Петров Євген Вікторович



Сторінка31/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   52

1.3. Джерела адміністративно-господарського права


234.Формування джерел та системи джерел будь-якої галузі сучасного права знаходиться у тісному зв’язку з формуванням та розвитком правової держави, які, власне, і визначають її побудову. Інакше кажучи, лише у правовій та демократичній державі може мати місце система джерел права у її повному розумінні, тобто як певної сукупності супідрядних правових актів.

235.Разом з цим, необхідно відзначити, що категорія «джерело права» є доволі складною за своїм змістом, доказом чого є наявність чималої кількості думок та позицій щодо її тлумачення. Поняття «джерела права» сягає своїм корінням у часи більш ніж двохтисячолітньої давнини, коли Тіт Лівій у своїй Римській історії назвав закони ХІІ таблиць «джерелом усього публічного та приватного права» у тому сенсі, що ці закони являли собою ту основу, на підґрунті якої розвилося та склалося сучасне для нього римське право. Але як наукова проблема питання про джерела права виникло лише у ХІХ ст. у результаті зіткнення правових ідей, які, з одного боку, відображали інтереси буржуазії, яка захоплювала владу, та представників феодалізму, з іншого боку, які вже відживали своє [423].

236.Протягом ХХ ст., особливо на теренах нашої держави, теорія джерел права також змінювала свій внутрішній зміст, який викликався до життя різним ставленням до права, його природи та призначення у державі. Панування на тому або іншому етапі історичного розвитку держави тієї або іншої теорії праворозуміння, викликало відповідне ставлення і до джерел права та її системи. Радянський підхід до сутності права, про який ми вже згадували вище, дозволяв ученим-правознавцям стверджувати, що: «для радянської правової науки у даний час питання про джерела права… не є спірною проблематикою. Надавши матеріалістичне пояснення сутності права, відносин права та економіки, права та класів, права та держави, змісту та форми права, марксистко-ленінська теорія по суті дала в основному відповіді на усі питання, пов’язані з так званою проблемою джерел права. Для радянського правознавства характерна єдність у розумінні дійсних сил, як тих, що породжують правові норми, так і тих, що надають їм загальнообов’язковості. Такою силою, яка створює право, є матеріальні умови життя класового суспільства… та держава…». Отож, під джерелами права розумілися різні акти державних органів, які встановлюють норми права або санкціонують норми, які склалися у суспільстві [423].

237. Зміна підходів до праворозуміння, яка має місце за сучасних умов, дозволяє, відповідно, дещо під іншим кутом подивитися на питання джерел права, і зокрема джерел адміністративно-господарського права. У сучасній правовій літературі під джерелами права розуміється форма вираження і закріплення правових норм, які можуть міститися у нормативно-правовому акті, правовому прецеденті, правовому договорі, правовому звичаї, правовій доктрині, релігійно-правовому акті, міжнародно-правовому акті [380, с. 309; 39].

238.Аналіз сучасної правової літератури з адміністративного права показує, що система джерел названої галузі права будується наступним чином: закони України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; акти Кабінету Міністрів України; накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; нормативно-правові акти Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим; акти місцевих державних адміністрацій; рішення місцевих рад; акти органів управління державних підприємств, установ, організацій; міжнародні угоди (договори) України та міжнародно-правові акти, що ратифіковані Верховною Радою України [10, с. 142–147]. Проте, на наш погляд, подібний підхід до побудови системи джерел права є дещо застарілим, таким, що не враховує останні тенденції розвитку права. Наприклад, тенденцій глобалізації права, пов’язаних з виходом на, так би мовити, перший рівень правового регулювання джерел міжнародного та європейського права. З огляду на це, ми вважаємо, що першим елементом системи джерел адміністративно-господарського права є міжнародні угоди (договори) України та міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, які відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства. Закріплення названого положення в одній з перших статей Основного закону, на наш погляд, переконливо свідчить про те, що Україна визнала та враховує у своїй правотворчій та правозастосовній діяльності принцип пріоритету міжнародного права над національним. Подібний крок є абсолютно виваженим та доцільним з будь-яких позицій, оскільки вирішення усіх тих світових проблем, які сьогодні мають місце (економічні та фінансові кризи, зміна клімату, нестача продовольства, збройні конфлікти тощо), є просто неможливим без тісного міждержавного співробітництва. З огляду на це, у певних сферах світові інтереси мають стояти вище національних, що, зрозуміло, не може бути дотримано без надання нормам міжнародного права пріоритетної ролі у сфері регулювання суспільних відносин.

239.Як випливає зі ст. 9 Конституції України, норми міжнародного права можуть знайти закріплення або у міжнародному договорі, або міжнародно-правовому акті. Та чи можна ототожнювати названі категорії? У літературі з цього приводу можна зустріти різні точки зору. Так, наприклад, Г. І. Чанишева, досліджуючи питання дії норм міжнародного права у сфері регулювання трудових відносин, названі терміни вживає як синоніми [418, с. 84–87]. Проте, на наш погляд, слід підтримати тих науковців, які вважають, що між ними є відмінності, пов’язані, насамперед, з їх різним змістовним навантаження. В українській мові поняття «акт» тлумачиться як: 1) окремий прояв якої-небудь діяльності; дія, подія, вчинок; 2) писаний указ, грамота, постанова державного, суспільного значення; 3) офіційний документ, протокол, запис про який-небудь факт. У правознавстві цей термін використовується у декількох аспектах: «нормативно-правовий акт», «акт міжнародної організації», «акт органу державної влади», «правозастосувальний акт» тощо. Загальним є те, що термін «акт» розуміється як прояв діяльності, що фіксує наявність або відсутність певного факту. Водночас термін «міжнародний» тлумачиться як такий, що: 1) існує між народами, поширюється на них; 2) у ньому беруть участь представники різних країн, народів; 3) використовують для зв’язку між країнами, народами. Отож, в широкому значенні міжнародний акт можна трактувати як прояв діяльності різних держав, народів, їх представників, зусилля яких спрямовані на фіксацію фактів [50].

240.Що ж до терміна «договір», то під ним розуміється угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення правовідносин [105, с. 18]. Відповідно, під міжнародним договором необхідно розуміти засновану на нормах міжнародного права угоду двох чи більше держав або інших суб’єктів міжнародного права, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у політичних, економічних чи інших відносинах відповідно до основних принципів міжнародного права. Принагідно зазначимо, що у такому розумінні термін договір може бути замінено на поняття «угода», «конвенція», «пакт», «протокол», «хартія» тощо.

241.Таким чином, з викладеного випливає, що між поняттями «міжнародний договір» та «міжнародно-правовий акт» є суттєва різниця, яка не дозволяє їх ототожнювати. На наш погляд, термін «міжнародно-правовий акт» є щодо категорії «міжнародний договір» ширшим поняттям. Тому кожен міжнародний договір є міжнародно-правовим актом, проте не кожен міжнародно-правовий акт є міжнародним договором.

242.Аналіз укладених Україною міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України, показує, що до джерел адміністративно-господарського права можна віднести чималу їх кількість, зокрема:

243.- Угоду між Урядом України та Бельгійсько-Люксембурзьким Економічним Союзом про взаємне заохочення і захист інвестицій [405];

244.- Угоду про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки [406].

245.Наступним рівнем джерел адміністративно-господарського права необхідно визнати норми, сконцентровані у межах права Європейського Союзу (далі – ЄС). Зазначимо, що нині, на жаль, далеко не у всіх випадках вітчизняні вчені розглядають право ЄС як джерело вітчизняного адміністративного права [126; 150, с. 32]. Поясненням такого підходу, можливо, є ототожнення правових актів ЄС з міжнародно-правовими актами, що, однак, є не зовсім правильним, оскільки названі правові утворення, з одного боку, відрізняються, власне, за територію своєї дії, а з іншого, – принципово різні за метою їх прийняття. Право ЄС, як справедливо наголошується у літературі [141, с. 10], не вписується у загальноприйняті класифікації права, оскільки воно поєднує ознаки як міжнародного, так і національного права, але існує як відокремлений від них правовий порядок. Право ЄС водночас публічне та приватне, матеріальне та процесуальне, сформульоване у нормативно-правових актах, а також в рішеннях Суду ЄС, усі з яких тісно пов’язані з метою утворення ЄС.

246.Аналіз історії виникнення та розвитку ЄС показує, що він був заснований на базі Європейського Економічного Співтовариства, спрямованого на створення спільного ринку. Для досягнення цієї мети потрібно було єдине законодавство, яке б дозволяло країнам-членам вільно функціонувати на спільному ринку товарів, послуг та капіталів. Розробка такого законодавства у теорії та практиці отримала назву гармонізації законодавства, яка полягає у приведенні норм національного права країн-членів європейських інтеграційних організацій у відповідність з вимогами права ЄС [188].

247.Як уже зазначалось, гармонізація на рівні ЄС має за мету створення однакових правових умов для економічної діяльності на спільному ринку, а раз так, то вона охоплює насамперед закони, нормативні постанови та адміністративні акти, які справляють безпосередній вплив на створення та функціонування спільного ринку. Основоположні свободи, пишуть німецькі вчені, є свободами ринку: вільний обмін товарами, свобода пересування найманих працівників, свобода надання послуг і вільне переміщення капіталів, саме вони визначають усі адміністративні дії та мислення. Органи публічної адміністрації діють як органи нагляду та регулювання, насамперед як органи публічного адміністрування економікою. Зовсім не випадково, продовжують вони, нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства та нагляд за наданням субвенцій належать до найважливіших сфер, у яких Співтовариства уповноважені здійснювати власне публічне адміністрування відповідно до Договорів про заснування Європейських Співтовариств [99, с. 42–43].

248.Цей висновок є свого роду орієнтиром для майбутніх членів ЄС, які насамперед повинні розпочати адаптацію національного законодавства із законодавством ЄС саме у названому напрямі. І як ми розуміємо, у даному разі мова йде не про що інше, як про адміністративно-господарське законодавство, з якого, фактично, і має бути розпочата адаптація українського законодавства до законодавства ЄС. Цей висновок може бути підтверджено зокрема положеннями розділу V Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [260], у межах якого наголошено, що на першому етапі виконання програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС пріоритетними сферами, в яких здійснюється адаптація законодавства України, є наступні: митне право; законодавство про компанії; банківське право; бухгалтерський облік компаній; податки, включаючи непрямі; інтелектуальна власність; охорона праці; фінансові послуги; правила конкуренції; державні закупівлі; охорона здоров’я та життя людей, тварин і рослин; довкілля; захист прав споживачів; технічні правила і стандарти; енергетика, включаючи ядерну; транспорт. Отже, як бачимо, чимала кількість названих сфер повністю або частково підпадає під регулятивний вплив норм адміністративно-господарського права. З цього впливає, що перед Україною стоїть подвійне завдання. По-перше, необхідним є приведення у відповідність існуючих вітчизняних правових актів взагалі та адміністративно-правових актів, які регулюють взаємовідносини публічної адміністрації із суб’єктами господарювання, зокрема, до відповідних нормативних актів ЄС та, по-друге, розробка нових правових актів виключно з урахуванням та у межах вимог законодавства ЄС. Принагідно необхідно відзначити, що під правовими актами у даному випадку розуміються не лише закони, але й підзаконні нормативні акти, які також мають відповідати acquis communautaire [198].

249.Таким чином, правотворча та правозастосовна діяльність, здійснювана у сферах, що складають предмет правового регулювання адміністративно-господарського права, має бути заснована на вимогах та положення правових актів ЄС. Право ЄС має, так би мовити, два рівні: первинний та вторинний. Первинне право ієрархічно вище, вторинне право є похідним. Первинне право встановлює критерії дійсності останнього. Виходячи з цього, як джерела адміністративно-господарського права мають бути виділені спочатку джерела первинного права, а потім джерела вторинного права.

250.До первинних джерел права ЄС, які є джерелами українського адміністративно-господарського права, необхідно віднести:

251.Установчі договори:

252.- Договір про заснування Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі від 18 квітня 1951 року;

253.- Договір про заснування Європейського Співтовариства Атомної Енергії від 25 березня 1957 року з додатками і протоколами, які доповнюють договори;

254.- Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства від 25 березня 1957 року (далі ДЄЕС);

255.- Конвенція про деякі інститути, спільні для Європейських Співтовариств (1957);

256.- Договір про злиття (1965);

257.- Люксембурзький Договір про бюджетні питання (1970);

258.- Перший Договір про приєднання і його додатки (1972);

259.- Другий Бюджетний договір (1975);

260.- Акт Ради про прямі вибори до Європейського Парламенту (1976);

261.- Другий Договір про приєднання і додатки (1979);

262.- Третій Договір про приєднання і додатки (1985);

263.- Єдиний Європейський Акт (1986);

264.- Маастрихтський договір про Європейський Союз (1992) з його протоколами і деклараціями;

265.- Четвертий Договір про приєднання (1994);

266.- Амстердамський договір про Європейський Союз з його протоколами і деклараціями (1997);

267.- Ніццький Договір 2001 р.;

268.- П’ятий Договір про приєднання (2004);

269.Договір про заснування Конституції для Європи (Конституція ЄС) від 29 жовтня 2004 р.;

270.Конвенції між державами-членами:

271. - Конвенція про юрисдикцію та виконання судових рішень з цивільних і комерційних питань;

272.- Конвенція про право, що застосовується до контрактних зобов’язань;

273.- Конвенція про взаємне визнання компаній;

274.- Конвенція про європейський патент для спільного ринку;

275.- Конвенція про відміну подвійного оподаткування підписана.

276.До вторинних джерел права належать правові акти інституцій Співтовариства:

277. Регламенти – нормативно-правові акти загального характеру. Вони є обов’язковими у всіх своїх елементах для всіх суб’єктів права ЄС і є актами прямої дії, тобто підлягають застосуванню владою і судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала дана держава за їхнє прийняття чи ні. Всі регламенти підлягають обов’язкової публікації в офіційному органі Європейського Союзу – «Journal offіcіal», і вступають в силу, якщо інше не встановлено в самому акті, на 20-й день після їхнього опублікування.

278. - Регламент (ЄС) № 853/2004 Європейського Парламенту і Ради від 29 квітня 2004 року, що встановлює спеціальні гігієнічні правила для харчових продуктів тваринного походження;

279. - Регламент Комісії (Євратом) № 944/89 від 12 квітня 1989 року, яким встановлюються максимально допустимі рівні радіоактивного зараження другорядних продуктів харчування після ядерної аварії чи будь-якого іншого випадку радіологічного надзвичайного стану;

280. Директиви. Їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються мета і результати, які повинні бути досягнуті, однак національній владі надається право самій визначати, в якій формі чи за допомогою яких процедур і механізмів ця мета може бути досягнута. Директиви, таким чином, зв’язують державу тільки в тому, що стосується досягнення передбачених результатів.

281.- Директива Ради 92/50/ЄЕС від 18 червня 1992 року що координує розміщення державних замовлень у сфері послуг;

282.- Директива Ради 93/36/ЄЕС від 14 червня 1993 року щодо процедур координування укладання державних контрактів на постачання товарів;

283.- Директива Ради від 21 грудня 1989 року про координацію законів, підзаконних актів та адміністративних положень про застосування процедур перевірки надання контрактів на державні поставки та виконання державних робіт (89/665/ЄЕС) (ОВ L 395, 30.12.1989, С. 33.

284.Рішення Ради або ЄК. Їхня відмінна риса полягає в тому, що це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи обов’язковими для своїх адресатів, вони, як правило, стосуються спеціальних, вузьких, нерідко технічних питань і обов’язкові тільки для тих суб’єктів, яким вони адресовані. Причому адресатом не обов’язково повинна виступати держава, це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи. За загальним правилом, рішення нотифікуються (повідомляються) тим суб’єктам, яких вони безпосередньо стосуються і які виступають як виконавці відповідних розпоряджень.

285.- Рішення Комісії від 22 грудня 1972 року про вирівнювання цін для продажу вугілля на спільному ринку Офіційний Вісник L 297, 30/12/1972, С. 0045 – 0047 -

286.- Рішення Комісії від 26 травня 1987 року про заснування Дорадчого комітету з контрактів на виконання державних робіт (71/306/ЄЕС) (ОВ L 185, 16.8.1971, С. 15).

287.Окрім вищезгаданих правових актів існує багато інших документів, які приймаються інституціями Співтовариства, наприклад, меморандуми, повідомлення, обговорення, програми, керівні вказівки. Ці недоговірні акти описують різноманітні заходи та процеси, які відбуваються у Співтоваристві. Однак, вони можуть мати обов’язкову юридичну силу, якщо, незважаючи на свою назву, вони відповідають критеріям, передбаченим Договором для обов’язкових правових актів [141, с. 27], тому теж будуть визнані джерелами адміністративно-господарського права.

288.Принагідно слід відзначити, що процес зближення систем адміністративного права як країн-членів ЄС, так і тих держав, які претендують на вступ до ЄС, отримав у літературі назву європеїзації адміністративного права, результатом чого має стати розбудова європейського адміністративного права, яке, до речі, вже сьогодні набуло досить чітких контурів [443]. Зазначене правове утворення розвивається у двох основних напрямах: відбувається формування загального та особливого європейського адміністративного права. Перше з названих правових утворень об’єднує у своїх межах законодавство про організацію органів публічної адміністрації та вчення про джерела права, юридичні форми адміністративних дій, вчення про наслідки помилок, загальні принципи права, адміністративну процедуру і, нарешті, модель адміністративно-правового захисту. Що ж до особливого європейського адміністративного права, то воно формується у ракурсі створення єдиних правил функціонування національних публічних адміністрацій в окремих сферах – економіки, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення громадського порядку тощо [99, с. 38–39].

289.Зазначені тенденції обов’язково мають враховуватися як українським законодавцем, так і українськими вченими-правознавцями, які, відповідно, мають орієнтуватися на названі джерела під час розробки вітчизняних правових актів та їх дослідження. Стан взаємодії та залежності українського законодавства від законодавства ЄС на сьогодні вже є настільки міцним, що будь-яка розмова про національне законодавство має розпочинатися з відповіді на питання про його узгодженість з відповідними правовими атами ЄС, у тому числі, зрозуміло, і у сфері публічного управління економікою.

290.Наступним рівнем джерел адміністративно-господарського права є національне право, яке може бути розділене на два підрівні. У першому випадку ми пропонуємо вести мову про писані джерела права, а у другому, відповідно, – про неписані.

291.Безперечно, визначальне місце у системі національного права посідає Конституція України, яка є основним законом громадянського суспільства і держави, що має найвищу юридичну силу, через який (відповідно до багатовікового досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і забезпечення прав і свобод громадян [380, с. 326].

292.Провідне місце Конституції у системі національного права забезпечується завдяки властивим їй юридичним ознакам:

293.1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

294.2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування правової системи держави.

295.3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких додаткових законів і постанов для їх застосування.

296.4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм. Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

297.5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни.

298.6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а) рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її конкретних норм [380, с. 327–328].

299.Норми Конституції України виступають джерелами багатьох галузей права. Але особливу роль вони відіграють для адміністративного права та його складових елементів (галузей, що утворюють особливе адміністративне право). Це випливає з аналізу уже перших статей Основного закону. Так, ст. 1 проголошено, що Україна є правовою державою. Зазначений принцип є фактично квінтесенцією усього адміністративного права. Це пов’язано з тим, що у деяких фазах історичного розвитку правову державність й адміністративне право вважали майже тотожними поняттями, у зв’язку з чим правова держава вважалася «державою добре впорядкованого адміністративного права» [99, с. 54]. Подібний зв’язок адміністративного права та Конституції України зобов’язує нас більш детально зупинитися на з’ясуванні місця її положень у системі джерел адміністративно-господарського права.

300.Аналіз положень Основного закону показує, що у його змісті можуть бути виділені окремі групи норм, які становлять джерельну базу адміністративно-господарського права. У даному разі мова йде про: а) конституційні принципи; б) основні права; в) конституційно-правові положення про компетенцію; г) норми матеріального адміністративного права.

301.Конституційні принципи

302. Конституція України містить ряд конституційних принципів, які являють собою керівні ідеї для будь-якої сфери діяльності публічної адміністрації, зокрема й тієї, що пов’язана із публічним управлінням економікою. У цьому плані доцільно згадати про:

303.- принцип законності (ч. 2 ст. 6 – органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією та законами України межах);

304.- принцип рівності перед законом (ст. 24 – громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом);

305.- принцип публічних інтересів (ч. 1 ст. 17 – захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави).

306.Основні права

307.Основні права приватних осіб мають велике значення для адміністративно-господарського права, оскільки завдяки ним відбувається визначення меж, а також спрямованість діяльності публічної адміністрації у сфері публічного управління економікою. До основних прав можна віднести також і загальні процедурні та процесуальні гарантії. Із сферою, що аналізуються, найбільш тісно пов’язані наступні основні права:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал