Петров Євген Вікторович



Сторінка9/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   52

385.Правові звичаї не є однаковими за своєю сутністю та процедурами застосування. Вони тісно пов’язані з особливостями тієї або іншої галузі права, джерельну базу якої вони доповнюють. Так, можливість застосування норм звичаєвого права для регулювання взаємовідносин публічної адміністрації з приватним особами є доволі проблематичною, оскільки це певним чином суперечить ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої, нагадаємо, публічна адміністрація має право діяти лише у спосіб та у межах, визначених Конституцією та законами України або, інакше кажучи, на підставі писаних норм, зокрема, адміністративного та адміністративно-господарського права. Однак, з огляду на поступовий відхід сучасного праворозуміння від теорії нормативізму на користь теорії природного права, на наш погляд, було б не виправдано ігнорувати звичаєве право, тим паче, що у розвинутих європейських країнах воно розглядається як джерело відповідних галузей права [44, с. 413; 444, с. 32–33]. Вважаємо, що головне питання тут полягає лише у відшуканні критеріїв допустимості використання норм неписаного права для регулювання суспільних відносин, які складаються у сфері господарювання між публічною адміністрацією та приватними особами. Поряд з цим, потрібно наголосити також і на тому, що звичаєве право як джерело адміністративно-господарського права за сучасних умов є скоріше моделлю на майбутнє, ніж реально існуючим фактом. Це пов’язано з наступним: по-перше, звичаєве право не може сформуватися у межах короткого відрізку часу. Для об’єктивізації його норм потрібна стала система адміністративно-господарських відносин, яка в Україні лише починає формуватися; по-друге, безумовно, що звичаєве право знаходиться у тісному зв’язку з рівнем правосвідомості населення, який в Україні, на жаль, залишає бажати кращого. Саме це, власне, і пояснює виникнення та закріплення неправомірних (неправових) звичаїв у практиці функціонування публічної адміністрації, пов’язаних, скажімо, з матеріальною подякою державному службовцю за вирішення певного питання; по-третє, звичаєве право, у разі зловживання можливостями його застосування, може стати додатковим чинником провокації корупційних проявів у середовищі публічної адміністрації, тому однією з передумов застосування звичаєвого права є зниження рівня корумпованості представників української публічної адміністрації. 38

386.Передумовами використання норм звичаєвого права для регулювання адміністративно-господарських відносин можна назвати наступне: 38

387.- багаторічна, безперервна та одноманітна практика функціонування публічної адміністрації на підставі звичаю. Проте не можна говорити про правовий звичай, якщо йдеться про одноразове або кількаразове правило поведінки представника публічної адміністрації; 38

388.- впевненість представників публічної адміністрації та приватних осіб, яких стосується звичай, у його зв’язаності правом. Тому саме усі учасники адміністративно-господарських відносин, а не лише ті з них, хто наділений публічними повноваженнями, мають бути переконані у правовій природі звичаю; 38

389.- наявність законодавчих меж для регулювання адміністративно-господарських відносин на підставі правового звичаю. Чинне законодавство має передбачати можливість заповнення наявних прогалин нормами звичаєвого права, однак останні не можуть змінювати діючі правові акти. Інакше кажучи, у межах адміністративно-господарського права не може бути звичаїв, які суперечать його нормам. Не можуть виникнути норми звичаєвого права і у тій сфері, яка відповідно до ст. 92 Конституції України має регулюватися виключно на рівні закону, навіть якщо такого закону немає. 38

390.Отже, як випливає з викладеного, звичаєве право може виступати джерелом адміністративно-господарського права, однак лише у чітко визначених випадках та у межах принципу верховенства права. 38

391.Останнім видом джерел адміністративно-господарського права є судове право, норми якого виникають унаслідок одноманітного вирішення органами судової влади великої кількості конкретних правових спорів. Необхідно особливо підкреслити той факт, що тут йдеться не про судовий прецедент, в основу якого покладено вирішення лише однієї справи, а про абстрактні правила, які склалися за час тривалої та стабільної судової практики. 38

392.Переходячи до аналізу судового права як джерела адміністративно-господарського права, спробуємо в першу чергу з’ясувати, чи не порушує визнання судового права джерелом названої галузі права конституційного принципу розподілу влади, відповідно до якого судова влада має займатися застосуванням права, а не його творенням. З цього приводу науковці досить часто наголошують на тому, що судове право названий принцип порушує. Так, наприклад, М. М. Марченко стверджує, що: визнання судової практики джерелом права суперечить конституційно закріпленому принципу розподілу влади, згідно з яким правотворча діяльність належить до компетенції законодавчої влади; визнання судової практики джерелом права не узгоджується з характерними особливостями романо-германської правової сім’ї, до якої належить і Україна, і яка не знає такої форми джерела права, як судовий прецедент; визнання судової практики, з одного боку, суперечило б Конституції та звичайному законодавству, а з іншого, – вступало у конфлікт з правотворчою діяльністю парламенту [170, с. 853, 856]. 38

393.Однак, на наш погляд, проблеми тут немає, оскільки за умови існування адміністративного права, заснованого на принципах правової держави, судове право навпаки набуває особливого значення. Адже судове право може нівелювати певні упущення законодавця, а відтак і гарантувати приватним особам кращий правовий захист. Особливо яскраво це проявляється у практиці діяльності вітчизняних адміністративних судів, які на фоні досить не ідеального адміністративного законодавства своїми рішеннями, фактично, доповнюють та вдосконалюють останнє. І ще один важливий момент. Визнання судового права джерелом права багато у чому залежить також і від подолання тих стереотипів, які склалися у вітчизняній правовій думці з цього приводу. Але це зробити потрібно, оскільки у розвинених європейських країнах, які відносяться до романо-германської правової сім’ї, проблемність цього питання вже давно знята з порядку денного [222]. Показовим у цьому плані є твердження, що на континенті відбувається поступове послаблення помилковості уявлень про те, що прийняття рішень – лише технічна й автоматична операція. Навпаки, в законі дедалі більше вбачають тільки вираження загальних принципів, що дають великий простір для тлумачення, і внаслідок цього постійна судова діяльність стає самостійним джерелом права [416]. 39

394.Аналіз вітчизняної та європейської судової системи, чинного законодавства, а також практики здійснення правосуддя дозволяє зробити висновок, що формувати судове право, яке, у свою чергу, є джерелом адміністративно-господарського права, можуть такі судові інстанції: 39

395.а) Конституційний Суд України. Відповідно до ст. 150 Конституції України, а також Закону України «Про Конституційний Суд України» [307] останній має право: вирішувати питання про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на названі повноваження можна зробити висновок, що Конституційний Суд України, ухвалюючи рішення про визнання законів, інших правових актів або їх окремих положень неконституційними, вносить до чинної правової бази певні зміни, які є обов’язковими для суб’єктів відповідних правовідносин. У зв’язку з цим можна підтримати думку, що рішення Конституційного Суду України є складовою частиною чинного законодавства і за ознаками ієрархії (субординації) передують законам, тобто займають місце після Конституції України. Ухвалюючи рішення, Конституційний Суд не встановлює норм права, що не властиво його призначенню і повноваженням, а лише «звільняє» систему законодавства від актів, що суперечать Основному закону держави. Саме у цьому контексті рішення Суду підпадають під визначення поняття нормативно-правового акта, оскільки ними, фактично, скасовуються вказані правові акти [96]. 39

396.Не можна забувати також і про результати тлумачення Конституційним Судом України положень Конституції України та законів, які, фактично, розвивають та розширюють чинні нормативні акти. У цьому плані буде досить згадати рішення Конституційного Суду України у справах про право вільного вибору захисника [362]; про призначення судом більш м’якого покарання [355] тощо. Такі рішення, як справедливо зазначає Д. Кирилюк [116], дійсно вносять «революційні» зміни до законодавства, тож, безумовно, є джерелами права взагалі та адміністративно-господарського права зокрема. 39

397.Отже, джерелами адміністративно-господарського права є наступні рішення Конституційного Суду України: 39

398.- Рішення Конституційного Суду України від 2 липня 2002 року № 13-рп/2002 у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Концерн Стирол» щодо офіційного тлумачення положення абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (справа про оспорювання актів у господарському суді) [358]; 39

399.- Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 2009 року № 15-pп/2009 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів 3.5, 3.6 пункту 3 статті 3 «Прикінцеві положення» Закону України «Про Митний тариф України», абзацу восьмого частини другої статті 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (справа про тимчасову надбавку до діючих ставок ввізного мита) [359]; 39

400.- Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2004 року № 10-рп/2004 у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 6, 9 Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (справа про визначення мінімальної ціни на цукор) [357]; 39

401.- Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) [356]; 40

402.- Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) [360]; 40

403.б) Вищий адміністративний суд України. Розмова про судове право, яке формується вищими спеціалізованими судами взагалі та Вищим адміністративним судом України зокрема пов’язується з правом останніх видавати постанови та роз’яснення, у підґрунтя яких закладається практика розгляду певних категорій справ судами нижчих інстанцій. Окремі вчені називають ці документи «квазіпрецедентним» правом, оскільки вони є обов’язковими для нижчестоящих судів та опосередковано обов’язковими – для усіх суб’єктів правовідносин, які застосовують норми права, стосовно яких узагальнена судова практика у формі керівних роз’яснень [426]. Таким чином, подібні роз’яснення створюють, фактично, нові правила, які не містяться у законодавстві, але враховуються під час здійснення, у нашому випадку, адміністративного судочинства у справах за позовами суб’єктів господарювання до суб’єктів владних повноважень. Так, наприклад, Вищим адміністративним судом України деталізований та уточнений зміст таких категорій як «підвідомчість адміністративного спору», «адміністративний договір», «публічна служба» тощо. На користь зарахування названих рішень до переліку джерел права говорить також і зміст ст. 237 КАС України [119], відповідно до якої судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України за винятковими обставинами, якщо вони, зокрема, оскаржені з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права. Проте, зрозуміло, не можна досягти однакового застосування законодавства без врахування судової практики, зосередженої у межах роз’яснень Вищого адміністративного суду України, які, виходить, є обов’язковими для використання у процесі здійснення судочинства. 40

404.Таким чином, до категорії джерел адміністративно-господарського права можуть бути зараховані наступні роз’яснення (аналіз практики здійснення судочинства) Вищого адміністративного суду України: 40

405.- Про деякі питання практики вирішення спорів у справах за участю органів державної податкової служби (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України) [252]; 40

406.- Про деякі питання практики вирішення справ, пов’язаних із застосуванням митного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України) [253] тощо; 40

407.в) місцеві адміністративні суди. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під нормативно-правовими актами у даному випадку розуміються укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень. Таким чином, можна зробити висновок, що адміністративні суди здійснюють функцію нормоконтролю, а отже, постановленням відповідного рішення можуть вносити зміни у систему правових актів України, виключати з неї акти незаконного характеру. Судове рішення, постановлене щодо незаконного правового акта, позбавляє його чинності. На таке рішення, як на обґрунтування своєї позиції, можуть у подальшому посилатися не тільки сторони у справі, у межах якої був визнаний незаконним правовий акт, але й інші суб’єкти, чиїх прав або законних інтересів стосується визнаний незаконним правовий акт. З огляду на це, можна підтримати думку, що й рішення місцевих адміністративних судів у справах даної категорії можуть формувати судове право [116; 207], яке може бути і джерелом адміністративно-господарського права. У даному випадку йдеться насамперед про ті рішення місцевих адміністративних судів, у межах яких були визнані повністю або частково незаконними нормативні акти суб’єктів публічного управління економікою; 40

408.г) Європейський Суд з прав людини. Найменш проблематичним є, на наш погляд, визнання джерелом права рішень Європейського Суду з прав людини, адже названий статус закріплено за останніми на рівні вітчизняного законодавства. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [229] чітко та однозначно встановлено, що українські суди застосовують при розгляді справ практику Суду як джерело права. Разом з цим, названим законом покладено обов’язки і на органи виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України здійснювати перевірку своїх рішень і дій на предмет відповідності рішенням Суду та у разі виявлення розбіжностей вживати адекватних заходів щодо їх усунення (внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до адміністративної практики; забезпечення юридичної експертизи законопроектів тощо). 40

409.З моменту поширення юрисдикції Європейського Суду з прав людини на Україну останнім було прийнято певну кількість рішень, які стосуються питань взаємовідносин суб’єктів господарювання із національною публічною адміністрацією, задіяною у публічному управлінні економікою. Саме ці рішення і є джерелами адміністративно-господарського права. Як приклад, можна назвати справу «Терем лтд, Чечеткін та Оліус проти України» (Заява № 70297/01): Рішення від 18 жовтня 2005 року [354]. 41

410.Підсумовуючи викладене, слід вказати, що система джерел адміністративно-господарського права є розгалуженою і представлена правовими актами різної юридичної сили та різних видових груп. На жаль, нехтування вимогою щодо супідрядності джерел адміністративно-господарського права спричиняє неврахування або неналежного врахування окремих з них під час регулювання взаємовідносин, що складаються між суб’єктами господарювання та публічною адміністрацією у процесі здійснення останньою публічного управління економікою. На наш погляд, існує реальна потреба у ґрунтовному перегляді теорії джерел українського права і, як наслідок, вибудовуванні нової схеми їх розташування та взаємодії. 41

1.4. Систематизація адміністративно-господарського права 41



411.У попередньому підрозділі дисертації нами була сконструйована система джерел адміністративно-господарського права, яка, як показав проведений аналіз, представлена значною кількістю правових актів, кожен з яких має бути врахований насамперед суб’єктом публічної адміністрації під час організації та здійснення публічного управління економікою. Названі правові акти є також важливими та значимими і для суб’єктів господарювання, оскільки шляхом аналізу останніх вони можуть отримати чітке уявлення про межі та глибину управлінського впливу на себе з боку відповідних суб’єктів публічної адміністрації. Інакше кажучи, знання чинної нормативної бази дозволяє, з одного боку, забезпечувати законність та ефективність діяльності публічної адміністрації, а, з іншого, – сприяє максимально повній реалізації правового статусу суб’єктів господарювання. Проте реалізація названих завдань суттєвим чином ускладнюється на фоні розпорошених у різних правових актах норм адміністративно-господарського права. Усі вони мають різну юридичну силу, неоднакову дію у часі, просторі та за колом осіб. Більш того, уся ця різноманітність норм часто-густо суперечить одна одній. Отже, зі збільшенням кількості норм ускладнюється їх ефективне використання. Для подолання названих проблем необхідною виглядає систематизація адміністративно-господарського права, сенс якої полягає у наступному: 41

412.1) це значна допомога правотворчим органам, оскільки дозволяє у відносно стислий період часу охопити увесь величезний масив юридичної нормативної інформації з питань публічного впливу на економіку. Особливого значення це набуває на фоні об’ємного та місцями складного для розуміння європейського адміністративно-господарського законодавства, яке, як вже було наголошено, є орієнтиром для правотворчої діяльності українських інституцій. Без наявності зведених збірників правових актів та попереднього ознайомлення з ними навряд чи суб’єктам правотворчості вдасться уникнути прогалин та колізій у адміністративно-господарському праві; 41

413.2) систематизація права дозволяє здійснити реальні кроки для усунення виявлених суперечностей та прогалин у сфері адміністративно-господарського регулювання суспільних відносин; 41

414.3) систематизація адміністративно-господарського права здатна позитивно вплинути на підготовку майбутніх юристів, яка, на наш погляд, нині у даному напрямку здійснюється не на належному рівні. Ознайомлення з організацією навчального процесу у вищих навчальних закладах юридичного профілю показує, що зараз вивчення студентами порядку публічного регулювання економіки здійснюється насамперед у межах дисципліни «Адміністративне право України», викладання якої здійснюється традиційно за схемою «Загальна частина» – «Особлива частина». Названі питання розглядаються у межах опанування студентами Особливої частини адміністративного права, яка, відповідно, поділяється на такі основні розділи як: адміністративне право і державне управління у сферах економічної діяльності держави, господарювання та міжгалузевих сферах; адміністративне право і державне управління у сферах соціальної і гуманітарно-культурної діяльності держави; адміністративне право і державне управління у сферах адміністративно-політичної діяльності держави [10]. 41

415.Публічне регулювання економіки, як ми вже довели, ґрунтується на величезній кількості нормативних актів, навіть для перерахування яких на сторінках підручника з адміністративного права не вистачить місця. Таким чином, у нас виникають цілком обґрунтовані сумніви, чи зможуть студенти-правники хоча б ознайомитися з назвами таких правових актів, не кажучи вже про їх детальне вивчення та засвоєння порядку застосування останніх. Саме з огляду на це і виглядає необхідним проведення систематизації адміністративно-господарського права; 41

416.4) логічно послідовне та системне викладення правових норм суттєво полегшує правозастосовну діяльність, робить її справді ефективною, оскільки суттєво спрощує з’ясування сенсу застосовуваних адміністративно-господарських норм, та, як наслідок, правову кваліфікацію ситуації. Це є особливо важливим саме у сфері адміністративно-господарського регулювання суспільних відносин, в якій, з огляду на особливості становлення адміністративно-господарського права та сучасний стан господарського права, виникають постійні проблеми щодо розмежування приватних та публічних механізмів регулювання суспільних відносин, учасниками яких є суб’єкти господарювання. Головна проблема тут полягає у наповненні Господарського кодексу України одночасно приватними та публічними нормами, які мали б знайти самостійний виклад у відповідних нормативних актах. Подібний підхід до кодифікації господарського законодавства, як наслідок, викликає постійну полеміку щодо правової природи спорів, які виникають між суб’єктами господарювання та публічною адміністрацією, що, у свою чергу, породжує помилкове визначення підсудності відповідних правових спорів і неефективний судовий захист порушених прав та законних інтересів учасників господарських та адміністративно-господарських відносин. Переконані, що систематизація адміністративно-господарського законодавства сприятиме вирішенню названих проблем; 41

417.5) через систематизацію адміністративно-господарського права може бути досягнуте вирішення і такого важливого завдання як підвищення загальної правової культури учасників адміністративно-господарських відносин. Адже завдяки систематизації законодавства полегшується доступ різних осіб до правових першоджерел, в яких формулюються звернені до них юридично обов’язкові приписи. Нині, як відомо, виникнення значної кількості спорів між публічною адміністрацією та суб’єктами господарювання пов’язано із неналежним рівнем правової культури останніх, пов’язаної у тому числі і з складнощами у доступі до правових актів, які регулюють їх правовий статус. Розпорошені норми адміністративно-господарського права надзвичайно складно привести до однієї системи юристу, не кажучи вже про особу, яка не має відповідної підготовки. Таким чином, систематизація адміністративно-господарського права, образно кажучи, сприятиме озброєнню пересічних суб’єктів господарювання необхідними їм юридичними знаннями; 42

418.6) систематизація адміністративно-господарського права полегшить створення класифікаторів правової інформації, на підставі яких формуються електроні бази даних чинних правових актів, які є запорукою успішної та оперативної роботи юриста. Принагідно зазначимо, що досі не створена електронна база даних правових актів щодо регулювання адміністративно-господарських відносин, а це викликає додаткові труднощі у відшуканні необхідного правового акта. 42

419.Отже, з огляду на викладене, під систематизацією адміністративно-господарського права необхідно розуміти зведення його норм до узгодженої єдності, що забезпечує ознайомлення з ними, сприяє правильному тлумаченню та застосуванню останніх. 42


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал