Петров Євген Вікторович



Сторінка29/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   52

Розділ 1
Методологічні засади адміністративно-господарського права

1.1. Поняття та межі правового регулювання адміністративно-господарського права


87.Питання, що винесене у назву даного підрозділу, є надзвичайно актуальним, але і досить складним. Адже адміністративно-господарське право з позицій правового регулювання забезпечує належне функціонування економічної складової Української держави. Труднощі ж у визначенні поняття та меж правового регулювання адміністративно-господарського права пов’язані з не розробленістю у вітчизняній правовій науці цієї концепції. Сьогодні можна зустріти лише поодинокі праці, присвячені названій проблематиці [15; 174; 175; 12]. Проте вони мають постановочний характер, а отже, не дозволяють отримати цілісне уявлення про назване правове явище. Показовими у зв’язку з цим є слова А. Ф. Ноздрачова, який писав про те, що наука вітчизняного адміністративного права не створила цілісної концепції сучасного адміністративно-правового впливу на ринкову економіку, не сформулювала чіткого уявлення про джерела і систему адміністративного законодавства у сфері економіки, про структуру економічних органів виконавчої влади, які спонтанно перетворюються з галузевих у функціональні [194, с. 15]. Слід зазначити, що такий стан справ властивий лише для пострадянських країн; у країнах Європейського Союзу адміністративно-господарське право отримало і теоретичне вивчення, і офіційне визнання. Цей факт, на наш погляд, є особливо важливим, оскільки відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [259] Україна узяла на себе зобов’язання адаптувати власну правову систему до правової системи Європейського Союзу, одним із складових елементів якої і є адміністративно-господарське право. З огляду на це вважаємо, що процес адаптації українського законодавства до законодавства Європейського Союзу має бути розпочатий насамперед з науково-теоретичної розробки відповідних правових конструкцій і передусім тих з них, які ще не знайшли свого вивчення у межах вітчизняної правової теорії. Саме викладеним і пояснюється актуальність та нагальна необхідність дослідження питань становлення та розвитку українського адміністративно-господарського права, що й складає предмет даної дисертації.

88.Насамперед дозволимо собі заперечити твердження С. В. Алексєєва про те, що становлення і розвиток адміністративно-господарського права має здійснюватися у декілька етапів, а саме: «…вироблення політики законотворчої діяльності у галузі регламентації економічних відносин та «моделі» державного регулювання; прийняття відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів, а також внесення змін до вже діючих законів; аналіз та узагальнення практичних результатів застосування (дії) нормативних правових актів у галузі державного регулювання господарюючих суб’єктів; подальше удосконалення державного управління у галузі економічних відносин на підставі аналізу висновків та пропозицій, отриманих практиками-управлінцями та вченими…» [15]. На наше переконання, названий процес має розпочатися за будь-яких умов лише з теоретичного обґрунтування концепції «адміністративно-господарське право», яка є майже невідомою як науковцям, так практикам. І якщо хтось вважає, що у цьому плані буде цілком достатньо замінити термін «адміністративно-правове регулювання економіки (управління у галузі економіки)» терміном «адміністративно-господарське право», то підкреслимо, що проблема полягає не стільки у пошуку найбільш вдалої дефініції, скільки у зміні ставлення як науковців, так і представників влади до питання про межі та глибину державного втручання в економіку, котре наразі є одним з найбільш дискусійних у наукових і політичних колах. Свідченням цього може бути виступ Президента Російської Федерації Дмитра Медведєва 17 червня 2011 р. на Петербурзькому економічному форумі, в якому він поміж іншим наголосив на необхідності суттєвого зменшення рівня державного втручання в економіку. За словами Дмитра Медведєва державі необхідно відходити від державного регулювання економіки на користь ринкових механізмів, що дозволить забезпечити не тільки розвиток власних економічних ресурсів, але і сприятиме притоку іноземного капіталу та гарантуватиме права зарубіжних інвесторів [199]. Переконані, що подібна тенденція у повній мірі є властивою і для України, про що, до речі, казав і Віктор Янукович у своєму виступі під час інавгурації [409].



89.Розгляд поняття адміністративно-господарського права розпочнемо зі з’ясування взаємозв’язку права та економіки в державі. Сучасна держава – це суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус [380, с. 39]. Названі процеси мають місце у багатьох сферах, проте серед них можна виділити ті, які виражають сутність держави і без котрих вона не може повноцінно діяти як найважливіша складова частина політичної системи суспільства. Ці основні сфери (напрями) діяльності держави, в яких знаходять своє вираження її сутність, завдання і цілі, прийнято називати функціями держави. Сьогодні у юридичній літературі можна зустріти чималу кількість визначень названої дефініції. Так, наприклад, О. Ф. Скакун під функціями держави розуміє головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями, і такі, що характеризують її сутність [380, с. 47]. В. В. Головченко та В. С. Ковальський вважають, що функціями держави є основні напрями її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення у суспільстві [61, с. 181]. Автори навчального посібника із загальної теорії держави та права, виданого під редакцією В. В. Копєйчикова, переконані, що функціями держави є основні напрями її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів [98, с. 71]. Існують і більш стислі визначення цього правового феномену, автори яких під останніми розуміють самостійні і пріоритетні напрями державної політики [63] тощо. Як бачимо, важко говорити про наявність єдиних підходів щодо розуміння категорії «функція держави», що є, власне, зрозумілим з огляду на надзвичайну складність та принциповість цього поняття як для правової теорії, так і для життєдіяльності будь-якої держави. Адже правильне визначення сутності та системи функцій держави є важливою передумовою її успішного та повноцінного існування. Саме з огляду на це, на наш погляд, у сучасній правовій літературі зроблено багато спроб визначення системи функцій держави. Не занурюючись у суть теоретичних дискусій, зазначимо лише, що однією з перших функцій держави називають економічну, яка пов’язана з регулюванням сфери економічних відносин, створенням умов для розвитку виробництва; організацією виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозуванням розвитку економіки. Характеризуючи економічну функцію сучасної держави, необхідно насамперед відзначити, що економічна діяльність, тобто об’єкт впливу названої функції, носить постійний характер, то ж економічна функція є притаманною кожній державі на будь-якому етапі її історичного розвитку [82]. Про це свідчать як нормативно-правові акти органів законодавчої та виконавчої влади, які стосуються різних галузей економіки, так і постійна наявність спеціальних ланок, органів та інститутів механізму держави, що відають різними галузями народного господарства, економіки – міністерств, державних фондів, державних служб та ін. Економічна діяльність держави, як справедливо наголошує О. М. Лощихін, має загальнодержавний характер і здійснюється в масштабах усієї держави та всіх ланок державного механізму: органами влади, що здійснюють законодавство в різних галузях економіки (промисловості, сільському господарстві тощо); органами виконавчої влади, що здійснюють бюджетно-фінансову, контрольно-наглядову та інші види діяльності у сфері економіки. На виконання економічної функції спрямована також діяльність правоохоронних органів: органів судової влади, прокуратури та ін., які здійснюють охорону національної системи господарювання, прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій [161]. Подібна всеосяжність та всеохопність економічної функції держави пов’язана із прагненням держави сприяти становленню, розвитку та функціонуванню ефективної національної економіки, яка є однією з найважливіших гарантій незалежності держави [6, с. 318], її економічної безпеки [139] та добробуту громадян [365].

90.Як сам термін «економіка», так і похідне від нього поняття «економічна функція» є доволі складними за своїм внутрішнім змістом, що, відповідно, і обумовлює наявність чималої кількості підгалузей, у межах яких відбувається конкретизація економічної функції держави. Так, на думку О. М. Лощихіна, основними структурними складовими (галузями) економіки сучасної держави є: промисловість, сільське господарство, капітальне будівництво, транспорт, митне, бюджетне та валютне регулювання, підприємництво, зв’язок і деякі інші. Кожна з них, у свою чергу, поділяється на окремі галузі. Так, у сфері промисловості розрізняють, зокрема, електроенергетику, нафтовидобувну промисловість, хімічну промисловість, машинобудування, легку промисловість та інші галузі. У сфері сільського господарства розрізняють тваринництво, садівництво, лісове, водне господарство та інші галузі. У сфері транспорту – залізничний, морський, повітряний, автомобільний, трубопровідний транспорт та ін. [161] Подібний підхід до структурування економіки та, відповідно, напрямків реалізації економічної функції держави у цілому видається правильним, хоча у ньому є певні елементи, які не знаходять у нас підтримки. Для прикладу: серед перерахованих підгалузей економіки названі такі, що лише опосередковано стосуються питань господарювання, які, власне, і складають зміст поняття «економіка», тобто підгалузі бюджетного, податкового, грошово-кредитного, валютного регулювання. Заперечення викликає у нас також і намагання окремих науковців віднести до підгалузей економіки інститут митного регулювання та охорони навколишнього природного середовища. У цьому плані ми повністю підтримуємо К. А. Карчевського, який стверджує, що оскільки економічні відносини у державі, де панують ринкові відносини, виступають у вигляді господарської діяльності, то до них не варто зараховувати податкові, трудові тощо [114]. З огляду на викладене, можна дійти висновку, що економічна функція сучасної української держави здійснюється у наступних сферах (напрямах): підприємництва, захисту економічної конкуренції, промисловості, торгівлі, паливно-енергетичній сфері, транспорту і зв’язку, будівництва та житлово-комунального господарства, агропромисловій сфері.

91.Вплив держави на економіку, який здійснюється у межах реалізації економічної функції, може суттєво відрізнятися як своєю формою, так і своїми засобами (методами). Отже, саме тут знову виникає проблема меж державного втручання в економіку, яка, не дивлячись на наявність чималої кількості теорій та концепцій побудови економічної системи, все ще чекає свого вирішення. З цього приводу висловлюються дуже різні думки: від функціонування економічних процесів на засадах повної ринкової саморегуляції до жорсткого державного регулювання всієї господарчої діяльності. За часом своєї появи ті чи інші теорії пов’язані з різними етапами розвитку виробництва, проте на практиці ані принципи лібералізму, ані принципи тотального всевладдя держави в економіці ніколи повністю не реалізовувалися [365]. У зв’язку з викладеним, необхідно підтримати думку про потребу у розробці та запровадженні у сферу реалізації економічної функції держави виваженої економічної політики, яка буде поєднувати у собі елементи саморегуляції та державного регулювання [22]. У цьому плані перспективною виглядає концепція, запропонована Н. Саніахметовою, у межах якої авторка переконує, що державне регулювання економіки повинно застосуватися лише у разі доведеності перевищення потенційних результатів над його потенційними втратами. Цілі регулювання та методи досягнення цих цілей, на переконання вченої, необхідно обирати відповідно до міри їх відповідності суспільним інтересам. У ході здійснення державного впливу на економіку з метою уникнення неадекватності використовуваного методу регулювання та його мети необхідно брати до уваги наступне. У структурно конкурентних галузях пріоритет повинен бути відданий ринковій системі перед регулюванням ринку. Для досягнення цілей впливу необхідно використовувати не один засіб, а систему засобів та методів, включаючи стимули. Державі потрібно здійснювати та продовжувати дерегулювання у тих сферах, де складається ефективна конкуренція. Є чимало сфер економіки, де альтернативи регулювання можуть працювати більш ефективно, ніж регулювання для досягнення тих же цілей. Державне регулювання передбачає можливість використання примусового механізму до суб’єктів підприємницької діяльності, які не дотримуються встановлених законодавством правил. Альтернативою цьому є використання опосередкованих методів державного впливу у вигляді сприяння та заохочення підприємництва. Ринковий підхід для досягнення цілей державного впливу на економіку передбачає у більшій мірі використання стимулів, а не примусу. Бажана з позиції суспільних інтересів поведінка підприємців може бути досягнута не тільки за допомогою державного регулювання, а через стимули, які спонукують їх діяти певним чином, який відповідає їх власним інтересам [372].

92.Згадавши про державне регулювання економіки, яке, як випливає з викладеного, є неминучим та у певних межах обов’язковим, необхідно насамперед визначитися з тими формами, в яких воно має здійснюватися. Це питання є надзвичайно важливим для будь-якої сучасної країни. Проте найбільшої актуальності воно набуває для пострадянських держав, оскільки у даній сфері, на жаль, продовжують існувати досить стійкі стереотипи щодо взаємодії держави та економіки, напрацьовані ще за радянських часів, коли економіка взагалі та суб’єкти економічної діяльності зокрема були лише і виключно об’єктами тотального та досить часто позбавленого будь-якого правового підґрунтя державного управління. Таким чином, завдання сьогоднішнього дня полягає у тому, щоб здійснити розбудову принципового нового механізму регулятивного впливу на економіку, який повинен базуватися на принципах верховенства права, правової та соціальної державності, закріплених у Конституції України [132].

93.Переходячи до вирішення названого вище завдання, необхідно відзначити, що здебільшого науковці, вивчаючи форми та механізми регулятивного впливу на економіку (господарську діяльність), використовують у своїх наукових розробках поняття «державне регулювання економіки» [367; 139; 156; 350], що, на наш погляд, не є цілком виправданим. Адже слід зважати на існування в Україні інституту місцевого самоврядування, а також інституту делегування владних управлінських функцій суб’єктам, які не наділені владними повноваженнями (громадські організації, юридичні особи приватного права тощо), представники яких у межах, визначених чинним законодавством, здійснюють правовий та організаційний вплив на приватних осіб, у тому числі й на суб’єктів господарської діяльності. Інакше кажучи, в Україні відбулася принципова деформація термінів «державне управління» та «державне регулювання», пов’язана з тим, що зміст останніх суттєвим чином звузився за рахунок введення у суспільний та правовий обіг категорій «муніципальне управління» та «муніципальне регулювання», котре має місце і у сфері економіки. Так, наприклад, ст. 27 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [311] закріплює повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері соціально-економічного розвитку відповідного адміністративно-територіального утворення; ст. 35 визначає права перерахованих вище виконавчих органів у галузі зовнішньоекономічної діяльності тощо. Принагідно нагадаємо, що і невладні за характером своєї діяльності суб’єкти також можуть здійснювати організаційний вплив на суб’єктів господарювання на підставі делегованих повноважень. Типовим прикладом тут може бути діяльність товариств із захисту прав споживачів.

94. Отож, регулювання суспільних відносин в Україні нині здійснюється у трьох основних напрямках: державному, муніципальному та громадському (приватному). Цей висновок, відповідно, необхідно враховувати також і у ході аналізу механізму регулювання господарської діяльності, який не може, як за часів існування СРСР, зводитися лише до державного регулювання. Тому більш точним і відповідним чинному законодавству України видається нам термін «публічне регулювання економіки», зміст якого мають складати: державне регулювання економіки, муніципальне регулювання економіки та громадське (приватне) регулювання економіки.

95.Розглядаючи поняття «публічне регулювання економіки», необхідно сказати декілька слів і про такий його складовий елемент як регулювання. Як відомо, поняття «регулювання» означає дію за значенням регулювати: «впорядковувати що-небудь, керувати чимось, підкоряючи його відповідним правилам, певній системі» [47].

96.Отже, публічне регулювання економіки здійснюється від імені держави, органів місцевого самоврядування та у визначених законом випадках юридичних осіб приватного права з використанням спеціально розроблених механізмів та через створені інституції задля досягнення впорядкованого, налагодженого та ефективного функціонування економіки. Що ж до форм публічного регулювання, то не дивлячись на здавалося б широкий простір у цій сфері, вони чітко обмежені Конституцією України. Зокрема ст. 3 (людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави), ст. 8 (в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй) та ст. 19 (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.) Основного закону, з огляду на які можна зробити висновок, що публічне регулювання економіки може здійснюватися лише у правовій формі, тобто через прийняття правових актів та діяльність щодо їх застосування, які повинні базуватися на принципах недоторканності та гарантування основних прав, свобод та законних інтересів приватних осіб, а також принципах верховенства права та законності.

97.Таким чином, можна зробити висновок, що публічне регулювання економіки здійснюється через правове регулювання. Категорія «правове регулювання» має основоположне, ключове значення для правознавства. На її підставі, як справедливо відзначається у літературі, видається можливим, не відриваючись від юридичного підґрунтя і у повній мірі використовуючи вихідні дані аналітичної юриспруденції, ще в одному пункті (услід за висвітленням правових засобів у статиці) перейти межу суто юридичної догматики, так необхідної у галузі юридичних знань і все-таки вузькій за своєю теоретичною потенцією. Сутність «нового кута зору» на право, який тут відкривається, полягає у тому, що поняття «правове регулювання»: по-перше, виражає напружену динаміку права, енергію, спрямовану на досягнення правового результату; по-друге, здійснюється за допомогою системи засобів, які утворюють не просто комплекси, багатоелементні утворення, а «ланцюжки», послідовно зв’язані ланки структури у динаміці [16, с. 317]. Перенесення викладеної думки на предмет нашої розмови ще раз наочно доводить наявність тісного зв’язку правового регулювання з функціонування економіки, яке здійснюється з використанням розгалуженої системи правових засобів, центральне місце серед яких, безперечно, належить правовим нормам.

98.Поряд з правовим регулюванням стоїть ще й така форма публічного регулювання економіки як організаційна-правова, яка, відповідно, уособлює у собі діяльність, пов’язану із застосуванням норм права, вироблених для здійснення регулятивного впливу на економіку та коректування економічної діяльності суб’єктів господарювання. Пропонуємо зосередитися на аналізі названих форм публічного регулювання економіки більш докладно.

99.Розпочинаючи розмову про зміст та основні тенденції розвитку правового регулювання економіки, насамперед вважаємо за необхідне більш чітко визначитися із предметом нашого дослідження. Тут варто одразу зробити застереження, що йтиметься, власне, не про регулювання економіки, а про регулювання діяльності суб’єктів господарювання, які виступають рушійним чинником розвитку національної економіки. У цьому плані необхідно додати, що термін «економіка» є надзвичайно складною системою і широко вживається для позначення: народного господарства за галузями матеріального виробництва і невиробничої сфери; сукупності економічних наук, яка охоплює політичну економію, макроекономіку, мікроекономіку, функціональні науки (облік, аудит, маркетинг, статистику, фінанси, економіку підприємств безвідносно до галузевого напрямку діяльності тощо), галузеві науки (економіку галузей народного господарства – промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту, торгівлі та інші). З огляду на це стає зрозумілим, що далеко не у всіх випадках економіка як така може бути предметом правового регулювання. У чималій кількості випадків економічні відносини розвиваються не за правилами, які встановлює держава, а за законами ринку. Таким чином, правове регулювання у механізмі публічного регулювання економіки зводиться до регулювання та коректування діяльності суб’єктів господарської діяльності, що має на меті, як зазначено у ст. 12 Господарського кодексу України [66], реалізацію економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку держави.

100.Порядок здійснення господарської діяльності в Україні, якщо виходити із сучасних наукових публікацій, визначається за допомогою норм господарського права, значна частина з яких знайшла кодифікацію у Господарському кодексі України. У ст. 1 кодексу зазначено, що він встановлює основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

101.Не дивлячись на таке, здавалося б, просте визначення завдань Господарського кодексу України, в юридичній науці тривалий час йдуть запеклі дискусії як щодо самої можливості/доцільності існування господарського права, так і щодо предмета його регулювання. Головними опонентами виступають окремі вчені-цивілісти та представники науки господарського права; останні звинувачують перших у постійному перешкоджанні становленню господарського права, запереченні його самостійного місця у системі вітчизняного права [102]. Не беручи на себе роль арбітра у цій дискусії, все ж зауважимо, що виходячи із усталених нині концепції предмета та методу правового регулювання загалом та предмета і методу правового регулювання цивільного та господарського права, кожна сторона певною мірою має рацію. Представники науки цивільного права праві у тому, що суспільні відносини, які регулюються господарським правом, власне, нічим принципово не відрізняються від суспільних відносин, що складають предмет цивільного права. Що ж до представників науки господарського права, то з ними можна погодитися у тому, що господарські правовідносини, володіючи певною специфікою, зумовленою їх суб’єктним складом та змістом, дійсно можуть бути відмежовані від цивільних правовідносин. Разом з цим зазначимо, що покласти край цій дискусії не вдасться доти, допоки буде існувати та визнаватися провідною концепція поділу вітчизняного права на галузі залежно від предмета та методу правового регулювання, розроблена, нагадаємо, в кінці 30-х – початку 40-х рр. радянськими вченими-правознавцями. Адже ґрунтуючись на положеннях названої концепції, не можна провести чіткого розмежування більшості галузей українського права, оскільки кожна з них містить ознаки, властиві іншій. Про це, зокрема, писали ще окремі радянські вчені. Так, Л. Б. Тіунова у 1987 р. наголошувала на тому, що традиційний критерій виділення конкретних галузей (залежно від виду суспільних відносин) не витримано. Приклад цивільного права показує, що воно регулює не лише майнові, але й особисті немайнові відносини. У той же час значна частина майнових відносин випадає із сфери цивільного права та опосередковується адміністративним правом. До того ж майнові відносини (деяка їх частина) регулюються сімейним, трудовим, колгоспним, земельним, фінансовим законодавством. Чи можливо їх, розмірковує авторка, навіть щодо соціалістичних відносин відмежувати від предмета цивільного та адміністративного права? Вочевидь, що межі такого давнього, на перший погляд, сталого предмета цивільного права виявляються розмитими [397]. Зазначену думку поділяють і пізніші дослідники [352].

102.Отож, з такою позицію варто повністю погодитися, а доказом її обґрунтованості якраз і є ситуація, що склалася навколо розмежування цивільного та господарського права, здійснити яке лише виходячи з теорії предмета та методу правового регулювання просто неможливо.

103.Проте, перш ніж запропонувати наше бачення змісту та призначення господарського права, його зв’язку з іншими галузями українського права, вважаємо за необхідне проаналізувати основні сучасні підходи до визначення предмета названої галузі права.

104.Вивчення сучасної наукової літератури, присвяченої з’ясуванню предмета господарського права, доводить, що і серед представників однойменної галузі правової науки немає згоди щодо даного питання. Як пише А. М. Запорожець, ситуація у цій сфері така, що у глобальних, так би мовити, напрямках визначення загальних тенденцій предмета усі одностайні. Але коли справа доходить до формулювання конкретних меж предмета, щоразу з’являються пояснення та їх інтерпретації [102]. Досить чітко стан справ з визначенням предмета господарського права окреслила О. М. Вінник, зауваживши, що у вітчизняній юридичній науці щодо питання про господарське право як галузь права сформувалися три основні позиції.

105.Перша з них негативна. Її прихильники (С. М. Братусь, Р. О. Халфіна, Г. К. Матвеев, Я. М. Шевченко, А. С. Довгерт та ін.) вважають господарське право не самостійною галуззю права, а простим поєднанням цивільно-правових та адміністративно-правових норм, що діють у сфері господарювання. Однак господарські правовідносини, заперечує їм О. М. Винник, не можна розкласти на цивільно-правові і адміністративно-правові, хоча історичне коріння господарського права лежить у сфері і публічного, і приватного права. Крім того, господарське право має значний за обсягом власний нормативний матеріал, що не належить ні до цивільного, ні до адміністративного права. Одним з таких інститутів, що зумовили виділення господарського (торгового, комерційного) права в окрему галузь права, є інститут банкрутства.

106.Друга позиція щодо господарського права – позитивна, полягає у визнанні господарського права самостійною галуззю права, яка не має нічого спільного з іншими галузями (В. В. Лаптєв, В. К. Мамутов, І. Г. Побірченко та ін.). Однак господарське право хоча і є специфічним явищем, проте пов’язане з іншими галузями права, наприклад: з цивільним, оскільки, за усталеною думкою, підпорядковується, скажімо, загальним засадам зобов’язального права; з адміністративним, оскільки використовує, зокрема, такі методи правового регулювання, як метод владних приписів, та правові форми керівництва економікою – управління у вузькому розумінні (видача дозволів, ліцензій, патентів), контроль [, с.45–46].

107.Згідно з третьою точкою зору, яка, на переконання О. М. Вінник, найбільш відповідає життєвим реаліям (її прихильниками є Ю. К. Толстой, О. А. Пушкін, С. С. Алексєєв, Г. В. Пронська) і до того ж найбільш поширеною, господарське право є комплексною галуззю права, в якій зібрані правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання – господарської діяльності. Господарське право, крім запозиченого з інших галузей, має досить об’ємний власний (оригінальний) нормативний матеріал (інститут внутрішньогосподарських, в тому числі корпоративних, відносин, інститут банкрутства, інститут антимонопольного регулювання господарської діяльності, інститут державного замовлення і т. ін.) [, с. 44–46]. Подібної точки зору дотримуються також і автори навчального посібника «Господарське право», виданого під загальною редакцією професора Л. А. Жука, стверджуючи, що господарське право це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництвом та реалізацією продукції, виконання робіт і наданні послуг з метою отримання прибутків. Господарське право, на їх думку, є комплексною галуззю права, що базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних і юридичних осіб, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить в собі норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність; господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне та спеціальне. Цивільне право обумовлює загальні основи регулювання майнових і особистих немайнових відносин, а господарське право конкретизує цивільно-правові норми щодо конкретних сфер і видів господарської діяльності [64, с. 4]. Такий підхід поділяє також і С. Батрин, заперечуючи проти комплексного характеру господарського права, наголошує, однак, на тому, що останнє є самостійною галуззю права, оскільки: виникає як право керівництва, управління економікою; виникає на основі торгового права; виникає як стратегічне поєднання відносин з керівництва економікою (вертикальний критерій) та відносин саморегулювання підприємницької активності (горизонтальний критерій), на стикові публічного та приватного права [30].

108.Разом з цим відзначимо, що переліченими вище концепціями розуміння предмета господарського права не обмежується. Так, наприклад, К. А. Карчевський вважає, що правові відносини, які виникають у сфері здійснення господарської (підприємницької) діяльності, повинні регулюватися особливою підгалуззю цивільного права. Для такої підгалузі вчений пропонує назву «Господарське (підприємницьке) право», визначаючи останнє як спеціальну підгалузь цивільного права, яка регулює майнові та особисті немайнові відносини, що виникають при зайнятті господарською (підприємницькою) діяльністю та спрямовані на отримання прибутку, досягнення соціальних чи економічних результатів, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності суб’єктів господарювання (підприємців), з можливістю встановлення законом умов та меж здійснення такої діяльності для забезпечення соціальної справедливості економіки, захисту прав споживачів, інших суб’єктів господарювання, навколишнього середовища та держави [114]. Не вдаючись до глибокого аналізу наукової позиції К. А. Карчевського, дозволимо собі поставити на обговорення лише декілька спірних моментів. Так, не зовсім зрозумілим виглядає вибудуваний автором синонімічний ряд «господарське право – підприємницьке право». Господарська та підприємницька діяльності справді мають чимало спільних рис, однак це не дозволяє об’єднувати їх в одне поняття. У цьому плані повторимо лише думку В. М. Гайворонського, який пише, що підприємницька діяльність є особливим видом господарської діяльності, творчо-пошукова, новаторська, пов’язана з виробленням нових ідей і заходів для досягнення мети. Отож господарська діяльність, охоплюючи підприємницьку, до неї не зводиться [65, с. 8]. З огляду на це, немає ніяких підстав для того, щоб об’єднувати поняття господарське та підприємницьке право у межах однієї правової категорії, оскільки останні регулюють відмінні види суспільних відносин – господарські та підприємницькі.

109.Поряд з цим, у нас викликає заперечення також і поняття «спеціальна підгалузь», яке не є вживаним у юридичній мові. Запропонувавши названий термін до використання, автору, на наш погляд, слід було б спочатку пояснити його сутність, відмежувати від таких категорій як інститут та підгалузь права. А тому важко зрозуміти, що має на увазі К. А. Карчевський, говорячи про спеціальну підгалузь цивільного права.

110.І останнє. Зміст визначення господарського (підприємницького) права, за великим рахунком, практично нічим не відрізняється від сформульованих у літературі визначень цивільного права. У дефініції, запропонованій К. А. Карчевським, згадується про найголовніші ознаки цивільних відносин (їх майновий та особистісний немайновий характер), що наштовхує на думку про відсутність будь-яких принципових відмінностей між цивільним та господарським правом. Але ж відмінності між названими правовими утвореннями усе-таки існують. Узяти хоча б елемент державного регулювання господарських відносин, наприклад, у вигляді ліцензування її окремих видів, який, зрозуміло, не може бути віднесено до інституту цивільного права. То ж на якій підставі автор стверджує, що господарське (підприємницьке) право є спеціальною підгалуззю цивільного права?

111.Озвучені нами недоліки у визначенні господарського права, запропонованому К. А. Карчевським, у тій або іншій мірі притаманні і усім іншим концепціям, про які було згадано вище, що є свідченням неможливості відшукання істини щодо названого правового утворення за допомогою існуючого нині методологічного інструментарію, який, діставшись нам у спадщину від радянської правової теорії, досить часто продовжує використовуватися сучасними авторами без будь-яких «поправок» на час. І у цьому плані, як зазначає В. Джунь, наука господарського права не є винятком [79].

112.Однак подібний стан справ із встановленням сутності господарського права, з’ясуванням його правової природи та, відповідно, напрямків подальшого розвитку є неприпустимим, оскільки усі ці «наукові негаразди» призводять до виникнення цілком реальних проблем у сфері правотворчості та правозастосування. У цьому плані надзвичайно слушними виглядають слова С. Батрина, який пише, що у контексті динамічного розвитку господарських відносин виникає ряд питань, які не можна розглядати у рамках протистояння окремих правових шкіл господарників та цивілістів, чи зводити до обмеженого у зародку аналізу співвідношення ст. 1 Цивільного кодексу України та ст. 1 Господарського кодексу України. Адже кінцеве завдання насправді полягає не у тому, щоб скасувати Господарський кодекс чи домогтися поетапного вихолощення сутності господарського права – сьогодні на науковому рівні необхідно забезпечити якість регулювання відносин, які становлять основу розвитку країни [30]. Однак, вирішення цього завдання, за нашим переконанням, не може бути здійснено без ґрунтовного перегляду основ методологічного дослідження господарського права. Пояснимо свою точку зору більш докладно.

113.Аналіз опрацьованих нами концепцій розуміння поняття та змісту господарського права дозволяє зробити декілька важливих висновків. Так, по-перше, усі дослідники, з працями яких нам вдалося ознайомитися, вирішуючи проблему правової природи господарського права, робили це без врахування теорії поділу права на приватне та публічне. По-друге, встановлення предмета правового регулювання господарського права у всіх без винятку випадках здійснювалося через призму концепції предмета та методу правового регулювання, яка, як вже було наголошено вище, є застарілим надбанням радянської правової науки. По-третє, вивчення сучасного стану та перспектив розвитку господарського права реалізується майже без врахування історичного та зарубіжного досвіду становлення та розвитку названого правового утворення. Ігнорування названих вище аспектів є, на наш погляд, єдиною причиною, яка пояснює той факт, що вже протягом більше ніж півстоліття вітчизняні вчені не спроможні дати відповідь на питання про правову природу та завдання господарського права. Іноді складається таке враження, що уся ця ситуація створена штучно, оскільки вона дає добрий привід для нескінченних «наукових» розмов, які насправді не мають жодного ані теоретичного, ані практичного сенсу.

114.Повертаючись до анонсованих вище методологічних проблем, наголосимо, що більшість з них носить історичний характер. Як справедливо зазначає Р. С. Мельник [182; 176], вітчизняна правова наука все ще продовжує відчувати на собі потужний вплив радянської правової ідеології. Багато з тих правових концепцій, які з «успіхом» продовжують жити в українській правовій науці, були розроблені на ниві заперечення правової державності, принципу верховенства права, існування права поза межами закону, можливості визнання приватної особи незалежним від держави суб’єктом права тощо. У зв’язку з цим виникає майже риторичне запитання: так невже ці теорії та концепції можуть знайти місце у юридичній теорії країни, яка проголосила себе демократичною, правовою та соціальною державою? Безумовно, що ні, тому пошук відповіді на питання про правову природу та зміст господарського права має бути здійснений, так би мовити, з чистого аркуша, без спроб обґрунтування тієї або іншої точки зору з посиланням на праці радянських учених-правознавців, значна частина з яких, як слушно писав К. С. Бельський [37], працювала виключно в межах, дозволених керівними роз’ясненнями комуністичної партії СРСР.

115.Визначення правової природи господарського права не може бути здійснено без врахування теорії поділу права на приватне та публічне. Ми переконані, що недооцінка цієї аксіоми є найпершим чинником, який заважає розбудові досконалої системи вітчизняного права. Аналіз історичної правової літератури показав, що теорія поділу права на приватне та публічне у нашій державі розвивалася непослідовно. У окремі періоди існування держави вона визнавалася та вивчалася [91; 377], а в деякі –зазнавала руйнівної критики, зокрема у сумнозвісні 30-ті рр. ХХ ст. Саме у цей період радянський правознавець М. Аржанов обґрунтував теорію поділу радянського права на галузі відповідно до предмета правового регулювання. Однією з підстав для цього стала необхідність розробки теорії системи радянського права, яка б принципово відрізнялася від буржуазної системи права, заснованої на поділі права на приватне та публічне [23]. Проте, незважаючи на універсальність концепції предмета правового регулювання, пізніше доповненої ще й теорією методу правового регулювання, на її підставі досить важко визначити приналежність певних груп суспільних відносин, зокрема й господарських, до однієї або іншої галузі права, оскільки велика кількість з них підпадає під регулятивний вплив різних галузей права. Про це писали ще радянські вчені, наголошуючи, як наслідок, на тому, що господарське право є комплексною галуззю радянського права [412, с. 7]. Однак, з огляду на теорію поділу права на приватне та публічне, комплексних галузей права існувати не може, оскільки кожна галузь права неодмінно має входити або до підсистеми приватного, або до підсистеми публічного права. У протилежному випадку був би порушений один з основних принципів побудови систем, відповідного до якого кожна система складається з підсистем більш низького рівня, які однак володіють ознаками, властивими «головній» системі [80, с. 29, 33].

116.Теорія поділу права на приватне та публічне, пройшовши у своєму історичному розвитку більш ніж дві тисячі років, з успіхом продовжує застосовуватися у правовій теорії та юридичній діяльності. Правда, викладена теза насамперед стосується західноєвропейських країн, де розвивається юридична освіта, спеціалізація адвокатів та функціонування судової системи. Що ж стосується нашої держави, то тут, на жаль, теорія поділу права на приватне та публічне все ще продовжує виборювати для себе право на існування. Такий стан справ, як вже було наголошено вище, багато у чому носить історичний характер, проте це, звісно ж, не означає, що нам не варто намагатися його змінити. І причин для цього досить багато. Узяти хоча б українське судочинство, яке з часу запровадження інституту адміністративної юстиції ніяк не може «прийти до тями» від необхідності пошуку чітких та зрозумілих критеріїв розмежування господарської та адміністративної юрисдикції. Нині з цього приводу можна зустріти чималу кількість роз’яснень, авторами яких є як науковці, так і офіційні представники органів судової влади. Проте стан справ у цьому напрямку все ще залишається складним. При цьому треба пам’ятати, що за кожною судовою справою, яка передається від одного суду до іншого, стоять конкретні фізичні та юридичні особи, їх права, свободи та законні інтереси, які, на жаль, часто через затягування судового розгляду справи по суті не можуть бути поновленими або належним чином захищеними.

117.Чим пояснюється така ситуація? Дехто вважає, що причина у тому, що процесуальне законодавство України не повною мірою врегульовує питання меж юрисдикцій окремих видів судочинства. Розвиваючи цю думку, автори пропонують, на їх погляд, досить простий алгоритм дій. Так, при розмежуванні предметної юрисдикції між адміністративним та господарським судочинством пропонується виходити з того, що до господарської юрисдикції належать ті справи, які випливають зі сфери господарювання. «Така точка зору має своїм підтвердженням саму мету створення господарських судів – розгляд спорів, що виникають у процесі господарювання. Однак господарські спори публічно-правового характеру можуть бути предметом двох юрисдикцій: господарської та адміністративної. Зокрема, якщо суб’єкт господарювання припускається порушень, не пов’язаних з його господарюванням, і порушує саме норми, які належать до адміністративного права, то є класичний варіант адміністративних правовідносин і, відповідно, адміністративні суди повинні розглядати ці спори» [187]. Не коментуючи цю точку зору, спробуємо з’ясувати, яким чином можна встановити, що та або інша норма належить саме до категорії норм адміністративного права? Наприклад, яким чином можна встановити правову природу норм, які регулюють порядок державної реєстрації права суб’єкта господарювання на об’єкти інтелектуальної власності? Відповіді на це питання, на жаль, у правовій літературі відшукати не вдасться. Найбільш обґрунтованою видається позиція Р. С. Мельника, який наголошує на тому, що головна проблема щодо розмежування господарської, цивільної та адміністративної юрисдикції полягає у слабкій розробленості теоретичних категорій «адміністративно-правові відносини» та «публічно-правові відносини», що спричинено нехтуванням теорією поділу права на приватне та публічне [181; 180].

118.Аналізуючи сьогоднішній стан справ з вивченням та запровадженням у правову науку та правозастосовну практику теорії поділу права на приватне та публічне, на жаль, доводиться констатувати, що деякі вітчизняні автори сповідують ідею практичної нежиттєздатності цієї теорії, пов’язану, за їх словами, з умовністю такого поділу. Так, наприклад, О. Ф. Скакун вважає за доцільне ділити галузі на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права [380, с. 244–245]. У продовження цієї думки А. Шульга пише, що у «чистому» вигляді приватноправових і публічно-правових галузей не існує. Наявність елементів публіцизації приватного права пов’язана з наявністю приватноправового елемента у публічному праві, тобто централізоване регулювання певною мірою застосовується і у приватному праві, тоді як прояви децентралізованого регулювання притаманні й публічному праву [434, с. 57–58]. Висловлюючи власне ставлення до викладених позицій, зазначимо, що з ними можна погодитися лише щодо законодавства, в якому (наприклад, Цивільному кодексі України), дійсно, зустрічаються поряд з приватноправовими також і публічно-правові норми. І це цілком зрозуміло з огляду на те, що суспільні відносини, будучи складними за своїм змістом, вимагають комплексного регулювання із застосуванням як норм приватного, так і норм публічного права, між якими, до речі, існує тісний діалектичний зв’язок [375]. Саме з огляду на це необхідно визнавати та підтримувати ідею відносної самостійності галузей законодавства. Однак цей висновок не може бути застосованим до права, яке складаючись первісно з норм, завжди може бути розподілено на приватне та публічне [14, с. 250], оскільки кожна правова норма несе у собі або приватний, або публічний елемент, і якраз завдання правової науки полягає у тому, щоб виробити механізми визначення правової природи тієї чи іншої правової норми. Разом з цим, необхідно відзначити, що зараз є незначна кількість праць, в яких порушується питання про критерії розмежування приватного та публічного права. Складається враження, що науковцям легше та простіше оминути це питання, ніж вдаватися до його поглибленого вивчення. А от у європейській правовій літературі ця проблематика є першорядною у будь-якому дослідженні, якого вона так або інакше стосується. Саме цим і пояснюється, що, наприклад, німецькі студенти-правники, вирішуючи під час іспитів практичні справи, насамперед мають дати відповідь на питання про правову природу (приватну чи публічну) спірних правовідносин, переносять пізніше ці знання у сферу правозастосування, що, як наслідок, зводить майже нанівець існування у Німеччині проблеми розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції.

119.Отже, повертаючись до безпосередньої теми нашої розмови, можна дійти висновку, що визначення правової природи (предмета) господарського права не може бути здійснено без врахування теорії поділу права на приватне та публічне.

120.Вивчення наукових праць, присвячених дослідженню теорії поділу права на приватне та публічне, показує, що усі автори так чи інакше згадують про наявність приватних та публічних інтересів як підставу для поділу права на приватне та публічне. Об’єктивна обумовленість існування у будь-якому суспільстві приватних та публічних інтересів (пов’язаних з природною властивістю людини поєднувати в собі індивідуальне та суспільне), – пишуть В. Селіванов та Н. Діденко, – їх взаємозв’язку й руху визначає місце та роль реальних публічно – і приватноправових відносин у системі чинного права, їх різне політичне і юридичне значення, а отже – різні соціальні наслідки. Наявність у суспільстві публічного і приватного права як характерної особливості реальної правової форми суспільного життя, складових механізму правового регулювання і водночас як певних абстракцій є не вигадкою окремих юристів, а результатом історичного розвитку суспільних відносин. З огляду на викладене, робиться висновок, що норми, інститути, галузі приватного права спрямовані на визначення і забезпечення межі діяльності окремих осіб, в яких вони можуть досягати своїх власних цілей, що насамперед відповідають їх особистій природі та обумовлені їх власними інтересами. Приватне право має визначатися насамперед як сфера відносин свободи і самовизначення особи, прав приватного володіння. Проте вступати в приватноправові відносини можуть не лише фізичні і юридичні особи, але й публічні утворення, включаючи й державу, однак лише за умов, коли вони діють заради власних індивідуальних потреб і цілей та визначаються за правовим статусом як приватні володільці або контрагенти [375].

121.Принципово інша ситуація спостерігається щодо публічних інтересів та, відповідно, публічного права. Публічність як головний елемент названих словосполучень передбачає присутність держави, вся діяльність якої (публічна діяльність) як загальносоціального інституту спрямована на благо суспільства [206], де під останнім розуміється сукупність різних соціальних груп та відносин між ними, які складаються у процесі їх спільної діяльності [404].

122.Публічні інтереси володіють певними ознаками, які необхідно враховувати під час з’ясування сутності останніх. Так, на думку П. Рабіновича, публічні інтереси мають такі особливості: по-перше, існують вони так само реально й об’єктивно (щодо інших суб’єктів), як і інтереси індивідуальні; по-друге, можливість їх задоволення становить природне право суспільства у цілому; по-третє, реалізація публічних інтересів за допомогою державних заходів загального характеру призводить до задоволення й відповідних індивідуальних інтересів членів суспільства (наприклад, забезпечення державою обороноздатності країни, охорони природного довкілля, оголошення нею карантину в разі виникнення епідемії) [351].

123.Разом з цим, необхідно пам’ятати, що як публічні інтереси можуть визнаватися не лише потреби суспільства у цілому, але й інтереси великих соціальних груп. Масовість носія інтересу у цьому разі має важливе значення. У юридичній літературі обґрунтовано відзначається, що наявність статистично значимої групи осіб, об’єднаної загальним інтересом, свідчить про наявність публічного інтересу [404].

124.Як вже було відзначено вище, публічний інтерес завжди є пов’язаним з державою. Цей зв’язок полягає та проявляється у тому, що публічним інтересом може називатися лише той інтерес, який визнаний державою та забезпечений правом. У зв’язку з цим, публічні інтереси втілюються у правових нормах, а раз так, то автоматично переходять під охорону засобів державного примусу. З огляду на це, публічні інтереси можна визначити як суспільні інтереси, визнані державою та врегульовані (забезпечені) правом [142].

125.Викладене вище дає зрозуміти, що господарська діяльність саме і являє собою одну з тих сфер, в яких знаходить прояв публічний інтерес, покликаний до життя економічними потребами усього суспільства. Інакше кажучи, у правовій системі держави виникають та розвиваються норми, спрямовані на забезпечення реалізації названого публічного інтересу. Їх головним розробником та відповідно застосовником стає держава в особі відповідних публічних інституцій. Отже, якраз названі інтереси закладають підґрунтя для реалізації державою економічної функції. Разом з цим, не можна забувати і про приватні інтереси, які знаходять місце у сфері економіки, проте вони, як випливає з викладеного, мають у своєму підґрунті зовсім іншу природу, а отже, регулюються правовими нормами іншої правової природи – нормами приватного права.

126.Таким чином, можна зробити висновок, що у сфері функціонування суб’єктів господарювання виникають та розвиваються діалектично пов’язані приватні та публічні інтереси, які, відповідно, регулюються нормами приватного та публічного права. Ці норми можуть і повинні бути зведені до окремої галузі права. У зв’язку з цим стає зрозумілою причина неможливості з’ясування правової природи господарського права, оскільки, як було доведено вище, переважна більшість науковців робить це без проведення чіткої демаркаційної лінії між нормами приватного та публічного права, задіяними у регулюванні господарської діяльності.

127.Розвиваючи цю думку, відзначимо, що є усі підстави для того, щоб погодитися з німецькими вченими, які пропонують «розкласти» господарське право на три складові елементи або точніше, підгалузі права, надавши їм, відповідно, самостійного статусу. У даному разі мова йде про:

128.- адміністративно-господарське право (сукупність норм та положень, які: регламентують створення та діяльність адміністративних органів та установ, покликаних займатися інфраструктурним та інформаційним забезпеченням, плануванням, наглядом, управлінням та сприянням розвитку економіки, а також регламентують правовідносини, що виникають між суб’єктами економічної діяльності та публічною адміністрацією);

129.- приватно-господарське (галузь приватного права, що стосується економіки);

130.- кримінально-господарське право (сукупність правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за господарські злочини). Необхідність розмежування названих правових утворень, на їх думку, пов’язана з тим, що вплив на економіку здійснюється за допомогою як норм приватного, так і норм публічного права. І приватне, і публічне право по-своєму розглядають юридичні аспекти створення, виробництва та розподілу благ та надання послуг. Таким чином, у регулюванні економічних процесів знаходиться місце як для приватного, так і публічного права, і, зокрема, для кримінального з його заборонами та санкціями, що застосовуються у сфері господарської діяльності [433, с. 12–13]. Схожі думки можна зустріти також і у російських авторів [117].

131.Зазначена концепція є у повній мірі життєздатною і у межах вітчизняної правової теорії. Саме вона, на наш погляд, може зняти усі ті суперечності, які роками існували та продовжують існувати у межах теорії господарського права. Кожен з науковців, про яких ми згадували вище, так або інакше поділяє думку, що у межах сучасного господарського права поєднані як норми приватного (передусім цивільного) права, так і норми публічного (насамперед адміністративного) права, що, як наслідок, ставить на порядок денний низку проблем, які не можуть бути вирішеними. Тут і проблема розмежування адміністративної та господарської судових юрисдикцій; тут і труднощі з викладанням господарського права, яка пов’язується з необхідністю досконалого володіння викладачем знаннями як у галузі цивільного, так і у галузі адміністративного права; тут і повторний розгляд у ході вивчення господарського права ряду інститутів адміністративного та цивільного права, котрі вже вивчалися у межах цих самостійних навчальних дисциплін; тут і плутанина із спеціалізацією наукових досліджень, які, з огляду на викладене, можуть бути одночасно захищеними і за спеціальністю 12.00.03 (цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право), і за спеціальністю 12.00.04 (господарське право; господарсько-процесуальне право) чи, відповідно, за спеціальністю 12.00.07 (адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право) тощо. Усуненню окреслених суперечностей, а також подальшій диференціації правової науки та права, що є цілком закономірним з огляду на постійне ускладнення суспільних відносин, на наш погляд, як раз і буде слугувати пропозиція щодо розкладання господарського права на названі вище правові утворення.

132.Адміністративно-господарське право, таким чином, має увібрати у себе усі ті норми, які визначають, з одного боку, правовий статус та організацію діяльності суб’єктів публічної адміністрації, задіяних у реалізації економічної функції держави, а з іншого, – порядок взаємодії між ними та суб’єктами господарської діяльності. Щодо останнього, мова йде про організаційно-правове регулювання господарської діяльності, пов’язане як із здійсненням прямого управлінського впливу на суб’єктів господарювання (контроль, притягнення до юридичної відповідальності), так і опосередкованого у вигляді публічно-сервісної діяльності (реєстрація, ліцензування, надання субсидій, дотацій тощо). Що ж стосується питань взаємодії суб’єктів господарювання між собою або публічною адміністрацією, у разі коли остання реалізує свою господарську правоздатність (так звані горизонтальні відносини), то вони мають бути врегульовані за допомогою норм приватно-господарського права, яке, на наш погляд, може бути визнане підгалуззю цивільного права, так само як адміністративно-господарське право повинне стати підгалуззю особливого адміністративного права. У цьому плані ми повністю підтримуємо Р. С. Мельника, який справедливо наголошує на тому, що подібний підхід до систематики адміністративного та цивільного права не повинен сприйматися як приниження ролі та самостійного значення адміністративно-господарського або приватно-господарського права [171, с. 351]. Мова йде лише про те, щоб показати тісний та нерозривний зв’язок названих галузей права із загальним адміністративним правом та загальними положеннями цивільного права.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал