоджується з універсальними законами етнотворення. як латиняни у процесі колонізації периферії своєї імперії породили романські етноси, іспанці – іспаномовні етноси південної америки, англійці – англомовні етноси північної америки та австралії, так давньоукраїнці русі (у первинному розумінні – київського подніпров’я) у процесі колонізації лісової півночі східної Європи породили згадані молоді руські етноси. якщо користуватися родинною термінологією, то білоруси і росіяни – не брати, а діти українців, так само, як дітьми латинян є французи, іспанці, румуни; англійців
– американці, канадці, австралійці; іспанців – мексиканці, чилійці, аргентинці, болівійці тощо. тому починати історію росії із заснування княжого києва, як це роблять східні сусіди, так само безглуздо, як починати історію сШа із заснування англійської держави чи народження матері вважати початком біографії дочки.
Не суперечить принципу безперервності розвитку європейських етносів з ран- нього середньовіччя і періодична зміна ними етнонімів. поляки у середньовічних хроніках фігурують під іменем ляхів, румуни – волохів, росіяни – московітів. Не є винятком з цього правила й українці. На ранньому племінному етапі своєї етнічної
історії V–X ст. вони не мали спільного етноніму, а кожне праукраїнське плем’я чи племінне об’єднання носило власне ім’я: дуліби, склавини, анти, волиняни, дерев- ляни, білі хорвати, уличі, тиверці, поляни. з часів консолідації в єдиній київській державі праукраїнці почали зватися руськими, русами, русинами.
оскільки держава поширилася на землі сусідніх етносів, то етнонім державот- ворчого народу поширився і на підкорені провінції, що властиво всім державам
імперського типу. з пізнього середньовіччя привласнений сильнішим сусідом етнонім
«руський» на теренах україни почав поступово витіснятися новим – «українець». од- нак ще Богдана Хмельницького називали «князем руським», а корінних мешканців галичини та їхню мову поляки звали руськими ще на початку XX ст. русини карпат
– це релікт старого етноніму українців, який остаточно був замінений новим лише в нашому столітті.
Марія ПІРЕН, Мирослав-Любомир ЧЕПА

189
підсумовуючи сказане, зазначимо, що слов’янську людність, яка мешкала між східними карпатами і київським подніпров’ям у VI–X ст., не слід вважати сфор- мованими українцями, а лише праукраїнцями на початковій племінній стадії етно- генезу. інакше кажучи, волиняни, деревляни, поляни, уличі, тиверці були настільки праукраїнцями, наскільки сучасні їм племена англів, саксів, ютів великобританії можна вважати праанглійцями, а племена мазовшан, віслян, слензян, кашубів – відповідно, праполяками. таким чином, ранньосередньовічна концепція україногенезу узгоджується з роз- робленою кількома поколіннями європейських учених універсальною схемою ет- ногенезу великих європейських етносів. у ній немає місця романтичним фантазіям чи політизованим спекуляціям на кшталт священної трипільської аратти або давньоруської народності. обов’язок українського вченого полягає не в прикрашанні історичного минулого свого народу, а в максимальному наближенні до історичної правди, попри патріотичні сентименти й ідеологічний контроль.
На жаль, за роки незалежності правдива концепція походження українського на- роду так і не утвердилася належним чином ні в українській науці, ні в освіті, ні в політиці, ні в громадській свідомості. аматорськими міфами та політизованими спекуляціями рясніють навіть освячені міністерством освіти україни навчальні посібники і підручники, зі сторінок яких всерйоз закликають виховувати дітей на засадах трипільської «педагогіки». усі ці квазіпатріотичні марення не тільки дезорієнтують українську громадськість, а й дискредитують нашу науку, як і україну в цілому, в очах цивілізованої Європи.
Без вирішення питання походження українців наша національна історія не має початку, тобто лишається незавершеною. останнє є серйозною перепоною у формуванні національної свідомості українців, а отже – й повноцінної модерної нації на шляху створення якої сьогодні стоїть україна.
Література:
1. марчук Є. україна: нова парадигма поступу : аналітичні дослідження / Є. мар- чук . – к. : аваллон, 2001. – 214 с.
2. заграва е. глобалізація і нації / е. заграва . – к. : Фенікс, 2002. – 63 с.
3. Чепа м.-л. а. етнопсихологічні дороговкази у прийдешність, або особливості буття на цивілізованому фронтиті / м.-л. а. Чепа // Наук. запис. ін-ту психол. ім. г.с. костюка апН україни. – вип. 22. – т. VIII, вип. 2. – к., 2006. – с. 364–372.
4. Чепа м.-л. а. етнопсихологічний вимір цивілізаційного поступу / мирослав- любомир Чепа; апН україни, ін-т психології ім. г.с. костюка. – к. : пед. думка,
2008. – 111 с.
5. Чепа м.-л. а. між заходом і сходом: психогенеза української етнічності / м.-л. а. Чепа // Наук. запис. ін-ту психол. ім. г.с. костюка апН україни. – вип. 22. – к. :
Нора-принт, 2002. – с.306–312.
6. пірен м.і. етнопсихологія : [підручник] / м.і. пірен. – к., 1998. – 470 с.
7. пірен м.і. етнополітика в україні : соціо-психологічний аналіз / м.і. пірен. – к.
: ун-т «україна», 2007. – 438 с.
СУСПІЛьНА ПОЛІТИКА


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал