Петров Євген Вікторович



Сторінка7/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   52

249.Таким чином, правотворча та правозастосовна діяльність, здійснювана у сферах, що складають предмет правового регулювання адміністративно-господарського права, має бути заснована на вимогах та положення правових актів ЄС. Право ЄС має, так би мовити, два рівні: первинний та вторинний. Первинне право ієрархічно вище, вторинне право є похідним. Первинне право встановлює критерії дійсності останнього. Виходячи з цього, як джерела адміністративно-господарського права мають бути виділені спочатку джерела первинного права, а потім джерела вторинного права. 29

250.До первинних джерел права ЄС, які є джерелами українського адміністративно-господарського права, необхідно віднести: 29

251.Установчі договори: 29

252.- Договір про заснування Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі від 18 квітня 1951 року; 29

253.- Договір про заснування Європейського Співтовариства Атомної Енергії від 25 березня 1957 року з додатками і протоколами, які доповнюють договори; 29

254.- Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства від 25 березня 1957 року (далі ДЄЕС); 29

255.- Конвенція про деякі інститути, спільні для Європейських Співтовариств (1957); 29

256.- Договір про злиття (1965); 29

257.- Люксембурзький Договір про бюджетні питання (1970); 29

258.- Перший Договір про приєднання і його додатки (1972); 29

259.- Другий Бюджетний договір (1975); 29

260.- Акт Ради про прямі вибори до Європейського Парламенту (1976); 29

261.- Другий Договір про приєднання і додатки (1979); 29

262.- Третій Договір про приєднання і додатки (1985); 29

263.- Єдиний Європейський Акт (1986); 29

264.- Маастрихтський договір про Європейський Союз (1992) з його протоколами і деклараціями; 29

265.- Четвертий Договір про приєднання (1994); 29

266.- Амстердамський договір про Європейський Союз з його протоколами і деклараціями (1997); 29

267.- Ніццький Договір 2001 р.; 29

268.- П’ятий Договір про приєднання (2004); 29

269.Договір про заснування Конституції для Європи (Конституція ЄС) від 29 жовтня 2004 р.; 29

270.Конвенції між державами-членами: 29

271. - Конвенція про юрисдикцію та виконання судових рішень з цивільних і комерційних питань; 29

272.- Конвенція про право, що застосовується до контрактних зобов’язань; 29

273.- Конвенція про взаємне визнання компаній; 29

274.- Конвенція про європейський патент для спільного ринку; 29

275.- Конвенція про відміну подвійного оподаткування підписана. 29

276.До вторинних джерел права належать правові акти інституцій Співтовариства: 29

277. Регламенти – нормативно-правові акти загального характеру. Вони є обов’язковими у всіх своїх елементах для всіх суб’єктів права ЄС і є актами прямої дії, тобто підлягають застосуванню владою і судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала дана держава за їхнє прийняття чи ні. Всі регламенти підлягають обов’язкової публікації в офіційному органі Європейського Союзу – «Journal offіcіal», і вступають в силу, якщо інше не встановлено в самому акті, на 20-й день після їхнього опублікування. 29

278. - Регламент (ЄС) № 853/2004 Європейського Парламенту і Ради від 29 квітня 2004 року, що встановлює спеціальні гігієнічні правила для харчових продуктів тваринного походження; 30

279. - Регламент Комісії (Євратом) № 944/89 від 12 квітня 1989 року, яким встановлюються максимально допустимі рівні радіоактивного зараження другорядних продуктів харчування після ядерної аварії чи будь-якого іншого випадку радіологічного надзвичайного стану; 30

280. Директиви. Їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються мета і результати, які повинні бути досягнуті, однак національній владі надається право самій визначати, в якій формі чи за допомогою яких процедур і механізмів ця мета може бути досягнута. Директиви, таким чином, зв’язують державу тільки в тому, що стосується досягнення передбачених результатів. 30

281.- Директива Ради 92/50/ЄЕС від 18 червня 1992 року що координує розміщення державних замовлень у сфері послуг; 30

282.- Директива Ради 93/36/ЄЕС від 14 червня 1993 року щодо процедур координування укладання державних контрактів на постачання товарів; 30

283.- Директива Ради від 21 грудня 1989 року про координацію законів, підзаконних актів та адміністративних положень про застосування процедур перевірки надання контрактів на державні поставки та виконання державних робіт (89/665/ЄЕС) (ОВ L 395, 30.12.1989, С. 33. 30

284.Рішення Ради або ЄК. Їхня відмінна риса полягає в тому, що це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи обов’язковими для своїх адресатів, вони, як правило, стосуються спеціальних, вузьких, нерідко технічних питань і обов’язкові тільки для тих суб’єктів, яким вони адресовані. Причому адресатом не обов’язково повинна виступати держава, це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи. За загальним правилом, рішення нотифікуються (повідомляються) тим суб’єктам, яких вони безпосередньо стосуються і які виступають як виконавці відповідних розпоряджень. 30

285.- Рішення Комісії від 22 грудня 1972 року про вирівнювання цін для продажу вугілля на спільному ринку Офіційний Вісник L 297, 30/12/1972, С. 0045 – 0047 - 30

286.- Рішення Комісії від 26 травня 1987 року про заснування Дорадчого комітету з контрактів на виконання державних робіт (71/306/ЄЕС) (ОВ L 185, 16.8.1971, С. 15). 30

287.Окрім вищезгаданих правових актів існує багато інших документів, які приймаються інституціями Співтовариства, наприклад, меморандуми, повідомлення, обговорення, програми, керівні вказівки. Ці недоговірні акти описують різноманітні заходи та процеси, які відбуваються у Співтоваристві. Однак, вони можуть мати обов’язкову юридичну силу, якщо, незважаючи на свою назву, вони відповідають критеріям, передбаченим Договором для обов’язкових правових актів [141, с. 27], тому теж будуть визнані джерелами адміністративно-господарського права. 30

288.Принагідно слід відзначити, що процес зближення систем адміністративного права як країн-членів ЄС, так і тих держав, які претендують на вступ до ЄС, отримав у літературі назву європеїзації адміністративного права, результатом чого має стати розбудова європейського адміністративного права, яке, до речі, вже сьогодні набуло досить чітких контурів [443]. Зазначене правове утворення розвивається у двох основних напрямах: відбувається формування загального та особливого європейського адміністративного права. Перше з названих правових утворень об’єднує у своїх межах законодавство про організацію органів публічної адміністрації та вчення про джерела права, юридичні форми адміністративних дій, вчення про наслідки помилок, загальні принципи права, адміністративну процедуру і, нарешті, модель адміністративно-правового захисту. Що ж до особливого європейського адміністративного права, то воно формується у ракурсі створення єдиних правил функціонування національних публічних адміністрацій в окремих сферах – економіки, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення громадського порядку тощо [99, с. 38–39]. 30

289.Зазначені тенденції обов’язково мають враховуватися як українським законодавцем, так і українськими вченими-правознавцями, які, відповідно, мають орієнтуватися на названі джерела під час розробки вітчизняних правових актів та їх дослідження. Стан взаємодії та залежності українського законодавства від законодавства ЄС на сьогодні вже є настільки міцним, що будь-яка розмова про національне законодавство має розпочинатися з відповіді на питання про його узгодженість з відповідними правовими атами ЄС, у тому числі, зрозуміло, і у сфері публічного управління економікою. 30

290.Наступним рівнем джерел адміністративно-господарського права є національне право, яке може бути розділене на два підрівні. У першому випадку ми пропонуємо вести мову про писані джерела права, а у другому, відповідно, – про неписані. 30

291.Безперечно, визначальне місце у системі національного права посідає Конституція України, яка є основним законом громадянського суспільства і держави, що має найвищу юридичну силу, через який (відповідно до багатовікового досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і забезпечення прав і свобод громадян [380, с. 326]. 30

292.Провідне місце Конституції у системі національного права забезпечується завдяки властивим їй юридичним ознакам: 30

293.1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також укладатися та ратифікуватися міжнародні договори. 31

294.2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування правової системи держави. 31

295.3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких додаткових законів і постанов для їх застосування. 31

296.4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм. Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин. 31

297.5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. 31

298.6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а) рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її конкретних норм [380, с. 327–328]. 31

299.Норми Конституції України виступають джерелами багатьох галузей права. Але особливу роль вони відіграють для адміністративного права та його складових елементів (галузей, що утворюють особливе адміністративне право). Це випливає з аналізу уже перших статей Основного закону. Так, ст. 1 проголошено, що Україна є правовою державою. Зазначений принцип є фактично квінтесенцією усього адміністративного права. Це пов’язано з тим, що у деяких фазах історичного розвитку правову державність й адміністративне право вважали майже тотожними поняттями, у зв’язку з чим правова держава вважалася «державою добре впорядкованого адміністративного права» [99, с. 54]. Подібний зв’язок адміністративного права та Конституції України зобов’язує нас більш детально зупинитися на з’ясуванні місця її положень у системі джерел адміністративно-господарського права. 31

300.Аналіз положень Основного закону показує, що у його змісті можуть бути виділені окремі групи норм, які становлять джерельну базу адміністративно-господарського права. У даному разі мова йде про: а) конституційні принципи; б) основні права; в) конституційно-правові положення про компетенцію; г) норми матеріального адміністративного права. 31

301.Конституційні принципи 31

302. Конституція України містить ряд конституційних принципів, які являють собою керівні ідеї для будь-якої сфери діяльності публічної адміністрації, зокрема й тієї, що пов’язана із публічним управлінням економікою. У цьому плані доцільно згадати про: 31

303.- принцип законності (ч. 2 ст. 6 – органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією та законами України межах); 31

304.- принцип рівності перед законом (ст. 24 – громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом); 31

305.- принцип публічних інтересів (ч. 1 ст. 17 – захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави). 31

306.Основні права 31

307.Основні права приватних осіб мають велике значення для адміністративно-господарського права, оскільки завдяки ним відбувається визначення меж, а також спрямованість діяльності публічної адміністрації у сфері публічного управління економікою. До основних прав можна віднести також і загальні процедурні та процесуальні гарантії. Із сферою, що аналізуються, найбільш тісно пов’язані наступні основні права: 31

308.- право на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40); 31

309.- право володіння, користування і розпорядження своєю власністю (ст. 41); 31

310.- право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); 31

311.- право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55); 31

312.- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56). 31

313.Конституційно-правові положення про компетенцію 31

314.На норми адміністративно-господарського права впливають також закріплені у Конституції України загальні положення про сферу відповідальності та повноважень публічної адміністрації. Сюди необхідно додати також положення про розмежування повноважень між вищим, центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з питань публічного управління економікою. З огляду на викладене, доречним бути згадати про наступні конституційні положення: 31

315.- ч. 2 ст. 3 – Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; 31

316.- ч. 4 ст. 13 – Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки; 31

317.- ч. 3 ст. 42 – Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. 32

318.- ч. 4. ст. 42 – Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. 32

319.Норми матеріального адміністративного права 32

320.У Конституції України можна зустріти певну кількість положень, які являють собою не що інше, як матеріальне адміністративне право, через яке визначаються основи діяльності публічної адміністрації в окремих сферах. Такі норми є одночасно як нормами конституційного, так і нормами адміністративного права. До таких положень, на наш погляд, можуть бути віднесені: 32

321.- ч. 1 ст. 116 – Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку; 32

322.- ч. 1 ст. 119 – Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання державних і регіональних програм соціально-економічного розвитку; 32

323.- ст. 143 – Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного розвитку. 32

324.Отже, як бачимо, Конституція України містить чималу кількість положень, які безпосереднім чином стосуються адміністративно-господарського права. Звісно, на цьому її роль не закінчується. На її підставі здійснюється поглиблення нормативного регулювання публічного управління економікою, яке знаходить закріплення у законах або законодавстві. Разом з цим, необхідно відзначити, що нині названі поняття, на жаль, є недостатньо визначеними, через що і у літературі, і на нормативному рівні зустрічаються різночитання щодо їх змісту. Тому перш ніж перейти до безпосереднього аналізу законів як джерел адміністративно-господарського права, варто зробити певні застереження щодо названої вище проблеми. 32

325.Вивчення наукової та навчальної літератури показує, що нині зустрічається, так би мовити, широкий та вузький підходи до тлумачення поняття законодавства, а відповідно і терміна «закон». Представники першого з підходів стверджують, що вертикальну структуру законодавства України складає Конституція та конституційні закони України; поточні органічні, надзвичайні закони України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; розпорядження представників Президента України тощо [98, с. 174; 207]. Розвиваючи цю думку, деякі адміністративісти наголошують, що адміністративне законодавство охоплює собою закони та інші акти Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України та урядові постанови загально нормативного характеру, які стосуються управлінської діяльності [6, с. 32]. 32

326.На наш погляд, підставою для такого розуміння змісту законодавства є рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство») [361], у якому до поняття законодавства включено закони, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента, декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті у межах їх повноважень і відповідно до Конституції і законів України. Можна припустити, що назване рішення стосується лише сфери дії трудового законодавства, однак і з цієї позиції воно є незрозумілим з огляду на положення Конституції України, з яких випливає, що закони можуть прийматися виключно Верховною Радою України, а відтак термін законодавство може вміщати у себе лише закони. 32

327.Подібне розширене тлумачення поняття законодавства дісталося нам у спадщину від радянських часів, за яких, з огляду на заперечення у СРСР принципу розподілу влади, акти, що приймалися Верховною Радою СРСР та Верховними Радами союзних республік, і акти, що видавалися їх Президіями, а також Радами Міністрів мали однакову юридичну силу. За таких умов, зрозуміло, до тлумачення терміна «законодавство» можна було підходити з широких позицій. Подібний стан справ влаштовував і наукову громадськість, яка, з огляду на викладене, піддавала критиці буржуазні концепції, спрямовані на розмежування законів та підзаконних нормативних актів. Так, наприклад, у 60-х рр. минулого сторіччя І. М. Пахомов писав: «Розробка питання про акти державного управління в буржуазній науці проходила і проходить у межах вчення про закон в матеріальному і формальному розумінні. Ця теорія вважає за необхідне розрізняти два поняття закону і указу: формальне і матеріальне. Закон у формальному розумінні – це акт, що виходить від законодавчих органів. Закон в матеріальному розумінні – це акт, який регулює права і обов’язки громадян, незалежно від того, ким він виданий. Указ у матеріальному розумінні – це акт, що виходить від будь-якого органу держави, який регулює відносини всередині державного апарату. Указ у формальному розумінні – це кожна норма, що виходить від адміністративних органів, незалежно від того – створює вона права і обов’язки для громадян чи регулює відносини всередині державного апарату. Інакше кажучи, ця теорія розрізняє чотири види актів; 1) акти, які є законами в матеріальному і формальному розумінні (частина актів парламенту); 2) акти, які є законом тільки в матеріальному розумінні, а за формою являють собою акти адміністративні (частина актів органів адміністрації); 3) акти, які є за формою законом, а за змістом – актами адміністрації (частина актів парламенту); 4) адміністративні акти і за формою, і за змістом (частина актів адміністративних органів). З точки зору цієї теорії, акт, який за своїм змістом спрямований на регулювання прав і обов’язків людей і містить юридичну норму, є законом у матеріальному розумінні, незалежно від того, яким органом він виданий. В свою чергу, акт, який за своїм змістом становить правило для регулювання внутрішніх відносин між працівниками державного апарату, є актом адміністративним, актом управління в матеріальному розумінні, хоч би був виданий органом законодавчим». Як підсумок, вчений зазначав, що така теорія була спрямована на виправдання фактичної переваги урядової влади над законодавчою, на виправдання свавілля буржуазії [205, с. 163–164]. 32

328.Натомість згадана вище теорія формального та матеріального закону мала зовсім іншу мету та інше призначення, і полягала вона у тому, щоб втілювати у життя на рівні правових актів теорію правової держави взагалі, та такий її елемент як розподіл влади у державі зокрема [444, с. 28–29]. Разом з цим відзначимо, що окремі європейські автори починають поступово відходити від теорії формального та матеріального закону, вважаючи її дещо ускладненою. Вони пропонують називати законами лише ті нормативні акти, які прийнято парламентом у межах встановленої процедури [440, с. 22]. 33

329.Визнання та закріплення у Конституції України принципу розподілу влади у державі, на наш погляд, зобов’язує і вітчизняну правову громадськість обережно та виважено підходити до використання, а головне, до визначення змісту термінів «закон» і «законодавство». Особливе значення це застереження набуває для сфери функціонування публічної адміністрації, яка має право діяти лише у спосіб та у межах, визначених законом, тобто актом, який прийнято Верховною Радою України. Нині у сфері функціонування суб’єктів господарювання трапляються ситуації, коли відбувається порушення прав названих суб’єктів саме через розпливчате тлумачення названих категорій. Так, наприклад, ч. 2 ст. 238 Господарського кодексу України визначає, що адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами. Однак, не дивлячись на це, нині такі санкції закріплюються і на рівні підзаконних актів. Тому необхідно підтримати Е. Демського, який переконаний, що наявні в правовій системі нормативні підзаконні акти – укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти Національного банку України, Державної податкової адміністрації, інших органів влади, які передбачають встановлення штрафних, фінансових та інших санкцій за порушення порядку і правил господарювання – підлягають негайному скасуванню [70]. 33

330.Обґрунтованість та необхідність такого кроку стає ще більш очевидною з огляду на відмінність, що існує між законом та підзаконним нормативним актом і яка полягає у наступному. По-перше, закони підлягають контролю лише з боку Конституційного суду України, тоді як усі інші нормативні акти можуть бути об’єктом, скажімо, прокурорського нагляду. По-друге, закони є абсолютно обов’язковими для усіх органів, посадових та службових осіб, а також приватних осіб. У той же час нормативні акти органів виконавчої влади можуть бути призупинені. Так, постанови Кабінету Міністрів України, відповідно до чинного законодавства, має право призупиняти Президент України. По-третє, збитки, завдані прийняттям законодавчого акта, як правило, не підлягають відшкодуванню. Але передбачено різні варіанти відшкодування збитків, завданих актом суб’єкта публічної адміністрації: персональна матеріальна відповідальність державного службовця; відшкодування збитків за рахунок державного бюджету тощо. По-четверте, суддя адміністративного суду відповідно до положень КАС України має право перевіряти законність будь-якого підзаконного нормативного акта, прийнятого суб’єктом публічного управління, однак перевіряти акти законодавчого органу він не має права. По-п’яте, чинне законодавство не надає право приватним особам у позасудовому порядку оскаржувати акти законодавчого порядку, у той час як підзаконні нормативні акти може бути оскаржено у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян» [171, с. 70–71]. 33


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал