Петров Євген Вікторович



Сторінка5/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52

162.На наш погляд, майже кожна з цих причин містить у собі положення, які відповідають дійсності. Так, наприклад, щодо першої зазначимо, що існуючі нині уявлення про предмет галузі права та про число його галузей склалися у радянські часи. Суспільні відносини, які мали місце у той період, принциповим чином відрізняються від теперішніх. Тому те, що раніше входило до предмета правового регулювання цивільного або адміністративного права, сьогодні може взагалі не існувати або набути принципово інших форм та змісту. Наприклад, підприємницька діяльність або діяльність органів місцевого самоврядування. За часів СРСР такі відносини взагалі не мали місця, і не існувало потреби у їх регулюванні за допомогою права. Сьогодні ж ми говоримо про існування підприємницького та муніципального права. Отже, для кожного історичного періоду існування права, вочевидь, мають розроблюватися і відповідні теорії (концепції), які здатні відобразити внутрішню побудову права на певному етапі його розвитку. 20

163.Не можна забувати й про те, що концепція предмета правового регулювання, як вже наголошувалось, розроблялась на фоні повного ігнорування теорії поділу права на приватне та публічне, а тому, дійсно, за ознакою предмета правового регулювання галузі права поділеними бути не можуть. 20

164.Який з цього можна зробити висновок? Д. М. Азмі та С. Ю. Філіппова роблять припущення, що змістовне поняття галузі права не тільки відсутнє, але й не може існувати, бо наявні теорії про критерії розмежування галузей права не демонструють своєї конструктивності та життєздатності [13]. У загальному вигляді ми схильні підтримати їх думку, хоча й з певними застереженнями. На наш погляд, необхідно проводити розмежування уявлення про право як про об’єктивно існуючу дійсність та як про конструкцію, яка вивчається на теоретичному рівні. 20

165.Право, як неодноразово підкреслювалося, є об’єктивним утворенням, яке існує незалежно від волі та бажання законодавця і породжується існуючими у суспільстві відносинами, які, у свою чергу, викликаються до життя соціально-культурним рівнем розвитку його представників. Правові норми у суспільстві виробляються у вигляді окремих правил, які можна образно порівняти з цеглинками. Ці цеглинки-правила заповнюють правовий простір, що існує у межах системи права. Іншими словами, у межах системи права (його оболонки) існують лише окремі норми, які об’єктивно не можуть бути зведеними до певних підгруп, груп чи видів. «Створення правових приписів завжди обумовлено суспільними потребами, а не наявністю або відсутністю якої-небудь юридичної конструкції, у нашому випадку – галузі права. Правові норми здатні створюватися незалежно від їх прилічення до того або іншого правового блоку» [13]. У зв’язку з викладеним ми готові підтримати позицію Ц. А. Ямпольскої, яка у 1982 р. наголосила на тому, що галузей у праві немає [379]. Однак, це, як було зазначено, не заважає на теоретичному рівні виділяти галузі, проте вже не права, а законодавства, яке, на відміну від права, носить не об’єктивний, а суб’єктивний характер. Виділення галузей законодавства є необхідним з огляду на потреби: законотворчої діяльності – для систематизації розроблених правових актів; правозастосовної практики, зокрема судової діяльності, оскільки вирішення правових спорів тим або іншим судом здійснюється залежно від їх правової природи, яка визначається характерними рисами певної галузі законодавства; наукової діяльності, яка диференціюється залежно від особливостей відповідних правових норм, об’єднаних у межах певної галузі законодавства. 20

166.Скільки може існувати галузей законодавства? Це питання є досить принциповим з огляду на гостроту дискусій, які мають місце в науці щодо даної проблематики. Відповідаючи на нього крізь призму викладеного вище, зазначимо, що оскільки галузь права не є об’єктивним утворенням, то виділення галузей законодавства не може бути нічим обмежене. Процес виділення галузей законодавства здійснюється на підставі законів саморегуляції. І дійсно, зараз у літературі мова йде не про безмежну кількість галузей, а лише про ті, існування яких продиктоване потребами практики правотворчої та правозастосовної діяльності. І якщо пропонується виділення енергетичного, повітряного, медичного, корпоративного права тощо, то цим ми досягаємо лише диференціації правового регулювання, яка навряд чи може становити загрозу для демократичної та правової держави. 20

167.Отже, з огляду на викладене, під виразом «адміністративно-господарське право як галузь права» розуміється, фактично, певна сукупність правових норм, які регулюють відносини, що складаються між публічною адміністрацією та суб’єктами господарювання з приводу виконання першою з них покладених на неї законодавством обов’язків. 21

168.Досить складним залишається питання про відшукання критеріїв виділення (розмежування) галузей вітчизняного законодавства. З цього приводу вважаємо за необхідне наголосити на тому, що не може бути однакових критеріїв розмежування для приватноправових та публічно-правових галузей, оскільки, як вже неодноразово наголошувалося, між цими правовими спільностями існують принципові відмінності, пов’язані насамперед із різною спрямованістю, завданнями та принципами правового регулювання відповідно норм приватного та публічного права. Розмірковуючи про критерії розмежування публічно-правових норм та їх об’єднання у відповідні галузі, ми схильні підтримати думку Р. С. Мельника, який вважає, що у підґрунтя такого поділу мають бути покладені напрямки діяльності публічної адміністрації, закріплені у Конституції України та конституційних законах. Подібна точка зору засновується зокрема на положенні ч. 2 ст. 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Інакше кажучи, кожен напрямок діяльності, кожна дія та рішення публічної адміністрації має отримати відповідне нормативне підґрунтя у вигляді публічно-правової норми [178, с. 204–205]. Об’єднання публічно-правових норм у відповідні галузі законодавства, на наш погляд, необхідно здійснювати у разі: а) наявності окремої функції діяльності публічної адміністрації; б) створення інституцій, покликаних займатися її реалізацією; в) наявності нормативних актів, які визначають порядок діяльності конкретного суб’єкта публічної адміністрації, пов’язаний з реалізацією покладеної на нього функції. Усі з перелічених умов виконані щодо адміністративно-господарського законодавства, що, власне, і дозволяє зараховувати його до переліку галузей українського законодавства. 21

169.Наступним нашим кроком має стати відповідь на питання про внутрішню побудову адміністративно-господарського законодавства, проте ми не можемо перейти до її пошуку без встановлення співвідношення адміністративного права з адміністративно-господарським правом. Оскільки нам потрібно визначитися з переліком тих інструментів регулювання суспільних відносин, що складаються у сфері господарювання, які належать безпосередньо адміністративно-господарському праву і які не входять до змісту адміністративного права. Перші розвідки у цьому плані були вже зроблені у літературі деякими вітчизняними вченими-правознавцями [385; 15]. Найбільш системно до вирішення цієї проблематики підійшов Р. С. Мельник. На його думку, адміністративно-господарське право є підгалуззю особливого адміністративного права, яке, у свою чергу, тісно пов’язане із загальним адміністративним правом [178, с. 333–336]. Подібний підхід видається нам у цілому обґрунтованим. Що ж до безпосереднього внутрішнього наповнення адміністративно-господарського права, то воно, на наш погляд, складається з окремих правових інститутів, які закладають правову основу для певних напрямків діяльності суб’єктів публічної адміністрації, що утворюють зміст функції публічного регулювання економіки. 21

170.До переліку таких інститутів доцільно віднести: 21

171.- інститут правового статусу суб’єктів адміністративно-господарських відносин; 21

172.- інститут державної реєстрації та знаття з державної реєстрації суб’єктів господарювання; 21

173.- інститут антимонопольного регулювання; 21

174.- інститут державного замовлення; 21

175.- інститут державного завдання; 21

176.- інститут ліцензування; 21

177.- інститут патентування; 21

178.- інститут квотування; 21

179.- інститут сертифікації та стандартизації; 21

180.- інститут застосування нормативів і лімітів; 21

181.- інститут регулювання цін та тарифів; 21

182.- інститут надання інвестиційних, податкових та інших пільг; 21

183.- інститут надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій; 21

184.- інститут контрольних заходів. 21

185.Аналіз названих інститутів (див.: розділ 4 дисертації. – Є. П.) доводить, що всі вони являють собою інструменти діяльності виключно представників публічної адміністрації. Жоден з названих інститутів не може бути використано суб’єктом господарювання щодо іншого суб’єкта господарювання, оскільки останні являють собою заходи публічного регулювання економіки, а тому їх застосування може здійснюватися лише з метою реалізації публічних інтересів. 21

186.Разом з цим, треба зауважити, що в юридичній літературі час від часу згадується ще про один інститут, який теоретично може мати відношення до адміністративно-господарського права. У даному разі мова йде про інститут господарської відповідальності [431], який проявляється у застосуванні до суб’єктів господарювання низки примусових заходів, серед яких чільне місце відводиться адміністративно-господарським санкціям. Правова природа як названого інституту у цілому, так і згаданих санкцій, а, відповідно, і їх місце у системі права, залишаються досі не з’ясованими. Пропонуємо зупинитися на даному питанні більш докладно, оскільки воно тісним чином зв’язане з предметом даного підрозділу дослідження. 21

187.Офіційне визнання інститут господарської відповідальності знайшов у Господарському кодексі України, ч. 1 ст. 216 якого визначає, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим кодексом, іншими законами та договором. Що ж стосується господарських санкцій, то під останніми законодавець розуміє: відшкодування збитків, штрафні, оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції [66]. 22

188.Однак, як справедливо наголошується у літературі [163], подібне конструювання інституту господарської відповідальності за значною кількістю положень не узгоджується ані з іншими законодавчими актами, що стосуються питань юридичної відповідальності, ані з теоретичними положеннями, сформульованими з цього приводу у науковій літературі. Забігаючи дещо наперед, зазначимо, що, на наш погляд, у межах інституту господарської відповідальності відбулося абсолютно нелогічне поєднання елементів інститутів цивільної та адміністративної відповідальності, а також інституту адміністративного примусу. Пропонуємо зупинитися на аналізі наведеної тези більш детально. 22

189.Юридична відповідальність, як відомо, являє собою один з механізмів обмеження прав, свобод та законних інтересів суб’єктів правовідносин. Саме з огляду на це ряд статей Конституції України присвячено визначенню основ юридичної відповідальності (її запровадження та застосування). Так, у ч. 1 ст. 61 Основного закону зазначено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Звідси випливає, що у державі має бути чітко визначено види юридичної відповідальності, бо без цього ця стаття Конституції України втрачає сенс. І, дійсно, перелік видів юридичної відповідальності знаходить свій прояв у п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, де, нагадаємо, закріплено, що засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами. Процитоване конституційне положення, фактично, повторює основи теорії права, у межах якої доведено наявність чотирьох видів юридичної відповідальності: цивільної, адміністративної, дисциплінарної та кримінальної. Отже, як бачимо, у цьому переліку відсутня згадка про господарсько-правову відповідальність, яка, з огляду на положення Основного закону, фактично знаходиться поза межами правового поля України. 22

190.Йдемо далі. Аналіз закріплених у Господарському кодексі України господарських санкцій показує, що вони переважно скомпоновані з цивільно-правових та адміністративно-правових санкцій. Так, безумовно, до заходів цивільно-правової відповідальності може бути віднесено: відшкодування збитків, штрафні санкції та оперативно-господарські санкції. Наприклад, про відшкодування збитків мова йде у ст.ст. 16, 22, 157, 611 та багатьох інших Цивільного кодексу України [417]. Подібна ситуація спостерігається також і щодо штрафних санкцій, можливості застосування яких передбачено ст.ст. 258, 549, 922, 1230 ЦК України тощо. Що ж стосується оперативно-господарських санкцій, то і їх аналіз свідчить про надзвичайно тісний зв’язок останніх із заходами цивільно-правової відповідальності (застосовуються управомоченою особою у разі, якщо зобов’язана сторона не виконує своїх зобов’язань у строк, який визначено укладеним господарським договором; застосовуються до зобов’язаної особи безпосередньо управомоченою особою без звернення до юрисдикційного органу; застосування санкцій тягне за собою настання невигідних наслідків для зобов’язаної особи; головною функцією оперативно-господарських санкцій є забезпечення належного виконання господарських договорів) [420]. 22

191.Принципово інша ситуація спостерігається під час аналізу адміністративно-господарських санкцій, до переліку яких ст. 239 Господарського кодексу України віднесено: 22

192.- вилучення прибутку (доходу); 22

193.- адміністративно-господарський штраф; 22

194.- стягнення зборів (обов’язкових платежів); 22

195.- зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання; 22

196.- застосування антидемпінгових заходів; 22

197.- припинення експортно-імпортних операцій; 22

198.- застосування індивідуального режиму ліцензування; 22

199.- зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; 22

200.- обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання; 22

201.- скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання. 22

202.Крім того, зазначеною статтею передбачається, що вказаний перелік не є вичерпним, оскільки допускається застосування й інших адміністративно-господарських санкцій, які встановлені Господарським кодексом України та іншими законодавчими актами. 22

203.Вивчення наукової літератури, присвяченої аналізу названих санкцій, показує, що, навіть на погляд представників господарського права, вони принципово відрізняються від господарських санкцій, оскільки є різновидом публічно-правових санкцій [436]. У зв’язку з цим одразу виникає питання, а про які публічно-правові санкції у даному випадку йде мова – адміністративні, дисциплінарні чи кримінальні, оскільки інших видів публічно-правових санкцій не існує? Зрозуміло, що останні два види санкцій не мають відношення до теми даної розмови, а раз так, то залишаються адміністративно-правові санкції, що, відповідно, зобов’язує нас проаналізувати їх крізь призму інституту адміністративної відповідальності. 23

204.Аналіз Господарського кодексу України, у межах якого фактично вперше було закріплено термін «адміністративно-господарські санкції», показує, що вони, так би мовити, відсторонені від господарських санкцій, що свідчить, напевно, про наявність відмінностей між ними. І дійсно, такі особливості існують і пов’язані вони з наступним: по-перше, адміністративно-господарські санкції застосовуються не контрагентами (як, наприклад, оперативно-господарські санкції), а органами державної влади та місцевого самоврядування; по-друге, це заходи не лише майнового, але й організаційно-правового характеру; по-третє, вони спрямовані на припинення правопорушення та ліквідацію його наслідків; по-четверте, адміністративно-господарські санкції застосовуються виключно у «діагональних» та «вертикальних» відносинах; по-п’яте, вони є наслідком порушень не договірних зобов’язань, а встановлених державою правил здійснення господарської діяльності; по-шосте, застосовуються у випадках, чітко визначених у законодавстві [67; 424]. 23

205.Проте перелічені риси адміністративно-господарських санкцій у цілому властиві й адміністративним санкціям, під час аналізу яких науковці зазначають, що останні: по-перше, застосовуються з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами; по-друге, адміністративні стягнення є каральними, «штрафними« санкціями, вони, як правило, полягають в позбавленні або обмеженні певних прав, благ; по-третє, адміністративні стягнення реалізуються у межах адміністративних правовідносин, обов’язковим учасником яких є суб’єкт публічної адміністрації або суд; по-четверте, перелік адміністративних стягнень є чітко визначеним у законодавстві так само, як і порядок їх застосування; по-п’яте, адміністративні стягнення можуть носити моральний, матеріальний або організаційно-правовий характер; по-шосте, у значній кількості випадків застосовуються з метою охорони та забезпечення реалізації публічних інтересів [128, с. 275–277]. 23

206.Таким чином, можна вести мову майже про 100 % збіг ознак адміністративно-господарських санкцій та адміністративних стягнень. Єдине, що їх відрізняє, це коло осіб, до яких вони можуть бути застосованими. Адміністративно-господарські санкції застосовуються до юридичних осіб (суб’єктів господарювання), тоді як адміністративні стягнення – до фізичних. З цього можна зробити висновок, що якби до адміністративної відповідальності могли притягатися юридичні особи, то адміністративно-господарські санкції одразу увійшли б до змісту інституту адміністративної відповідальності. 23

207.Питання про адміністративну відповідальність юридичних осіб є доволі складним, а тому зрозумілий факт наявності чималої кількості міркувань з цього приводу, від категоричного неприйняття цієї концепції [70, с. 24–29; 371, с. 38] до її повної підтримки [17; 49, с. 544]. Наша ж позиція полягає у наступному. На зміст інституту адміністративної відповідальності за нинішніх умов розвитку вітчизняного законодавства потрібно дивитися принципово під іншим кутом, ніж це робилося за радянських часів. Це пов’язано, насамперед, з особливостями розвитку цього інституту, який, з огляду на риси радянського ладу (відсутність інституту приватної власності, націоналізацію засобів виробництва тощо) був спрямований виключно на фізичних осіб. Саме цим, власне, і пояснюється той факт, що у 60-х рр. ХХ ст. у СРСР було прийнято рішення про недоцільність притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб, оскільки штрафи, які на них накладалися, фактично, переміщувалися з одного державного рахунку на інший [195]. І це була головна та єдина причина, через яку інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб не знайшов розвитку, а також і вивчення на сторінках радянської правової літератури. 23

208.Проте ситуація з формами власності, правовим статусом юридичних осіб принципово змінилася на початку 90-х рр. минулого сторіччя. Юридичні особи вийшли з-під державного контролю та стали самостійними, незалежними від держави учасниками суспільних відносин. Як наслідок, у законодавстві одразу почалися з’являтися норми, які передбачали можливість притягнення юридичних осіб до відповідальності за порушення встановлених правил, у нашому випадку, здійснення господарської діяльності. Проте одразу виникла і необхідність визначення правової природи різноманітних фінансових, штрафних, економічних санкцій тощо, а з цим і особливостей такої відповідальності. Логічним було назвати цей вид відповідальності адміністративною відповідальністю, однак багато науковців висловилися категорично проти цього. Їх аргументи полягали у тому, що чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення не передбачає можливості та механізмів притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб [151]. Певна річ, як ми вже відзначили вище, цей кодекс і не міг містити таких положень, але чи може цей факт стати на заваді оновлення законодавства про адміністративну відповідальність, яке буде виходити із реалій сьогодення? А реалії ці такі, що юридичні особи нині є суб’єктами юридичної відповідальності. Значна кількість санкцій, які застосовуються до юридичних осіб, як вже було показано вище, нічим не відрізняються від адміністративних стягнень, то чому ж не назвати таку відповідальність адміністративною. Переконані, що перешкода цьому одна – небажання «перезавантажити» свої уявлення про інститут адміністративної відповідальності, відмовитися раз і назавжди від законодавства, розробленого для забезпечення потреб тоталітарної держави. Щонайменше нісенітницею виглядають слова Е. Демського, котрий закликає поважати позицію радянського законодавця з питань адміністративної відповідальності і враховувати її під час вирішення питання про можливість існування інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб [70]. 23

209.Можливість притягнення юридичних осіб до юридичної відповідальності підтверджено положеннями Господарського кодексу України, яку, як вже було зазначено, запропоновано називати господарсько-правовою. Цей крок, як пояснюється у літературі, пов’язаний з тим, що перераховані у кодексі санкції «за своєю спрямованістю є господарськими (економічними), так як санкції застосовуються до суб’єктів господарювання за порушення господарських зобов’язань або правил (умов) здійснення господарської діяльності» [424]. З викладеного випливає, що назва виду юридичної відповідальності залежить від того, який суб’єкт буде притягнутий до відповідальності. Тоді як слід називати відповідальність юридичних осіб, які не займаються господарською діяльністю, наприклад, громадських організацій? Віднесення того або іншого правового явища до одного з існуючих та офіційно визнаних видів юридичної відповідальності має здійснюватися через призму аналізу низки ознак: суб’єкта, за ініціативою якого застосовуються відповідні санкції; принципів застосування відповідальності; отримувача компенсаційних (штрафних) виплат; правової природи норм, за порушення яких особа притягається до відповідальності. 24

210.Отже, роблячи проміжний висновок з викладеного, а також враховуючи нашу позицію щодо існування адміністративно-господарського, приватно-господарського та кримінально-господарського права, наголосимо на тому, що нині є усі підстави для того, щоб заперечувати проти віднесення адміністративно-господарських санкцій до змісту інституту господарсько-правової відповідальності, якої просто не існує. Більш обґрунтованою та логічно і практично виваженою виглядає думка про визнання існування інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб, положення про яку, відповідно, повинні знайти місце у майбутньому кодексі про адміністративні, а можливо, про кримінальні проступки. Разом з цим, повертаючись до адміністративно-господарських санкцій, варто відзначити, що далеко не усі з них можна розглядати як санкції, тобто елемент відповідності. Переважна більшість з них такими властивостями не володіє. Такий висновок випливає зокрема як з огляду на мету їх застосування, так і з огляду на сутність останніх. 24

211.Так, що стосується мети застосування адміністративно-господарських санкцій, то відповідно до ст. 238 Господарського кодексу України вони спрямовуються на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Проте, аналіз теоретичних положень про мету юридичної відповідальності показує, що вона, наприклад, щодо адміністративної відповідальності полягає у попередженні правопорушень, вихованні осіб у дусі дотримання вимого чинного законодавства, а також покаранні особи за протиправні дії (бездіяльність) [49, с. 535]. Отже, як бачимо, мета застосування адміністративно-господарських санкцій має дещо інше спрямування. Так, вони спрямовані на припинення правопорушень та ліквідацію їх наслідків. Як справедливо зазначає Д. Лук’янець, використання у даній конструкції сполучника «та» свідчить про те, що всім видам адміністративно-господарських санкцій мають бути притаманні одночасно обидві зазначені цілі, але їх одночасна реалізація є справою досить проблематичною. Відомо, що вплив на правопорушника з метою припинення правопорушення можливий тільки під час його вчинення, а тому припинення як таке може здійснюватися тільки щодо правопорушень, які тривають у часі на момент застосування санкцій. З іншого боку, ліквідація наслідків правопорушення може мати місце лише за умови, якщо цим правопорушенням завдається шкода, що має матеріально виражений характер. Вести мову про ліквідацію шкоди, яка завдається суспільним відносинам і не має матеріального вираження, недоречно, адже в такому випадку шкода ліквідовується автоматично, одночасно з припиненням правопорушення [163, с. 422]. 24


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал