Петров Євген Вікторович



Сторінка26/52
Дата конвертації04.12.2016
Розмір8.95 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   52

1095.Відповідно до ст. 381 Господарського кодексу України режим квотування зовнішньоекономічних операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка може бути ввезена (вивезена) за певний період. 115

1096.Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [301] встановлює наступні види квот: квоти глобальні (встановлюються по товару без зазначення конкретних країн/груп країн, куди товар експортується або з яких він імпортується); квоти групові (встановлюються по товарах з визначенням групи країн, куди товар експортується або з яких він імпортується); квоти експортні/імпортні (граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території України (імпортувати на територію України) протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях); індивідуальні квоти (встановлюються по товару з визначенням конкретної країни, куди товар може експортуватись або з якої він може імпортуватись); квоти спеціальні (граничний обсяг імпорту в Україну певного товару, що є об’єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру). 115

1097.Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти [65]. 115

1098.Отже, аналіз наведених положень дозволяє порівняти квотування з ліцензуванням та патентування, оскільки квоти об’єднують у собі як організаційні (дозвіл на функціонування), так і фінансові (вид платежу до бюджету) способи впливу на суб’єктів господарювання. 115

1099.Центральним суб’єктом у процедурі квотування є Кабінет Міністрів України, який шляхом прийняття постанов затверджує відповідні квоти. Так, наприклад, його постановою було затверджено загальні обсяги квот на експорт нафти сирої українського походження та нафтопродуктів у 2005 р. [261] Разом з цим, слід зазначити, що існуючий нині порядок квотування товарів та послуг дещо не відповідає вимогам законодавства. У даному випадку йдеться про те, що відповідно до ст. 14 Господарського кодексу України квотування має здійснюватися Кабінетом Міністрів України відповідно до закону, якого, однак, немає. До 2006 р. функцію такого закону виконував Декрет Кабінету Міністрів України «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» [304], який втратив чинність. З огляду на це, необхідним виглядає прийняття спеціального законодавчого акта з питань квотування товарів та послуг. У зазначеному нормативному акті, з огляду на те, що квотування є доволі потужним способом організаційного впливу з боку держави на суб’єктів господарювання, мають знайти закріплення усі необхідні процедурні аспекти такої діяльності, починаючи від принципів квотування товарів та послуг та закінчуючи відповідальністю держави за порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання. 115

1100.Інститут нормативів та лімітів 115

1101.Одним із засобів державного регулювання господарської діяльності, відповідно до ч. 2 ст. 12 Господарського кодексу України, є нормативи та ліміти. Інакше кажучи, у певних сферах господарювання існують затверджені на рівні нормативних актів нормативи та ліміти, які мають бути дотримані відповідними суб’єктами у процесі їх функціонування. Необхідність існування названого інституту, особливо у сфері охорони природи, є очевидною. Екологічні катастрофи, зміни клімату на планеті експерти небезпідставно пов’язують із господарською діяльністю людини. Саме з огляду на це діяльність суб’єктів господарювання, і насамперед та, яка завдає шкоду навколишньому природному середовищу, має бути контрольованою, що, власне, і досягається через запровадження відповідних нормативів та лімітів. 115

1102.Але викликає щонайменше подив той факт, що у Господарському кодексі України, який покликаний здійснювати правове регулювання державного управління господарською діяльністю, про інститут нормативів та лімітів, що є доволі «небезпечним» для суб’єктів господарювання (запровадження жорстких нормативів та/або лімітів може викликати необхідність проведення технічного переоснащення виробництва, що вплине на собівартість продукції, і, як наслідок, на її конкурентоздатність), згадується лише в одній статті. Невже законодавець «забув» про цей інститут, чи для Української держави він не має принципового значення? 115

1103.Бажає бути кращим і законодавче забезпечення названого інституту. Слід зазначити, що в Україні немає спеціального законодавчого акта з питань визначення (формування) нормативів та лімітів. Про нормативи та ліміти доволі стисло згадується у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» [327], де, зокрема вказано, що основними принципами охорони навколишнього природного середовища є пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності. 116

1104.Подібний підхід законодавця базується на низці положень Конституції України, які зобов’язують як приватних осіб, так і суб’єктів господарювання берегти природу, не погіршувати екологічну ситуацію у країні (ст.ст. 41, 66) тощо. Проте зазначені зобов’язання, на наш погляд, виглядають майже фіктивними, оскільки у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» право на встановлення нормативів та лімітів передано на місцевий рівень – органам влади АР Крим, органам місцевого самоврядування. Такий крок, ми переконані, робить справу охорони навколишнього природного середовища залежною як від місцевих бюджетів, так і від місцевих інтересів, що, певна річ, не сприяє покращенню екологічної ситуації у державі. 116

1105.З огляду на викладене, вважаємо за необхідне або внести зміни до Господарського кодексу України, або прийняти окремий закон України, в якому було б встановлено процедури визначення та затвердження нормативів та лімітів. Нормативи та ліміти, особливо у тих сферах господарювання, які завдають шкоди навколишньому природному середовищу, мають затверджуватися виключно законами. Що ж стосується самого інституту нормативів та лімітів, то з огляду на його принципове значення для існування усього людства необхідною вбачається його трансформація у підгалузь адміністративно-господарського права – право захисту навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської діяльності. 116

1106.Інститут стандартизації та сертифікації 116

1107.Правовою основою (на рівні законів) названого інституту є статті 12, 15 Господарського кодексу України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» [339], закони України «Про стандартизацію»; «Про підтвердження відповідності» [331], «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» [338]. Усього ж, за підрахунками фахівців, у сфері технічного регулювання господарської діяльності діє більш ніж 3000 нормативних актів [54]. Наведені дані, на наш погляд, актуалізують проведення систематизації цього величезного масиву правових актів, що, у свою чергу, призведе до виділення у системі адміністративно-господарського права окремої підгалузі – права технічного регулювання господарської діяльності. 116

1108.Стандартизація являє собою спеціальний вид діяльності уповноважених суб’єктів публічної адміністрації, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному виробництву (ст. 1 Закону України «Про стандартизацію»). Інакше кажучи, змістом стандартизації є перевірка відповідності певного предмета, процесу чи послуги існуючому стандарту. У зв’язку з цим, можна погодитися з думкою [135], що стандарт виконує службову роль по відношенню до законодавства, оскільки він не регулює суспільні відносини, а встановлює лише конкретні якості, критерії названих вище об’єктів. Саме тому стандартизація і розглядається як непрямий спосіб впливу держави на сферу економіки [146], що однак не знижує вагу та значимість її належного правового регулювання, яке, нагадаємо, здійснюється через норми адміністративно-господарського права. 116

1109.Ведучи мову про стандартизацію, необхідно одразу декілька слів сказати також і про сертифікацію, яка становить один з найважливіших механізмів управління якістю, що дає змогу об’єктивно оцінити продукцію, підтвердити споживачеві її безпечність, організувати контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чистоти, а також підвищити її конкурентоспроможність [414]. Згідно з Законом України «Про підтвердження відповідності» сертифікація – це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам. 116

1110.Основними учасниками адміністративно-господарських відносин (з боку держави), які виникають у сфері стандартизації та сертифікації, є Національне агентство з акредитації України; науково-дослідні державні підприємства (інститути); державні підприємства, регіональні центри стандартизації, сертифікації та якості, технічні комітети зі стандартизації тощо. Наявність такої розгалуженої системи суб’єктів пояснюється бажанням та готовністю держави передати функції з стандартизації та сертифікації на виконання недержавних суб’єктів, що цілком відповідає сучасним тенденціям делегування повноважень у сфері публічного управління. Разом з цим, цей позитивний крок не зашкодив спостерігається щодо сертифікації радіоелектронних засобів в Україні. Як показало проведене дослідження, існуючі у названій сфері складнощі пов’язані з занадто довгим термінами процедури сертифікації, непрозорістю цінової політики, невизнанням європейських та інших сертифікатів в Україні. Подібні проблеми виникають також і щодо інших сфер чи напрямів сертифікаційних процедур. 116

1111.Причина їх виникнення, на наш погляд, може бути пояснена тим, що досі названі вище інститути розглядаються як організаційно-правові утворення, які не мають нічого спільного із, так би мовити, звичайною діяльністю публічної адміністрації щодо прийняття нормативних чи індивідуальних актів. А якщо додати сюди ще і той факт, що стандартизація та сертифікація проводиться недержавними утвореннями, то у суб’єктів цих процедур часто виникає відчуття того, що процедурні норми створені не для них. 117

1112. Відтак у майбутньому Адміністративно-процедурному кодексі України необхідно встановити, що його дія однаковою мірою поширюється і на суб’єктів, які виконують делеговані державою повноваження, причому незалежно від їх організаційно-правової форми. Це правило має діяти щодо випадків проходження обов’язкової державної стандартизації чи сертифікації. Що ж до добровільних форм підтвердження відповідності, то вони, звичайно, можуть відбуватися за правилами, встановленими самостійно суб’єктами їх організації та здійснення. 117

1113.Разом з цим ми переконані, що держава зобов’язана визначитися стосовно зменшення кількості об’єктів, процесів та послуг, які мають пройти процедуру стандартизації чи сертифікації. Зрозуміло, що від названих інститутів повністю відмовитися не вдасться, проте їх обсяги доцільно звузити. Зазначений крок є вкрай необхідним, оскільки існуючі у сучасних формах інститути стандартизації та сертифікації доволі часто стоять на заваді функціонуванню суб’єктів господарювання. Показовими у цьому плані є результати соціологічного дослідження, проведеного Міжнародною фінансовою корпорацію. Опитування показало, що на думку 63 % підприємців, найбільшою проблемою бізнесу в Україні є технічне регулювання (стандартизація та сертифікація) господарської діяльності [202]. Наочним прикладом у цьому плані є сертифікація готелів, яку до вересня 2012 р. мали в обов’язковому порядку проходити усі суб’єкти господарювання, що надавали послуги з тимчасового розміщення фізичних осіб. У жодній європейській країні такого обов’язку суб’єктів господарювання не передбачено, то ж виникає майже риторичне питання, а з якою ж метою була запроваджена така сертифікація в Україні? На це запитання свого часу відповів О. В. Прудивус, висловивши переконання, що якщо ліцензування виконує на практиці контрольну функцію спеціального дозволу, тобто є державним регулятором підприємництва, то сертифікація все більше набирає рис виключно фіскальної функції, тобто додаткового платежу до бюджету. А оскільки частина сплачених коштів залишається організаціям (не обов’язково державним), які здійснюють сертифікацію, то можна констатувати, що має місце безпосередня підтримка державою приватних інтересів. 117

1114.Отже, як підсумок зазначимо, що вітчизняні інститути сертифікації та стандартизації мають не лише за формальними ознаками відповідати своїм європейським аналогам, але, що головне, – співпадати з ними за змістовними показниками. Зокрема, в Україні повною мірою має бути реалізований принцип добровільності застосування стандартів. Проте для цього, як справедливо наголошується у літературі, необхідно провести чітку межу між обов’язковими та необов’язковими для застосування технічними нормами (регламентами, стандартами, кодексами усталеної практики, технічними умовами тощо) [147]. 117

1115.Підсумовуючи викладене у межах даного підрозділу дослідження, зазначимо, що в Україні нині на нормативному рівні закріплено розгалужену систему організаційних механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах. Їх запровадження було обумовлено необхідністю державного (організаційного, фінансового, податкового тощо) контролю за сферою господарювання, охорони життя та здоров’я громадян, захисту приватних осіб від негативних наслідків господарської діяльності тощо. Звісно, певною мірою ці завдання виконуються, однак, як показав проведений аналіз, майже всі вони (механізми) не позбавлені доволі суттєвих недоліків, які дуже негативно позначаються на економічних показниках функціонування суб’єктів господарювання. З огляду на це, досліджувана сфера чекає на ґрунтовні і, головне, системні перетворення, які мають розпочатися у сфері правового регулювання. У цьому плані необхідним вважаємо насамперед усунення з проаналізованих вище інститутів приватноправових норм; систематизацію відповідного правового масиву; включення названих інститутів до системи адміністративно-господарського права. 117

4.3. Фінансові механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах 117



1116.В умовах функціонування ринкової економіки не завжди бажаним та доцільним є прямий та/або організаційний вплив держави на суб’єктів господарювання, оскільки це може мати негативні наслідки для учасників господарських відносин. Зважаючи на це, у сучасних економіках світу розроблено та з успіхом впроваджено механізми опосередкованого впливу держави на ринок, які проявляються насамперед у формі фінансової підтримки суб’єктів господарювання. Для позначення названих процесів в європейській правовій літературі вживається термін «сприяння розвитку економіки» [433, с. 269]. 117

1117.Заходи сприяння розвитку економіки або фінансові механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах принциповим чином відрізняються від тих механізмів, які було розглянуто нами вище. Їх головна особливість та специфіка полягає у тому, що вони, фактично, розширюють правовий статус суб’єктів господарювання. Це досягається або через надання фінансової підтримки останнім, або через звільнення їх від сплати обов’язкових платежів. За рахунок такої політики держава може досягати одночасно декілька цілей: по-перше, сприяти розбудові тих галузей чи сфер господарювання, які з певних причин не розвиваються у країні; по-друге, налагоджувати конструктивні, рівні партнерські відносини з приватним сектором, знаходячи в останньому підтримку (моральну, організаційну, фінансову тощо), необхідну під час реалізації «непопулярних» державних програм; по-третє, заохочувати впровадження у технологічні, виробничі процеси інноваційних технологій. 118

1118.Разом з цим, необхідно пам’ятати також і про те, що сприяння розвитку економіки з боку держави шляхом задіяння фінансових механізмів може містити у собі й певні негативні наслідки як для держави, так і для суб’єктів господарювання. Наприклад, надання фінансової допомоги суб’єктам господарювання може спричинити суттєве збільшення видатків державного бюджету, що, як наслідок, поставить під загрозу виконання інших державних програм. Подібні ситуації можливі з огляду на те, що іноді, особливо на стадії прийняття рішення про фінансову підтримку суб’єкта господарювання, доволі важко прорахувати наперед її наслідки для бюджету. З іншого боку, фінансове «втручання» держави у сферу господарювання може поставити у нерівні конкурентні умови суб’єктів господарювання, що є неприпустимим для ринкової економіки, яка функціонує на засадах самоорганізації. 118

1119.З огляду на викладене, необхідно особливо наголосити на тому, що фінансові механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах мають набути чіткого та всебічного правового регулювання, насамперед за рахунок норм адміністративно-господарського права. Зазначене завдання випливає також і з положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», котрі зобов’язують Україну розбудовувати такі правила та умови конкуренції, які у повній мірі відповідали б європейським стандартам, закріпленим, зокрема, у Договорі про функціонування Європейського Союзу (ст. 107) [85]. 118

1120.Аналіз вітчизняного законодавства показує, що наразі в Україні прийнято певну кількість правових актів, які закладають правову основу названого інституту. Центральне місце серед таких актів займає Господарський кодекс України, ряд статей якого закріплює існування у нашій державі інститутів інвестиційних, податкових та інших пільг; дотацій; компенсацій; цільових інновацій та субсидій. Так, зокрема, ч. 1 ст. 16 Кодексу визначено, що держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом. Що ж до компенсацій або доплат, то вони надаються сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі (ч. 2 ст. 16 ГК України). 118

1121.Однак ці положення у Господарському кодексі України подальшого розвитку не одержали, тому можна стверджувати, що вони носять скоріше декларативний, ніж регулятивний характер. Конкретизація сутності, змісту та порядку застосування перерахованих інститутів знайшла прояв у інших законодавчих та підзаконних актах. Спробуємо більш докладно зупинитися на аналізі названих інститутів адміністративно-господарського права. 118

1122.Інститут дотацій 118

1123.Аналіз чинного законодавства доводить, що в Україні існує чимало різноманітних дотацій, що можуть видаватися державою суб’єктам господарювання. Так, наприклад, у Податковому кодексі України [217] йдеться про: виробничу дотацію з бюджету (фінансова допомога з боку держави, що надається суб’єкту господарювання на безповоротній основі з метою зміцнення його фінансово-економічного становища та/або для забезпечення виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг (ст. 14.1.16); дотації на регулювання цін на платні послуги (ст. 157.6); у Законі України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» [258], – про дотацію роботодавцю, який приймає на роботу молодь; у Постанові Кабінету Міністрів України «Про реалізацію статті 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [337], – про дотацію на створення спеціальних робочих місць для безробітних інвалідів (кошти, які спрямовуються Фондом соціального захисту інвалідів на покриття витрат роботодавця на створення спеціальних робочих місць для безробітних інвалідів) тощо. 118

1124.Разом з цим зазначимо, що про дотації згадується також і у Бюджетному кодексі України [45], де мова йде, відповідно, про бюджетні дотації, тобто суми грошових коштів, які надаються з державного бюджету місцевим бюджетам з метою вирівнювання доходної спроможності останніх. Не будемо вдаватися до їх аналізу, оскільки цей вид дотацій до теми нашої роботи відношення не має. 118

1125.Отже, з огляду на викладене, можна зробити висновок, що дотація являє собою грошові кошти, які виділяються юридичним і фізичним особам з державного бюджету на цілі, пов’язані із задоволенням публічних інтересів. Зазначені цілі можуть бути доволі різноманітними, проте у будь-якому випадку їх досягнення є корисним для держави. 119

1126.Інститут субсидій 119

1127.Інститут субсидій в Україні регулюється низкою правових актів. Першорядне значення тут має Закон України «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» [296], де під субсидією розуміється фінансова або інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання товару, в результаті якої суб’єкт господарських відносин країни експорту отримує пільги (прибутки). Майже подібним чином визначається субсидія і у Концепції перебудови системи державних субсидій, що надаються галузям економіки [264] – субсидією є фінансова або інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання відповідного товару, в результаті чого суб’єкт господарювання отримує пільги (прибутки). 119

1128.Принагідно відзначимо, що термін «субсидія» використовується не лише у сфері господарювання. Так, наприклад, у Постанові Кабінету Міністрів України «Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива» йде мова про субсидії, які надаються малозабезпеченим верствам населення на оплату житлово-комунальних послуг. Порядок надання цієї субсидії, на наш погляд, регулюється соціальним правом, і, відповідно, не стосується предмета нашого дослідження. 119

1129.Виходячи з викладеного, можна стверджувати, що тлумачення субсидій має певні відмінності і залежить від сфери, в якій субсидія надається. Проте, на наш погляд, подібний підхід є невиправданим, оскільки сутність та зміст субсидій мають бути однаковими, тому варто знайти універсальне визначення даної категорії. За основу такого визначення можна взяти тлумачення, сформульоване в економічній літературі, де під субсидією розуміється вид допомоги, що надається державою або відповідною установою окремим юридичним або фізичним особам переважно у грошовій формі з метою забезпечення чи відшкодування непередбачених матеріальних витрат внаслідок певних негативних явищ (безробіття, інфляційні процеси тощо), а також фінансова або інша підтримка та стимулювання певної діяльності [106, с. 434]. 119

1130.Інститут компенсацій (безповоротних державних виплат) 119

1131.Інститут компенсацій (безповоротних державних виплат), виходячи з положень Господарського кодексу України, застосовується переважно у сфері сільського господарства для підтримки товаровиробників. За період незалежності в Україні було прийнято ряд правових актів, які регулювали порядок та умови сплати виробникам сільськогосподарської продукції відповідних компенсацій. Одним з перших актів зазначеної групи став Указ Президента України «Про компенсацію грошових втрат сільськогосподарським товаровиробникам і банкам» [305]. Ознайомлення з даним Указом показує, що ним запроваджувалося декілька видів компенсацій товаровиробникам і банкам, зокрема: компенсація втрат товаровиробників шляхом збільшення їх виручки; списання товаровиробникам заборгованості перед банками; відшкодування товаровиробникам витрат на будівництво об’єктів соціально-культурного та побутового призначення тощо; компенсація втрат від знецінення грошової частини коштів статутних фондів банків. 119


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   52


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал