Петров Євген Вікторович



Сторінка3/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52

105.Перша з них негативна. Її прихильники (С. М. Братусь, Р. О. Халфіна, Г. К. Матвеев, Я. М. Шевченко, А. С. Довгерт та ін.) вважають господарське право не самостійною галуззю права, а простим поєднанням цивільно-правових та адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання. Однак господарські правовідносини, заперечує їм О. М. Винник, не можна розкласти на цивільно-правові і адміністративно-правові, хоча історичне коріння господарського права лежить у сфері і публічного, і приватного права. Крім того, господарське право має значний за обсягом власний нормативний матеріал, що не належить ні до цивільного, ні до адміністративного права. Одним з таких інститутів, що зумовили виділення господарського (торгового, комерційного) права в окрему галузь права, є інститут банкрутства. 11

106.Друга позиція щодо господарського права – позитивна, полягає у визнанні господарського права самостійною галуззю права, яка не має нічого спільного з іншими галузями (В. В. Лаптєв, В. К. Мамутов, І. Г. Побірченко та ін.). Однак господарське право хоча і є специфічним явищем, проте пов’язане з іншими галузями права, наприклад: з цивільним, оскільки, за усталеною думкою, підпорядковується, скажімо, загальним засадам зобов’язального права; з адміністративним, оскільки використовує, зокрема, такі методи правового регулювання, як метод владних приписів, та правові форми керівництва економікою – управління у вузькому розумінні (видача дозволів, ліцензій, патентів), контроль [, с.45–46]. 11

107.Згідно з третьою точкою зору, яка, на переконання О. М. Вінник, найбільш відповідає життєвим реаліям (її прихильниками є Ю. К. Толстой, О. А. Пушкін, С. С. Алексєєв, Г. В. Пронська) і до того ж найбільш поширеною, господарське право є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання – господарської діяльності. Господарське право, крім запозиченого з інших галузей, має досить об’ємний власний (оригінальний) нормативний матеріал (інститут внутрішньогосподарських, в тому числі корпоративних, відносин, інститут банкрутства, інститут антимонопольного регулювання господарської діяльності, інститут державного замовлення і т. ін.) [, с. 44–46]. Подібної точки зору дотримуються також і автори навчального посібника «Господарське право», виданого під загальною редакцією професора Л. А. Жука, стверджуючи, що господарське право це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництвом та реалізацією продукції, виконання робіт і наданні послуг з метою отримання прибутків. Господарське право, на їх думку, є комплексною галуззю права, що базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних і юридичних осіб, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить в собі норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність; господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне та спеціальне. Цивільне право обумовлює загальні основи регулювання майнових і особистих немайнових відносин, а господарське право конкретизує цивільно-правові норми щодо конкретних сфер і видів господарської діяльності [64, с. 4]. Такий підхід поділяє також і С. Батрин, заперечуючи проти комплексного характеру господарського права, наголошує, однак, на тому, що останнє є самостійною галуззю права, оскільки: виникає як право керівництва, управління економікою; виникає на основі торгового права; виникає як стратегічне поєднання відносин з керівництва економікою (вертикальний критерій) та відносин саморегулювання підприємницької активності (горизонтальний критерій), на стикові публічного та приватного права [30]. 11

108.Разом з цим відзначимо, що переліченими вище концепціями розуміння предмета господарського права не обмежується. Так, наприклад, К. А. Карчевський вважає, що правові відносини, які виникають у сфері здійснення господарської (підприємницької) діяльності, повинні регулюватися особливою підгалуззю цивільного права. Для такої підгалузі вчений пропонує назву «Господарське (підприємницьке) право», визначаючи останнє як спеціальну підгалузь цивільного права, яка регулює майнові та особисті немайнові відносини, що виникають при зайнятті господарською (підприємницькою) діяльністю та спрямовані на отримання прибутку, досягнення соціальних чи економічних результатів, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності суб’єктів господарювання (підприємців), з можливістю встановлення законом умов та меж здійснення такої діяльності для забезпечення соціальної справедливості економіки, захисту прав споживачів, інших суб’єктів господарювання, навколишнього середовища та держави [114]. Не вдаючись до глибокого аналізу наукової позиції К. А. Карчевського, дозволимо собі поставити на обговорення лише декілька спірних моментів. Так, не зовсім зрозумілим виглядає вибудуваний автором синонімічний ряд «господарське право – підприємницьке право». Господарська та підприємницька діяльності справді мають чимало спільних рис, однак це не дозволяє об’єднувати їх в одне поняття. У цьому плані повторимо лише думку В. М. Гайворонського, який пише, що підприємницька діяльність є особливим видом господарської діяльності, творчо-пошукова, новаторська, пов’язана з виробленням нових ідей і заходів для досягнення мети. Отож господарська діяльність, охоплюючи підприємницьку, до неї не зводиться [65, с. 8]. З огляду на це, немає ніяких підстав для того, щоб об’єднувати поняття господарське та підприємницьке право у межах однієї правової категорії, оскільки останні регулюють відмінні види суспільних відносин – господарські та підприємницькі. 12

109.Поряд з цим, у нас викликає заперечення також і поняття «спеціальна підгалузь», яке не є вживаним у юридичній мові. Запропонувавши названий термін до використання, автору, на наш погляд, слід було б спочатку пояснити його сутність, відмежувати від таких категорій як інститут та підгалузь права. А тому важко зрозуміти, що має на увазі К. А. Карчевський, говорячи про спеціальну підгалузь цивільного права. 12

110.І останнє. Зміст визначення господарського (підприємницького) права, за великим рахунком, практично нічим не відрізняється від сформульованих у літературі визначень цивільного права. У дефініції, запропонованій К. А. Карчевським, згадується про найголовніші ознаки цивільних відносин (їх майновий та особистісний немайновий характер), що наштовхує на думку про відсутність будь-яких принципових відмінностей між цивільним та господарським правом. Але ж відмінності між названими правовими утвореннями усе-таки існують. Узяти хоча б елемент державного регулювання господарських відносин, наприклад, у вигляді ліцензування її окремих видів, який, зрозуміло, не може бути віднесено до інституту цивільного права. То ж на якій підставі автор стверджує, що господарське (підприємницьке) право є спеціальною підгалуззю цивільного права? 12

111.Озвучені нами недоліки у визначенні господарського права, запропонованому К. А. Карчевським, у тій або іншій мірі притаманні і усім іншим концепціям, про які було згадано вище, що є свідченням неможливості відшукання істини щодо названого правового утворення за допомогою існуючого нині методологічного інструментарію, який, діставшись нам у спадщину від радянської правової теорії, досить часто продовжує використовуватися сучасними авторами без будь-яких «поправок» на час. І у цьому плані, як зазначає В. Джунь, наука господарського права не є винятком [79]. 12

112.Однак подібний стан справ із встановленням сутності господарського права, з’ясуванням його правової природи та, відповідно, напрямків подальшого розвитку є неприпустимим, оскільки усі ці «наукові негаразди» призводять до виникнення цілком реальних проблем у сфері правотворчості та правозастосування. У цьому плані надзвичайно слушними виглядають слова С. Батрина, який пише, що у контексті динамічного розвитку господарських відносин виникає ряд питань, які не можна розглядати у рамках протистояння окремих правових шкіл господарників та цивілістів, чи зводити до обмеженого у зародку аналізу співвідношення ст. 1 Цивільного кодексу України та ст. 1 Господарського кодексу України. Адже кінцеве завдання насправді полягає не у тому, щоб скасувати Господарський кодекс чи домогтися поетапного вихолощення сутності господарського права – сьогодні на науковому рівні необхідно забезпечити якість регулювання відносин, які становлять основу розвитку країни [30]. Однак, вирішення цього завдання, за нашим переконанням, не може бути здійснено без ґрунтовного перегляду основ методологічного дослідження господарського права. Пояснимо свою точку зору більш докладно. 12

113.Аналіз опрацьованих нами концепцій розуміння поняття та змісту господарського права дозволяє зробити декілька важливих висновків. Так, по-перше, усі дослідники, з працями яких нам вдалося ознайомитися, вирішуючи проблему правової природи господарського права, робили це без врахування теорії поділу права на приватне та публічне. По-друге, встановлення предмета правового регулювання господарського права у всіх без винятку випадках здійснювалося через призму концепції предмета та методу правового регулювання, яка, як вже було наголошено вище, є застарілим надбанням радянської правової науки. По-третє, вивчення сучасного стану та перспектив розвитку господарського права реалізується майже без врахування історичного та зарубіжного досвіду становлення та розвитку названого правового утворення. Ігнорування названих вище аспектів є, на наш погляд, єдиною причиною, яка пояснює той факт, що вже протягом більше ніж півстоліття вітчизняні вчені не спроможні дати відповідь на питання про правову природу та завдання господарського права. Іноді складається таке враження, що уся ця ситуація створена штучно, оскільки вона дає добрий привід для нескінченних «наукових» розмов, які насправді не мають жодного ані теоретичного, ані практичного сенсу. 13

114.Повертаючись до анонсованих вище методологічних проблем, наголосимо, що більшість з них носить історичний характер. Як справедливо зазначає Р. С. Мельник [182; 176], вітчизняна правова наука все ще продовжує відчувати на собі потужний вплив радянської правової ідеології. Багато з тих правових концепцій, які з «успіхом» продовжують жити в українській правовій науці, були розроблені на ниві заперечення правової державності, принципу верховенства права, існування права поза межами закону, можливості визнання приватної особи незалежним від держави суб’єктом права тощо. У зв’язку з цим виникає майже риторичне запитання: так невже ці теорії та концепції можуть знайти місце у юридичній теорії країни, яка проголосила себе демократичною, правовою та соціальною державою? Безумовно, що ні, тому пошук відповіді на питання про правову природу та зміст господарського права має бути здійснений, так би мовити, з чистого аркуша, без спроб обґрунтування тієї або іншої точки зору з посиланням на праці радянських учених-правознавців, значна частина з яких, як слушно писав К. С. Бельський [37], працювала виключно в межах, дозволених керівними роз’ясненнями комуністичної партії СРСР. 13

115.Визначення правової природи господарського права не може бути здійснено без врахування теорії поділу права на приватне та публічне. Ми переконані, що недооцінка цієї аксіоми є найпершим чинником, який заважає розбудові досконалої системи вітчизняного права. Аналіз історичної правової літератури показав, що теорія поділу права на приватне та публічне у нашій державі розвивалася непослідовно. У окремі періоди існування держави вона визнавалася та вивчалася [91; 377], а в деякі –зазнавала руйнівної критики, зокрема у сумнозвісні 30-ті рр. ХХ ст. Саме у цей період радянський правознавець М. Аржанов обґрунтував теорію поділу радянського права на галузі відповідно до предмета правового регулювання. Однією з підстав для цього стала необхідність розробки теорії системи радянського права, яка б принципово відрізнялася від буржуазної системи права, заснованої на поділі права на приватне та публічне [23]. Проте, незважаючи на універсальність концепції предмета правового регулювання, пізніше доповненої ще й теорією методу правового регулювання, на її підставі досить важко визначити приналежність певних груп суспільних відносин, зокрема й господарських, до однієї або іншої галузі права, оскільки велика кількість з них підпадає під регулятивний вплив різних галузей права. Про це писали ще радянські вчені, наголошуючи, як наслідок, на тому, що господарське право є комплексною галуззю радянського права [412, с. 7]. Однак, з огляду на теорію поділу права на приватне та публічне, комплексних галузей права існувати не може, оскільки кожна галузь права неодмінно має входити або до підсистеми приватного, або до підсистеми публічного права. У протилежному випадку був би порушений один з основних принципів побудови систем, відповідного до якого кожна система складається з підсистем більш низького рівня, які однак володіють ознаками, властивими «головній» системі [80, с. 29, 33]. 13

116.Теорія поділу права на приватне та публічне, пройшовши у своєму історичному розвитку більш ніж дві тисячі років, з успіхом продовжує застосовуватися у правовій теорії та юридичній діяльності. Правда, викладена теза насамперед стосується західноєвропейських країн, де розвивається юридична освіта, спеціалізація адвокатів та функціонування судової системи. Що ж стосується нашої держави, то тут, на жаль, теорія поділу права на приватне та публічне все ще продовжує виборювати для себе право на існування. Такий стан справ, як вже було наголошено вище, багато у чому носить історичний характер, проте це, звісно ж, не означає, що нам не варто намагатися його змінити. І причин для цього досить багато. Узяти хоча б українське судочинство, яке з часу запровадження інституту адміністративної юстиції ніяк не може «прийти до тями» від необхідності пошуку чітких та зрозумілих критеріїв розмежування господарської та адміністративної юрисдикції. Нині з цього приводу можна зустріти чималу кількість роз’яснень, авторами яких є як науковці, так і офіційні представники органів судової влади. Проте стан справ у цьому напрямку все ще залишається складним. При цьому треба пам’ятати, що за кожною судовою справою, яка передається від одного суду до іншого, стоять конкретні фізичні та юридичні особи, їх права, свободи та законні інтереси, які, на жаль, часто через затягування судового розгляду справи по суті не можуть бути поновленими або належним чином захищеними. 13

117.Чим пояснюється така ситуація? Дехто вважає, що причина у тому, що процесуальне законодавство України не повною мірою врегульовує питання меж юрисдикцій окремих видів судочинства. Розвиваючи цю думку, автори пропонують, на їх погляд, досить простий алгоритм дій. Так, при розмежуванні предметної юрисдикції між адміністративним та господарським судочинством пропонується виходити з того, що до господарської юрисдикції належать ті справи, які випливають зі сфери господарювання. «Така точка зору має своїм підтвердженням саму мету створення господарських судів – розгляд спорів, що виникають у процесі господарювання. Однак господарські спори публічно-правового характеру можуть бути предметом двох юрисдикцій: господарської та адміністративної. Зокрема, якщо суб’єкт господарювання припускається порушень, не пов’язаних з його господарюванням, і порушує саме норми, які належать до адміністративного права, то є класичний варіант адміністративних правовідносин і, відповідно, адміністративні суди повинні розглядати ці спори» [187]. Не коментуючи цю точку зору, спробуємо з’ясувати, яким чином можна встановити, що та або інша норма належить саме до категорії норм адміністративного права? Наприклад, яким чином можна встановити правову природу норм, які регулюють порядок державної реєстрації права суб’єкта господарювання на об’єкти інтелектуальної власності? Відповіді на це питання, на жаль, у правовій літературі відшукати не вдасться. Найбільш обґрунтованою видається позиція Р. С. Мельника, який наголошує на тому, що головна проблема щодо розмежування господарської, цивільної та адміністративної юрисдикції полягає у слабкій розробленості теоретичних категорій «адміністративно-правові відносини» та «публічно-правові відносини», що спричинено нехтуванням теорією поділу права на приватне та публічне [181; 180]. 14

118.Аналізуючи сьогоднішній стан справ з вивченням та запровадженням у правову науку та правозастосовну практику теорії поділу права на приватне та публічне, на жаль, доводиться констатувати, що деякі вітчизняні автори сповідують ідею практичної нежиттєздатності цієї теорії, пов’язану, за їх словами, з умовністю такого поділу. Так, наприклад, О. Ф. Скакун вважає за доцільне ділити галузі на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права [380, с. 244–245]. У продовження цієї думки А. Шульга пише, що у «чистому» вигляді приватноправових і публічно-правових галузей не існує. Наявність елементів публіцизації приватного права пов’язана з наявністю приватноправового елемента у публічному праві, тобто централізоване регулювання певною мірою застосовується і у приватному праві, тоді як прояви децентралізованого регулювання притаманні й публічному праву [434, с. 57–58]. Висловлюючи власне ставлення до викладених позицій, зазначимо, що з ними можна погодитися лише щодо законодавства, в якому (наприклад, Цивільному кодексі України), дійсно, зустрічаються поряд з приватноправовими також і публічно-правові норми. І це цілком зрозуміло з огляду на те, що суспільні відносини, будучи складними за своїм змістом, вимагають комплексного регулювання із застосуванням як норм приватного, так і норм публічного права, між якими, до речі, існує тісний діалектичний зв’язок [375]. Саме з огляду на це необхідно визнавати та підтримувати ідею відносної самостійності галузей законодавства. Однак цей висновок не може бути застосованим до права, яке складаючись первісно з норм, завжди може бути розподілено на приватне та публічне [14, с. 250], оскільки кожна правова норма несе у собі або приватний, або публічний елемент, і якраз завдання правової науки полягає у тому, щоб виробити механізми визначення правової природи тієї чи іншої правової норми. Разом з цим, необхідно відзначити, що зараз є незначна кількість праць, в яких порушується питання про критерії розмежування приватного та публічного права. Складається враження, що науковцям легше та простіше оминути це питання, ніж вдаватися до його поглибленого вивчення. А от у європейській правовій літературі ця проблематика є першорядною у будь-якому дослідженні, якого вона так або інакше стосується. Саме цим і пояснюється, що, наприклад, німецькі студенти-правники, вирішуючи під час іспитів практичні справи, насамперед мають дати відповідь на питання про правову природу (приватну чи публічну) спірних правовідносин, переносять пізніше ці знання у сферу правозастосування, що, як наслідок, зводить майже нанівець існування у Німеччині проблеми розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції. 14

119.Отже, повертаючись до безпосередньої теми нашої розмови, можна дійти висновку, що визначення правової природи (предмета) господарського права не може бути здійснено без врахування теорії поділу права на приватне та публічне. 14

120.Вивчення наукових праць, присвячених дослідженню теорії поділу права на приватне та публічне, показує, що усі автори так чи інакше згадують про наявність приватних та публічних інтересів як підставу для поділу права на приватне та публічне. Об’єктивна обумовленість існування у будь-якому суспільстві приватних та публічних інтересів (пов’язаних з природною властивістю людини поєднувати в собі індивідуальне та суспільне), – пишуть В. Селіванов та Н. Діденко, – їх взаємозв’язку й руху визначає місце та роль реальних публічно – і приватноправових відносин у системі чинного права, їх різне політичне і юридичне значення, а отже – різні соціальні наслідки. Наявність у суспільстві публічного і приватного права як характерної особливості реальної правової форми суспільного життя, складових механізму правового регулювання і водночас як певних абстракцій є не вигадкою окремих юристів, а результатом історичного розвитку суспільних відносин. З огляду на викладене, робиться висновок, що норми, інститути, галузі приватного права спрямовані на визначення і забезпечення межі діяльності окремих осіб, в яких вони можуть досягати своїх власних цілей, що насамперед відповідають їх особистій природі та обумовлені їх власними інтересами. Приватне право має визначатися насамперед як сфера відносин свободи і самовизначення особи, прав приватного володіння. Проте вступати в приватноправові відносини можуть не лише фізичні і юридичні особи, але й публічні утворення, включаючи й державу, однак лише за умов, коли вони діють заради власних індивідуальних потреб і цілей та визначаються за правовим статусом як приватні володільці або контрагенти [375]. 14

121.Принципово інша ситуація спостерігається щодо публічних інтересів та, відповідно, публічного права. Публічність як головний елемент названих словосполучень передбачає присутність держави, вся діяльність якої (публічна діяльність) як загальносоціального інституту спрямована на благо суспільства [206], де під останнім розуміється сукупність різних соціальних груп та відносин між ними, які складаються у процесі їх спільної діяльності [404]. 15

122.Публічні інтереси володіють певними ознаками, які необхідно враховувати під час з’ясування сутності останніх. Так, на думку П. Рабіновича, публічні інтереси мають такі особливості: по-перше, існують вони так само реально й об’єктивно (щодо інших суб’єктів), як і інтереси індивідуальні; по-друге, можливість їх задоволення становить природне право суспільства у цілому; по-третє, реалізація публічних інтересів за допомогою державних заходів загального характеру призводить до задоволення й відповідних індивідуальних інтересів членів суспільства (наприклад, забезпечення державою обороноздатності країни, охорони природного довкілля, оголошення нею карантину в разі виникнення епідемії) [351]. 15

123.Разом з цим, необхідно пам’ятати, що як публічні інтереси можуть визнаватися не лише потреби суспільства у цілому, але й інтереси великих соціальних груп. Масовість носія інтересу у цьому разі має важливе значення. У юридичній літературі обґрунтовано відзначається, що наявність статистично значимої групи осіб, об’єднаної загальним інтересом, свідчить про наявність публічного інтересу [404]. 15

124.Як вже було відзначено вище, публічний інтерес завжди є пов’язаним з державою. Цей зв’язок полягає та проявляється у тому, що публічним інтересом може називатися лише той інтерес, який визнаний державою та забезпечений правом. У зв’язку з цим, публічні інтереси втілюються у правових нормах, а раз так, то автоматично переходять під охорону засобів державного примусу. З огляду на це, публічні інтереси можна визначити як суспільні інтереси, визнані державою та врегульовані (забезпечені) правом [142]. 15

125.Викладене вище дає зрозуміти, що господарська діяльність саме і являє собою одну з тих сфер, в яких знаходить прояв публічний інтерес, покликаний до життя економічними потребами усього суспільства. Інакше кажучи, у правовій системі держави виникають та розвиваються норми, спрямовані на забезпечення реалізації названого публічного інтересу. Їх головним розробником та відповідно застосовником стає держава в особі відповідних публічних інституцій. Отже, якраз названі інтереси закладають підґрунтя для реалізації державою економічної функції. Разом з цим, не можна забувати і про приватні інтереси, які знаходять місце у сфері економіки, проте вони, як випливає з викладеного, мають у своєму підґрунті зовсім іншу природу, а отже, регулюються правовими нормами іншої правової природи – нормами приватного права. 15

126.Таким чином, можна зробити висновок, що у сфері функціонування суб’єктів господарювання виникають та розвиваються діалектично пов’язані приватні та публічні інтереси, які, відповідно, регулюються нормами приватного та публічного права. Ці норми можуть і повинні бути зведені до окремої галузі права. У зв’язку з цим стає зрозумілою причина неможливості з’ясування правової природи господарського права, оскільки, як було доведено вище, переважна більшість науковців робить це без проведення чіткої демаркаційної лінії між нормами приватного та публічного права, задіяними у регулюванні господарської діяльності. 15


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал