Петров Євген Вікторович



Сторінка4/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52

127.Розвиваючи цю думку, відзначимо, що є усі підстави для того, щоб погодитися з німецькими вченими, які пропонують «розкласти» господарське право на три складові елементи або точніше, підгалузі права, надавши їм, відповідно, самостійного статусу. У даному разі мова йде про: 15

128.- адміністративно-господарське право (сукупність норм та положень, які: регламентують створення та діяльність адміністративних органів та установ, покликаних займатися інфраструктурним та інформаційним забезпеченням, плануванням, наглядом, управлінням та сприянням розвитку економіки, а також регламентують правовідносини, що виникають між суб’єктами економічної діяльності та публічною адміністрацією); 15

129.- приватно-господарське (галузь приватного права, що стосується економіки); 15

130.- кримінально-господарське право (сукупність правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за господарські злочини). Необхідність розмежування названих правових утворень, на їх думку, пов’язана з тим, що вплив на економіку здійснюється за допомогою як норм приватного, так і норм публічного права. І приватне, і публічне право по-своєму розглядають юридичні аспекти створення, виробництва та розподілу благ та надання послуг. Таким чином, у регулюванні економічних процесів знаходиться місце як для приватного, так і публічного права, і, зокрема, для кримінального з його заборонами та санкціями, що застосовуються у сфері господарської діяльності [433, с. 12–13]. Схожі думки можна зустріти також і у російських авторів [117]. 15

131.Зазначена концепція є у повній мірі життєздатною і у межах вітчизняної правової теорії. Саме вона, на наш погляд, може зняти усі ті суперечності, які роками існували та продовжують існувати у межах теорії господарського права. Кожен з науковців, про яких ми згадували вище, так або інакше поділяє думку, що у межах сучасного господарського права поєднані як норми приватного (передусім цивільного) права, так і норми публічного (насамперед адміністративного) права, що, як наслідок, ставить на порядок денний низку проблем, які не можуть бути вирішеними. Тут і проблема розмежування адміністративної та господарської судових юрисдикцій; тут і труднощі з викладанням господарського права, яка пов’язується з необхідністю досконалого володіння викладачем знаннями як у галузі цивільного, так і у галузі адміністративного права; тут і повторний розгляд у ході вивчення господарського права ряду інститутів адміністративного та цивільного права, котрі вже вивчалися у межах цих самостійних навчальних дисциплін; тут і плутанина із спеціалізацією наукових досліджень, які, з огляду на викладене, можуть бути одночасно захищеними і за спеціальністю 12.00.03 (цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право), і за спеціальністю 12.00.04 (господарське право; господарсько-процесуальне право) чи, відповідно, за спеціальністю 12.00.07 (адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право) тощо. Усуненню окреслених суперечностей, а також подальшій диференціації правової науки та права, що є цілком закономірним з огляду на постійне ускладнення суспільних відносин, на наш погляд, як раз і буде слугувати пропозиція щодо розкладання господарського права на названі вище правові утворення. 16

132.Адміністративно-господарське право, таким чином, має увібрати у себе усі ті норми, які визначають, з одного боку, правовий статус та організацію діяльності суб’єктів публічної адміністрації, задіяних у реалізації економічної функції держави, а з іншого, – порядок взаємодії між ними та суб’єктами господарської діяльності. Щодо останнього, мова йде про організаційно-правове регулювання господарської діяльності, пов’язане як із здійсненням прямого управлінського впливу на суб’єктів господарювання (контроль, притягнення до юридичної відповідальності), так і опосередкованого у вигляді публічно-сервісної діяльності (реєстрація, ліцензування, надання субсидій, дотацій тощо). Що ж стосується питань взаємодії суб’єктів господарювання між собою або публічною адміністрацією, у разі коли остання реалізує свою господарську правоздатність (так звані горизонтальні відносини), то вони мають бути врегульовані за допомогою норм приватно-господарського права, яке, на наш погляд, може бути визнане підгалуззю цивільного права, так само як адміністративно-господарське право повинне стати підгалуззю особливого адміністративного права. У цьому плані ми повністю підтримуємо Р. С. Мельника, який справедливо наголошує на тому, що подібний підхід до систематики адміністративного та цивільного права не повинен сприйматися як приниження ролі та самостійного значення адміністративно-господарського або приватно-господарського права [171, с. 351]. Мова йде лише про те, щоб показати тісний та нерозривний зв’язок названих галузей права із загальним адміністративним правом та загальними положеннями цивільного права. 16

1.2. Внутрішня побудова (система) адміністративно-господарського права 16



133.Регулювання питань взаємодії публічної адміністрації та суб’єктів господарювання, зрозуміло, є надзвичайно складною справою, оскільки точок зіткнення публічних та приватних інтересів у названій сфері дуже багато, що, відповідно, і пояснює існування величезної кількості адміністративно-господарських норм. Зазначені норми, з огляду на потреби правозастосування, не можуть існувати у хаотичному вигляді. Усі вони мають бути приведені до чіткої системи, з наступним виділенням їх окремих груп та підгруп. 16

134.Такий процес отримав в юридичній літературі назву систематики, за результатом якого вибудовуються відповідні галузеві системи права. Систематики потребує також і адміністративно-господарське право, відтак і для нього цей процес має завершитися побудовою досконалої системи. 16

135.У науковій літературі накопичено чимало матеріалу, присвяченого питанням систематики різних правових утворень, – права загалом (правова система), окремих галузей та підгалузей права (система галузі права, система підгалузі права). Багато зі зробленого у цьому напрямку є основою і для даного дослідження, що зобов’язує нас розпочати розмову про систему адміністративно-господарського права із аналізу питань більш загального порядку, зокрема встановлення співвідношення між системою права та системою галузі (підгалузі) права, системою права та системою законодавства. І лише після цього можна буде перейти безпосередньо до визначення внутрішньої побудови адміністративно-господарського права. 16

136.Регулювання суспільних відносин, які виникають, змінюються та припиняються, здійснюється за допомогою багатьох соціальних регуляторів. Соціологія виділяє наступні основні їх типи: 17

137.- звичаї нормалізують розповсюджені способи групової діяльності; 17

138.- моральні норми – ідеологія певних суспільних способів існування індивідів; 17

139.- інституційні норми забезпечують задоволення найбільш важливих потреб соціальної групи, необхідних для її функціонування як цілісної одиниці; 17

140.- норми права закріплюють життєво важливі для суспільства типи соціальних відносин, а тому займають провідне місце серед усіх перелічених регуляторів [131]. 17

141.У зв’язку з викладеним, слушною виглядає висловлена у літературі думка, що для юристів свого роду аксіомою є положення про те, що право за своїм змістом повинно не лише відповідати природі соціально-економічного ладу, бути втіленням національної і світової культури й способу життя народу, але й виступати універсальним регулятором поведінки та діяльності людей. Воно за своєю формою повинно належним чином бути організованим і внутрішньо узгодженим, щоб не суперечити собі в силу внутрішніх неузгодженостей. Право з цієї точки зору мусить становити специфічну юридичну регулятивну систему або володіти властивістю системності. Для вираження цієї якості права в юридичній науці використовується категорія «система права» [196, с. 208]. 17

142.Система права є похідним поняттям від категорії «система», яка, з точки зору філософії, є надзвичайно складною для розуміння та визначення. Нині можна нарахувати значну кількість визначень системи, кожне з яких, відповідно, претендує на закінченість та універсальність. Якщо розглядати історію розробки визначення поняття «система», можна побачити, що кожне з них розкриває нові аспекти з його багатого змісту. При цьому виділяються дві основі групи визначень. Одна тяжіє до філософського осмислення поняття системи. Інша група визначень ґрунтується на практичному використанні системної методології та тяжіє до вироблення загальнонаукового поняття системи. Однак тут можна погодитися з думкою [4], що більшість дослідників інтуїтивно усвідомлює, що все ж існує реальна спільність у цій різноманітності напрямків, яка повинна випливати з єдиного розуміння системи, під якою доцільно розуміти цілісний комплекс відмежованих, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним елементів, який утворює особливу єдність із середовищем та є одночасно елементом системи більш високого порядку [179]. Пропонуємо узяти наведене визначення терміна «система» як базове для подальшого аналізу системи права та системи галузі права. 17

143.Отже, система права складається з певних елементів, кожен з яких, у свою чергу, утворює власну систему, проте більш низького системного рівня. Спробуємо встановити, що вважають такими елементами сучасні правники. Але спочатку проаналізуємо визначення системи права, сформульовані у науковій літературі. Так, О. Ф. Скакун вказує, що система права це об’єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами [380, с. 239]. У свою чергу В. В. Копєйчиков вважає, що поняття системи права, на відміну від правової системи, відображає не сукупність всіх правових явищ у їх взаємодії, а тільки внутрішню будову права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права, на його думку, характеризується: єдністю його складових частин, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм, утворенням і чинністю останніх на основі єдиних принципів, можливістю застосування заходів примусу з боку держави, волею більшості населення і т. ін.; диференціацією права на відносно відокремлені складові частини у вигляді певних об’єднань правових норм (галузі та інститути права); наявністю різних видів зв’язків норм права та їх об’єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних та інших) [98, с. 170]. М. І. Матузов і А. В. Малько під системою права розуміють певну внутрішню його структуру (побудову, організацію), яка утворюється об’єктивно як відображення реально існуючих та постійно змінюваних суспільних відносин. Вона не результат довільного розсуду законодавця, продовжують вчені, а свого роду відбиток дійсності. Система права дозволяє зрозуміти з яких частин, елементів складається право і як вони співвідносяться між собою [395, с. 394]. 17

144.Аналіз наведених вище, а також інших, широко представлених у літературі точок зору щодо поняття та змісту категорії система права, дозволяє зробити деякі висновки. По-перше, вихідним, базовим елементом системи права визнається правова норма. По-друге, правові норми, з огляду на наявні між ними інтегративні зв’язки, об’єднуються у певні групи або елементи, які отримують назву інститутів, підгалузей та галузей права. Зупиняючись на цих двох висновках, можна побачити, що система права складається із підсистемних утворень, найбільш крупним з яких є галузь права. Названа теза стала на сьогоднішній день аксіомою, проте це вочевидь не означає, що ми не маємо право поставити її під сумнів. Розвиваючи цю думку, пропонуємо знову повернутися до поділу права на приватне та публічне і з’ясувати: а що, власне, являє собою приватне та публічне право? Очевидно, що кожне з них являє собою не що інше, як системне утворення, у межах якого об’єднані норми приватного та норми публічного права, з яких складаються відповідні галузі українського права. Виходячи з цього, можна стверджувати, що у системі українського права насамперед мають бути виділені підсистема приватного та підсистема публічного права, які, у свою чергу, складатимуться з галузей, підгалузей та інститутів. 17

145.Таким чином, під системою права доцільно розуміти цілісну сукупність взаємозв’язаних між собою норм права, які об’єднуються у підсистему приватного та підсистему публічного права, з подальшим розподілом на галузі, підгалузі та інститути. Базуючись на даному визначенні, можна зробити наступний проміжний висновок: адміністративно-господарське право є складовим елементом системи українського права, займаючи місце у межах однієї з її підсистем – підсистеми публічного права. 17

146.Досліджуючи систему адміністративно-господарського права, не можна оминути і проблему її співвідношення із системою адміністративно-господарського законодавства, яка, у свою чергу, змушує нас з’ясувати сучасний стан питання співвідношення системи права та системи законодавства. 18

147.Система права, як справедливо наголошується у літературі, носить об’єктивний характер. О. Ф. Скакун пояснює цей факт тим, що остання обумовлена реально існуючою системою суспільних відносин, а раз так, то система права не може створюватися на суб’єктивний розсуд людей, вона існує об’єктивно [380, с. 239]. Система права самоорганізована, оскільки процес правоутворення є постійним, безперервним і соціально обумовленим, чого, однак, не можна сказати про процес правотворчості. Динаміка першого визначена динамікою суспільних відносин, постійним розвитком умов життя, суспільних інтересів, інтересів соціальних груп та окремих громадян. Динаміка правоутворення та множинність його суб’єктів неминуче вимагають того, щоб система права, підтримуючи єдність та внутрішню узгодженість норм, певною мірою була не тільки системою, що регулює суспільні відносини, але й несуперечливою саморегулюючою системою. Отже, система права – це цілісність, що самоорганізується та саморегулюється [189, с. 26]. 18

148.Об’єктивний характер системи права, на наш погляд, забезпечується також і тим фактом, що норми права, відповідно до підтриманої нами теорії природного права, з одного боку, є результатом соціально-культурного розвитку людства, а, з іншого, як наслідок, можуть знаходити своє вираження не лише у писаних, але й неписаних джерелах. Натомість система законодавства завжди засновується на суб’єктивних чинниках, уособлених у волі законодавця, окремих депутатів або інших представників публічної адміністрації, задіяних у правотворчій діяльності. З огляду на це можна зробити висновок, що названі системи можуть співіснувати у значній кількості варіацій, починаючи від повної розбіжності та закінчуючи витісненням системи права системою законодавства. Як перший, так і другий варіанти, на наш погляд, є властивими для країн з недемократичним режимом організації та здійснення державної влади. Для таких режимів є характерним, по-перше, паралельне існування права та закону та, по-друге, заперечення існування права поза межами закону. За прикладами подібного стану справ далеко ходити не треба. Досить згадати лише теорію системи радянського законодавства. Так, наприклад, у 60-х рр. ХХ ст. у правовій літературі ставилося питання про те, а чи може система права виникнути «об’єктивно», незалежно від нормальної волі законодавця та існувати десь поза системою нормативних актів, що склалася у державі, та незалежно від них? Відповідаючи на це запитання, науковці наголошували на тому, що система права складається (звичайно, не єдиним актом, а історично, поступово) все ж лише у результаті законодавчої діяльності держави та існує у межах певної системи законодавства [184]. 18

149.Разом з цим наголосимо, що подібне ставлення до співвідношення системи права та системи законодавства досить широко представлене і на сьогоднішній день. Деякі вчені-правознавці, так як і їх попередники з радянської епохи, продовжують розуміти під правом систему правових норм, які містяться у санкціонованих державою та органами місцевого самоврядування законах та інших нормативних актах [185], а якщо так, то система законодавства визнається формою опису системи права [131]. 18

150.Висловлюючи власне ставлення до названої проблеми, зазначимо наступне. Система права та система законодавства, безумовно, є спільностями, які у демократичних, правових державах мають знаходитися між собою у тісному зв’язку, проте про їх повний збіг, про взаємодію за типом «форма та зміст» мова йти не може. Центральним елементом категорії «система законодавства» є поняття «закон», який у будь-яких випадках визначається через призму нормативного акта, який затверджений або ратифікований відповідним суб’єктом правотворчої діяльності. Іншими словами, система законодавства об’єднує у собі писані норми права. Проте чи є писана форма єдиною формою закріплення норми права? На наше переконання, ні. 18

151.Щодо цього наведемо лише декілька прикладів. У ст. 8 Конституції України зазначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який відповідно до рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. [363] має бути втілений у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Проте у жодному правовому акті немає ні визначення цього принципу, ані переліку його ознак, не розкрито і зміст соціальної справедливості, свободи, рівності. З приводу тлумачення змісту верховенства права відоме лише зовсім не ідеальне з точки зору повноти назване Рішення Конституційного Суду України, а також деякі наукові теорії [1; 121; 425; 60]. Точніше кажучи, принцип верховенства права не має нормативних меж, проте це не заважає керуватися ним у правотворчій та правозастосовній роботі. 18

152.Неписаними нормативними засадами діяльності суб’єктів правозастосування, зокрема публічної адміністрації, виступає також переважна більшість принципів її функціонування, які не закріплені у законодавчих та підзаконних актах, але є обов’язковими для врахування відповідними суб’єктами під час своєї діяльності. Саме їх дотримання перевіряється адміністративним судом у разі вирішення питання про законність дій (рішень) публічної адміністрації. Так, відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 18

153.Слід зазначити, що викладені нами думки щодо існування писаних та неписаних норм права цілком і повністю узгоджуються із західноєвропейською правовою думкою. Так, наприклад, німецькі вчені під нормою адміністративного права розуміють писані та неписані (виділено нами – Є. П.) правила поведінки, на підставі яких здійснюється регулювання суспільних відносин, що складаються у сфері функціонування публічної адміністрації. До неписаних норм права пропонується відносити загальні конституційні принципи, принципи адміністративного права, судові рішення (судову практику) та звичаї [444, с. 32–34; 440, с. 35–40]. Тому залишається лише підтримати позицію академіка НАПрН України О. В. Петришина, який цілком справедливо пише, що право має розглядатися як продукт суспільства, насамперед взаємовідносин між соціалізованими індивідами, які набувають загальної значимості зі всіма її публічно-владними атрибутами. Для цього зміст поняття права має бути поширеним не лише за межі «наказу держави», а й сукупності норм права як лише потенційних, хоча й загальнообов’язкових, правил поведінки в напрямі врахування певних ненормативних (діяльнісних) аспектів, які є необхідними складовими реалізації правових норм, розуміння права як специфічної соціальної реальності [208]. 19

154.Так невже після усіх названих вище фактів можна (з правової, моральної, наукової точок зору) продовжувати ігнорувати істину, що право дійсно може «жити» поза межами законодавства? Виходячи з цього, система права у змістовному плані є ширшою за систему законодавства, яка у демократичній, правовій та соціальній державі має орієнтуватися на принцип верховенства права. У разі повного дотримання названого принципу суб’єктами правотворчої діяльності можна досягти, як пише Р. С. Мельник, якісного узгодження названих вище систем [178, с. 62]. Проте найбільш реальною виглядає ситуація часткового виходу системи законодавства за межі системи права, оскільки, як показує і практика українського конституційного судочинства, і практика Європейського Суду з прав людини, у нашій державі, на жаль, час від часу приймаються нормативні акти, положення яких не відповідають принципу верховенства права, ідеям справедливості, свободи та рівності. Зрозуміло, що такі неправові нормативні встановлення не можуть складати зміст системи права. 19

155.Спробуємо зробити ще один висновок на шляху досягнення мети цього підрозділу дослідження. Система адміністративно-господарського права являє собою поєднання взаємозв’язаних писаних та неписаних норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, які виникають за участю публічної адміністрації та суб’єктів господарювання. Що ж до системи адміністративно-господарського законодавства, то вона виступає спільністю, у межах якої об’єднані лише писані норми адміністративно-господарського права. Однак цей висновок не означає приниження нормативних засад у системі правового регулювання, оскільки регулятором у точному значенні цього терміна, який задає вихідні параметри для всієї системи впорядкування суспільних відносин, є і залишається норма права. Йдеться лише про нагальну необхідність урахування інших важливих чинників, здатних гарантувати досягнення реальних результатів, забезпечити справжню ефективність законодавства [208]. 19

156.Подальше дослідження системи адміністративно-господарського права вимагає відповіді на питання про те, а що, власне, являє собою названа правова спільність – галузь чи підгалузь права і як вона співвідноситься із системою адміністративного права. 19

157.У вітчизняній правовій літературі уже були зроблені спроби пояснення причин та критеріїв виділення галузей та підгалузей права. Усі вони переважно ґрунтуються на теорії предмета та методу правового регулювання. Аналіз відомих на сьогодні наукових праць засвідчує, що під галуззю права потрібно розуміти: 19

158.- структурні підрозділи права, які об’єднують в єдиний комплекс правові інститути та дозволяють регулювати, стабілізувати цілі галузі життєдіяльності суспільства, а не лише окремі види суспільних відносин [48, с. 380]; 19

159.- відносно самостійну сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання [380, с. 245]; 19

160.- це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об’єднаних загальністю предмета і методу правового регулювання [98, с. 171] тощо. 19

161.Спільним для всіх цих визначень є акцентування уваги на тому, що галузь права регулює певну відособлену (однорідну, специфічну) сферу суспільних відносин. Проте з цих визначень, на жаль, не зрозуміло, а яким чином можна виділити з усієї маси суспільних відносин ту їх частину, яка може претендувати на регулювання силами галузі права. Якщо дивитися на цю проблему під таким кутом, то ще більш проблематичним є встановлення відмінностей між сферами суспільних відносин, які повинні регулюватися не галузями, а підгалузями права. Так, з приводу підгалузі права зазначається, що вона, як і галузь права, повинна містити у собі сукупність норм, які регулюють однорідні відносини різних видів, з включенням до свого складу і таких норм, на підставі яких можуть бути набуті конкретні права та обов’язки [109]. Отже, якщо виходити з викладеного, галузь права повинна регулювати певний рід суспільних відносин, а підгалузь – їх певний вид. І ось тут починається найбільш складне, оскільки встановити, де і у чому полягає різниця між родом та видом суспільних відносин, неможливо. І тому варто погодитися з твердженням Д. М. Азмі та С. Ю. Філіппова, що вітчизняна правова наука з приводу даної проблематики зайшла у глухий кут. На думку названих авторів, які аналізували це питання крізь призму визначення галузі цивільного права, причин тут може бути декілька: по-перше, поняття предмета галузі права у принципі не можна пізнати, оскільки у кожний конкретний історичний період коло суспільних відносин, які регулюються певною галуззю права, є різним; по-друге, критерієм розмежування галузей є взагалі не предметна ознака, у зв’язку з чим виходячи з предмета правового регулювання галузі права розмежувати неможливо; по-третє, більшість галузей права, зокрема цивільне, взагалі не можуть виділятися як галузі права, з огляду на відсутність у них самостійного предмета правового регулювання; по-четверте, у цілому основи концепції, тобто критерії розмежування галузей, правильні, однак правова наука не виявила предметів регулювання галузей права [13]. 19


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал