Петров Євген Вікторович



Сторінка32/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   52

308.- право на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40);

309.- право володіння, користування і розпорядження своєю власністю (ст. 41);

310.- право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42);

311.- право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);

312.- право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56).

313.Конституційно-правові положення про компетенцію

314.На норми адміністративно-господарського права впливають також закріплені у Конституції України загальні положення про сферу відповідальності та повноважень публічної адміністрації. Сюди необхідно додати також положення про розмежування повноважень між вищим, центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з питань публічного управління економікою. З огляду на викладене, доречним бути згадати про наступні конституційні положення:

315.- ч. 2 ст. 3 – Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави;

316.- ч. 4 ст. 13 – Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки;

317.- ч. 3 ст. 42 – Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності.

318.- ч. 4. ст. 42 – Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

319.Норми матеріального адміністративного права

320.У Конституції України можна зустріти певну кількість положень, які являють собою не що інше, як матеріальне адміністративне право, через яке визначаються основи діяльності публічної адміністрації в окремих сферах. Такі норми є одночасно як нормами конституційного, так і нормами адміністративного права. До таких положень, на наш погляд, можуть бути віднесені:

321.- ч. 1 ст. 116 – Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку;

322.- ч. 1 ст. 119 – Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання державних і регіональних програм соціально-економічного розвитку;

323.- ст. 143 – Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного розвитку.

324.Отже, як бачимо, Конституція України містить чималу кількість положень, які безпосереднім чином стосуються адміністративно-господарського права. Звісно, на цьому її роль не закінчується. На її підставі здійснюється поглиблення нормативного регулювання публічного управління економікою, яке знаходить закріплення у законах або законодавстві. Разом з цим, необхідно відзначити, що нині названі поняття, на жаль, є недостатньо визначеними, через що і у літературі, і на нормативному рівні зустрічаються різночитання щодо їх змісту. Тому перш ніж перейти до безпосереднього аналізу законів як джерел адміністративно-господарського права, варто зробити певні застереження щодо названої вище проблеми.

325.Вивчення наукової та навчальної літератури показує, що нині зустрічається, так би мовити, широкий та вузький підходи до тлумачення поняття законодавства, а відповідно і терміна «закон». Представники першого з підходів стверджують, що вертикальну структуру законодавства України складає Конституція та конституційні закони України; поточні органічні, надзвичайні закони України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; розпорядження представників Президента України тощо [98, с. 174; 207]. Розвиваючи цю думку, деякі адміністративісти наголошують, що адміністративне законодавство охоплює собою закони та інші акти Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України та урядові постанови загально нормативного характеру, які стосуються управлінської діяльності [6, с. 32].

326.На наш погляд, підставою для такого розуміння змісту законодавства є рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство») [361], у якому до поняття законодавства включено закони, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента, декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті у межах їх повноважень і відповідно до Конституції і законів України. Можна припустити, що назване рішення стосується лише сфери дії трудового законодавства, однак і з цієї позиції воно є незрозумілим з огляду на положення Конституції України, з яких випливає, що закони можуть прийматися виключно Верховною Радою України, а відтак термін законодавство може вміщати у себе лише закони.

327.Подібне розширене тлумачення поняття законодавства дісталося нам у спадщину від радянських часів, за яких, з огляду на заперечення у СРСР принципу розподілу влади, акти, що приймалися Верховною Радою СРСР та Верховними Радами союзних республік, і акти, що видавалися їх Президіями, а також Радами Міністрів мали однакову юридичну силу. За таких умов, зрозуміло, до тлумачення терміна «законодавство» можна було підходити з широких позицій. Подібний стан справ влаштовував і наукову громадськість, яка, з огляду на викладене, піддавала критиці буржуазні концепції, спрямовані на розмежування законів та підзаконних нормативних актів. Так, наприклад, у 60-х рр. минулого сторіччя І. М. Пахомов писав: «Розробка питання про акти державного управління в буржуазній науці проходила і проходить у межах вчення про закон в матеріальному і формальному розумінні. Ця теорія вважає за необхідне розрізняти два поняття закону і указу: формальне і матеріальне. Закон у формальному розумінні – це акт, що виходить від законодавчих органів. Закон в матеріальному розумінні – це акт, який регулює права і обов’язки громадян, незалежно від того, ким він виданий. Указ у матеріальному розумінні – це акт, що виходить від будь-якого органу держави, який регулює відносини всередині державного апарату. Указ у формальному розумінні – це кожна норма, що виходить від адміністративних органів, незалежно від того – створює вона права і обов’язки для громадян чи регулює відносини всередині державного апарату. Інакше кажучи, ця теорія розрізняє чотири види актів; 1) акти, які є законами в матеріальному і формальному розумінні (частина актів парламенту); 2) акти, які є законом тільки в матеріальному розумінні, а за формою являють собою акти адміністративні (частина актів органів адміністрації); 3) акти, які є за формою законом, а за змістом – актами адміністрації (частина актів парламенту); 4) адміністративні акти і за формою, і за змістом (частина актів адміністративних органів). З точки зору цієї теорії, акт, який за своїм змістом спрямований на регулювання прав і обов’язків людей і містить юридичну норму, є законом у матеріальному розумінні, незалежно від того, яким органом він виданий. В свою чергу, акт, який за своїм змістом становить правило для регулювання внутрішніх відносин між працівниками державного апарату, є актом адміністративним, актом управління в матеріальному розумінні, хоч би був виданий органом законодавчим». Як підсумок, вчений зазначав, що така теорія була спрямована на виправдання фактичної переваги урядової влади над законодавчою, на виправдання свавілля буржуазії [205, с. 163–164].

328.Натомість згадана вище теорія формального та матеріального закону мала зовсім іншу мету та інше призначення, і полягала вона у тому, щоб втілювати у життя на рівні правових актів теорію правової держави взагалі, та такий її елемент як розподіл влади у державі зокрема [444, с. 28–29]. Разом з цим відзначимо, що окремі європейські автори починають поступово відходити від теорії формального та матеріального закону, вважаючи її дещо ускладненою. Вони пропонують називати законами лише ті нормативні акти, які прийнято парламентом у межах встановленої процедури [440, с. 22].

329.Визнання та закріплення у Конституції України принципу розподілу влади у державі, на наш погляд, зобов’язує і вітчизняну правову громадськість обережно та виважено підходити до використання, а головне, до визначення змісту термінів «закон» і «законодавство». Особливе значення це застереження набуває для сфери функціонування публічної адміністрації, яка має право діяти лише у спосіб та у межах, визначених законом, тобто актом, який прийнято Верховною Радою України. Нині у сфері функціонування суб’єктів господарювання трапляються ситуації, коли відбувається порушення прав названих суб’єктів саме через розпливчате тлумачення названих категорій. Так, наприклад, ч. 2 ст. 238 Господарського кодексу України визначає, що адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами. Однак, не дивлячись на це, нині такі санкції закріплюються і на рівні підзаконних актів. Тому необхідно підтримати Е. Демського, який переконаний, що наявні в правовій системі нормативні підзаконні акти – укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти Національного банку України, Державної податкової адміністрації, інших органів влади, які передбачають встановлення штрафних, фінансових та інших санкцій за порушення порядку і правил господарювання – підлягають негайному скасуванню [70].

330.Обґрунтованість та необхідність такого кроку стає ще більш очевидною з огляду на відмінність, що існує між законом та підзаконним нормативним актом і яка полягає у наступному. По-перше, закони підлягають контролю лише з боку Конституційного суду України, тоді як усі інші нормативні акти можуть бути об’єктом, скажімо, прокурорського нагляду. По-друге, закони є абсолютно обов’язковими для усіх органів, посадових та службових осіб, а також приватних осіб. У той же час нормативні акти органів виконавчої влади можуть бути призупинені. Так, постанови Кабінету Міністрів України, відповідно до чинного законодавства, має право призупиняти Президент України. По-третє, збитки, завдані прийняттям законодавчого акта, як правило, не підлягають відшкодуванню. Але передбачено різні варіанти відшкодування збитків, завданих актом суб’єкта публічної адміністрації: персональна матеріальна відповідальність державного службовця; відшкодування збитків за рахунок державного бюджету тощо. По-четверте, суддя адміністративного суду відповідно до положень КАС України має право перевіряти законність будь-якого підзаконного нормативного акта, прийнятого суб’єктом публічного управління, однак перевіряти акти законодавчого органу він не має права. По-п’яте, чинне законодавство не надає право приватним особам у позасудовому порядку оскаржувати акти законодавчого порядку, у той час як підзаконні нормативні акти може бути оскаржено у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян» [171, с. 70–71].

331.Викладене наштовхує на висновок, що під законом як джерелом адміністративно-господарського права розуміються норми абстрактного змісту, які прийнято Верховною Радою України із дотриманням встановленої процедури.

332.Сфера публічного управління економікою є надзвичайно розгалуженою, у зв’язку з чим визначення переліку законів, які є джерелами адміністративно-господарського права, має здійснюватися у системному вигляді, у підґрунтя якого може бути покладено сформульований нами перелік інститутів адміністративно-господарського права. Отже, названі законодавчі акти можуть бути розташованим у наступному вигляді:

333.закони, що закріплюють правовий статус суб’єктів адміністративно-господарських відносин:



  • Закон України «Про природні монополії» [335];

  • Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» [344];

  • Закон України «Про Антимонопольний комітет України» [226];

334.закони з питань державної реєстрації та зняття з державної реєстрації суб’єктів господарювання;

  • Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [251];

335.закони з питань державного замовлення:

  • Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [239];

  • Закон України «Про державне оборонне замовлення» [242]

336.закони з питань антимонопольного регулювання:

  • Закон України «Про Антимонопольний комітет України»;

337.закони з питань ліцензування:

  • Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [309];

338.закони з питань сертифікації та стандартизації:

  • Закон України «Про внесення зміни до статті 19 Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» щодо методики розрахунку вартості робіт, пов’язаних з обов’язковою сертифікацією продукції» [235];

339.закони з питань регулювання цін та тарифів:

  • Закон України «Про ціни та ціноутворення» [345];

  • Закон України «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини» [237];

340.закони з питань надання інвестиційних, податкових та інших пільг:

  • Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» щодо надання індивідуальним сільським забудовникам державних пільгових кредитів» [234];

  • Закон України «Про надання пільг щодо обкладання податком на додану вартість продукції (робіт, послуг), що виробляється за контрактом № 1346/38» [313];

341.закони з питань надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій:

  • Закон України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» [258];

  • Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» щодо компенсації різниці між цінами закупівлі імпортованого природного газу та його реалізації» [232];

342.закони з питань застосування контрольних заходів:

  • Закон України «Про особливості здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб - підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності» [324];

  • Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» [322];

343.Наступним елементом системи джерел будь-якої галузі права називаються Укази Президента України, проте щодо адміністративно-господарського права це правило не може бути застосованим, оскільки проміжне місце між законом та указом займають державні програми. Нагадаємо, що про них згадується у Конституції України, де у ч. 1 ст. 85 вказано, що до повноважень Верховної Ради України віднесено затвердження загальнодержавних програм економічного розвитку. Подальша деталізація положень щодо названих програм знайшла місце у Законі України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [243]. Під державними програмами розуміється документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки.

344.З викладеного неважко зрозуміти, що у межах програм економічного розвитку здійснюється вироблення та закріплення різноманітних заходів, через які здійснюється прямий та опосередкований вплив на суб’єктів господарювання, який має на меті активізацію функціонування останніх, підвищення результативності та ефективності їх діяльності як необхідного кроку у напрямку покращення темпів економічного зростання України. Так, наприклад, у межах Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2010 рік [248] передбачалося:

345.- скоротити перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, шляхом виключення з цього переліку видів діяльності, що не становлять загрозу життю і здоров’ю громадян та навколишньому природному середовищу (шляхом розроблення і прийняття відповідного нормативно-правового акта);

346.- зменшити кількість контролюючих органів та встановити чіткі норми щодо подання звітності та проведення перевірок страхувальників;

347.- завершити створення єдиної системи державної реєстрації юридичних осіб та усунути існуючі на даний час протиріччя між положеннями Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» та деякими іншими законами, які регулюють, зокрема, порядок проведення державної реєстрації та припинення окремих видів юридичних осіб;

348.- запровадити систему електронної державної реєстрації суб’єктів господарювання (шляхом розроблення і прийняття змін до відповідних нормативно-правових актів);

349.- посилити відповідальність за порушення порядку видачі документів дозвільного характеру дозвільними органами (шляхом розроблення і прийняття відповідного закону) тощо.

350.Отже, як бачимо з викладеного, названа Програма повинна стати чинником активізації правотворчої та правозастосовної діяльності у сфері публічного управління (адміністрування) економіки, суб’єктів господарювання, що зобов’язує включення програмних документів до переліку джерел права. Разом з цим, необхідно погодитися із В. Юсуповим, що посилення регулюючої ролі державних програм вимагає, з одного боку, проведення їх подальших теоретичних досліджень, а з іншого, – розроблення дієвих механізмів введення у дію положень, які містяться у них. Сьогодні, наголошує автор, суспільство потерпає не стільки від зловживань «програмотворенням», скільки від невиправдано низької їх ефективності [438]. Деякі автори переконані, що посилення ефективності програмних документів може бути досягнуто шляхом повернення до радянської практики встановлення юридичної відповідальності за їх неналежне виконання [218]. Вважаємо, що у такій пропозиції є певний сенс. Однак, головною причиною «нехтування» державними програмами є, на наш погляд, хибне розуміння їх юридичної природи, у зв’язку з чим останні іноді характеризують як документ рекомендаційного порядку, який є необов’язковим для виконання, зокрема суб’єктами господарювання [138, с. 200]. Але хіба може документ, який вводиться у дію законом України, бути не обов’язковим для виконання?! Звичайно, такого бути не може. Подібне ставлення до державних програм, ймовірно, можна пояснити існуючою практикою їх затвердження постановами Верховної Ради України [438]. Вважаємо таку практику хибною з огляду на велике суспільне та державне значення таких документів. Затвердження державних програм відповідними законами надає їм загальнообов’язкового значення, і дозволяє віднести до системи джерел адміністративно-господарського права на рівні законів.

351.До джерел адміністративно-господарського права можуть бути віднесені наступні програми:

352.- Державна програма приватизації [249];

353.- Державна програма економічного і соціального розвитку України на 2010 рік;

354.- Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні [319] тощо.

355.Ведучи мову про програми економічного розвитку української економіки, не можна не згадати також і про інший документ, який є їх логічним продовженням. Йдеться про плани. Аналіз наукової літератури показує, що нині є чимала кількість прихильників ідеї інтенсифікації планування економіки. Так, наприклад, Д. Задихайло зазначає, що слід створити цілісну систему державного планування, що має координуватися з єдиного центру. Планування в умовах ринкової економіки, на його думку, не є рівнозначним діяльності Держплану СРСР, але має виконувати також дуже важливу і відповідальну функцію, а тому вимагає відповідного організаційного забезпечення [101]. Подібна позиція є доволі обґрунтованою, що може бути підтверджено також і практикою планування економіки в європейських країнах, в яких план вже протягом багатьох років використовується як один із механізмів публічного адміністрування економіки [447].

356.Особливості плану як правового документа полягають у тому, що він може містити у собі як індивідуальні настанови, так і норми права, досить часто виражені у цифрах та завданнях. Як юридичні документи плани відіграють важливу трансмісійну роль, викликаючи виникнення та розвиток правовідносин у контексті різних галузей права. Саме з огляду на це план можна розглядати джерелом адміністративно-господарського права. Однак його місце у системі названих джерел буде залежати від виду правового акта, яким той або інший план затверджено або введено у дію. Це можуть бути, наприклад, як постанови Верховної Ради України [332], так і постанови чи розпорядження Кабінету Міністрів України [272].

357.Наступний рівень джерел адміністративно-господарського права утворюють підзаконні нормативні акти, які сьогодні представлені: указами Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами центральних органів виконавчої влади, розпорядженнями голів місцевих державних адміністрацій, а також рішеннями органів місцевого самоврядування та розпорядженнями сільських, селищних, міських та обласних рад. Головною умовою віднесення того або іншого правового акта з названих вище до категорії джерела адміністративно-господарського права є наявність у його змісті абстрактних, тобто не персоніфікованих правил поведінки (прав та обов’язків) учасників адміністративно-господарських відносин. Разом з цим необхідно відзначити, що не кожний підзаконний нормативний акт може розглядатися як джерело права взагалі, так і джерела адміністративно-господарського права зокрема. Тут має бути враховано щонайменше два важливі моменти:

358. 1. Дотримання компетенції на видання підзаконного нормативного акта, який містить правила поведінки учасників адміністративно-господарських відносин. У даному разі мова йде про проблему делегування повноважень законодавчої влади органам публічної адміністрації, яка у вітчизняній правовій науці почала обговорюватися вже на початку ХХ ст. [91, с. 147], однак дотепер так і залишається не дослідженою. Українські вчені окреслюють сутність інституту делегованої правотворчості, проте ухиляються від його детального вивчення. Головна проблема, на наш погляд, полягає у тому, що делегування виконавчій владі права створення правових норм певним чином порушує принцип розподілу влади, відповідно до якого, як відомо, одна гілка влади створює норми права, інша втілює їх у життя, а третя контролює таке застосування. Звісно, швидкоплинність та складність суспільних відносин не дозволяє обмежувати правотворчість лише стінами парламенту. Одначе це не означає, що межі позапарламентської правотворчості не повинні бути чітко встановленими. На наш погляд, видання публічною адміністрацією правових актів є можливим у разі коли:

359.- Конституція України цього не забороняє;

360.- норма про делеговане повноваження на видання правового акта закріплена у законі;

361.- делеговані правотворчі повноваження чітко обмежені певною сферою;

362.- основи правового регулювання у такій сфері закладено законом.

363.Ознайомлення з Конституцією України показує, що окремі передумови делегованої правотворчості у ній закладено. Зокрема визначено, що Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади можуть видавати нормативно-правові акти. Визначено сфери, правове регулювання в яких може здійснюватися виключно на законодавчому рівні (ст. 92). Таким чином, дві передумови для здійснення делегованої правотворчості виконано. Залишилося лише, щоб а) у законах, у разі потреби в їх конкретизації, вказувалося на право публічної адміністрації деталізувати їх окремі положення та б) унеможливлювалась практика врегулювання суспільних відносин спочатку на рівні підзаконного нормативного акта, а вже потім за допомогою закону, як це було зроблено, наприклад, щодо інституту ліцензування, який спочатку було врегульовано на рівні Постанови Кабінету Міністрів України [333], а вже потім, – Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

364.З викладеного можна зробити висновок, що до джерел адміністративно-господарського права можуть бути віднесені лише ті підзаконні нормативні акти, які видано з дотриманням правил, які стосуються делегування правотворчих повноважень. У іншому разі підзаконні правові акти має бути визнано такими, що видані з перевищенням компетенції, а значить такими, що не підлягають застосуванню.

365.2. Неможливість зарахування до джерел права актів, які стосуються внутрішньо організаційної сторони діяльності публічної адміністрації. Такі правові акти не містять у собі правил поведінки (прав та обов’язків) суб’єктів господарювання, а значить не є регуляторами взаємовідносин останніх із публічною адміністрацією. Вони містять службові вимоги вищих органів щодо підпорядкованих їм у межах службової ієрархії суб’єктів. Їх головне призначення полягає у тому, щоб забезпечити єдине, одноманітне та ефективне застосування законодавства у межах відповідної системи органів публічної адміністрації. Інакше кажучи, мова йде про керівні роз’яснення. Проте поряд з названими актами, можуть бути виділені також і організаційні, які, відповідно, стосуються не реалізації законодавства, а побудови суб’єкта публічної адміністрації, розмежування повноважень між його структурними підрозділами тощо. Але треба тут застерегти, що у разі, якщо внутрішньоорганізаційний акт містить положення, які стосуються приватних осіб, визначають їх поведінку у сфері господарювання, то у цій частині він може бути визнаний джерелом адміністративно-господарського права.

366.Таким чином, система джерел адміністративно-господарського права другого рівня не може бути визначена автоматично, наприклад, лише з урахуванням назви того або іншого підзаконного акта. У кожному випадку має бути зроблено аналіз правового акта з урахуванням вказаних вище обставин.

367.Джерела адміністративно-господарського права, які утворюють даний рівень, є надзвичайно розгалуженими, що пояснюється, з одного боку, великим обсягом сфери господарювання, а з іншого, – кількістю органів, які мають право видавати такі акти. Тому виглядає доречним розмістити їх знову ж таки за інститутами адміністративно-господарського права, як це було зроблено щодо законодавчих актів. Як приклад, виділимо наступні з них:

368.підзаконні правові акти, що конкретизують правовий статус суб’єктів адміністративно-господарських відносин:



  • Указ Президента України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг» [317];

  • Указ Президента України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації» [318];

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання Державної реєстраційної служби» [76];

369.підзаконні правові акти з питань державної реєстрації та зняття з державної реєстрації суб’єктів господарювання

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, що беруть участь у процедурі погашення заборгованості, та користування його даними» [276];

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання організації діяльності технологічних парків» [78];

  • підзаконні правові акти з питань державного замовлення:

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування державного замовлення на випуск видавничої продукції та її розповсюдження» [285];

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Питання закупівлі техніки за державним оборонним замовленням у національних виробників» [213];

370.підзаконні правові акти з питань державного завдання:

  • Постанова Центральної виборчої комісії «Про затвердження Технічного завдання на створення автоматизованої інформаційно-телекомунікаційної системи «Державний реєстр виборців» [291];

371.підзаконні правові акти з питань антимонопольного регулювання:

  • Розпорядження Антимонопольного комітету України «Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання (Положення про концентрацію)» [275];

372.підзаконні правові акти з питань ліцензування:

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження критеріїв, за якими діяльність з використання джерел іонізуючого випромінювання звільняється від ліцензування» [265];

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку органів ліцензування» [269];

373.підзаконні правові акти з питань патентування:

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних побутових послуг, на провадження діяльності з надання яких придбавається торговий патент» [270];

  • Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форм та Порядку заповнення торгових патентів, форми Заявки на придбання торгового патенту» [292];

374.підзаконні правові акти з питань квотування:

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження квотування експорту нафти сирої українського походження та нафтопродуктів у 2005 році» [261];

375.підзаконні правові акти з питань сертифікації та стандартизації:

  • Наказ Міністерства оборони України «Про затвердження Правил сертифікації екземпляра державного повітряного судна України» [286];

  • Наказ Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики «Про затвердження Переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні» [271];

376.підзаконні правові акти з питань застосування нормативів і лімітів:

  • Наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України «Про затвердження нормативів витрат електроенергії на 1 гектар зрошуваної площі у 2012 році» [268];

  • Наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України «Про затвердження лімітів спеціального використання водних біоресурсів загальнодержавного значення у 2012 році» [266];

377.підзаконні правові акти з питань регулювання цін та тарифів:

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімально допустимого рівня цін на молоко на 2012 рік» [267];

  • Наказ Міністерства інфраструктури України «Про затвердження тарифів на перевезення залізничним транспортом вантажів транзитом через територію України» [290];

378.підзаконні правові акти з питань надання інвестиційних, податкових та інших пільг:

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обліку сум податків та зборів, не сплачених суб’єктом господарювання до бюджету у зв’язку з отриманням податкових пільг» [281];

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання дозволу на право користування пільгами з оподаткування для підприємств та організацій громадських організацій інвалідів» [280];

379.підзаконні правові акти з питань надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій:

  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення фінансової підтримки суб'єктів господарювання агропромислового комплексу через механізм здешевлення кредитів та компенсації лізингових платежів» [277];

  • Наказ Міністерства соціальної політики України «Деякі питання надання фінансової допомоги на поворотній і безповоротній основі, цільової позики та дотації за рахунок сум адміністративно-господарських санкцій та пені, що надходять до державного бюджету за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів» [77];

380.підзаконні правові акти з питань застосування контрольних заходів:

  • Постанова Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг «Про затвердження Порядку контролю за дотриманням ліцензіатами Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з централізованого водопостачання та водовідведення» [279];

  • Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами» [278];

381.підзаконні правові акти з питань застосування примусових заходів:

  • Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Порядку скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію випуску акцій» [283].

382.Наступний рівень системи джерел права об’єднує у собі ті з них, які містять неписані норми права. Це правові звичаї (звичаєве право) та судові рішення (судове право), на аналізі яких ми й зупинимося далі.

383.Як звичаєве право можна розглядати правові норми, які внаслідок багаторічного застосування публічною адміністрацією та їх визнання останньою, а також приватними особами, до яких вони застосовуються, набули статус неписаного права.

384.Правові звичаї є особливим різновидом загальногромадянських звичаїв, які діють у суспільстві. Їх зміст утворюють конкретні правила, які приписують певну лінію поведінки у тих або інших ситуаціях. Стійкість, повторюваність соціальних відносин та зв’язків викликають у індивідуальній, груповій та масовій свідомості певні стереотипи поведінки. Твердження, що звичаї завжди належать минулому, надмірно категоричне. Одноманітне повторення тих або інших ситуацій протягом тривалого часу може викликати появу певного зразка поведінки (соціальної норми) як би природним шляхом. Звичай часто виконує правопоповнювальну роль і застосовується у разі прогалин у законодавстві, неврегульованості нормами тих або інших суспільних відносин [122].

385.Правові звичаї не є однаковими за своєю сутністю та процедурами застосування. Вони тісно пов’язані з особливостями тієї або іншої галузі права, джерельну базу якої вони доповнюють. Так, можливість застосування норм звичаєвого права для регулювання взаємовідносин публічної адміністрації з приватним особами є доволі проблематичною, оскільки це певним чином суперечить ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої, нагадаємо, публічна адміністрація має право діяти лише у спосіб та у межах, визначених Конституцією та законами України або, інакше кажучи, на підставі писаних норм, зокрема, адміністративного та адміністративно-господарського права. Однак, з огляду на поступовий відхід сучасного праворозуміння від теорії нормативізму на користь теорії природного права, на наш погляд, було б не виправдано ігнорувати звичаєве право, тим паче, що у розвинутих європейських країнах воно розглядається як джерело відповідних галузей права [44, с. 413; 444, с. 32–33]. Вважаємо, що головне питання тут полягає лише у відшуканні критеріїв допустимості використання норм неписаного права для регулювання суспільних відносин, які складаються у сфері господарювання між публічною адміністрацією та приватними особами. Поряд з цим, потрібно наголосити також і на тому, що звичаєве право як джерело адміністративно-господарського права за сучасних умов є скоріше моделлю на майбутнє, ніж реально існуючим фактом. Це пов’язано з наступним: по-перше, звичаєве право не може сформуватися у межах короткого відрізку часу. Для об’єктивізації його норм потрібна стала система адміністративно-господарських відносин, яка в Україні лише починає формуватися; по-друге, безумовно, що звичаєве право знаходиться у тісному зв’язку з рівнем правосвідомості населення, який в Україні, на жаль, залишає бажати кращого. Саме це, власне, і пояснює виникнення та закріплення неправомірних (неправових) звичаїв у практиці функціонування публічної адміністрації, пов’язаних, скажімо, з матеріальною подякою державному службовцю за вирішення певного питання; по-третє, звичаєве право, у разі зловживання можливостями його застосування, може стати додатковим чинником провокації корупційних проявів у середовищі публічної адміністрації, тому однією з передумов застосування звичаєвого права є зниження рівня корумпованості представників української публічної адміністрації.

386.Передумовами використання норм звичаєвого права для регулювання адміністративно-господарських відносин можна назвати наступне:

387.- багаторічна, безперервна та одноманітна практика функціонування публічної адміністрації на підставі звичаю. Проте не можна говорити про правовий звичай, якщо йдеться про одноразове або кількаразове правило поведінки представника публічної адміністрації;

388.- впевненість представників публічної адміністрації та приватних осіб, яких стосується звичай, у його зв’язаності правом. Тому саме усі учасники адміністративно-господарських відносин, а не лише ті з них, хто наділений публічними повноваженнями, мають бути переконані у правовій природі звичаю;

389.- наявність законодавчих меж для регулювання адміністративно-господарських відносин на підставі правового звичаю. Чинне законодавство має передбачати можливість заповнення наявних прогалин нормами звичаєвого права, однак останні не можуть змінювати діючі правові акти. Інакше кажучи, у межах адміністративно-господарського права не може бути звичаїв, які суперечать його нормам. Не можуть виникнути норми звичаєвого права і у тій сфері, яка відповідно до ст. 92 Конституції України має регулюватися виключно на рівні закону, навіть якщо такого закону немає.

390.Отже, як випливає з викладеного, звичаєве право може виступати джерелом адміністративно-господарського права, однак лише у чітко визначених випадках та у межах принципу верховенства права.

391.Останнім видом джерел адміністративно-господарського права є судове право, норми якого виникають унаслідок одноманітного вирішення органами судової влади великої кількості конкретних правових спорів. Необхідно особливо підкреслити той факт, що тут йдеться не про судовий прецедент, в основу якого покладено вирішення лише однієї справи, а про абстрактні правила, які склалися за час тривалої та стабільної судової практики.

392.Переходячи до аналізу судового права як джерела адміністративно-господарського права, спробуємо в першу чергу з’ясувати, чи не порушує визнання судового права джерелом названої галузі права конституційного принципу розподілу влади, відповідно до якого судова влада має займатися застосуванням права, а не його творенням. З цього приводу науковці досить часто наголошують на тому, що судове право названий принцип порушує. Так, наприклад, М. М. Марченко стверджує, що: визнання судової практики джерелом права суперечить конституційно закріпленому принципу розподілу влади, згідно з яким правотворча діяльність належить до компетенції законодавчої влади; визнання судової практики джерелом права не узгоджується з характерними особливостями романо-германської правової сім’ї, до якої належить і Україна, і яка не знає такої форми джерела права, як судовий прецедент; визнання судової практики, з одного боку, суперечило б Конституції та звичайному законодавству, а з іншого, – вступало у конфлікт з правотворчою діяльністю парламенту [170, с. 853, 856].

393.Однак, на наш погляд, проблеми тут немає, оскільки за умови існування адміністративного права, заснованого на принципах правової держави, судове право навпаки набуває особливого значення. Адже судове право може нівелювати певні упущення законодавця, а відтак і гарантувати приватним особам кращий правовий захист. Особливо яскраво це проявляється у практиці діяльності вітчизняних адміністративних судів, які на фоні досить не ідеального адміністративного законодавства своїми рішеннями, фактично, доповнюють та вдосконалюють останнє. І ще один важливий момент. Визнання судового права джерелом права багато у чому залежить також і від подолання тих стереотипів, які склалися у вітчизняній правовій думці з цього приводу. Але це зробити потрібно, оскільки у розвинених європейських країнах, які відносяться до романо-германської правової сім’ї, проблемність цього питання вже давно знята з порядку денного [222]. Показовим у цьому плані є твердження, що на континенті відбувається поступове послаблення помилковості уявлень про те, що прийняття рішень – лише технічна й автоматична операція. Навпаки, в законі дедалі більше вбачають тільки вираження загальних принципів, що дають великий простір для тлумачення, і внаслідок цього постійна судова діяльність стає самостійним джерелом права [416].

394.Аналіз вітчизняної та європейської судової системи, чинного законодавства, а також практики здійснення правосуддя дозволяє зробити висновок, що формувати судове право, яке, у свою чергу, є джерелом адміністративно-господарського права, можуть такі судові інстанції:

395.а) Конституційний Суд України. Відповідно до ст. 150 Конституції України, а також Закону України «Про Конституційний Суд України» [307] останній має право: вирішувати питання про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на названі повноваження можна зробити висновок, що Конституційний Суд України, ухвалюючи рішення про визнання законів, інших правових актів або їх окремих положень неконституційними, вносить до чинної правової бази певні зміни, які є обов’язковими для суб’єктів відповідних правовідносин. У зв’язку з цим можна підтримати думку, що рішення Конституційного Суду України є складовою частиною чинного законодавства і за ознаками ієрархії (субординації) передують законам, тобто займають місце після Конституції України. Ухвалюючи рішення, Конституційний Суд не встановлює норм права, що не властиво його призначенню і повноваженням, а лише «звільняє» систему законодавства від актів, що суперечать Основному закону держави. Саме у цьому контексті рішення Суду підпадають під визначення поняття нормативно-правового акта, оскільки ними, фактично, скасовуються вказані правові акти [96].

396.Не можна забувати також і про результати тлумачення Конституційним Судом України положень Конституції України та законів, які, фактично, розвивають та розширюють чинні нормативні акти. У цьому плані буде досить згадати рішення Конституційного Суду України у справах про право вільного вибору захисника [362]; про призначення судом більш м’якого покарання [355] тощо. Такі рішення, як справедливо зазначає Д. Кирилюк [116], дійсно вносять «революційні» зміни до законодавства, тож, безумовно, є джерелами права взагалі та адміністративно-господарського права зокрема.

397.Отже, джерелами адміністративно-господарського права є наступні рішення Конституційного Суду України:

398.- Рішення Конституційного Суду України від 2 липня 2002 року № 13-рп/2002 у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Концерн Стирол» щодо офіційного тлумачення положення абзацу першого пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (справа про оспорювання актів у господарському суді) [358];

399.- Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 2009 року № 15-pп/2009 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів 3.5, 3.6 пункту 3 статті 3 «Прикінцеві положення» Закону України «Про Митний тариф України», абзацу восьмого частини другої статті 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (справа про тимчасову надбавку до діючих ставок ввізного мита) [359];

400.- Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2004 року № 10-рп/2004 у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 6, 9 Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (справа про визначення мінімальної ціни на цукор) [357];

401.- Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) [356];

402.- Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) [360];

403.б) Вищий адміністративний суд України. Розмова про судове право, яке формується вищими спеціалізованими судами взагалі та Вищим адміністративним судом України зокрема пов’язується з правом останніх видавати постанови та роз’яснення, у підґрунтя яких закладається практика розгляду певних категорій справ судами нижчих інстанцій. Окремі вчені називають ці документи «квазіпрецедентним» правом, оскільки вони є обов’язковими для нижчестоящих судів та опосередковано обов’язковими – для усіх суб’єктів правовідносин, які застосовують норми права, стосовно яких узагальнена судова практика у формі керівних роз’яснень [426]. Таким чином, подібні роз’яснення створюють, фактично, нові правила, які не містяться у законодавстві, але враховуються під час здійснення, у нашому випадку, адміністративного судочинства у справах за позовами суб’єктів господарювання до суб’єктів владних повноважень. Так, наприклад, Вищим адміністративним судом України деталізований та уточнений зміст таких категорій як «підвідомчість адміністративного спору», «адміністративний договір», «публічна служба» тощо. На користь зарахування названих рішень до переліку джерел права говорить також і зміст ст. 237 КАС України [119], відповідно до якої судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України за винятковими обставинами, якщо вони, зокрема, оскаржені з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права. Проте, зрозуміло, не можна досягти однакового застосування законодавства без врахування судової практики, зосередженої у межах роз’яснень Вищого адміністративного суду України, які, виходить, є обов’язковими для використання у процесі здійснення судочинства.

404.Таким чином, до категорії джерел адміністративно-господарського права можуть бути зараховані наступні роз’яснення (аналіз практики здійснення судочинства) Вищого адміністративного суду України:

405.- Про деякі питання практики вирішення спорів у справах за участю органів державної податкової служби (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України) [252];

406.- Про деякі питання практики вирішення справ, пов’язаних із застосуванням митного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України) [253] тощо;

407.в) місцеві адміністративні суди. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під нормативно-правовими актами у даному випадку розуміються укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень. Таким чином, можна зробити висновок, що адміністративні суди здійснюють функцію нормоконтролю, а отже, постановленням відповідного рішення можуть вносити зміни у систему правових актів України, виключати з неї акти незаконного характеру. Судове рішення, постановлене щодо незаконного правового акта, позбавляє його чинності. На таке рішення, як на обґрунтування своєї позиції, можуть у подальшому посилатися не тільки сторони у справі, у межах якої був визнаний незаконним правовий акт, але й інші суб’єкти, чиїх прав або законних інтересів стосується визнаний незаконним правовий акт. З огляду на це, можна підтримати думку, що й рішення місцевих адміністративних судів у справах даної категорії можуть формувати судове право [116; 207], яке може бути і джерелом адміністративно-господарського права. У даному випадку йдеться насамперед про ті рішення місцевих адміністративних судів, у межах яких були визнані повністю або частково незаконними нормативні акти суб’єктів публічного управління економікою;

408.г) Європейський Суд з прав людини. Найменш проблематичним є, на наш погляд, визнання джерелом права рішень Європейського Суду з прав людини, адже названий статус закріплено за останніми на рівні вітчизняного законодавства. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [229] чітко та однозначно встановлено, що українські суди застосовують при розгляді справ практику Суду як джерело права. Разом з цим, названим законом покладено обов’язки і на органи виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України здійснювати перевірку своїх рішень і дій на предмет відповідності рішенням Суду та у разі виявлення розбіжностей вживати адекватних заходів щодо їх усунення (внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до адміністративної практики; забезпечення юридичної експертизи законопроектів тощо).

409.З моменту поширення юрисдикції Європейського Суду з прав людини на Україну останнім було прийнято певну кількість рішень, які стосуються питань взаємовідносин суб’єктів господарювання із національною публічною адміністрацією, задіяною у публічному управлінні економікою. Саме ці рішення і є джерелами адміністративно-господарського права. Як приклад, можна назвати справу «Терем лтд, Чечеткін та Оліус проти України» (Заява № 70297/01): Рішення від 18 жовтня 2005 року [354].

410.Підсумовуючи викладене, слід вказати, що система джерел адміністративно-господарського права є розгалуженою і представлена правовими актами різної юридичної сили та різних видових груп. На жаль, нехтування вимогою щодо супідрядності джерел адміністративно-господарського права спричиняє неврахування або неналежного врахування окремих з них під час регулювання взаємовідносин, що складаються між суб’єктами господарювання та публічною адміністрацією у процесі здійснення останньою публічного управління економікою. На наш погляд, існує реальна потреба у ґрунтовному перегляді теорії джерел українського права і, як наслідок, вибудовуванні нової схеми їх розташування та взаємодії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал